Плагіат з 17 століття

Я все це зберіг і записав почасти для увічнення пам’яті про скоєні мною гріхи та про їх виправлення, що згодом так і сталося. Але насамперед во славу Бога, Господа нашого, все збережене і записане про те, з чим я за Його повелінням зіткнувся у своїх прикметних морських подорожах та в чужоземних країнах та місцевостях. Особливо ж дивовижні благодіяння, що їх Господь з милості своєї випробував на мені, Великому грішникові й нечестивцеві.

Спочатку я повинен коротко нагадати про свої минулі обставини й події, про те, як я ще зовсім юним подорожував морем і зазнав чимало дивовижних й жахливих пригод, після чого я прибув на мис Cap de bon Esperance Доброї Надіі. де голландці, хто вільний, а хто підневільний, старанно облаштовували свої нещодавно засновані житла І прийняли вони мене якнайкращим чином. Потім я дуже занедужав і вже й не думакв, що житиму далі. Однак, повністю одужавши від хвороби, я радів цьому, а голландцям я допомагав охоче і сумлінно працював. Згодом я одружився зі своєю любою дружиною, яка на той час була вдовою. Я став багатим чоловіком І мав у своїй власності будинок, ниву, пасовисько, дві сотні африканських овець, білих і чорних.

Я, це той,хто раніше був легковажним шалапутом, піддався підступам диявола, дуже запишався, став обжиратися й пиячити, я хотів розкішно жити,але при цьому не дуже трудитися, вважаючи головним задоволенням в житті гульбища та веселощі. У мене було чимало приятелів та тільки все це не подобалося моїй дружині і вона часто нападала на мене, примовляючи :»Лежебоко і негіднику, от забере тебе диявол і будеш палати у вогні ». Я ж її не слухав. Навіть гнівався на неї і побив би її, але я її дуже боявся. Вона була надзвичайно дужа і старанна в роботі. Вона безупинно молилася Богу і щодня зітхала, дотримувалася християнської обітниці та тільки все це намарно І невдовзі все майно було змарноване і пущене за вітром. Господи, Господи, прости мене Своєю великою милістю, амінь.

Дружина моя була людина доволі розумна, і, не знайшовши іншої розради, вдалася врешті до великої хитрості, про яку я зараз і розповім. Це сталося одного разу ввечері, коли я разом з двома чи трьома любтими своїми друзями напивався й обжирався, як це часто траплялося, І в домі панували веселощі, лунали співи і сміх. Я ліг спати доволі пізно і був трошки напідпитку то ж заснув міцним безтурботним сном. Тому я безмежно злякався, коли вранці мене витягли з ліжка і стали на мене голосно кричати. Але тут увійшла моя дружина і сказала, щоб я заспокоївся, оскільки все чиниться з її волі. Переді мною постали четверо кремезних чоловіків, вони одягли мене і гуртом хутко вивели на подвір’я, посадили на підводу І тут же пов’язали.

Я ж. з великого смертного страху жалібно запитував, що ж це зі мною чинять.. Моя люба дружина плакала і з болем промовляла, що ми повинні розлучитися. Ми попрощалися, поцілувавшись, і голосно плакали. Ті чоловіки, які сіли на підводу разом зі мною, так мені нічого й не відповівши, І ми поїхали швидкою риссю до гавані. Мене розв’язали і відвели на голландський корабель і передали капітану. Ці ж самі чоловіки всунули мені в руку листа, крикнули «ад’ю» і повернулися на берег. Я хотів було метнутися за ними, але мене стримали І я залишився на кораблі у великій печалі. Затим мені принесли невеличку скриню з манатками, а рівно ополудні пролунав постріл І ми вийшли в море.

