У Штутгарті, куди його завела світова слава розкішного двору Карла Євгенія*, лицарю удачі Казанові* не поталанило. Щоправда, він як і в будь-якому іншому місті світу, одразу зустрів там багато старих знайомих, серед яких і венеціанку Гарделлу, тодішню фаворитку герцога, отож кілька днів поминули безтурботно й весело у товаристві своїх друзів – танцівників, танцівниць, музикантів й акторок. Здавалося, що і в австрійського посланника і в самого герцога йому було забезпечено гарний прийом. Але одного разу ввечері, ледь освоївшись при дворі, гульвіса разом з кількома офіцерами подався до жінок певного штибу, там де грали в карти і пили угорське вино, а закінчилося це задоволення тим, що Казанова програв чотири тисячі луїдорів у марках, позбувся свого годинника й каблучок, що коштували чималі гроші, І в жалюгідному стані був доставлений каретою додому. До цього додався й невдалий судовий процес. Справа зайшла так далеко, що над нашим шибайголовою нависла небезпека розгубити всі свої статки.

Його могли силоміць загнати рядовим до одного з герцогських полків. Тоді то він й зрозумів. що настав час линяти. Він, той, хто здобув собі славу втечею з венеціанської свинцевої в’язниці, зумів і в Штутгарті хитро уникнути арешту. Він зміг врятувати навіть свої валізи і через Тюбінген дістатися щасливо до Фюрстенберга.

Там він зупинився в готелі. Душевний спокій повернувся до нього вже по дорозі, але ця невдача все ж добряче його протверезила. Він втратив неабияку суму грошей, його репутація виявилася підмоченою, а сліпа віра в богиню удачі розчарувала його, і він, не маючи жодного плану подальшої подорожі та без будь-якої підготовки до неї подався посеред ночі в дорогу.

І все ж непосидючий авантюрист аж ніяк не справляв враження людини, яка зазнала жорстокого удару долі. У заїжджому дворі його приймали відповідно до його вбрання і манер, як мандрівника вищого штибу. Він носив золотий годинник, прикрашений самоцвітами, тютюн нюхав то із золотої, то із срібної табакерки, носив панчохи з найніжнішого шовку, голландські мережива, вишукану білизну; один чоловік у Штутгарті, який знався на таких речах, одразу оцінив його одяг, коштовне каміння, мережива і самоцвіти у сто тисяч франків. Казанова спілкувався не німецькою, а бездоганною французькою, яку можна було почути тільки у Парижі І поводився немов багатий, зніжений, але добродушний мандрівник, який шукає розваг у житті. Він був вимогливий, але не економив на їжі й вині і щедро роздавав кишенькові.

Прибув Казанова ввечері після скаженої їзди. Поки він умивався і припудрювався, на його замовлення приготували вишукану вечерю, що разом з пляшкою рейнвейна допомогла йому приємно і непомітно провести решту дня. Затим він рано ліг спати, спокійно проспав до самого ранку і тільки тепер взявся наводити лад у своїх справах. Після сніданку й ранкового туалету Казанова подзвонив, щоб замовити чорнило, перо й папір. Невдовзі з’явилася чарівна дівчина з гарними манерами і поклала на стіл ті речі, які він замовляв. Казанова весело подякував – спочатку італійською, потім французькою, з’ясувалося, що білява красуня розуміє також і цю мову.

– Ви не покоївка, – привітно сказав він. – Ви, напевне, донька господаря готелю.

– Ви вгадали, мій пане.

– Хіба не так ? Я заздрю вашому татові, красуне. Він щаслива людина.

– Чому ви так вважаєте?

– А як же ще інакше? Щоранку і щовечора він має змогу цілувати свою найчарівнішу, милу доню.

– Ах, що ви, милостивий пане! Він цього ніколи не робить.

– У такому разі він вчиняє несправедливо і заслуговує лише співчуття. Я б на його місці зумів оцінити таке щастя.

– Ви хочете збентежити мене ?

– Дитя моє! Хіба я схожий на Дон Жуана? За віком я міг би бути вашим батьком..
Він взяв її за руку і продовжив:

– Закарбувати на такому чолі батьківський поцілунок – це ж істинне щастя.
І він ніжно поцілував її в чоло.

– Дозвольте зробити це людині, яка й сама є батьком. До речі, я милуюся вашими руками.

– Моїми руками?

– Я цілував руки принцес – вони не витримують жодного порівняння з вашими. Клянуся честю!

З цими словами він поцілував праву руку дівчини. Спочатку легенько і поштиво тильну сторону долоні, затим обернув її і поцілував те місце, де бився пульс, а затим кожен пальчик окремо.
Дівчина зашарілася, розсміялася, і, зробивши напівжартівливий кніксен, випурхнула з кімнати.

Казанова посміхнувся і сів за стіл. Він взяв аркуш паперу, легкою, елегантною рукою вивів дату «Фюрстенберг, 6 квітня 1760 року». Затим замислився. Відсунув папір убік, дістав з кишені атласної камізельки срібний манікюрний ножик і деякий час підпилював собі нігті.

Затим швидко, з нетривалими паузами, написав одного зі своїх бадьористих листів. Той            лист був адресований штутгартським офіцерам, які загнали його в таке скрутне становище. Він звинуватив їх у тому, що вони підлили йому до токайського вина якогось запаморочливого трунку, а потім обіграли його в карти і за допомогою своїх дівуль пограбували, забравши всі коштовні речі. Завершувався лист рішучим викликом. Офіцерам пропонувалося впродовж трьох днів з’явитися в Фюрстенберзі, він чекає їх у приємній надії на двобій, щоб застрелити їх всіх трьох, і, в такий спосіб примножити свою славу в Європі.

Знявши з листа дві копії, він направив всі три примірники на різні адреси до Штутгарта. Коли він закінчив, у двері постукали. Це була знову чарівна дочка господаря. Вона вибачилася і сказала, що забула принести пісочницю Тепер ось вона тут, і попросила ще раз пробачення..
– Як гарно все складається! – вигукнув кавалер, підводячись з-за столу. Я також дещо забув і тепер хочу це виправити.

– Справді? І Що ж саме? – Я завдав образи вашій красі, забувши поцілувати вас у вуста. Я щасливий з того, що можу надолужити згаяне.
Перш, ніж вона встигла ухилитися, він хутко обняв її за талію і притягнув до себе. Вона скрикнула і стала опиратися, але робила вона це так безшумно, що досвідчений ловелас ані крихти не сумнівався у своєму успіху. Ледь помітно усміхаючись, він поцілував її у вуста І вона відповіла на його поцілунок. Він сів назад у крісло, посадив її собі на коліна і проказав їй тисячу ніжних улесливих слів, які він мав завжди напоготові трьома мовами Ще кілька поцілунків, веселий жарт, тихий сміх і тоді білявка згадала., що їй пора йти.

