Серед очільників боротьби за незалежність України у ХХ ст. особливе місце займає постать Павла Петровича Скоропадського. За інших історичних обставин його могли б уславлювати як героя, він міг би користуватися глибокою шаною на кшталт Ю. Пілсудського у Польщі чи К. Маннергейма у Фінляндії. Адже у неймовірно складних умовах 1918 року, ставши гетьманом України, і перебуваючи при владі всього сім з половиною місяців, він зробив неймовірно багато для створення дієздатної української держави.

 

Павло Скоропадський – одна з найбільш суперечливих постатей в історії України: і досі не стихають дискусії щодо оцінок його як політичного і державного діяча. Найбільш палкі суперечки точаться довкола грамоти П. Скоропадського про федерацію України з Росією від 14-го грудня 1918 року.

Чи був цей акт виявом його особистих переконань, чи став наслідком політичних розрахунків і зовнішніх обставин? Зрештою, ким вважав себе гетьман у 1918-му: будівничим української держави чи прибічником «єдиної і неподільної» Росії?

 

Історики поділяють життя Павла Скоропадського на два періоди: перший (до 1917 року),коли він вірою і правдою служив Російському престолу, залишаючись при цьому українцем, та після 1917 року, коли він поступово перейшов на шлях служіння українському народу, Українській державі. Спочатку – як військовий, полководець, потім – як керівник держави, і.нарешті, – як політичний і громадський діяч. Я виділив би ще й третій перід: діяльність гетьмана в екзилі, коли він став одним з лідерів та ідеологів монархічного гетьманського руху.

Народився майбутній гетьман 15 травня 1873 року в німецькому куротному місті Вісбадені в родині офіцера Російської імперії Петра Скоропадського. де його мати, Марія Андріївна Скоропадська (Миклашевська), проходила курс лікування

 

За історичними джерелами рід Скоропадських має глибоке коріння. Перший відомий пращур – Федір Скоропадський – виходець із західно-українських земель – оселився в Умані. Він брав активну участь у національно-визвольній війні на чолі з Богданом Хмельницьким і героїчно загинув у битві з поляками під Жовтими Водами. Внук Федора – Іван Скоропадський – гетьман України у 1709 – 1722 роках. Відомий представник роду Іван Скоропадський – полковник Стародубського полку, обраний в кінці 1708 року гетьманом тими козаками. які не пішли за Іваном Мазепою. Прапрадід П. П. Скоропадського – Яків Михайлович Скоропадський – був останнім в історії козацької Гетьманщини генеральним бунчужним за роки гетьманства Кирила Розумовського.

Батько останнього гетьмана – Петро – відзначився на військовій службі, мав звання полковника, працював у комісії зі скасування кріпацтва.

Шлюбами Скоропадські були пов’язані з такими відомими і впливовими родинами України як Апостоли, Гамалії, Кочубеї Лизогуби, Міклашевські, Полуботьки, Розумовські, Тарнавські.

Шляхетний рід Скоропадських упродовж кількох століть відігравав провідну роль у вітчизняній політиці та культурі.будучи поєднаний зі славетними династіями України і Європи. Павло Скоропадський та його син Данило – безпосередні нащадки – в жіночих лініях – старих великокняжих династій Рюриковичів та Гедимоновичів і через них панівних династій Візантії, Великобританії, Швеції, Литви, Росії, Фінляндії.

Мати майбутнього гетьмана Української держави, Марія Андріївна Міклашевська (1839-1901), народилася в родині багатого українського поміщика і промисловця з козацького роду Андрія Михайловича Міклашевського (1801-1895), засновника знаменитої Волокитинської порцелянової мануфактури, який був одружений з донькою камергера Олександра Дмитровича Олсуфьєва (1790-1853), Дарією Олександрівною Олсуфьєвою (1818-1848). Марія Андріївна сама належала до старовинного українського роду, який веде початок від Великого князя Київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, а також від українсько-литовського князя Гедиміна.

Перші п’ять років життя майбутній гетьман провів за кордоном під опікою гувернантки і розмовляв лише німецькою мовою, яку засвоїв від своєї бабці — Єлизавети Петрівни Скоропадської-Тарнавської. Дитинство його промайнуло у родинному маєтку в Тростянці Харківської губернії. В садибі Скоропадських зберігалася унікальна колекція предметів української старовини, раритетні книги та рукописи,.. Тарас Шевченко, який товаришував з дідусем Павла Скоропадського – предводителем губернського дворянства Іваном Михайловичем, часто гостював у Тростянці. Тут Кобзар вивчав документи, зібрані кількома поколіннями Скоропадських, про епоху Гетьманщини.

Великий вплив на Павла, – крім дідуся, – мав історик-аматор Петро Якович Дорошенко (1857-1919), який очолив у червні 1918 р. Головне управління у справах мистецтва і національної культури Української держави

Тітка Павла Петровича, дочка Івана Скоропадського, Єлизавета Мілорадович, за часи заборони на українське друковане слово фінансувала українські видання і була одним із засновників 1873 року «Наукового товариства ім Тараса Шевченка» у Львові, а з 1878-го очолювала Полтавське філантропічне товариство. Українофілами були батько й дідусь майбутнього гетьмана.

