Незважаючи на те, що кількістю героїв наша історія аж ніяк не обділена – всіх одразу й не згадаєш, – попри це у нас є безліч діячів незаслужено забутих. От одним із них є такий собі Свидригайло, або ж Свидригайло Ольгердович (католицьке ім’я – Болеслав).

Народився наш герой близько 1370 року, а не стало його 10 лютого 1452.

Як бачимо, вік чималий – особливо як для невтомного воївника, котрим у першу чергу й був Свидригайло.

Нашу історію протягом другої половини 14-го та 15 століть називають «темними віками»: від неї заціліли одиниці документів,  котрі заледве дозволяють скласти хоч якусь послідовність подій.

Проте навіть з одиничніх та уривчастих джерел зрозуміло, що цей період був не менш багатим на героїв і видатних діячів, ніж період до монгольського нашестя та подальший (той, що після «темних віків» мається на увазі), котрий головним чином асоціюється з козаччиною. 16 століття – це можна сказати вже цілком козацьке століття, хоча починалося воно з діянь видатних князів, котрих ми тільки-тільки повертаємо до нашої історії: найвідомішою з їхніх династій є князі Острозькі, для яких згадане сторіччя було епохою найгучніших звершень.

Але ж чимало видатних князів було і в 15-му і в 14-му столітті! Нам не так багато відомо про їхню діяльність; але навіть ті епізоди, котрі подають окремі збережені історичні документи (причім переважно іноземного походження) дозволяють впевнено казати, що і князі не меншою мірою заслуговують бути визнаними національними героями чи у всякому разі видатними нашими історичними діячами, аніж, скажімо, козацькі отамани та гетьмани 17-18 століть.

Та навіть серед цих князів є такий, що хоч наче й відомий як політичний діяч, але не визнаний нами тією мірою, на яку заслуговує: згаданий вже князь Свидригайло, син Великого князя литовського Ольгерда та молодший брат польського короля Ягайла.

Не надто розлогі історичні повідомлення, залишені не завжди симпатизуючими (м’яко кажучи!..) сучасниками, створили славу Свидригайлові як діячеві доволі буйному, навіть «свавільному», який займався самими лише повстаннями, бунтами і що найцікавіше – що він буцімто сам не знав, чого хотів, здіймаючи повстання коли начебто для цього не було об’єктивних підстав. (Супротивники Свидригайла обачно остерігалися заглиблюватися в справжні причини його виступів.)

Дійсно, практично все життя Свидригайла пройшло у війнах, котрі мали переважно опозиційний характер, по відношенню до, скажімо так, «офіційних володарів держави».

Після того як у 1377 році не стало очільника Великого князівства Литовського, Руського та Жемантійського (далі – ВКЛР) Ольгерда, за якого князівство здійснило чи не найбільше територіальних надбань, спадкоємцем престолу став його улюблений син Ягайло, котрий проте не відзначався політичними та воєнними талантами. Понад те: дуже скоро брат і співправитель померлого Ольгерда Кействут (роки життя: 1307/1309 – 15 серпня 1382), сином якого був Вітовт Великий (1350 – 2 жовтня 1430), добре відомий правитель Великого Князівства Литовського, який посів цей трон дещо пізніше, піймав Ягайла на тому, що ми зараз називаємо державною зрадою.  Ясна річ, Ягайла було усунено з княжого столу – але при цьому ним одразу ж зацікавилися Поляки. Вони запросили Ягайла на трон королівства Польщі – проте за умови, що Ягайло приєднає до Польщі ВКЛР, на яке формально мав повне спадкове право. Тобто Поляки фактично розраховували на інкорпорацію сусідньої держави, «прив’язавши» її до себе через спільного правителя, який би за династичним правом володів би обидвома країнами. Зрозуміло, прямим текстом Литовцям, Українцям та Білорусам ніхто не казав, що їх хочуть приєднати до Польщі – але ж наша шляхта звісно дуже добре зрозуміла, до чого йде!

