Реформувати світ – це означає  реформувати виховання.

                                                                                                                                                           Я. Корчак

 

Вже три десятиліття відбувається розбудова нашої Держави. Постійно проводяться різноманітні реформи: економічна, правова, медична, освітянська тощо. Суспільство, громадяни України з нетерпінням очікують позитивних змін в економіці, культурі, власному добробуті тощо. Але вони чомусь не настають.

Саме по цій причині газети, журнали та, власне, всі засоби масової інформації постійно звертають увагу на одні  й ті ж самі проблеми:

корупція,

тіньова економіка,

надмірні привілеї слуг народу та їх нахабна поведінка,

слуги народу полюють на своїх односельців,

недовіра до влади, не така як потрібна влада,

«безправність» пересічного громадянина,

жалюгідний прожитковий мінімум,

катастрофічне  збільшення дітей вулиці та бомжів (бомжів до 2 млн.),

продаж та вбивство дітей,

алкоголізм, наркоманія,

падіння культури та економіки,

неефективність різних гілок влади тощо.

Але чи дійсно існують ці проблеми? Так. То ж як ми намагаємося їх вирішити?

З цього приводу політичні діячі, партії, різні державні інститути пропонують:

змінити закони, конституцію,

здійснити демократизацію та гуманізацію суспільства,

будувати громадянське суспільство,

реформувати інститути, що представляють різні гілки влади;

підняти економіку з колін,

будувати європейську державу,

посадити всіх олігархів за грати;

реформувати освіту, економіку тощо.

Можна продовжити ці пропозиції, обіцянки, програми, лозунги. Вони постійно повторюються та косметично оновлюються (особливо в передвиборчий період). Чи є в них певний сенс? Так.

Але чи можуть вони вирішити існуючі проблеми українського суспільства, побудувати заможну, процвітану Державу ? Ні!!!    Чому?

Для того, щоб подолати будь-яку проблему (наслідок), потрібно розібратися в ній, виявити її причину та намітити заходи для її усунення. З позиції філософа – використати закон причини та наслідку.

То ж нагадаємо узагальнену проблему яка стоїть перед нашою Державою та суспільством: соціально-економічна та духовна криза.

То що ж є її першопричиною?

Всім відома теза «буття визначає свідомість». Але ж і  свідомість  визначає буття.

Як тільки людина стала людиною, її свідомість стала визначати її буття, і хоча між ними є зворотній зв’язок, але наша свідомість має більш сильний вплив на буття, ніж буття на свідомість. Саме це й підтверджує вислів  Януша Корчака, який приведений в якості епіграфа: „Реформувати світ – це означає  реформувати виховання”.

Отже саме духовне життя людини, мабуть, значно більше управляє матеріальним життям, ніж навпаки. Саме духовне виробництво – головне виробництво людства, і саме воно є основою матеріального виробництва, зростання культури та нашого добробуту. А виховання та освіта людини – основа основ всього духовного виробництва.

Мабуть ми забули, чи не розуміємо, що самої великою цінністю будь-якої держави – є її громадяни. Так само, як діти – головне багатство родини. Невипадково, що процвітаючий український землевласник, за словами Пушкіна, “богат и горд не долгогривыми конями, не златом, данью крымских орд, не родовыми хуторами, прекрасной дочерью своей гордится старый Кочубей». Сімейне процвітання і щастя можливе там, де є добре виховані й навчені діти. Саме від них суттєво залежить в майбутньому як їх добробут, так і процвітання Держави.

Чому на Заході живуть значно краще ніж ми, у яких і землі найкращі в світі, і яких природа нічим не обділила? Мабуть є багато факторів, але є головний: там інші люди, інший менталітет нації, який формувався віками. Саме від нього суттєво залежить процвітання будь-якої держави. А сам менталітет нації є її інтегральним показником, який визначається її представниками.

Таким чином, основна причина проблем, що існують у кожного з нас, у нашій Державі, насамперед визначається нашим менталітетом, а отже кожним із нас.

Тут доречно привести вислів О. Дюма: «Всі шукають людину, яка нам допоможе, яка нас спасе. Не шукайте таку людину. Вона перед вами. Ви, я, кожен з нас».  Але…  українці очікують, що хтось спасе, допоможе …

Отже, якщо ми хочемо позитивних змін, то потрібно змінювати нашу свідомість, менталітет, формувати цілісну особистість (духовну, інтелектуальну, активну, оптимістичну, здорову як фізично так і психічно) – і, власне починати розбудову Держави потрібно з реформи духовності нації, саме вона є основою результативності всіх інших реформ, і саме вона повинно стати основною стратегією відновлення національної культури та економіки.