Невдовзі за мною прийшли І мені довелося стати на службу, я знову став моряком, яким я вже був колись у свої юнацькі роки, я би ніколи не подумав, що ще колись мені ще раз доведеться ним бути. Цей день, що видався мені найсумнішим у моєму життя, був двадцять третього числа травня одна тисяча шістсот п’ятьдесят третього року. Невдовзі я довідався від своїх друзів, що корабель, який прибув з їхньої батьківщини, тепер прямує до Батавії. У нас на борту знаходилися вітчизняні товари, а також різні пани. частина з яких були любителями подорожей, були тут і вчені люди й лікарі, серед них і магістр Вальтер Шульц з Амстердама, лікар і вчена людина, якому я згодом завдячуватиму своїм життям.

Як тільки я знайшов вільну хвилинку, я дістав свого листа, на якому було виведено :»Моєму коханому і дорогому чоловікові, пану Антону Шіфельбайну». І от всередині цього листа стояло наступне:» Ти повинен зараз попрощатися зі мною, що мене дуже засмучує, але я не можу вчинити інакше..

Обжерство і хтивість – не християнський шлях, а пряма дорога до пекла. Щоб цього не відбулося, я й послала тебе на корабель, щоб ти схаменувся і знову почав працювати. З Божою поміччю ти знову станеш порядною людиною і на мою превелику радість зможеш повернутися додому. Старанно молися та відпиши мені, коли прибудеш до Батавії!»

І тоді мені стало зрозуміло, що моя дружина мене перехитрила. Мені це не подобалося, я облаяв її та вирішив не повертатися додому,

а замислив відбути в чужі краї і залишатися там скільки захочу. Моє серце озлобилося І я пристосувався до нового життя та от тільки важка служба здалася мені огидною. З часом я заприятелював з усіма моряками і жив не нудьгуючи. Так, як це траплялося з кожним справжнім моряком, навіть, якщо він перебував на суходолі, його знову охоплювала радість і сміливість, щойно він відійде від берега і вийде під вітрилами у море. Якби я захотів розповісти про все, що трапилося зі мною по дорозі,і, що мені довелося пережити, то моїм оповідям не було б кінця і краю. Я ж тільки дуже коротко переповів те, що ж насправді відбувалося.

Як тільки ми досягли тридцять дев’ятого чи сорокового градусу південної широти, як тут задули небезпечні західні вітри. Повітря було холодне, небо затуляли темні хмари, доволі часто на нас падав град і сніг, однак вітер був сприятливий для нас, оскільки ми тримали курс на Ост-Індію, рухалися дуже швидко, пропливали всі сорок п’ять миль за день, І так впродовж двох тижнів. А тоді на наш корабель напав страшний вітер, немовби з неба, що його називають ураганом, І вихором закружляв довкола нас. Ми не могли чути одне одного. Всі перелякалися і кричали: ” Ми тонемо!». Ми молилися з особливим заповзяттям:»Господи, Господи, помилуй нас!» І перебували у повному відчаї, поки не настав жаданий світанок. Тоді ми трохи зміцніли у своїй мужності І буря стихла. Але багато хто з нас занедужав, у мене була лихоманка і на мене напала пропасниця. Наші обидва лікарі мали постійно вдосталь роботи І я лежав, великий грішник, у великому страху і вже думав, що вмираю. Я вже був готовий відійти на той світ, стогнав і став молитися. Однак Господь благословив те зілля, що його дав мені вже згаданий магістр Шульц. Я видужав на сьомий день, повеселішав, і забув про весь цей випадок. А от син одного купця, на якого також напала пропасниця, викинувся у море. Його старанно розшукували, але так і не знайшли. Тим часом ми потрапили в зону південно – східних вітрів І не могли дістатися до жаданої Бетавії, і тільки кружляли морем. Ми зайшли у затоку Сілабар, що на Суматрі. Я не зможу перелічити всього того, що там відбулося, скажу тільки те, що туземці,деякі з яких називалися оранкаями,виявилися віроломними й підступними. У тамтешніх місцях ростуть індійські горіхи, інжир, помаранчі і таке інше, однак ми з цього нічого не отримали. Лише трохи прісної води, а от індійці вбили двох наших гарних перекладачів, яких ми послали на ринок за молоком і яйцями. Після цього нам то й справа доводилося пливти супроти вітру. Часом по сім разів за день ми кидати якір, а вже був вересень.

