Неповна весна на вулиці – молодь роздягнулась враз. А далі – по віку. Аж до теплих плащів у бабунь-пенсіонерок. Іван був десь посередині – у теплій чорній куртці. Трохи жаркувато. Але ж поперек! Так заклинило, ледве рухався. До поліклініки їхав у тролейбусі. Бо в маршрутці хоча й швидше, але ж  треба зайти, зігнутись, сісти, встати. А в тролейбусі стій собі, вхопившись двома руками в різні сторони, щоб хребта різко не смиконуло в бік та й подорожуй до поліклініки. Вийти важкувато. Але нічого, постій трошки. О! А тепер повільно, руки за спину, щоб не було видно, як тебе

перекособочило, сунь до медиків. Он уже поліклініку видно. Здавалося Івану, як всі помічають, що цей молодик чомусь нахилений. Але це тільки йому здавалось, трохи комплексувало. Проте, у великому місті всім до всіх, та й один до одного, так байдуже, що він марно переймався.

*

– Таки хороший цей лікар! – розмірковував, крокуючи з поліклініки. Після якогось «хорошого» (і дорогого) уколу в «болюче місце» та фізпроцедур відразу стало легше і він нахилявся вправо по циферблату вже не на другу годину, як колись, а десь вже тільки на пів першої.

Весняне сонце світило те саме, але все ж неначе ясніше. Та й взагалі «життя налагоджувалось». Може тому, що вже не тримав руки ззаду, нахилившись, і мав змогу дивитись вперед? Що це за гусари на саморобно-розклеєній рекламі на стовпі? «Доставка квітів гусарами в будь який район міста». Цікаво! Це ж треба, хтось вдало вигадав скористатись іміджем старого героя-пустуна поручника Ржевського.

Настрій був піднесений, душа співала. Згадалась притча. Коли від страшного зимового морозу замерз горобчик в польоті і впав грудочкою на дорозі. Пропав…

Але йшла корова й прикрила мерзляка своїм гарячим коров’яком. Горобчик відігрівся, випорпався на волю і заходився, на радощах, роз-чи-чиркувати. Почула це голодна кицька, витягла з багна горобчика, обтерла і… з’їла. Мораль: не кожен, хто тебе запаскудив – твій ворог, та й не кожен, хто тебе похвалив – твій друг.

А мені більше подобається мораль з першої половини притчі: тільки випорпався з багнюки – радій життю, співай, тішся.

От такий настрій був і у Івана, ледве його «розклинили» медики.

– Так, треба добрати ще ліків – потрібно пройти курс такого «ін’єкційного голковколювання». Ось на розі аптека. Добре, все поряд.

*

Іван притримав аптечні двері молодичці, яка виходила.

– Навіть не подякувала, – відзначив мимохідь. Мабуть, заклопотана своїми болячками і ліками…

– У нас сьогодні акція! – до Івана підпурхнуло молоде дівча з пакою листочків, одних з яких тицьнула Іванові – якщо ви купите у нас два фіточаї, то третій отримаєте в подарунок, – бадьоро-завчено відтарабанила вона.

Іван подякував і з листочком в руках рушив до віконець. Їх було два. До одного черга. В другому – ні. Зрозуміло, рушив до того, де без черги. У віконці сиділа жінка з пишним волоссям.

– Будьте ласкаві, чи є у вас вальпарем?

Жінка відірвалась від паперів (Звіт робить? Не продає ліків…). Мить, коротку мить дивиться на чоловіка, який відірвав її від комп’ютера, паперів, думок, ліків.

– В тому віконці.

Іван став в чергу за якоюсь жінкою. Власне, вони сходились майже разом. Жіночка так плечем зафіксувала: «Вас тут не стояло.» Іван не сперечався.

Почав читати листочок про фіточай. Бач тут тобі і «ідеальна вага», і зволожуючий», і «антипохмільний», і «для чоловіків»! Вже хотілося тих чаїв – пий і до лікарів не ходи.

Дівчина в холі дзвінким гімном усім лікувально-профілактичним фіточаям зустрічала кожного відвідувача.

– А вам який вальпарем? – почув раптом, і побачив уже в цьому вікні ту жінку з пишною зачіскою, яка підійшла сюди.

– В ампулах по 3 мл. – через голову черги.

Жінка пішла до свого віконця, почала клацати клавішами свого комп’ютера.

– Скільки вам потрібно?

– П’ять. А скільки вони будуть коштувати? Сорок гривень вистачить? – було соромно за те, що мав мало грошей. – «Ірина Петрівна»  прочитав на бейджику, доки клацала по комп’ютеру.