Але ж ця стратегія, як основна, в розбудові нашої держави, відсутня  як у програмах різних партій, передвиборних програмах політиків, державних інститутів. Як ви думаєте чому?

Можливо в нерозумінні ролі духовності нації в забезпеченні суттєвих змін в нашому житті. Адже всі зміни (реформи) здійснюються людьми, отже від них і залежить їх якість. Або є інша версія: реалізації цієї стратегії потребує тривалого часу, а філософія сучасного людства – «все і зараз». І тому всім хочеться отримати швидко результат за короткий час перебування при владі. Ось чому справжні реформи замінюються псевдо-реформами, які звичайно не вирішують проблем, що існують в суспільстві.

Отже, якщо ми не усунемо причину (недосконалість власної особистості, особливо її духовності), то звичайно не зміниться і наслідок (якість нашого життя).

Але ж де формується  особистість з її духовністю, творчістю, інтелектом, активністю, оптимізмом, інтернальністю?

Звичайно, в системі різноманітних освітніх інститутів (системі освіти): сім’я, дитячий садок, школа (середня, вища), крім того досить сильний вплив на формування особистості мають, так звані, засоби масової інформації (особливо телебачення та Інтернет).

То ж як працює система освіти?

Як свідчить аналіз, багато хто з відомих педагогів, вчених, незалежно від того, освіту якої країни вони презентують, дають їй досить негативну оцінку (8, с.2).

Американський педагог Поль Вайнцвайг писав: «Сучасні методи навчання досить архаїчні. Голови учнів забивають попередньо відібраним інформаційним матеріалом у певному контексті, замість того, щоб надихнути і направити їхні серця до незалежного сприйняття знань в атмосфері довіри, волі і розкутості. Інститут освіти майже нічого не робить для того, щоб розвинути в учнів елементарні якості, необхідні для повноцінного й активного життя».

Польський педагог і психолог Ю. Козелецький теж дотримується таких саме поглядів: «Застаріла освітня система втратила свої адаптивні можливості і, в певному сенсі, гальмує рух цивілізації і формування всебічної особистості».

А як сучасно звучить висловлення А. Ейнштейна: «Здається майже чудом, що сучасні методи навчання ще не зовсім задушили святу допитливість, тому що ця ніжна рослинка вимагає поряд з волею, насамперед заохочення».

Один з найстаріших педагогів, академік Скаткін М.Н. в одній із своїх книг дуже різко, але справедливо відзначав: «Сучасна освіта, ціль якої повідомити відому й однакову для всіх суму знань, виглядає як масове убивство талантів».

Відомий письменник, російський соціолог  Ю. Рюриков: «Головна біда сучасної школи складається в тому, що це школа навчання, а не виховання, полігон вузького впровадження знань, а не різнобічного розвитку особистості… Нинішня система освіти і виховання — це система-аборт: вона вбиває в тих, яких навчають, зародки кращих властивостей, не дає народжуватися в них добрій, працюючій, творчій, розумній і здоровій людині» (4).

Академік Російської академії педагогічних наук Безпалько В.П.: «Практика як і раніше розглядає учнів як однорідну череду, яких усіх разом можна пасти на тому ж самому лузі. Їх усіх разом заганяють у ті самі класи для того самого «всебічного і гармонічного  розвитку». Вже досить очевидно, що з цього нічого путнього не виходить навіть під пресами тоталітарних режимів. Діти, у кінців-кінців, просто-таки, починають ненавидіти школу і з радістю пропускають уроки. Чи це не є один з найстрашніших парадоксів, властивих нашому міфічному «храмові»? Тож настав час освіті зрозуміти і прийняти ту очевидну істину, що кожній людині від природи призначена своя дорога в житті, на якій її чекає особистий успіх і задоволеність життям, а також найкраще її служіння суспільним інтересам) (8, с.28).

