СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

 

В історії культури різних народів важливе місце посідають стародавні літературні пам’ятки, в яких йдеться про епічні події сивої давнини. Створювані невідомими поетами, ці шедеври народного мистецтва існували в усній формі, передавались від покоління до покоління, а згодом їх записували, по своєму витлумачуючи і доповнюючи, теж здебільшого невідомі автори. До таких пам’яток належать героїчні епічні поеми, які виникали ще за первіснообщинного ладу і жили в античному, ранньофеодальному й пізньофеодальному суспільствах. Серед видатних творів раннього Середньовіччя – англосаксонська поема «Беовульф», зрілого Середньовіччя – французький героїчний епос «Пісня про Роланда», німецький героїчний епос «Пісня про Нібелунгів» та іспанський героїчний епос «Пісня про мого Сіда».

Слід зазначити, що епоси, як прийнято називати героїчні поеми західноєвропейського середньовіччя, не відносяться до творів «чисто» народної творчості.

Безумовно, сам епос має істинно народне коріння: він народився з легенд і переказів, які не одне сторіччя передавалися від батька до сина, від діда до онука, але разом з тим, героїчні поеми (саме в тому вигляді, в якому вони дійшли до сучасного читача) не є плодом колективної творчості, а створені окремими авторами, імена яких, однак, залишилися невідомими.

Можливо, що це були ченці або священники, але могло бути й так, що свій талант у такий спосіб виявляли середньовічні поети. Головне, що аноніми не бажали зазначати своє ім’я під створеним твором, вважаючи, що його автором є сам народ. Адже в основу епосу лягли пісні, легенди, казки і міфи, що мали значне поширення в народному середовищі, що належали всім і нікому окремо і були спільною спадщиною, спільним надбанням.

 

Можна виділити такі основні ознаки героічного епосу :

1. твір може мати як віршовану, так і прозову форму для жанру це немає особливого значення;
2.  в основі героїчної поеми протистояння одна одній двох груп: у битві або через своїх представників у двобої, у фізичній боротьбі або за допомогою чаклунства, магії, чудес;
3. Наявність кількох стійких типів персонажів (король, епічний герой -доблесний рицар, готовий не пожаліти життя заради вітчизни, віри і короля, соратники героя, які створюють своєрідне тло або мотивування для його подвигів; бунтівник, «антигерой» – доблесний рицар з язичницького стану.
4. збереження кардинального для будь-якого епосу поділу світу на «своїх» і «чужих» з проекцією його на історичний матеріал.

 

Отож спробуємо на прикладі кількох героїчних поем, створених в різний час впродовж двох-трьох століть, в різному національному середовищі,в різних історичних умовах, різними мовами, простежити,як відрізняються один від одного епоси Англії,Франції, Німеччини, Іспанії та в чому їх спорідненість.

 

Епос про Беовульфа був написаний давньоанглійською мовою в одинадцятому столітті, «Пісня про Нібелунгів» з’явилася на початку ХІІІ ст. середньонижньонімецькою мовою, «Пісня про Роланда» дійшла до нас старофранцузькою і датується початком ХІІ століття, і, нарешті, «Пісня про мого Сіда» була створена в Іспанії всередині ХІІ століття, хоча події, про які оповідає автор поеми, відбувалися в середині ХІ століття.

Звичайно, така різниця у часі не могла не позначитися на формі, поетичних прийомах й зображальних засобах, що їх обрали для себе автори зазначених поем. Головна спільна риса всіх цих епосів – оповідання про подвиги доблесного лицаря, могутнього богатиря, який долає всі труднощі на шляху до мети І неважливо, чи це багатсво і влада, чи битва з кровожерливим драконом або боротьба за вільне життя свого народу. У будь-якому випадку герой епосу наділений хоробрістю, відвагою, благородством, готовністю прийти на допомогу і захистити від ворогів.

 

Серед не таких уже й численнх творів, що дійшли до нас з епохи Середньовіччя, особливе й почесне місце належить поемі про загибель лицаря Роланда та його друзів. Складена невідомими авторами, «Пісня» була однією з багатьох поем, що оповідали про драматичне й славетне минуле французького народу і називалися chansons de geste, тобто «піснями про діяння», «про подвиги», в народі їх називали «жестами» (за тогочасною вимовою – «джестами»). Можливо, що такі сказання існували спочатку у вигляді коротких епізодичних пісень чи прозових творів, що склалися у долицарському середовищі дружинників. Однак дуже рано епізодичні сказання вийшли за рамки цього середовища, поширилися в народних масах і перетворилися на набуток всього суспільства: їх з одинаковим захопленням слухали не лише воїнство, але й духовенство, купецтво, ремісники і селяни.

Оскільки з самого початку ці народні сказання були призначені для усного наспівного виконання жонглерами, останні піддавали їх інтенсивній обробці, що полягала у розширенні сюжетів, в їх циклізації, у введенні вставних епізодів, часом дуже великих, розмовних сцен і т.п. Внаслідок цього короткі епізодичні пісні набули поступово вигляду сюжетно і стилістично організованих поем – жест. Крім того, в процесі складного розвитку деякі з цих поем зазнавали помітного впливу церковної ідеології і всі без винятку – впливу ідеології лицарської.

Ведучи своє походження з раннього середньовіччя, героїчний епос набув класичної форми і пережив період активного побутування в ХІІ,ХІІІ ст. До цього часу відноситься і його письмова фіксація. Жести мають обсяг від 900 до 20 000 восьми-чи десятискладових віршів, пов’язаних асонансами. Вони складаються з особливих, нерівних за розміром, але змістовно відносно завершених «строф», які називаються лессами. Всього збереглося близько ста героїчних поем.

