Перше повоєнне літо було спекотним. Власне, літо – не зима ж бо. Але то так ще й відчувалося – війна минула. Проминула саме невеличке на європейській мапі селище Ситківці. І пішла десь за сонцем, на захід України. Ближче до вовчого лігва, подалі від яблуневого Поділля.

І відразу п’янка воля піднесла усіх мешканців до щастя. Забулися злидні, не впадало в око, хоч на деякий короткий час, розбите та попалене –  війна пройшла. У матерів на три зморщечки розгладилося чоло, в очах інколи, на сонці, можна було вгледіти надію, в тих особливо, яким не прийшли похоронки. Минула війна! І сподівання на краще тихенько зашкорублими п’ятами зайшло до світлиці і присіло нишком на покуті „може не виженуть?”

А що діти були щасливими – ото кому була воля. Останньою небезпекою було, коли залишки фашистського обозу покидали село. А хлопці на горбі – далеченько так, але було видно та чутно – сміялися, стрибали з радощів та показували „носа”. То як вдарив якийсь варіят з автомата по хлопцях – допекло, що знущаються з їхнього утікання. Ото страху було! Але нікого не вцілив – далеко таки було, тай поховалися вони відразу. А вже потім все село, левади, ставок, залишки риби в ставку, зелепухи в садках – все нележало зголоднілим дітлахам. Зрозуміло – війна проминула.

У Федосі старший син – Степан. З першого дня на фронті. В перші ж дні і поранений. То і залишився живим у тій колотнечі перших гвалтівних місяців. Довго лікувався по тилах, а тепер вже знову на фронті, який вже рік. Танкіст. І горів у танку. Але живий. Слава Богові. А вона з трьома дівчатами вдома. Тай чоловік, Вакула, разом з сім’єю. Бо старий вже. Не старий, а літній. Його за віком не беруть до війська. Ні тоді, на початку війни, ні тоді коли наші відступали. Разом і дітей вберегли. Вакула – вправний майстер, конюхом на фермі працює. Упряж полаштувати, взуття полагодити – все вміє, добрий кушнір – кожен скаже. З малку тато його навчали: „Що уміти – за плечима не носити”. Ото й вмів багато чого по господарству і люди не раз зверталися до нього по допомогу. А дочечки як його люблять! Та й  він їх балував як міг і мав у тяжкі часи окупаційні неймовірного лагоминика. На фермі після доїння обійде корівоньок і начвиркає у пляшечку молока, того що залишилося. Але щоб німці не бачили – бо вбили б як злодія. Бувало і половинку півлітрової пляшечки принесе, а частіше десь із чвертку. Але яка смакота! Ліпше будь якого гречаного меду! Може ті кілька ложок молока і врятували дітей від голодної смерті у роки німецької окупації.

Федося поралася по господарству. Дзенькнула клямка, рипнули двері. До хати зайшов Вакула.

– Забирають…

Невеличкий гурт останніх новобранців позапризивного віку чапав сільською дорогою. Жінкі зі слізьми і дітьми залишилися біля хат. Мама з

Олею, найменьшенькою, на руках пильно вдивлялася у згорблену спину, на якій тіліпався напівпорожній мішечок, та посивілу потилицю годувальника. Ганя стояла поряд, дивилася мовчки і дуже серйозно – бо найстарша. Келя переступала з однієї ніжки на другу і дивилася як тепла порохнява випорскувала  фонтанчиками з-поміж пальців. Та раптом стрепенулася і побігла наздоганяти загін.

– Та-ту…

Татова спина смикнулася. Як міг не почути! Тільки й думок було:

– Як вони тут чумакуватимуть самі?

Він повернув голову, посміхнувся Килині, середульшенькій, помахав руками.

Дівчинка бігла. Чоловіки йшли. Час рухався, хоча спинився. Для багатьох. Келя знала усіх дядьків-сусідів, та й вони її добре знали.Хтось щось казав, питали про щось, перемовлялися.

Раптом тато нахилився, щось підійняв з пороху.

– Келю, ходи но мерщій сюди, – покликав.

Дівчинка підлетіла до батька.

– Тримай, в господарстві знадобиться, – сказав, передаючи їй підошву, яку щойно підібрав на дорозі.

Поцілував і тихенько підштовхнув у худенькі плечики.

– Біжи до мами…

І майбутній загін визволителів Європи розтанув на курному шляху вічності.