Академік НАПН України І.Б. Бех: «Духовний вакуум став ознакою життя. Людина втратила смак до високої моралі, живе в лоні досить заземлених потреб і не більше… Відсутня, так би сакральність життя. А діти? Вони ростуть пасивними споживачами суспільних благ, не докладаючи ніяких зусиль. Апатія дедалі більше стає їх звичним психічним станом. Такий стан вихованості молодого покоління зумовлений і нинішньою освітньою системою. Не знаючи всієї складності емоційно-почуттєвої сфери, ми самі культивуємо у вихованців позицію, за якої вони не є господарями власних переживань, а отже і власних дій» (1, с.334).

Нагадаємо, що падіння високорозвинених цивілізацій заповнюють історію людства, і чималу частку в їхніх причинах займають нездатність правителів привести систему освіти у відповідність з вимогами суспільно-історичного прогресу… Доцільно нагадати, що більшовики в подібній ситуації міцно взялися за освіту народу і «кадри вирішили все». Потім вони придушили справді наукову освіту і замінили її збитковою доктринерською ідеологією тоталітаризму і закономірно проіснували недовго (8, с.90).

Як бачимо, оцінки існуючій освіті даються досить невтішні. Що ж виходить – існуюча освіта замість розвитку дитини її руйнує. І це попри те, що всі і всюди  вже багато років говорять про гуманізацію освіти, людину як найвищу цінність?

Давайте зробимо маленький ліричний відступ, який присвячений саме дитині. Чому? Мабуть багатьом здається, що зроблений вище висновок стосовно освіти вкрай категоричний.

То ж яка вона (дитина)? Вона активна, творча, оптимістична, вона знаходиться в постійному пошуку пізнання себе і світу.

Вже перед вступу до школи дитина володіє певною  кількістю відомостей про навколишній світ і, як правило, почувається  достатньо пристосованою до нього. В якому б середовищі не ріс малюк, він з оптимізмом дивиться у майбутнє і приходить до школи, як правило, сповнений бажання вчитися.

Чому дошкільник відчуває смак успіху і відзначається оптимізмом⁷ Бо він самостійно, спираючись на власний розум, справляється з важливими для нього проблемними ситуаціями, бо життя його не позбавлене задоволень, що відповідають його вікові. Проте головне полягає в тому, що навіть, попри невдачі, ніхто не вважав його невдахою; так чи інакше, суворо чи ласкаво — його вчили, як діяти. Свої розумові здібності він використовував за призначенням – він мислив.  Безумовно, були сльози, роз­дратування, прикрощі, але ніколи (майже  ніколи) абсурдність поведінки не становила способу його життя. Ранньому вікові характерна активна творча пізнавальна діяльність. Вона в цей період переважає над інстинктом самозбереження.

Що ж відбувається з маленькою людиною, коли вона вступає в існуючі освітні інститути? Минають рік, два і інтересу до навчання нема, очі вже не палають, рука вже не тягнеться вгору. Більшість школярів не бажає відвідувати школу. В чому ж річ? Відомо, що будь-який живий  організм прагне до самовдосконалення, саморозвитку. 

Скільки і яких негативних впливів необхідно було зробити, щоб спинити розвиток живого організму, виховати і виробити в ньому цю безпорадність?

Згадаймо основну заповідь Педагога: «Не нашкодь!» То ж мабуть шкодимо ми в розвитку дітей та й досить сильно, якщо активність дитини  перетворюється в пасивність, оптимізм в песимізм, прагнення довести свої аргументи в конформізм, творчість в прагнення нічого не робити, якщо дитину, цей справжній атомний реактор, заглушають. Чому?

Не змогли створити навколо дитини таке ментальне поле (умови), яке б сприяло розвитку дитини, оточуючи її атмосферою Любові, Справедливості, Краси, Поваги та Радості. Саме радістю, на думку Л.М. Толстого і визначається якість людського життя. Особливо вона необхідна дітям. Саме про це говорить В. Сухомлинський: «Дати дітям радість праці, радість успіху в навчанні, збудити в їхніх серцях почуття гордості, власної  гордості – це перша заповідь  вихователя».

Але звідки вона (радість) виникне в дитини, якщо відсутній інтерес до навчання, майже у 10-20% учнів (але ж це цілком не погоджується з природною пошуковою активністю дітей). Практично у всіх учнів початкових класів, а також у багатьох учнів-підростків, зовнішня мотивація, яка пов’язана з отриманням успішної оцінки, переважає над внутрішньою, що призводить до формалізму в знаннях (6, с.18).

