Украинская Киевская Русь была империей. В Украине это малоизвестно. Мировая наука знает давно (см.карту):

Столицей данной империи был величественный, достопамятный Киев.

Киев. Славный Kyiv – якобы „матерь” городов „русскихъ”, он, как ранее и Великий Новгород, а затем и Псков, Московией был полностью унижен: приведён к упадку и превращён московскими имперцами в глухую провинцию, а в советское время, в так называемой „УСРР” столицей объявлен Харьковъ (до 1934 года), а Киевъ – низведён до уровня окружного центра (повіту):

„Киев, г[ородской] окр[ужной] ц[ентр] УССР, ранее губ[ернский] центр, на р. Днепре, узловая ст[анция] Юго-Западной и Моск.-Киево-Воронеж. ж.д. 513,8 т. ж. Один из древнейших городов („мать городов русских”), известный с 9 в.”. (МСЭ. т. 3. М. 1929. стр. 816)

Разве не понятно, с какой целью Киев превращён в провинцию? И после этого московцы смеют утверждать, что они из одной, „киевской” колыбели?

Здесь, всё же, следует отметить, что вообще ни о какой „матери” в определении Киева, как якобы городов „русских” в летописях речи нет, также как „РУСЬкий” нельзя путать с подменой понятий – „русскихъ”.

Имперские исследователи, приводя некоторые свидетельства из летописей времён Руси, игнорируют украинский язык, как язык повседневного общения того народа, который был преобладающей массой на землях, расположенных вокруг Киева. Это создало условия к установлению явно тенденциозной и искусственной подмене понятий.

На приналежность Киевской Руси украинскому народу указывает даже название Киево-Печерской Лавры. В русском языке нет слова „печера” (пэчэра). В русском есть „пещера” (пєщєра). Если бы Русь принадлежала этничным „русскім”, то и название Лавры походило бы от слова „пєщєра” и создала бы соответствующее название – Кієво-Пєщєрная Лавра. Но история фиксирует название „Печерська”. И она даже приятнее звучит, ибо мова украинская от давних времён мелодична и поэтична. Вдумаемся: в Киеве внутренний район города также имеет поэтическое название: “Печерськ”. В русском оно звучит несколько иначе – “Пещерск”. Никакой поэтики…

Или, ещё, к примеру. Во времена Киевской Руси на далёкой реке Дон был заложен древний, якобы „русский” город Белая Вежа (см.карту ниже):

Итак, на Дону заложен город “Бiла Вeжа” (по-русски – “Белая Вежа”).

“Бiла” – это ещё может быть понятно: какая ещё там “Бiла”, когда на карте видим, что явно по-русски – “бєлая”.

Но читаем далее. А далее – “Вeжа” (“Вєжа”).

Что в русском означает слово“Вєжа”?

Ничего не значит.

По-украински название этого города звучит так: “Біла Вежа” (“Била Вэжа”).

В переводе с украинского на русский “вэжа” означает “башня”. То есть, “Біла Вежа” на русском звучит как “Белая Башня”. Но название украинское – “Вежа”.

Так какой язык был государствообразующим и господствующим на Руси – “Вежа” или “Башня”?

Несколько слов о том, как правильнее говорить – “Киев” или “Кыїв”?

Пролетарский имперосознательный несомненно уверен – только “Киев”. По поводу этой правильности русский историк XIX века В.Ключевский писал:

Таким образом, правильнее говорить “Кыїв” (в латинской транскрипции – “Kyiv”. Господство украинского языка в Древней Руси – достаточно всесторонне просматривается.

Ещё пример: от бога Пана формируются слова – “ПАНика”, “ПАНический”, “ПАНславянизм” и т. п., отсюда идёт украинское обращение – “Пан”.

Через некоторое время появится русское “господин”.

Это от слова “Dominus” (лат.) – “Господь”.

От имени Бога Пека формирутся украинские слова –“пекло” (по-русски – “ад”), отсюда создаётся логическое понятие: “небезпека”, то есть, не без участия Бога Пека, из-за чего можно попасть в “пекло” (по-русски – “опасность”), а также “безпека” (по-русски – “безопасность”), то есть, без участия представителей Пекла.

Мы видим определённую логику в украинском словообразовании, которое идёт явно с дохристианского периода.

Также правильнее говорить “Скытия” – от латинского Scythia, англійське – The Scythian, німецьке – Skythen, а не “Скифия”, как оно ныне звучит в транскрипции по-русски:

Искусственность последующих московско-имперских подмен понятий видна достаточно прозрачно.