Але от, нарешті, п’ятого жовтня ми прибули до славної Батавії. Там до нас на борт одразу ж піднявся митник, щоб оглянути вантаж, чи не приховали ми десь якісь не задекларовані товари. А потім прийшло багато поганців – китайців, яких у Батавії чимало, і стали купували у нас товари, віддаючи взамін кокосові горіхи, лимони, інжир. І я знову три дні пролежав хворий від того, що об”ївся екзотичними фруктами. Потім ми розвантажили корабель. Затим, як і належало, ми мали плисти до мускатної країни, до Банду. Вже все було готове до того, та я захотів залишитися у чудовій Батавії. Я отримав розрахунок і попрощався з командою. І тут з”явився власник судна, який зібрався на зворотну дорогу до Голландії, І він погодився взяти мене на службу. Отож, я міг би повернутися додому, до своєї дружини. Але я все ще нидів у пороках і не мав бажання повертатися додому. А місто Батавія видалося мені дуже гарним І я вирішив залишитися в ньому.

Спочатку мене дивували вже згадані китайці. Вони носять неймовірно довге волосся, як цього вимагає давній звичай цього народу. Але якщо хтось обріже собі волосся, то викличе у китайців до себе таку велику ненависть, що ніхто з них не проявлятиме до нього жодної прихильності.

Можна було також побачити, як вони невтомно грають у кості та інші азартні ігри. А дехто подвоює і програє за короткий проміжок часу всі свої статки, рабів і рабинь., навіть дружину й дітей, яких затим хтось інший перетворює на своїх рабів. А якщо дружина ще й гарна, то він бере її собі у наложниці. Вони вищипують волосся у себе на бороді, так що спочатку можна подумати, що це особи жіночої статі., що й вводило подеколи хтивих моряків в оману. Мерців вони ховають в окремому місці за містом, у мурованих склепах, приносячи в жертву дияволу неймовірну кількість вишуканої їжі, прянощів та розфарбованого паперу.

Цілковито інший норов притаманний індійцям, деяких з них часто піддають катуванню й страті. До того ж,вони вживають так багато опіуму (небезпечне таке зілля), що стають від нього мов навіжені. Затим вони бігають вулицями й вигукують :»Амок!» – це означає. що вони можуть вбити першого – ліпшого, хто потрапить їм під руку Та вони часто й справді багатьох вбивають, за що їх потім страчують, адже правосуддя не терпить такої безбожної нерозсудливості.

Тут я згадав про те, що в моєму листі було сказано про те, що я маю послати своїй дружині вісточку з Батавії. Я весь час носив з собою її листа, але відписувати не хотів, все ще гніваючись на неї. І,взагалі, я замислив покинути її. Чим більше я розмірковував про своє минуле, веселе і приємне життя, тим більше мені не подобалася її хитрість. коли вона насильницьким шляхом викинула мене з дому. Потім я перебрався до будинку, в якому жило багато моряків з різних країн і які вели розпусне життя. Там були голландці, німці і французи. Мене одразу гарно прийняли. Мені нічого не бракувало І невдовзі я став чи не найвеселішим з-поміж них. Там щодня влаштовували ігри, там веселилися і пиячили. Були там й особи жіночої статі, танці і багато розваг різного штибу; приходили індійці й китайці зі струнною музикою, демонстрували пристрасні танці, що скидалися на блазнювання, всі були в барвистих вбраннях і голосно співали.

Я повинен з сумом зізнатися в тому, що я, спокушений одним досвідченим моряком, двічі спробував язичницького зілля опіуму. Після цього я дуже захворів, але я все ж одужав і затим ніколи більше таким не спокушувався.