Страх перед школою випробує біля 40% учнів (постійний страх покарання – що може бути шкідливіше для розвитку особистості), в них переважають негативні емоції, тому мабуть не дивно, що лише 10% учнів іде в школу з радістю. Соціологічними  дослідженнями було встановлено, що біля 90% учнів ходить в школу з тривогою та небажанням (4).

Але ж школа і для вчителя теж важке випробування. Саме тому біля  80% вчителів знаходиться тривалий час у досить напруженому стані. Причиною цього є ряд факторів, включаючи і  негативне ставлення учнів до школи:

15% випускників ставляться до школи негативно;

44% – байдуже;

6% – ненавидять школу;

31% – позитивно характеризують школу;

4% – ставляться до неї з любов’ю.

Звичайно такий стан призводить до виникнення негативних емоцій та стресів, що негативно впливає на психічне здоров’я суб’єктів навчального процесу (зараз тільки 6-8% випускників шкіл вважаються здоровими).

На жаль зараз молоді люди закінчують школу не з почуттям впевненості, що вони спроможні вирішити життєві проблеми та досягти успіху в професійній сфері та особистому життю, а з великим вантажем досвіду шкільних невдач та безліччю внутрішніх проблем (6, с.25).

В цілому, таке засилля негативних емоцій в учнів і вчителів – крик психологічного нездоров’я, заклик людської природи на допомогу. І, мабуть, одним з головних показників всіх змін в школі повинен стати психологічний стан і учня, і вчителя. Коли вчитель – як і учень йтиме  в школу не з тривогою та нудьгою, а з очікуванням і надією; коли він буде бачити, як багато він дає дітям і як багато діти дають йому; коли він буде відчувати, як його справа робить його  добрішим і цікавішим, і як його життя стає радіснішим – тоді можна сказати: це і є гуманна школа, яка не ворогує з природою  людини, а сприяє їй (5).

Звичайно, автор розуміє, щоб побудувати таку школу потрібні серйозні зміни в вирішенні вічних освітніх питань: Для чого вчити? Кого вчити? Чому вчити? Як вчити? Хто вчить? Без їх вирішення майже неможливо досягнути успіхів в духовності нації.

Хочеться зупинитися на останньому вічному освітянському питанні (Хто вчить) – вчителеві, як головному суб’єкту, від діяльності якого суттєво залежить формування цілісної особистості учня і звичайно вирішенні інших питань.

В чому суть нинішнього вчителя? Він не господар школи, а раб навчальної програми та безправний службовець свого відомства. Суспільство, по суті тримає його майже на нижчому соціальному рівні, вважає його професію не значливою. Звичайно, багато лицемірних слів любові і вдячності говорять на адресу педагога, однак його платня залишається самою низкою серед усіх категорій інтелектуальної праці. Не дивно тому, що вчительський корпус поповнюється найменш просунутими в інтелектуальному (а, іноді, і моральному) відношенні особистостями. І це справедливо також для педагогічної професури (8, с.47).

Як тут не пригадати випадки нахабного хабарництва певної частки педагогів, яке продовжує, на жаль, існувати в багатьох освітніх інститутах.

Очевидно, стан вчителя в суспільстві повинен суттєво змінитися. Професія вчителя повинна дійсно стати однією з самих головних людських професій, а соціальний статус – фінансовий, житлово-побутовий, культурно-оздоровчий – повинен стати одним з самих високих в нашій державі.

В цілому розглянута ситуацію в школі невтішна, вона потребує кардинальних системних змін, особливо в питаннях виховання учнів.

Але такий же стан з розвитком з розвитком особистості має місце і в інших освітніх інститутах. Чому? Бо освіта в усьому світі вже багато століть тому назад знайшла  і понині існуючу традиційну структуру, зміст і форми. За структурою це несуттєво різні відомі ступені  від дитячого саду до аспірантури і докторантури.

По змісту це гетерогенна навчальна група з предметно-центрованим навчальним планом, а за   формою — урочна-класно-визначена, аудиторна, переважно вербальна методика навчання. Разом зі світовою структурною конвергенцією освітніх систем відбулася і конвергенція цілей функціонування  цих систем: це, головним чином, засвоєння деякого  майже стандартного набору навчальних предметів, що незначно варіює в навчальних планах різних національних освітніх систем. Цілі, що декларуються в передмовах до навчальних планів щодо особистісного розвитку учнів і їхнього гуманістичного виховання, не забезпечені спеціальною технологією їхньої реалізації, у підсумку виявляються досить аморфним і недосконалим побічним продуктом у ході засвоєння знань.