– Не видавайте мене, любий. До побачення!
Вона вийшла. Казанова, насвистуючи про себе венеціанську мелодію, поправив зсунутий з місця стілець і взявся знову за роботу. Він запечатав всі три листи, відніс господареві і попросив їх відправити швидкою поштою. Мимохідь він окинув поглядом кухню, де над плитою висіли численні горщики. Господар супроводжував його.

– Що в нас сьогодні смачненького?

– Молода форель, милостивий пане.

– Смажена?

– Звісно, милостивий пане.

– Ви на якій олії її готуєте ?

– Жодної олії, пане бароне. Ми смажимо на маслі..

– Он як. Де ж воно те масло?

Йому показали масло. Він понюхав його і схвалив.

– Подбайте про те, аби щодня масло було свіже, поки я перебуватиму тут – Звісно, за мій рахунок.

– Можете не турбуватися.

– Ваша донька справжня перлина, пане господарю. Здорова, чарівна й благочестива. Я сам батько і це загострює зір..
– У мене їх дві, пане бароне.

– Як, дві доньки? Й обидві дорослі?

– Звісно. Та, що вас обслуговувала, – старша. Молодшу ви побачите за столом.

– Я не маю сумніву, що вона не менш, ніж старша. виявиться гідною вашого виховання. У молодих дівчат я найбільше ціную скромність і незайманість. Тільки той, у кого самого є родина, знає, що це означає і як необхідно ретельно оберігати молодь.

Час перед обідом мандрівник присвятив своєму туалету. Голитися йому довелося власноруч, оскільки його слуга не зміг супроводжувати його під час втечі з Штутгарта. Затим він напудрився, змінив сюртук, поміняв домашні капці на легкі, з тонкої шкіри черевики, виготовлені в Парижі й прикрашені золотими застібками у формі лілії. Оскільки час обіду ще не настав, він дістав з папки розписаного зошита і з олівцем в руці взявся вивчати його зміст.
Там були колонки цифр й розрахунки ймовірностей. У Парижі Казанова допоміг королю покращити неабияк розхитані фінансові справи, відкривши низку контор під виглядом продажі лотерейних білетів, і, заробивши на цьому цілі статки. В його плани на майбутнє, – а їх у нього було тисяча – входило вдосконалення своєї системи і впровадження її у тих столицях, де потребували фінансів, як, наприклад, у Берліні чи Петербурзі. Швидко й впевнено пробігав погляд Казанови рядами чисел, підкріплений рухом вказівного пальця, і перед його внутрішніми зором миготіли мільйонні суми.

За обідом прислуговували обидві дочки господаря. Наїдки були розкішні, вино також було гарне, серед гостей Казанова вирізнив, принаймні, одного чоловіка, з яким варто було порозмовляти. Це був скромно вбраний молодий естет і недоучка, який доволі гарно володів італійською. Він стверджував, що подорожує Європою з науковою метою і тепер працює над книгою, в якій розвінчує останній витвір Вольтера.

– Ви ж пришлете мені вашу працю, коли вона буде опублікована, авжеж ? -Матиму за честь надіслати вам у відповідь витвір свого дозвілля.
– Для мене це честь. Дозвольте запитати, як називається ваш твір?
– Будь ласка. Мова йде про переклад «Одісеї» італійською мовою, над яким я працюю вже триваліший час.

І він легко й вільно заговорив про особливості метрики і поетики рідної мови, про риму в ритмі, про Гомера й Аріосто*, продекламувавши з десяток віршів останнього.

При цьому Казанова зумів сказати і кілька приємних слів обом сестрам. І коли вони встали з-за столу, він підійшов до молодшої, сказав їй пару шанобливих компліментів і запитав, чи знається вона на мистецтві зачісок. Коли ж та дала ствердну відповідь, він попросив її надавати йому вранці таку послугу.

_ О, я це роблю ніяк не гірше, – вигукнула старша.
– Справді? Тоді будете змінювати одна одну.
І, звертаючись до молодшої, він додав: отож., вранці, одразу після сніданку. авжеж?
Пополудню він написав ще кілька листів. Зокрема, танцівниці Бінетті до Штутгарта, яка допомагала йому готувати втечу і яку він тепер просив потурбуватися про його слугу, який залишився у місті. Слугу звали Ледук, він видавав себе за іспанця і був неабияким лайдаком, але вмів зберігати вірність і Казанова прив’язався до нього більше, ніж можна було сподіватися від такого вітрогона.

Він написав своєму голландському банкіру, а також одній з своїх колишніх коханок у Лондоні, і став потім міркувати, чим би зайнятися далі. Насамперед, необхідно було дочекатися трьох офіцерів, а також звісток від слуги. При думці про майбутній двобій на пістолях він посерйознішав і вирішив завтра ж ще раз проглянути свій заповіт. Якщо все завершиться успішно, то він мав намір обхідними шляхами дістатися Відня,, куди мав кілька рекомендаційних листів. Після прогулянки він повечеряв і з книгою в руках залишився чекати у своїй кімнаті: об одинадцятій годині обіцяла прийти старша дочка господаря.

За вікном повівав теплий фен, наганяючи час від часу короткочасний дощ. Обидва наступні дні Казанова провів точнісінько так само, як і попередній, з тією лише різницею, що тепер у нього часто бувала й друга дівчина. Крім читання, написання листів, він мав доволі іншої роботи, щоб тішитися коханням і постійно бути насторожі, остерігаючись, щоб його не застали зненацька або ж не влаштували йому сцену ревнощів дві білявки. Він ретельно обмірковував порядок дня і ночі, не забув про заповіт і тримав напоготові свої чудові пістолі разом з набоями до них.

Але офіцери, яким він кинув виклик, не з’являлися. Вони не приїхали і не написали ні другого, ні третього дня. Авантюрист, гнів якого давно охолов, в глибині душі не мав нічого проти цього. Куди більше його непокоїла відсутність Ледука. Він вирішив почекати ще один день. Тим часом закохані дівчата по-своєму віддячили безкінечно мінливому Казанові за уроки в ars amandi*(мистецтво кохання (лат)- вони навчили його початкам німецької мови.

