Здається, що історія Другої світової війни досліджена вже достатньо повно, а про її найважливішу складову частину – Велику Вітчизняну війну Радянського Союзу проти фашистської Німеччини – написано стоси досліджень, опубліковано безліч спогадів і мемуарів учасників подій. І все ж, багато що залишається невідомим. Зокрема, чи багато відомо нам про діяльність лідера комуністичної партії Соціалістичної Федеративної республіки Югославії (СФРЮ), маршала, президента країни з 1953 по 1980 рік Йосипа Броз Тіто?

 

В той час, як це один з тих титанів XX ст.,які на руїнах Другої світової війни зуміли побудувати могутні держави й утвердити світопорядок, в рамках якого Європа жила тривалий час.

 

Пожиттєвий президент Югославії, голова Президії СФРЮ, маршал, тричі Народний герой Югославії та Герой соціалістичної праці, лідер Руху неприєднання Йосип Броз увійшов в історію під партійною кличкою Тіто, Маршал Йосип Броз Тіто – одна з могутніх і загадкових постатей XX ст. управляв Югославією впродовж 35 років і і був одним з найяскравіших комуністичних лідерів XX ст. Він підтримував доволі теплі стосунки з радянськими генсеками (крім Сталіна), хоча до Організації Варшавського договору його країна так і не вступила. Режим Тіто тримався не на силі зброї, а на його авторитеті. Тіто зумів забезпечити своїй країні величезний вплив і високе міжнародне становище і, за визнанням президента США Ніксона, сприймався на одному рівні з легендарними керівниками країн антигітлерівської коаліції.

 

Тіто уміло лавірував між СРСР та Заходом, встоявши перед гнівом могутнього Сталіна і втіливши власну версію соціалістичного устрою. Він згуртував в одній країні різні народи, які часом ненавиділи один одного. Маршал управляв Югославію залізною рукою, а після нього могутня квітуча країні розвалилася.

 

Сам факт, що Тіто вмів урівноважувати інтереси різних народів, породжує розмови про те, що він насправді не був південним слов’янином. А чи не міг маршал бути російським агентом?

На тлі того, що відбувалося після розвалу СФРЮ, епоха Тіто здається «золотим віком». Колишні югослави ностальгують з приводу високих зарплат у «дойчмарках», дешевих кредитів, югославського закордонного паспорту («всюдиходу») ,з яким його власники могли вільно подорожувати по всьому світу.

 

Багаторічний незмінний лідер Югославії, партизан й бонвіван, диктатор і борець з диктатурою, австрійський розвідник і комінтернівський нелегал — все це Йосип Броз Тіто. Він, безумовно,одна з тих особистостей, які визначили хід історії у XX ст., політична спадщина Тіто і по нині продовжує впливати на людські долі, насамперед, на Балканах.

 

Сміливець, який кинув виклик найбільшим диктаторам Європи. він був водночас головним архітектором Блоку неприєднаних країн і де-факто стримував оберти Холодної Війни. Він зумів побудувати Землю Обітовану на перехресті шести народів. у яких ненависть до сусідів закладена на генетичному рівні.

Світ довідався про нього під час Другої Світової війни. Завдяки організаторським здібностям Броз Тіто став очільником півмільйонної партизанської армії. Югославський рух опору був унікальним за своїм складом і найбільшим в Європі об’єднанням, яке воювало з країнами Осі без допомоги союзників.

Як сьогодні в колишній Югославії згадують Тіто?

Пожиттєвий президент Югославії Йосип Броз Тіто для одних – це комуністичний диктатор, для інших – хитрий лідер, який обрав так званий “третій шлях” між соціалістичним Сходом і капіталістичним Заходом, а ще для інших – харизматичний та улюблений вождь, який сам умів жити і давав жити народу.

 

Звідки родом?

Йосип Броз Тіто народився 7 травня 1892 року в багатодітній родині коваля-хорвата Франьо Броза і словенки Марії Ярошек. Однак югославський диктатор Йосип Броз Тіто, ймовірно, не був тією людиною, за яку він себе видавав – йдеться в розсекречених документах Американського агентства Національної безпеки.

На думку аналітиків цієї розвідувальної служби, югославський президент ймовірно присвоїв собі ім’я Тіто, і не був уродженцем Балкан. На підставі фонетичного аналізу мови югославського лідера американські фахівці дійшли висновку, що він, хоч і розмовляв хорватською мовою, але з іноземним акцентом. Це дає підставу припустити, що Тіто був або росіянином. або поляком.

 

Міфи і факти.

Ранній період біографії Тіто – справжній авантюрний роман.