Не слід однак забувати, що Павло Скоропадський належав до російських аристократів, пращури якого зробили кар’єру в Російській імперії. До того ж, Україна в ті часи була лише частиною великої російської держави. Відтак, на розвиток його особистості впливали дві культури: російська й українська, що й позначилося пізніше на його керівництві Українською Державою.

1885 року передчасно помер батько Павла, Петро Петрович Скоропадський, і життя родини різко змінилося.

Перед підлітком постало завдання: обрати собі шлях у житті. Родинні традиції спонукали стати військовим.

1886 року сім’я Скоропадських покидає Тростянець і переїзджає до Петербурга.

Після аудієнції матері, Марії Андріївни, в Олександра ІІІ імператор призначив Павла «пажем височайшого двору» до Пажеського корпусу, закритого привілейованого учбового закладу для дітей з родин аристократії, Цей заклад давав знання не тільки за середню, а й за вищу освіту Навчання військовій справі та наукам поєднувалося з придворною службою.

Після закінчення Пажеського корпусу 1893 року, П. Скоропадський отримав звання корнета і став офіцером Кавалергардського полку, виконуючи обов’язки командира ескадрону. У вільний від служби час він багато подорожував країнами Європи та Близького Сходу, розширюючи кругозір, набуваючи нові знання. Зокрема, у Парижі П. Скоропадський відвідував лекції у знаменитій Сорбоні

11 січня 1898 року Павло Скоропадський одружився з Олександрою Дурново, дочкою генерал-лейтенанта Дурново, рід якої веде початок від сина Ярослава Мудрого Святослава). Згодом у подружжя народилися дві доньки, Марія та Єлизавета, та три сини – Петро, Данило та Павло.

Під час російсько-японської війни 1904-1905 рр. Павло Скоропадський командував 5-ою сотнею Читинського козацького полку Забайкальського козачого війська. За мужність та героїзм був нагороджений Золотою Георгієвською зброєю та чотирьма орденами.

У грудні 1905 року імператор Микола ІІ призначив П. Скоропадського своїм флігель-ад’ютантом. а в квітні 1910 року він став командиром 20-го драгунського Фінляндського полку. Через рік П. Скоропадський отримав командування Лейб-гвардії Кінного полку, а в травні 1912 року йому було присвоєно звання генерал-майора.

На початку Першої світової війни, 6 серпня 1914 р. Лейб-гвардії Кінний полк генерала Скоропадського відзначився у бою під Краутишкеном, за що його було нагороджено вищою нагородою за хоробрість і героїзм – орденом Святого Георгія 4-го ступеня. Невдовзі П. Скоропадського призначають командуючим 1-ї Гвардійської кавалерійської дивізії. У 1915 році ця дивізія зупинила наступ військ фельдмаршала Гінденбурга біля Західної Двіни. Влітку 1916 року П. Скоропадському присвоєно звання генерал-лейтенанта.

У січні 1917 року П.П. Скоропадський став командиром 34-го корпусу. який займав позиції на Південно-Західному фронті на Волині. Тут його зустріла звістка про Лютневу революцію та зречення царя. У революційному хаосі, що охопив суспільство й армію, П. Скоропадському вдавалося у довірених йому частинах зберігати високу дисципліну та боєздатність.

Особиста мужність, вміле командування. розуміння вимог часу, козацьке походження, сприяли стрімкому зростанню популярності генерал-лейтенанта П. Скоропадського в армійських та суспільних колах України. У жовтні 1917 року в Чигирині, першій гетьманській столиці України, з’їзд Вільного козацтва, делегати якого представляли п’ять українських губерній та Кубань, обрали Павла Петровича Скоропадського гетьманом Вільного українського козацтва.

Революційні події в Петрограді призвели до деморалізації армії та її поступової більшовизації. В Україні національний революційний рух навесні 1917 року очолила соціалістична Центральна Рада.

Безлад, який панував у країні, викликав негативне ставлення до Центральної Ради з боку її союзників – німців та австрійців. Зростало невдоволення селянських мас. За таких обставин, громадськість стала схилятися до необхідності встановлення влади «міцної руки».

У середині березня 1918 року Павло Скоропадський затвердив опозиційну до Центральної Ради політичну організацію, сформовану з військовиків і землевласників, під назвою «Українська Громада» (згодом «Українська Народна Громада»), яка налагодила тісні контакти з Українською демократично-хліборобською партією В’ячеслава Липинського та Миколи Міхновського з метою зміни уряду й внутрішньо-економічної політики Центральної Ради. На хвилі незадоволення політикою Центральної Ради й німецьким окупаційним командуванням «Українська Народна Громада» розпочала підготовку до державного перевороту. На нараді 24 квітня з генералом Вільгельмом Ґренером, керівником німецького війська в Україні, (офіційно німецьке командування в цьому протистоянні зайняло нейтральну позицію), П. Скоропадський узяв на себе низку зобов’язань політичного та економічного характеру.

