Наприкінці XVIII ― першої половини XIX століть українці заклали культурний фундамент на якому у ХХ столітті вони за шостим разом здобули самостійну соборну Україну. До його наріжних каменів належать: «Енеїда» Котляревського І. (1798р., СПб.); «Русалка Дністровая» Вагилевича І., Головацького Я. та Шашкевича М. (1836-37рр., Будин); «Кобзар» Шевченка Т. (1840р., СПб.). Всі три книжки вийшли на теренах митрополій (Австрійська та Російська імперії) які володіли на той час різними частинами української землі. Сорок років знадобилося для того, щоб бездержавному та розділеному між двома імперіями народові, на фонетично-семантичному рівні зіткати мовне полотно рушника національної єдності.

Щоб зрозуміти гостроту проблеми зазначимо, що у 1836р. вийшла стаття Шашкевича М. «Азбука і абецадло» у якій він гостро полемізував з прихильниками. Лозинського Й (1834р.), які з метою латинізації українського письма ратували за впровадження польського абецадла.

Ще одна постать, яка зіграла виняткову роль у його появі: «Поклонися, Русалко наша, низько Всечесному Спадареві Николі Верещинському, що тобі звелів родитися, ― читаємо в “Передслів’ю”». На той час одним із осередків національного пробудження Галичини була Коломийська окружна головна школа на чолі з директором Миколою Верещинським. Він народився в священичій сім’ї 1793р. у м. Ходорові (Льві-вська область). Здобув дві вищі освіти, знав кілька іноземних мов, вчителював і упродовж 1824-56 рр. очолював коломийську Головну окружну школу. Яків Головацький листувався з ним і вважав своїм учителем. У 1856р., через доноси, йому довелося покинути милу серцю Коломию і перебратися до Чернівців, незважаючи на те, що сам тато-цісар нагородив його Золотим Хрестом з короною за заслуги у 1850р.

«Ми нічого не зискаємо, пишучи латинськими літерами, ― наголошував Верещинський М. у листі до Головацького Я. у 1840р., ― а тому і не можемо прийняти їх, хоча ними пишуть і друкують чехи, іллірійці, котрих ми дуже любимо, але наслідувати не можемо, як нам пан Іван (брат Головацького ― примітка Л. К.) і його колеги радять». Інформуючи про підготовку збірника пісень, Головацький Я. писав братові, про бажання Миколи Верещинського, ― друкувати «руською азбукою». Картаючи відступи від принципів Маркіяна Шашкевича, Верещинський писав Головацькому: «Колись-мо Маркіяна хвалили за його руське серце, то заховаймо і єго правила писанія в пам’яті, які нам зоставив; він нас на праву дорогу справив, до чого нам чіпатися общини, коли маємо рідну мову». Як бачимо, проблема «абецадла» залишилась і після друку альманаха.

Верещинський М. похований у м. Чернівці, однак про цього мецената нашим сучасникам відомо мало.

Книга «Русалка Дністровая» відрізняється не лише тим, що вона має трьох авторів, визначальним є її жанр та місце друку. Вона належить до альманахів ― (з араб. ― час, міра, календар ) ― неперіодичних збірників календарно-довідкового характеру, що містять відомості про історичні події, літературні новини, наукові відкриття, законодавчі акти або твори, об’єднані за певною ознакою (тематичною, жанровою, територіальною тощо ) та видаються за попередньою підпискою. Можна лише дивуватися, як вона вписалася у палітру тогочасних українських збірників та альманахів, що виникли у 30-40-х роках ХІХ століття.: «Український альманах» І. Срезневського та І. Розковшенка ( Харків, 1831р.); «Утрення звезда»  І. Петрова (Харків, Москва, 1833-1834 рр.); «Русалка Дністровая» (Будин, 1837р.); «Киевлянин» М. Мак-симовича ( 1840р., 1841р., 1850р. ); «Ластівка» Є. Гребінки (1841р., СПб ); «Сніп» О. Корсула (Харків, 1841р.); «Южно-русский сборник»  А. Метлинського (Харків, 1848р.).

