Особливий характер ведення протиборства між Росією та Україною, який фіксується на сході України, дозволяє говорити, що ми маємо справу з раніше не апробованими в таких масштабах і маловивченими засобами і прийомами ведення війни в умовах інформаційного суспільства. Подібного роду війну і веде РФ проти України: її називають «гібридною війною» або «війною керованого хаосу».
Це війна XXI століття. Вона являє собою поєднання принципово різних типів і способів ведення збройної і не збройної боротьби, які скоординовано застосовуються для досягнення спільних цілей. Компонентами гібридної війни є використання:
– класичних прийомів ведення війни (з військовослужбовцями в уніформах, військовою технікою та ін.);
– нерегулярних збройних формувань (повстанців, терористів, партизанів та ін.);
і таких типів війни і прийомів як інформаційна та кібервійна.
Питома вага інформаційної, або точніше, інформаційно-психологічної боротьби, у такому типі конфлікту досить значна, оскільки, організація і проведення інформаційно-психологічних атак не потребують значних матеріальних витрат, у порівнянні, із збройною боротьбою, а ефект буває навіть вище за ефективність останньої. Основний об’єкт впливу інформаційно-психологічної війни (ІПВ) – свідомість людини, основний спосіб дії – маніпуляція цією свідомістю, арсенал – відпрацьовані маніпулятивні технології.
Як показала світова практика ведення ІПВ, досить ефективними, з точки зору інформаційно-психологічного впливу, виявилися методи впливу на історичну свідомість певної соціальної (національної, етнічної) групи з метою коригування, переформатування або знищення її колективної пам’яті, оскільки, пам’ять, завжди пов’язана з існуванням певної ідентичності (національної чи іншої), по суті, є фундаментом, несучою конструкцією, на якій тримається остання.
Особливо значущими є методи дискурсивного управління суспільством, суттю якого є спеціальне використання мовних засобів для внесення коректив у мовну картину світу даної спільноти, з метою прив’язки понять, термінів, мовних штампів, смислових кліше до явищ, подій, ідей, з якими вони раніше не мали безпосереднього зв’язку.
Визначне місце в антиукраїнській пропаганді займає дискурс, пов’язаний з Другою світовою війною або, точніше, з тим її сегментом, який, за усталеною радянською традицією, прийнято називати Великою Вітчизняною війною. Різного роду характеристики, як-то, київської влади, як «фашистської хунти», думка, ніби Донбас сьогодні – це Іспанія 36-го року, порівняння бойовиків з інтербригадами, що билися з фашизмом, нарешті, георгіївська стрічка, як неодмінний атрибут, таких ось «антифашистів» – вся ця риторика виразно вказує на дискурс «Великої Вітчизняної війни», активно задіяний, у цій боротьбі.
Ця боротьба проти України триває уже понад півтора року. Тому можна узагальнити певний досвід набутий нами у даному протистоянні, щоб визначитися з подальшими діями.
ГО «Телекритика» презентувала Аналітичний звіт «Протидія російській інформаційній агресії: спільні зусилля задля захисту демократії», який ґрунтується на результатах моніторингу російської пропаганди протягом 2014-2015 років, а також містить результати соціологічних досліджень та рекомендації для держави, ЗМІ і громадських організацій. Аналітичний звіт відображає динаміку інформаційної агресії Росії проти України в період з лютого 2014 по березень 2015 роки, а також наслідки цієї агресії для інформаційних, соціально-психологічних, політичних та інших процесів в Україні та за її кордонами станом на березень 2015 року. Звіт ґрунтується на результатах моніторингу російської пропаганди, який здійснювала ГО «Телекритика» протягом 2014-2015 років; містить результати експертної дискусії з протидії російській інформаційній агресії в рамках круглого столу в Києві 20 березня 2015 року та результати соціологічних досліджень, які проводив Київський міжнародний інститут соціології на замовлення ГО «Телекритика» в березні 2015 року. У звіті також представлено рекомендації для держави, ЗМІ та ОГС щодо спільних заходів для мінімізації негативних наслідків російського інформаційно-психологічного впливу.
Вплив російської тоталітарної пропаганди на свідомість громадян у всьому світі, а тим більше в пострадянських країнах, набув грандіозних масштабів. Масштабність цього впливу ґрунтується на витонченості інструментів російської дезінформаційно-маніпулятивної експансії, цинічному використанні кремлівськими технологами засад демократії, як-от свободи слова, задля її ж руйнації. На жаль, ані міждержавні й державні інституції, ані громадянське суспільство України й Заходу виявилися не готовими протистояти цим викликам своєчасно та дієво. Україна, ослаблена економічно й політично, була не готова не лише до прямого військового, але й до інформаційного протистояння.