Тим‑то Вітовт відразу одержав величезну підтримку, коли повстав проти фактичного володарювання Ягайла. Боротьба між ними закінчилася тим, що Вітовта таки визнали намісником Ягайла, який зберіг за собою титул правителя Великого Князівства Литовського, Руського та Жемайтійського. Попри формально підлеглий (васальний) статус, в межах ВКЛР реально всі повноваження були у Вітовта і фактично він і був Великим князем Литовським.

І от коли здавалося, що брати… не те щоб замирились (бо вони перманентно боролися все-таки за вплив у Великому Князівстві Литовському, тобто поляки постійно штовхали Ягайла взяти реванш, а Вітовт перебивав ці спроби), але принаймні існував якийсь більш-менш усталений баланс сил між обома братами – збройне повстання здіймає Свидригайло.

Попервах він з інтервалом у кілька років бунтував – у всякому разі чужинські хроністи характеризували його повстання як «бунти». Причини ж Свидригайлових повстань, які відбувалися з 80-х років 14 століття особливо глибоко не аналізуються.

Проте справа, певно, полягала в тому, що Свидригайла – який, будучи сином Ольгерда, також мав повне право принаймні на якийсь уділ, на якусь частину держави, щоб мати її під своїм правлінням – просто обійшли при розподілі спадщини Великого Князя Ольгерда.

Тобто, наскільки можна здогадуватися – Свидригайлові просто нічого не дали!

Тут йому було за що гніватися…

Річ у тім, що за правління Ольгерда, на рівних з ним правах, – хоча Ольгерд був наче як першим серед двох рівних – у ВКЛР врядував як співправитель і його брат Кействут. Неофіційно вони між собою поділили Велике Князівство Литовське, розподіливши сфери впливу – і відповідно зобов’язання по обороні держави. Ольгерд тримав південний та східний фронт, а Кейстут тримав фронт західний, боронячи країну від найгрізніших її супротивників – тевтонських лицарів, тобто німецьким хрестоносців; та ще й на додачу помагаючи Галицько-Волинській державі (в особі кира Любарта Гедиміновича) боронитися проти Поляків.

Відтак Свидригайло, будучи сином офіційного очільника Великого Князівства Литовського Ольгерда, мав формально не менше прав на трон держави, ніж Вітовт – син співправителя Кейстута, який властиво також мав право титулуватися Великим Князем Литовським – і все-ж-таки не тією мірою, що Ольгерд. Отже, формально, Свидригайло мав навіть більше прав на трон, ніж Вітовт. І вже з цього можна побачити дійсні причини Свидригайлових повстань: адже йому не лишили в країні жодної влади.

Варто вказати, що розподіл владної спадщини між нащадками правителів не був справою такою вже довільною. Владу між нащадками намагалися розподіляти хай не однаково – це й рідко бувало можливим узагалі – та принаймні відверто не обділяти жодного з нащадків. Для такого мусили бути дуже поважні причини. Навіть сімейні збройні чвари далеко не завжди призводили до такого, щоб лишити князя без жодного – бодай найменшого! – уділу. Таке траплялося вкрай рідко. І вже геть рідко траплялося, щоб аж так – повністю, не давши навіть меншого за значенням володіння! – обійшли старшого з синів.

Можливо, цим і можна пояснити, чому Свидригайла за його «бунти» відразу навіть не ув’язнювали та не висилали з країни. Вочевидь, совість обидвох братів – і Вітовта, і Ягайла – таки гризла: бо вони розуміли, що Свидригайла обійшли при розподілі спадщини цілковито несправедливо. Тому якийсь час йому давали різні уділи, серед яких були Поділля, Сіверщина.

Та оскільки перші такі уділи Свидригайло отримав аж після третього свого повстання, то це явно було не те, чим можна було задовольнити його амбіції і фактичні права старшого нащадка Великого князя: радше це виглядало, мов якесь «нá тобі й одчепися». Тому був і час, коли Свидригайло навіть перейшов на службу до Великого князя московського. Такі переходи князів чи лицарів на службу в іноземних державах зовсім не вважалися зрадою. Це було абсолютно нормальним явищем; його свого часу ву ВКЛР навіть стимулювали з метою набуття їхньою елітою воєнного і політичного досвіду за кордоном. Тут добре розуміли, що такі здобутки ніколи не будуть зайвими.