На четвертий день його терпінню загрожував настати кінець. Аж тут – було ще доволі рано – на змиленому коні прискакав Ледук, весь забрьоханий дорожнім брудом від весняного бездоріжжя. Радісно й розчулено зустрів його Казанова І Ледук став квапливо розповідати ще до того, як жадібно накинутися на хліб, шинку й вино.

«Насамперед, пане лицарю», почав він «замовте коней. Нам необхідно сьогодні ж дістатися до швейцарського кордону. Хоча офіцери не з’являться, і двобою не буде, але я певне знаю, що якщо ви залишитеся тут, то вам дуже швидко стануть дошкуляти шпики, сищики і наймані вбивці. Подейкують, що сам герцог обурений вашою поведінкою і позбавив вас свого заступництва. Отож, поспішайте»!»

Казанова не роздумував довго, але він і не панікував: він знав такі часи, коли йому загрожувала значно більша небезпека, але він погодився з іспанцем і замовив коней до Шаффгаузена.

Для прощання часу майже не залишалося. Він сплатив рахунок, подарував на пам’ять старшій з сестер гребінець з панциру черепахи, а молодшій свято пообіцяв, що найближчим часом повернеться. Він спакував свої речі І не поминуло й трьох годин після приїзду Ледука, як він вже сидів у поштовій кареті. На прощання помахали хустинами, проказали відповідні слова, як і належить у таких випадках. Затим карета в чудовій запряжці коней виїхала з подвір’я і хутко покотила мокрим путівцем.

 

ІІ

В цьому не було нічого приємного, щоб ось так, стрімголов, без будь-якої підготовки тікати до зовсім незнайомої країни. До того ж, Ледук змушений був повідомити своєму стурбованому господареві, що його чудова, недавно придбана шляхова карета залишилася в руках у штутгартців. І все ж до Шаффгаузена Казанова приїхав у доброму гуморі, й,, оскільки вони вже перетнули кордон і дісталися Рейну, він не висловив свого невдоволення, довідавшись, що у Швейцарії поки що немає швидкої пошти. Для поїздки до Цюріха довелося винайняти коней І поки їх готували, можна було спокійно щось перехопити.

Тим часом досвідчений мандрівник не пропустив нагоду довідатися дещо про звичаї і звички чужої країни. Йому дуже сподобалося, як господар готелю, сидячи за обіднім столом, віддавав вказівки, а його син, хоча і і був у чині капітана імператорської армії, не соромився стояти вичікувально за стільцем батька і міняти йому тарілки. Вітрогону Казанові, який жив тільки миттю, і, який надавав великого значення першому враженню, здалося навіть, що він потрапив до гарної країни, де незіпсуті люди живуть скромним, але все ж затишним життям. Крім того, він почував себе тут в безпеці, не боячись гніву штутгартського тирана. Багато років він обертався при дворах вельмож і перебував на службі у князів, і тепер жадібно вдихав повітря свободи.

У чітко визначений час під’їхав замовлений екіпаж, Казанова і Ледук посідали в нього і покотили до Цюріха назустріч вечірньому золотистому блиску сонця.

Ледук бачив, як його господар відкинувся замислено на сидінні, перетравлюючи обідню їжу. Він довго чекав, чи не висловить той бажання поговорити з ним, а тоді й сам непомітно заснув. Казанова не звертав на нього жодної уваги.

Сам же він перебував у блаженному стані, розчулений чи то прощанням з сестрами у Фюрстенберзі, чи то гарним обідом і новими враженнями у Шаффгаузені І тепер відпочивав від надмірних хвилювань останніх тижнів, відчуваючи легку втому й усвідомлюючи, що зірка його блискучого циганського життя хилиться до завершення. Він все ж віддавався роздумам, які навідують бездомну людину частіше, ніж будь-яку іншу, – роздумам про невідворотне наближення старості й смерті. Він без вагань довірив своє життя мінливій богині удачі І вона віддала йому перевагу і зніжила, вона дала йому більше, ніж тисячам його суперників. Але йому було також добре відомо, що Фортуна любить лише молодих, а молодість промайнула безповоротно, він вже не був впевнений у своїй удачі і боявся, як би вона не покинула його назавжди.

Йому, щоправда, було не більше тридцяти п’яти, але він жив за чотирьох, за десятьох. Він не тільки кохав сотні жінок, але й сидів у в’язницях, провів без сну чимало болісних ночей. Дні і тижні він проживав у дорожній кареті, зазнав страху гнаної і переслідуваної людини. Затим знову втягувався у захопливі авантюри, цілими ночами сидів із запаленими очима за гральним столом у різних містах. Вигравав статки, програвав їх і знову вигравав. У нього були друзі й недруги, які такі само, як і він, сміливі бездомні і мисливці за удачею, відчайдушно поневірялися світом, переживали скруту і хвороби, ризикуючи потрапити до казематів і зазнати ганьби. І хоча у п’ятидесятьох містах трьох країн у нього були друзі і вірні йому жінки, але чи захочуть вони визнати його, коли він колись прийде до них немічний, старий просити милостиню?

– Ти спиш, Ледуку?

Слуга здригнувся.

– Що зволите?

– За годину ми будемо у Цюріху.

– Цілком можливо.

– Ти знаєш Цюріх?

– Не краще, ніж свого батька, якого я не бачив жодного разу за своє життя.. Місто, як місто. Але, наскільки я чув, переважно біляве.

– З мене вистачить білявок.

– Ах так, певне, після Фюрстенберга? Сподіваюся, що оті двоє не змусили вас страждати?

– Вони мене причісували, Ледуку

.- Причісували?

– Причісували і навчали німецькій мові. От і все.

.- І цього було замало?

– Облиш ти тепер свої жарти! – Я старію, чуєш …

– Як. Вже сьогодні?

– Будь розумним. І до тебе теж поступово прийде ця пора, авжеж?

– Для старіння навряд. А от до того, щоб стати розважливим, – так. Якщо це додасть честі.

– Ти свиня, Ледуку.

 

– З вашого дозволу, це не зовсім так. Родичі не поїдають один одного, я ж обожнюю свіжу шинку. До речі, та, що її мені подавали у Фюрстенберзі, була надто пересолена.

Такий спосіб ведення розмови не був таким, що його хотілося б зараз Казанові. Він все ж не включався, оскільки дуже втомився і перебував у мирному настрої. Він тільки замовк і з посмішкою відмахнувся. Йому хотілося спати і він більше не міг тримати разом свої думки. І в той час, як він поринав у цей легкий напівдрімотний стан, спогади відносили його в період ранньої юності. Йому снився яскравий, барвистий образ грекині, яку він, будучи ще зовсім юним, зустрів одного разу в очереті неподалік від Анкони*. В пам’яті миготіли перші фантастичні пригоди в Константинополі і на Корфу.