– За п’ять ампул сорок сім гривень, – не почув з якими копійками.

– Тоді мені, будь ласка, дві поки що порахуйте, – от соромно бути бідним! Та ще й перед жінкою.

– Платити треба в тому віконці.

– Дозвольте, – через голову черги. Вона, черга, вороже, проте мовчки, посунулась.

Ірина Петрівна принесла дві коробочки, дістала по ампулі з кожної, до Івана:

– Тут одна буде трохи дешевша, з іншої партії, а друга дорожча. Разом вісімнадцять гривень з копійками…

І довгий погляд. Очі в очі. Довгий. Мабуть, з сім секунд…

– Щиро дякую, щиро дякую…

– Прошу…

Іван крутнувся на закаблуках, рушив до виходу.

– То що ви кажете буде, якщо купити аж два фіточаї відразу? – перепитав дівчину.

– Ви в подарунок отримаєте третю упаковку чаю безкоштовно, – чітко і голосно.

– А від тих чаїв у мене будуть такими чорними брови, як от у вас?

Дівчин мить осмислювала несподіване запитання. А потім з усмішкою:

– Напевно!

*

Вона помітила цього чоловіка, коли він ще тільки зайшов. Власне, в аптеці з відвідувачів більшість пенсіонери та представниці жіночої статі. Бачила як він взяв рекламного листочка у Галинки. І почав підходити до її віконця. Звернула увагу, що він перекривлений на один бік, хоча намагається це приховувати.

– Будьте ласкаві, чи є у вас вальпарем?

– В тому віконці…

Бачила, як він став в чергу. Бачила, як та мала плечем втиснулась попереду. Чому жінки такі вредні?

Опустила очі до нудного звіту.

– Але які в нього блакитні очі… До чого це я? Так, то скільки тут у мене виходить по сьомій графі… Але ж йому поперек болить стояти…

– А вам який вальпарем?

Коли він виходив і підійшов до Галинки – війнуло якимось роздратуванням на неї – щось їй сказав і та широко посміхнулась.

– Він ще й жартує…

*

Гусар в аптеці, це навіть не слон в посудній крамниці. Це взагалі щось неймовірне, а особливо молодий, гарний, вусатий в чудовому гусарському вбранні з ментиком і оберемком запашного бузку.

– Чи можу я бачити Ірину Петрівну?

Вона вирішила, що недочула, затуркана своїми звітами. Але гусар вже йшов до неї, по-гусарські вручив їй букета, «погусарив» на всі боки поглядом й пішов.

В аптеці відбулася німа сцена, порівняно з якою тиша під час контрольної роботи в початкових класах здалася б галасливим афганським базаром.

*

І знову вона його відразу побачила, коли той за кілька день увійшов до їхньої аптеки. Тільки тепер він був струнким, рівно на «дванадцять годин», навіть вже не на пів першої. Йшов пружною ходою – її вальпарем допоміг.

– Доброго дня, Ірино Петрівно!

– Добрий день…

– Вам сподобався подарунок мого друга – гусара?

– А це ви… Навіщо…

– Я вам дуже вдячний за вашу ґречність і… увагу.

– Немає за що. Це моя робота. Адже…

– Скажіть, чи не могли б ми вами повечеряти якось разом? Отут, поряд з вами є японський ресторан «Япона хата», трохи смішна назва, правда? Як колись пісня у «Боні-М» була «Багама-мама». То цю «хату» дуже нахваляють, що там смачно і затишно.

– Не знаю. Так зненацька… В мене багато роботи.

– Давайте завтра? Чи коли? Може сьогодні? Коли ви можете?

– Ні, завтра ні. Не знаю. – Щось в середині сіпнуло: «Чого ж на знаєш? В п’ятницю, увечері».

– Може в п’ятницю після роботи?

– Домовились! То ж до п’ятниці!

*

В п’ятницю Ірина хвилювалась. Як перед побаченням. Адже це побачення? Добре, що він такий впевнений (самовпевнений?). А так…

Вона дуже давно не ходила на побачення. А надто до японських ресторанів. Та й так. Життя минає… Десь якось почула по радіо, що якщо ти після сорока років не їздиш на власнім авто, або тебе не возять, то життя не вдалося. Хіба так? Вже більше чверті століття живе з улюбленим (адже так!?) чоловіком, мають гарну квартиру на Харківському масиві, двох дітей-студентів. Правда, діти виросли надто швидко і не помітно. З чоловіком завжди були «зразковою парою», але якось з часом прохололи, чи що. Спимо в одному ліжку, але під різними ковдрами. Обійми, палкі поцілунки чомусь посунулись в минуле. Раніш приходили з роботи, то хоч так чоломкались в шоку, а тепер «привіт»… і все.

