Вступ

Сучасний світ у питаннях війни та миру все більше віддає перевагу формам колективної безпеки, що зумовлюється очевидною агресивністю теперішньої російської федерації; слабо прихованими лідерськими амбіціями Китаю, що придивляється до успіхів та поразок російської армії в Україні, зважуючи власні шанси на результативне застосування сили на міжнародній арені; провокативною поведінкою північної Кореї та очевидним зв’язком між російською війною в Україні і військовою активністю на Близькому Сході. Логічно, що міжнародні військові коаліції демократичних держав у своїх рекомендаціях (стандартах) щодо роботи з особовим складом бойових підрозділів роблять акценти на дисципліну, професійну (бойову) підготовку, технічне оснащення та роботу військових психологів у напрямку профілактики та нейтралізації бойових стресів.

Увага до морального стану бійців з урахуванням їхнього власного світобачення та особистого ставлення до наявних військових конфліктів, що виявлялася на початку ХХ століття, зазнала критики і певною мірою згасла. Турботу щодо готовності бійця вступити в бій та ризикувати власним життям, було замінено рекрутинговим підходом та конкурентними розмірами зарплатні. Отже, до бойових підрозділів приходять ті, хто свідомо готовий ризикувати власним життям задля пропонованої суми грошової винагороди. Професійні військові.

Одначе, розв’язана кремлівським керівництвом війна в Україні, – що за масштабами та інтенсивністю боїв вийшла на рівень Другої світової, – нагадала, що (1) є країни – потенційні жертви агресії, які не включені до колективних систем безпеки; (2) у надто масштабних конфліктах, попередньо запланованої кількості навчених військових може не вистачити, а стійкості у бою додає не тільки хороша професійна підготовка.

Джерела української стійкості

Від грудня 1991 року, коли в Україні відбувся референдум, – на якому очевидна і незаперечна більшість українців підтримали незалежність, – українське суспільство постійно перебувало і досі перебуває у стані радикальних якісних змін. Переборюючи надмірну конформність та страх власної національної самоідентифікації – звички, вкорінені системною пропагандистською роботою та силовим впливом кремля під час тривалого російського домінування на наших територіях, – народ і суспільство, впевнено формують оновлену українську націю, звертаючись при цьому до витоків власної історії, власної мови, власного (традиційного) культурного середовища, притаманних українцям духовних цінностей.

Проте, незалежність ніколи і ні для кого не була подарунком. Це – найвища народна і національна цінність, яка потребує постійного захисту у великому конкурентному світі. І захисту, в тому числі, військового. Якщо від початку проголошення незалежності 1991 року цей аспект державного будівництва в Україні з певних причин (зокрема віри у стабільність встановленого після Другої Світової світового порядку) не вважався пріоритетним, то події 2014-2022 років чітко вказали на слабкість зовнішніх гарантій і необхідність більш прагматичного погляду на власну безпеку. Питання відновлення української військової потуги та нарощення її до високого, якісного професійного рівня постало як вибір між життям і смертю.

Навесні 2022 року, всупереч очікуванням міжнародної спільноти, українська армія, сформована в тому числі і з добровольців територіальної оборони, відкинула значно чисельніші та оснащеніші російські війська від великих українських міст, отримавши яскраві, видимі цілому світові перемоги на полі бою. І світове експертне середовище з подивом відзначило, що, при оцінці воєнних перспектив сторін військових конфліктів, воно досі нехтувало таким аспектом військової справи як наявність у військовослужбовців мотивації до виконання своїх специфічних обов’язків, безпосередньо пов’язаних з такими ризиками як втрата життя, каліцтво чи потрапляння у полон.

Другим цікавим для фахівців аспектом стало, – щоправда вже відоме окремим представникам іноземних ЗМІ ще з 2014 року, від початку боїв за Український Донбас, – єднання армії і народу у вигляді активної безпрецедентної волонтерської підтримки українських збройних сил на рівні «конкретна група волонтерів – конкретний підрозділ». Пропагандистське гасло радянських часів («армія та народ – єдині»), під яке навіть підлітків силоміць гнали на заводи з виробництва боєприпасів, в Україні стало реальністю завдяки суто народній ініціативі. Мало того – воно стало спільною справою цілої нації.

