Все життя вони жили удвох. Все життя. Всі сім років. І було добре , втішно  радісно. Славік так і думав, що от таке воно райське життя – він і мама, вони вдвох. І нікого більше не треба…

Бо так було завжди. Батька, який покинув їх коли малюку не було і року він не знав. І добре. Мама Келя знала, але йому не розповідала чому так сталося. Бо соромно було за людину, яку колись любила. Не все було гаразд в новій сім’ї. Але після одного випадку…

Тоді чоловік прийшов додому набасурманений. Славік пхикав. Вона відала його батькові: «Ходи до тата на ручки». Думала заспокоїться дитина. Де там. Малюк ще більше розкричався, а потім аж заходитись почав.

• Забери його, – майже кинув їй на руки.

Хлопчик аж захлинався од плачу.

• Що сталося сину, що з тобою? – рідний мамин голос не міг заспокоїти зворохоблене дитя.
• Що сталося, що ти зробив? – до батька.
• А чого він верещить? То так хоч не марно.

Вона оглянула дитя з усіх боків і ледве втримала його на руках… На попці через пропалені повзунки видно було слід від сигарети…

З того часу вони і жили одні. Від жахливої образи під час розлучення навіть відмовилась від аліментів, як від пам’яті про своє оманливе кохання. З того часу більше ніколи не бачились. Та Славік про це не знав. І слава Богові. Мама була і мамою, і татом, і другом і товаришем.

З часом зрозумів, що щось змінюється, щось наче трохи не те. Це Славік відчув, коли біля громадської вбиральні, коли йому захотілося пі-пі, мама не взяла його з собою, як завжди, а повела до чоловічого відділення і попросила якогось молодика, щоб він там приглянув за хлопчиком. Все пройшло без несподіванок. А мама пояснила, що Славік вже дорослий хлопчик і мусить вправлятися сам. Той добре. Дорослий! Всі малі хочуть бути дорослими.

От в перукарні добре! Там хоч і є два відділення, відповідно для жінок і чоловіків, та все ж , доки тебе стрижуть під чубчика, а ти сидиш у великому кріслі, щоправда, на маленькому стільчику, то мама може сидіти поруч і підказувати майстрові де ще потрібно трохи поскубати машинкою, щоб синок виглядав справжнім красенем. Бо ж вже дорослий!

Славік і сам це відчував. А коли трапилась оказія в парку, то зрозумів, що і всі інші про це знають.

Якось він зі школи йшов парком, де мама повинна була його чекати. Парк хоч і був в самому центрі селища Іванівка на Одещині, де вони жили, та все ж був трохи, чи й не трохи, занедбаний. Чи так вважалось? Там стовбичив постамент, на якому колись стояло погруддя Сталіна, якого, теж колись, зняли, а нового нічого не поставили. Була велика «Дошка пошани», яка стояла порожньою, бо коли укрупнювали райони і райцентр переїхав до сусіднього Комінтернова, то й тих, кого тепер шанували, висіли в новому райцентрі. Мама вже чекала свого школярика і щось завзято стирала жмутом зеленої трави з тієї дошки.

• Привіт, Ма! Що це ти робиш?
• Та от , хулігани понаписували…
• Що понаписували?
• Слава Тарасюк плюс Люда Чайченко дорівнює любов!

Славік відчув, як запалали щоки. Хто ж про це взнав? Тепер і мама знає…

Справа в тім, що Славік дійсно любив свою однокласницю Люду. Але ж він нікому про це не казав! Звідки вони взнали?

Любов – гарне слово і те почуття, яке виникло в дитинстві, теж гарне. А яким словом воно означається? Мабуть, таки «любов»! Бо це тремтливе питання виникало у декого ще в дитячому садочку, де хлопчики не встидались питати у своїх симпатій: «Ти мене любиш?» і тішились по справжньому, коли отримували ствердну відповідь. Може це і була та акселерація – слово, яке Славік почув уже після закінчення школи?

Мама неначе нічого не знала, нічого не розпитувала, розуміючи все без слів. І, бачиш, навіть стерла викривального написа – щоб все і далі залишалося таємницею.

Шкільне хлопчаче життя тривало. Та одного разу… Якось несподівано настала чергова субота. В Іванівці – банний день. Славік з мамою завжди ходили суботнього дня в лазню. Всі мешканці селища так робили, навіть влітку. Бо в Іванівці не було якоїсь великої річки з чистою водою, де можна було б купатись. Не було ні ставка, ні річки, та й не дивно – степ! Водойм у степах України на всі села не вистачало.

В лазні було тепло, парно – людей багато, кожен хоче мати свого тазика, тож Славік був головним добувачем тазиків. Виглядав, хто вже помився, хто вже не потребує тазика. Перепитував, коли було у кого, чи вільний, і забирав. І тоді вони з мамою мились у власному тазику. Мама мила йому голову, натирала спинку. А груди, руки та ноги він сам милив мочалкою – адже дорослий.

Зрозуміло, ходили вони в жіноче відділення лазні. А як інакше? Так завжди було. То й сьогодні теж. До речі увагу Славіка відволікало тільки пошуки вільного тазика, а так він був зосереджений на самому митті-купанні. Нікого навколо не бачив, та й на що, власне, можна було роззиратись?

Та цього разу було не так. Раптом недалечко він побачив знайоме обличчя. Люда! До того ж вона буле не у формі, без біленького фартушка, і взагалі без нічого… Гола!

Славік остовпів, отетерів, одерев’янів і стояв, як пень.

Люда не зважала не нього. Розмовляла зі своєю мамою. Милась. Зрозуміло – адже прийшли в лазню!

Славік схопив тазика і побіг набирати з-під крана воду. А вже звідти помахав рукою – покликав маму.

Здається Люда його не бачила. Ох! Це ж треба – парубок, кавалер, вважай, та в жіночій лазні!

Нашвидкуруч сполоснувся чистою водою.

• Мамо, я чекатиму тебе роздягальні. А взагалі я більше ніколи не піду з тобою до цієї лазні!

Мама пильно подивилась на нього, нічого не сказала, зрозуміла що його так сколотило? Так! Мама завжди все розуміла. Зрозуміла й хлопчика, який ріс без батька й мусив ходити до жіночого відділення лазні, і його переполох, що його помітить дівчинка-красуня, його перше шкільне кохання, та ще й в такому вигляді…

Понеділок в школі, як і будь який інший день – уроки та перерви.

Славік прийшов трохи раніше, сів за парту, почав викладати підручники й зошити. Дістав чорнильницю з торбинки, ручку з пеналу. Серце тьохнуло – до класу зайшла Люда. Ковзнула поглядом по малому поклоннику і пройшла до своєї парти.

• Мабуть, не помітила мене в суботу, – подумав втішено.

Люда поклала портфеля, підійшла до гурту дівчаток, які щебетали про щось своє, дівчаче, сміялись, перебивали одна одну. От і Люда щось розповідає, сміються, а потім всі повернули голову в його бік.

Через стелю якийсь недолугий маляр видив ціле цебро червоної фарба і всю її – на голову Славіку. Обличчя пашіло. Було соромно. А чого? Люда стояла спиною до хлопчика. В коричневій формі, у фартушку, зав’язаному ззаду на поясі. Гарна, мила, кохана.

• А я бачив її голою… – раптом млосно стисло всередині, перехопило подих.

Які вони гарні, дівчата! Особливо голі! – такий постулат незламною скелею укорінився в голові підлітка, а потім і парубка – студента Славка. Чимало вражень та дівчат обіцяла молодість. Але ця була – перша!

м. Київ

5 травня 2018 р.

11-50 – 12-50