Що б там не казали, а таки «магія слова» існує! Та ще й яка! В числі першому журналу «КіноТеатр» за 2014 р. (до речі, загальний № 111! Магія?) статтю «Я вам безмежно вдячна!» я закінчив такими словами: «А ми сподіваємось, що хтось з читачів в Україні та за її межами знає, де нині проживає Еліан Сабате, місце зберігання 8-ми міліметрової плівки з хронікою, де є унікальні кадри з Іваном Миколайчуком. І ми колись обов’язково маємо їх побачити! Dum spiro spero!»

Отакою була надія… Але у Лесі є ще й інший вислів – Contra spem spero! Потрохи минав тихоплинний час, а ніхто «з читачів в Україні та за її межами» чомусь не відгукувався…

Трапилось і мені бути у Франції. Сподіваючись на чудо – «немовля» французькою мовою, в школі тоді нас вчили англійської – я спеціально поїхав до містечка Сен-Дені під Парижем. Саме звідти було отримано останню звісточку від Сабате. Кіноаматор з Луцьку Борис Ревенко написав Еліан за вказаною адресою, проте лист повернувся з надписом «адресат вибув»…

Походив я туди-сюди мальовничою вуличкою Урсуліне (rue des ursulines), позаглядав у вікна. Все міркував, що от розчиняться двері будинку № 15, вийде знайома мені по світлинах 30-ти річної давнини Сабате і вигукне «О! Славку! Нарешті ми здибалися…» Та так, як у голлівудському кіно, не сталося і я постукотів колесами приміського потягу до Парижа ні з чим…

Тимчасом швидкоплинний час знову минав. Я звертався до багатьох помітних і видних, здавалося небайдужих і демонстративно байдужих. Розповідав, переповідав, намагався заінтригувати, показував журнал зі своєю статтею, фотографію товстенного тому «Сценаріїв» Івана Миколайчука. З часом – невеличку книжку сценарію Івана Миколайчука та Еліан Сабате «Острів сліз», проілюстровану репродукціями олійних картин переможиці конкурсу Єлизавети Попової. І Всеукраїнський конкурс «Ілюстрації до непоставлених сценаріїв Івана Миколайчука» з нагоди його 75-річчя  і видання книжки було зініційовано та втілено головним редактором журналу кінотеатр Ларисою Іванівною Брюховецькою.

А допомога надійшла від… мафії! Це італійською вони так сім’ю називають! Таки один з членів нашої кінематографічної сім’ї відгукнувся. І цією соломинкою в затихаючому морі наших пошуків виявилась дочка колишнього керівника Главку кінофікації та кіновідеопрокату Держкіно України Віктора Олексійовича Ференця. Оксана Савченко. Дипломований, з університетською освітою, перекладач французької мови.

Вона розповіла, що, як перекладач, буваючи по справах у Франції, маючи там друзів та приятелів, давно розпочала свої пошуки. Допомагав чоловік Володимир, який теж вільно володіє французькою, до речі – він онук у других соратника Леся Курбаса в Харкові Миколи Савченка. От це мабуть саме та складова, якої бракувало усім попереднім шукачам. Проте, не поспішайте…

Ці пошуки, навіть з таким потужним мовним французьким лобі тривали понад три роки. Куди тільки не звертались, не писали, не дзвонили… А бюрократи-канцеляристи виявляються живуть не тільки в Україні!  Хтось зовсім промовчав, не відповів; хтось сповістив, що «про таке» може знати лиш начальник, а він у відрядженні; хтось з молодих дівчаток не сказали, але було зрозуміло, що саме цієї французької весни у них в голові зовсім інші пошуки…

Оксана призналась, що з часом помалу почали опускатись руки. Ну що ж робити? Не здаватись!

Врешті решт у голову прийшла найпростіша (коли добре знаєш мову!) думка. Доп’явши під час чергового візиту до Франції товстелезного телефонного довідника, Оксана окреслила собі всіх людей Парижа та околиць на прізвище «Сабате». Їх виявилось до двох десятків. Почала, як то кажуть… з початку. Тобто підряд. Від першого прізвища і до… Траплялись чоловіки. Одразу їх викреслювала зі списку. Дехто із респондентів ніяк не міг второпати хто і кого шукає… Але, вже десь сьомою (!), відгукнулась ввічлива пані, яка на позір і була нашої давно очікуваною. Пані Еліан Сабате-Доменек (Elianne Sabate-Domenech)!!!

Оксана з Еліан довго переписувались по інтернету, а потім зустрілись в Парижі і багато-багато говорили.

Пані Сабате була зачудованою, що хтось її розшукує через 33 роки! Коли Оксана Вікторівна вручила їй примірник сценарію «Острів сліз», вона розплакалась і довго не могла заспокоїтись. Згадувала Івана Миколайчука, її подорож до України, спільну з Іваном працю над сценарієм. На жаль фільм не було поставлено – невдовзі Іван Миколайчук помер. Тоді ж у Франції Еліан Сабате з цим сценарієм стала переможцем «Конкурсу молодих авторів Фундації Бомарше»! Пані Сабате досі вірить і сподівається, що такий унікальний сценарій має бути втілено на екрані! Розпитувала, як поживає пані Марічка Миколайчук, і чи можна написати їй листа. Отримавши поштову адресу була зачудована, що пані Марічка живе на вулиці Івана Миколайчука!

Подивувалась, що Оксані не допомогли в місті Долом’є, куди Савченко також направляла свого пошукового листа. Вона давно вже живе в цьому місті і, навіть, кілька років була депутатом міської ради. А в сусідньому містечку вона майже десять років проводила дитячий телевізійний фестиваль, тож вона там теж була добре відома. Але і тут бюрократична машина загальмувала і саме у Франції черговий раз підтвердилися слова великого Антуана де Сент Екзюпері, що «найбільша радість – це радість людського спілкування»! Саме під час розмови піні Еліан розповіла, про те, що одразу зробила документальний фільм про Івана Миколайчука і роботу над їхнім сценарієм, цей фільм у неї є (!) і вона обіцяла його привезти з собою до Києва.

Мною був написаний тритмент фільму «Загадка трагічного сценарію», який ми сподіваємось втілити на кіностудії «Кінематографіст». Цього року студія подали необхідні документи на грант Українського культурного фонду, з метою отримання фінансування зйомок цього повнометражного документального фільму (режисер Олег Бійма). За дорученням студії Оксана передала листа і запросила Е. Сабате до України. Еліан обіцяла приїхати в червні і сподівається потрапити на кіномистецький фестиваль «Іванова Переберія-2019» у м. Чернівці та до села Чорториї – малої Батьківщини Івана Миколайчука.

Владислав Таранюк