Уривок з книги “ЦIЛИТЕЛЬКА або дай, Боже, здоров’я нашiй медицинi”

Розділ І
Сірих днів не буває!

---

«Уява людини може впливати на уяву іншої людини…»
Парацельс із Гогенгейма
(1493 – 1541 рр.)

Ясновидицею Вікторію зробила любов. Він працював у сусідній редакції і так дивився довкруж неймовірно сірими очима, що ставало світліше. А коли Юрко зупиняв погляд на ній, Вікторії, дівчина починала розуміти, що сірих днів у її житті більше не буде! Трохи буде темненьких, багато буде райдужних, многоцвітних, але тільки не сірих!
Бо тепер кожен похмурий день літа чи осені, зими чи весни весело дивився на неї його сірими очима! Кучеряве темне волосся лише увиразнювало два сірі пучки енергії…
А її прозріння чи яснобачення, чи божевілля полягало в тому, що кожного вихідного дня блукала містом, як загублена, і точно виходила на нього. Пізніше, зрозумівши, що метод спрацьовує, назвала це автопілотом… Натискуєш якусь невидиму кнопку власної інтуїції – і вперед!
А може, це він, Юрій, відшукував її у гамірній круговерті міста?.. Хто зна!
Сонячна вервечка днів закрутила їх так, що дівчина ні краплі не сумнівалася, що це вже на все життя, що ніколи не вибратись їм із цього кохання… Та й не треба. Її сили потроїлися. Довкола все цвіло якимись казковими барвами. І – музика! Вона звучала завжди і скрізь, Віка постійно щось тихесенько наспівувала – в метро і в трамваї, вдома і на роботі…
В ті часи вона багато сміялася, а йому подобалося її смішити.
– Вікторіє, заплющ очі, – закохано шепотів Юрко, забігши вранці до редакційного кабінету, де вона працювала.
– Тепер можеш дивитися!
До кімнати урочисто запливала, при цьому довго борсаючись у відчиненій половинці дверей (аж скидалося на те, що вона з кимось там борюкається) дуже тлуста завгоспиха тьотя Катя з цілим відром польових квітів! А потім протягом всього робочого дня дівчина мусила пояснювати колегам, що це не другий у році день народження, а просто невеличкий знак уваги. Після чого обидві редакції натхненно готувалися до їхнього з Юрком весілля…
Ті волошки й ромашки ще довго не осипалися в її пам’яті…
А потім він поїхав. Поїхав і все. Так буває в житті… Банальна історія. А їй на пам’ять залишив тверде, як криця, переконання: сірих днів більше не буде, бо сірий колір, мабуть, теж розкладається на кольори, відтінки, світло-тіні і т.д. – за законами фізики чи за якимись малярськими законами.
Та якби їй тоді хто сказав, що через багато років одного чудового червневого дня на порозі її цілительського офісу з’явиться Юрко – сиво-кучерявий, зморений життям, згорблений, нездоровий – Віка подумала б, що людина марить, або що це їй сниться… По-перше, він був старшим від неї всього на три роки… А по-друге – який вона має стосунок до медицини? Ніякогісінького, слава Богу! Щоправда, майже всі родичі медики – батьки, тітки-дядьки, двоюрідні-троюрідні брати і сестри, також хрещені, також бабця добряче зналася на травах (чому, до речі, навчала і її), а от дід ветеринарствував – лікував тваринок… Але щоб вона – ніколи!
Вітусі ще з раннього дитинства буквально в’їлися у свідомість і пам’ять материні слова: «На якого дідька ця медицина кому здалася! За такі жалюгідні копійки така відповідальність! Сільського лікаря (мався на увазі батько Вікторії) можуть розбудити глупої ночі, в будь-яку погоду, і поганяй на возі чи санях – залежно від пори року – у найдальше село району – там комусь погано… А нічні чергування, а безкінечні прийоми-обходи-виклики. І щоразу на карті людське здоров’я і навіть саме життя! І при цьому «медична» сім’я ледве зводить кінці з кінцями. А взяти міських медиків, – невгавала мама, – їм ще гірше – стрибай по безкінечних поверхах житлових будинків впроголодь».
Все це мовилося впівголосу, суто поміж своїми. Бо радянська влада, вимотуючи з медиків душу, тобто вимагаючи певного ілюзорного порядку кругом і скрізь, таких розмов не прощала… Ти – слуга народу! Отож, служи, хоч лусни! Рахуй свої копієчки і дякуй, що маєш якусь змогу виживати.
Отже, з самого дитинства медицина їй аж ніяк не світила, вона вже знала, що більш нездорової і невдячної професії у світі немає…

***
А тим часом у Києві процвітало шахрайство. Його квіточки проглядали всюди: на шпальтах преси, на радіо-теле, на стовпах і парканах. І ягідки не забарилися…
Усе тобі пропонувало зцілитися – не важливо від чого – головне – зцілитися. Тобі погано? Хочеш благодаті? Приходь! Нелади з бізнесом – приходь! Утікає любов від тебе – приходь! Безвихідних ситуацій не буває!
«Зніму порчу!
Приворожу судженого.
Поставлю захист.
Зроблю так, що ти ніколи не хворітимеш!
Зніму вінець безшлюбності»…
Чого ж тобі ще треба? Багатства, любові і здоров’я у нас хоч відбавляй, приходь, наділимо і тебе, тільки не поскупися і все буде о‘кей! Найкращий спосіб розстатися з грошенятами!.. Маєш гроші – приходь, не пожалкуєш!
…Усе матеріалістичне тлумачення дійсності в умах вчорашніх комсомольців і комуністів летіло при цьому шкереберть.