І тут – хоча в ході ранніх повстань Свидригайла це впадає в око менше, проте в ході пізніших повстань Свидригайла дуже чітко проявилася така тенденція: його підтримували переважно етнічні українські землі. Прикидаючи, чому наших Свидригайло міг більше влаштовувати, ніж Вітовт, слід припустити, що Вітовт усе-таки був більшою мірою Литвином, ніж Русином, тобто Українцем. Нагадаємо, що Вітовт був сином Кейстута, який тримав західний фронт: відтак і більшу частину свого життя він провів у війнах з німецькими хрестоносцями, що повсякчас зазіхали на землі ВКЛР, і насамперед – етнічної Литви. Кейстут був блискучим воїном, дуже чесним і шляхетним лицарем і навіть самі хрестоносці були від нього в захваті: їхні хроністи так і писали, що Кействут, якщо дасть слово, то обов’язково його дотримає, і взагалі він такий пречудовий лицар! – один лише, мовляв, у нього недолік: що не християнин, а язичник!

Оцю‑бо справу і перейняв Вітовт у батька і гідно її продовжив, повсякчас і безнастанно воюючи з хрестоносцями. Адже ті, покликаючись на свою місію поширення християнства, постійно нападали на землі Литви, яка чи не останньою з європейських держав не була охрещеною. А отже, хрестоносці бачили у цьому формальні підстави розширювати свою територію за рахунок ВКЛР. Вочевидь, Вітовт не мав часу приділяти таку саму увагу українським і навіть білоруським територіям, котрі не менше потребували захисту від ординців; тому, наскільки можна здогадуватись, наші князі вирішували ці проблеми переважно своїми силами. Однак, коли Вітовт залізною рукою взяв владу у Великому Князівстві Литовському, розгромивши удільні князівства князів Корятовичів, які правили на Поділлі, та князя Корибута – який, так само як і Корятовичі, навіть карбував власну монету, правлячи на Сіверщині. В обох випадках монета була дрібна: але карбування власної монети – це був важливий прецедент. Карбуючи власну монету, володар показував усім іншим володарям, що він є незалежним правителем. Принаймні фактично.

Тож Вітовт знищив удільні князівства, які були практично державами в державі; але наша шляхта його терпіла – вочевидь саме тому, що Вітовт забезпечив добрий захист як від Татарів, так і від Поляків, які повсякчас посягали на наші землі, і влаштовували Українців ажніяк не більше, ніж Литвини. За Вітовта Литвини свято трималися звичаю «старовини не рушити, новизни не вводити» і Вітовт навіть захищав інтереси Українців – що зокрема видно по його церковній політиці.

Але все ж природно, що до Свидригайла українці мали значно більший сентимент – бо ж для Вітовта інтереси Литвинів як-не-як були першочерговими.

Напевно слід погодитися з висновками більшості істориків, що Свидригайло не був вправним політиком. І тоді, безперечно, слід визнати, що йому було чуже інтриганство, котре йому старанно приписували Поляки. Якраз до інтриг Свидригайло був невдатним. Судячи з рис характеру, які випливають зі спогадів сучасників, Свидригайло був людиною імпульсивною – але відкритою та щирою: тож можливо саме цим він і приваблював князів.

І якщо навіть узяти суто прагматичний аспект, відмовляючи нашим можновладцям в усякій дружности й вірности – то все одно Свидригайла вони мали підстави підтримувати цілком щиро:  князям було зручно, щоб ними правила людина, невдатна до підкилимних ігор. Для них це означало стійкість ієрархічних стосунків і власного становища. Вони могли бути певними, що їх ніхто не ошукуватиме з метою позбавити влади. Тому Свидригайло, який на додачу був сам по собі хоробрим лицарем і вправним воїном, мав величезні симпатії серед князів; і його особа – по‑своєму вельми харизматична! – належала до такого типу, який дуже вміє надихати своїм прикладом оточуючих.

Можливо саме цим слід пояснити те, що за Свидригайла завжди було кому воювати – навіть тоді, коли у нього, здавалося, майже все було втрачено. Можливо, цим також можна пояснити, що у Свидригайла, протягом його війн, котрі особливо розгорілися після смерті Вітовта, було багато союзників.