Плутанина починається вже з дати народження. Сам Тіто стверджував, що народився 25 травня 1892 року, тоді. як у книзі записів про народження католицької церкві його округи зафіксовано, що він народився 7 травня. Вважається, що цю людину звали Йосип Броз, а Тіто – це кличка, яку він вигадав пізніше. Взагалі, у нього було понад 30 псевдонімів. Тіто – псевдонім, який він отримав у 42 роки,.у московський період своєї діяльності в Комінтерні. Вперше Тіто підписався цим псевдонімом 2 серпня 1934 року у звіті про партійну роботу в ЦК КПЮ. Відтоді ця кличка стала складовою його прізвища. Подейкують, що вона була породжена любов’ю Йосипа Броза до лідерства. Одному своєму підлеглому він наказував: “ти виконай те”! Іншому — “ти зроби те”! А “Ти – те”. В конспіративних цілях він користувався такими псевдонімами: Фрідріх Вальтер, Старий, Георгієвич, Руді, Брадоп, Пепо, Драгомир, Гаузер, Ісаакович, Івіца, Металан, Новак, Отто, Петар, Радник, Тимо, Титус, Віктор, Вікторов, Загорац, Яромир Гавлічек, Іван Томанек, Джон Карлссон, Славко Бабіч, Спиридон Мекас, Карл Зайнер, Іван Констанішек, Йозеф Гофмахер, Іван Кісич та ін. Але саме під іменем Тіто він увійшов у світову історію і став одним з найяскравіших діячів ХХ ст., живим символом соціалістичної Югославії.

Та це було потім, коли він став керівником. До цього у нього була скромна юність. Він закінчив п’ять класів загальноосвітньої школи, Але, що цікаво: майбутній маршал Югославії з дитинства відзначався любов’ю до гарних костюмів. Автор біографії Броз Тіто російською мовою Євгеній Матонин, цитує свого героя: “Коли я був маленьким хлопчиком, мені страшенно хотілося стати кравцем. Кожний загорський селянин мріяв про гарний одяг”. Покинувши батьківський дім у Кумровці, юнак поїхав до міста Сисак, щоб стати там офіціантом. Частково тому, що офіціанти завжди гарно вдягнені, нагодовані й обертаються серед пристойних людей.

У 1907–1913 рр. Броз працював слюсарем спочатку на заводах Загреба й Любляни, а потім — на автомобільних підприємствах в Австрії та Німеччині. Механіком він був від Бога — його навіть запросили взяти участь в автоперегонах. Хто зна, як склалася б його подальша доля, якби він не потрапив у вир політичних подій. А так доля занесла його зовсім в інші краї…

Головною справою життя для Йосипа Броза стала політика. Ще у віці 18 років він вступив до соціал-демократичної партії Хорватії й Славонії. В 1914 році, будучи унтер-офіцером Австро-Угорської армії, Йосип Броз пішов на фронт Першої світової війни. Воював у Галичині, командував розвідгрупою, яка ходила в тил ворога по «язики». Через рік потрапив до російського полону. Затим в Росії захопився комуністичною ідеєю, навіть воював у складі Червоної Армії на фронтах громадянської війни у 1918–1920 роках.

В Росії одружився з 14-и річною селянкою Пелагеєю Білоусовою.

У 1920 році Йосип Броз повернувся на батьківщину. Хоча компартія в Югославії (до 1929 року — в Королівстві сербів, хорватів і словенців; СХС) була заборонена, Броз все ж, працюючи на різних підприємствах Хорватії, створював підпільні організації. Його неодноразово заарештовували, а в 1929 році засудили до п’яти років ув’язнення.

Серед товаришів по боротьбі Йосип Броз швидко став незаперечним лідером. В ієрархії підпільної Компартії Югославії Броз до 1927 року доріс до секретаря міської організації в Загребі. Вийшовши на волю, він увійшов до керівництва КПЮ. У 1935–1936 роках працював у югославській секції Комінтерну в Москві, а 1937 року повернувся на батьківщину й очолив партію замість Мілана Гіркіча, який потрапив у жорна сталінських репресій.

Тіто був бойовим керівником КПЮ в роки Другої світової війни. Весною 1941 року німецькі, італійські, угорські та болгарські окупанти увійшли на територію країни. У рідній Хорватії з’явилася маріонеткова, союзна Гітлеру Незалежна Держава Хорватія (НГХ). І вже влітку 1941 року Тіто підняв перше в Європі масове повстання проти нацистів.

Довкола Тіто гуртувалися представники різних національностей. І в цьому була його перевага над іншими антифашистами — насамперед, четниками, які спиралися на сербську національну ідею. Під контроль комуністичних партизанів переходили цілі райони. Німеччина змушена була тримати в Югославії десятки дивізій. Врешті-решт, саме Тііто був визнаний СРСР, США та Великобританією як провідна політична сила Югославії.

Бійці Народно-визвольної армії Югославії під його керівництвом разом з Червоною Армією визволили Белград і Загреб, але деякі міста й села були визволені без радянської допомоги. Ця обставина робила Тіто більш незалежним від СРСР, ніж це мало місце у випадку з іншими комуністичними лідерами. Він самостійно завоював право керувати відродженою країною і тому не прогинався перед Иосифом Сталіним.

Вкінці 1940-х – на початку 1950-х років дійшло до відкритого протистояння між СРСР і Югославією. Сталін не терпів норовливого Тіто і робив спроби змістити його з поста, але похитнути його владу всесильний вождь так і не зміг. Як наслідок. Югославія стала “не зовсім соціалістичною країною”, яка зберігала непогані стосунки із Заходом, хоча й не була його союзником. І з цього проміжного становища між соціалізмом й капіталізмом Тіто отримав чимало вигод.