Конвергентні явища кінця XIX і всього XX століть призвели до того, що педагогічні системи сучасного світу мало чим відрізняються одна від однієї як по педагогічній задачі, так і за педагогічною технологією: в одних країнах вони трохи більш розумні, в інші — більш волюнтаристичні. Однак, скрізь, вони досить аморфні і мало ефективні, що дозволяє педагогічним діячам різного рівня вже давно стверджувати про наявність освітньої кризи в сучасному світі  (8, с.54).

Але ж крім освітніх інститутів величезний вплив на формування особистості, її світогляду, моральних якостей, духовності нації мають сім’я та засоби масової інформації (особливо телебачення та Інтернет) то  розглянемо і їх (саме з позиції впливу на духовність).

Сім’я – головний виховний первинний осередок суспільства: саме в сім’ї,  в перші роки життя (такі важливі для дитини) формується  фундамент людини, і від того, добре або  погано це робиться, залежить, яким саме громадянином, людиною, робітником вона стане – добрим або поганим. Отже сімейне виховання досить відповідальна праця батьків. Але до цієї важкої праці суспільство готує людей мінімально та розплачується за це максимальним виховним браком (3).

З одного боку, виховувати так просто: як виховували мене, так і я виховуватиму своїх дітей. Однак, з іншого боку, це дуже важка справа: виховуєш – виховуєш, а все марно. Багато хто з батьків просто не вміють виховувати дітей. І цьому є декілька причин.

Раніше кожен жив у великій родині й вчився виховувати своїх братів і сестер,  але ж наразі у родині 1-2 дитини.

Раніше в родині було багато дітей, і майбутні батьки мали змогу навчитися, а наразі 1-2 і такої можливості у них немає. У кожного в потенції може бути багато дітей (так подбала природа) і все виховання повинно було б рівномірно розподілитися між усіма, а отут воно і „вихлюпується” на 1-2 дітей з відомими наслідками.

Виховуючи одного-двох дітей, ми не маємо можливості набути  необхідного досвіду  і довгі роки залишаємося,  власне кажучи, недосвідченими.

У зв’язку з цим дуже доречно згадати висловлювання Б. Писарєва: «Виховувати потрібно взагалі як можна менше. Ця думка може показатися парадоксальною, а тим часом вона надзвичайно проста і зовсім незаперечна».

І остання причина: нас цьому вкрай необхідному вмінню спеціально ніхто не вчить. Хоча тут все досить просто, потрібно мати дух та  вміти зрощувати його в дітях. А дух людини це – прагнення, творча воля до Добра, Правди, Краси (14, с. 225).

Так вже склалося, що виховання дітей у родині відбувається «саме по собі», але вважається, що дитина одержує виховання в родині. І в зв’язку з цим у наступних освітніх інститутах, припускають, що той, хто навчається, уже – вихований, і тому акценти переносяться на навчання (13, с.15).

Крім того для виховання дитини визначальним є також і  взаємовідносини її батьків. На жаль вони вкрай незадовільні.  Вибух розлучень і самітність, лавина сімейних негараздів – все це вразило, як землетрус, нашу цивілізацію. Розпадається більше ніж 50% шлюбів. В такі ж океани нещасть попала сім’я  в усіх розвинутих країнах світу. Одначе стан в українській сім’ї  ускладнюється ще й важким соціально-економічним станом в нашій країні.

Сім’я  потрапила зараз в шторм змін. Ще ніколи в історії зрушення в ній – не були такими бурхливими, особисте життя – таким складним.

Це тільки здається, що сім’я потрібна людині менше, ніж раніше. Однак вона потрібна їй набагато більше, і насамперед своєю психологічною стороною. Психологічна важливість родини робиться зараз винятковою, небувалою в історії. Чим швидше ритм життя, чим небезпечніше нервові перевантаження, тим більше сім’я потрібна людям як будинок відпочинку для нервів, оазис для душі.

Як говорили раніше: гарна сім’я – гавань у бурю, погана – буря в гавані. На жаль, багато родин зараз – поле брані, у буквальному значенні слова й переносному. До бур зовнішніх вони додають бури внутрішні й калічать нерви одне одного, вимотуючи їм душу. В такій бурі вижити дитині вкрай важко. Однак, не зважаючи на це, у нашім суспільстві злочинно недооцінюється соціальна  роль родини. Ми,  на жаль, дотепер не розуміємо, що сім’я – один з найдужчих двигунів або гальм прогресу. Це унікальна опора суспільства, і вона дає йому те, що просто не можуть дати інші опори.