Додумувала це вже в косметично-перукарському салоні Дюденка, в якому вирішила зробити зачіску (давно збиралась, а тут якраз нагода)!

 

*  *  *

Настрій після «Япона Хата» був незвичний. Що то дивина! Екзотика!

Іван розповідав про себе:

– Працюю в Міністерстві культури. Щоб не лякати чиновницьким тавром, зажди кажу просто – працюю в культурі. Вже багато років, власне, майже відразу після інституту. Одинак. Був одружений. Але жінка з дочкою після Чорнобиля втекла до батьків, у Росію. А я так і не одружився. Хороших дівчат відразу розібрали, а зараз, у піздньобальзаківському віці, це вже не просто. А ти?

Вони вже давно, майже відразу, перейшли на «ти», бо, здавалось, що вже знайомі сто років, і обом було легко, і радісно, і були вони неначе не з цього, а з якогось юнацько-молодіжного, паралельного світу, в якому завжди жила душа і за яким, останнім часом все дужче відставало тіло.

– А я одружена. Маю чоловіка, до речі теж Іваном зовуть. Двоє дітей – хлопчик і дівчинка, студенти.

– То як же ти вирвалась?..

– А нікого вдома немає. – Може це вона не каже, а про себе думає? – Діти по вихідних, починаючи з п’ятниці, по дискотеках, клубах, на днях народження по дачах неподалік від Києва. Чоловік поїхав до батьків у с. Вишеньки, під Києвом. Він майже всі вихідні до них їздить. Старі вже, потрібно допомагати. Раніше ми всі разом їздили, і з дітьми. А тепер він все більше сам. Мені подруги ще замолоду казали, що то він майже всі вихідні в селі пропадає, може в нього там старе шкільне кохання? А я не переймаюсь. Ми віримо одне одному…

Після ресторану гуляли парком. Настрій був забутий, романтичний, святковий.

Зупинились в затінку крони великого дуба.

Іван пригорнув Ірину до себе, обійняв. Так просто… Та солодко!

*

– Що ти робиш? Адже він – чужий! Цілуватись з чужим? Згадай но коли ти в останнє цілувалася з чоловіком? Та отак «в засос»? – одна половинка Ірининого «я».

– Цить! Хто це там базікає? Заважає зосередитись. – друга половинка Ірининого «я».

*

Іванова правиця ковзнула під кофтину – весна, тепло. Він пропхав свого пальця під чашечку бюстгальтера. Шворкою натягнутого  ліфчика стисло грудну клітину.

*

– А чоловіку вже б зробила зауваження: «Ти мене задушиш», – єхидне оте друге, а чи перше «я».

– Стули пельку! – ласкава друга половинка.

*

Вказівним пальцем Іван досяг пиптика лівого перса і почав ним торкатися-тинькати «сюди-туди», неначе на дримбі вигравав. І музика відразу залунала в грудях Ірини і всьому її тілі. «Тьох-тьох-тьох»! Пиптик набубнявів так, що ледь не проштрикнув кофтину, і другий, вільний поки що, теж!

Ставало млосно.

Весняно-молоді почуття забули де вони, але набуті роки схаменули:

– Годі!

– Ой, час вже йти, – хрипко, з придихом і свистом в грудях, почала Ірина.

– Хіба? – непевно заперечував Іван, хоча розумів, що мабуть дійсно, але…

– Коли ми знову побачимось?

– Не знаю…

– Коли ти зможеш? Може в середу?

– Ні. Не знаю… Знаєш, я так не можу. Від тебе до чоловіка. Так не добре. От якби він десь у відрядження поїхав… Але він працює в науково-дослідному інституті, у них зараз відсутнє фінансування, то майже не буває відряджень. Хіба що в п’ятницю, якщо він поїде в село?

– Зідзвонимось на тижні.

*

– Що це я роблю? Адже я одружена жінка. Люблю свого чоловіка… Люблю, люблю! Раніше любила дуже і зараз теж люблю, трохи по іншому. Ми гарна, взірцева сім’я. У нас чудові діти. А цей голубоокий спокусник – йому що!

– Але ж тобі з ним добре, – та інша, єхидна половинка.

– Добре, то й що?

– І цікаво.

– Цікаво, той що!

– І тебе чомусь до нього тягне.

– Чомусь тягне… Що робити?

– Може це криза середнього віку?