29 квітня 1918 року в Києві Всеукраїнський з’їзд хліборобів одностайно проголосив Павла Скоропадського Гетьманом України. Того ж дня в Софіївському соборі архієпископ Никодим благословив нову владу, а на Софіївському майдані було проведено молебень. Україна була проголошена Гетьманською державою.

Утворення Української держави означало рішучий поворот соціально-політичного і культурного розвитку України в напрямку західноєвропейської циваілізації з опертям на правове і духовне підґрунття. У «Грамоті до всього українського народу» зазначалося, що «права приватної власності, як фундаменту культури й цивілізації, відбудовуються в повній мірі». Інститут гетьманства розглядався не як засіб подолання чи ліквідації всіх інших політичних течій, а як засіб національної інтеграції. налагодження співробітництва між усіма класовими групами та організаціями.

З приходом до влади П. Скоропадського розпочався новий період в історії української державності. На зміну республіканській соціалістичній демократії Центральної ради прийшла форма правління, близька до монархічної. В даному випадку цей політичний переворот «витяг з надр історії оту загублену нитку політичного розвитку українського суспільства, яка була штучно обірвана російським самодержавством» (Р. Іванченко). Українському народу близьким був спомин про козацьку державу і своїх гетьманів.

Форму правління, запроваджену за П. Скоропадського, можна вважати як перехідну до президентської республіки. В заяві Ради Міністрів Української держави від 10 травня 1918 року зазначалося: «Гетьман не думає стати самодержцем. Назва Гетьман – це втілення в історичній національно-українській формі ідеї незалежності і вільної України».

Ідея сильної влади знайшла відображення в «Законах про тимчасовий державний устрій України» від 29 квітня. Замість назви «Українська Народна Республіка» була встановлена нова – «Українська держава».

Символом гетьманської влади став старовинний козацький герб «козака з мушкетом»; 17 травня атрибутом військового одягу був затверджений тризуб. Державну печатку, яка поєднувала «козака з мушкетом» і тризуб, розробив Г. Нарбут; був затверджений новий опис прапора Української держави. Ним стало полотнище з синьої та жовтої горизонтальних смуг (до Скоропадського синя смуга містилася знизу, жовта – угорі).

Вся повнота законодавчої та виконавчої влади належала Гетьману, який виступав як «найвищий керівничий всіх зносин Української держави з закордонними державами» і вважався «верховним воєводою української армії і флоту».

Гетьман призначав голову уряду; затверджував за поданням голови Ради Міністрів членів Кабінету; розпуск Кабінету Міністрів у повному його складі. Ці функції він мав виконувати тимчасово – «до виборів Сейму».

 

П. Скоропадський прагнув сформувати дієздатний уряд, включити до нього фахівців, які добре знали свою справу і готові були служити Україні, хоча це було нелегко з огляду на те, що більшість українських діячів віддавала перевагу співпраці з більшовиками, ніж з «реакційним проросійським» урядом. Все ж П. Скоропадському вдалося залучити до співпраці таких визначних українських діячів, як Ф. Лизогуб, В. Дорошенко, В. Липинський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, М. Василенко та ін.

За сім з половиною місяців Гетьман зробив українське державотворення плідним та інтенсивним процесом, який охопив усі ділянки суспільного буття. За цей час Павло Скоропадський проявив себе творчим політичним діячем, який зумів розгорнути будівництво української держави у надзвичайно складній і суперечливій ситуації, утверджував незаперечні державно-правові і національно-культурні цінності.

2 липня 1918 р. уряд затвердив Закон про громадянство Української держави. Приналежність до громадянства визначалась «нульовим варіантом», за яким «усі російські піддані, що перебувають на Україні під час видання цього закону, визначаються громадянами Української держави». На вибір громадянства відводився один рік. Закон встановлював умови, за яких набувалось українське громадянство. Закон забороняв подвійне громадянство. Кожний прийнятий в українське громадянство складав присягу на вірність Українській державі.

Добре обізнаний з практикою державного управління царської Росії Павло Скоропадський розумів, що закріпити незалежність України всупереч деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна регулярна армія, державно-управлінський апарат, налагоджено дипломатичні стосунки з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, буде забезпечене державне фінансування закладів освіти, науки та культури.

Суттєві зрушення відбулися в організації економічного життя. Вони обумовили неабиякі успіхи, в основі яких лежало оздоровлення фінансів.

Без золотого покриття було поставлено на тверду основу українську валюту. Гетьманський карбованець дорівнював за паритетом царському рублю. Бездефіцитний бюджет Української Держави дав змогу промисловості, транспорту і торгівлі працювати на повну потужність.

Значною мірою цьому сприяло створення дієздатного державного апарату. Дуже швидко було налагоджено роботу міністерств, відновлено адміністративний розподіл України на губернії і повіти, створено адміністративний губернський і повітовий апарат – староства.

Внаслідок цього усі закони і розпорядження керівних центральних органів держави не залишалися суто декларативними актами, як це мало місце за урядування Центральної ради, а реалізовувалися набагато ефективніше на місцях.

Дуже складно відбувалося формування збройних сил Української Держави.