“Проміжність” становища Югославії виражалася в різних сферах. В економіці це проявлялося в тому, що в країні не було колгоспів, а на заводах існувало робітниче самоуправління, хоча й доволі обмежене. Реальна влада перебувала в руках секретарів Союзу комуністів Югославії і тому про капіталізм говорити не доводиться, але з 60-х років югослави отримали можливість їздити на заробітки до Західної Європи і зберігати кошти у вільно конвертованій валюті.

 

У сфері зовнішньої політики Югославія стала одним з стовпів Руху неприєднання. В деяких випадках вона солідаризувалася із Заходом, а в деяких інших — з СРСР. Так, Тіто засудив агресію Англії, Франції та Ізраїлю супроти Єгипту 1956 року, але водночас різко виступив проти введення радянських військ до Чехословаччини у 1968 році. Через 12 років відчуження стосунки з Радянським Союзом перестали бути ворожими, але свободу для маневру Тіто зберігав і його країна не входила ні до Варшавського договору, ні до Ради економічної взаємодопомоги.

 

У сфері внутрішньої політики Тіто поділив країну на кшталт СРСР – на національні республіки та автономні краї. Щоправда, югославські республіки користувалися значно більшою свободою, ніж радянські. Прагнучи зміцнити єдність країни, Тіто мимоволі закладав бомбу уповільненої дії. Так, колиска сербської державності Косово стало переважно албанським краєм. Хорватія була проголошена республікою хорватського і сербського народів, а Боснія — мусульманського, сербського та хорватського.

Тіто намагався придушити будь які прояви націоналізму. Найважче було впоратися з хорватським. На межі 60-70-х років хорватська інтелігенція поставила руба питання про підвищення статусу Хорватії, найбільші радикали піднімали питання про повне відокремлення. Тоді Тіто доволі жорстко придавив це прагнення своїх співвітчизників.

Йому вдавалося залізною рукою тримати воєдино зіткану з протиріч країну. Серби й хорвати терпіти не могли одне одного. Пам’ятаючи про свою середньовічну державу, багато краян Тіто все ж хотіли мати власну, незалежну Хорватію. Неповністю влаштовувала Югославія і сербів, оскільки багато з них опинилися поза межами своєї республіки.

Албанці Косова прагнули відійти до Албанії, угорці Воєводини – до Угорщини. Македонію підточували з боку Болгарії, серед боснійських мусульман зростало число прихильників радикального ісламу. Словенія, будучи найбагатшою з усіх інших республік, не хотіла годувати захребетників, і прагнула незалежності та зближення з сусідніми Австрією та Італією.

 

Тіто помер 4-го травня 1980-го, не доживши трьох днів до 88 років. На його похорон до Белграду приїхали 124 іноземні делегації: 38 глав держав (королів і президентів), п’ять принців, сім віце-президентів, десять прем’єр-міністрів, шість керівників парламенту, глави всіх головних міжнародних організацій і навіть високопоставлені представники Ватікану. Хоча це був розпал холодної війни, поряд з комуністами Брежнєвим, Кадаром, Хонеккером, Живковим і Чаушеску. стояли Маргарет Тетчер, канцлер Гельмут Шмідт, французський прем’єр Раймон Барр та італійський президент Пертіні, глава ООН Курт Вальдгайм, Індіра Ганді, лідери Китаю, Японії, всіх середземноморських країн. І, мабуть, тільки в цей момент стало зрозуміло, наскільки вагомою великою постаттю у світовій політиці був Йосип Броз – простий металіст з села Кумровец.

Проминуло менше10 років – і створена Тіто держава розпалася, забравши з собою сотні тисяч людських життів. Його правонаступники не зберегли ні унікальну модель югославського соціалізму, ні становища між Сходом і Заходом, ні саму країну.

Ось вам і роль особи в історії…

 

Чи не найбільшим міжнародним успіхом Тіто стало створення Руху неприєднання. «Раз ми не можемо вступити в жоден з двох великих таборів, отож, ми повинні створити третій», – вирішив Тіто. Його сподвижниками стали великі політики тих років – індійський лідер Джавахарлал Неру та єгипетський президент Гамаль Абдель Насер, власне, ідея і народилася під час їх зустрічі 1956 року. Але головна заслуга належить саме Тіто, який на своєму кораблі «Галеб»(«Чайка») здійснив плавання країнами Азії та Африки, роз’яснюючи цілі й принципи нового руху. Перший саміт Руху неприєднання, на якому зібралися глави 25 держав, відбувся в Белграді 1961 року.

У 1955-о му Микита Хрущов приїхав з візитом до Югославії. В Белграді була підписана декларація, в якій говорилося, що соціалізм можна будувати різними шляхами. Це означало, що Москва визнала право Югославії не копіювати радянський досвід. Отож «тітоїзм»,чи «ринковий соціалізм» був легалізований, хоча раніше така лінія піддавалася нищівній критиці радянськими ідеологами. А для того, щоб остаточно витерти з пам’яті неприємні події червня 1948-го та виключення Югославії з Комінформбюро, цю організацію розпустили.