Одними з найпослідовніших були німецькі хрестоносці – тобто Тевтонський орден, який послідовно підтримував Галицько-Волинську державу. Треба пам’ятати, що історія хрестоносці, про яких у нас можливо склалося негативне враження під впливом Другої світової війни (і особливо пропагандистського фільму «Олександр Невський»), насправді були послідовними друзями Королівства Русі (Галицько-Волинської держави); тому й історія їхніх стосунків з Українським Королівством, й історія їхніх стосунків з Великим Князівством Литовським, це – зовсім різні історії.

Діаметрально протилежні!

Серед союзників Свидригайла так само були: молдовський господар Олександр Добрий (Александру Мушат), – видатний правитель, який свого часу був одружений з донькою Великого князя Київського, – і Татари.

Але поки був живий Вітовт, у Свидригайла вочевидь було небагато шансів запанувати у Великому Князівстві Литовському, Руському та Жемантійському – адже на відміну від Свидригайла, Вітовт був не тільки воїном, а й вправним політиком. Напередодні великої війни з хрестоносцями – котра, образно кажучи, вже ширяла в повітрі після смерті дружини Ягайла Ядвіги Анжуйської (яка своєю дипломатичною роботою згладжувала протиріччя між хрестоносцями та Польщею і Великим Князівством Литовським заразом) – Вітовт, після чергового Свидригайлового повстання, про всяк випадок запроторив очільника виступу до Кременецького замку (котрий і понині зберігся).

Саме звідти – через цілих вісім років! – його визволив український князь, родоначальник великої і видатної династії, про яку ми вже згадували: Дашко Острозький.

Та це трапилося пізніше. А десь через рік після ув’язнення Свидригайла розгорілася знаменита Грюнвальдська битва, у якій було з величезною натугою, але таки розгромлено німецьких хрестоносців об’єднаними силами Великого Князівства Литовського, Руського та Жемантійського і Польщі. В обидвох військах величезну частину складали українці. Там також були Гусити (етнічно споріднені з Українцями), Молдавани й Татари. Після цього настав період відносної стабільності Великого Князівства Литовського. Що найцікавіше, Вітовт, який не бажав остаточного розгрому Тевтонського ордену і зробив усе, щоб він лишився жити й у нього після Грюнвальдської битви «не відібрали останнє», став послідовним приятелем і другом хрестоносців. Ті ж і самí зі вдячністю вказували, що Вітовт дуже добре діяв як арбітр у їхніх внутрішніх конфліктах, помагав їм вирішувати різні складні питання.

Свидригайло з того часу вже повстань не підіймав – і здавалося, остаточно вгамувався; проте відразу після смерті Вітовта все найцікавіше на поверхню й вилізло!

Руська шляхта, – яка вочевидь справедливо гнівалася, почуваючись обійденою увагою, бо фактично не мала вирішального впливу на зовнішню політику ВКЛР, – втратила терпець, і висунула на правителя держави нарешті свого улюбленого Свидригайла. Вона спромоглася об’єднатися і буквально «втиснула» Свидригайла на трон, не давши опозиції вжити проти цього хоч скількись дієвих заходів.

Отож Свидригайла офіційно вінчали на Великого Князя, і протягом кількох років він встиг проправити державою – доки не влаштували свою диверсію Поляки. Вони зовсім не бажали, щоб Русини мали вплив у такій великій та могутній державі – а руський вплив був досить значним – і розуміли, що Свидригайло їх на Русь із їх експансією також не пустить. Вони швидко знайшли союзників всередині держави – поміж самих Литвинів, які, звикнувши до влади за правління Вітовта, умить втратили її з утвердженням Свидригайла. Легко зрозуміти, що вони не були вдоволені тодішнім своїм становищем, навпаки – були раді нагоді «реваншу»!..