Звідки ж ці потужні ресурси, які дають змогу українцям стримувати чисельно значніші російські підрозділи та розбивати колони техніки, маючи істотно меншу кількість боєприпасів?

Відповідь на це дає історія. Саме та глибока історія української культури та української державності, що живе у душі народу, якщо не в конкретних образах, то щонайменше – на рівні його генетичної пам’яті.

Освіта та мотивація

Суть освіти, яку надає держава – підготувати індивіда до життя у заданому суспільстві на умовах максимальної інтеграції в це суспільство та активної соціалізації, з тією метою, щоб його подальша діяльність сприяла досягненню цілей, які ця держава перед собою ставить. Відповідно форматуються і навчальні програми та освітні матеріали, які мають формувати у індивіда світогляд, що не викликатиме у нього суперечностей з загальним образом відповідної країни, держави, нації. А яка держава – такі і цілі.

Московська держава, що згодом трансформувалася у Російську імперію, Радянський Союз та російську федерацію, відпочатку постала як агресивне, схильне до завоювань чужих територій утворення, і як бачимо зараз, суть його лишається незмінною незалежно від набуття чергових «оновлених» форм. З огляду на стале планування війн на чужих територіях, а отже й потребу мати вдосталь чоловіків, вмотивованих ризикувати життям на полі бою, та жінок, вмотивованих народжувати нових, поповнюючи тим самим втрачений у загарбницьких війнах людський фонд, керівництво агресивної держави мало формувати загальну настанову на світову першість московитів та «другорядність», «меншість», «молодшість» сусідніх народів, які потрапляли в коло його загарбницьких інтересів. Прихід московського воїна на чужі землі мав гарантуватися впевненістю у своїй вищості, зневагою до способу життя, культур, мов та історії завойованих народів і готовністю до брутальної та жорстокої поведінки. Завоювавши чужі землі, агресор мав упередити місцеві повстання та рухи спротиву, застосувавши на першому етапі залякування, а на другому – наполегливу асиміляцію місцевого населення, щоб ще певніше гарантувати власну безпеку та непорушність власних завоювань. За московською концепцією, окрім мови та культури загарбника на «нових територіях» поступово впроваджувалося і «відформатоване за московськими потребами» бачення світової та місцевої історії. Завойовані народи мали самі повірити в те, що приєднання до московської держави є для них благом і «долученням до значно вищої та досконалішої форми буття». Для певнішої реалізації програми москвини паралельно вдавалися до геноциду у формі масового знищення місцевого населення, масових переселень та створення сприятливих умов для міжетнічних шлюбів за обов’язковою участю московитів. При тому, що подібні практики властиві всім агресивним державам, зорієнтованим на розширення свого впливу через активну колонізацію чужих територій, московська політика особливо вирізняється схильністю до формування «закритого, обмеженого в собі світу» з мінімальним доступом до інформації ззовні та викривленням загальної інформації про зовнішній світ з акцентом на його демонізацію. Ця, притаманна тоталітарним державам технологія формування потрібних їм мотивацій громадян, свого часу (а саме, в період Холодної війни) отримала назву «залізна завіса», за аналогією з елементом облаштування театральної сцени, що мав локалізувати пожежу в театрі в разі її виникнення.

За такою «залізною завісою», за задумом московської влади, упокорені народи мали забути не тільки про свою історію та свої характерні соціокультурні ознаки, але й про світ, відмінний за своїм устроєм від московського. А той «таємничий» зовнішній світ мав забути про них.

Та як ми вже говорили вище, народна пам’ять може бути досить стійкою навіть у надзвичайно викривленому інформаційному просторі, а пам’ять багатомільйонного українського народу виявилася незнищенною. Хоча в епоху надшвидкого розвитку інформаційних технологій та активних інформаційних війн, за умов продовжуваного московського впливу на демократичний, відкритий український простір у вигляді системних інформаційних вкидів та відсилань до нагромаджених на нашій території і в наших умах маркерів з деструктивного проєкту «русского міра», відновлення призабутих знань з історії України та української культури, як і активне повернення у широкий вжиток української мови, стає важливим мотивуючим чинником, що лежить в основі національної безпеки.

