Відеоверсія статті тут : Богдан РОГАТИНСЬКИЙ і буремні 30-ті XV ст.

Сьогодні в нас піде мова про одного з несправедливо забутих представників нашої еліти, які не просто були дуже відомими та поважними владцями, що залишили помітний слід в історії, – а й показали себе людьми дуже достойними, справді вірними слугами свого народу: і які заслуговували називатися справжньою Елітою – в усіх значеннях цього слова.

Ця особа – Богдан Івашко Преслужич Рогатинський, або як його називають інколи Богдан Рогатинський чи Івашко Преслужич. Цей український боярин жив у 15 столітті й уславився стійким протистоянням польській експансії під час війн за українські землі. Батько Богдана Івашка Преслужича Рогатинського – Волчко Преслужич – був вочевидь одним із найвпливовіших боярів Галичини: про це опосередковано свідчить розмір його печатки, який є надзвичайно великим як для пересічного боярина і майже дорівнює великокнязівському.

Волчко Преслужич був засновником славного міста Рогатина; точніше він його не заснував «з нуля», а розбудував на новому місці у 1415 році; й на додачу, виклопотав для міста Магдебурзьке право.

Рогатин – разом із деякими іншими маєтностями – згодом успадкував його син Івашко Преслужич і від короля Володислава Ягайла отримав також у держання один із стратегічно важливих замків на нинішній Львівщині – Олесько.

Коли у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському (далі – ВКЛР) по смерті Витовта відбулося вокняжіння Свидригайла Ольгердовича, який підтримував Українців і українську шляхту (ну а українська шляхта – його) відбувся ніби своєрідний руський політичний ренесанс: Українці по суті перехопили владу в державі, котру до того переважно тримали католики‑Литвини. (На той час Литвини в основному відійшли від православ’я під впливом унії з католицькою Польщею.) Власне вона – українська шляхта – продемонструвавши рідкісну в історії єдність та одностайність, і висунула Свидригайла після смерті Витовта на велике княжіння у велетенській державі, що сягала тоді від Балтійського до Чорного моря.

Поляків звісно не влаштувало мати руську за своїм характером державу поруч із собою: зокрема через те, що вони давно прагнули захопити Волинь і Поділля.

А могутня, міцна, величезна держава, керована безкомпромісно налаштованим Господарем – яким і був Свидригайло – не давала підстав на таке сподіватися!

Для польського короля спроби «стати в позу» з цього приводу скінчилися його арештом просто у литовській столиці. Переказували, що вражений нечуваним нахабством польського короля, Великий князь не панькався з помазаником, прилюдно осмикнувши йому бороду!

Ледве вилабудавшись шляхом брехні та віроломства, король на чолі ображених до глибини душі Поляків став готуватися до інтервенції.

Відтак польська еліта на чолі з Володиславом Ягайлом вторглася в українські землі, атакувавши насамперед Луцьк.

Власне, тоді він звався Лучеськ Великий.

Це був один з найвизначніших політичних, економічних і культурних центрів цілої Східної Європи, що був фактичною столицею ще за Витовта Великого, його південною резиденцією.

Не меншу ролю Лучеську Великому судилося відігравати й за Свидригайла Ольгердовича (досить сказати, що згодом саме там була столиця Великого Князівства Руського).

Тому не диво, що Поляки, воюючи проти Русі, обрали за ціль саме його. Знаменно, що навіть сама ця війна в історії одержала назву Луцької.

Луцьк перебував в облозі протягом 1431–1432 років.

Його вправно боронив один із найвидатніших полководців Свидригайла – Михайло Юрша. Забігаючи наперед варто сказати, що як столицю, так і цілісність Руси й цілого ВКЛР вдалося відстояти.

Проте значно менш відомо, що цю війну було виграно Українцями в кінцевому підсумку також завдяки обороні іншої славетної фортеці: стратегічно важливого Олеського замку.

І зокрема – зусиллями його тодішнього посідача Богдана Івашка Преслужича Рогатинського.