Тож скориставшись відсутністю Свидригайла у стольному городі Вільно, Поляки Литвинам «допомогли» (бо ж насправді переслідували виключно власні інтереси, котрі й з литвинськими в кінцевому підсумку – як показала історія! – не збігалися…) висвятивши на трон іншого сина Кейстута – Сигізмунда, котрий формально також мав право на володарювання у Великому Князівстві Литовському, Руьскому та Жемайтійському. Переймаючись формальною законністю, Поляки навіть відрядили краківського єпископа Збігнєва Олесницького, – лютого ворога православних, та затятого українофоба (чи то пак «русинофоба» як за тодішньою термінологією), – і той особисто вінчав Сигізмунда на трон Князівства Литовського, Руського та Жемантійського. А щоб зрозуміти, що то була за людина(?) Збігнєв Олесницький, можемо між іншим згадати, що саме йому ми «завдячуємо» знищенню православного князівського храму в Перемишлі. Ця церква – що була споруджена ще засновником Галицького Князівства Володимирком Володаровичем! – була архітектурним витвором велетенської естетичної цінності. Поляки тоді не посоромилися ще й обмити кожний камінь з розібраного храму, щоб скласти їх наново – але вже не в церкву, а в костел!

А поховання українських князів, які знаходилися в усипальницях цього перемишльського храму, були брутально викинуті Збігнєвом Олесницьким, як сміття…

…І ось, коли Литвини, за допомогою Поляків – котрі окрім Збігнєва Олесницького прислали про всяк випадок ще й військовий відділ на підмогу (ну ще б пак – для такої‑бо справи!) – і проголосили законним господарем держави Сигізмунда, що фактично був узурпатором, – тут‑таки й підняла голову антируська опозиція. І з цього розпочалися міжусобні війни у Великому Князівстві Литовському, як тривали між прихильниками Сигізмунда і Свидригайла. Сигізмунда активно підтримували Поляки. Лінія фронту коливалася в межах сучасної Білорусі, то наближаючись до Вільна, то відкочуючись на українські землі.

У цей грізний історичний період, як воно завжди буває, одразу стало видно хто кому справжній прихильник, друг і товариш. Свидригайла найпослідовніше підтримували саме українські землі ВКЛР. За нього стояли зокрема Київщина, Волинь, Поділля. Понад те: був період, коли галицька шляхта склала зі Свидригайлом конфедерацію – просто кажучи, договір. Річ у тім, що на відміну від Київщини, Волині та Поділля, Галичина не входила до складу ВКЛР: не так давно (на той час: у середині 14 сторіччя) її загарбав король Казимир ІІІ‑й. Відтак Галичина перебувала у складі Польщі – до якої Свидригайло як правитель ВКЛР теоретично не мав стосунку.

Проте місцева українська шляхта вважала інакше!

Подробиці її договору зі Свидригайлом невідомі; але галицькій шляхті явно імпонувала проруська позиція Свидригайла, який на всі ключові посади – ще будучи єдиним господарем ВКЛР – ставив Русинів, тобто Українців. А Галичина, нагадаємо собі, на той час перебувала у складі Польського Королівства, будучи завойована ще польським королем Казимиром ІІІ. Можна думати, що перебування під польською владою їх також не зовсім влаштовувало. Чи то влаштовувало тимчасово, поки з одного боку його більш-менш ще можна було терпіти, а з іншого – не існувало якоїсь вагомої альтернативи.

Свидригайло ж якраз такою альтернативою і виявився. Це трапилося ще за правління Ягайла. Злякавшись посилення впливу Свидригайла, тоді прийняли постанову, за якою руська – в основному православна – шляхта зрівнювалась у правах із католицькою. Щоправда те зрівняння у правах не передбачало обійняття православними (а отже – й  Українцями) високих посад – котрі «призначалися» виключно католикам. А ними тоді переважно були Поляки і етнічні Литвини: тому що коли Литва за Вітовта була похрещеною, вона була похрещена за католицьким обрядом. Фактично з того часу почався перекіс балансу між православ’ям і католицтвом на Литві на бік католицтва, бо ж до того, за правління Ольгерда й у перші роки панування Вітовта там мали вирішальний вплив саме православні. (Варто уточнити, що територія тодішньої Литви, про яку щойно йшлося (мається на увазі власне Литви – тобто не рахуючи ще Білорусі – хоч та пізніше називалася з Литвою одним іменем, перебуваючи у складі Великого Князівства Литовського, але вже без Русі) обіймала майже всі території сучасної Литви і північно-західні території сучасної Білорусі.)