Історичний аспект інформаційної, просвітницької та виховної роботи у військах

Інформаційні спецоперації з метою залякати чи ввести ворога в оману, щоб ослабити його спротив, проводилися здавна. Мотивація своїх військ, залежно від епохи, виду конфлікту чи способу набору бійців ґрунтувалася на племінній, родовій, етнічній чи національній приналежності; відповідній територіальній чи адміністративній організації; груповій спільності; харизмі та авторитеті командирів; матеріальній винагороді або ж перспективі здобуття військових трофеїв чи навпаки потребі зберегти своє життя, життя рідних, свою землю і своє майно.

До способів забезпечити формування єдиної команди та близькості між військовими (формування відчуття «свій») можна віднести характерні для раннього Середньовіччя спільні трапези в присутності князя чи місцевого державного або військового посадовця та давню британську практику створення офіцерських клубів, які своєю чергою виросли з «клубів джентльменів». Офіцерські клуби отримали поширення в англомовних країнах, проте сучасні дослідники вважають їх феодальним пережитком та ознакою суспільної нерівності, успадкованими з тих часів, коли офіцерські чини отримували «за народженням», а до війська набирали простих селян. Гуртуючись разом, офіцери звикали відмежовуватися від солдатського середовища, що лишалося для них «витратним матеріалом», якому легше віддавати накази, спрямовуючи на смерть. У ХХ столітті офіцерські клуби отримали неабиякий розвиток під час Другої світової та Холодної війн, зокрема у США. Окремо створювалися і солдатські клуби, щоб особовий склад міг відпочити у вільний від служби час. Слід зазначити, що офіцерські клуби могли облаштовуватися танцювальними залами та сценами для оркестрів чи музичних гуртів, проте у всі часи найпопулярнішим елементом офіцерського клубу був бар. Відповідно, після виникнення низки демократичних рухів, що виступали проти будь-якої сегрегації та періодичної боротьби з пиятикою, що практикувалася у військах, офіцерські клуби почали занепадати. Зіграло свою справу і розширення рекреаційних та ресторанних мереж у цивільному середовищі, що зробило офіцерські клуби, призначені для вузького кола осіб, просто нерентабельними. Останнім ударом по цих структурах був скандал 1991 року у Лас Вегасі, коли під час щорічного зібрання асоціації військовослужбовців Військово-морських Сил та Морської Авіації США учасники перепилися і масово вдалися до сексуальних домагань просто у коридорах готелю «Лас Вегас Хілтон» (подія відома як Tailhook Scandal of 1991). Це мало прямі наслідки для керівництва Військово-Морських Сил, і з тих часів офіцерських клубів, як таких, лишилося небагато.

У військах сучасної Франції акцент робиться на спортивне виховання, тому тут існує розгалужена мережа «спортивно-культурних клубів Міністерства Оборони». Проте, некомерційні бари з алкогольними напоями можуть існувати у спеціально облаштованих кімнатах відпочинку особового складу. Можемо зазначити, що у Франції віддають перевагу напоям міцністю менше 30 градусів.

Істотне значення для підвищення бойового духу та зміцнення військової звитяги у давні часи відігравали героїчні пісні, легенди, перекази. В Україні періоду козаччини на рівні з казками, легендами та переказами були поширені думи, як продукт кобзарської справи та кобзарського мистецтва. Значну роль тут відігравала і церква.

У XVII–XVIIІ століттях почали створюватися перші військові навчальні заклади: 1653 – кадетська школа в Пруссії, 1653 – Королівська військова академія в Турині, 1775 – королівська військова школа у Парижі, 1776 –.у Франції створено ще 12 королівських військових шкіл.

20 листопада 1917 року, за наказом Генерального секретаря з військових справ Симона Петлюри на базі Костянтинівського військового училища Російської імперії було утворено військову школу, якій присвоїли ім’я Богдана Хмельницького. В січні 1918 року, юнкери з 1-ї української військової юнацької школи взяли активну участь у боях з червоногвардійцями, зокрема у бою під Крутами.

Системний вплив на свої і чужі війська через газети, листівки та плакатну продукцію здійснювався вже у ХІХ-ХХ століттях. Значною мірою і в Першій та Другій світових війнах. Цей спосіб мотивації своїх вояків та демотивації ворога активно і вміло застосовували відповідні референтури (військові органи управління) Української Повстанської Армії під час Другої світової війни та ще десятиліття потому.

