Щодо причин, які спонукають людство до застосування зброї та взаємного знищення науковці пропонують широкий перелік визначень серед яких можна виділити такі як

• Закладені в самій людській сутності агресія та потяг до конфліктів, які людству ніколи не вдасться побороти. З цієї точки зору агресія спрямовується на «інших», «чужих» чи інакше кажучи на ширші чи менші групи осіб, відмінні від агресора за культурною, політичною, етнічною, мовною, соціальною чи релігійною ознакою.
• Тваринні інстинкти людини, що спонукають її до боротьби за виживання.
• Любов, як почуття людини, що спонукає її захищати священні для себе об’єкти.
• Відсутність, не існування миру як такого, бо те, що нам видається миром насправді являє собою лише черговий період підготовки до війни.
• Умови відповідної території проживання, що формують войовничі настрої.
• Геополітичні умови, що впливають на конкуренцію між державами.
• Суб’єктивні рішення державних діячів.
• Інтриги та волевиявлення лідерів з психологічно ненормальним ставленням до чужого життя, які примушують народ воювати.
• Демографічні умови, що спричиняють нестачу ресурсів при істотному збільшенні населення.
• Переважання в суспільстві молоді чоловічої статі, якій не вистачає можливостей для самозабезпечення, успішного пошуку роботи та кар’єрного зростання.
• Бажання заволодіти більшою кількістю ресурсів.
• Прагнення народів, держав до власної безпеки.
• Об’єктивна природна необхідність війн як форми регулювання балансу: чисельність населення Землі – кількість земних ресурсів.

Оглядаючи наведений перелік можемо зауважити, що всі означені фактори – природні, психологічні, економічні, демографічні чи геополітичні, хоча й викликали у науковій полеміці певне протистояння, насправді мають серйозне підґрунтя і не можуть не враховуватися при вивченні більш чи менш масштабних збройних конфліктів, оскільки діють на людську мотивацію переважно комплексно. При цьому у всіх випадках виникнення збройного протистояння якась сторона буде першою – тобто агресором, але залежно від культурного, соціального, матеріального рівня, взаємного балансу сил тощо протилежна сторона сама може бажати військового шляху вирішення суперечностей або ж ні. В будь-якому разі обидві з них вступивши у великий збройний конфлікт вирішуватимуть питання власного виживання, власного суверенітету (спротив нав’язуванню чужої волі) та убезпечення від загрози його втрати в майбутньому.

Намагання убезпечитись від нав’язування чужої волі з боку імовірно сильного супротивника завжди спонукало племена та держави до творення форм колективної безпеки у вигляді військових та торгових союзів. Це надавало певну перевагу і для наступальних дій, що переважало на ранніх етапах людської історії, і для тривалого миру, про що людство власне задумалося лише у ХІХ столітті.

Щоправда юридичні основи поняття взаємної чи то колективної безпеки було закладено європейськими країнами ще з укладенням у 1648 році Вестфальського миру між Священною Римською імперією Габсбургів, Іспанською імперією, Шведською імперією, Французьким королівством, Швейцарією та Республікою Об’єднаних провінцій Нідерландів. Так званий Вестфальський договір був наслідком кривавої 30-літньої війни, що охопила низку європейських країн і фактично сформував приблизну карту сучасної Європи. Війни він не припинив, однак конфлікти були дещо мінімізовані і певною мірою регламентовані. Іншими словами, в результаті цього договору, окрім переділу територій та визнання незалежності Швейцарії і Нідерландів, було

• закладено основи сучасного міжнародного права та дипломатії у її сучасному вигляді;
• фактично визнано пріоритет національної держави над династійною та поняття нації як такої;
• сформульовано поняття суверенітету національних держав і принцип не втручання у внутрішні справи суверенної держави;
• впроваджено поняття балансу сил, що означало право на створення міжнародних військових альянсів з метою недопущення створення чи виникнення наддержав;
• створено прецедент масштабного міжнародного договірного процесу – у переговорах брали участь 109 делегацій, хоч вони і прибували в різний час з 1643 по 1646 роки.

1795 року Іммануїл Кант у своїй книзі «Вічний мир: філософський нарис» окреслив ідею контролю над конфліктами та зберігання миру між державами у форматі світового співтовариства держав які поважають одна одну і прихильно приймають іноземних представників на своїй території. Мислитель проте аж ніяк не пропонував формування структур з ознаками наддержавних організацій.