Отже, конфесійний момент у політичних протистояннях був дуже важливим, бо фактично співвідносився з етнічним. Можна навіть сказати, що за більшістю конфліктів, котрі виглядали – і навіть формально оголошувалися! – як конфесійні, на ділі значною мірою (хай і не на всі сто відсотків), приховувалося саме етнічне протистояння.

Неповне зрівняння в правах православних князів і шляхти з католицькими все-таки значною мірою заспокоювало Українців-Русинів; відтак на тлі сильної Влади Вітовта і відносної стабільності в державі вони вже не стали підтримувати повстання Свидригайла.

Зате коли по смерті Вітовта Свидригайло обійняв трон у Великому Князівстві Литовському, будь-які обмеження прав православних і, зокрема, права для шляхти князів та еліти православного віросповідання обіймати найвищі державні посади пішли в небуття, то українці відчули, як воно бути господарями в державі, і, звичайно, Свидригайло отримав велетенсьу підтримку, бо вже не було підстав зберігати старий порядок у жодному його прояві.

Коли після фактичної узурпації Сигізмундом влади у Великому Князівстві Литовському і розв’язання ним війни проти Свидригайла – щоб не тільки формально, а й фактично усунути його від влади в державі, – в цю війну на боці Сигізмунда включилася Польща (що відбулося майже відразу), вороже налаштовані до Свидригайла польські хроністи зазначали, що Свидригайла послідовно підтримують Русини, тобто Українці, і серед них він має величезну популярність. Щоправда, висвітлюючи причини цієї популярності, вони писали, буцімто Свидригайло, не маючи жодних талантів(?!!), будучи свавільним, бунтівним, імпульсивним і жорстоким, привабив усіх пиятиками і щедрістю. (Так, наче чимось іншим в Українців годі було викликати повагу!)

Та за цими обмовляннями криється чимало важливого – невтішного для наклепників!

По-перше, якщо серед найбільших гріхів історичного діяча називають любов пропустити чарку, – то це швидше за все означає, що суттєвого закинути цьому діячу нічого. Бо не уславився він ні підступністю, ні віроломством, на бездарністю, ні боягузтвом, ані жорстокістю чи хоч якимись збоченнями.

По-друге, просто так послідовні повстання не здіймаються. На цьому ми вже спинялися повище досить докладно. І знаємо, чому вороги Свидригайла замовчували його справжні мотиви до повстань.

А по-третє, якщо вже казати про обсмаковані (щоправда на відстані) польськими чорними піарниками «пиятики», які Свидригайло влаштовував з князями, то тут можна згадати, що князь Володимир Великий – Красне Сонечко – також влаштовував так звані «пиятики» з боярами і дружинниками.

Нічого нового, як бачимо. І Володимира чомусь «свавільним» та «бунтівним» не називають!

Проте справа навіть не в цьому.

Адже ж ми знаємо, що такі самі «пиятики» під назвою «корпоративів» проводять і в сучасних фірмах та інших великих організаціях. Тож це було не що інше як такий собі корпоративний захід, спосіб вирішення не тільки державних питань, але й міжособистісних проблем – у невимушеній обстановці, коли всі максимально розслаблені і важко що-небудь приховувати: язики розв’язуються, емоції прорізаються! (Билини київського циклу, доречі, подають не одну таку сцену.)

Тобто бучна учта – це був чудовий спосіб подолання внутрішніх конфліктів; причім часто ще в самому зародку. І Свидригайло цей спосіб успішно використовував – у той час як подібні архаїчні традиції, схоже, відходили в минуле і в Королівстві Польському і у Великому Князівстві Литовському (без Русі в даному випадку). Дійсно, за правління Вітовта те саме Князівство Литовське значною мірою трансформувалося з князівсько-дружинної держави, котра нагадувала києво-руський прототип, до більш централізованої монархії західноєвропейського зразка. А вже й поготів те саме було і в Польщі. Можна згадати, що ще й пізніше в Україні, і в 16 столітті і навіть в 17‑му дотримувалися традицій, які колись були звичайними для цілої Середньовічної Європи – але на той час вже давно стали «анахронізмом» (на Заході). Наприклад, сам князь, очільник війська і держави особисто вів війська у битву. Це у нас траплялося ще в 17‑му столітті; тоді як у Західній Європі на той час так уже ніхто не робив.