 

Жести прийнято поділяти на три цикли:

1) цикл Гільйома д’Оранж (безкорисливе, засноване лише на любові до батьківщини служіння вірних васалів з роду Гільома слабому, нерішучому, часто невдячному королеві, якому постійно загрожують внутрішні та зовнішні вороги;

2) цикл «бунтівних баронів» (бунт гордих і незалежних баронів проти несправедливого короля, а також гострі чвари баронів);

3) цикл Карла Великого. Центром оповіді низки таких «жестів» є постать видатного правителя і полководця – короля Франції, а з 800 р. імператора Заходу –Карла Великого (правив 768-814), особи непересічної й суперечливої. Серед тогочасних монархів Західної Європи він був першим і єдиним королем, хто зробив серйозні спроби об’єднати французьку державу і припинити криваві міжусобні війни феодалів. У таких поемах оспівувалася священна боротьба франків проти «язичників» мусульман, героїзувалася постать Карла Великого, який поставав як втілення чеснот й оплот християнського світу. Пам’ять про великого володаря збереглася в народі. Поступово Карлу Великому стали приписувати риси й подвиги інших королів (Хлодвіга, Аотаря, Гуго Капета), складати про нього легенди та жести.

Найвизначнішим серед таких сказань є «Пісня про Роланда» – перлина не тільки французького, а й західноєвропейського епосу.

Створена приблизно у ХІ ст і записана наприкінці ХІІ ст. «Пісня про Роланда» й досі вражає стислістю розповіді, суворістю змісту, драматизмом подій, палким патріотизмом.

«Пісня про Роланда» виникла на основі незначного в історичному плані реального факту. Влітку 778 р. Карл Великий, завершивши кількамісячний похід до північної Іспанії з метою протидії поширенню мусульманства, повертався зі своїм військом до Франції через Піренейські гори. У Ронсельванській ущелині на його ар’єргард, очолюваний маркграфом Хруодландом, напало гірське плем’я басків. Перебивши всіх франків і пограбувавши обози, баски зникли так само раптово, як і з’явилися, відійшовши таємними, їм одним відомими стежками. Карл тоді навіть не міг помститися нападникам.

Проте в народній уяві полеглі лицарі Карла перетворилися на могутніх, легендарних героїв. І вже через століття літописець Карла Лисого, розповідаючи про цей випадок, назвав лицарів найславетнішими героями країни. На цей сюжет було складено низку кантилен, що поширилися по всій Франції. Оспівувана в них історична подія поставала докорінно трансформованою: похід Карла тривав уже сім років, причиною загибелі ар’єргарду були вже не баски, а сарацини-нехристи, невірні, маври, очолені підступним Марсілієм, який зумів підкупити зрадника Генелона.

Пісні про нещасливий похід Карла складалися і виконувалися впродовж Х ст, аж поки не з’явився якийсь геніальний поет, який звів їх докупи, надавши їм стрункого і викінченого вигляду. Жодних відомостей про цього поета однак не збереглося, окрім спірно-загадкового імені «Турольд», проте залишилася «Пісня про Роланда».

До нашого часу дійшло 7 рукописів «Пісні». Канонічним вважається Оксфордський рукопис, написаний близько 1170 або 1180 року англо-норманським діалектом старофранцузької мови

Вперше текст «Пісні про Роланда» був опублікований 1823 року й одразу привернув увагу своєю естетичною значимістю. В кінці ХІХ ст. видатний французький медієвіст Жозеф Бедьє вирішив з’ясувати ім’я автора поеми, спираючись на останій, 4002-ий рядок тексту: «Тут обриваються Турольдові сказання». Він знайшов не одного, а 12 Турольдів, яким можна було приписати твір. Проте ще до Бедьє Гастон Парис припускав, що це фольклорний твір, а після досліджень Бедьє іспанський медієвіст Рамон Менендес Підаль переконливо довів, що «Пісня про Роланда» належить до «традиційних» текстів, які не мають індивідуального автора.

«Пісня про Роланда» починається оспівуванням перемоги Карла Великого в Іспанії. Сім років воює славний Карл з сарацинами. Він завоював усі іспанські міста, крім Сарагоси, де сарацинський цар Марсілій радиться зі своїми знатними васалами, як йому позбутися франків. Найстарший з них пропонує Марсілію брехливо поклястися Карлу у вічній дружбі та пообіцяти, що якщо франки виведуть своє військо, то він прийме християнство та дасть охрестити всіх своїх підданих. У відповідь на пропозицію сарацинів Карл за порадою свого небожа рицаря Роланда посилає до Марсілія на перемовини знатного феодала Ганелона, вітчима Роланда. Спесивий Ганелон готовий виконати це доручення, але, запідозривши пасинка в намірі погубити його, вибухає гнівом і вирішує помститися Роланду.

Уклавши зрадницький договір з Марсілієм, Ганелон умовляє Карла повернутися на батьківщину. Франки, повіривши облудним запевненням сарацинського царя, покидають Іспанію. За порадою Ганелона, Карл доручає Роланду прикривати тил французького війська. В горах, у Ронсельванській ущелині, на двадцятитисячний ар’єргард франків, очолюваний Роландом, нападає стотисячне військо Марсілія. Починається жорстока битва, в якій гине героїчний французький загін. Зачувши тривожний клич Роланда, Карл поспішає на допомогу. Франки вщент розбивають ворогів і піддають хрещенню сто тисяч невірних. Поема закінчується стратою зрадника Ганелона.