Психологічна важливість родини робиться зараз винятковою, небувалою в історії. Весь хід прогресу залежить від родини не менше, а то й – більше, ніж від виробництва, науки, міжнародних відносин, узятих разом. Але суспільство витрачає на “щастя в особистому житті” у десятки разів менше сил і засобів, ніж  на “успіхи в праці”. Воно різко послабляє цим і родину, і – рикошетом – всі свої інші інститути без винятку, включаючи і виховання дітей. І тому сімейне життя у нас такої якості, на такому рівні, що можна тільки дивуватися, як при нинішній  складності особистого життя й примітивності підготовки до нього в нас не розпадається більшість родин  (12, с.163).

Отже, підготовка до сімейного життя – одна із самих гострих соціальних проблем, яка потребує термінового вирішення. Сім’я – саме головне для людини родовище щастя або горя, а сучасна людина майже не готова до освіченого й людяного ведення сімейного життя. Дивно і жахливо, що в 21 столітті двоє людей (подружжя) не можуть досягти консенсусу, порозуміння, що таке високе почуття як любов перетворюється для багатьох на постійні конфлікти, в кращому випадку в «мирне співіснування». Чоловік і дружина не вміють будувати партнерських взаємовідносин. Їх цьому в освітніх інститутах просто не навчили. А тому головна провина батьків  перед дітьми – в полудуховному, бездуховному відношенні до них. Це при тому, що виховання дітей – це укріплення духа духом, бо іншого виховання просто не існує, ні хорошого, ні поганого. Виховання означає збуджувати і підтримувати віру в правду, почуття любові до людей і надію на гармонію світу, укріплювати віру і волю до правди, добра, краси (14, с.269).

Така ситуація в сім’ї  вкрай негативно впливає на виховання дітей. І тому мабуть не дивно, що на питання: «Чи хотіли б жити так як живуть ваші батьки?» тільки 10-20% семикласників відповіли «так».

Вплив ЗМІ на ментальну сферу людини. Все частіше вчені та пересічні люди засвідчують щодо негативного впливу ЗМІ на нашу ментальну сферу, особливо психіку дітей. У погоні за вигодою, а не за правдою ЗМІ нав’язливо «подають» нам досить часто негативні, буквально «нафаршировані» стресами різноманітні аспекти життя – насильство, катастрофи, корисливість, злодійство, безчестя, жорстокість, цинізм тощо – і тим самим послабляють життєву енергію глядачів, читачів і слухачів. Але ж наша життєва енергія підсилюється або послабляється не тільки в особистих контактах у тими або іншими людьми, але й завдяки особам, образам, символам, словам і голосам, які ми «усмоктуємо» в себе за допомогою телебачення, радіо, кіно, газет, книг і журналів.

Телевізор в останні роки  фактично став членом кожної родини. Дорослим він допомагає розслабитися і відпочити, дітям – часто заміняє няньку. Але постійне сидіння перед телевізором (а також комп’ютером) вбиває в людях (особливо дитині) активність, робить її пасивним спостерігачем, а переважаюча негативна інформація формує в ній песимізм, відчуття неможливості вплинути на власне життя, сумнівні моральні цінності (13, с.15).

Фальшивість, навмисне перекручування дійсності, реклама сумнівних цінностей – все це використовується для того, щоб загіпнотизувати нас, відволікти нашу увагу, і, треба сказати, ЗМІ домоглися чималого успіху в ослабленні нашої життєвої енергії, у позбавленні гармонії й рівноваги.  Так, середньостатистична дитина в США до чотирнадцяти років устигає подивитися кілька сотень тисяч рекламних роликів і більше 10 тисяч телевізійних убивств (на жаль така негативна тенденція стає характерною й для нашої країни).

Звичайний набір низькопробних, орієнтованих на людські слабості «цінностей», які постійно пропонують нам ЗМІ, найчастіше адекватні помилковому стресовому стимулятору, тобто штучно створюваному супротивникові або безглуздому випробуванню. Подібного роду стимулятори без якої-небудь соціальної необхідності наділяють нас справжніми симптомами стресу, такими, як гнів, страх або депресія, що має й фізіологічні наслідки – ослаблене здоров’я, неврівноваженість тощо.