Альманах запровадив кирилицю у журналістську практику на Галичині та стояв біля джерел розвитку української публіцистики у ХІХ столітті на території де панувала латиниця…

Іван Головацький у спогадах про Шашкевича писав, що у пошуках української книжки Шашкевич натрапив раптом на «Енеїду» І. Котляревського (1809р.) та на збірник українських пісень М. Максимовича (1827р.). «Ці два видання просто окрилили його, Шашкевич урадований найшов тоє, за чим так довго гледів, зобачив живий переклад, загадав велику гадку утворити чистонародну словесність южноруську і сесій гадці вірен остався до кінця».

Сьогодні відомо про 40 примірників першого видання «Русалки Дністрової», враховуючи, що із 1000 примірників 800 було відразу конфісковано. Всього на даний час було сім видань альманаха ― першодрук (Будима, 1837р.) і шість перевидань: 1910р. ― Тернопіль, Київ ― 3 рази (1952-72-87 рр.), Філадельфія (1961р.), Вінніпег (1987р.). Незважаючи на суцільні перешкоди «Русалка Дністровая», хай і з запізненням, а таки дійшла до читача, принаймні до осередків української інтелігенції, виконала свою місію ― започаткувала процес становлення нової української літератури на західних землях України.

У непростих умовах пробивало собі шлях друковане українське слово і на Великій Україні.

У 2017 році минає 400 років як у Києво-Печерській Лаврі із друку вийшов «Часословець». Саме з того часу розпочалося найбільше в Україні київське друкарство.

У 1619 вийшла друком «Граматика слов’янська» українського мовознавця Мелетія Смотрицького, у якій було здійснено кодифікацію церковнослов’янської мови у східнослов’янській редакції. До середини XVIII ст. була єдиним підручником граматики в Україні, Білорусі та Росії.

Понад сто років, з них перших 70 мирно, а потім у боротьбі з Московською Православною Церквою, до 5 жовтня 1720р. лаврці успішно друкували українські книжки, допоки указом Петра І не було визначено: «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких, кроме церковных прежних изданий, не печатать, да и оныя церковныя старыя книги для совершеннаго согласия с великороссийскими такими ж церковными книгами справливать прежде печати, дабы никакой розни и особливаго наречия в оных не было; других же никаких книг ни прежних, ни новых изданий, не обявя об оных в Духовной Коллегии и не взяв от оной позволения, не печатать, дабы не могло в таких книгах никакой церкве восточной противности и с великороссийскою печатию несогласия произойти». Потім був Валуєвський циркуляр 1863р. та Емський указ 1876р.. Звідси можна оцінити яких зусиль ― моральних, інтелектуальних та матеріальних було затрачено українцями, розділеними кордоном, щоб зберегти єдність друкованого слова.

Правове поле сучасної України щодо культурної спадщини має доволі тяглу історію. 28 липня 2017 року минуло 100 років відтоді, як при Генеральному секретарстві справ освітніх Української Центральної Ради. був створений відділ охорони пам’ятників старовини й мистецтва ― перший в Україні державний орган з чітко визначеними адміністративними повноваженнями. Очолював його відомий археолог і музеєзнавець М. Біляшівський, автор проекту Закону «Про охорону пам’яток старовини і мистецтва» (1918р.)

З 60-х років минулого століття бере початок сучасний етап охорони культурної спадщини в Україні загалом і на теренах Прикарпаття зокрема. Відлік слід розпочати з часу виходу постанови Ради Міністрів Української РСР від 28 серпня 1965р. «Про створення республіканського Добровільного товариства охорони пам’яток історії та культури». Наступною стала постанова від 12 червня 1967р. № 378 «Про затвердження Статуту Українського товариства охорони пам’ятників історії та культури». За неповних два роки, що розділяє ці документи, відбулася істотна метаморфоза ― з нейтрального «добровільного» Товариство стало «українським».

З 1 листопада 1978 року, через 60 років від розробленого М. Біляшівським проекту, вступив у дію Закон УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури», який, зі змінами і доповненнями внесеними 30 січня 1984р., слугував основою пам’яткоохоронної роботи майже 22 роки.

Саме у справі охорони пам’яток історії і культури було прийнято один із небагатьох, на той час, офіційних документів нашої держави міжнародного рівня ― Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 4 жовтня 1988р. № 6673-ХІ «Про ратифікацію Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини». Нарешті, на хвилі Перебудови, наша країна приєдналася до Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини, прийнятої ЮНЕСКО ще 16 листопада 1972р., де було вжито термін «культурна спадщина».