– То яка ж це тоді криза?!

 

* * *

Понеділок, вівторок, день за днем. Протягом тижня Іван кілька разів телефонував, балакали. Ірина жадала цього спілкування, чекала з якимось трепетом і млостю цих дзвоників. Зовні нічого не змінилось, проте внутрішньо Ірину заполонив цей гусарський товариш з духм’яним бузком і хмільними балачками.

На цьому тижні вони не бачились. У Івана-чоловіка в інституті був день народження в когось із співробітників. Він прийшов пізно, по дурному щірився, намагався притиснути десь в коридорі, лапнути за груди чи ляснути по сідницях так, щоб діти не побачили. В такому стані йому не світить і він це знав. Тож так, сам себе дражнив.

-…Взагалі у них «в цьому питанні» багато змінилось. Раніше, молоді, вони кохались щодня і взагалі за будь-якої можливості. Тепер же випадало чи не раз в тиждень-два. А коли бували гості, а гості в столиці у всіх бувають часто, то може й раз на місяць. Чоловік намагався щоразу щось вигадувати. А що вигадаєш? Та й не тягло чогось приставати на його вигадки. Чи вихололи один до одного, чи що? Він не раз просить, щоб я роздяглась догола, а мені не хочеться. Так перетерпіла «по скорому» і все. Він задоволений засне, а у мене потім пів ночі низ живота болить. Раніше разом в душі мились, у ванні, мили один одному спини. А тепер і не тягне. В старій однокімнатній квартирі на ванній кімнаті і защібки не було. А в новій – добре все замикається. Мій не раз стукає:

– Спинку помити?

– Ні, я вже помила! – не завжди правда, проте через двері ж не видно! – А чому? Не хочеться, не тягне, не знаю. Як воно взагалі виходить? От Марина розповідає. У неї в чоловіка на голові лисини через роги не видно, а Марина все рівно каже, що краще за чоловіка мужчини не знає. Це вона не знає? Спеціально після медучилища пішла працювати в аптечний кіоск на       великий завод, де хлопців – самих різних – було вже стільки. Скільки хочеш! І більше. І на вибір. І вибирала. А чоловік, каже, краще.

– То чому ж?

– Розумієш, чужий є чужий… Доки він тратить сили на умовляння:

перезбудиться,  перегорить. Потім, знову ж таки, хоч добре знає що в кого і де, але як роздягне – чуже цікаве! – ще більше навантаження на психіку. А не завжди комфортні умови. Доки дійшло до діла – а яке там діло: туди-сюди і «до побачення»!

А чоловік – зовсім інша справа. Він і не спішить, і знає, що ніде не дінешся, і знає що ти і як любиш, і що ні. І знає де помацати, де потиснути, де прижати, де поцілувати, де лизнути, а де й мазнути. От так! Можеш мені повірити, я досвід маю!

– Дійсно має. – згоджується Ірина. – Не те що я. Ніколи свого чоловіка не зраджувала. І не кортіло. Нам завжди було разом добре. То що ж змінилося? Роки? Вік? Що в цьому світі відбувається? Все минає, минає…

 

* * *

Зустрілися Ірина з Іваном лише по двох тижнях. Ірина сказала, що чоловік їде переставляти літнього душа у Вишеньках, в якому вже давно ніхто не купається, а батькам з нього буде зручно поливати свої грядки, і повернеться, скоріше всього в понеділок вранці.

*

– А син поїхав у Васильків до однокашника на риболовлю, а дочка – на дачі в однокурсниці святкуватимуть день народження. І повернуться всі в неділю. Але цього вона Іванові не сказала. Бо не наважилась. Боялась. Серце стискалось і гупало: а що буде? Не знаю… І ця невідомість полонила. А що може бути? Ну, це от якраз відомо. Але чи варто?

*

Домовились піти в п’ятницю вечером в кіно на якийсь американський блокбастер, який ішов в новому мультиплексі (чому не кінотеатрі?) недалеко від Іванової квартири.

Зустрілись. Зраділи зустрічі (одне одному?). Бо телефонне спілкування тільки роз’ятрувало бажання побачитись. Затріпотіли серця у обох.

*

Чому так? Від чого? Для чого?

*

Гупнуло об асфальт з плечей кожного по добрих двадцять років. Молоді і красиві, і вільні, і полігамні, як буває в студентські роки.

– Знаєш, я квитків не дістав.

*

– Бреше! – єхидне «я».

– То й що, – лагідне «я».

*

– Я тут близько живу. Запрошую до себе в гості.