З 1918 року кремлівська влада більшовицької росії, в умовах радикальної зміни постмонархічного суспільства, запровадження комуністичної ідеології та тотальних кадрових змін в державному управлінні та армії, з метою надання базової освіти новому офіцерському та унтер-офіцерському складу, і не меншою мірою поглиблення ідеологічної роботи у військах, починає створювати так звані «будинки просвіти червоної армії», які у новоствореному Радянському Союзі переросли в «будинки червоної армії та флоту» та «будинки офіцерів» і стали потужною мережею комуністичного навчання та ідеологічного контролю військових, і в першу чергу офіцерського складу, у форматі просвітницько-рекреаційних зон, де військові та члени їхніх сімей могли переглядати фільми, відвідувати лекції, концерти, різноманітні гуртки та «університети марксизму-ленінізму».

Слід уточнити, що загалом, якщо спільне проведення дозвілля сприяє формуванню єдиної команди через спільні інтереси та відчуття взаємної близькості і підтримки, то всяка комунікація з військами у площині інформаційної діяльності чи просвіти спрямована на виховання почуття гордості за свою країну, впевненості у її військовому потенціалі та вірності державі або ж народу (в українському варіанті військової присяги акцентується вірність народові України). Така робота, як бачимо, особливо важлива, коли суспільство переживає гострі перехідні періоди.

Завдання інформаційно-освітньої роботи у Збройних Силах України та форми її реалізації на сучасному етапі.

Для кращого розуміння стану речей та реальних завдань інформаційно-освітньої роботи в українському суспільстві загалом слід не забувати про такі чинники:

1. З огляду на тривале перебування України у складі Російської імперії та Радянського Союзу, які, в своїх інтересах, здійснювали на нашій території активну пропагандистську роботу, значно підкріплену адміністративними заходами та силовим тиском, ще маємо у суспільстві відносно стійке викривлене уявлення про історію України та місце і роль нашої держави у світових економічних, політичних та культурних процесах. Зміни цієї ситуації відбуваються поступово, з поборюванням інерційних процесів внаслідок перебування частини суспільства під впливом старих, сформованих до 1991 року (рік проголошення Незалежності України) стереотипів. З тієї ж причини, ще й досі триває процес ліквідації на території України вибудуваних в радянські часи структур московського впливу на кшталт церковних організацій та московських символів (пам’ятники, назви вулиць, святкові дати тощо).
2. Російська федерація від початку нашої Незалежності продовжує здійснювати масований та інтенсивний інформаційний вплив на українське суспільство з використанням згаданих вище рудиментів радянської системи в якості інформаційних «якорів»: апелювання до «спільної історії», закладених радянською системою освіти псевдоісторичних знань, стереотипів про «значимість російської мови та російської культури», «меншовартість українців», «демонізованих українських героїв та самих українців як етносу», «потужні ресурси росії та російської армії», «вищої місії росії як супердержави».

Відкрита повномасштабна війна росії проти України значно прискорила процеси очищення українського суспільства як від інформаційного сміття так і від широко впровадженої заздалегідь ворожої агентури, проте у багатьох із нас ще присутній когнітивний дисонанс, викликаний різноспрямованими відчуттями позитивного сприйняття і (1) незалежності, вільного майбутнього та справедливої війни своєї держави, і (2) свого особистого життя чи життя батьків та близьких родичів у колишній радянсько-московській системі координат.

Остаточне звільнення від множинного сприйняття глибинного українсько-російського конфлікту і є тим невичерпним резервом народної мотивації до захисту своєї держави, який ми маємо вивільняти старанно і послідовно.

Як вказувалося вище, потрібні настанови та орієнтири (глибока історія українського народу та української мови, спільні національні риси та цінності, спільна мета у побудові вільного відкритого суспільства, демократичні засади управління та гостре неприйняття тоталітарної моделі) вже закладені у самій народній пам’яті, але, щоб дати їм вільний розвиток, необхідно активно мінімізовувати агресивний зовнішній ворожий вплив і це має здійснюватися послідовно, як через формальні, так і через неформальні освітні процеси.

