Один молодий чоловік сидів собі якось у своїй самотинній мансарді. Він прагнув стати художником, але для цього необхідно було подолати чималі труднощі, а поки що він жив собі спокійно у своїй комірчині. Він трохи постаршав і звик годинами просиджувати перед невеличким дзеркалом, намагаючись намалювати свій автопортрет. Він вже заповнив цілий альбом такими малюнками і деякі з них його дуже влаштовували…

«— Це при тому, що я ще не пройшов повної виучки,— казав він самому собі,— цей малюнок все ж, власне кажучи, цілковито вдатний. А яка цікава складинка побіля носа! Одразу видно, що в мені є щось від мислителя, чи ще щось в цьому дусі. Вистачить тільки трішечки опустити донизу кутика рота, як одразу з’явиться такий прикметний вираз, прямо-таки меланхолійний».

Але коли він згодом ще раз розглядав свої малюнки, більшість з них йому вже не подобалася. Це було неприємно, але він зробив з цього висновок, що неухильно прогресує у своїй майстерності і висуває до себе дедалі більші вимоги.

Зі своєю мансардою і з тими речами, що стояли чи лежали у ній, молодий чоловік перебував у далеко не найкращих і довірливих стосунках, але все ж не у найгірших. Його ставлення до цих предметів було не менш і не більш несправедливим, ніж з боку інших людей, він просто їх майже не помічав і погано їх знав.

Якщо ж черговий автопортрет видавався йому не зовсім вдалим, тоді він брався іноді за читання книг, з яких дізнавався про те, як жилося тим, іншим людям, які подібно до нього, розпочинали свою творчість як скромні і цілковито невідомі нікому молоді люди, але які однак ставали потім дуже знаменитими митцями. Він із задоволенням читав такі книги і вичитував з них своє власне майбутнє.

Ось так він і сидів одного разу вдома, знову дещо меланхолійний і пригнічений, і читав про одного дуже знаменитого голандського художника. У книзі йшлося про те, що цим художником володіла лише одна пристрасть, він був прямо-таки одержимий єдиним шаленим бажанням, охоплений лише одним поривом – прагнув стати гарним малярем. Молодому чоловікові здавалося, що він сам в дечому споріднений з цим голандцем. Однак при подальшому читанні книги він відкривав щось таке, що вже значно менше пасувало до нього. Серед всього іншого він вичитав, що той голандець за поганої погоди, коли малювати надворі було зовсім неможливо, невідступно і з шаленою пристрастю малював все підряд, будь-який найжалюгідніший предмет, що опинявся в його полі зору. Так він намалював одного разу пару старих дерев’яних черевиків, а ще іншим разом — старий, перехняблений стілець, грубий, важкий кухонний селянський стілець зі звичайнісінького дерева і з виплетеним із соломи сидінням, що вже доволі розлізлося. І цей стілець, якого напевне жодна людина ще ні разу не удостоїла своїм поглядом, художник виписав з такою любов’ю і так достовірно, з такою пристрастю і з такою самовіддачею, що ця картина стала однією з кращих його малярських робіт. Письменник знайшов багато гарних, воістину зворушливих слів для цієї картини стільця з солом’яним сидінням…

На цьому місці молодий чоловік припинив читання і замислився. Це відчуття було нього чимось новим і він неодмінно мусив його спізнати. Він вирішив одразу — оскільки був дуже рішучим молодим чоловіком — наслідувати приклад цього великого майстра і спробувати піднятися коли-небудь до величі таким же шляхом.

Отож він оглянув свою мансарду і помітив, що ще, напевне, жодного разу не розглядав як слід ті речі, серед яких жив. Перехнябленого стільця з плетеним солом’яним сидінням він однак ніде не знаходив та й дерев’яниих черевиків не було видно ніде, через те він принишк на якусь мить і насупився, відчувши майже той самий занепад духу, як це вже не раз траплялося з ним при читанні оповідей про життя славетних людей: він міркував у таких випадках, що, напевне, всі оті дрібниці і підказки, оті дивовижні знамення, які в житті тих, інших людей, відігравали таку чудову роль, у нього вони не проявлялися і на них годі було сподіватися. Але він все ж схаменувся невдовзі і збагнув, що саме тепер головне його завдання полягає в тому, щоб виявити наполегливість і рухатися до слави своїм важким шляхом. Він уважно огледів усі предмети, що були у його комірчині, і виявив у ній плетений стілець, який цілковито міг послужити моделлю для його малюнку.