У змісті поеми відбилися важливі сторони життя Західної Європи УІІ-ХІ ст. Французькі королі тривалий час вели боротьбу з арабо-мавританською експансією, що загрожувала Європі. Ці війни сприяли формуванню патріотичної свідомості і разом з тим розцінювалися як «богоугодна справа», викорінення «язичництва». До того ж, наприкінці ХІ ст. під впливом духовенства рицарство стало збиратися у хрестовий похід до Палестини. В такому патріотичному і релігійному настрої постає народно-героїчний зміст «Пісні про Роланда». В поемі відбилися протиріччя, типові для феодальних відносин Х-ХІ ст. Історично прогресивна тенденція до об’єднання і централізації влади наштовхувалася на феодальну анархію і сепаратизм. У цій історичній обстановці народний епос про Карла Великого набував нового суспільного значення, збагачувався новими, потрібними для ідеології того часу мотивами і деталями. Так, типовий для того часу військовий інцидент (зіткнення з басками) народна свідомість перетворила в епосі на картину грандіозної битви всього французького війська з маврами-загарбниками та усім мусульманським світом.

Змістова структура «Пісні про Роланда» утворена двома пластами, що глибоко закорінені один в одному, але тим не менш не цілковито співпадають між собою Це, з одного боку, власне епіко-героїчний пласт, а з іншого – «феодально-рицарський». Роланд і всі інші персонажі поеми – передусім рицарі. Всі вони без вийнятку (в тому числі і «зрадник» Ганелон) зберігають вірність своєму королю, однак ця вірність ідеалізується лише постільки, поскільки переростає в епічну вірність всьому колективу. В цьому полягає принципова різниця між Роландом і Ганелоном. Перший – і лицар, і епічний герой, а другий – тільки лицар. Ганелон, хоча й відданий особисто Карлу, хоча і строго дотримується законів лицарської честі, все ж здатний поставити власні інтереси вище інтересів «милої Франції» і тим самим – хай і мимовільно- «зраджує» її.

Ганелон ображений Роландом, оскільки впевнений, що той хоче його погубити, запропонувавши його кандидатуру на посланця до Марсілія. Будучи лицарем «без страха і докору», він приймає це доручення, хоча розуміє, що йде майже на вірну смерть Разом з тим він користується невід’ємним правом феодала оголосити Роланду усобицю як своєму ворогу, зробивши це привселюдно, «офіційно». Він ні в чому не грішить проти лицарської честі і в цьому сенсі не є ні «зрадником», ні «злочинцем».

Однак суб’єктивно здійснюючи священне право на помсту, Ганелон об’єктивно губить в особі Роланда і дванадцятьох перів – не просто своїх особистих ворогів, але і цвіт французького воїнства і тим завдає шкоди християнській вірі і батьківщині. Ось в цьому його «вина», в цьому його «зрада».

Роланд навпаки постає в поемі класичним носієм колективних, епічних інтересів, а це і є головною рисою будь-якого епічного героя, індивідуальний характер якого не є нічим іншим, ніж персоніфікованим втіленням волі і цінностей всього народу. Тобто індивідуальності у сучасному сенсі («оригінальності», «неповторності» особи) у Роланда немає: його «я» повністю вкладається у його епічне становище й епічну долю. Колектив мовби ввіряє себе могутності героя, спирається на його видатні можливості, а герой за власним вільним вибором захищає цінності свого роду, які самовіддано сповідує.

Разом з тим «Пісня про Роланда» пройнята не просто героїчним, але героїко-трагічним пафосом. Причина трагізму, однак, ажніяк не у помсті Ганелона, що лише мотивує створення необхідної сюжетної ситуації, а в самій природі епічного героїзму. Концентруючи в собі безмежні сили колективу, відвага епічного героя також безмежна. Ця відвага в принципі безмежна: Роланд не може злякатися ні десятків тисяч ворогів, ні самої смерті. Будь-яка межа, будь яке вагання, будь-які інші інтереси (наприклад, кохання), що відволікало б Роланда від його героїчних завдань, одразу обмежили б його епічну сутність.

В Ронсевальській битві випробовується і підтверджується героїчний характер Роланда. Для цього введена постать Олів’єра, який виконує функцію «спокусника» і випробовує героя. Опинившись перед навалою нової раті ворога, приречені на загибель франки ще мають можливість покликати на допомогу. Олів’єр тричі пропонує Роланду засурмивши у ріг Оліфант.

Вся справа, однак в тому, що епічний герой, який кличе по допомогу, – це вже не герой, оскільки він зраджує своєму епічному характеру. Роланд відмовляється засурмити в ріг ажніяк не з «нерозсудливості» чи «навіженства» у сучасному значенні цих слів, а виключно з неможливості стати нижче свого епічного становища і тим самим «осоромити рід». У чисто подієвому плані Роланд гине під ударами ворогів, а у смисловому – під тягарем свого героїчного характеру. Епічний героїзм обертається трагізмом як своїм логічним наслідком. Разом з тим трагізм служить лише вищим апофеозом героїки: смерть Роланда означає, що він витримав епічне випробування, на яке його прирікає внутрішня властивість епічного характеру – «безмірність». Пафос подвигу в ім’я національної незалежності батьківщини протиставлено феодальному егоїзмові та зрадництву. Ця патріотична ідея засудження феодального свавілля споріднює старофранцузьку «Пісню про Роланда» з пам’яткою давньоруської літератури кінця ХІІ ст. «Слово о полку Ігоревім», в якій також звучить пристрасний заклик до князів припинити чвари і об’єднатися для відсічі грізній навалі кочівників.