*

– Ірино, ще можна! Зупинитись! – єхидне «я» – що ти робиш? Ти заміжня! Так не можна! Так не повинно, не має бути.

*

– Дякую. Подивимось де ти живеш.

Якби Ірина комусь колись про все розповіла, а вона цього ніколи не вдіє – то ніхто б не повірив, що Іван показував їй лише квартиру, свої книжки і свою колекцію монет, бо виявився ще й завзятим нумізматом.

Була пристрасть, було кохання, були любощі, були пестощі. Власне, Ірина так і не змогла для себе визначити, що це взагалі було. Чому вона зараз в ліжку з маловідомим,  до недавнього зовсім чужим чоловіком. Що це? Природний магнетизм? Адже вона колись прочитала, що чоловіку і жінці досить семи секунд, щоб визначити свої почуття. І вже тоді відразу буде відомо, чи будуть ці люди разом. (Чи це не ті сім секунд побіля віконечка в аптеці? ) І не чому, а не дивлячись ні на що. Вчені пояснюють це якоюсь хімією. І намагаються знайти еліксира, кілька крапель якого зможуть звести з розуму того, кого ти палко кохаєш, а він тебе чомусь ні.

– Ірино, в пам’ять нашої першої ТАКОЇ зустрічі я хочу тобі зробити подарунок, – вона сиділа на ліжку вкрита-невкрита простирадлом, «не одіта» (та що там, треба прямо казати – гола). Він підійшов, поцілував її в плече, в шию, в губи…

*

– Який він чудовий коханець, – забриніло в середині. – Ніжний, лагідний і… витривалий.

*

– Хочу тобі зробити подарунок. Ця золота монета викарбувана в середньовічній Франції королем Філіпом Красивим. Та він ще й був «королем-фальшивомонетником» – наказав робити полегшені золоті монети:          всередині них знаходилась мідь. Філіп не ображався коли його обзивали «фальшивомонетником», але його, красеня, ображало прізвисько «червононосий». Фальшиві золотаві монети, які він карбував, містили стільки міді, що тонка поверхня швидко стиралася й, насамперед, сторонній елемент проступав на найбільш опуклій частині монети, тобто на носі короля.

Ірина була здивована такому подарункові. Але з часом ця елегантна монетка їй дуже полюбилася. Вона ховала її на роботі в столі, в коробочці від ліків «Віагра», в якій у неї зберігалися скріпки. Сховавши монетку Філіпа під подвійним картонним дном коробочки, вона жартома називала її «Віагрова Бастилія для короля Франції».

 

* * *

Час минав. Весна перелилась в літо. Ніхто не хотів згадувати про неминучу осінь…

Зовні нічого не змінилось. Сім’я. Діти. Робота. Час від часу чоловік – Іван отримував своє, чоловікове. Як завжди раз на тиждень – два, і то якщо у Ірини не боліла голова. Він так само на роботі – в інституті – де майже не платили грошей, пропадав цілими днями, воював разом із залишками співробітників із якимись олігархами, які хотіли придбати будинок їхнього інституту для переобладнання під елітний (обов’язково елітний ) яхтклуб.

Діти вчились. Інколи якось уважно придивлялись до матінки, яка стала не такою дратівливою та більш лагідною. Вони менше гиркались по дрібницях з татом і це тішило. Щоразу, коли Іван їхав в село, це її вже не дратувало і вона просила:

– Передавай батькам від нас вітання.

На роботі було багато дзвоників Ірині Петрівні, та чи мало дзвоників лунає в будь яких аптеках в наш післячорнобильсько-стресовий час?

– Алло, можна запросити Ірину Петрівну? – чоловічий голос.

– Це я! – лагідно та ласкаво.

*

– І чому від звуків цього голосу в неї мокріє чоло та і взагалі де тільки можна, а в роті, навпаки, пересихає?

*

– Ми зможемо побачитись в ці вихідні?

– Думаю, так…

–    От добре! Підемо в кіно. У нас в кінотеатрі буде ретроспектива фільмів українського кіно. Будуть показувати фільм «За двома зайцями». Підемо?

– Добре…

Слухавка ще вібрує його голосом. Його закликом. Його любов’ю. Їхнім бажанням.

Ірина висуває шухлядку. Виймає коробочку зі скріпками. Дістає свою монетку-талісман. Філіп невдоволено крутить своїм червоним носиком. І видається Ірині, що це їхня весна витинається посеред золотого суцілля осені років. Вона лагідно посміхається Філіпу:

– Ми ще подивимось, хто з нас Голохвастов, а хто двоє зайців…