В цьому ж будинку, де я знайшов притулок, і який належав одному голландцю, служила індійська дівчина на ймення Сілла, вельми гожа і стрункої постави і не дуже смуглява. І вона мені дуже сподобалася, однак про моряків вона й чути не хотіла. Була вона турецької* віри й походила з міста Джапаре.

Я часто гуляв містом, або сам, або з приятелями, дивуючись багатьом химерним диковинкам: храмам, капищам, чужим деревам і травам, пальмам і колючим рослинам І таким чином, мої кошти й усе майно розтаяли мов березневий сніг. Проте у мене більше не було бажання повертатися на моряцьку службу. І тут яі якось зустрів ту саму Сіллу і я улесливо запитав їй, чи не хотіла б вона мене поцілувати. Вона відповідала – ні, хіба що тільки тоді, якщо я одружуся з нею. Я розсміявся від щирого серця і попрощався з дівчиною.

У січні більшість моїх приятелів стали на службу, кожен на який-небудь корабель, І ми розійшлися з великим сумом, пам’ятаючи про нашу дружбу. І я залишився цілком один. Грошей у мене не було І я дуже сумував і не знав, що я маю робити далі і куди мені податися.

У цей сумний час я знову прийшов до Сілли і запитав її, чи не погодилася б вона вийти за мене заміж, бо я нікому не говорив.,що я одружений І що в мене вже давно є дружина. Дівчина погодилася.,однак сказала, що жити в Батавії ми не зможемо і нам необхідно переїхати на якийсь інший острів. Тому я став шукати службу і поступив до одного капітана, який повинен був невдовзі пливти до Амбойни*, Його корабель мав назву «Генрієта – Луїза». Дівчина теж підрядилася на цей же корабель, тим паче, що я сам попросив капітана прилаштувати її. Ми везли рис і цукор, а назад корабель повинен був доставити до Батавії прянощі, насамперед, мускатний горіх.

Отож, сьомого лютого ми відбули в цьому напрямку і я мав надію знайти на тому острові яку-небудь пристойну роботу в славетній Ост – Індійській компанії. І ця моя амбіція згодом сповнилася. Все, що відбулося під час цієї подорожі,і, що нам довелося пережити, я не буду геть все переказувати, а згадаю хіба що тільки про бурі, про негоду І надзвичайні небезпеки, що випали на нашу долю біля Зундських* островів та інших місць : не раз біди й негода були такими важкими, що ми всі молилися (за винятком моєї Сілли, оскільки вона сповідувала мавританську віру), і навіть найбільш стійкі моряки і закоренілі грішники й бешкетники стали відчайдушно плакати. Ми втратили дванадцятеро осіб, серед них й одного дворянина, який доводився свояком губернатору Тарналави*, маленького острова, на якому розташована вогнедишна гора. Звали цього пана Корс І він випав за борт. Загалом, після всіх цих важких поневірянь ми зійшли двадцять четвертого травня на берег Амбойни*, біля фортеці Вікторія*. Там ми з Сіллою покинули корабель., який взяв на борт лише прісну воду і провіант й одразу ж відплив до наступного порту. Ми ж стали тримати раду, як нам діяти далі.Дівчина й раніше розповідала мені, що вона готова, в разі необхідності, відмовитися від своєї поганської віри. Ми ж поки що вважали за краще тримати наші стосунки у таємниці. Потім я заявив, що вона буцімто моя законна дружина, і з цієї причини ми не зіграли весілля, а Сілла не розлучилася зі своєю вірою, за що мене Господь Бог, зберігаючи праведність, покарав згодом дуже сильно..

Я заявив себе у фортеці Вікторія, у пана губернатора, під іменем Гетсерт і попросив його взяти мене до себе на службу. Цей пан, вислухавши мої брехливі вигадки, виділив мені сад і невеличку очеретяну хижку. Там я й оселився зі своєю індіанкою.

Спочатку все було гарно. Ми відпочивали від пережитих небезпек. Мені велося цілком добре, оскільки індійські жінки навчені догоджати чоловікам. Кожного дня я мав вдосталь їжі, а коли мені не хотілося їсти, то я лежав в хатинці і нічим особливо не переймався. Сілла працювала в саду, збирала кокосові горіхи, а також саго та інші їстівні плоди. У такий спосіб ми прожили разом майже рік.