 

За основу військового будівництва було взято проект, розроблений військовим відомством УНР. Однак цей документ не став практичним стимулом до створення регулярних збройних сил.

Гетьманат перевів творення української армії на реальний ґрунт. Вже наприкінці травня був розроблений законопроект про загальні засади військової служби, який відкидав станові принципи формування і забезпечував вільний доступ до військової освіти.

Було заплановано створення системи військових шкіл для підготовки офіцерів усіх родів військ, розпочато організацію Державної військової академії.

Військове будівництво ускладнювалося позицією командування австро-німецьких військ, яке побоювалося утворення в Україні сильної боєздатної армії..

Полагодити справу будівництва української армії певною мірою вдалося під час зустрічі гетьмана з імператором Вільгельмом ІІ.

П. Соропадський домігся передачі Україні захопленого німцями Чорноморського флоту. Все ж в добу Гетьманату будівництво українських збройних сил було введено в регулярне русло і ґрунтувалось на тодішніх новітніх військових досягненнях.

Зовнішня політика Української Держави мала послідовно національно-державний характер. У її проведенні неабияке значення мали світоглядні позиції гетьмана та його зовнішньополітичні орієнтири. Зовнішньополітичний курс Гетьманату був однак жорстко регламентований умовами Брестської мирної угоди. Її дотримання було однією з умов, яку поставило перед П. Скоропадським німецьке командування, коли погодилося підтримати його прихід до влади.

 

Першими визнали владу гетьмана де-юре Німеччина і Австро-Угорщина вже 2 червня 1918 р. Через кілька днів це зробили також Болгарія і Туреччина. Своїх представників прислали до Києва Данія, Персія, Греція, Норвегія, Швеція, Італія, Швейцарія. Це означало фактичне визнання України.

 

4 вересня 1918 року гетьман здійснив свій перший (і останній) офіційний візит до Берліна. Внаслідок перемовин з кайзером Вільгельмом ІІ вдалося досягти низки домовленостей. Німеччина підтвердила свою підтримку самостійної Української держави, обіцяла допомогу в формуванні нової армії. В той же час гетьман зобов’язався провести повну українізацію уряду і дав згоду на проведення демократичних виборів до українського Сейму до кінця 1918 року.

Німці однак контролювали зовнішню політику Української держави. Вони ставили перепони спробам українських дипломатів налагодити відносини з країнами Антанти та з нейтральними країнами. Попри все це гетьманату вдалося встановити дипломатичні відносини з країнами Центрального блоку. Розпочалися перемовини з Румунією, Фінляндією, Швейцарією, Данією, Швецією. Під тиском німців більшовицька Росія відрядила до Києва мирну делегацію і 12 червня 1918 року сторони уклали мирну угоду.

Уряд П. Скоропадського робив спроби налагодити контакти з США, Францією й Англією, але ці контакти виявили негативне ставлення країн Антанти до Української держави. Самостійність України вважалася політичною інтригою Німеччини. Дипломатичним представникам України було оголошено, що Україна є невід’ємною частиною Росії. Отож лідери Антанти продемонстрували повне нерозуміння об’єктивних причин утворення самостійної Української держави, що відіграло далеко не останню роль в її падінні.

Навіть за таких жорстких умов гетьманському уряду вдалося досягти значних успіхів на дипломатичній ниві. Якщо в добу Центральної Ради Україну «де-юре» визнали лише держави – члени Четверного союзу, то в добу гетьманату до них додалися ще вісім Азербайджан, Грузія, Дон, Кубань, Польша, Фінляндія, Румунія і Швейцарія. «Де-факто» було встановлено відносини ще з вісьмома державами – Бельгією, Вірменією, Голандією. Грецією, Данією, Норвегією, Персією і Швецією.

 

Гетьман проводив активний зовнішньополітичний курс щодо включення до складу України українських етнічних земель, які перебували у складі більшовицької Росії, Польщі й Румунії (північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Воронезької та Курської губерній, Холмщини, Підляшшя, північної Бесарабії) та Криму.

Гетьман демонстрував виразні наміри включити до складу України Кубань, Крим, що були заселені значною мірою українцями, які не втрачали духовної та культурної спорідненості з метрополією.

Спеціальні кошти виділялися Українською Державою на видання українських часописів на Кубані та на проукраїнську агітаційну роботу.

Гетьман висував завдання поширення геополітичного впливу України на широкому просторі т. зв. козацької території від Кавказького Причорномор’я до Каспію, до потужних анклавів українських колоністів, які простягалися довгою смугою аж до Тихоокеанського узбережжя.

 

Однією з найважливіших проблем, які стояли перед Гетьманатом, було розв’язання земельного питання і проведення ефективної аграрної політики

Проект земельної реформи, розроблений міністром земельних справ Володимиром Леонтовичем на початку листопада 1918 року, передбачав примусовий викуп державою всіх великих земельних маєтків, які належало розподілити між селянами за допомогою Державного земельного банку, у розмірі не більше 25 десятин землі на одне господарство.

Від відчуження землі звільнялись лише ті господарства, які мали агрокультурне значення, однак лише розміром до 200 десятин землі кожне.