Якщо у перші десятиліття незалежності в Україні. В тому числі при Центральному будинку офіцерів ЗС України діяли неформальні освітні структури у форматі «університетів українознавства», що за своїми навчальними програмами у спрощеному вигляді наслідували шкільні та університетські навчальні програми, то з перебудовою відповідно до нових потреб формальної освіти, появою значної кількості книжкових та електронних видань потрібного спрямування, а тим більше зі стрімким розвитком комунікативних технологій, неформальній освіті необхідно освоювати нові форми поширення знань: перейти від політики «лікнепу» до стимулювання самоосвіти в галузі історії України, історії українського війська, української культури та мови, а поза тим і в галузях геополітики, міжнародної економіки, філософії, психології та комунікації, зокрема в частині протидії технологіям маніпулятивного впливу.

Якщо формальна освіта, – відповідно до затверджених міністерствами освіти підручників та навчальних планів, – передбачає системне формування свідомих громадян своєї країни на шкільному рівні та потрібних країні фахівців на рівні спеціальної фахової чи вищої освіти, то неформальна освіта, набуваючи найрізноманітніших форм – від освітніх каналів чи електронних сторінок ЗМІ, державних або громадських структур до приватних блогів та ютуб-каналів відповідного спрямування – зорієнтована на заповнення прогалин у офіційних навчальних програмах, стимулювання в суспільстві інтересу до тих чи інших додаткових знань, оперативне реагування на позитивні явища чи негативні інформаційні вкиди.

З огляду на тривале військове протистояння зі збройними силами російської федерації, масовість та потужність військових операцій, сучасне українське військо має значно збільшену за останні роки чисельність і так само значною мірою складається з мобілізованих громадян практично усіх (визначених законодавством) вікових категорій, що раніше не готували себе до військової служби, а в мирному житті мали найрізноманітніші професії. Отже, значна частина людей середнього та старшого віку

• здобувала освіту ще за давніми або недостатньо реформованими з точки зору бачення української та світової історії програмами;
• професійно займаючись своїми робочими питаннями в умовах цивільного життя імовірно була далекою від бачення світу через поняття «свій – чужий» або «моя країна – країна агресор», що притаманно професійним військовим і вимагає відмінних внутрішніх настанов, пов’язаних з високим рівнем загроз, про які ми вже згадували вище (втрата життя, каліцтво, полон);
• могла знаходитися під впливом ще не викорінених в Україні ворожих інформаційних каналів (у широкому розумінні цього терміну), структур та організацій (в тому числі політичних та релігійних);
• могла просто абстрагуватися від подій, пов’язаних зі здобуттям Україною незалежності, умовно зберігаючи так звану «нейтральну позицію» («мене це не обходить», «це – не моя війна»).

Зазначені моменти не додають бійцю мотивації та стійкості в бойових умовах, мало того, відкрито висловлюючи свою позицію, такий боєць негативно впливатиме на настрої та, відповідно, мотивацію і рівень дисципліни своїх побратимів, які на даний момент, ще не пройшли етап остаточної самоідентифікації себе, як повноцінного громадянина незалежної Української держави і свідомої частини (одиниці) вільного демократичного суспільства.

В цьому випадку традиційна для армій усіх країн світу ставка на жорстку дисципліну та відповідальність бійця за непослух чи правопорушення, без його внутрішнього усвідомлення власної відповідальності перед державою і суспільством, може бути недостатньою. Зате ворожі інформаційно-психологічні операції в такому середовищі можуть цілком досягнути своєї мети – мінімізації бойового потенціалу того чи іншого підрозділу.

Тож не слід забувати, що стійкість бійця в умовах бойових дій значною мірою забезпечується

• його чіткою самоідентифікацією як громадянина, бойової одиниці своїх військ і безпосереднього учасника збройного конфлікту;
• розумінням суті війни та відчуттям справедливості дій своєї країни, своєї армії, частини, підрозділу, а також власної особистої долученості до справедливої справи;
• відчуттям особистого зв’язку з попередніми поколіннями, особистої долученості до давніх військових традицій свого народу, історично закріплених уявлень про військову честь і гідність, історичного шляху своєї країни як державного утворення;
• ефективною задіяністю таких національних, а отже, спільних для «своєї армії» ідентифікаторів як державна мова, національна культура, символи, пантеон національних героїв та пам’ятні дати;
• увагою з боку держави та командирів, не тільки у дотриманні його прав, а й у довірі до нього та його долученні до важливої і правдивої поточної інформації про події у власній країні та в світі.