Однак згодом мене стала доймати журба від того, що я сиджу не у своєму обійсті біля Столової гори, і мені захотілося повернутися додому. Хоча мені нічого не бракувало, йшлося мені добре, мої справи були впорядковані, але мене охопило невдоволення від того, що я рідко харчувався чимось іншим, окрім саго* й пінанги* (саго-крупа з крохмалу, що міститься в серцевині деяких пальм; пінанга – тайське овочеве каррі) та ще соленої риби І така їжа мене дедалі більше дратувала. І з Сіллою я теж припинив статеві стосунки, докоряючи собі за те, що маю справу з безбожною язичницею.

Після кількох марних спроб у березні 1660 року мені пощастило непомітно дістатися на голландський корабель, який повертався назад до Батавії.навантажений мускатним горіхом. Я був сповнений щирої радості, коли ми відпливали все далі й далі, бажаючи індіанці щастя й благоденства., сподіваючись, що невдовзі опинюся біля своєї справжньої законної дружини. Однак у своїй слабкості я забув про Божий промисел. Невдовзі на нас подули несприятливі вітри. Нам довелося спустити вітрила та час від часу кидати якір. Отож, через деякий час на кораблі закінчилася прісна вода І без неї ми потрапили у жахливу скруту. Багато з нас захворіло, люди скаржилися й стогнали. Перебуваючи у такому жахливому становищі, ми угледіли острів, кинули якір і спішно спустили човна, до якого сіло п’ятнадцятеро осіб, серед яких був і я. Ми гребли щосили до берега., який виявився стрімким і скелястим, І в нас не було жодної надії зійти на землю, а тут ще хвилювання моря стало таким страшним, що ми боялися того,. аби наш човник не розбився об ті скелі,або ще чого доброго,не перекинувся. Невдовзі наші надії цілковито потонули. Однак деякі з нас, І серед них і я, що вміли плавати, пострибали за борт і завдяки прибою щасливо дісталися берега. Зник лише хтось один з нашої команди. Невдовзі ми дісталися до чистого джерела і вознесли хвалу Господу, і кожен пив стільки, скільки стачило духу. Потім ми кинулися назад до берега, щоб покликати тих, хто залишався там у човні. На свій превеликий жаль ми побачили, що нашого човна ніде нема, І ми навіть не знали того, чи це його вітром віднесло, чи то він взагалі затонув. Ми гукали і звали, що було сил, та все намарно. У цю страшну мить ми настільки перелякалися, що попадали на землю, мовби мерці, тому, що обставини наші були настільки жалюгідні, що надії на те, що ми якось виживемо і повернемося в рідні краї, в нас не залишилося жодної.

Мені до сьогоднішнього дня невідомо, що ж трапилося з тим човном, я гадаю, що він затонув. Нас було п’ятеро, і ми кричали ще годину – дві І дивилися у бурхливу воду, голосно плакали і волали по допомогу. Затим стали радитися, що ж нам робити далі та ніяк не могли щось придумати. Ми провели ніч і день на тому самому місці і невдовзі повмирали б з голоду, оскільки не знаходили собі жодної споживи..