Здійснення наміченої реформи иало дати потужний поштовх соціально-економічному розвитку України, забезпечити такий земельний устрій, основою якого ставали б заможні, самодостатні індивідуальні господарства, що вело б до утвердження економічно здорової, незалежної хліборобської верстви – відновленого козацтва, яке, спираючись на традиції вільного володіння землею і зброєю, було зацікавлене в існуванні інститутів приватної власності на землю і стабільної національної державності.

До безумовних здобутків гетьманської влади слід віднести значні успіхи в галузі культурного будіництва.

10 червня відкрилися обов’язкові курси українознавства для вчителів. Був прийнятий закон про обов’язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України. В усіх державних установах та військових частинах були створені курси українознавства.

Впродовж існування Гетьманату відкрито 150 гімназій, які фінансувалися державою. Для них були створені необхідні підручники українською мовою.

Знаменною подією стало заснування двох державних українських університетів у Києві та Кам’янці-Подільському, історико-філологічного факультету в Полтаві, який мав трансформуватися в університет. Українізовано Київський, Харківський та Одеський університети та Київську політехніку. Тут стали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.

Вершиною національно-творчої діяльності стало відкриття 24 листопада 1918 року Української Академії наук – найвищої наукової установи в Україні. Згідно зі статутом Академія складалася з трьох відділів – Історико-філологічного, Фізико-математичного та Соціальних наук. Первісний склад академіків визначав сам гетьман, а подальший – самі академіки. Першими академіками стали відомі вчені Д. Багалій, А. Кримський, В. Косинський та ін.

Після відмови Михайла Грушевського очолити Академію, гетьман призначив першим її президентом Володимира Вернадського, а відповідальним секретарем Агатангела Кримського.

Уся подальша діяльність означених закладів супроводжувалася державним фінансуванням, що дало потужний стимул для розвитку науки, освіти і культури, поновлювало національне життя конкретними досягненнями.

Було створено Головне управління в справах мистецтва та національної культури, яке очолив близький до гетьмана Петро Дорошенко.

У підпорядкувані Головного управління стали діяти Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Національний оперний театр, Український історичний музей, Державна хорова капела, Державний симфонічний оркестр, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса тощо.

В країні розгорнувся інтенсивний видавничий рух, це при тому, що єдиний український часопис «Нова Рада» за кілька місяців до утвердження Гетьманату нараховував усього 300 передплатників.

Сам гетьман так оцінював діяльність Української Держави в галузі культури: “В основі нашої діяльності в обсязі культурному ми керувалися принципом: прямуючи невпинно до створення нашої зовсім самостійної української культури, прямуючи до цілковитої українізації всього народного виховання, – робити це з найменшою шкодою для всяких культурних цінностей… Ми прямували не до механічного примусового прилучення людей до українства, але до хімічного розтворення неукраїнських елементів в українській стихії”.

Гетьман рішуче підтримав створення самостійної автокефальної церкви. На 2-ій сесії Українського Церковного собору 6 липня 1918 р була утворена Українська автокефальна православна церква на чолі з митрополитом В. Липківським Це означало повернення до національної церковної традиції України, штучно обірваної Москвою з 80-х рр. ХVІІ ст.

 

Незважаючи на помітні позитивні зрушення в суспільному житті, гетьманський режим допустився фатальних прорахунків, а Павлу Скоропадському не вдалося надовго втримати владу. Гарантом стабільності в державі фактично виступала зовнішня сила – окупаційні війська Німеччини та Австро-Угорщини. Реставрація старих порядків Російської імперії, спроби повернути поміщикам землю, обов’язкова передача селянами врожаю у розпорядження держави, збільшення тривалості робочого дня на промислових підприємствах до 12 годин, заборона страйків – усе це сприяло формуванню опозиції. У липні-серпні 1918 року піднялася антигетьманська хвиля страйкового руху. У цей же час на Київщині, Чернігівщині та Катеринославщині активізувалася селянська боротьба проти окупантів та гетьманщини. Мали місце саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала фон Ейхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й німецько-австрійської військової влади.

Розпад Австро-Угорської імперії та листопадова революція 1918 р. в Німеччині ліквідували зовнішню запоруку стабільності гетьманської влади. З іншого боку, представники Англії, Франції, США та Італії обіцяли допомогу тільки за умови проголошення курсу на федерацію з білогвардійською Росією, який врешті-решт, як і новий (з листопада 1918 року) проросійський кабінет міністрів Сергія Гербеля, виявився самовбивчим для Гетьмана.

 

Через політичні розбіжності розколовся кабінет міністрів Гетьмана. Намагаючись розрядити атмосферу, Павло Скоропадський 14 листопада1918 року підписав Грамоту-маніфест до українського народу, яким фактично відмовився від ідеї побудови незалежної України на противагу розбудові Всеросійської федерації, складовою частиною якої повинна була стати Україна. Цим Гетьман відвернув від себе українців, але не привернув російські кола.

Безсумнівно, цей крок відображав політичні переконання П. Скоропадського у 1918 р.

У федерації, до складу якої мала увійти й Україна, гетьман вбачав не лише порятунок Росії й України від більшовизму, але й запоруку їхнього державного буття.