А тим часом карета котилася все далі й далі. І коли Казанова прокинувся, вона вже торохтіла колесами кам’яною бруківкою і невдовзі виїхала на міст, під яким шумів темний потік, а у воді відбивалися червонясті вогні. В Цюріху вони зупинилися біля готелю «Меч».

Казанова вмить збадьорився, потягнувся, вийшов з карети. Його зустрів чемний господар.

«Отже, ми в Цюріху» – сказав собі Казанова. І хоча ще вчора він збирався їхати до Відня і навіть близько не уявляв собі, чим він буде займатися в Цюріху, попрямував тепер слідом за власником готелю і на другому поверсі вибрав собі кімнату з передпокоєм.

Після вечері він знову повернувся до своїх роздумів. Чим безпечніше й комфортніше він себе почував, тим серйознішою уявлялася йому та скрутна ситуація, з якої він щойно вирвався. Чи мало сенс знову добровільно піддавати себе подібній небезпеці? Чи варто було без будь-якої потреби кидатися знову у хвилі бурхливого моря, яке щойно викинуло його на берег?

Якщо він не помиляється, його статки у грошах, кредитних білетах і рухомому майні складали разом суму близько ста тисяч талерів. Для людини не обтяженої родиною, цього вистачало, щоб забезпечити собі тихе, затишне життя.

З цими думками він ліг у ліжко і пережив у своєму спокійному і тривалому сні цілу низку мирних щасливих мріянь. Уві сні він бачив себе власником чудового маєтку, жив вільно й весело, подалі від дворів, суспільства й інтриг, насолоджуючись мінливими картинами сільської краси й свіжості.
Ці мрії були такі чудові, настільки сповнені відчуття нічим не затьмареного щастя, що своє ранішнє прокинення Казанова сприйняв мало не як болісне протверезіння. Проте, без будь яких вагань, він вирішив підкоритися цьому останньому натяку прихильної богині удачі і перетворити сон на яву. Де б це не було, там, де він придбає собі маєток, – чи тут, в цій місцевості, або ж після повернення в Італії, Франції, а то й в Голландії, – у всякому разі від вирішив від цього дня відмовитися від пригод, від гонитви за удачею і зовнішнім блиском і якомога швидше забезпечити собі спокійне, безтурботне і незалежне життя.

Одразу після сніданку він передав свою кімнату під нагляд Ледука, а сам, без слуги,, вийшов на прогулянку. Давно не знана потреба підганяла його, досвідченого мандрівника, на лоно природи, до лугів і лісів. Невдовзі він поминув місто і неквапливо закрокував вздовж озера. М’яке, лагідне, весняне повітря тремтіло, виділяючи тепло, понад сірими моріжками, що починали зеленіти, на яких вже сяяли посмішками перші жовті квіти, а живопліт, що обрамлював моріжки, був всипаний червонястими бруньками, готовими викинути тепле листячко. На волого- блакитному небі плавали світлі пір’істі хмари, а вдалині, за ледь синіючим сірувато- матовими передгір’ям урочисто біліло зубчасте півколо Альп.
Плесом озера, що ледь погойдувалося легенькими хвильками, пливли поодинокі веслувальні човни і баржі під великими трикутними вітрилами, а вздовж берега через охайні селища, забудовані здебільшого дерев’яними будинками, вела добротна, доглянута дорога. Візники і селяни зустрічалися на шляху того, який тут прогулювався, деякі з них привітно віталися з ним. Все це припадало йому до душі й зміцнило його доброчесні й розумні наміри. В кінці однієї тихої сільської вулиці він подарував заплаканому хлопчику, срібну монетку, а в трактирі, де він відпочивав і підкріплювався їжею після майже трьохгодинної прогулянки, милостиво дозволив господареві понюхати зі своєї табакерки.

Казанова не мав жодної уяви про те, в якій місцевості він оце зараз перебуває, та й назва невідомого села йому мало, що дала би. Він з насолодою вбирав в себе злегка прогріте сонцем повітря, відпочиваючи після митарств останніх днів, вічно закохане серце гульвіси також заспокоїлося й відпочивало, через те безтурботна прогулянка чудовим незнайомим краєм здалася йому в ту хвилю верхом раювання. Оскільки назустріч йому траплялися то й справа групи співвітчизників, то не було жодної небезпеки заблукати.

Прийнявши рішення, він набув відчуття впевненості і тепер із задоволенням розглядав своє минуле неспокійне мандрівне життя як зворушливу і кумедну виставу, яка, однак, ніяк не порушувала його нинішній душевний спокій. Життя його було сповнене ризику і часто безладне, він це сам визнавав, але тепер, коли він оглядав його внутрішнім поглядом, воно все ж було веселою і хвацькою грою, в яку варто грати і від якої можна було отримувати задоволення.

Тим часом він став трохи стомлюватися. Дорога привела його в широку долину, затиснуту високими горами. Там стояла велика, чудова церква, до якої прилягала простора будівля. Припустивши, що це монастир, Казанова здивувався й зрадів: несподівано для себе він опинився в католицькій місцевості,.

Знявши капелюха, він зайшов до церкви і з наростаючим подивуванням виявив всередині неї мармур, позолоту й дорогоцінну вишивку. Саме тоді відбувалася остання богослужба, до якої він благоговійно дослухався. Після меси, зваблений цікавістю, він увійшов до ризниці, де побачив кількох ченців -бенедиктинців. Там був й абат, його можна було впізнати за хрестом на грудях. На вітання незнайомця він відповів увічливим запитанням, чи не хотів би той ознайомитися з пам’ятними реліквіями церкви.
Казанова із задоволенням погодився, абат у супроводі двох ченців сам провів його церквою, показуючи коштовності і священні реліквії, на які Казанова дивився з таємною допитливістю освіченого мандрівника. Він почув історію церкви і пов’язані з нею легенди і був дещо збентежений тим, що досі не знав, де знаходиться ця церква і як називається ця місцевість та монастир.
– Де Ви зупинилися?- запитав вкінці абат.
– Ніде, Ваша превелебносте. Пройшовши пішки з Цюріха, я одразу зайшов до вашої церкви.