Через деякий час один з нас, на ймення Келен, заявив. що він не

бажає тут залишатися,і, що ми повинні піти разом з ним, бо інакше помремо з голоду. Я погодився і ще хтось один, але інші двоє не захотіли так вчинити, сподіваючись на те., що наш човен все ж повернеться. Отож ми розсталися найніжнішим чином, зі сльозами, залишили обох на березі, і самі рушили вглиб острова, але там з усіх боків височіли одні стрімкі скелясті гори. Ми їли листя з невідомого нам дерева, щоб якось підтримати свої сили. Потім ми стали підніматися на важкодоступні кручі, проходили повз жахливі скелі й ущелини, чули рокіт бурхливих водоспадів і на другий день залишилися лежати зовсім знесилені, ми просто не могли рухатися далі. Голод мучив нас нестерпно і яким би вдячним був би я за те, якби я міг отримати тепер миску пананги від своєї любої Сілли. Цілу ніч ми пролежали на тих скелях, впевнені у своїй неминучій смерті, волаючи до Господа у важкій нужді. Християнська молитва ніколи не буває марною, навіть, коли вона здається цілковито безплідною. Милостивий Всевишній почув наше волання у цій пустелі. До нас знову повернулася мужність І ми подалися в інший бік. щоб не пропустити жодного способу для порятунку. Ми знаходили коріння й трави, пили з небезпечних струмків, не відаючи про те, чи не водяться в них крокодили. І так ми знову вийшли на берег, але вже в іншому місці. Невдовзі ми виявили і стежку, якою попрямували з надзвичайною наснагою. Трохи згодом ми побачили маленьку рибальську хижку посеред густих заростей. В ній ми виявили старого індійського самітника, який харчувався у цій глушині тим, що могла дати йому риболовля. Зауваживши нас, він неначе заціпенів від жаху, оскільки ми були настільки виснажені й знесилені до краю, що нагадували не так живих людей, як мерців. До того ж він, за всіма нашими здогадками, ще ніколи не бачив білих людей Один з нас, на ймення Карлсен, звернувся до нього найчемнішим чином малазійською мовою і розповів йому про наше страшне лихо. Відлюдник запропонував нам сушеної риби й рису, спонукуючи нас поїсти. Ми подякували йому від щирого серця, віддаючи хвалу Господу за таку нечувану милість і стали їсти, але дуже обережно, зважаючи на те, що нас шлунок від тривалого посту ніби зсохнувся. Ми висловили бажання стати індійцю в нагоді і відправилися після отриманої інструкції за здобиччю на своєму маленькому каное І були вельми щасливі з того. У цього люб’язного індійця ми залишалися кілька місяців. Ми ловили рибу і сушили її на скелях, посіяли трохи рису і не відчували особливої скрути. Однак з кожним днем нам ставало дедалі сумніше, оскільки не було надії, що ми колись покинемо це місце і потрапимо в інші країни або до нашої батьківщини. Наш одяг цілковито зносився, волосся й бороди ставали дедалі довшими. Одним словом, нас можна було прийняти радше за індійців, за якихось дикунів чи лісовиків, аніж за християн. Ми доволі часто не промовляли жодного слова, сиділи разом здебільшого цілковито мовчки, покірно плачучи і не знаходячи розради.

Одного разу ввечері, коли почалася сильна буря і злива. ми лежали всі в хатинці і не могли спати,тож розвели невелике багаття. Тоді один з нас встав, вкинув поліно у вогонь і заявив. що тепер кожен з нас повинен розповісти якусь історію і про свої пригоди, сам же він почав з того, що розповідав про все, що тільки знав. За ним розповідав інший, а потім і я. Я ще ніколи у своєму житті не чув так багато історій і таких жахливих, як цього вечора. Тому,що кожен з нас пережив немало трощ кораблів, різних небезпек, голод, хвороби, бачив також чужі народи й міста, побував у різних країнах. Коли я швидко і чесно розповів про свої обставини, обидва мої супутники накинулися на мене і стали кричати:»Ти крадій, ти безбожник, що ти накоїв, ти двічі вчинив перелюб». Я кричав їм щось у відповідь, упирався і не хотів нічого чути. Однак потім я вельми засумував. Я усвідомив всі свої гріхи і злочини, став на коліна, плакав і ревно молився. І тоді й ті двоє також поставали побіля мене на коліна. Ми голосно стогнали і ревно просили про допомогу, щоб отримати змогу покинути цей острів і опинитися знову серед християнського люду на своїй батьківщині, оскільки ми пережили стільки злигоднів і горя. Усвідомлення вчинених злодіянь лежало на серці, мовби важка гора. Я благав своїх товаришів пробачити мені мої гріхи, за які Бог так суворо нас покарав. Вони втішали мене найщирішим чином, обидва пробачили мені й істинним чином допомагали мені своїми молитвами й стогонами.