Інформаційні, «заряджені стресом» новини й повідомлення практично не піддаються нашому контролю й не забезпечують можливість особистої участі. Непряма ж «участь» у реальних (або вигаданих) світових катаклізмах поступово стає звичним відчуттям, не приносить ніякої користі й значно збіднює нас самих. Більше того, коли наша життєва енергія послабляється під постійним впливом образів і символів, що персоніфікують нелюдськість і жорстокість (часто романтизованих  для масового споживання), ми непомітно втрачаємо ту саму силу особистості, що надихала б нас на безкорисливу допомогу дійсно нужденним людям і на активні спроби якось поліпшити й виправити життя на нашій багатостраждальній планеті.

ЗМІ тримають нас на шкідливій дієті з негативно заряджених стимулів, при цьому використовуються самі новітні методи психологічного впливу вкупі з високопрофесійним артистизмом. Хитрі секрети витонченого впакування й уміння “подати товар” збивають споживача з пантелику, при цьому спотворюється шкала цінностей, пишним цвітом розцвітає цинізм. Якби можна було придумати спосіб зарядки різних машин і механізмів тією антиенергією, що ми постійно отримуємо із ЗМІ, наші автомобілі, пральні машини, друкарські машинки, супутники миттєво перестали б діяти. Чи не дивно, що сучасні люди навчилися прекрасно розуміти потреби своїх машин і не можуть розібратися у власних інтелектуальних і емоційних потребах?

Ось чому засоби масової інформації, стали для людини не менш небезпечні, ніж засоби масового знищення.

Ми постійно перебуваємо під ударами, під впливом потужного негативного мислення, яке знищує в нас людину, а отже її духовність, саме тому ЗМІ не менш небезпечні, ніж засоби масового знищення.

Отже, моральне виховання підростаючого покоління, так само, як і дорослого населення, здійснюється завжди і всюди, куди б не попала людина. Як точно відзначив А.С. Макаренко, виховання здійснюється «на кожному квадратному метрі землі». Щоб цей процес був ефективний  необхідні діагностично поставлені цілі та об’єктивні методи контролю їх досягнення. На жаль, до цього часу педагогіка не володіє ними. Можна говорити лише про деякі підходи до вирішення цієї проблеми (8, с.89).

Якщо  узагальнити проведений аналіз стану формування особистості, особливо її духовності, то можна зробити висновок: «Нині науковці, практичні педагогічні працівники, а з ними і переважна більшість людей у нашому суспільстві одностайні в думці: ми переживаємо моральний вакуум, навіть моральну деградацію. І це відбивається на всіх сферах суспільного життя.

Ми починаємо розуміти, що основним завданням виступає виховання морально досконалої людини, яка б могла розв’язувати складні проблеми, що постали перед нашою державою. Ніякі глибинні ідеологічні, політичні, соціальні зміни не відбудуться, якщо ми не піднімемо людину на рівень повноцінного суб’єкта державності. Це тяжка, але надзвичайно важлива справа, яка має стати пріоритетною» (1, с. 323).

Усі сфери нашого суспільства пронизує глибока моральна криза. Духовно-моральний розвиток особистості опинився під загрозою. Сьогодні в Україні не існує ефективної виховної стратегії, яка змогла  б зупинити хвилю аморальності і здійснити дієве виховання молодого покоління  (11, с.5).

Підтвердженням цьому випадок в одному навчальному закладі. Двоє дівчат побили свою подругу, яка попала в лікарню, а це знущання над людиною спокійно спостерігалося хлопцями, які замість того щоб захистити дівчину, знімали це моральне свавілля на мобілку.

На жаль, мало хто розуміє що причина багатьох наших бід – духовна криза суспільства. Три «домоклові списи» загрожують зараз людству: спис атомної смерті, спис екологічної загибелі і спис егоїзації людей, їх морального виродження. Але визначальним є останній (2).

Зрозуміло, що всі гілки влади, МОН України, НАПН України, освітні інститути і кожен освітянин розуміють роль духовності людини, як для самої людини так і для нашого суспільства, Держави і роблять певні кроки, приймають різноманітні заходи щодо подолання духовної кризи. Але вони, як свідчить проведений аналіз, недостатні, не відповідають вимогам освіти майбутнього, яка вчить творити Добро, відроджує природну сутність людини, інтелектуально-духовну культуру, виховує індивідуальність (9,  с.11).

Що ж робити?