 

Тітоїзм як певна доктрина базується на наступному принципі: у кожній державі засоби досягнення комунізму повинні визначатися самою державою (тобто Югославією), а не зовнішніми силами (під якими мався на увазі Радянський Союз). Заснована на цьому принципі зовнішня політика Югославії вивела країну в лідери Руху Неприєднання, не дозволила повноцінно увійти до РЭВ (СФРЮ брала участь в роботі організації як асоційований член).

Другою важливою рисою тітоїзму стала розроблена Едвардом Карделем модель самоуправлінського соціалізму. Вона передбачала самоуправління робітничих колективів: рішення про долю прибутку підприємства приймалося самим робітничим колективом. За це радянські ідеологи обвинувачували Тіто в троцькізмі та в корпоративізмі. Однак між підприємствами зберігалася здорова конкуренція, що дозволяло розглядати економіку Югославії як «ринковий соціалізм», який сильно відрізнявся від ідеалів робітничого самоуправління проголошуваного комуністичним анархізмом, революційним синдікалізмом й комунізмом робітничих рад. У сучасній Європі тітоїзм розглядається часом як різновид тоталітаризму.

У 1953 році Тіто змінив маршальський мундир на світський костюм президента країни. Ймовірно, що нужденність, яку він відчував у юності, обернулася його потягом до розкоші. У відносно невеликій за територією Югославії у нього було понад 30 резиденцій – деякі з них на морі, інші в горах. Імператор Ефіопії Хайле Селіссіє, гостюючи у Тіто на острові Бріоні, в Адріатичному морі, емоційно вигукнув: “Тут живуть по-королівськи!”. Приїзджали туди до Тіто і зірки світового кіно – Джіна Лоллобріджіда, Єлізабет Тейлор. З деякими актрисами у нього були романи – наприклад, із зіркою радянського кіно Тетяною Окунєвською.

Тіто перебував при владі вже більше п’ятнадцяти років, а за спиною у нього було довге і багате подіями жизтя. Оскільки він вважався «улюбленим вождем» й «легендарним полководцем», то його біографію і його праці обов’язково вивчали вже у школі.

1959 року вийшло друком перше зібрання творів Тіто – дев’ять томів. Потім воно поповнювалося і число томів досягло 24. Тіто зазначав, що він нічого не міняв у своїх працях та документах, що стосувалися його друзів і соратників, які ставали згодом його політичними противниками, зокрема, про Гебранга, Жуйовича чи Джиласа.

Але, звісно, маршал лукавив. Він сам не раз особисто докладав руку до змін в деяких історичних документах. Таку «правку» Тіто називав «авторизацією».

Поступово з офіційних курсів історії Югославії і СКЮ виводилося все, що могло кинути тінь на Тіто та керівництво партії.

Треба віддати належне югославському вождю, який багато уваги окрім міжнародних справ, приділяв культурі, розвитку мистецтва, розуміючи їх значення у творенні іміджу своєї країни. Зокрема, він приятелював з відомим хорватським письменником Мірославом Крлежею, підтримував дружні стосунки з лауреатом Нобелівської премії Іво Андричем. У 1960-і роки почався роозквіт югославського офіційного кінематографа. Головною його темою стала народно-визвольна боротьба. Особливе місце серед цих проєктів займала кіноепопея «Битва на Неретві» режисера Велько Буліча. Фільм знімався за особистою вказівкою Тіто. Маршал сам читав сценарій і давав свої поради. Бюджет фільму був практично необмежений – за деякими оцінками 12 мільйонів доларів – неймовірна сума для тодішньої Югославії. В «Битві на Неретві» були зайняті «зірки» світового кіно: Юл Бріннер, Орсон Уэлс, Сергій Бондарчук, Франко Неро, а також ряд знаменитих югославських акторів.

Прем’єра «Битви на Неретві» відбулася 29 листопада 1969 року в Сараєво – у спеціально відкритому з цієї нагоди культурно-спортивному центрі «Скендерія». На прем’єрі були присутні Тіто, Софі Лорен, Омар Шариф. Афішу для фільму намалював Пабло Пікассо. Фільм був проданий шестидесяти країнам і номінувався на «Оскар» як «краща зарубіжна кінострічка», але, на превелике розчарування югославів, нагороду він так і не отримав.

1971 року знімався ще один масштабний фільм про війну — «Сут’єска». В ньому йшлося про битву на ріці Сут’єске влітку 1943 року. Він був менш грандіозним, ніж «Битва на Неретві», але зате його головним героєм виступав сам Тіто, роль якого виконував знаменитий голлівудський актор Річард Бартон.

Тіто вмів знаходити спільну мову із «зірками». Софі Лорен, Кёрк Дуглас, Марио дель Монако, Юл Бриннер, Вів’н Лі, Лоуренс Олівье та інші були у захваті від нього.