Справа в тому, що в той час як основні сили Польщі облягали Лучеськ Великий (тобто нинішній Луцьк), інший чималий контингент – шеститисячне військо на чолі з белзьким князем Казимиром і старостою Яном Меншиком (не плутати з Меншиковим) – облягло Олеський замок. А теоретично, підкоряючись формальним правилам васалітету Богдан Івашко Преслужич Рогатинський мав би віддати замок королеві Володиславові Ягайлові. Річ у тім, що суто формально Великий Князь Литовський та Руський був васалом польського короля: адже коли Ягайло, ще будучи Великим Князем Литовським, прийняв польську корону, він за це обіцяв Полякам прилучити «на віки вічні» до Польщі свої спадкові володіння – тобто ціле Велике Князівство Литовське, Руське та Жемайтійське! Тобто Поляки сподівалися використати формальні родові права свого – тепер уже! – короля, щоб захопити «легальним» шляхом землі ВКЛР, прикриваючись тодішніми звичаями. Власне Володислав Ягайло й потрібен був Полякам тільки через його спадкові права на землі цілого ВКЛР.

А після свого вкоронування в Польщі, маючи формальні права як на польську корону, так і на великокняжий стіл ВКЛР (як «кінцевий бенефіціяр»), Ягайло, як виходило, формально мав владу й над ВКЛР. Тобто Великі Князі ВКЛР – у випадку коли цей титул не обіймав сам польський король (як це було згодом) – ніби як мали бути його васалами.

Тільки ж у цьому випадку йшлося не про взаємно довірчі стосунки васала й господаря – а про банальне шахрайство: коли за допомогою формальностей дехто намагався «легальним шляхом» загарбати чуже!

У ВКЛР це чудово розуміли, й охоче підтримували своїх Великих Князів у їхньому протистоянні Полякам, які намагалися якнайбільше нажитися зі свого «сеньйорального» по відношенню до ВКЛР статусу. В ідеалі – перетворивши ВКЛР (і Русь зокрема) на частину Польщі. Зокрема Поляки прагнули загарбати землі колишнього Галицько-Волинського Королівства, більшу частину якого від них свого часу відстояв кир[1] Любарт (доречі засновник Лучеська Великого як столиці держави). Але такі нахабні домагання могли коштувати багато крові й запеклої боротьби – як це показала війна з щойно згаданим Любартом.

Тому було вкрай спокусливо одержати чужі землі просто використавши закон, тобто формальні зобов’язання «васалів» – котрі, за тодішніми нормами, отримували володіння з рук свого пана, котрі той в будь-який момент міг відібрати цілком…

І це вважалося цілком законним!

Певно, Поляки на це й розраховували: проте Богдан Івашко Преслужич – що стояв за Свидригайла, а відтак і за інтереси українського народу – не здавав замок. При цьому Богдан чудово усвідомлював, що король може позбавити його усіх маєтностей – під приводом покарання за «васальну непокору» – як в кінцевому підсумку й сталося.

Історія нажаль не зберегла подробиць облоги Олеська. Проте вона, ця облога – вочевидь вона була затяжною і дуже тяжкою для Поляків. На «ненав’язливі» пропозиції Поляків здати Олеський замок, Богдан Рогатинський дипломатично відказував, що здасть його лише в тому разі, якщо Поляками буде взято «старший за рангом» Луцьк.

У цьому теж був свій «звичаєвий» сенс: позаяк Богдан Рогатинський як васал безпосередньо підкорявся все‑таки не королеві Ягайлу, а Великому Князеві Свидригайлу – а отже, мусив зберігати йому вірність також!

А Луцьк, – будучи фактичною столицею Свидригайла, – поки лишався незалежним, свідчив про «чинність» Свидригайла як господаря й пана цілої Волині (про яку в Луцькій війні головним чином і йшлося) – та по відношенню до Богдана Рогатинського зокрема.

Проте в цьому ж випадку питання виходило далеко за межі Волині: тут ще й ішлося про фактичний суверенітет держави ВКЛР як такої.

Тим‑то ставки в обороні як Луцька, так і Олеська (що відтягував на себе величезні сили Поляків) були надзвичайно високими.