***
– Вітко! Досить тобі страждати за твоїм Юрком, – радила сусідка-продавщиця Маша. – Значить, він тебе любив не так як ти його… А значно менше…
У Вікторії від цих слів хололо в грудях.
– Як це – не так? Багато ти, Машко, розумієш! Не чіпай мене краще! У тебе що – є шкала, якою вимірюють силу кохання?.. Хто кого любить менше, а хто кого більше?..
А в мислях своїх вона хотіла відпарирувати цій простенькій продавщиці Маші, що не кожному випадає в житті щастя – закохатися… Просто закохатися. Хоча б один єдиний раз. І якщо їй це не загрожує, то хай не дратує інших. Торгуй собі своїм начинням і не переймайся чужими проблемами. Забула вже, як допитувалася у вічнозакоханої страдалиці Вікторії, що саме відчуває людина при цьому…
А взагалі-то Віка любила закоханих! Любила з ними спілкуватися, любила про них писати. Вони, одержимі коханням, зовсім не схожі на інших – буденних, приземлених, звичайних. З такою чи з таким говорити – це море радості. Вони такого тобі наплетуть – в жодній книжці не вичитаєш. Це все одно, що спілкуватися з віруючим чи з невіруючим. Невіруючий – холодний, йому все ясно і нічим не здивуєш. А віруючий чи закоханий знає, що чудеса бувають!..
Вічнозакоханий – це як вічнозелене дерево – дивуйся – не надивуєшся!
Тільки через багато років до Вікторії дійшов таємний сенс дискусії, що якось виникла у них на роботі поміж старшими жінками-журналістками: що краще, коли людину кохають, чи коли вона сама любить? Постановили тоді одноголосно: звичайно ж, краще самому дивитися на світ закоханими очима, ніж знати, що десь там ти комусь раптом сподобалася…
Віка тоді якраз міркувала навпаки. (Хай би той Юрко вкляк біля її порога, ніж так їй побиватися…)
Здоровий егоїзм робив своє.

***
…Доля ніби навмисне підсовувала тоді сюжети, що западали дівчині в душу і там потихеньку проростали. Початок літа. На сонячній околиці Києва вона, як бджола, збирає по краплині нектар майбутнього матеріалу – газетної статті. Цього разу об’єктом уваги був величезний новий блискучий кінотеатр. Там проводилися якісь урочисті заходи для школярів. Крик, ґвалт, галас неймовірний. І «диригувала» цим всім немолода, явно стомлена життям, жінка – директорка кінотеатру.
По всьому, коли все стихло і вони опинилися в її маленькому кабінеті, розговорилися, Ксенія Тихонівна, на хвилину замислившись, несподівано мовила:
– Ви знаєте, вчора я врятувала людині життя!
Віка стрепенулася: як це може бути? Та що це все значить? А вголос запитала:
– У вас що тут, пожежа була чи потоп?
– Ні, – відповідає, – Бог милував, – просто порадила одній знайомій засіб від її жіночої проблеми! Уявіть собі: тридцятип’ятилітня красуня, чоловік обожнює, дитина підростає, чудова сім’я, дім – повна чаша, аж раптом збій – тижнями сидить на лікарняному, місця собі не знаходить в прямому і переносному смислі, на стінки дереться. Медики не допомогли, відчай та й годі! І тоді мені спав на думку малюсінький старовинний рецепт – десь колись чула… Сьогодні ввечері все сімейство прийде мені дякувати. З подарунками. Я відмовлялася – не хочуть чути.
…Малюсінький трав’яний рецепт укупі з медовим компонентом закарбувався у Вікиній добре тренованій журналістській пам’яті. Враз вишикувалися в ряд подібні історії, які доводилося чути раніше.
І опісля довго мучило запитання: що ж це виходить? Як же це так? Одна людина страждає, місця собі не знаходить, конає, можна сказати, а інша тим часом знає маціпусінький рецепт і… мовчить!? Але ж таке мовчання схоже на злочин… А якщо вони ніколи не зустрінуться? Хтось же повинен діяти так, щоб вони зустрілися. Якісь посередники… Дивина та й годі.

***
…Вікторія не розуміла, що з нею коїться. Як це так може бути, щоб звичайна людина та передбачала певні події? От візьми та й розкажи це в молодіжній редакції – засміють! А ще додай, що час від часу бачиш віщі сни – скажуть, оце вже ясно: треба лікуватися!
…Незвідане манило, хвилювало, бентежило і… не заважало жити! Урівноважувала думка про те, що й інші люди інколи розказують про власні пророчі сновидіння, і нічого тут дивного. Та й без всіляких снів-підказок передбачати певні події дано людям високоосвіченим, мудрим, прозірливим, з добряче розвиненою інтуїцією та тренованим аналітичним розумом… А наукові, політичні, економічні прогнози, а види на врожай, а прогноз погоди чи зміни клімату, зрештою – хіба не передбачення?
Тільки й всього, що науково обгрунтовані, а що досі не обґрунтоване наукою – те, звісно, зразу відноситься до розряду якоїсь містики, чогось темного і непевного.
Проте, якби людина повсякчас не длубалася у власних відчуттях, міркуваннях, спостереженнях,зрештою здогадах, якби не витала у солодких мріях, то нічого путящого зроду не відкрила б. А фантазії Жюля Верна чи, приміром, Станіслава Лема?.. Фантазії чи передбачення? А карколомні сюжети американців Говарда, Гамільтона, Бредбері?…