Період наполеонівських воєн наповнив практику війни новими тактичними прийомами, організаційними елементами, активнішим використанням інженерних засобів та розвитком військової інженерної справи, що само-собою збільшувало деструктивні наслідки та потенційну кількість жертв військових конфліктів. За цих умов, спровокована діями Наполеона англо-американська війна 1812-1814 років, яка не призвела ні до чого окрім активних бойових дій з перемінним успіхом сторін на території США і Канади, глибоко вразила американське суспільство і спровокувало поширення пацифістських настроїв, а на державному рівні – прийняття ізоляціоністської політики. Президент Джеймс Медісон з цього приводу заявив, що чим менше Штати матимуть справ з Європою – тим краще. А його попередник Томас Джеферсон зауважив, що європейська система є системою війни і чим більше Сполучені Штати від неї відмежується тим краще буде для них.

Отже, в Америці розпочався процес створення пацифістських товариств та організацій. А 12 квітня 1861 року тут вибухнула громадянська війна, що тривала до 26 травня 1865 року. Під час цієї війни відбулося близько 2000 битв, у яких загинуло 655000 чоловік і близько 400000 було поранено. Виразними наслідками війни стали остаточна відміна у Сполучених Штатах рабства, а також об’єднання країни та її швидкий індустріальний розвиток.

Війни у Європі та поширення демократичних настроїв і організацій, що боролися за громадянські права, також не могли не спричинити антивоєнну боротьбу. В Англії створюється значна кількість товариств, що виступають не тільки за зменшення робочого дня чи права жінок, але й за усунення військових конфліктів через впровадження системи міжнародного арбітражу. Так 14 червня 1816 року у Лондоні з’являється «Товариство за Встановлення Постійного і Загального Миру», відоме згодом як Лондонське Товариство Миру (London Peace Society) або Міжнародне Товариство Миру (International Peace Society).

В імперській Франції справа просувається важче, проте невтомний борець за мирне співіснування держав Фредерік Пассі ініціює створення «Міжнародної Ліги миру», яка офіційно проголосила про своє існування навесні 1867 року. Невдовзі, інший француз, Шарль Лемоньє, що перебрався до Женеви, не вбачаючи широких можливостей для роботи заради миру у Франції Наполеона ІІІ, створює тут «Лігу миру і свободи». Лідери обох Ліг зустрічаються між собою для обговорення можливого злиття організацій, проте Лемоньє занадто радикальний, а Пассі вважає, що у боротьбі за мир немає місця для політичних, релігійних чи інших роз’єднуючих переконань. Злиття не відбулося, але співпраця тривала. «Міжнародна Ліга Миру» продовжує взаємодію з активістами у Швеції, Бельгії та Англії. Саме в цих країнах рух за мирне вирішення конфліктів вже набирає помітних обрисів. Активна діяльність Ліги не надто прихильно сприймається французькою владою – поліція конфісковує їхні листівки та брошури, а потенційні учасники остерігаються лишати свої підписи у списку членів організації і з причини можливих репресій, і з причини її політичної невизначеності. Як писав сам Фредерік Пассі, багато гідних людей і яскравих особистостей говорили йому: «Я готовий взяти участь у найжорстокішій боротьбі, але я маю знати на чиєму боці». Лунала на адресу Ліги критика і щодо відсутності патріотизму та зради інтересі Франції.

«Мир – це наш принцип і наш мета, – відповідає на те Пассі. – Ні політичні, ні релігійні уподобання не можуть порушити нашу єдність».

Ліга наміряєтся збирати щорічні форуми, з накресленням планів та звітами по виконану роботу та поточні досягнення, та ж тут 1870 року вибухає франко-пруська війна. Фредерік Пассі та його колега, протестантський пастор Мартен-Пашуд, як засновники і активісти Міжнародної Ліги Миру пишуть листи французькому імператору та пруському королю з емоційними закликами не починати війну і нагадуваннями про християнське сумління, майбутні гори трупів і ріки крові*. Проте перемагають примітивні амбіції: французька еліта переоцінює свої сили і вперто хоче військової слави, а протилежна сторона має підготовлене, добре зорганізоване  та навчене військо, бо ж тільки 1866 року завершили успішну для себе прусько-австрійську війну і відчуває свою технічну перевагу, зокрема в артилерії, логістиці та організації штабів і системи зв’язку. Французи мають кращі рушниці, але вони мало важать проти кращих німецьких сталевих гармат Круппа, які вже заряджаються з казенної частини і б’ють на 6 кілометрів, тоді як бронзові гармати французів з дульним принципом заряджання дістають лише на 4 км. Краще розбудували німці і залізничні шляхи, хоча залізнична мережа Франції також була не найгіршою в Європі. Отже за два роки війни (1870-1872) з боку французів загинули 139000 людей, 143 були поранені, 370000 потрапили в полон. Німці втратили мертвими 50000, пораненими 90000 і ще 14000 пропали безвісти. Характерно, що ця війна відзначилася раніше небаченими втратами від вогню артилерії і спробою з боку французів організувати партизанський рух, що було реалізовано у вигляді погано зорганізованих, слабо озброєних і не надто дисциплінованих груп з колишніх військових (так званих francs-tireurs – вільних стрільців), які нападали на німецькі обози та тилові підрозділи. При цьому значних втрат армії зазнали від епідемії віспи – з інфікованих у французів померли 19% (23500 осіб), а у німців, які на відміну від супротивника вже застосовували вакцинацію, тільки 5% (450 осіб).