“Россия может возродиться только на федеративных началах, а Украина может существовать, только будучи равноправным членом федеративного государства,” – писав П. Скоропадський у своїх «Спогадах».

 

Виходець з відомої шляхетської родини, генерал-лейтенант російської армії і колишній флігель-ад’ютант останнього російського царя Николая II, був насамперед військовою людиною.

У спогадах П. Скоропадський зізнався, що був вихований на російській культурі й тому зовсім не відчував ворожості до Росії:

“Я хотел Украину, не враждебную Великороссии, а братскую, где все украинские стремления находили бы себе выход. Тогда фактически эта искусственно разжигаемая галичанами ненависть к России не имела бы почвы и в конце концов исчезла бы вовсе”.

Усвідомлюючи свій зв’язок з Україною, П. Скоропадський все ж мислив категоріями російської державності й поділяв ідею федерації України з Росією. Він вважав, що лише союз між цими державами забезпечить їх державне існування:

“Я не скрываю, что я хочу лишь широко децентрализированную Россию, я хочу, чтобы жила Украина и украинская национальность, я хочу, чтобы в этом теснейшем союзе отдельных областей и государств Украина занимала достойное место и чтобы все эти области и государства сливались бы в одном могучем организме, названном Великая Россия, как равные с равным”.

Фактично, в 1918 р. П. Скоропадський був федералістом і вважав, що українська держава може існувати лише як складова частина майбутньої російської федерації.

 

П. Скоропадський не міг не рахуватися і з позицією Берліна, завдяки підтримці якого він фактично опинився при владі. Німецькі правлячі кола вважали, що наразі Україна має існувати як незалежна держава, тож гетьман та його уряд назовні демонстрували саме таку позицію.

Українські соціалістичні партії скористалися міжнародною ситуацією та розколом суспільства в державі. 15 грудня 1918 року війська Директорії під командуванням С. Петлюри увійшли до Києва. В цей день гетьман П. Скоропадський зрікся влади і перейшов на нелегальне становище. Деякий час він переховувався в місті у друзів. А потім переїхав з родиною до Німеччини й оселився в Берліні. Й буквально по гарячих слідах став писати «Спогади» книгу, яка є не лише цінним історичним джерелом, але яка має безумовні літературні достоїнства.

1929 року за наполяганням своїх друзів-емігрантів П.П. Скоропадський повернувся до активного політичного життя й очолив «Український союз землевласників-державників, що його організували філософ, історик, політолог В. Липинський та суспільно-політичний діяч правого спрямування С. Шемет. У 20-і роки початку 30-х рр. філіали цієї організації діяли в Німеччині, Австрії, Чехословаччині, Польщі, Франції, США, Канаді і навіть в Китаї та Маньжурії.

Колишній гетьман всіляко сприяв організації в 1925 році Українського наукового інституту при Берлінському університеті. В цьому інституті, який став справжнім центром української науки і культури в еміграції, там працювали такі великі вчені як історик Дмитро Іванович Дорошенко і філософ Дмитро Іванович Чижевський.

Не приймаючи нациської ідеології, П.П. Скоропадський напередодні Другої світової війни відправив до Великобританії сина Данила, в якому вбачав продовжувача своєї справи. В роки війни П. Скоропадський використовував свої зв’язки з представниками німецького генералітету для надання допомоги українським діячам, яких переслідували нацисти. Завдяки йогго зусиллям з німецьких концтаборів були визволені А. Мельник, С. Бандера, Я. Стецько та інші українські емігранти, націоналістичні переконання яких він сам не поділяв.

Монархію в українській версії Україна втратила 16 квітня 1945 року під час бомбардування станції Рлатлінг поблизу Мюнхена. П. Скоропадський був смертельно поранений. Через десять днів, 26 квітня він помер у госпіталі католицького монастиря Метлен на руках у своєї дочки Єлизавети. Коли війна закінчилася, родина Скоропадських перевезла його останки до Оберсдорфу, на цвинтарі якого спочивають всі Скоропадські.

Справу П. Скоропадського продовжив його син Данило, інженер за освітою. Коли в 1957 році він несподівано помер, майже ні у кого не було сумнівів у причетності до цього агентів радянських спецслужб.

У «Спогадах» П. Скоропадського немає нав’язливої ідеї про богообраність роду Скоропадських або монархії, що передається у спадок. Закон про спадкоємнсть, розроблений і затвердженй П.П. Скоропадським, передбачав саме «обрання нового гетьмана» на випадок смерті попереднього. Лідер Другого Гетьманату виходив з переконання, що «стара історія України сповнена різноманітних ускладнень саме тому, що зі смертю гетьмана не було влади, починалися партійні чвари з приводу виборів нового гетьмана, обрання якого зазвичай приводило до повної анархії».

В еміграції Павло Скоропадський остаточно відмовився від ідеї про федерацію України з Росією. Проте політичні опоненти – насамперед з ОУН – все одно дорікали йому за брак патріотизму.

