Ясний світанок тихенько доповз до найтемнішого закутка кімнати. Молодість сприяла сприйняттю нового Божого дня радісно, щасливо. У ванній кімнаті хлюпотить вода. На кухні чути шерхіт чари по решітці газової плити. То вже проснулися дві найближчі, найулюбленіші жінки в світі – мама та дружина.

А чоловіча половина розкошує. Поряд в дитячому ліжечку пхикає носиком маленький синок. Ранок починає ставати маленьким сином майбутнього дня. Час вставати.

– Мамо, доброго дня!

– Доброго ранку, сину – відповіла сумно, зажурено. Неначе сива голова закутана важкою хустиною суму, яка тисне та давить.

– Мамо, як Ви себе почуваєте? Болить щось?

– Ні.

– То що ж сталося?

– Нічого.

– Мамо…

– А чого Галя зі мною вранці не здоровкається? – з образою за всі дійсні і вдавані образи.

Образа множиться швидко, а розпорошується ще швидше.

Ясний ранок став неначе таким, якби сіра хмаринка промайнула над ним.

Пішов до ванної. Жінка вже закінчує чистити зуби.

– Доброго ранку, Васю. Я вже виходжу.

– Доброго, доброго. А чому ти мамі хоч «здрась» не кажеш?

– Я казала…

– А мама каже, що ні.

– Я казала…

Та хмаринка із сірої ще більше потемніла. І опустилася на чоло дружини.

Насуплена, мовчки поїла щоденну яєчню з чаєм, яку мовчки подала свекруха, і майнула на роботу. Бо їй на завод на восьму годину, а Василеві на службу на де’вяту.

Допиваючи свій чай з яєчнею Василь повернувся до недоказанного.

– Мамо, Галя каже, що вона вам казала.

– Ні.

– Може ви не дочули?

– Я що глуха? Ти хочеш сказати, що я глуха – образливі нотки голосу були образливі.

Чого та образа відразу в груди? І підпирає. Попід груди.

• Та ні, мамо. Вона просто дуже тихенько сказала.

І хто тут винен? А ніхто не винен. Хіба Василь? І то обом відразу.

Мамине серце м’яке – любляче. Таке пояснення улюбленого синочка усіх мирить. Мир, який повернувся на маленьку кухню хутко розірвав сіро-чорну хмарку – павутинку. Для всіх почався робочий день.

Дорогою,  та й цілий день, повертався Василь подумки до вранішнього конфлікту. Та і не до конфлікту навіть, а так, просто, І розповісти немає про що. І люди ці найближчі та найдорожчі для нього у великому неосяжному світі. І він намагається бути добрим, уважним і люблячим рівно, порівно, однаково. А чомусь не виходить…

Чому так? Може тому, що така маленька кімната їх однокімнатної квартири, де cплять всі покотом, щоправда не на підлозі, але голова до голови. Місця так мало, що телевізор стоїть у коридорі біля вхідних дверей. І навіть зручно. Бо можна дивитися з кімнати. А коли синочка вкладуть спати, то пізні передачі можна дивитися з кухні. Отакий вийшов «стерео» телевізор. Жінку він кохає, і вона його любить. Мама – єдина. «Хорота, рідна, йольота – так змалечку він називав неньку, коли ще і розмовляти добре не міг. Такою вона і була все життя, яке вони прожили вдвох, бо батько десь ще замолоду пошвендяв чогось кращого шукати тай  не повернувся більше. Хороша, рідна, золота.

Василь посміхється, згадуючи довгокосу дружину та дбайливу неньку. Мирно стало на душі і спокійно. Та й не було жодних приводів для гвалту.

Коли повернувся додому мати розповіла новини. Телефонувала Галя. Ходила до лікаря на консультацію – вона була вагітна. І той її не відпустив – сказав, що потрібно полежати в лікарні «на збереженні» тижнів зо два. Якісь там ліки, вітаміни поприймати. Просто так буде краще. Адже після того Чорнобилю вони дуже уважні до жінок, які збираються народжувати діток.

Василь узяв якихось яблук, пару варених яєць, зубну щітку з пастою і милом, капці, халат – і мерщій до лікарні. А як же? Коли дружина потрапила до лікарні попереднього разу, то він її відвідував щодня. На здивування подруг по палаті, до яких чоловіки ходили не так часто.

– О дивись, Галю, твій вже прийшов. Він у тебе такий уважний!

Галя переповідала ці розмови Василеві. Він ще більше наповнювався любов’ю і увагою до своєї коханої за її вдячність, за їх взаєморозуміння. Хотілося ходити ще частіще до своєї милої жіночки, але вирішив, що двічі на день буде забагато, до того ж – робота.

Зустрівшись з дружиною він ще раз почув те, що вже розповіла мама. Власне, після того, як Галя телефонувала, новин не додалось. Вона почувала себе добре. Треба лише трохи отримати якихось уколів, та й якраз перепочити, бо з кожним місяцем на заводі стає працювати все важче.

Василь повернувся додому, розповів усе матінці.

– Галя просила під’їхати до неї вранці – привезти білизну на зміну. То я поїду перед роботою. Зваріть їй бульончику, завезу гаряченького. А, ще їй треба моркву їсти.

Пошукав у холодильку і знайшов лише одну морквину. Невеличка така, із закокругленим носиком – нанська зветься, дуже вона добра від тих китайців, солодка. Шкода тільки, що одна. А вже ніч, де зараз купиш моркви? Тоді вже взавтра. Бо так хочеться виконати бажання хворої…

Доки мати поралася на кухні погрався трохи з синочком. Бо вже пізно, час йому лягати спати.

– Сину, я все зварила, приготувала. Давай но лаштуватися спати.

– Що зварила?!

– Моркву.

– Як це зварила моркву? Її ж треба було сировою занести! Як же так, мамо? Я ж просив. Що Ви собі думаєте? Мені треба сирової соркви, а Ви що наробили?

Чомусь ця маленька нанська морквина розбурхала дурного буревія у Василевій душі.

– Завжди Ви так! Ніколи не слухаєте! Все робите, як Вам хочеться!

– Та ти ж сказав?! – сльози на материних очах були і від образи, і від розпачу. – Що ж я такого зробила? Завтра купимо кілограмм моркви і занесеш свіжої, – замовкла тужливо і пішла в свій куточок, якого й не було, просто там роздягалася, бо не було де.

Вранці Василь заніс бульон і варену морквину. А після роботи ще п’ять штук великої нанської свіжої солодкой моркви.

Вечером перепрошував неньку. Бо весь час, цілий день картав себе за те, що вчора наговорив мамі. Мати вибачила його відразу, забула образу, бо любила сина, його дружину, його синочка і його дочку, яка народилася того року.

Минуло багато років. Повиростали онуки. Постаріли Галя з Василем. Давно не стало мами… На городі дві довгі грядки нанської моркви чекають, коли господарі нарешті зберуться їх прополоти…

І чому замолоду ми такі нетерпеливі?