В результаті війни Франція з імперії стала республікою, а німецькі землі остаточно об’єдналися і стали імперією. До того ж Франція втратила Ельзас та Лотарінгію і пережила дні Паризької Комуни (під час цих подій за різними свідченнями сучасників без суду і слідства було розстріляно від 10000 до 30000 осіб).

Так само врешті-решт об’єдналася й Італія, оскільки з огляду на війну французи були змушені вивести свій військовий контингент з Риму, де він захищав папську владу. Рим був анексований Італією і став столицею, а вже згодом 1929 року, під суверенітет Папи Римського було передано територію Ватикану.

І саме 1672 року поборники мирного способу вирішення конфліктів отримали першу вагому перемогу.

Під час громадянської війни у Сполучених Штатах конфедерати поповнювали свій флот за рахунок кораблів, які виготовлялися на суднобудівних заводах Англії. Таких кораблів було виготовлено п’ять і вони, зокрема, були призначені для рейдерських (корсарських) операцій, тобто полювали за торговими суднами супротивника, вистежуючи їх на звичайних їхніх маршрутах. Один з таких рейдерів під назвою «Алабама» був особливо успішним. З 1862 року про 1864-й (коли його нарешті затопили біля берегів Франції) він потопив до 65 торгових кораблів Північних Штатів. Отже, 1869 року Вашингтон висунув Лондону претензії щодо відшкодування збитків, оскільки Англія, оголосивши про свій нейтралітет, не докладала зусиль, щоб перешкодити своїм підприємствам оснащувати конфедератів. Сполучені Штати мріяли в рахунок покриття завданих їм збитків або отримати значну суму коштів (до 2 млрд. американських доларів) або приєднати до США територію Канади. На той час американці вже викупили у росіян територію Аляски, а активні та добре озброєні американці ірландського походження вже зорганізувалися у загони і спробували, не надто зважаючи на уряд, вдертися на територію Канади.

Справа виглядала непростою і саме тут було вирішено запропонувати сторонам вирішити суперечку через міжнародний арбітражний суд. В результаті роботи спільної американо-британської комісії 1871 року у Вашингтоні було підписано відповідну угоду, яка визначала, що справа має розглядатися у Женеві (Швейцарія).

До складу арбітражного суду увійшли по одному представнику від США, Англії, Італії, Швейцарії та Бразилії. Після розгляду справи суд постановив, що Англія має сплатити США 15,5 мільйонів американських доларів, що Англія і зробила. Таким чином було створено прецедент, про який так мріяли борці за мир мало не від початку століття, а світові еліти задумалися над кодифікацією і ширшим впровадженням у життя міжнародного права.

На цій хвилі успіху Фредерік Пассі та його однодумці відновлюють роботу своєї Ліги Миру вже під назвою «Французьке Товариство Друзів Миру» і продовжують співпрацю зі своїми зарубіжними колегами, зокрема у формі міжнародних зібрань. А в Англії відомий активіст Вільям Рандал Крімер (William Randal Cremer), який 1970 року ініціював створення Робітничої Асоціації Миру, щоб перешкодити Англії вступити у франко-пруську війну, 1875 року також дає цій організації нову назву: «Ліга Міжнародного Арбітражу».