Зазначені умови диктують потребу не ігнорувати інформаційну та просвітницьку роботу у військах а навпаки берегти і розвивати активну комунікацію в ланцюжку «держава – суспільство – командування – військовослужбовець» з залученням всіх існуючих у військах профільних структур від військових засобів масової інформації та медіа до закладів культурного спрямування (клуби, бібліотеки, будинки офіцерів).

При цьому, враховуючи відкритість українського суспільства та практично сформований за роки російсько-української війни тісний комунікативний зв’язок українських військових з цивільним населенням, робота у напрямку популяризації знань недостатньо розкритих для суспільства важливих сторінок української історії та посилення позицій державної мови має здійснюватися не в закритому військовому контурі, а різноспрямовано:

по-перше з вивченням, оцінкою та залученням невійськових (громадських) інформаційних джерел (тематичні приватні блоги, ютуб-канали та ін., що можуть бути рекомендовані для перегляду військовим),

по-друге на основі відкритості військових інформаційних джерел та зорієнтованості інформаційно-освітніх матеріалів не тільки на військовослужбовців та членів їхніх сімей, а й на все українське суспільство, що сприятиме не тільки підвищенню авторитету Збройних Сил України та полегшенню мобілізаційних процесів за рахунок нарощення мотивації до активного протистояння агресору на національному рівні, але й загальному зміцненню національної безпеки в частині її інформаційної та психологічної складової.

Даний підхід передбачає не нав’язування спеціально прописаних текстів, а формування інформаційно-освітніх матеріалів чи рекомендацію таких матеріалів до ознайомлення на основі добровільного вибору, залежно від жанрових уподобань тієї чи іншої особи з одного боку і створення у підрозділах відповідного середовища, що сприятиме процесам самоосвіти з іншого.

Форми створення та поширення інформаційно-освітніх матеріалів можуть і мають бути різноманітними з урахуванням наявних у конкретних структурах чи підрозділах, які їх продукують чи поширюють, кадрів, залежно від їх освіти, професійного досвіду та особистих умінь (якостей). На практиці така робота вже здійснюється у форматі інформаційних агентств, військового радіо та телебачення, малотиражних газет, сторінок та каналів у соціальних мережах, ютуб-каналів, курсових мереж. Важливо не обходити увагою якісніші зразки створеного у таких формах продукту, вчасно оцінювати їхню спрямованість (вузькопрофесійна чи широка тематика), ефективність та перспективу ширшого впливу на аудиторію і, відповідно, сприяти їх популяризації та активному поширенню.

Висновок

В умовах тривалої та виснажливої війни з агресивною росією сьогодні є вкрай важливим стимулювати активне створення інформаційно-освітніх матеріалів, що формуватимуть серед військовослужбовців та в цивільному середовищі, – яке складає зокрема мобілізаційний резерв наших військових підрозділів, – увагу та повагу до історії своєї держави та свого народу, його мови, культури, традицій та воєнної історії. При цьому слід опиратися на принципи врахування наявних творчих сил та їхнього потенціалу, ефективності, максимального охоплення аудиторії, взаємозв’язку створюваної різними джерелами інформації та максимально можливій взаємодії існуючих (наявних) інформаційних та організаційних ресурсів.

Дуже важливо при цьому працювати на формування єдиного різносторонньо і повноцінно наповненого військово-цивільного інформаційного простору у вигляді стійкого україномовного середовища, яке своєю наповненістю, узгодженістю та збалансованістю завдяки раціональному використанню творчих сил та можливостей, створить потужний захисний потенціал на протидію активній російській пропаганді та намаганням ворога сформувати паралельний, вигідний йому псевдо-український простір. Допоки ми не усунемо залишкові наслідки тривалої радянсько-російської пропаганди, ця робота буде надзвичайно важливою складовою у системі загальнонаціональних безпекових заходів.