 

“Вони більше 15 років утовкмачують у голови своїх читачів, що я прибічник москалів, що я проти самостійної України, – писав Скоропадський у січні 1938-го. – Коли на перших порах деякі мої політичні кроки, може, й могли помилково давати привід обвинувачувати мене в якихось російських симпатіях, то зараз, після всього того, що я пережив завдяки своєму українству, подавати загалові все ті ж доводи для поборювання мене – це вже максимум бездарності й неймовірна глупота”.

 

Тут варто нагадати, що ще 1917 року Скоропадський писав дружині: «Я хочу стати українцем». Є всі підстави вважати, що він мав на увазі не «етнічну» складову (в цьому сенсі українцем гетьман завжди себе відчував!), а політичну. Оце й є особливо актуальним для нас.

Досвід існування Української держави у 1918 році цінний тому, що він по-перше глибоко пов’язаний з історичною традицією обрання Павла Скоропадського на з’їзді хліборобів гетьманом держави, засвідчило життєвість історико-політичних традицій України. До влади в країні прийшов нащадок старовинного козацького роду – Павло Скоропадський.

Однак трагічна відсутність єдності національно-демократичних сил, істинного патріотизму чи свідомості не дала змогу поставити державні інтереси вище партійних, групових, заважала успішному подоланню труднощів у розбудові незалежної української держави.

Гетьман залишив корисний досвід в галузі зовнішньої політики. Він справедливо вимагав врівноваженої не тільки внутрішньої, але й зовнішньої політики, як по відношенню до Росії, так і до інших країн. Це варто враховувати й зараз при вирішенні проблем як українсько-російських відносин, так і внутрішньої політики, зокрема розв’язання національного питання.

Щоб зрозуміти феномен гетьмана Скоропадського, слід порівняти його з товаришем по службі в імператорській лейб-гвардії Карлом Густавом Маннергеймом – творцем фінської армії, фінським державним лідером, під керівництвом якого Фінляндії вдалося вирватися з Російської, а потім і з більшовицької імперії. І дуже характерним є те, що Скоропадського у нас приймали як чужорідне явище. Так само Маннергейм для фінів був шведом, який до ладу не знав фінської мови, але він був патріотом Фінляндії, коли вона утворилася. У цьому контексті можемо краще зрозуміти саму природу, соціальну й культурну, влади Скоропадського у 1918 році.

 

“Вирваний із звичного русла життя російського дворянина світовою війною і революцією, волею долі він був поставлений на чолі української держави. Російський офіцер, який чотири роки воював з німцями, в останній рік війни він змушений був опертися на їхню допомогу, залишаючись переконаним у перемозі Антанти. Не будучи демократом і сповідуючи консервативні погляди, він прагнув залучити до будівництва стабільної української держави найширші верстви, незалежно від їхнього соціального і національного походження. Логіка державного будівництва змусила його захищати українські інтереси, навіть якщо його влада опиралася на німецькі багнети, а більша частина міністрів говорила і думала по-російськи”.

Я. Грицак «Нарис історії України формування модерної української нації XIX–XX ст.»

 

Р. Гартшорн, відомий американський географ, професор, основоположник поведінкової географії вважав, що цілісність держави в новітній час вже не може бути забезпечена одним державним апаратом, яким би організованим і ефективним він би не був. Її можна досягти лише за рахунок державної ідеї, яка існує в чуттєвій сфері населення певної країни. Якщо населення ототожнює себе з цією державою, вважає необхідним об’єднуватися і підтримувати різні групи людей в усіх її куточках, вона залишиться єдиною. Серед чинників такого об’єднання головним Р. Гартшорн вважав НАЦІОНАЛІЗМ.

Павло Скоропадський із запізненням зрозумів, що так і не був прийнятий тим російським світом, з яким він підписував федерацію.

Як відомо, «немає пророка в своїй вітчизні». Це в повній мірі можна віднести до Павла Скоропадського, людини, яка так і залишилася не сприйнятою своїм народом.

«Спогади» П. Скоропадського, як літературний твір, є складовою частиною його загального портрету як політичного діяча, правителя, людини. Їх формат нагадує лонгрід з соцмереж: відредагований, але повний неточностей у термінології чи авторської лексики, вкрай суб’єктивний, хоча в той же час живий, справжній, особистий.

Цікавості додає «свіжість» написаного – гетьман почав писати «Спогади» одразу через 2 місяці після усунення від влади, коли всі емоції ще не охололи, світоглядні позиції не змінилися, образи ще не поминули.

Павло Скоропадський багато уваги приділяє опису хаосу, у який була занурена країна, безкінечно критикує як ліві так і праві течії.

На відміну від більшості тогочасних діячів, він намагався дотримуватись центристських поглядів і будувати державу не за національною, а, швидше, за територіальною ознакою. П. Скоропадський мав яскраво виражену упередженість щодо «галицийских украинцев» та щиро симпатизував російській культурі, вважаючи її невіддільною від української, оскільки українці доклали руку до її розвитку. В той же час, він наголошував, що «Україна вже однозначно буде, «українське питання» не можна ігнорувати, а пригнічення її Росією має скінчитись».