Часто маршал приймав Керка Дугласа — вестерни з його участю Тіто дуже любив. При цьому він не любив ні мелодрам, ні фільмів про війну.

Вождеві якось поскаржилися на те, що югославську молодь «захопив західний танець твіст». Тіто.зачувши це, тільки відмахнувся і проказав. «Вони мають жити так, як і живе молодь, а ми не повинні їм у цьому заважати».

Сам же Тіто любив класичну музику. 1960 року він запросив на Бріоні відомого італійського оперного тенора Маріо дель Монако. Але той був явно не в голосі. «Синьор дель Монако, — сказав Тіто, — перед тим, як співати, завжди корисно щось перекусити. Ось, візьміть шматочок цієї поросятини і ви побачите, як затим у вас все чудово вийде!» Як не дивно, після їжі у співака справді з’явився голос. Гості були в захваті, а найбільше сам Тіто.

Маршал був веселою дотепною людиною і любив пожартувати. З дель Монако вони зустрічалися не раз, в тому числі, і в Італії. Але коли Тіто якось запитали., що ж йому там найбільше сподобалося, він не став кривити душею і чесно відповів – «Джина Лоллобріджіда».

Розкішний стиль життя югославського вождя був частиною загальної стратегії успішності «третього шляху» розвитку СФРЮ. У свої закордонні відрядження Тіто їздив на своєму знаменитому голубому поїзді. У броньованих вагонах, обшитих зсередини червоним деревом та грецьким горіхом, знаходилися спальні, їдальня, кабінет і кінозал, дорогі меблі у стилі ар-деко. У цих вагонах подорожували індійський прем’єр-міністр Джавахарлал Неру, єгипетський президент Гамаль Абдель Насер, імператор Ефіопії Хайле Селассіє, британська королева Єлизавета II та інші політичні лідери, яких Йосип Броз Тіто. люб’язно запрошував у гості. Подейкують що він особисто віддав розпорядження пофарбувати локомотив у колір свого маршальського мундира.

На цьому поїзді маршал привозив впливових гостей до узбережжя Адріатики, а звідки на дорогих яхтах вони відбували до літньої резиденції вождя – на острів Бріоні, де було все необхідне для розваг й відпочинку партійної еліти.

Розкішні вілли, басейни, зали для спа, поля для гольфу, навіть зоопарк з екзотичними тваринами, що їх Тіто привозив зі своїх подорожей або отримував у подарунок від відомих політиків. Маршал любив розкошувати: наприклад, щоб належним чином відпочити на полюванні з радянськими генсеками Микитою Хрущовим чи Леонідом Брежнєвим, в угіддях спеціально розводили найкращі породи оленів та фазанів.

Часто югославський вождь спонукував своїх кухарів вишуковувати рецепти екзотичних страв, якими його частували глави держав й урядів у його закордонних поїздках. Делікатеси та особливі інгредієнти для виготовлення цих страв потрапляли з далеких країн безпосередньо на кухню маршала. Те саме стосувалося й напоїв. Тіто любив міцний шотландський віскі та югославське вино, яке виготовляли з плодів, вирощених на його власних виноградниках. Навіть його шкідливі звички відзначалися шиком: маршал багато курив, віддаючи перевагу найдорожчим гаванським сигарам. Знаменита Біла вілла, на якій югославський диктатор любив проводити час, була обставлена розкішними меблями, нерідко музейними експонатами. У двох інших резиденціях, – «Ядранці» та «Бріанці», – Тіто поселяв високопоставлених гостей. На обох віллах зберігалися колекції подарунків від зарубіжних політиків, серед яких були безцінні витвори мистецтва: ікона ХV ст, золоті єгипетські статуетки, оригінали картин відомих художників. Ще одна вілла в футуристичному стилі, оточена бамбуковими зарослями, служила Тіто місцем для усамітнення. Але і це ще не все:

Маршал мав у своєму розпорядженні більш, ніж 30 резиденцій по всій Югославії. Під однією з вілл був облаштований секретний бункер з повноцінною інфраструктурою на випадок ядерного удару. В деяких з цих розкішних місць маршал побував всього кілька разів, але їх досі називають «віллами Тіто».

Йосипу Броз Тіто належав люксовий автопарк, який вважався одним з найдорожчих у світі. Багато автомобілів були створені спеціально для маршала і випущені в обмеженій кількості. На офіційні зустрічі вождь їздив розкішими броньованими лімузинами Mercedes, в автопарку були й інші дорогі машини для поїздок на Бріон, які Тіто водив сам. Зокрема, там був такий раритет, як Packard випуску 1948 року.

Своїх гостей на острів Тіто відвозив сам на Rolls-Royce Phantom випуску 1960 року або на відкритому Cadillacу. Відома історія, коли Тіто посадив в автомобіль високопоставлених радянських керівників Микиту Хрущова, Анастаса Мікояна та Миколу Булганіна, сам сів за кермо і хвацько помчав вглиб острова, залишивши позаду журналістів й охорону радянської делегації. Маршал любив швидкість і при будь якій зручній нагоді демонстрував свою майстерність водіння.