Абат, який був захоплений благочестивим заповзяттям прочанина, запросив його до столу. Той з вдячністю погодився, оскільки абат прийняв його за грішника, що кається, який пройшов великий шлях, щоб саме тут знайти розраду. Казанові було незручно запитувати, де він зараз перебуває. Розмова німецькою не клеїлася і він заговорив з духівником латиною.
Наші браття зараз говіють, – повідомив абат, – але від святого Бенедикта Чотирнадцятого* я отримав привілей, що дозволяє мені споживати щоденно разом з трьома гостями монастиря, м’ясні страви. Хочете сьогодні ж скористатися папським привілеєм чи віддаєте перевагу посту?
– Я далекий від думки, преподобний отче, щоб не скористатися дозволом Папи і вашим великодушним запрошенням. Не хочу виглядати зухвалим.
– Отже, до трапези! В їдальні абата і справді на стіні висіла папська грамота у заскленій рамці. Стіл був накритий для двох. Але слуга в лівреї тут же приніс ще один столовий прилад..

– Ми будемо обідати втрьох – ви, я, і мій канцлер.
– У вас є свій канцлер?- Так. Як абат монастиря святої Марії в Айнзідельні я володію титулом князя Римської імперії і повинен виконувати княжі обов’язки. Нарешті гість довідався, куди він потрапив І зрадів, що цілком несподівано і за таких незвичних обставин зміг ознайомитися з цим всесвітньо відомим монастирем. Вони сіли до столу і приступили до трапези.
– Ви іноземець? – запитав абат.

– Я – венеціанець, але я вже давно подорожую.
Про те, що зараз він перебуває у вигнанні, Казанова вирішив поки що не говорити.
– Ви продовжите далі подорож Швейцарією? У такому випадку я готовий дати вам кілька рекомендаційних листів.

– Я їх з вдячністю прийму. Але перш, ніж я поїду далі, мені хотілося б попросити вас про довірчу зустріч. Я хотів би висповідатися і попросити поради у таких справах, що обтяжують моє сумління.

– Я до ваших послуг. Це до вподоби Господу розбудити ваше серце, тобто, Він може послати умиротворення, шляхи людські несповідимі, але небагато таких людей, хто б настільки заплутався, що йому вже неможливо допомогти. Щире каяття – перша умова навернення, хоча істинна, угодне Господу самозречення досягається не у стані гріховності, а тоді, коли приходить божа благодать.

Він продовжував говорити далі в такому дусі ще якусь хвилю, а Казанова тим часом віддавав належне їжі й вину. Але ось абат замовк і слово знову взяв італієць.

– Вибачте мені мою допитливість, ваше превелебносте. Але звідки ви берете о цій порі року таку чудову дичину?

– Вам сподобалося? У мене є рецепт. Дичина і птиця, яку ви тут бачите, зберігаються в мене вже півроку.

– Хіба це можливо?

– Ми маємо особливе устаткування, завдяки якому я можу довго зберігати всі ці продукти без доступу повітря.

– Я вам заздрю.

– Прошу. – А чи не хотіли б ви скуштувати ще й лосося?

– Звісно, якщо ви особисто пропонуєте
Це ж скоромна страва! –

– Гість усміхнувся і взяв шматок лосося.

ІІІ

Після обіду канцлер, людина непримітна, попрощався, а абат повів гостя показувати йому монастир. Венеціанцю тут все дуже сподобалося. Він зрозумів, чому люди, які потребують спокою, ідуть до монастиря і чудово себе там почувають. Він і сам вже замислився над тим, чи не слід і йому стати на цей шлях, що веде до умиротворення тіла й душі.
Єдине, що його найменше задовольнило – це бібліотека.

– Я бачу тут масу фоліантів – відзначив він, – але мені здається, що найновішим з них щонайменше років сто. Це суціль Біблія, псалтирі, теологічна екзегетика. догматика й церковні легенди. Поза сумніву, це все чудові твори…

– Можете не сумніватися – усміхнувся прелат.

– Але ж вашим ченцям потрібні й інші книги – з історії, фізики, мистецтва. Книги про подорожі й таке інше.

– Навіщо? Наші браття – люди прості, благочестиві. Вони виконують свої повсякденні обов’язки і задоволені цим.

– Це все високі слова – Але он там, я бачу, висить портрет курфюрста Кельнського.

– Так, той, що в єпископській мантії.

– Його обличчя відтворено не зовсім вдало. Я маю кращий портрет курфюрста. Он гляньте!

Він дістав з внутрішньої кишені красиву табакерку, в покришку якої було вмонтовано мініатюрний портрет курфюрста у вбранні магістра німецького ордена.

– Чудова робота. Звідки вона у вас ?

– Від самого курфюрста.

– Справді?

– Я маю честь бути його приятелем.
Він із задоволенням сприйняв те, як помітно зріс у пошануванні абата, І заховав табакерку в кишеню.

– Ви кажете, що ваші ченці благочестиві і задоволені життям. Це може когось спонукати наслідувати їх приклад.

.- Саме таким є життя на службі Господа.

– Звісно. І вдалині від мирських хвилювань.

– Саме так.

Казанова замислено простував слідом за абатом і через деякий час попросив його вислухати свою сповідь, щоб отримати відпущення гріхів і наступного дня прийняти причастя..

Вони увійшли до невеличкого павільйону. Святий отець сів. Казанова хотів було стати на коліна, але абат не дозволив цього зробити.

– Візьміть стілець, – приязно промовив він, – і повідайте мені про свої гріхи.
– Це триватиме довго.

– Будь ласка, починайте, Я вас уважно вислухаю.

Цим ця добра людина обіцяла не надто багато що..
Сповідь шеваль’є тривала цілі три години, хоча він намагався говорити стисло й хутко. Спочатку поважний духівник лише хитав головою і зітхав, оскільки з такою низкою гріховних вчинків він не зустрічався ще жодного разу. Він докладав чимало зусиль, щоб оцінити розрізнені вчинки, зв’язати їх з попередніми і, таким чином, втримати їх разом у своїй пам’яті. Однак невдовзі він відмовився від цієї затії і тільки з подивуванням слідкував за швидкою мовою італійця, який розповідав про своє життя у невимушеній, жвавій і майже белетристичній манері. Абат часом посміхався; так само посміхався, не перериваючи оповіді і той, хто сповідався, розповідаючи про далекі країни й міста, про війни і морські подорожі, про княжі двори, монастирі, гральні кубла і в’язниці, про багатство і злигодні, переходячи від зворушливих епізодів до жорстоких, від нешкідливих до скандальних, але його оповідь не нагадувала ні роман, ні сповідь, це було радше щиросердне зізнання, що набувало часом веселого й дотепного викладу, але завжди поданого з впевненістю людини, що не викликала сумнівів, яка сама все це пережила і не мала намірів чогось замовчувати чи приховувати.