Чтобы в этом глубже убедиться, обратимся к “авторитетным” аргументам антиукраинских публикаций, подаваемых имперской пропагандой. Пишет князь Андрей Волконский:

“В 1919 году генерал Деникин, говорят украинофилы, в своей мании всё русифицировать дерзнул назвать Киев “матерью городов русских”. Нестор предусмотрительно ответил им (то есть, украинофилам. – РМ):

„сѣде Олегъ (в 882 году) княжа въ Киевѣ, и рѣче Олегъ: Се буди мати градомъ Русьскимъ”.”

(Князь А.М.Волконский. Историческая правда и украинофильская пропаганда. Турин. 1920. Из книги: Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола. Москва. 1998. стр. 122).

Что мы видим в публикации, которая для каждого имперосознательного антиукраинца якобы должна стать веским аргументом?

Видим, что понятие “градомъ Русьскимъ” абсолютно никак не указывает, что это – “русскимъ”. В слове есть буква: её называют разделительный мягкий знак – “ь”, который почему-то тихо опускают. Её-то опускают, но буква-то есть!

Если бы её не было, было бы дело другое. Но мягкий знак там зачем-то стоит!

“Русь” – с мягким знаком. Это название государства. “Русьский” – с мягким знаком. Это приналежность к владениям государства – название которой “Русь” (где мягкий знак из названия выкинуть не представляется возможным).

Русь – это никак не Россия: с таким же успехом можно понятие “прусское”, тихо выбросив “лишнюю” букву “п”, искусственно притянуть к понятию “русское”, а саму германскую “Пруссию” назвать Россией. Восточная Пруссия, кстати – уже Россия. Этак недалеко от того, чтобы всю Германию объявить частью России…

Вернёмся к нашему славному Киеву. В предложении князя Олега слово “мати” читаем как „маті”. Что в русском означает некое „маті” (“мати”)?

Нам скажут – это же “мать”. Но в конце – “и”, а не мягкий знак – “ь”.

Интересное дело – в одном случае, как в слове “Русьскимъ”, литеру (букву) мягкий знак (“ь”) тихо прячем, в другом случае – литеру “и” также тихо подменяем, но подменяем тем же мягким знаком – “ь”.

Но там – “мати” („маті”).

Что по-русски означает некое “мáти” или “матú”?

Бессмыслица какая-то.

Если “и” (і) читать как “ы”, то есть – “маті” читать как “мáты”, тогда по-русски это может обозначать некие спортивные снаряжения – “мáты” или крепкое русское ругательство. Если же подойти со стороны языка украúнского, тогда украúнское слово “мати” (“мáты”) есть собственно русское слово “мáтерь” (мать).

Но тогда у нас случается некий конфуз: читая непонятное русское “мáті”, как украúнское “мáты”, у нас исчезает основа “русскости” Киева, ибо в русском нет использования слова “маты” в понимании “мать”. Если имеем украинское “мáты”, то тогда Киев – є “маты” “градом” не “русскіх”, а явно “украíнскіх”. Но в наведенном князем А.Волконским антиукраинском тексте фигурирует какое-то “мати”, и вместо “русскимъ” мы видим – “Русьскимъ”, которое с мягким знаком и не с маленькой буквы, а с большой. То есть, речь явно идёт не об этническом определении, а об имени собственном, которые пишутся с большой буквы.

Если бы мы имели дело с текстом изначально “русcким”, тогда в тексте так и должно было бы стоять русское слово “мать”, “матерь” или “матерью”, а вместо “Русьских” должно бы было быть “русскихъ”. Тогда генерал Деникин был бы прав, убеждавший “укрáинскіх” сепаратистов, что Киев является “матерью городов русских” (в приведенной ранее публикации советской энциклопедии 1929 года, этот деникинский, белогвардейский, имперский тезис повторён). Но, имея дело с Киевом, мы должны понимать, что, знакомясь с давними летописными текстами, необходимо отталкиваться от языка украúнского. Тогда некая бессмыслица приобретает определённые формы и очертания. В украинском “мáты” имеет два значения – тобто, власне як “мати” (маты), то есть – “мама”, и – в русском значении – “иметь”.

Ещё раз читаем сказанное князем Олегом: “Се буди мати градомъ Русьскимъ”.

В русском слово “Се” ничего не означает. Оттолкнёмся от украинского. Слово “Cе” – это нынешнее украинское – “це” (по-русски – “это”).

Слово “бỳди” – ничего общего с русским “будить”. В украинском это – “бỳдэ” (бỳде). Во множественном числе – “бỳдэмо”, по-русски – “будет”. Ещё до недавнего времени городов было мало: основное население проживало не в городах, а в сёлах. Основная масса населения в Украине и в значительной части городов говорила так, как говорили в сёлах, поскольку оСЕЛа и поСЕЛилась из СЕЛа. Отсюда само происхождение слова “Населення” (“наСЕЛЕние)”.

