Присвячується

Юрію Івановичу Ріпенку

Потяг гуркотів вночі. «Теплушку» хилитало на всі боки, як маленького човна на хвилях великого шторму. Антоніна, яку всі називали Тоня – жінка тридцяти років – не спала. Чи від хвилювань останніх днів, чи від перевтоми, яка, як посилилась в ній від початку війни, так ніколи вже і не покидали, чи від новин, які, хоч і були непоганими, за не залишали молоду жінку у спокої. Йшла осінь 1943 року… Біля жінки, притулившись одне до одного, спали троє дітей. Двоє дівчаток – Тамарі, 10 років і Людочка п’яти. І хлопчик, Юрчик, мізинок трьох років. Що то дитинство! Ні гуркіт потягу, ні теліпання вагонів їх не турбували – головне мама поряд, значиться все добре…

А от мамі тривожно, та ще й як! Війна вже стільки років тягнеться, а все їй кінця-краю не видно. Люди бідують. Чоловіки на фронті гинуть. Жінки в тилу з дітьми поневіряються. От і її родину занесло з України аж у Свердловську область, до незнаного раніше містечка Араміль. Бідкалась там з дітьми, та нічого. І не одна вона така була. А коли тільки з’явилась можливість – звільнили рідну Христинівку – вирішила повертатися додому. Збиралися не довго – сякі-такі лахи тай всього. Головне – дітей зібрала і в дорогу. І от уже який день тіліпаються в цій теплушці, а все втіха – додому їдемо! Навіть діти наче веселішими стали – додому їдемо! Вже їх поїзд їхав українськими коліями, через маленьке віконце було видно рідні поля і ліси, І байдуже, що вони восени не такі яскраві, як навесні, а на душі теплішає – дасть Бог, скоро будемо вдома!

А ще була причина поспішати додому. Іван, чоловік, від якого так довго не було звістки – знайшовся. Щоправда, далеко, десь аж в Алма-Аті. Аж туди евакуювали госпіталь з важко пораненими. І він, як тільки почав вичунювати, написав милій Тоні, що скоро побачаться. Ото вона лебідкою й летить до рідного гнізда. Бо де б то поранений Йванко шукатиме її в тому Арамілі? А т в Христинівці він точно знає де шукати дружину з дітками, Якщо, звісно, хата пережила окупацію і залишилася цілою, а не спаленою, не розваленою. Байдуже. Разом все подолаємо. Натішимося один одним і дітками своїми. Та й ця ж клята війна колись скінчиться!

Такі тихі думки, сподівання житейської радості, сімейного щастя заколихали змарнілу жіночку й вона заснула…

Вузлова станція на сході України жила своїм залізнично-воєнним життям. Гриміло, шуміло, кипіло, ґвалтувало, фуркало і гуділо так, що голова йшла обертом. Навіть у дорослих. А що вже казати про малечу! Он санітарний поїзд з великими червоними хрестами – його шлях на схід. А он цілий потяг з танками на платформах. Та ще дві теплушки – це вже для танкістів. Йому дорога на захід, на передову, бити ворога. Так би подумав сторонній глядач, аби споглядав все здалеку. Але сторонніх тут не було – це було життя сотень і тисяч людей, яких, як в ступі, перемішала і перетовкла війна.

Фашистські літаки налетіли на станцію зненацька. Почали скидати бомби на ешелони з військовою технікою. Ніхто не зважав на госпітальний ешелон, на переляканих людей, що як мурахи війнули врозтіч, шукаючи безпечної шпаринки, де можна було б сховатися від неминучої смерті. Мама з Людою кинулися під вагони. Тамара тягнула за ручку переляканого маленького Юрка. Ошаленіла юрма розірвала слабенькі ручки малої Людочки і відтіснила, закрутила, украла маму.

– Люда!!!

– Таки добре, коли є старша сестричка! Тома виявилась поруч, схопила розгублену молодшу сестричку за ручку, і разом з Юрком прослизнули, як маленькі вужики, під найближчий вагон-теплушку.

– Тамара!!! Юрчику… – десь лунало мамину, але її не було вже видно, а згодом, і чутно.

Падали бомби… Рейвах стояв страшний. Люди ховалися під теплушками, які, власне, і бомбардували літаки…

А що було робити? Ховались! Чи думали, що ховаються…

Наліт скінчився так само раптово, як і почався. Люди почали вилазити зі своїх сховок і поспішати до теплушок, бо машиніст намагався якнайшвидше прибрати ешелон зі станції, адже наліт міг повторитися будь якої миті. Діти, разом з іншими людьми залізли до вагона і поїзд рушив…

Немає слів, щоб описати розпач Антоніни Антонівни. Вона і мліла, і знову схоплювалась на рівні, і ридма ридала-голосила, і шукала навколо своїх дітей, як куріпка, у якої шуліка нагло забрав її курчаток, страшно-безповоротно…

Вона не пам’ятала, хто до неї звертався, про що розпитував, що радив. Трохи отямилася в комендатурі, де жвавий дідок оповідав коменданту про біду, яка сталася з цією жінкою…

Тамара, Люда і маленький Юрасик, який щоразу пхикав і питав «де мама?», одразу зрозуміли, що сіли не в свій поїзд. Одразу, як тільки но трохи відхекались і почали шукати маму. Вони так сподівались, що вона, доросла, вже на місті, біля їхніх клунків. А як зрозуміли, то почали плакати, де там – ревти з розпачу – всі разом втрьох…

Війна не розучила людей співчувати. Не спровокувала людей бути байдужими.

Коли на наступній станції дітей привели до коменданта, їх тав вже чекали. Телефонограма. Що мама їх чекає в комендатурі на вокзалі, там де вони потрапили під бомбардування.

Чекання зворотного ешелону, поїздка і повернення назад не забрало багацько часу і дитячих нервів, адже мама знайшлась!

Щойно діти торкнулися землі – Юрась вирвався з рук сестри і побіг назустріч мамі. Он вона стоїть, тільки дивиться і інший бік.

– Мамо!!!

Жінка повернулась і Юрко побачив, що це не його мама. Платячко таке саме. Рідна матуся його – молода, гарна, чорноволоса. А ця чужа. Сива, сива…

м. Херсон

11 вересня 2017 р.