Тим часом у 1877-1878 роках відбувається російсько-турецька війна. В лютому 1878-го воюючі сторони підписують Сан-Стефанський мирний договір, за яким Болгарія отримує статус автономного князівства з правом самостійно обирати князя. Формально Болгарія залишається васалом Османської імперії, проте турецькі війська мають бути виведені з її території, а російські лишаються там протягом двох років. Однак, посилення російських позицій на Балканах турбує Європу, зокрема Велику Британію та Австро-Угорщину і вони вже у червні того ж року скликають Берлінську конференцію, за рішенням якої частина болгарських земель повертається до Туреччини. Під час конференції активісти боротьби за мир намагаються активно доносити високим гостям ідеї миру, до яких ті не дуже дослухаються, але Фредерік Пассі бачить у цій конференції великий прогрес, бо її перебіг і результати широко висвітлюються у пресі. Байдуже, що її рішення спровокували повстання супроти повернення під турецьку владу слов’янського населення у Піринській Македонії та Фракії і там ще когось вбили…

Поширювані в Європі ідеї миру водночас жодним чином не пов’язуються з поняттями самовизначення та свободи народів. У 1884-1885 роках у Берліні, під головуванням Бісмарка, активно працює так звана Конголезька конференція (Kongokonferenz) на якій представники 13 європейських держав та США «працюють над виробленням спільної політики щодо африканського континенту». Відверто кажучи йдеться про «цивілізовану боротьбу за Африку» – узгоджені дії з її колонізації або ж привласнення «великими країнами» територій, що належать африканським народам та організоване упокорення цих народів. І питання уникнення збройних конфліктів між колонізаторами зовсім не передбачає не застосування зброї проти самих африканців.

Коли 1889 року європейські борці за мир в рамках Всесвітньої виставки у Парижі збирають першу Міжпарламентську конференцію, на локаціях виставки експонуються і чотири сотні живих людей – представників африканських племен.

Отже, оскільки після 1872 року міжнародні конференції борців за мир проводилися у різних містах Європи і досить активно, женевська Ліга Миру і Свободи пропонує проведення Всесвітнього Конгресу Миру 1889 року в Парижі, у дні, коли завдяки проведенню грандіозної всесвітньої виставки з нагоди 100-річчя Французької революції столиця Франції мала перетворитися на справжній всесвітній центр досягнень науки, промисловості та культури.

Тим часом, 1888 року Вільям Рандал Крімер, який 1885 року вже був обраний до англійського парламенту, запропонував влаштувати зустріч між прихильними до справи миру французькими та англійськими парламентарями. Лідер Французького Товариства Друзів Миру Фредерік Пассі радо підтримав цю ініціативу і така зустріч відбулася 31 жовтня того ж року в Парижі, в одному з залів Гранд-Отелю. Результатом цієї зустрічі якраз і було рішення про скликання Міжпарламентської конференції 1889 року, після завершення роботи Конгресу.

Не зважаючи на домінуючий песимізм серед світової еліти щодо можливості мирного співіснування, Міжпарламентську конференцію таки вдалося зібрати – значною мірою тому, що свого представника погодилися прислати США. Зустріч парламентаріїв відбулася наприкінці червня у паризькому готелі «Континенталь». Загалом на Конференції, як пише у своїх спогадах Фредерік Пассі, було представлено 12 парламентів різних країн і це вже був певний успіх. 30 червня парламентарі з Австро-Угорщини, Бельгії, Данії, Франції, Італії, Ліберії, Іспанії, Великобританії та Сполучених Штатів прийняли рішення про необхідність збиратися щорічно, а з 1894 року, це зібрання отримало назву Міжпарламентський Союз (Inter-Parliamentary Union, IPU), до якого поступово приєдналися всі країни, у яких на той час існували парламенти. Для роботи у проміжках між щорічними сесіями було обрано Міжнародну комісію та Комітет, штаб-квартира якого розташувалась у Берні (Швейцарія). Згодом Комітет кілька разів змінював місце свого постійного перебування: 1911–1914 – Брюссель (Бельгія); 1914–1920 – Осло (Норвегія), а від 1921 – Женева (Швейцарія).

Міжнародною комісією також було створено додатковий орган – центр інформації та взаємодії під назвою Міжнародне Бюро Миру.

На початку МПС ставив за мету широке впровадження у міжнародну практику вирішення конфліктів арбітражних (третейських) судів на основі двосторонніх міждержавних угод і його членами були окремі парламентарі, проте з часом його функції значно розширились, а на сьогодні членами Союзу є законодавчі органи країн-учасників. Якщо перед Першою світовою війною МПС об’єднував представників 24 країн то на 2024 рік він вже нараховував 180 членів та 15 асоційованих членів. Робота МПС сприяла створенню Міжнародного третейського суду в Гаазі, а виникнення цієї міжнародної організації стало поштовхом до створення Ліги націй і саме на основі МПС було створено таку організацію як ООН. З 1996 року між МПС та ООН підписано договір про співпрацю і ця співпраця від 2000 року послідовно зростала у різних напрямках, хоча, скажімо, Конгрес Сполучених Штатів (один з засновників МПС) полишив цю організацію ще у 1980 році.