Україна ніколи не приділяла інформаційній проблематиці стільки уваги, скільки їй приділяли США та Росія. Відповідно не була сформована своя теоретична, наукова, а відтак і правова бази, які би стали основою для формування державної інформаційної політики, в тому числі й безпекової. Відсутні конкурентні аналітичні розробки та серйозні дослідження. Не сформована власна школа науковців і дослідників (у тому числі й медіадослідників) із цієї проблематики. Ті праці та наукові розробки, які існують, здебільшого або втратили актуальність, або відірвані від реалій, їх неможливо застосувати на практиці. У владі відсутні кадри, здатні системно осмислити весь комплекс завдань, який стоїть перед державою в контексті захисту власних інформаційних інтересів.
Сьогодні український політикум хибно звужує питання інформаційної політики до медіасфери. Основні рішення, які парламент та уряд приймають задля протидії інформаційній російській агресії, обмежуються полем ЗМІ. Натомість відсутня політика заохочення виробництва українського культурного продукту (у сфері кіно, літератури, мистецтва), який міг би слугувати промоції України у світі. Зрештою, потребують переосмислення й підходи до потрактування історичного минулого – треба відійти від використання історичної пам’яті як політичного інструменту.
Зусилля держави у сфері інформаційної політики сьогодні розпорошені через наявність багатьох структур, які у той чи інший спосіб долучені до цієї проблематики. На початку конфлікту на сході фактично була відсутня структура, яка би взяла на себе відповідальність за інформування населення про події в зоні АТО (це попри те, що Міноборони завжди мало свою прес-службу).
Було створено прес-центр АТО. Має свою прес-службу і Генеральний штаб. Окрім того, створено Міністерство інформаційної політики. В Адміністрації Президента є інформаційно-аналітичне управління. 28 лютого 2015 р. при РНБОУ створений Головний ситуаційний центр України, який повинен займатися збором, накопиченням та обробкою інформації, необхідної для підготовки та прийняття рішень у сфері національної безпеки і оборони. Також існує низка інших структур, так чи інакше залучених до висвітлення подій в умовах війни та дотичних загалом до реалізації інформаційної політики. Проте ефективність їхньої діяльності сумарно є не дуже високою через відсутність координації дій, а інколи навіть через жорстку внутрішню конкуренцію та перетягування важелів впливу. Викликає критичне застереження й той факт, що представники цих відомств часто підміняють ефективну комунікацію піаром тих чи інших осіб із влади.
Що ще можна протиставити зараз російській пропаганді? Інший образ України. І це не має бути вигаданий образ. Ми маємо відповісти на запитання, куди йде країна, які в неї перспективи. Люди мають відчувати, що щось відбувається і що є перспективи. Натомість ми не бачимо з боку держави ані бажання, ані відкритості, ані вміння говорити про реформи, які відбуваються, хоч і дуже повільно. Про що це свідчить? Про закритість і непрозорість влади. Ми нічого не доб’ємося, якщо не змусимо владу бути відкритою й консолідованою.
В Україні досі не створено аналітичного центру з вивчення ситуації на окупованих територіях. Нам потрібна система комунікації — не тільки комунікація через ЗМІ, а й через усі можливі канали. Комунікація з тими, хто залишився на окупованих територіях і хто звідти поїхав, саме вони є окремим каналом комунікації з тими, хто залишився на тих територіях.
Завдання російської пропаганди – втягнути нас у свій дискурс, щоб ми постійно заперечували, казали, що це не так. Україна повинна давати свою інтерпретацію – своєї країни, своєї території, свого простору (політичного, культурного, економічного). Але робити це не у відповідь, а на випередження.
Український кризовий медіацентр створено в березні 2014 року, засновники — волонтери, українські експерти в галузі міжнародних відносин, комунікацій та зв’язків із громадськістю. Центр покликаний надавати світовій спільноті об’єктивну інформацію про події в Україні, виклики й загрози національній безпеці, зокрема у військовій, політичній, економічній, енергетичній, гуманітарній та інформаційній сферах. Центр надає підтримку всім представникам засобів масової інформації, які висвітлюють події в Україні, проводить щоденні брифінги, розсилає матеріали про українські події на адреси редакцій і журналістів світових ЗМІ. http://uacrisis.org/ua/
«Інформаційний спротив». Проект засновано в березні 2014 року. Засновники сайту головним його завданням називають протидію зовнішнім загрозам в інформаційному полі, які постають перед Україною в різних сферах: воєнній, економічній, політичній та інфобезпековій. «ІС» функціонує як ініціатива неурядової організації «Центр воєнно-політичних досліджень» (м. Київ). Ресурс оперативно інформує про події в Україні, надає аналітику, підготовлену власними й запрошеними українськими та іноземними експертами з неурядових і державних організацій. http://sprotyv.info/ru « інформаційний спротив»
«Лікбез. Історичний фронт». Сайт створено в липні 2014 року. Ініціатори проекту – Наукове гуманітарне товариство. Над ним працює близько 20 істориків з Інституту історії України НАНУ, Українського інституту національної пам’яті, Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та інших установ. Метою проекту є створення багатомовного інтернет-ресурсу, на якому б містився достатній обсяг інформації з історії України, формування української держави, витоків українсько-російських конфліктів. На сайті публікуються матеріали, присвячені суперечливим питанням українсько-російських відносин, спростовуються негативні стереотипи та перекручування фактів української історії.