Безперечно, ці звичаї мали свій сенс: бо як мінімум вони показували, що Господар держави бере на себе відповідальність за свою політику й стратегію – і таким чином упереджувало авантюризм та бездумну політику серед правителів.

Тож і Свидригайло зовсім не був таким собі примітивним авантюристом і бездумним «бунтарем», як його подавали Поляки. (Врешті-решт по історії Козаччини ми добре знаємо, кого вони любили називати «бунтарями»…)

І отже, як уже мовилося, Свидригайло цілком влаштовував еліту, з якою він не гребував радитися, до якої був постійно відкритим, і яка – що не менш важливо! – могла сподіватися на стабільність свидригайлового політичного курсу.

Так-бо, не зважаючи на свою імпульсивність (невідомо ще чи дійсну, чи також вигадану!), Свидригайло був дуже послідовним в основних своїх цілях і напрямках боротьби.

Про його конкретні цілі хроністи не лишили спогадів – але вони випливають досить явно!

Свидригайло боровся за український характер держави – принаймні тієї, що знаходилася під його фактичною владою.

Саме тому він є видатним українським діячем!

І попри відсутність в історичніх джерелах текстів його політичних програм чи звернених до народу відозв та універсалів, сам факт його підтримки українськими князівствами, – які ніколи його не полишали, поки для цього була можливість, – показує, за кого Свидригайло стояв насправді, та чиї інтереси він обстоював!

Варто сказати, що серед істориків тривалий час побутувала думка, що в ході міжусобної війни у ВКЛР, зпровокованої Поляками, узурпатор великокняжого столу Сигізмунд таки витіснив Свидригайла з усієї території Великого Князівства Литовського та Руського. Проте нині є й інший погляд. Адже відомо, що Сигізмундові так і не вдалося взяти Київ, якого відстояли прихильники Свидригайла на чолі з воєводою Михайлом Юршею. Між іншим, героєм Луцької війни в ході якої було відстояно столицю Свидригайла Лучеськ Великий, нинішній Луцьк, від польських військ, очолюваних королем Ягайлом. Отже, щонайменше Київщина – а можливо, й більшість українських земель! – так і лишилися непідвладніми Сигізмундові; і це незважаючи на вирішальну перемогу останнього в битві під Вількомиром, про яку понижче.

Війни між Сигізмундом і Свидригайлом за вплив у Великому Князівстві Литовському Руському та Жемантійському тривали фактично до битви під Вількомиром 1435 року, (або як її ще називають, битви на річці Святій), в якій зійшлися війська Сигізмунда із польськими союзниками і війська Свидригайла, котрого підтримували серед інших Татари, а ще – давні вірні союзники Українців: Німецький (цебто Тевтонський) Орден хрестоносців. Внаслідок головним чином фатального збігу обставин проруські сили зазнали тоді величезного розгрому і були фактично знищені. Сигізмунд після того став господарем якщо не цілої держави Князівства Литовського Руського та Жемантійського, то принаймні більшої її частини. Ми так і не знаємо, чи вдалося йому завоювати всі руські території – наскільки відомо, вони так і не підкорилися остаточно: ми вже знаємо, що Київа – вельми значного на той час політичного та військово-стартегічного центру – війська Сигізмунда так і не взяли… але в кожному разі Сигізмунд відчув себе після того повновладним господарем.

(Доречі, вкрай промовистий факт: в інтронізації (вінчанні на престол) цього князя брав участь краківський єпископ – цебто вже знайомий нам одіозний Збіґнєв Олесницький! Як мовиться – «Без коментарів!»…)

І ось тут всі одразу дізналися, що таке справжнє свавілля.