 

Автор спогадів мимоволі торкається проблемних тем українського суспільства, які були актуальні на початку минулого століття: і гаряче обговорюються нині, зокрема:

*двомовність/одномовність;

* місце російської культури в політичному і суспільному житті, способи українізації;

*європейський чи азійський напрямок;

*територіальний статус Криму.

 

Друга частина (післямови та пояснення) додають ясності написаному і заповнюють більшість білих плям першої частини, надають короткі біографії та характеристики згаданих осіб, геополітичну ситуацію тощо. В загальному, врівноважують очевидно суб’єктивну першу частину і приводять до ладу думки.

 

«Спогади» Павла Скоропадськогго нам, сьогоднішнім українцям, корисно читати якщо ми хочемо:

* пізнати Україну та тодішніх українців.;

*познайомитись з альтернативою Петлюрі/Грушевському/Винниченку;

* зрозуміти чому ж не вдалося втримати незалежність у 1917-1921 роках.

 

Книга «Спогади» цікава з двох питань. Найперше, вона лозволяє зрозуміти, з якими проблемами доводилося мати справу очільнику Української держави. А друге, ким же насправді був Ясновельможний пан Гетьман.

Скоропадський неоднозначна особистість в нашій історії, він практично став українським Піночетом. Він мав помірковані погляди, ставши Гетьманом всея Україн за сім з половиною місяців створив дієздатну державу.

Спогади цікаві з точки зору української історіографії, зокрема, й для тих, хто цікавиться проблематикою громадянської війни. Вони розкривають особу Павла Скоропадского, увиразнюють його портрет, як поміркованого політика, шукача компромісних рішень між Заходом і Сходом, що дозволяє переборювати заангажований погляд на нього як залежну фігуру, якою управляли німці.

Це чудова книга для тих, хто прагне глибше зануритися в українську історію, яка не те. що не втратила свою актуальність, а й гостро перегукується з нашим сьогоденням. Перша частина книги – власне автобіографія Скоропадського за період 1917-1918 – дозволяє відчути атмосферу минулих буремних часів, пропущену крізь призму відчуттів конкретної людини.

Друга частина – органічно доповнює першу і являє собою всебічний аналіз життя і дій Скоропадського істориками. Різних поглядів та уподобань дає відповіді на прогалини і нестикування в автобіографії, а також ставить нові запитання, відповіді на які для кожного читача будуть свої.

Назвати «Спогади» об’єктивними на всі сто відсотків, звісно, неможливо. Але й суб’єктивними теж ні. Мемуаристика, близька до публіцистичної літератури, не може апріорі висвітити всі проблеми, всі питання хоч в якомусь сенсі правдиво. Сам Скоропадський вважав, що він зробив практично максимум з того, що було можливим в тій політичній обстановці. Тим не менш, навіть неозброєне око помітить той антагонізм, що переслідував пана гетьмана.

Враховуючи суб’єктивність написаного цікаво знати, що і як робилося у цей період, а також довідатися про оцінки Павлом Скоропадським своїх сучасників, тогочасного стану України, її майбутнього. При чому, чимало його спостережень перегукуються із сьогоденням.

Нам, українцям, якщо ми бажаємо успішного розвитку нашої країни, не слід односторонньо підходити до діяльності гетьмана. П. Скоропадский і сам згодом визнав свої помилки, радикально поміняв свої погляди.

Правління гетьмана – однозначно не історія суцільних провалів, а низка вражаючих у тодішніх умовах успіхів. Культурний дуалізм і спроби переконати «великоросів» погубили всі починання ясновельможного гетьмана. Адже він мав цілковито реальні шанси стати українським «батьком нації».

Як історичне джерело «Спогади» відіграють величезну роль. Попри неточності, протиріччя та деякі неприємні моменти з точки зору сучасного українця, вони містять надзвичайно цінну інформацію. не лише висвітлюють діяльність Гетьманату, але й допомагають реконструювати малоросійську свідомість, що панувала тоді в головах чи не усіх багатих людей України.

У «Спогадах» подана оцінка діяльності різних політичних блоків та особистостей одночасно у двох напрямах: проукраїнському та білогвардійському. Видно, що на момент написання книги гетьман ще не відійшов остаточно від політики «лавірування», чим і пояснюються такі його різні оцінки та намагання перебувати посередині політичних таборів.

«Спогади» Павла Скоропадського висвітлюють епоху і діяльність автора з позицій поміркованого консерватизму, культурного і політичного елітаризму та аристократизму. Павло Скоропадський підходить до справи зі стратегічної, а, отже, динамічної перспективи професійного військовика-генерала.

«Спогади» є чітким, відвертим, недвозначним описом розвитку найважливіших аспектів діяльності останнього українського гетьмана. Їх автор особливо наголошує на тому, що він хотів подати власне бачення подій свого часу так, як він сам їх розумів, а оцінка його доби – це справа майбутньої історичної науки:

 

“Можливо, майбутнім історикам революції мої записки пригодяться. Прошу їх повірити, що все записане мною буде правильним, тобто я буду заносити так, як мені бачилось становище на даний час, а чи правильно я думав, чи неправильно — у цьому допоможе розібратися майбутнє”.