Ця народна патріотична ідея найбільш повно розкривається в образі Роланда. Відважний лицар, він усією душею відданий своєму сеньйору-королю і «милій Франції». Наказ Карла прикрити відхід війська Роланд сприймає не тільки як обов’язок, а й як почесне доручення в ім’я інтересів батьківщини. І він не шкодує сил, аби гідно виконати це доручення. Жага доблесного подвигу, віра в правоту франків і молодече завзяття не дозволяють йому просити допомоги в бою. Під час нерівної битви в Ронсевалі Олів’єр тричі благає Роланда засурмити в чудодійний ріг Оліфант і покликати Карла на допомогу, але тричі отримує відмову. Роланд сприймає цю пораду як визнання слабкості, негідної рицаря. Краще смерть у бою, ніж безчестя. Так зустрічають смерть Роланд, дванадцять перів і весь доблесний загін. Автор захоплений безрозсудною відвагою Роланда і разом з тим протиставляє йому мудру передбачливість Олів’єра «Роланд хоробрий, Олів’єр розумний». І все ж не розсудливість Олів’єра, а саме подвиг Роланда в ім’я Франції уславили героя і французьке військо. Духом героїчної людяності сповнені сцени прощання Роланда з товаришами, його думки про мертвих і живих, про короля і Францію, про долю своєї бойової зброї.Тут вповні розкривається доблесть і духовна краса народного героя:

 

 Мій добрий меч, о, Дюрендале вірний,

 Коли я вмру, ти більше не потрібний!

 А скільки битв з тобою виграв я,

 А скільки царств завоював з тобою

 Для імператора з сідою бородою!

 Ти не потрапиш в руки боягузам, –

 Тобою володів такий васал,

 Яких не зна вже Франція-краса!

 Роланд почув себе в обіймах смерті –

 Смертельний холод в голові і серці

 Лягає під ялину ниць Роланд,

 Притис до серця иеч і Оліфант,

 Він ліг обличчям до країни маврів,

  Щоб Карл сказав своїй дружині славній,

  Що граф Роланд умер – та переміг.

 

Самовідданому патріотизму Роланда та його друзів, для яких інтереси Франції дорожчі за життя, протиставлений знатний феодал Ганелон – втілення феодального егоїзму та анархії. Його зрада не випадкова – це типовий приклад феодальної непокірності. Заради особистих інтересів Ганелон зраджує свого короля і батьківщину, що призвело до загибелі десятків тисяч співвітчизників. Це пагубне для країни свавілля феодалів суворо засуджується автором, який для свого часу, безумовно, був людиною передовою і розумів необхідність державної єдності. Він пов’язує васальну відданість королю з ідеєю служіння батьківшині. В проголошені патріотичної ідеї і полягає висока народність поеми та її глибокий громадянський смисл.

У поемі відображена боротьба французів з арабськими завойовниками, які у УІІІ ст. захопили Піренейський півострів і загрожували Франції. Ця боротьба набувала релігійної форми і ототожнювалася з подвигом в ім’я християнської віри. Тому франки в поемі виконують особливу, «божественну» місію, а численні небесні знамення, релігійні заклики, молитви надихають їх на боротьбу з «поганцями». Постійно підкреслюється «небесна» підтримка, яку бог і святі надають франкам. Так, на прохання франків бог продовжив день, аби до заходу сонця Карл міг помститися за смерть Роланда та його загону; самого короля від смертельної рани вмить зцілює архангел Гавріїл і т.п

Християнський світ у поемі очолює Карл Великий, образ якого поданий гіперболізовано й ідеалізовано. Це типовий для народного епосу образ правителя- сивобородого, мудрого, справедливого, його епічна лагідність поєднується з суворістю і немилосердністю до ворогів і зрадників. У поемі Карлу 200 років, хоч на час походу 778 р. йому було тільки 36 років і він ще не був імператором. Очевидно, солідний вік у народній свідомості асоціювався зі зрілою розсудливістю, мудрістю – рисами, необхідними для правителя народу. До того ж у народній пам’яті Карл Великий залишився правителем, який не знав військових поразок.

Карл Великий – виступає в поемі як втілення духу хрестових походів: його діями керує архангел Гавриїл; подібно до Ісуса Навіна, він зупиняє сонце, щоб встигнути покарати невірних, він бачить віщі сни. Через всю поему проходить паралель з євангельською притчею про Христа. Дванадцять перів короля уподібнюються апостолам, зрадник Ганелон нагадує Іуду, а в поведінці самого Карла часом проступає мученицька покірність долі. «Я не можу потоки сліз стримать!/Граф Ганелон людей моїх погубить,-/Сьогодні вночі ангел мені з’явився/І віщий сон явив очам моїм».

Король змальований як складна особистість, часом непослідовна у своїх вчинках. Пославши Роланда в ар’єргард, Карл водночас дуже стурбований долею небожа. По дорозі до Франції його не полишає передчуття трагедії, що мала розігратися в Ронсельванській ущелині. Але король не думає про свій загін, найкращий у всьому війську: всі його посмисли зосереджені довколо Роланда і дванадцятьох перів. Після їх загибелі Карл марить помстою маврам, він зовсім не думає про те, що це коштуватиме численних жертв. Це засвідчує його бій з Балігантом, який прибув на допомогу царю Марсілію з Єгипту. Бій цей настільки напружений, що Карл навіть втрачає впевненість у своїй перемозі. Вагаючись, він звертається до своїх лицарів з такими словами: «Чи допоможете ви мені, барони?» і заспокоюється лише тоді, коли чує у відповідь: «Таке прохання – для нас образа!»