Бо якби стольний Лучеськ Великий було взято Поляками – то й утримання Олеського замку дійсно (з точки зору так би мовити юридично‑звичаєвої) могло втрачати сенс. Щоб краще зрозуміти вмотивованість та залежність господаря від васала при обороні твердинь, варто пригадати правила, поширені тоді в Європі: згідно яких васал міг зобов’язаний був утримувати замок свого пана в разі облоги, лишаючись вірним своєму сюзеренові – але не, як то кажуть, до останньої краплі крові, тобто до певного часу. (Богдан Рогатинський, як пам’ятаємо, підтримував Свидригайла а той був васалом польського короля; в цьому випадку виходило, що Богдан Рогатинський, був формально ніби зобов’язаним двом господарям, які знаходилися на протилежніх позиціях.) У всякому разі в Західній Європі існували навіть конкретні строки, протягом яких васал зобов’язаний обороняти замок (який в кінцевому підсумку належав його господареві), до певної дати, тобто до певного строку, протягом якого його сюзерен зобов’язаний був надіслати допомогу, щоб допомогти замкові відбитися. Якщо ж сюзерен цієї допомоги не надсилав, то васал був фактично звільнений від зобов’язань своєму сюзеренові.

Адже зобов’язання васала та сюзерена за нормальними правилами європейського васалітету були взаємними! Тобто в жоднім разі не односторонніми: васал зобов’язаний був стояти за свого господаря, а господар зобов’язаний був також захищати свого васала. І в цих стосунках був паритет.

(Якого між іншим, ніколи не розуміла Московщина, бажаючи сприймати васальні стосунки як виключно односторонні (і зрозуміло, лише на свою користь!)).

Отже, Богдан Івашко Преслужич, утримуючи Олеський замок, якраз і дотримувався цих васальних правил. Вочевидь, розуміли це й Поляки: тільки звісно саме ці – невигідні їм! – формальності їх «чомусь» не обходили!

Тож згодом Ягайло таки відторгнув своєю владою від Богдана Рогатинського його володіння, включаючи батьківський Рогатин. (Що було особливо цинічно, зважаючи на заснування цього міста саме якраз, сказати б так, «безпосереднім пращуром» Богдана Івашка Преслужича Рогатинського.)

Таким чином, один із найвидатніших галицьких боярів показав себе вірним слугою Українського Народу, відданим українській справі і, зокрема, своєму сюзеренові Свидригайлу.

Богдану Івашку Преслужичу Рогатинському прийшлося обороняти Олеську твердиню від Поляків і вдруге: 1432 року. На той час історія зробила ще цікавіший виверт.

Як відомо, внаслідок диверсії, влаштованої Поляками вже в самій столиці Великого Князівства Литовського, було здійснено спробу посадити на стіл ВКЛР зговірливішого від Свидригайла пропольського володаря. Скориставшись від’їздом Свидригайла зі стольного Вільна, його місце зайняв узурпатор Сигізмунд Кейстутович, якого збройно підтримали Поляки. (Про це читайте окрему статтю, присвячену Свидригайлові.) Відразу ж почавши вести переговори з новоспеченим Великим Князем Литовським, Руським та Жемантійським, Поляки заходилися «урегульовувати» з ним територіальні суперечки між Польщею та ВКЛР (зрозуміло, за власніми «поняттями»!).

Але як констатував в одній зі своїх грамот того періоду сам Сигізмунд Кейстутович, Поляки, навіть не дочекавшись кінця переговорів, уже тоді взяли в облогу злощасний для них Олеський замок. Сигізмунд Кейстутович в ході переговорів начебто й не був проти передачі Полякам Олеська та інших важливих замків Галичини (котрими Поляки вимагали «розрахуватися» за свою «поміч» в його, Сигізмунда, вокняжінні), але водночас схоже, що щодо Олеська він ніби як дав зрозуміти, що допускає його залишення в складі Великого Князівства Литовського, Руського та Жемантійського.

За умови… якщо оборонці утримають замок!

Іншими словами, за Поляками Олесько визнавали в тому разі, якби їм вдалося здобути цей замок чи то штурмом, чи то зайняти в будь-який інший спосіб.