 

Особливою пристрастю Тіто було кіно. Він проглядав близько 280 фільмів у рік. У голубому поїзді був облаштований кінозал, щоб і в дорозі вождь міг переглядати нові стрічки. Особливо Тіто любив документальні фільми.

Маршал любив оточувати себе зірками світової величини. На його віллах в Бріоні відпочивали такі відомі актори, як Єлизабет Тейлор та Річард Бертон, Вів’єн Лі та Лоуренс Олів’є, Джина Лоллобріджіда. Тіто подобалося, що знаменитості і, зокрема, красиві жінки, складають йому товариство, підкреслюють його величний статус.

 

Тіто обожнював дорогий і гарний одяг. В Югославії маршал з третьою дружиною Йованкою вважалися справжніми іконами стилю. Дорогі парадні мундири, класичні італійські костюми, наряди для відпочинку на віллі, навіть постільна білизна, піжами й носовички — все це шили з найкращих тканин, що їх дарували Тіто імениті гості. Вождь завжди був одягнений ідеально, доповнюючи свій образ коштовною каблучкою.

Як любитель розкоші, Тіто був завзятим колекціонером дорогих речей. У нього була маса коштовностей, картини, серед яких оригінали Пікассо і Гойї, дорогі годинники, колекції монет, посуду, зброї та антикваріату. Гордістю Тіто була велика бібліотека, в якій він особливо виділяв перше гамбургське видання «Капітала» Карла Маркса.

Крім предметів мистецтва Тіто колекціонував ордени, медалі й дипломи Він був учасником, головою і засновником найрізноманітніших організацій Югославії, але мав також і вищі відзнаки інших країн: французькі Орден Почесного легіону та орден Заслуг, британський Орден Бані, радянський Орден Леніна, японський Вищий орден Хризантеми, Орден «За заслуги перед Федеративною Республікою Німеччини», тощо.

Розповідали,що нагород у Тіто було так багато, що його кітель, важив понад шість кілограмів. Все це, а також портрети світових лідерів, дбайливо зберігалося у Білій віллі на Бріоні, а також у міській резиденції в Белграді – розкішному палаці «Мир». Його будівництво завершилося за кілька місяців до смерті маршала. Похований Тіто в своєму зимовому саду в Белграді – у «Домі квітів», який став його мавзолеєм.

Навіть в кінці життя маршал бажав перебувати у звичній для себе розкішній обстановці, але цього разу не серед золота, а серед троянд.

 

Прикметний такий факт з життя югославського вождя: на початку 1953 року, ще при Сталіні, Тіто здійснив візит до Великобританії і став першим комуністичним лідером, якого прийняла королева.

Візит відбувався в режимі суворої секретності. Однак на самому прийомі в Букінгемському палаці маршал вів невимушену розмову на різні теми з королевою Єлизаветою ІІ та її чоловіком герцогом Філіппом Единбургським, переходячи іноді на англійську мову. Своїми манерами, грою на роялі (Тіто несподівано сів за рояль і зіграв Шопена), вмілим спілкуванням югославський лідер справив на Єлизавету II таке сильне враження, що вона, не втримавшись, сказала: «Якщо ця людина – слюсар, то тоді я — не англійська королева».

 

Велику роль в житті Тіто відігравали красиві жінки.

Один з найелегантніших чоловіків, які коли-небудь управляли країною, Йосип Броз Тіто не менше за дорогі костюми й аури таємничості любив молоденьких та вродливих жінок: він п’ять разів вступав у шлюб і тричі вінчався.

1918 року під Омськом 25-річний Тіто вперше одружився з 14-річною селянкою Пелагеею Бєлоусовою. Вони повінчалися в омській церкві, проте цей шлюб не був визнаний більшовиками, тому у вересні 1920 року Тіто зареєстрував свій шлюб з Бєлоусовою вже за радянськими законами в Боголюбському райвиконкомі Омської області (під іменем електромеханіка Йосипа Брозовича).

1929 року Пелагея Бєлоусова-Броз з сином Жарко приїхала до Москви, але вважалася політемігранткою і тільки в 1933 році отримала радянський паспорт. У квітні 1936 року їх шлюб з Тіто був офіційно розірваний загсом Октябрьського району Москви.

У жовтні 1936 року в тому самому загсі був зареєстрований шлюб «Фрідріха Вальтера» (Тіто) й Ельзи Люції Бауэр (вона ж – німецька комуністка Йоганна Кеніг), з якою він познайомився восени 1935 року. Але вже через три дні Тіто відбув на чергове завдання Комінтерна за кордон і більше Люцію вже не побачив. У вересні 1937 року органи НКВС арештували її як «агента гестапо».

Влітку 1937 року в Парижі Тіто познайомився з Гертою Хаас (відомою також як Марія Шарич), німецько-словенського походження. Невдовзі після переїзду Тіто до Белграду Герта народила у травні 1941 року сина Мішо. Їх розрив з Тіто відбувся коли вона довідалася, що він живе разом і з Дар’янкою Паунович (відомою також як Зденка Хорват). Проте в день 1 травня 1946 року Дар’янка-Зденка померла від сухот.