Наскільки відомо з хронік, Сигізмунд почав виявляти патологічну підозріливість до всіх. Він став без розбору заарештовувати та саджати до в’язниць найчільніших представників еліти: князів та шляхту – в тому числі й тих, що його підтримували (на свою голову!..). Зокрема було ув’язнено руського князя Олелька, котрий очолював литовські війська, які не спромоглися взяти Київ. (Вочевидь його підозрювали в тому, що він, будучи етнічним Русином, тобто Українцем, не взяв Київ свідомо, саме, через руські симпатії; але схоже, що арешти багатьох інших вельмож не мали навіть такої мотивації.)

Легко зрозуміти, що за таких умов ніхто не міг знати, хто буде наступним!

І тому до Сигізмунда досить швидко виросла опозиція навіть серед самих Литвинів. Розчаровані Сигізмундом виявилися і Поляки: бо швидко побачили, що скориставшись їхньою підтримкою, Сигізмунд зовсім не має наміру поступатися їм впливом у Литовському князівстві (щоправда, ось це вже радше робить честь правителеві!). Зокрема не прагне віддавати ті території ВКЛР, на які в Польщі ну дуже розраховували…. Скінчилося тим, що через вісім років після узурпації Сигізмундом трону у Великому Князівстві Литовському, в неприступному Тракайському замку – першій резиденції Великих Князів Литовських – його просто порішили князі Чорторийські, що зуміли пробратися в цю неприступну твердиню. До слова, Троцький (Тракайський) замок за всю свою історію жодного разу не був узятий ворогами.

Серед одноосібних правителів (або так званих «диктаторів») в історії достойні й адекватні люди безперечно переважають: причім із величезним відривом… Але коли господар не вміє шанувати свій народ і свою вірну еліту, та зраджує національним інтересам – то… жодні стіни чи неприступні фортеці таких володарів не рятують!

Тимчасом у Польщі, котра постійно підтримувала Сигізмунда, змінилася обстановка. На троні опинився Русин – що звісно відразу ж поклало край протируській політиці. Не вдаючись в подробиці внутрішньополітичних пертурбацій скажемо, що у 1440-му році Свидригайло фактично отримав те, чого домагався, – хай можливо й не у повному вигляді. Його було визнано Великим Князем Руським; щоправда він отримав цей титул пожиттєво. Це означало, що після смерті Свидригайла його землі перейдуть у володіння його формального сюзерена Великого Князя Литовського, котрий мав також титул Короля Польського. А отже, фактично, ці землі мали перейти до Польщі.

Під владою Свидригайла опинилися величезні володіння. Вони включали в себе окрім Волині також Поділля, і фактично всі українські етнічні території. Точні кордони Великого Князівства Руського, – тобто, практично незалежної держави, котра опинилася у Свидригайла, – не всюди можна точно окреслити. Але відомо, що на Сході межі свидригайлових володінь сягали нинішнього Донбасу, включаючи частину Донецької області; а на Півдні сягали Чорного моря. Дещо помагає у встановленні кордонів володінь Свидригайла історичний документ, який на сьогодні зберігся, під назвою «Список городів Свидригайла» – тобто міст. І чимало цих міст знаходяться за межами нинішньої України! (Хоча, звісно, слід пам’ятати, що й етнічні території тоді дещо відрізнялися).

Тому буває кумедно читати в деяких текстах, де пишуть, що, мовляв, після стількох повстань та війн Свидригайло лишився «всього лише(?!!) удільним господарем на Волині»…

Оце-то так!

У цього «удільного господаря» був по-перше титул, котрий робив його фактично незалежним правителем; а по-друге – велетенські території, котрі сягали далеко за межі волинської землі! І нагадаємо: тоді майже повністю включали українські етнічні території, – окрім тих, що перебували у складі королівства Польщі та королівства Угорщини.

Свидригайло Ольґердович відтак був одним із небагатьох правителів, котрі в не надто сприятливих умовах спромоглися зібрати під своїм берлом більшість українських етнічних територій у статусі по суті незалежної держави. Це стало справедливим та закономірною винагородою його самовідданої та тривалої боротьби, котра протягом півсторіччя надихала та об’єднувала (а ми знаємо з історії, як це бувало в нас нелегко!) українську національну еліту.