Принимая во внимание, сказанное князем Олегом, который установил свою власть над Русью, сегодня по-украúнски дословно звучит так:

Как видим, в наведенном антиукраинском тексте в его смысловом значении нет никакой сентиментальности: ни о какой “маме” и “русcких” речь здесь не идёт.

Простой вопрос: зачем Рюриковичу – скандинавскому варягу (шведу), пришедшему в 882 г. из далёких северных широт в Киев, стремиться утверждать этническую русскость приобретённых владений?

Какой смысл шведу убеждать всех, что вокруг русскiе?

Безусловно, здесь мы имеем дело с важным государственным решением князя Олега: Киев объявлен городом, то есть, основным центром – столицей украинской империи под именем “Русь”.

В нынешнем украинском литературном переводе с древнего книжного данное решение князя Олега звучит так:

“Це будемо мати столицю Руси”, или в переводе на современный русский язык:

“Это будем иметь столицу Руси”.

И никаких сентиментов о “матери” и “русских”…

———————————————————-

Російській філософ Ніколай Бєрдяєв зазначив, що русскій народ по своїй душевній структурі є народом східним, а Росія – то християнський Схід, її культура – то східна культура, культура христианізованого татарського царства, яка виявила себе у постійному протистоянні з латинським Заходом та його освітньому впливові. Нинішні євразійці таку характеристику русского народу підтверджують:

Сама Московія утворена милістю золотоординських ханів на землях своїх володінь. Чи могло якесь дрібне “дєрєвєнське” Московське князівство, окраїнні володіння Київської Імперії, а згодом – окраїнний улус Золотої Орди, претендувати на величне ім’я Русь? (Див. мапи):

З розпадом Золотої Орди, приєднанням до володінь Москви Казанського, Астраханського ханств та Ногайської Орди, багатовіковий похід проти народів Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, Середньої Азії, Кавказу, походи Московії проти свого колишнього союзника – Кримського ханства – то була справа відновлення тієї ж Золотої Орди, “воссоєдінєніє” її частин під егідою Московських отатарщених ханів (по русскі – “царів”). Так академік Ю. Півоваров, ведучи мову про витоки московської деспотії вказував на висновки Н. Бердяєва і далі зазначав:

“Его младший современник и не менее замечательный философ, Георгий Федотов, Георгий Владимирович Федотов, тоже в эмиграции жил и умер после революции… Он комментировал конец монголо-татарского ига. Вот, что произошло. Тысяча четыреста восьмидесятый год, как нас учили в школе. Конец татаро-монгольского ига. Хотя оно, на самом деле, продолжалось дальше. Но не важно. Какой фразой он все подытожил? “Ханская ставка была перенесена в Кремль”. Ханская ставка была перенесена в Кремль. То есть хан переехал в Кремль. То есть Москва отатарилась, омонголилась, и русский царь, русский великий князь — это хан»”. (Юрий Пивоваров. Традиции русской государственности и современность. Лекции, читанные на телеканале “Культура” в рамках научно-познавательного проекта “ACADEMIA”. 31 мая — 1 июня 2010 года. Стенограмма 1-й лекции).

http://profilib.com/chtenie/79762/yuriy-pivovarov-traditsii-russkoy-gosudarstvennosti-i-sovremennost-lektsii-4.php

На ординські основи походження Московіі вказують також сучасні московські так звані євразійці, ідеологія яких прийнята сучасною Москвою у справі відновлення московської імперії у новітній формі:

Московії конче потрібно приховати свою ординсько-азійську суть. Для цієї мети їй конче необхідно мати у своїх володіннях всю Україну та Київ. Тоді вони – не ординці…

———————————————————————

У зв’язку з наведеним матеріало, з якого ми впевнилися, що далеко не є мамою «русскіх», маємо споглянути на проблему «русскості» України з іншого боку.

Якщо Київська Русь – то “ісконно русскiє зємлі”, то, мабуть, кількість етнічних русскiх на начебто своїх “исконных” землях, звичайно, має бути бiльша, нiж українцiв. Цю переважну більшість русскіх, наприклад, ми бачимо на безпосередній, “исконной” території Росії, де виникли і почали формуватися безпосередньо русскіє (згідно перепису 1926 року):

Ще одне порiвняння: % русскiх на територiї, яку теж намагаються оголошувати “iсконной” територiєю Росії, але це не Росія – це Якутія:

Наведемо совєтську мапу розселення народностей Якутської АССР згідно перепису 1926 року, опубліковану в совєтських академічних виданнях:

Отже, на “исконной” земле русскіх – в Якутії, русскіє там майже відсутні.

Що ж ми бачимо на “исконных землях русских” в Українi?

Нижче подаємо мапу етнiчних земель українцiв в Українській ССР (за переписом 1926 року) у порiвняннi iз кiлькiстю в них русскiх.