Він підсунув ногою стілець ближче до себе, нагострив олівця, дістав альбом для ескізів, поклав його собі на коліно і став малювати. Кілька перших, ледь помітних мазків, як йому здалося, достатньою мірою окреслили контури форми, отож він взявся затим хутко і рішуче їх розтушовувати, а тоді кількома подальшими жирними мазками увиразнив обриси малюнку. Його привабила глибока трикутна тінь в кутку і він енергійно став її означувати, так він працював доти, поки не відчув, що йому щось мовби заважає.

Він ще якусь хвилю продовжував працювати далі, затим відвів альбом на деяку відстань від очей і поглянув допитливо на свій малюнок. І він побачив, що плетений стілець зображений якось деформовано.

Роздратовано провів він нову лінію і затим кинув на стілець обурливий погляд. Малюнок був недостовірний. І це його розлютило.

— Ти сатана з плетеного стільця,— вигукнув він різко,— такої примхливої скотини я ще ніколи не бачив!

Стілець коротко скрпинув і спокійно промовив:

— А ти все ж поглянь на мене! Я такий, як є! І змінюватися більше не буду.

Художник підштовхнув його передком ступні. Стілець посунувся назад — і знову став виглядати цілковито інакше.

— Дурню з плетеного стільця! — вигукнув юнак, звертаючись до стільця. — В тебе все якесь перехняблене, все перекривлене.

Плетений стілець злегка посміхнувся й обережно проказав:

— Це зветься переспектива,— молодий чоловіче.

Зачувши це слово, юнак аж підстрибнув

— Перспектива?— закричав він розлютовано.— І це хлопча з плетеного стільця ще гратиме шкільного вчителя ! Перспектива — це моя справа, а не твоя, занотуй це собі!!

Та стілець не промовив більше жодного слова. Художник ходив по кімнаті то туди, то сюди, поки не почув сердитий стукіт ціпка десь з-під підлоги. Там внизу мешкав якийсь літній чоловік, вчений, який не терпів анінайменшого шуму.

Молодий чоловік сів знову і взяв у руки останній варіант свого автопортрета. Але тепер малюнок йому не сподобався. Він особисто вважав, що в реальності виглядає набагато привабливішим і цікавішим, що насправді так і було.

Тоді йому захотілося почитати книгу далі. Але в ній йшлося все про той же голандський плетений стілець з сидінням із соломи і це його розлютило. Він вважав, що довкола цього стільця і так вже багато галасу, та й вазагалі…

Молодий чоловік взяв свого чорного капелюха — такого, що їх полюбляють носити митці — і вирішив вийти на вулицю трішки розвіятися. Він пригадав, що колись доволі давно вже відчував певне невдоволення від малювання. Від нього одні тільки муки й розчарування, і, врешті-решт, навіть найкращі у світі митці зображають лише поверхню предметів. Для такої людини, яка любила глибину, це була врешті-решт не професія. І він знову — як це траплялося, між іншим, вже не раз — всерйоз повернувся до тієї думки, що йому варто наслідувати свою більш ранню схильність і вже краще спробувати стати письменником. Плетений стілець залишився в мансарді знову наодинці. Йому було жаль, що його молодий господар пішов геть. А він так сподівався, що колись і між ними врешті-решт налагодяться довірливі стосунки. Він з великим задоволенням вставляв би вряди-годи своє слівце, та й сам був переконаний в тому, що міг би навчити цю ще молоду людину дечого вартісного. Та, на жаль, з цього нічого не вийшло.

(1918)

Переклад з німецької Івана Мегели