Окрема сторінка у приватному житті маршала: його стосунки з третьою офіційною дружиною. У січні 1952 року Тіто одружився з православною сербкою, майором у відставці Йованкою Будисавлевич, роман з якою до того часу тривав уже майже шість років. Через 25 років спільного життя у них відбувся бурхливий розрив. Останній раз Йованку бачили «у високому товаристві» в червні 1977 року – на прийомі на честь прем’єр-міністра Норвегії.

Яким чином молода партизанка з Ліки стала дружиною лідера комуністів Югославії, досі невідомо. За офіційною версією, після закінчення Другої світової війни міністр внутрішніх справ Александр Ранкович особисто підбирав секретаря Йосипу Брозу. З 50 кандидаток Ранкович вибрав п’ять дівчат і представив їх Брозу, який і вибрав Йованку Будисавлевич (їй було 24 роки). Цю версію підтвердив генерал Джоко Йованич, глава югославської контррозвідки, який сам пропонував Йованку на місце секретаря Тіто. За іншою версією, Йованку запропонував Іван Краячич представник НКВС в Югославії. На той час: за деякими даними, Йованка також була завербована НКВС. За третьою версією, генерала Мар’яна Краньца, Йованка спочатку влаштувалася медичним працівником у Иосипа Броза, відповідаючи за чистоту приміщень і медичну допомогу. Після того, як у 1946 році померла Дар’янка Паунович, майбутня третя дружина Йосипа Броза, Йованка стала особистим секретарем Тіто за рекомендацією того ж Краньца.

Стосунки подружжя стали погіршуватися на початку 1970-х років, ставши предметом гострих політичних дискусій. Йованка стверджувала, що намагалася просто захистити свого літнього чоловіка від різних агентів, видворивши 10 з 11 міністрів СФРЮ як шпигунів. Противники Йованки стверджували, що вона сама була шпигункою. Її звинуватили в шпіонажі на користь СРСР, розголошенні державної таємниці, змові з сербським генералітетом, перевищенні повноважень (незаконному призначенні й відстороненні від роботи вищих посадових осіб і спробі подготовки державного перевороту та зміщенні Тіто. Однак доказів як таких ніхто не міг подати: на думку більшості, Йованка не була причетна ні до яких злочинів, її просто підставляли політики, які вміли маніпулювати маршалом Тіто.

1975 року Йованка не відвідала з офіційним візитом кілька країн, й по країні покотилися чутки про розрив стосунків. Востаннє вона з’явилася на людях під час зустрічі з прем’єр-міністром Норвегії Одваром Нурдли. В кінці літа Йованку посадили під домашній арешт без офіційного оголошення вироку.

Ще декілька штрихів до портрета комуністичного вождя Югославії: на розкішній віллі «Мир», побудованій 1979 року за проектом хорватського архітектора Мирко Кирпича як житлова резиденція маршала Йосипа Броза Тіто, була величезна бібліотека й хранилище коштовностей. Стіни кабінетів покривали рідкісні картини відомих закордонних та югославських майстрів, причому 65 робіт були «позичені» з Народного музею Сербії. В одній з їдалень висів оригінал Франсіско Гойї «Приятелі на приготуваннях».

У Хранилищі коштовностей, що знаходилося у підвалі резиденції, зберігалося близько 4500 безцінних предметів. Крім численних уніформ Тіто і його орденів тут були найрізноманітніші дипломи і грамоти, які вождь отримував у країні та за кордоном, сотні орденів і медалей, найцінніші подарунки від глав 67 країн світу. Серед них – прикрашений діамантами непальський військовий щит, статуетки єгипетських сфінксів з чистого золота, а також російська ікона ХV ст.

Особливо пишався Тіто своєю бібліотекою. Зазвичай, він показував гостям перше видання «Капітала» Карла Маркса, видане в Гамбурзі 1867 року. Предметом його гордості були також оригінали португальських морських карт.

Звісно, на поличках бібліотеки містилося і зібрання власних творів комуністичного вождя в 24 томах.

Звідки ж така тяга до розкоші, вміння розбиратися в творах мистецтва, пристрасть до справжнього живопису?

Багато сторінок біографії Тіто по сьогодні залишаються темними. Частково це пов’язано з тим, що майже не збереглися документальні свідоцтва його пригод, а частково через те, що історії, які він сам переповідав часто суперечили одна одній (книга його спогадів мала назву «Тіто свідчить»). Не факт, що всі згадані ним події справді мали місце. Але цілком очевидно, що він був людина рішуча, смілива й відчайдушний авантюрист.

На думку Александра Матуновича, особистого лікаря Тіто, який обстежував вождя в останній період його життя, саме в 1930-і роки югославський комуніст був замінений на двійника. У проведенні цієї операції особистий лікар підозрює чекістів з НКВС. Чи підкорявся потім таємний агент, який одразу ж очолив КПЮ, вказівкам з Москви, чи став управляти самостійно, залишається тільки здогадуватися. Однак, очевидно, лідер Югославії цілком влаштовував СРСР, якщо так і не був знищений. За однією з версій, реальний Тіто загинув у громадянській війні в Іспанії, куди начебто був закинутий з особливим дорученням. Після того і була здійснена підміна.