Важливою для розуміння образу Карла є сцена суду над Ганелоном. Граф виправдовується, що він, мовляв, лише хотів помститися Роландові, але ніколи не зраджував самого короля. «Це помста, а не зрада!» – двічі повторює він під час суду. Підтримка з боку барона Пінабела надає словам Ганелона особливої ваги – адже за тим стоять воїни його численних родичів. Інші барони, налякані перспективною міжусобної війни з могутнім феодалом і подальшим ослабленням королівства, вирішують звести суд до копромісу і просять Карла «залишити все без змін». Тобто, пропонують виправдати Ганелона. Карл, добре розуміючи. що помста Ганелона є водночас зрадою, не стримує свого обурення, називаючи баронів «запроданцями». Але виступити проти них він не наважується, оскільки його могутність залежить безпосередньо від феодалів, з воїнів яких складалося королівське військо. Він мав би підкоритися рішенню баронів, якби не втручання молодого Тьєррі, який викликав Пінабела на «суд Божий», а це розв’язувало Карлові руки, оскільки на той час Біблія вважалася найголовнішою книгою законів. Переможець завжди був правий, бо йому допомагав Бог, переможений завжди – неправий. Зрештою, Тьєррі подолав Панабеля і шлях до покарання Ганелона був відкритий.

Карл показаний у «Пісні» як відважний, але не всепереможний лицар. Драматично складається для нього двобій з Балігантом, могутнім і досвідченим воїном сарацинів. Після страшного удару суперника Карл ледве втримався у сідлі. І лише завдяки допомозі Неба – видінню Гавриїла – переможно завершує цей двобій і битву свого війська в цілому.

У поемі розкрито деякі негативні риси Карла, що надає його образу більшої реалістичності. Любов і ніжність (до Роланда), поєднуються з байдужістю до інших персонажів. Яскравий приклад: зустріч з Альдою, нареченою Роланда, сестрою Олів’єра: король пропонує опечаленій жінці «заміну» в особі свого сина Людовика. Щиро сумуючи над тілом полеглого Роланда, Карл в той же час прагматично розмірковує над тим, яким корисним для реалізації його планів міг би бути цей лицар. Часом Карл постає надто жорстоким. Наприклад, коли наказує статити тридцять родичів Ганелона. яких обов’язок родової честі зробив заручниками Пінабела.

Центральне місце у поемі займає однак образ Роланда – племінника короля Роланда, в якому риси мужнього й відважного лицаря поєднуються з легкодумністю, самовпевненістю і юнацькою нестриманістю. Так, виходячи з благих намірів. Роланд пропонує відрядити посланцем на перемовини до Марсілія вітчима Ганелона, вважаючи його найдосвідченішим воїном Карла, наживаючи собі водночас смертельного ворога. Роланд тричі відмовляє Олів’єру засурмити в ріг Оліфант і покликати Карла на допомогу, вважаючи, що таким чином він зганьбить себе, адже звернення по допомогу може бути розцінене як ознака слабкості й боягузства. Роланд пробує виправити свою помилку, але вже пізно – його загін ослаблений після першої битви, не витримує навали нової раті Марсілія.

В бою, Роланд не має собі рівних. Він справжній народний герой, позбавлений марнославства, анархічної сваволі, непокори сюзеренові. Всі його вчинки, дії, ратні подвиги позначені безкорисливістю, найголовніше для нього – виконання обов’язку перед вітчизною і королем.

Роланд наділений добротою. душевною щирістю. Він завжди готовий прийти на допомогу товаришам по зброї (епізоди з Готьє де Умом, Турпіном). Зворушлива сцена прощання Роланда з другом Олів’єром. Осліпнувши від смертельного поранення, стікаючи кров’ю, Олів’єр підкликає Роланда до себе. А коли той опиняється поруч, помилково сприйнявши його за ворога, вдаряє мечем по шоломі друга і мало не вбиває його. Лише впізнвши голос друга, Олів’єр просить прощення і Роланд ніжно заспокоює друга:

 

І друзі міцно й ніжно обнялися.
Простилися з любов’ю.

Так і розійшлися. (Тирада, 149).

 

Зі зворушливою ліричністю описана смерть Роланда. Ще задовго до його загибелі в поемі подано грандіозну картину розбурханої природи, що мовби пророкує близьке лихо, яке має спіткати Францію – руйнівні смерчі, грози, сполохи блискавок, землетруси, темряву. Люди з відчаю сприймають це як ознаки настання кінця світу. Насправді ж «вся природа плаче за Роландом» (тирада, 110). Ця гіперболізована картина підносить значення загибелі Роланда до рівня трагедії для Карла і для всієї Франції. Трагічність ситуації підсилює епізод прощання героя зі своїм мечем Дюрандалем. Роланд згадує ті святі реліквії, що зберігаються в його руків» (нетлінний зуб святого Петра, локон волосся Діонісія Паризького, кров святого Василія, шматок ризи Діви Марії) і висловлює впевненість, що Дюрендаль перейде до християнських воїнів. Відчуваючи наближення смерті, герой знаходить у собі сили і пробує розбити меча, аби він не дістався «нехристям». Проте булатний друг виявляється надзвичайно міцним і розбиває скелю залишившись неушкодженим. Роланд помирає, лежачи обличчям до ворога, піднявши руку в рицарській рукавичці до неба, підклавши під себе меч і ріг Оліфант. Так і знайшов його на полі битви сивобородий Карл.

 

Ця сцена — найбільш символічна частина поеми. Тут найбільш повно відображена ідея вірного служіння вассала своєму сюзерену, служіння підданого своєму королю… Піднята до неба рукавичка означає служіння новому сюзерену — Богу.

Роланд – передусім герой. І хоча у нього в далекому Ахені є наречена Альда, лицар жодного разу про неї не згадує. Тим часом в інших поемах оповіді про їхній роман відводиться значне місце. Можливо, цю любовну лінію автор «пісні» відкинув цілком свідомо- з метою зробити поему більш суворою, суто героїчною.