Однак, повертаючись до 19 століття, не можемо не згадати Гаагзьку мирну конференцію 1899 року. Можна було б дивуватися, що цю конференцію ініціював у 1898 році саме російський цар, але на те у нього були вагомі причини, далекі від щирих гуманістичних поривів.

Минуло лише два роки, як Микола ІІ прийшов до влади в Російській імперії (1896), а країна, завдяки зусиллям міністра фінансів Сергія Вітте тільки-но починала набирала економічної потуги, зосередившись на індустріалізації, зміцненні російського рубля та мінімізації зовнішнього боргу. До напружених стосунків з Японією та Туреччиною додавалася тривожна ситуація на західному напрямку з огляду на зростаючу потугу кайзерівської Німеччини і її троїстого союзу з Італією та Австро-Угорщиною. Англія також займала ворожу позицію, виразно демонструючи підтримку Японії у її конфліктах з Російською імперією і єдиним на той час надійним союзником Росії у Європі лишалася тільки Франція. Сам молодий імператор від народження не був схильним до керівництва державою і більше тішився в компанії своєї дружини ніж у товаристві міністрів, а внутрішнього спокою у країні не було й поготів, бо орієнтуючись на промисловців та іноземні (переважно французькі та бельгійські) інвестиції уряд занедбав сільське господарство, але й не був готовий за європейським зразком покращувати життя робітників – скорочення робочого часу до одинадцяти з половиною годин (11,5!) вже стало для російської промисловості стресом. Зі свого боку монарх не мав наміру впроваджувати парламентаризм і лишався на позиціях власної абсолютної влади, що, звісно, не могло стримати множення революційних чи навпаки жорстко консервативних рухів, а тільки множило репресії. Спостерігалося і очевидне надмірне споживання народом горілки, але тут уряд вбачав і певний позитив – доходи від монопольного продажу горілчаних напоїв складали 24% усіх надходжень до державної скарбниці.

На цьому російському тлі стрімко розвивалися європейські технології виробництва новітньої зброї, що виходили на рівень, для Російської імперії недосяжний. І всі мирні ініціативи, про які ми згадували вище, цьому аж ніяк не заважали, проте, можливо, саме вони надихнули Миколу ІІ чи його міністрів (до прикладу: Сергій Вітте, якого особливо турбував стан російської економіки був категорично проти військового напрямку розвитку) ініціювати процес роззброєння, аргументуючи його не власною на даний момент слабкістю, а закликами до гуманізму і збереження людських життів.

Аналізуючи послідовно-зверхню та агресивну поведінку Московії у міжнародних відносинах, що час від часу прикривалася вдаванням дружби та миролюбності, але віками лишалася незмінною за будь-яких форм правління чи обрисів російської держави, не можемо без певної долі сарказму читати сьогодні листи, які міністр закордонних справ Російської імперії граф Муравйов писав тоді іноземним послам у Санкт-Петербурзі 24 грудня 1898 року Основні тези цих листів:

• Його Величність Російський імператор сповнений миролюбності і гуманізму.
• Російський імперський уряд переконаний, що настав найсприятливіший час для пошуку, шляхом міжнародних обговорень, найефективніших способів забезпечити усім народам благодать у формі надійного і тривалого миру, і щонайперше – покласти край постійному розвитку сучасного військового озброєння.
• Збереження загального миру та скорочення надмірних озброєнь, які стали тягарем для всіх націй, в теперішньому світі, стають ідеальним напрямком для зосередження зусиль усіх урядів.
• Протягом останніх двадцяти років нації чітко усвідомили потребу загальної розрядки, а збереження миру перетворилось на мету цілого світу. Саме заради цієї мети великі держави створили потужні військові альянси, саме заради неї вони наростили свої війська до небачених досі масштабів і продовжують це робити, не зупиняючись ні перед якими жертвами. Але ж… це не дає очікуваних результатів.
• Наростаючі фінансові витрати задля зміцнення армій завдають шкоди суспільному добробуту.
• Інтелектуальний та фізичний потенціал націй, труд і капітал спрямовані у неприродному для них напрямку і розтрачаються вкрай непродуктивно.
• Сотні мільйонів людей задіяні у виробництві жахливих машин знищення, які виглядаючи сьогодні останнім словом науки і техніки вже завтра втратять своє значення, бо знову з’являться нові, потужніші види озброєнь. Через це занедбано або й зупинено розвиток національної культури та економіки, накопичення національних багатств.
• Озброєний мир став надважким тягарем для націй і якщо так триватиме й надалі, то це призведе до катастрофи, від жахливих наслідків якої здригатиметься кожна мисляча істота.