Невдовзі (від 1928 року) цей стан суттєво буде змiнений комунiстичною демографiчною полiтикою: терором, репресіями, злочинною примусовою колективiзацiєю, штучними голодоморами, масовими виселеннями-переселеннями значної маси населення – з України і русскіх з Росії.

Ми бачимо, що в Київському повіті – загальне населення якого – 1.594,9 тисяч осіб, територія – 19,1 тис. км², провінційним центром якого став Kyiv, що був начебто “матерью городов русскіх”, самих русскіх лише 8,7%, євреїв – 10,2%, українців – 77,9%, поляків – 1,6%.

Серед цього українського моря окрему картину національного складу ми безпосередньо бачимо по містах, зокрема, по Києву і Харкову, які створені явно штучно:

Як здається, згідно національного складу довоєнного Києва, то нам слід вважати, що Київ скоріше “мать городов евреев, поляков и прочих”, ніж “матерь городов русскіх”:

І на останок: нижче наведено етнографічні мапи русскіх та українців, згідно перепису 1897 року, опубліковані в Енциклопедії Брокгауза і Ефрона.

На мапі “Великороссы” ми бачимо етнографічні наслідки ліквідації Новгородської Республіки та знищення її окремого від московців новгородського етносу – “перелив” московців на землі Новгорода:

Наслідки геноциду Московії проти народу Республіки Великого Новгороду – нація Новгородців перестала існувати. Його ознаки не зникли навіть до кінця ХІХ століття: чітко видно русло масового переливу московців зі свого етнографічного центру на землі знищеної нації.

До початку XVII століття остаточно була винищена національна новогородська мова:

Одночасно на мапах ми маємо можливості бачити контури етнографічних центрів русскіх і українців:

Долю виселеної і ліквідованої нації Новгородців чекало й Українців, яку прагнули висилати не тільки маршали Жуков і Берія: на початку 1950-х років прагнув виселити усіх українців до Сибіру генераліссімус товариш Сталін, а на їх місце поселити 100 мільйонів китайців.

Українців прагнули винищити голодоморами, виселеннями, теророром та геноцидом. Зовсім недавно нас знову прагнули виселити до Сибіру: у жовтні 2006 року таке бажання висловив народний депутат України від Партії Регіонів Юрій Болдирєв. На так званому Всесвітньому Конгресі співвітчизників він заявив:

“…я им сказал: “Дорогие русские братья! …я вам рекомендую вспомнить опыт гениального политика Столыпина, который заселял Дальний Восток и Сибирь выходцами из Волынской и Житомирской губерний. И предлагаю вам сегодня устроить программу переселения в Сибирь и на Дальний Восток выходцев из Волынской и Житомирской губерний…  к себе в Сибирь и на Дальний Восток они должны забирать выходцев с Волыни. Потому что эти люди уже сто лет назад показали свою эффективность в освоении сибирских и дальневосточных просторов”.

http://proua.com/accent/2006/10/31/165849.html

Як ми бачимо, нам в Україні весь час діячі і прихильники Московської імперії прагнуть змінити етнографічно-демографічну картину, замінити наш національний стан на присутність якоїсь іншої, замінити українське населення на певне безнаціональне згромадження на певній географічній території.

Отже, московцi, як визнають вони самі, – вони є сучасні монголо-татари “по-духу”, що найбільш важливіше, ніж будь-яка расова приналежність. Хоча, якщо бути справедливими, моcковці – вони є також угро-фінська частина урало-алтайської групи народів, які належать до азійської, далеко неслов‘янської раси. І наша минувшина нам доводить – у московців відсутні сентименти щодо української нації.

Невже ми, українці, “добровільно” станемо переплавленою частиною “евразийских имперостроителей Чингисхана”?

Свого часу, заграючи перед повсталими масами, І.Сталін констатував наступне:

Чи стали міста в Україні, Білорусі, як згодом і в подсовєтскій Ризі, природньо національними? Хто пішов проти історії?

Чи могла совєтська влада допустити, щоб українське зрусифіковане місто, яке знаходилося в оточенні українського національного моря, повернулося до свого природно стану, щоб воно було українізоване?

Звичайно, московська імперія допустити цього не могла.

Що слід було здійснити з українським селом, щоб воно перестало бути “храни-тельницей национальности”? Чи маємо ми мати сумнів, щодо причин тої практики, яка була здійснена щодо українського села у часи штучних голодоморів?

Але імпероорієнтована ідеологія намагається грати на струнах тої свідомості, яка прагне легко сприймати словотворення міфологічно-ідеологічного навантаження.

Ми маємо добре пам‘ятати: Київ – то українське місто, яке було проголошено державним центром Київської імперії тим її князем, у якого явно були відсутні сентименти щодо “матери” и “русских”…

—————————————————-

 

2011 р.

Роман МАТУЗКО