Своєрідним доповненням постаті Роланда є образ Олів’єра, який протистоїть головному герою, хоча це протиставлення є, так би мовити, чисто психологічним. Коли обережний Олів’єр, побачивши, що з величезним військом Марсілія доведеться битися «жменці франків», він тверезо оцінює становище і просить Роланда засурмити у ріг Оліфант і покликати Карла на допомогу. За фольклорною традицією Олів’єр тричі звертається до Роланда і той тричі відповідає відмовою. Не даючи оцінки вчинкам героїв, автор поеми обережно констатує:

 

  Роланд відважний, мудрий Олів’єр.

  Усім відомі доблестю своєю. (Тирада, 87)

 

Перший рядок містить влучну характеристику кожного з героїв. Що вагоміше?

Відвага чи мудрість? Відповідь на це дають подальші події, зокрема, битва з другою раттю маврів. Розуміючи неминучість загибелі всіх франків, Роланд звертається за порадою до Олів’єра, який відповідає йому його ж словами: «Та краще смерть, ніж безчестя наше!» (тирада, 128) А потім кидає Роланду й безжалісні слова докору:

 

… Ви винуватець всьому!

  Розумна смілість – то не божевілля.

  Обачність важливіша, ніж завзяття.

  Згубила франків легковажність ваша! (168)

  Ніколи вже ми не послужим Карлу.

  Послухали б мене, він був би з нами… (тирада 131)

 

Лише втручання розсудливого Турпіна припиняє сварку, що мала закінчитися для друзів повним розривом.

Автор приділяє значну увагу образу архієпископа Турпіна. В середньовічній літературі часто зустрічаються воїни у рясі, які однаково добре володіють і «божим словом», і мечем. Образ цей не позбавлений гумористичного забарвлення. Так, архієпископ читає настанови своїй пастві: «Той і гроша не вартий, хто є боягузом. Нехай йде собі у монастир».

Турпін – один з наймогутніших воїнів Карла. Хоча він ще не відправляв богослужбу, зате має високий церковний сан. На відміну від інших перів він не позбавлений почуття гумору. Перед битвою Турпін благословляє франків та обіцяє їм відпущення земних гріхів і відкриті брами Раю. В бою він сам дає приклад, як треба битися за віру. Залишившись наодинці з Роландом на полі бою, Турпін свято виконує свій обов’язок священника і благословляє полеглих героїв, друзів-перів, що їх Роланд підбирає на ратному полі. Побачивши знесиленого Роланда, Турпін поспішає набрати в ріг Оліфант води і принести її побратиму. Але по дорозі до струмка «серце його враз зайшлося» і він віддав богові душу.

В образі Турпіна, особі історичній, до того ж героєві кількох епічних поем, втілено риси численних лицарів-кліриків, учасників Хрестових походів.

Окремо слід сказати про образ Ганелона. У поемі це ажніяк не ходульний зрадник-злочинець, змальований лише в негативному плані. Ганелон – складна натура. Передусім він відважний і рішучий лицар. Барони з гордістю дивляться на його могутню постать, навіть милуються ним, коли його призначено посланцем до Марсілія.

Поведінка Ганелона у царя Марсілія викликає повагу – за мужність і презирливе засудження – адже він має справу із підступним, хитрим ворогом. Свій злочин (зраду) Ганелон скоює з двох причин: щоби помститися за образу і врятувати своє життя. Разом з тим він сподівається на дари Марсілія. Перед обличчям небезпеки він поводить себе мужньо і ладен захищати своє життя з мечем у руках. Він безстрашно виконує доручення короля і пропонує Марсілію стати ленником Карла та прийняти християнство. При цьому він заявляє. що ніколи не зрадить свого короля.

Ганелон відмовляється від послуг придворних, які пропонують себе заручниками, щоб гарантувати йому життя. Він заявляє, що воліє сам виконати покладену на нього місію і готовий ризикувати лише своїм життям.

На суді Ганелон поводить себе впевнено і сміливо, вміло користуючись недосконалістю феодальних правил у стосунках між сюзереном і васалом. Свою правоту він доводить такими словами: мовляв, Роланд послав його на неминучу смерть, запропонувавши як посланця на перемовини з маврами. Завдяки своєму розуму і хитромудрості він зумів уникнути небезпеки і виконати доручення короля. А вже потому привселюдно заявляє, що буде мстити Роланду. «Це особиста помста, а не зрада!» – говорить він на суді.

Барони не могли беззастережно сприйняти виправдання Ганелона, адже його зрада очевидна. І все ж вони просять Карла помилувати Ганелона, оскільки усвідомлюють, що за ним стоїть агресивний, войовничий Пінабель та його впливові родичі. За тогочасними правилами суддя, який вимагав покарання, повинен був схрестити меча у двобої «Божого суду». Барони-судді переконували Карла в тому, що того, що сталося вже не змінити, а судовий вирок може породити міжусобну війну, що приведе до ослаблення країни.

 

  Роланд помер, його не повернути.

  Ні злотом, ні добром не воскресити.

  Безумство на двобій іти за нього!

   (тирада, 274)

 

Ганелон же, запевняють барони, вірно служитиме королю. Така поведінка обурює короля, але, мабуть, він і сам не знав, де межа покірності і вільному поводженню васалів і яке рішення суду буде кращим для долі вітчизни. Тобто, суд над Ганелоном зачепив значно глибші проблеми, ніж злочин однієї людини. І в поемі звучить виразний осуд егоїстичної феодальної моралі васалів, для яких корисливі інтереси вищі за інтереси баиьківщини.