Звісно, що ці тези і сам текст листа – не більше, ніж повторення формулювань, напрацьованих європейськими та американськими громадськими організаціями й окремими активістами. Тема була на той час як бачимо, «актуальною», бо не тільки збурювала уми пацифістів, але й допомагала великим державам зберегти статус-кво і не віддати конкурентам у торгівлі чи на політичній арені своїх надбань, отриманих у результаті застосування – прямо чи опосередковано – власної військової сили.

Разом з тим мирні конференції та інші подібні зустрічі представників великих держав завжди виконували роль зручної платформи для чергових переговорів і врегулювання як торгівельних та грошових, так і іміджевих інтересів геополітичних гравців.

Там само напрацьовувались і основи сучасного для кожної епохи міжнародного законодавства, в основі якого віддавна лежали торгівельні та митні угоди, династійні чи інші владні права і домовленості щодо війни та миру.

Тому і перша та друга Гаагзькі конференції (1899 та 2007 років), що часто розглядаються, як єдиний процес, не виконали задекларованої мети (щодо контролю гонки озброєнь), а лише актуалізували домовленості про порядок переговорних процесів між великими країнами у вигляді загального документу про мирне вирішення міжнародних спорів і значною мірою врегулювали міжнародне законодавство щодо порядку ведення війн та кваліфікації військових злочинів. Відповідно, зусилля учасників були спрямовані на створення Міжнародного суду для вирішення міжнародних спорів через обов’язковий арбітраж, що мав би хоч якою мірою усунути війну як регулятивний фактор у міждержавних стосунках. Романтичні очікування щодо верховенства міжнародного права очікувано не виправдались, бо хоч більшість країн, включаючи Сполучені Штати, Велику Британію, Росію, Францію, Китай та Персію і виступали за обов’язковий міжнародний арбітраж, але кілька країн на чолі з Німеччиною наклали на цю пропозицію вето і учасникам вдалося створити тільки Постійний третейський (арбітражний) суд, до якого країни могли звертатися лише на добровільній основі.

Поточні висновки нашого побіжного аналізу підтверджуються тим, що замість наміченої третьої конференції у Гаазі, європейські країни 2014 року розпочали Першу світову війну, до якої згодом (1917) долучились і Сполучені Штати. Війна набула нечуваних досі масштабів, за що отримала такі назви як Велика війна або «Війна, щоб завершити всі війни». У всякому разі так цей конфлікт тоді бачився світові. У ній брали участь 38 держав, було мобілізовано 70 мільйонів військовослужбовців (з них 60 мільйонів європейців), загинуло 8,5 мільйона військових і 13 мільйонів цивільних. І, звісно, прийняті перед цією війною Гаазькі конвенції відверто порушувались, а розвиток видів озброєнь та їхні технічні характеристики отримали новий потужний імпульс.

Наслідком війни 1914-1918 років був розвал чотирьох імперій (Російської, Німецької, Австро-угорської та Османської), новий переділ світу і створення Ліги Націй.

Власне, ідея створення постійної міжнародної організації для посилення контактів між країнами і уникнення деструктивних конфліктів, як логічне продовження попередніх мирних домовленостей, активно обговорювалась вже від початку війни. Ще майже за рік до її завершення своє бачення нового світового порядку виразно сформулювали британський прем’єр-міністр Девід Ллойд Джордж та американський президент Вудро Вільсон. Останній виклав це бачення у так званих «14 пунктах», що у приблизному викладі виглядали так:

1. Оскільки однією з причин Великої війни на думку багатьох була таємна дипломатія, пропонувалося, що всі мирні угоди мають бути відкритими, як і процес їх досягнення; дипломатія має діяти відверто, на очах у громадськості.
2. За межами територіальних вод судноплавство має бути цілковито вільним як підчас миру, так і під час війни, за винятком окремих випадків, передбачених міжнародними пактами.
3. Між націями, які погоджуються на мир і об’єднуються для його підтримки мають бути, по можливості, усунуті всі економічні бар’єри, умови торгівлі між ними мають бути рівними.
4. Мають бути надані та прийняті дієві гарантії того, що національні озброєння будуть максимально скорочені до найнижчого рівня потреб внутрішньої безпеки.
5. Має бути здійснене вільне та неупереджене врегулювання всіх колоніальних претензій, засноване на суворому дотриманні у всіх питаннях суверенітету принципу однакової ваги інтересів відповідного населення та інтересів визнаного міжнародним правом уряду.
6. Виведення іноземних військ з території Росії та надання їй можливості вільного політичного вибору та формування своєї міжнародної політики. Готовність прийняти Росію у всі міжнародні структури, які вона сама обере для своєї участі та надання їй усякої допомоги, яку вона потребуватиме чи бажатиме. Не втручання у стосунки між Росією та націями колишньої Російської імперії, які мають засвідчити «розумне і безкорисливе співчуття» щодо колишньої метрополії.
7. Мають бути виведені іноземні війська з Бельгії, а її суверенітет має бути відновлений у повному обсязі.
8. Уся територія Франції має бути звільнена та відновлена, а відібрані у неї Пруссією 1871 року Ельзас та Лотарингія мають бути провернуті.
9. Кордони Італії мають бути відкориговані так, щоб вони були чітко впізнавані за національною ознакою.
10. Народи Австро-Угорщини мають мати найширшу можливість для автономного розвитку.
11. Мають бути звільнені від іноземних військ Румунія, Сербія та Чорногорія. За чіткими національними ознаками мають бути створені кілька балканських держав, яким буде надано міжнародні гарантії політичної та економічної незалежності і територіальної цілісності. Сербія має отримати вихід до моря.
12. Турецькій частині існуючої Османської імперії має бути забезпечений надійний суверенітет, але іншим націям під владою цієї імперії мають бути гарантовані безпека життя та цілковита можливість автономного розвитку. Дарданелли бути назавжди відкриті як вільний прохід для кораблів і торгівлі всіх націй на основі міжнародних гарантій.
13. Має бути створена незалежна польська держава, яка повинна включати території з беззаперечно польським населенням. Їй має бути забезпечений вільний і безпечний доступ до моря, а її політична та економічна незалежність і територіальна цілісність гарантуватимуться міжнародним пактом.
14. Для забезпечення взаємних гарантій політичної незалежності та територіальної цілісності як великим, так і малим державам на основі конкретних угод має бути сформоване загальне об’єднання націй (Ліга націй).

Згадки Вільсона про суверенітет викликали значний ентузіазм серед противників колоніальної системи і його «пункти», як і сам американський президент набули величезної популярності. Цей текст держави Антанти активно використовували з метою пропаганди та деморалізації військ центральних держав і їхніх союзників, акцентуючи на питаннях автономного розвитку націй, що за задумом мало похитнути стійкість багатонаціональних імперських армій.

Насправді Вудро Вільсон зовсім не був прихильником самовизначення націй і його бачення «автономного розвитку народів» закінчувалось там, де закінчувались американські торгові інтереси. Тези про «самостійність» були спрямовані виключно на розвал ворожого табору, потужне ядро якого складали Німецька, Австро-Угорська та Османська імперії.

Так чи інакше, коли війну було закінчено «14 пунктів» лягли в основу переговорних позицій країн-переможців під час Паризької мирної конференції (18 січня 1919 – 21 січня 1920) та нового переділу світу.

Під час тієї ж Паризької конференції, 10 січня 1920 року було створено і Лігу Націй –першу міжнародну організацію покликану закласти фундамент не стільки системи колективної безпеки, як системи глобального управління. Основними завданнями Ліги було визначено

• запобігання війнам, створення умов для формування довірчих стосунків між країнами та роззброєння;
• врегулювання міжнародних суперечок шляхом переговорів та арбітражу
• забезпечення належних умов праці та справедливого ставлення до корінних жителів на підмандатних територіях та територіях країн-членів;
• запобігання торгівлею людьми та наркотиками;
• контроль торгівлі зброєю;
• турбота про глобальне здоров’я;
• контроль за дотриманням статусу військовополонених та належними умовами їхнього утримання;
• захист меншин у Європі.

Проте, засадничі положення Ліги насправді чітко ділили країни світу на «великі  держави», що так чи інакше тяжіли до утворення двох великих антагоністичних таборів (полюсів) та «країни третього світу», що розглядалися скоріше як ресурсна база країн «великих», які мали здійснювати над «малими» так зване «розумне управління». Отже, Ліга націй фіксувала колоніальну залежність од них країн від інших і не ставила собі за мету підтримувати суверенітети та самовизначення залежних народів, що в результаті загарбницьких воєн опинилися на «підмандатних територіях».