Ще ніколи абат й імператорський князь не чув такої захопливої історії. У тоні того, хто сповідувався, він не відчував якогось особливого каяття. Однак він невдовзі забув, що сам він є тим, хто сповідує, а не сидить тут наче глядач якоїсь захопливої вистави.

– Я доволі довго обтяжував вас – завершив нарешті свою сповідь Казанова.

.- Ви втомилися, ваша превелебносте?

– Ніскільки. Я не пропустив жодного слова.

Чи можу я сподіватися на прощення?

Ще перебуваючи під враженням від почутого, абат промовив ритуальні слова, згідно з якими Казанова звільнявся від своїх гріхів й оголошувався гідним святого причастя.

Тепер йому виділили кімнату, щоб він міг без будь-яких перешкод, провести у благочестивих розмислах час до ранку. Решту дня він використав на обдумування свого можливого переходу до чернецтва. Він був людиною настрою, яка звикла приймати швидкі рішення, але яка надто добре знала себе, свою схильність до тверезого розрахунку, щоб ось так необачно дозволити зв’язати собі руки і і втратити право розпоряджатися власним життям.

Він малював собі у найменших деталях майбутнє чернече життя і на випадок каяття і розчарування накидав план для відступу. Цей план він довго й всебічно обмірковував, поки він не видався йому досконалим, і тільки тоді ретельно виклав його на папері.

У своєму поданні він заявляв про свою готовність стати послушником монастиря святої Марії в Айнзідельні. Але для того, щоб мати час для свого випробування, і, щоб тримати відчиненими двері для виходу з монастиря на випадок розкаяння чи розчарування, він просив для цього десятирічний термін. Для того, щоб йому було гарантовано такий незвично тривалий термін, він залишає у заставу десять тисяч франків, які після його смерті чи виходу з ордена повинні перейти до власності монастиря. Далі він просив дозволу купувати за власний кошт і зберігати у своїй келії необхідні йому книги; після його смерті вони також перейдуть до власності монастиря.

Подякувавши в молитві Всевишньому за своє навернення, він ліг у ліжко і спав довго й міцно, як людина, сумління якої біліше від снігу і легше від пір’їни, а на ранок прийняв у церкві причастя.

Абат запросив його на чашку шоколаду. При цій нагоді Казанова передав йому своє подання і висловив надію на прихильну відповідь.
Той одразу ж прочитав прохання і привітав гостя з його рішенням та пообіцяв йому пополудню дати відповідь.

– Ви вважаєте мої умови надто егоїстичними?

– О, ні, пане шеваль’є. Я гадаю, що ми зможемо домовитися. Я особисто був би дуже радий цьому. Але спочатку я повинен представити ваше прохання конвенту.

– Це не суттєво, я просто так. Чи можу я просити вас підтримати моє прохання?

– Я підтримаю із задоволенням. До побачення у трапезній.
Пересичений мирським життям Казанова ще раз обійшов монастир, придивився до братів ченців, оглянув кілька келій і вони здалися близькими його серцю. В чудовому настрої він прогулявся Айнзідельном. Побачив, як входить на монастирське подвір’я процесія прочан з хоругвою, як повертаються у найнятих каретах до Цюріха іноземці. Він ще раз прослухав месу й опустив затим таляр у карнавку для пожертв.
За обідом, який вразив цього разу чудовими рейнськими винами, він запитав, як виглядає справа з його проханням.

– Не турбуйтеся, – відповів абат, – хоча в цю хвилю я поки що не можу дати вам остаточної відповіді. Конвент попросив час на роздуми.

– Ви гадаєте, що мене приймуть?

– Безумовно.

.- А що мені робити поміж тим?

– Що завгодно. Повертайтеся до Цюріха і чекайте там на нашу відповідь. яку, до речі, я сам туди привезу. Від сьогодні за чотирнадцять днів мені все рівно потрібно побувати в Цюріху, ось тоді я й розшукаю вас, І, цілком ймовірно, що ви зможете повернутися до монастиря разом зі мною. Вас це влаштовує?

– Цілком.

– Отже. Від сьогодні за чотирнадцять днів.

Я живу в готелі «Меч». Там гарно годують: вважатиму за честь, якщо ви погодитеся бути моїм гостем на обіді.

– Не відмовлюся.

– Але як же мені сьогодні повернутися до Цюріха? Чи можна десь тут винайняти карету?

– Я відправлю Вас пополудню у своєму дорожньому екіпажі.

– Ви дуже милостиві -.

– Ах, перепрошую. У нас у місті багато своїх справ.. Краще підкріпіться як слід на дорогу. Ще шматочок смаженої телятини?

Ледве обід підійшов до завершення, як під’їхала карета абата. Перш, ніж гість сів у неї, абат вручив йому два запечатані листи, адресовані впливовим цюріхським патриціям. Казанова щиросердно попрощався з гостинним господарем, і, сповнений почуття вдячності, поїхав у вельми зручній кареті через осяяний край вздовж озера назад до Цюріха.. Коли він під’їхав до готелю, його зустрів Ледух, посміхаючись на весь рот,

– Ти чого смієшся?

– Просто радію, що в цьому незнайомому місті ви знайшли можливість цілі два дні розважатися поодалік від дому.

– Не верзи дурниць. Зараз же йди і передай господареві, що я залишуся тут ще на чотирнадцять днів, і, що на цей час мені потрібна карета і надійний
слуга по винайму. Господар з’явився власною персоною і порекомендував слугу, за чесність якого він ручався. Знайшов він і карету для винайму. щоправда з відкритим верхом, але іншої не було.

Наступного дня Казанова поїхав сам особисто вручати листи панам Ореллі* і Песталоці*. Вдома їх не було, але пополудню вони обидва самі прийшли з візитом до нього в готель і запросили його на завтра і на післязавтра на обід, а ще цього ж вечора – на концерт. Казанова погодився і прийшов без запізнення.

Хоча вхідний квиток коштував один таляр*, концерт Казанові не сподобався. Зокрема, не сподобалося йому те, що чоловіки й жінки сиділи окремо, у різних частинах залу. Його гострий погляд вирізнив серед дам чимало красунь І він не розумів, чому тамтешній звичай забороняє залицятися до них. Після концерту його представили дружинам і дочкам тих панів, які його запросили. Особливо панянка Песталоцці видалася йому милою і привітною. Однак він завбачливо відмовився від будь-якої необачної галантності.