Прийшов час кожному освітянину (звичайно і кожному громадянину) брати відповідальність за те, що відбувається в державі, освіті, школі, інституті тощо на себе. Це важкий, але вкрай необхідний крок. Доки ми обвинувачуємо у своїх проблемах суспільство, Уряд, Верховну Раду, батьків, друзів, співробітників або когось іншого, – ми не даємо собі можливість змінити своє життя (а це стосується і стану в державі та освіті) на краще.

І тому, насамперед доцільно почати з себе (подолаємо власну екстернальність, конформізм, песимізм), як тут не пригадати слова «хочеш змінити світ, почни з себе». У кожного з представників еліти національної освіти (та не тільки еліти, а кожного педагога)  на цьому шляху є величезні потенційні можливості. А в зв’язку з тим, «що нас багато і нас не зламати» і ми виявимо достатню активність, настирність та системність в с справі формування активної, творчої, оптимістичної, моральної особистості, то це безперечно позитивно вплине як на самих учнів, молодь так і на свідомість широкої версти населення (а це вже велика сила).

Як тут не пригадати слова Гілеля: «Якщо не Я, то хто ж? Якщо не зараз, то коли? Якщо Я не для себе, то хто ж для мене? Але якщо Я – тільки для себе, то для чого я потрібен? Якщо не зараз, то коли?»

Наступний крок: використати в повній мірі досягнення психології, педагогіки, соціології, біології й інших наук про людину, на яких повинна засновуватися практична освітня технологія, усе ще знаходять собі дуже обмежене застосування як в освітніх установах, так і в матеріалах, призначених для учнів. На жаль виникає типово парадоксальна ситуація, коли освітні науки говорять одне, а освітня практика робить зовсім інше.

І нарешті, головне, формування духовності нації повинно стати основною стратегією відродження національної культури та економіки. Для її реалізації, насамперед, освітяни повинні ініціювати розробку комплексної національної програму по відродженню в Україні духовності, в якій потрібно, в повній мірі реалізувати системний підхід щодо вирішення цієї проблеми. І  вона повинна охопити всі освітні інститути, сім’ю, засоби масової інформації, за словами А.С. Макаренка, «кожен квадратний метр землі».

Одночасно це може стати і національною ідеєю, реалізація якої дозволить відродити національну культуру та економіку, зробити українців щасливими, а Державу процвітаючою.

 

 Володимир КАЛОШИН

 

 

Література

1. Бех І.Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн. 2: Особистісно-орієнтований підхід: науково-практичні засади: Навч.-метод. Посібник. – К.: Либідь, 2003. – 344 с.
2. Рюриков Ю. Какие сверхреволюции нас спасут. /Учительская газета №37, 1991.
3. Рюриков Ю. Педагогическая революция: главная ступень. /Учительская газета №39, 1991.
4. Рюриков Ю. Педагогическая революция: школа. /Учительская газета №40, 1991.
5. Рюриков Ю. Педагогическая революция: ключ ключей. /Учительская газета №41, 1991.
6. Немова Н.В. Школа достижения: начало пути к успеху. – М.: Сентябрь, 2002. – 160 с.
7. Беспалько В.П. Образование и обучение с участием компьютеров (педагогика третього тысячелетия). – М.: МОДЭК, 2002, – 352 с.
8. Калошин В.Ф. Парадокси традиційної системи навчання /Управління школою. – 2008. – №1. – С.2-15.
9. Маслікова І.В. Наука і освіта нового тисячоліття: проблеми та перспективи /І.В. Маслікова  //Управління школою. – 2008. – №2 (194). – С.7-15.
10. Калошин В.Ф. До сучасної парадигми управління навчально-виховним процесом /Управління школою.  – 2008. – №2 (194). – С.2-7.
11. Відмиш Л.І., Хруленко Т.В. Система виховної роботи в школі. / Л.І.Відмиш, Т.В. Хруленко //Виховна робота в школі. – 2008. – №5 (42). – С.5-13.
12. Рюриков Ю.Б. Мед и яд любви (семья и любовь на сломе времен). – М.: Мол. Гвардия, 1990. – 446 с.
13. Калошин В. Ф., Вельбовець Н.В., Влазко М.П. Неприборкані думки про виховання. – Біла Церква: КОІПОПК, 2006. – 110 с.
14. Соловейчик С.Л. Педагогика для всех: Книга для будущих родителей. – М.: Дет. лит., 1989. – 367 с.