То й справа ми прочісували цю місцевість, але не знаходили ні виходу,ні порятунку, однак виходити у відкрите море на благенькому каное чи то човнику. не наважувалися. Ми двічі бачили якийсь корабель І віддавали хвалу Господу, І кричали, І махали руками, І розводили велике багаття., але все намарно. У відчаї ми падали на землю і проливали гарячі сльози, завиваючи від болю. Ми знаходилися там вже тривалий час і тоді старий індієць,на превеликий жаль, помер. Ми поховали його, пам’ятаючи про те, що йому одному ми зобов’язані своїм життям. Ми встановили на його могилі дощечку з ебонітового дерева, оскільки в цьому краю такої породи дерев було вдосталь.

В наших митарствах, коли вже ніхто з нас не хотів залишатися в цьому чужому і дикому краю, ми сіли, помолившись довго й ревно, в маленьке каное, хоча й знали, що надії переплисти море у нас мало, ми все ж хотіли спробувати, оскільки іншого порятунку в нас не було. І от ми сіли в ту невеличку шхуну, прихопивши сушеної риби, рису і саги про запас. Ми підняли малий парус І відпливли у відкрите море., не маючи надії дістатися до іншого берега. Однак ми сподівалися, що зустрінемо якийсь – інший корабель, який зміг би відрядити за нами свого човна і таким чином врятувати нас.

Після того, як ми два дні пливли під вітрилом і веслували, то побачили, як на небі збираються грізні, чорні й бурі хмари, саме з таких, що набираються водою, вбираючи в себе морську вологу, за що моряки назвали їх мокрими штанями. Побачивши це жахливе видовище, ми втратили будь-яку мужність. Ми попадали на дно човна і волали по допомогу І Бог помилував нас своєю милістю і послав нам англійський корабель. Однак ледве ми виявили це свідчення Божого милосердя, як на нас звалилася хмара, з неймовірною грозою і громом, так, що човен наш закружляв і перекинувся, а затим і геть розлетівся в друзки. І я чув голосний крик мого приятеля Келена:»Господи помилуй, нас всіх чекає смерть!» І в такому жахливому страху і смертельній небезпеці з чужого корабля спустили на воду шлюпку з п’ятьма моряками. Вони врятували, ризикуючи власним життям, тільки мене і Келена. Третій з нас, на ймення Карасен, вже в той час потонув, а хвилювання моря було настільки велике, що віднайти його у воді не було жодної можливості. Ми обидва були цілковито виснажені І нас перевели на корабель, що належав англійському флоту. Ми щиро подякували цим людям, стали на коліна і віддали хвалу Господу. Нас тут же вклали у ліжко, дали нам вина й ліків, І наступного дня я вже був майже здоровий і сили повернулися до мене. І от я йшов палубою англійського корабля. І раптом страшенно злякався, оскільки помітив серед тих, хто перебував на цьому кораблі, свою Сіллу, яку я раніше так підло покинув на Амбойні. Вона ж не помітила мене, тому що моя борода звисала до пояса і моє обличчя почорніло і мало варварський вигляд, так що мене і мого приятеля ніхто б не сприйняв за християнина. Тому я ховався від неї і поводив себе дуже тихо.