Хоча подібна поведінка давалася йому нелегко, вона все ж лестила його самолюбство. У листах абата він був представлений новим друзям як навернений і розкаяний грішник. Йому впало у вічі те, що його приймають з майже побожною шанобливістю, хоча він спілкувався з протестантами. Йому лестило таке пошанування. Воно почасти замінювало те задоволення, яким довелося пожертвувати заради серйозної поведінки.
Ця манера тримати себе йому настільки вдалася, що невдовзі його навіть на вулиці вітали з належною повагою. Дух аскези і святості огортав цього дивного чоловіка, репутація якого була настільки ж мінливою, як і саме його життя.

У кожному разі, він не міг собі відмовити у задоволенні перед тим, як відійти від мирського життя, написати герцогу Вюртенбергському ще одного зухвалого і нахабного листа. Але про це ніхто не довідався, як і про те, що вечорами він кілька разів під покровом темряви відвідував будинок, в якому жили аж ніяк не ченці і де не співали псалмів.

ІV

Першу половину дня благочестивий шеваль’є присвячував вивченню німецької мови. Він підібрав на вулиці одного бідолаху, генуєзця Густініані. І тепер той в ранковий час сидів у Казанови і навчав його німецькій мові, за що кожного разу отримував від нього гонорар у шість франків.
Цей чоловік. який оступився на своєму житейському шляху, до речі, якому багатий учень був зобов’язаний адресою того певного будинку, розважав свого благодійника здебільшого тим, що лаяв і поносив на всі лади ченців і монастирське життя. Він не знав, що його учень сам близький до того, щоб стати ченцем – бенедиктинцем. У протилежному випадку Густініані, безумовно, поводив би себе обачніше. Але Казанова не сердився на нього. Генуєзець сам був колись капуцином, але зумів якимось чином відректися від ряси. І наш дивний новонавернений отримував задоволення, дозволяючи бідоласі розповідати про свої враження від ненависного монастирського життя.

– Але ж серед ченців трапляються й гарні люди, – заперечив якось Казанова.

– Та ви що? Немає жодного1 Вони всі без винятку дармоїди й лінюхи.
Учень слухав з посмішкою і радів тій хвилині, коли ошелешить богохульника повідомленням про свій відхід до монастиря.
Однак такий спокійний спосіб життя став навіювати на нього нудьгу І він з нетерпінням лічив дні, які ще залишалися до приїзду абата. Згодом, коли він увійде в монастирське життя і візьметься за свої дослідження, нудьга й непосидючість поминуть. Він мав бажання зайнятися перекладами з Гомера, написати комедію й історію Венеції. Аби хоч якось підготуватися до виконання цих справ, він придбав цілу кіпу гарного паперу для писання.

Час спливав повільно й невесело, але він все ж минав, і вранці двадцять третього квітня Казанова з полегшенням відзначив, що очікування його підійшло до краю: наступного дня повинен був приїхати абат.
Казанова зачинився в кімнаті і ще раз переглянув свої мирські й духовні справи, підготував речі, що їх належало спакувати, і тішився тим, що нарешті стоїть перед початком нового мирного життя. В тому, що його приймуть до монастиря святої Марії, він не мав жодного сумніву, але в разі необхідності готовий був подвоїти обіцяну суму. Що важили десять тисяч франків у його ситуації ?. Близько шостої вечора – у кімнаті вже стало сутеніти – він підійшов до вікна і виглянув назовні. Звідси було видно площу перед готелем і міст через Ліммат.

Саме в цей момент під’їхала дорожня карета і зупинилася біля готелю. Казанова з цікавістю спостерігав за тим, що ж там відбувається. Підбіг швейцар і відчинив дверцята. З карети вийшла закутана в плащ літня жінка, за нею ще одна, а слідом за нею ще й третя – суціль серйозні дами, схожі на матрон з кислуватими поглядами.

»Могли б зупинитися де-небудь в іншому місці», – подумав Казанова.
Однак цього разу все склалося інакше. З карети вийшла ще одна пані. висока. струнка. вбрана у модний на ті часи костюм, що його називали шатами амазонки. На її чорному волоссі кокетливо сиділа шапочка з синього шовку, прикрашена срібною тасьмою.

Казанова став навшпиньки і визирнув з вікна. Йому пощастило розгледіти її обличчя – молоде, гарне обличчя брюнетки з чорними очима під густими. гордо вигнутими бровами. Вона випадково підвела голову, і,, помітивши чоловіка, який стояв біля вікна і спрямовував на неї свій погляд. погляд Казанови, затримала на мить на ньому свої очі – лише на мить.

Затим разом з іншими паніями вона увійшла до готелю. Шеваль’є поспішив до свого передпокою, крізь скляні двері якого він міг спостерігати, що відбувається в коридорі. І справді, всі чотири дами піднялися сходами і пройшли повз його двері. Останньою в супроводі господаря йшла чорноока красуня. Несподівано зауваживши, що за нею пильно стежить той самий чоловік, якого вона щойно бачила у вікні, амазонка ледь чутно зойкнула, але тут же опанувала себе, й, усміхнувшись мимохідь, поспішила за іншими паніями.

Казанова палав. Ось вже кілька років він не бачив нічого подібного.

– Амазонка, моя амазонка! – наспівував він про себе і все перерив у валізі з одягом, квапливо шукаючи в ній найкраще своє вбрання, тому що сьогодні він мусить обідати за спільним столом разом з новими прибульцями! Досі йому накривали стіл у його номері, щоб створювати видимість людини, яка далека від мирських спокус. Він поспіхом надів оксамитові панталони, одягнув нові білі шовкові панчохи, розшиту золотом камізельку, святковий фрак й мереживні манжети. Затим викликав дзвоником офіціанта.

– Що накажете.

– Сьогодні я вечерятиму внизу, за спільним столом.

– Я подам замовлення.

– У вас нові гості?-

– Чотири дами.

– Звідкіля?

– Із Золотурна

– В Золотурні володіють французькою?

– Не всі. Але ці дами володіють.

.- Гаразд…стривайте, ще щось. Дами теж вечерятимуть внизу?

– На жаль, вони замовили вечерю у свій номер.

– Три тисячі чортів!. Коли ви їм там накриваєте ?

– За півгодини.

– Дякую. Ідіть!

– Але ж ви вечерятимете за спільним столом, чи – ?