Версія про те, що Югославією управляв радянський шпигун по сьогодні дуже популярна в західній та хорватській пресі. Як стало відомо 2014 року, ще в середині п’ятидесятих в каліфорнійському офісі ЦРУ з’явився якийсь Маріян Маркул. Він стверджував, що був знайомий з Тіто ще в 1920-і роки і не впізнав його при зустрічі після війни. «Чудесним» чином у «нового» Йосипа Броза «виріс» відірваний вказівний палець, та й поводився він цілковито інакше.

Ті, хто близько спостерігав президента Югославії в побутовій обстановці, відзначають дивні речі, які погано в’яжуться з його офіційною біографією. Сербохорватською Йосип Броз говорив з акцентом, зате чудово знав російську і навіть киргизьку мови. Маршал нерідко декламував вірші Пушкіна і Лермонтова. Взагалі, дивовижні здібності поліглота незвичні для неосвіченого робітника, яким офіційно вважався Тіто. Так само, як і його вишуканість, ерудиція, вміння грати на фортепіано, знання етикету і звичка до розкоші. Він мав аристократичні манери, був ерудованою людиною, шахістом, фехтував і не міг в принципі походити з селянської родини.

Досвідченому лікарю не потрібно було багато часу, щоб вивчити психологію свого пацієнта, якого він описує як надзвичайно владолюбну і марнославну людину. Амбіції пожиттєвого президента, яким Тіто став «за одностайною вимогою югославського народу», були настільки безмежні, що йому вже не вистачало ні щоденного восхваляння, ні численних орденів. По-дитячому самозакоханий Тіто із задоволенням стежив за тим, як придворні політики змагаються з улесливими письменниками й художниками в спробах увіковічнити його ім’я у назвах міст, вулиць і пароплавів, а його образ – в поемах, бронзових бюстах і на розкішних полотнах.

Тіто вважав себе непогрішним лідером без натяку на людські недоліки і категорично наполягав, щоби без його відома не приймалося жодне, навіть незначне, державне рішення.

Аналізуючи тривалі нічні бесіди з Тіто, співставляючи їх з офіційними біографічними віхами свого пацієнта, Матунович дійшов висновку, що президент видає себе за іншу людину. Дивовижно, але Тіто блискуче розбирався у світовій історії та літературі, безпомилково в оригіналі цитував Гете, Шиллера, Пушкіна, Лермонтова, Шекспіра і Байрона. При тому, що син хорватського селянина закінчив тільки початкову школу і два класи середньої. Невже всьому цьому він навчився на курсах Комінтерна в Москві? Його міркування про античну філософію та культуру, оцінки історичних подій та осіб, в тому числі й маловідомих, носили фундаментальний характер й однозначно свідчили, як переконаний Матунович, про те, що Тіто в юнацькі роки все-таки отримав університетську освіту.

До першого висновку, що Тіто майстерно приховував свою фундаментальну і різносторонню освіту, Матунович незабаром додав ще один: маршал виховувався в аристократичній родині. Він володів вишуканими манерами, поводив себе з незвичайною гідністю, вмів зі смаком одягатися, був знавцем класичної музики, знався на коштовному камінні, на кращих сортах вин та сигар, любив подорожувати на яхті і вмів відпочивати по-королівськи. З великою любов’ю і ніжністю Тіто згадував про свою матір, причому її образ, який він малював у своїх оповідях, був дуже далекий від образу хорватської селянки. У книзі «Тіто розповідає», яка була написана ним через шість років після закінчення війни, «балканський коханець», як називали його сучасники, не робив спроб затушувати свої людські слабкості, такі, наприклад, як нескромність в одязі, відносна доля безшабашности і, навіть, нечесність у питаннях, що стосувалися грошей. І хоча він не афішував свої численні любовні зв’язки та своїх позашлюбних дітей, але і не вдавав з себе добропорядного сім’янина.

Якщо охарактеризувати Тіто одним словом, то найкраще йому підійде епітет «живий». Він насправді був надзвичайно жвавою людиною, з усіма слабкостями й чеснотами. Азартно працював, любив повеселитися, посидіти з друзями, смачно поїсти, обожнював гарних жінок – взагалі, любив життя так, як це вміють робити нормальні, здорові люди.

Історія, звісно, не знає умовних способів, але у зв’язку з постаттю маршала Тіто напрошуються кілька альтернативних запитань. Зокрема, що могло було б бути з Європою (зі світом), якби Тіто не посварився зі Сталіним? Чи посміла б НАТО бомбардувати Югославію, якби живим був Тіто? І останнє, яким був би взагалі наш розвиток, як на нього могла б вплинути дружба з СФРЮ часів правління Тіто, квітучою країною, «майже капіталістичною», «майже Західною», «маяком» та зразком для наслідування в очах радянських дисидентів.

 

Іван Мегела