Суперечливий образ Ганелона виписаний майстерно. Він не належить до мелодраматичних зрадників, огидних уже за своєю зовнішністю. За своєю натурою -це чесний лицар, якого на шлях зради наштовхнули страх, ревнощі до слави Роланда та феодальна мораль.

Паралельно з образами франків у поемі змальовано ряд персонажів сарацинів. Впродовж всієї дії твору наголошується на тому, що вони притримуються хибної віри в «Магомета й Тервагана», яких автор поеми вважає варварськими ідолами і тому називає маврів-мусульман «язичниками», «невірними». Плутанина з визначенням поганців і мусульман пояснюється незнанням магометанської віри, адже для християн усі іновірці були «язичниками» і «нехристями».

Яке ж ставлення автора поеми до супротивників франків? Поряд з негативними характеристиками, образливими зверненнями і вигуками під час боїв в поемі часто зустрічаються інші оцінки маврів, коли вони наділяються майже такими ж рисами, що й лицарі-франки і не поступаються їм ні в бойовій майстерності, ні в озброєнні. Найповніше виписані образи Марсілія і Баліганта.

Цар Сарагоси Марсілій, розумний, але лицемірний і підступний. За допомогою мудрого радника Бланкіандра він розробив план визволення Іспанії від експансії Карла і відвернення загрози християнізації. Для реалізації його плану добре прислужилася зрада Ганелона. Тільки несподівана відвага франків на чолі з Роландом порушує наміри Марсілія і врешті-решт приводить до катастрофи – як для нього особисто, так і для всіх маврів: у бою з Роландом він втрачає руку. Після поразки Марсілій ще покладає деякі надії на еміра Єгипту Баліганта. Але це вже зламана людина, яка скаржиться на свою долю й оплакує смерть сина Джурфаалена, вбитого Роландом.

Балігант виставляє своє величезне військо супроти Карла, однак зазнає поразки і гине від руки короля. Ще раніше герцог Найм вбиває його сина-велетня Мальпріма. Балігант зображений мудрим і старим, «старшим за Вергілія й Гомера», але дуже могутнім, здатним тримати списа, вістря якого «міг понести хіба що мул». Взагалі в поемі часто прославляється мужність маврів, їхня врода. Так зображено еміра з Баластета, небожа Марсілія Аельрота, «зразкового паладина» серед маврів Маргаріта, самого Баліганта і т.д.

Така неупередженість щодо «невірних» не випадкова, адже «Пісня про Роланда» належить до творів народної літератури з її традиційно гуманістичним пафосом. Цілком можливо, що багато презирливих епітетів щодо маврів у поемі з’явилося вже в період Хрестових походів.

У поемі жіночі образи, любовно-побутова тематика займають другорядне місце, оскільки вона не відповідає суворому героїзму «Пісні». І все ж Брамімонда (дружина Марсілія) та Альда (наречена Роланда) справляють велике враження душевною стійкістю та вірністю серця. Брамімонда – дружина Марсілія, фігурує в кількох епізодах: дарує коштовні браслети Ганелонові для його дружини, разом зі своїм чоловіком оплакує поразку, його поранення, передрікає Балігантові невдачу. Після перемоги Карла вона стає його бранкою і, розчарована у своїх зрадливих богах, проклинає їх і добровільно погоджується їхати до Франції, щоб прийняти Христову віру. Вона небагатослівна, але з її слів все ж можна зробити висновок, що це розумна, обдарована натура.

Ніжна Альда з’являється лише в останньому епізоді поеми. Вона не витримує звістки про загибель Роланда і відхиляє турботу Карла про її майбутнє. Альда помирає зі словами на вустах, що життя після смерті Роланда позбавлене для неї жодного сенсу.

Крім головних персонажів (Роланд, Карл, Ганелон, Марсілій), у поемі відчутна присутність великої кількості воїнів, французьких і сарацинських. Усі вони віддані своєму правителю і своїй вірі. І хоча «нехристам» приписують багато негативних рис (брехливість, віроломство, жорстокість), у бою вони гідні суперники, їхня військова майстерність надає більшої ваги перемозі французів.

Звертає на себе увагу досконала композиція, розроблена до найменших деталей. Поему побудовано за класичною схемою, причому кожна з частин цієї схеми має два етапи: зав’язка («Посольства») – посольство Марсілія до Карла і Карла до Марсілія; кульмінаця («Битви») – перша битва Роланда з маврами та їхня загибель і друга битва з військом Марсилія та загибель усіх франків; розв’язка («Помста») – покарання всіх сарацинів і суд над Ганелоном.

У поемі широко використаний принцип паралелізму – як у внутрішній структурі (наприклад, рада в Марсилія і рада в Карла, призначення послів, оголошення послань і т.д), так і в підборі героїв (дванадцять перів франків і маврів, небіж Карла Роланд і небіж Марсілія Аельрот, які очолюють війська, і т.д.)

Дія в поемі розвивається переважно послідовно, проте в деяких епізодах описуються події, які відбуваються одночасно. Коли Карл із військом перетинає Піренеї, Марсілій готується до нападу на Роланда; почувши звуки Оліфанта, Карл мчить на допомогу Роландові, а в цей час битва з Марсілієм уже закінчується і всі герої гинуть.