З часу прийняття 08 червня 2000р. Закону України «Про охорону культурної спадщини» до нього, станом на 25 травня 2017р., 18 разів вносили зміни і доповнення, тобто частіше ніж один раз на рік. Остання зміна стосувалась уточнення поняття «пам’ятка культурної спадщини» Її визначено як об’єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, або об’єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (не включення) об’єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

У Законі України «Про культуру» вводяться такі поняття як вітчизняний (національний) культурний продукт ― культурні блага і культурні цінності, створені (надані) вітчизняним виробником; національне культурне надбання ― сукупність унікальних культурних цінностей, об’єктів культурної спадщини, що мають виняткове історичне значення для формування культурного простору України; об’єкти культурного призначення ― цілісні майнові комплекси клубних закладів (клубів, будинків культури, палаців культури тощо), парків культури та відпочинку, бібліотек, музеїв, архівів історико-культурних заповідників, театрально-видовищних закладів (театрів, філармоній, концертних організацій, музичних колективів, ансамблів тощо), кінотеатрів, інших закладів культури; пам’ятки культурної спадщини ― предмети колекцій, зібрання, фонди, будівлі, споруди культурного призначення та інші культурні цінності.

У статті 1 Закону України «Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей» терміни вживаються у такому значенні: культурні цінності ― об’єкти матеріальної та духовної культури, що мають художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягають збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України, а саме: предмети, пов’язані з історичними подіями, розвитком суспільства та держави, історією науки і культури, а також такі, що стосуються життя та діяльності видатних діячів держави, політичних партій, громадських і релігійних організацій, науки, культури та мистецтва; старовинні книги та інші видання, що становлять історичну, художню, наукову та літературну цінність, окремо чи в колекції.

У 2008 році було прийнято Закон України «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» який ввів поняття «пам’ятка культурної спадщини» та «приватизована пам’ятка культурної спадщини».

Як бачимо, вітчизняне законодавство, що регулює відносини сфері охорони культурних надбань являє собою мультисистему понять, які формувались у різних суспільно-історичних умовах та визначають структуру об’єктів культури. Тому в нормативно-правових актах нашої країни використовуються різноманітні поняття: «культурна спадщина»: «культурні цінності»; «пам’ятка історії»; «пам’ятка архітектури»: «пам’ятка містобудування»: «вітчизняний (національний) культурний продукт»: «культурні блага»: «національне культурне надбання»: «об’єкт культурної спадщини»; «культурний простір»; «об’єкти культурного призначення»; «пам’ятка культурної спадщини»; «пам’ятка культурної спадщини, що не підлягає приватизації»; «родинні цінності», тощо.

З точки зору систематизації понятійного апарату правового пам’яткоохоронного і краєзнавчого поля альманах «Русалка Дністровая», як видання, що становить історичну, художню, наукову та літературну цінність є об’єктом матеріальної та духовної культури, що має художнє, історичне, етнографічне та наукове значення і підлягає збереженню, відтворенню та охороні відповідно до законодавства України і належить до категорії «культурні цінності».

Комплексний історико-системний підхід до розгляду проблеми дає підстави стверджувати, що за початок відліку потрібно взяти 1893 рік, коли з нагоди 50-ї річниці з дня смерті Шашкевича М. його тлінні останки перенесено із с. Новосілки до м. Львова. У с. Підлисся в 1911р., на століття народження письменника, відбулося величаве шашкевичівське свято з поставленням йому на Білій Горі хреста-пам’ятника, згодом, у 1959р. відкрито літературно-меморіальний музей, а в 1962 р. ― поставлено бронзове погруддя Шашкевича. У с. Гумниська, де він був парохом, у церкві є його портрет роботи місцевого художника Левицького Я. (1939р.), у с. Новосілки відкрито музей та пам’ятник, а у с. Нестаничі на місці старої плебанії, де проживала сім’я Шашкевичів, нині стоїть пам’ятний камінь, у м. Львові з 1990р. діє Музей «Русалки Дністрової» та музей «Шашкевич і Золочівщина» у м. Золочів. В 2003 р. ім’я Шашкевича присвоєно Бродівському педагогічному коледжу.