Українцям, які обороняли Олеський замок, Сигізмунд Кейстутович звісно подобався значно менше, ніж Свидригайло; але перебувати у складі Великого Князівства Литовського, Руського та Жемантійського – тобто все-таки своєї держави (і хоч би й під владою Сигізмунда Кейстутовича!), звісно подобалося їм куди більше, аніж під владою корони польської, де вони навіть формально не мали автономії і де, між іншим, на той час уже повним ходом ішли намагання зденаціоналізувати етнічні українські регіони: зокрема Холмщину, Белзчину, Перемишльшчину, Західну галичину (зараз – малопольща), Сяноччину… Польські або місцеві ополячені князі вже тоді активно розбавляли українське населення прийшлими польськими та німецькими колоністами і позбавляли автохтонних Українців усіх можливих прав, зокрема магдебурзьких. Власне ці утиски й стали причиною повстання українського населення в Белзі – на той час порівняно давно окупованого та «освоєного» Поляками.

Перед повсталими Українцям також упала важлива фортеця в Мазовії.

Це змусило Поляків зняти облогу з Луцька і відступити у 1431 році з Української землі.

Враховуючи невдалий досвід облоги Олеської твердині в 1431 році – коли Українці відстояли фактично не лише Олесько, а й значною мірою Україну – польська еліта на чолі з Володиславом Ягайлом вирішила діяти дещо інакше. Вони вдалися до дипломатії – видавши грамоту, за якою ніби як «пробачали» Українців та всю українську еліту за виступ проти короля, обіцяючи зберегти за ними всі їхні дідичні володіння та родові маєтності. Ясна річ, недаремно – а в обмін на зраду, тобто здачу й підданство польському королеві. Зокрема ця сумнівна «амністія» мала б стосуватися Богдана Івашка Преслужича Рогатинського. Можна думати, що цей документ вніс розкол в шеренги оборонців Олеського замку, – але в кожному разі повірили цьому документу не всі. Чи у всякому разі значна частина української еліти не бажала лишатися під рукою польського короля – навіть попри всі його «добрі» наміри.

Не сподіваючись утримати замок, у якому частина оборонців стала сподіватися ласки й «амністії» від ворога, Богдан Івашко Преслужич Рогатинський на чолі своїх прибічників вирвався з облоги з Олеського замку – і приєднався до Свидригайла.

Не знати вже, чи Володислав Ягайло виконав би свою обіцянку по відношенню до української еліти –Богдана Преслужича Рогатинського, зокрема! – якби той здався.

Але обіцянку щодо тих, хто не побажав йому піддаватися, король твердо виконав!

Він позбавив ту українську еліту, яка не піддалася йому, їхніх родових маєтностей.

В тім числі, звісно, й Богдана Івашка Преслужича Рогатинського (вже вдруге!..).

Попри все, Богдан Рогатинський, лишаючись вірним своїм принципам, продовжував тримати руку за Свидригайла.

І в кінцевому підсумку не пошкодував!

Історія на жаль рідко буває чесною, належно винагороджуючи людей принципових і шляхетних; але з Богданом Рогатинським відбулося, вочевидь, саме так! Коли Свидригайло став таки Великим Князем, а також в окрему державу було виділено Велике Князівство Київське Богдан Рогатинський став старостою клецьким і мельницьким. А у 1461 році він і взагалі став старостою Кам’янецького замку – котрий був куди потужнішим, багатшим і важливішим навіть від його рідного Рогатина!

Але й це ще було не все.

Богдану Рогатиському було віддано за дружину представницю великого князівського роду Олельковичів – які на той час були Великими Князями Київськими.

Вже не було серед живих Великого Князя Руського Свидригайла Ольгердовича: і немає нічого дивного в тому, що Великий Князь Київський Олелько Володимирович, який практично перейняв у Свидригайла «естафету» гуртування української еліти навколо фактично незалежної держави, якою було його Князівство Київське, виявив таку шану й довіру одному з найвірніших васалів і прибічників української національної справи.

Повчальна історія зовсім не обов’язково має бути гіркою.

То що ж можна «витягнути» в якості моралі з історії успіху Богдана Рогатинського?

А те, що патріоти, які жертвують своїми інтересами і до кінця стоять за українську справу, неодмінно будуть щедро винагороджені в державі, де панує українська національна влада!

[1] Кир – «православний аналог» титулу короля (поширеного в католицькому світі). Цей титул за Любартом Гедиміновичем визнавав ромейський імператор.