Для посилення драматизму використані спеціальні епічні прийоми: тиради (повторення змісту майже слово в слово у строфах, що стоять поруч); трьохкратні повтори – тричі просить Олів’єр покликати Карла, тричі відмовляє Роланд, тричі намагається Роланд розбити Дюрендаль тощо. Поемі властиві характерні для епосу постійні епітети (Франція – «люба», «прекрасна», Карл – «сивобородий», трава – «зелена», васал – «добрий» та ін.) Неодноразово повторюються описи природи («трава зелена серед луки», «і кров зросила мураву», «високі гори і похмурі скелі»), бойові епізоди («ввійшло все вістря золоте зі списом в тіло», «спис пронизав все тіло», «з коня удар могутній скинув мавра», «мечем розбив шолом він аж до носа» тощо). Про близькість поеми до народної поезії свідчать також епічні плачі (плач Роланда над тілами товаришів, плач Карла над убитим Роландом) та ін.

Важливу функцію виконують у поемі картини природи, на тлі яких відбуваються головні події. Середньовіччя любить яскраві барви: синє море, кораблі під червоними вітрилами, білі та жовті прапорці на списах воїнів, зелений колір трави, ковили, крони фруктових дерев. Природа в «Пісні» співзвучна настроям героїв та характеру подій. У суворих тонах описана природа Ронсеваля, де розігрується трагедія: тут високі хребти, бездонні провалля і похмурі скелі. Жахлива картина бурі, смерчу пророкує загибель Роланда і т.п.

У «Пісні» багато гіпербол, що значно перебільшують сили та можливості героїв, звичайні випадки перетворюються на катастрофи, незначні історичні факти – на грандіозні події. Кількамісячний похід Карла постав як семирічна війна, неймовірно збільшується кількість вояків (їх десятки й сотні тисяч). Звуки Роландового Оліфанта чути за 30 льє (120 км.), Роланд і Олів’єр настільки могутні, що навпіл розрубують лицарів в обладунку з їхніми кіньми і т.п..

До особливостей поеми слід віднести обов’язкове наведення кличок бойових коней (Тансендюр у Карла, Вельянтіф у Роланда, Ганьйон у Марсілія тощо), а також назви головної зброї лицаря – мечів, що неодноразово фігурують у тексті.

Озброєння воїна, його бойовий кінь були повсякденникими спутниками лицаря. В руків’я меча, багато прикрашеного коштовностями і золотом, часто поміщали особливо шановані реліквії. Меч, який мав форму хреста, був не лише символом сили і влади, але й релігійним символом, що втілював забобонне уявлення про чудодійну силу хреста і розміщені у руків’ї меча реліквії. Звернення до меча Роланда з прощальними словами нагадує оплакування (ліричний плач, епіцедію), в якому з дружньою довірливістю пригадуються головні події минулих днів, пов’язані з успіхами і славою французької зброї…

Назву мечів часом підказують їхні якості: Дюрандаль (Роланда) – твердий, міцний; Прецьйоз (Баліганта) – дорогоцінний, оскільки руків’я його обсипано коштовним камінням, Джойоз (Карла) – «весело і радісно виблискує у бою», Альмас (Турпіна) -«свята сокира») і т.п.

Мечі стають справжніми друзями лицарів,вони промовляють до них, радяться з ними. Під час смертельної небезпеки Ганелон схопився за меч і вигукнув:

 

«Мій мече яснобарвний!»

Поки зі мною при дворі царя ти,

Ніколи вже не скаже Карл Великий,

Що в самоті на чужині я згинув!»

 

Нарешті, кілька слів про віршування поеми. Вона написана десятискладовими рядками з цезурою в середині. Поема містить 291 строфу (тираду або лесу) з різною кількістю рядків – від 5 до 35 (найчастіше 7-17), їхня загальна кількість – 4002. Віршування поеми належить до ранньої стадії старофранцузького римування, тому для співзвучності потрібний був лише асонансний збіг голосних, «неточна» рима. Проте й вона трапляється в окремих тирадах (строфах) досить рідко (наприклад, безжальний-нагальна, нутро-чоло, збирав-лежав, мабуть-путь і т.п.)

У поемі знайшли вираження головні риси й особливості билинно-епічного стилю: широта охоплення подій поєднується з повільністю та наочністю викладу.

Тематика героїчного епосу (прославлення героїчного подвигу) зумовлювала монументалізм стилю, ідеалізацію, перебільшення та елемент чудесного. Особливо це помітно в описах битв, які вражають своєю масовістю та жорстоким кровопролиттям. Так, у бою у вузькій ущелині зустрілися дві величезні армії. Сила, витривалість витязів у поемі напівфантастичні. Богатирська міць Роланда настільки велика, що навіть смертельно поранений він наганяє страх на все вороже військо. Така гіперболізація сили й хоробрості героя та відповідно жорстокості ворогів є традиційним фольклорним засобом.

Загалом поема відзначається композиційною завершеністю, стрункістю і лаконізмом. Головні персонажі окреслені за чіткою схемою. Монолітність і благородна простота стилю, урочисто піднесений тон розповіді відповідають високому патріотизму твору. «Пісня про Роланда» – гідний пам’ятник героїчному подвигу в ім’я батьківщини.

Чим завершилася поема? Сарагосу було взято, Марсілій вбитий, над зрадником Ганелоном звершився Божий суд, а Карл – відбув у новий похід.

Але країна франків ще довго оплакувала полеглого Роланда.

 

…Співають співці, перебираючи струни: «Мила Франція, як ти осиротіла! Загинув Роланд, безстрашний Роланд, твій захисник, вбитий він у темній Ронсевальській ущелині, Але ніколи не зблякне його слава і не забудуться його подвиги!..»

«Пісня про Роланда», її образи набули широкого поширення в Европі, зокрема, в Італії. В італійській літературі паладини Карла Великого перетворені на шляхетних лицарів, а суворий Роланд — на пристрасного коханця (поеми Боярдо «Закоханий Роланд» та Лодовіко Аріосто «Шалений Роланд»).