У м. Вінніпег (Канада) в 1944р. споруджено пам’ятник із бронзовим погруддям Шашкевича, у 1962р. там було засновано Інститут Маркіяна Шашкевича, який у 1963-88р.р. видавав «Шашкевичіяна» та «Бібліо-теку Шашкевичіяни» (редактор Марунчак М.)., а в 170-річчя народження ― його іменем названо місцевий парк.

У с. Чепелі (Львівська область) пам’ятний знак, роботи архітектора Ярослава Руцького, встановлений на місці родинного обійстя Головацьких, де у 1814 році він народився. Меморіальна дошка, встановлена у 1993р. на честь Головацького Я., який у с. Микитинці (Івано-Франківська область) в 1842-46рр. жив і працював священиком. У с. Хмелева (Тернопільська область), де він був священником, збереглися могили його двох синів. У Литві на православному цвинтарі «Лєпкальнє» м. Вільнюс знаходиться могила Якова Головацького. Гранітний постамент із написом «Якову Головацькому (1814-1888)» встановлено зусиллями української громади м. Вільнюс та за сприяння української греко-католицької церкви Святої трійці в 1990 році.

У 1937р.у с. Ясень (Івано-Франківська обл.), де народився Вагилевич І., встановлено пам’ятний знак з написом «Пробудителям Галицької землі отцям М. Шашкевичеві, Я. Головацькому та І. Вагилевичеві в століття «Русалки Дністрової». Вагилевичі і громадяни Ясеня 22.VIII. 1937». У 1939р. червоноармійці відбили хрест на його верхівці. Потім на цьому місці встановили пам’ятник Івану Вагилевичу у 70-х роках минулого століття. Біля нього у 1995 році відкрито музей який розташований у будинку, що колись належав родичам письменника. Івано-Франківська обласна організація УТОПІК у 1990 році заснувала премію ім. Івана Вагилевича у галузі охорони культурної спадщини, з врученням диплома та медалі [14]. У 2012 році у м. Івано-Франківську відкрито кімнату-музей, а у 2013 ― пам’ятник «Руській трійці». У с. Гузієві (Івано-Франківська область). на місцевому цвинтарі є могила священика, громадсько-просвітянського діяча о. Миколи Вагилевича (1775-1869), батька Вагилевича І., який пережив сина на три роки.

Перше видання «Русалки Дністрової» в Україні з ініціативи Застирця Й. здійснено у м. Тернопіль в 1910р., а його примірник з дарчим автографом ініціатора видання датованим 10 березня 1910р. зберігається у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України. З 1992 року по 2010 рік у м.Тернопіль виходила літературно-громадська, культурологічна газета «Русалка Дністрова».

На Вінничині у 2013 році започаткували видання культурологічного науково-пізнавального літературно-краєзнавчого збірника Альманах народився з ініціативи письменників М. Каменюка і М. Вдовцова та за підтримки Вінницької обласної державної адміністрації і Вінницької обласної Ради, Міжнародної фундації «Єврорегіон “Дністер”» та благодійного фонду «Батьківська земля», як відновлення славної патріотичної справи «Руської трійці».

Таким чином пам’яткоохоронна та краєзнавча справа в Україні, на державному рівні у її новітній історії розвивалась безперервно та територіально повсюдно починаючи з 1917 року.

Альманах «Русалка Дністровая» та ввесь комплекс пам’яток історії; архітектури, об’єктів культурної спадщини та об’єктів культурного призначення, що формувався з 1893 року дає підстави віднести його до національного культурного надбання.

Комплексний підхід до всієї культурної спадщини з усвідомленням того, що культурний простір України формується на основі національного культурного надбання як сукупності культурних цінностей, об’єктів культурної спадщини та об’єктів культурного призначення допоможе створити дієвий механізм його формування.

Культурні цінності, пам’ятки історії; архітектури, об’єкти культурної спадщини та культурного призначення, що належать до «національного культурного надбання “Русалка Дністровая”» та перебувають за кордоном і створені українцями на поселеннях є підставою єдності української нації та базою інтеграції нашої держави у європейський та світовий культурний простір.

Василь ТИМКІВ