-Ні, до дідька. Я взагалі не вечерятиму. Ідіть!
Він розлючено кружляв кімнатою. Сьогодні щось повинно відбутися. Хто знає, чи не покотить брюнетка вже завтра кудись далі. Крім того, завтра приїжджає абат, адже Казанова збирався стати ченцем! Як це глупо! Як це глупо!
Було б, однак, дивно, якби цей майстер влаштовувати свої справи втратив надію та не знайшов виходу, якогось способу, навіть найменшого. Його лють тривала всього кілька хвилин. Він поринув у розмисли І через деякий час знову викликав дзвоником офіціанта.

– Що накажете?

– Я хотів би дати тобі заробити луїдора.

– До ваших послуг, пане бароне.

– Гаразд. Тоді дайте мені ваш зелений фартух.

– Із задоволенням.

– І дозвольте мені обслуговувати дам.

– Не маю жодних заперечень. Поговоріть, будь ласка, з Ледуком, мені велено накривати на стіл внизу і я вже намовив його допомогти мені обслуговувати нагорі у номерах.

– Негайно пришліть його сюди Дами залишаться тут на довше ?

– Завтра вранці вони їдуть до Айнзідельна. Вони католички. До речі, молодша запитувала мене, хто ви такий.

– Вона запитувала? Хто я такий?І що ж ви їй сказали?

– Тільки те, що ви італієць.

– Гаразд. Тримайте язик за зубами! Офіціант пішов І майже одразу затим увійшов усміхнений Ледук.

– Чому ти смієшся, баране?

– Уявляю собі вас в ролі офіціанта.

– Отже, ти вже все знаєш А тепер припини сміятися, а ні то більше не отримаєш від мене жодного су. Ти будеш підносити наїдки нагору і я забиратиму їх у тебе біля дверей до покоїв дам. До справи!
Чекати довелося недовго. Надівши фартух на розшиту золотом камізельку, Казанова увійшов до кімнати незнайомок.

– Що панії накажуть ?

Амазонка впізнала його і заціпеніла від подивування. Він обслуговував бездоганно і при цьому мав нагоду уважно спостерігати за амазонкою і знаходив її дедалі чарівнішою. Коли він спритно розрізав каплуна, вона з посмішкою зазначила: – У вас це вправно виходить. Ви давно тут працюєте ?

– Ви дуже люб’язні, пані, питаючи про це. Всього три тижні.

Коли він обслуговував її, вона звернула увагу на його підтягнуті манжети. які однак все ще визирали з-під рукавів. Вона хотіла переконатися. чи мереживо справжнє і доторкнулася до його руки, помацала вишукане мереживо. Він був щасливий.

– Облиш його! – з докором сказала одна з старших дам, амазонка зашарілася. Вона зашарілася! Казанова ледь стримував радісне збудження. Після вечері він під різними приводами залишався ще деякий час у номері. Старші панії пішли до спальні. Красуня залишилася, сіла назад до столу і стала щось писати.

Він прибрав зі столу і змушений був на свій превеликий жаль йти, але
він все зволікав і стояв у дверях.

– Чого ви ще чекаєте?- запитала амазонка

– Милостива пані, ви ж ще у взутті. Не підете ж ви у черевиках у ліжко.

– Ах, он воно що, ви хочете їх зняти з мене ?. Чи не надто ви турбуєтеся про мене.

– Це моя робота, милостива пані. Він став перед нею на коліна, і, поки вона робила вигляд, що щось пише, старанно й неквапливо розшнурував її черевики. – Гаразд. Доволі, доволі! Дякую вам.

– Це я повинен вам дякувати.

– Завтра ввечері ми знову зустрінемося з вами, пане офіціанте.

– Ви знову тут вечерятимете ?

–Звісно. До вечора ми повернемося з Айнзідельна.

– Дякую, милостива пані.

– Спокійної ночі, офіціанте.

– Спокійної ночі, мадам. Мені зачинити за собою двері, чи залишити їх відчиненими?

– Я сама зачиню.

Вона так і зробила, коли він вийшов назовні. Там на нього чекав Ледук з усмішкою на весь рот.

– Ну, то як? – запитав Казанова.

– Ви чудово зіграли свою роль. Завтра пані дасть вам кишенькових цілий дукат. Але, якщо ви не передасте його мені, то я розголошу вашу витівку. – –Ти отримаєш його вже сьогодні, чудовисько.

Наступного ранку він зайшов вчасно вдосвіта з начищеними черевиками. Але цього разу він не досяг чогось більшого, хіба тільки те, що амазонка не дозволила себе взути.

Казанова вже коливався в тому, чи не поїхати йому слідом за нею до Айнзідельна. Але тут з’явився найнятий слуга з повідомленням про те, що пан абат вже в Цюріху й опівдні хотів би пообідати з шеваль’є в його номері.
Пане Боже. Абат! Він цілковито забув про нього. Що ж, хай приходить. Казанова замовив розкішний обід й сам особисто віддав на кухні деякі вказівки. Затим він ліг у ліжко, оскільки трохи втомився через те, що рано встав, і затим проспав ще дві години.

Абат прибув опівдні. Після обміну чемними привітаннями вони сіли до столу. Прелат настільки захопився розкішними наїдками, що геть чисто забув про своє доручення. Він згадав про нього лише за півгодини.

– Вибачте, – промовив він, – що я так неприпустимо довго тримав вас у напрузі! Сам не розумію, як я міг про це забути.

– О, перепрошую.

– Після всього того, що я чув про вас у Цюріху – а я, звісно, навів деякі довідки, – ви й справді гідні того, щоб стати нашим братом. Ласкаво просимо до нас, пане, ми будемо раді прийняти вас до нашого монастиря. Віднині ви можете написати над дверима своєї келії:inveni portum. Spes et fortuna valete!

– По-німецьки це означає наступне:» Я знайшов притулок. Надія й удача, прощавайте!» Цей вірш належить Еврипіду і він справді гарний, хоча у моєму випадку не зовсім доречний.

– Не доречний? – Ви надто вимогливий.

– Вірш, ваша превелебносте, не підходить з тієї причини, що я не поїду з вами до Айнзідельна. Вчора мої плани змінилися.

– Хіба таке можливе?

– Як бачите, можливе. Перепрошую, не ображайтеся на мене і на знак старої дружби прошу випити зі мною келих шампанського.

– Тоді за ваше здоров’я! Бажаю вам не розкаятися у своєму рішенні. Світське життя має свої переваги.

– Так воно і є.

Через деякий час приязний абат попрощався й поїхав у своїй кареті. А Казанова написав кілька листів до Парижа і віддав розпорядження своєму банкіру, затим попросив на вечір рахунок за готель і замовив назавтра карету до Золотурна.

(1916)

 Переклад з німецької Івана Мегели