Його величність іспанський король перебував в той час у стані війни з голландцями, отож, корабель не міг причалити в Батавії. Я розповів капітану про все те, що з нами трапилося і як ми все це пережили. І всі пасажири,навіть деякі благородні персони, виявили своє подивування і поспівчували нам, коли вони це почули і довідалися про ці події. Я від усього серця благав капітана, щоб він взяв мене до мису Доброї Надії, де знаходиться моя батьківщина, і добровільно запропонував йому свою службу. Цей милостивий пан дав на це дозвіл і відіслав мене в ту ж мить до каюти. Він наказав мені постригтися і повернути собі той людський вигляд, який був у мене раніше. Я вже сам давно цього хотів, але підкорився я, все ж неохоче, скільки побоювався, що Сілла тоді впізнає мене. Я дуже боявся цієї індійської жінки. І все ж я підкорився, а вона мене не впізнала, настільки змінилася моя зовнішність. У цьому тривалому і надзвичайно небезпечному плаванні з нами трапилося багато неприємностей і лиха, про які я мовчу, оскільки я й так вже багато про що розповів.І цього вистачить Нарешті ми прибули до мису Доброї Надії і я знову побачив Столову гору. Я ревно плакав і не знав., чи жива ще моя дружина і мої друзі І я весь тремтів. З великою вдячністю я залишив корабель обійняв і поцілував любого Келена. З сумом у серці зійшов я на берег, де вже не був п’ять років. У місті мене ніхто не знав. Тут виросла нова вулиця, не кажучи вже про Інші зміни й новини Я йшов містом і його вулицями, мовби я чужинець, і ніколи його ще не бачив. Затим я вийшов у поле., на ту дорогу, якою п’ять років тому назад мене відводили, І плакав від радості й невідомості. І тут я помітив, що мої поля доглянуті якнайкращим чином, так само, як і виноградники та злаки. І всім серцем я знову захотів всім цим володіти і знову побачити свою вірну дружину, пригорнути її до своїх грудей. Через деякий час я дійшов до свого будинку і зупинився від страху й тремтіння. І тут я почув різні сумні звуки, плачі і крики з від будинку. І я не знав, що це все означало. І так я стояв, не наважуючись заходити всередину. І тут несподівано двері розчахнулися І з них вийшла, гірко плачучи, моя дружина,, але мене вона не зауважила. Я підійшов до неї і подав їй руку. Тоді вона скрикнула:»Ти хто?». Я відповів:» Поглянь на мене. Я твій чоловік, той, що п’ять років поневірявся світами!». Тоді вона впізнала мене і злякалася. Я запитав її:» Жіночко, чого ти так плачеш і бідкаєшся?». Вона ж звеліла мені мовчати і повела мене в дім, але не до покою, а до комори, тої, що під дахом. Там вона міцно зачинила двері і наказала мені розповісти про всі свої пригоди, достеменно геть усе, нічого не приховуючи. Я їй все розповів лише з різних причин жодним словом не згадавши ні про Сіллу, ні про опіум. «Чого ж ти мені не писав? – запитала вона. А після цього знову заплакала і сама повела:»- А от тепер послухай ти мене!. І розповіла мені про все, що тут відбувалося. Вона чекала мене два роки, зберігаючи вірність, а потім вийшла заміж за іншого чоловіка. Його звали Елерс. І йому тепер належали і моя дружина, І обійстя, і садиба І все те, що раніше було моєю власністю.. Але тепер той самий пан Елерс лежав при смерті, тому й стогнала І так голосила моя дружина. Вона наказала мені:» Ховайся тут, поки він не помре». І я провів у коморі п’ять днів і ночей, пригнічений і з великим жалем, віддаючи, однак, в серці своєму хвалу Господу і дякуючи з превеликою старанністю Його чудовому, милостивому керуванню, І тоді Він взяв пана Елерса до Себе, у Свої небесні палати.

Після цього я обережно вийшов з цієї мізерної комірчини, одягнув святочний одяг, знову став законним одруженим чоловіком і багатим господарем, радісно поцілував мою благочестиву дружину і втішив її в горі. Відтоді я вже не повертався до минулих пороків, до зарозумілості і нестримного гультяйства, а жив у належній слухняності І хай Всевишній не полишає мене у цій справі й надалі у Його невичерпному милосерді. Амінь. Поможи, Господи, подай, Господи, хай щастить ! Амінь.

Переклад з німецької Івана Мегели