Світові лідери, такі як американський президент Вудро Вільсон чи британський прем’єр-міністр Джордж Ллойд вважали, що третій світ «не готовий до самоврядування» і, що йому досі потрібен період опіки з боку колоніальних держав. Практично вони не позбулися расистських теорій, оскільки щиро вірили в перевагу білої раси і з таких позицій заклики до миру означали включно убезпечення власних торгових інтересів та стабільності й максимально можливого розвитку  існуючих схем міжнародної торгівлі. А під «розвитком» малих країн, вони мали на увазі тільки ефективніше залучення їх до власних торгових операцій з метою отримання додаткових вигод.

До слова, 18 вересня 1934 року до Ліги Націй прийняли і Радянський Союз, що у новій для світу формі «пролетарської держави» являв собою реінкарнацію тієї ж Російської імперії. Для Радянського Союзу вступ в Лігу Націй був не скільки миротворчим чи гуманітарним кроком, скільки імітацією миролюбності та європейської цивілізованості для активнішого здійснення розпочатої з 20-х років широкої диверсійної та агентурної діяльності. На той час світ добре знав і про голодомор в Україні 30-х років і про сталінську репресивну політику та використання рабської праці на масштабних радянських будівництвах, проте це не завадило СРСР доєднатися «на рівних» до «миролюбної світової спільноти». Як ми вже зазначали вище, учасників Ліги націй турбувало збереження існуючого світового порядку більше, ніж фактичне уникнення збройних конфліктів та їх деструктивних наслідків. Отже, і те, що СРСР (а фактично Росію – ініціатора Гаагзьких конференцій) вже через п’ять років довелося витурити з цієї організації за вторгнення у Фінляндію, є скоріше закономірністю, ніж випадковим та неочікуваним явищем.

Не зупинила діяльність Ліги націй і інші військові конфлікти 30-х років ХХ століття, що врешті переросли у початок Другої світової війни, яка своєю чергою призвела до активних процесів деколонізації.

Те, що світ радикально змінюється було очевидним вже наприкінці другої великої війни, тож архаїчні засади Ліги націй вже не відповідали сучасним процесам.1946 року вона припинила своє існування, а натомість постала нова організація – ООН (Організація Об’єднаних Націй – створена восени 1945 року), яка була готова бачити країни світу рівними між собою.

Цього разу далеко не миролюбний Радянський Союз на правах одного з переможців гітлерівської Німеччини опинився серед засновників цієї нової організації, яка, згідно зі своїм статутом, продовжувала нести ідеї миру та відмови від військових конфліктів та навіть став постійним членом її Ради Безпеки з правом ветувати проєкти рішень. Фактично вже через два роки між очолюваним СРСР (Росією) «соціалістичним табором країн» та «капіталістичним світом», представленим Сполученими Штатами та колишніми колоніальними країнами Європи, розпочалася так звана «холодна війна», що тривалий час супроводжувалася далеко «не холодними» збройними конфліктами на території «країн третього світу».

Не заперечуючи важливість наявності такого міжнародного переговорного майданчика як структури ООН, сьогодні констатуємо, що органи колективної безпеки за всю свою історію хоча й мали певні успіхи у відверненні чи обмеженні збройних зіткнень, загалом проблеми війни і миру не вирішили. А досягнувши певного заспокоєння та скорочення військово-промислового виробництва у багатьох країнах світу запустили зворотній процес – спровокували уявно сильного агресора на відверті завоювання територій сусідніх держав з масштабним прицілом на упокорення світу та зміну існуючого світопорядку «за власним бажанням і баченням».

Коли, системно влаштовуючи довкола себе військові конфлікти, путінська Росія 2014 року захопила українські території і просунувши свої військові спроможності ближче до західних територій, 2022 року розпочала неочікувану для умиротвореного світу масштабну війну, європейські країни раптом усвідомили свою неготовність протистояти масштабній загрозі і вкотре зайнялися посиленням власного збройного потенціалу. Давня приказка «хочеш миру, готуйся до війни» знову набула актуальності.

Тож сьогодні, поряд з активною роботою міжнародної дипломатії, ми знову змушені повертатися до аналізу невикорінених за довгу історію людства причин війни та вивчати усі можливі ресурси збільшення власної сили та зміцнення своїх армій – від науково-технічного розвитку військових засобів до найдрібніших аспектів психології бійця та його мотивації до виконання складних, пов’язаних з ризиками каліцтва та втрати життя, завдань.