Іде 2024 рік – десятий рік російсько-української війни, отже слід нагадати собі основні дати цієї війни, яка стала найбільшим збройним протистоянням у світі з часів Другої світової і фактично виявила принципові розбіжності у поглядах на міжнародні стосунки та світовий порядок між двома світами – світом тоталітаризму і світом демократії.

Військова інтервенція з боку росії на територію України розпочалася 20 лютого 2014 року, – коли вже йшла до завершення українська революція гідності (2013-2014),  – з появою російських збройних підрозділів у Криму. При цьому війна з боку росії не оголошувалась. Дії по захопленню і приєднанню до ерефії українських територій від початку планувалися у гібридному форматі – під виглядом локальних місцевих конфліктів та протестів проти начебто «нацистської влади у Києві». За версією кремля, росія тільки відгукувалася «на численні прохання» українських громадян про захист від «Київської хунти». Звісно, що це вкладалося у традиційну російську систему світобачення – в якій місце для України як вільної, незалежної держави не передбачалося.

Слід визнати, що і для української влади, і для українського суспільства, і для світу в цілому активні дії росії з роздмухування справжньої війни між народами, яким десятиліттями вбивали з голови тези по дружність, братство і спорідненість виявились неочікуваними, що і дало змогу росіянам спокійно підготуватися до диверсійних дій навіть на території материкової України. Підготовку до вторгнення було розпочато заздалегідь, а тільки активна її фаза у вигляді пошуку потенційних колаборантів, організацію проросійськи налаштованих груп з українського населення, що мали скласти основу майбутніх диверсійних загонів та розхитування ситуації загалом тривала не менше двох років.

Після захоплення Криму активні дії з дестабілізації України планувалися одразу в кількох областях, однак успіху росіянам вдалося  досягти тільки на Луганщині та Донеччині, де організація проросійських сил здійснювалась найактивніше.

12 квітня російські загони, керовані офіцерами спецслужб, захопили українські міста Слов’янськ, Краматорськ та Дружківку. Захопленою в місцевих відділах МВС та СБУ зброєю було озброєно готових приєднатися до проросійських сил колаборантів і нові штурмові загони диверсантів почали брати під контроль інші міста Донеччини та Луганщини. Ними було проголошено створення «суверенних» народних республік – Луганської та Донецької, з тим, щоб опісля «за волевиявленням народів» приєднати їх до російської федерації.

13 квітня 2014 року українська сторона оголосила про початок Антитерористичної операції (АТО) і в район Слов’янська та Краматорська було перекинуто спецпідрозділи СБУ та Збройних сил України. Перший бій вони прийняли у передмісті Слов’янська, потрапивши у засідку бойовиків.

Потім відбулася серія невдалих для українських сил боїв, у яких, від вогню російських ПЗРК було втрачено 2 бойові вертольоти Мі-24.

11 травня 2014 року проросійські сили провели фіктивні референдуми на території деяких районів Донецької та Луганської областей, на які винесли питання про підтримку державної самостійності проголошених у квітні ДНР та ЛНР. 1 червня бойовики розпочали штурми української прикордонної застави у Луганську, що призвели до виходу з застави українських прикордонників 4 червня 2014 року, а з 12 червня розпочалося постачання з РФ важкої бронетехніки. Прибула колона танків, та колона систем залпового вогню «Град». 13 червня російські «Гради» були вперше застосовані в бою – ними обстріляли український блокпост під Добропіллям.

20 червня 2014 року Київ оголосив про десятиденне одностороннє припинення вогню з тим, щоб за цей час проросійські сили припинили військове протистояння на умовах повної амністії і звільнення від кримінальної відповідальності, однак колаборанти не були самостійними, а в плани росії повертати захоплені українські землі не входило.

Після завершення 10 днів українські сили розпочали успішний наступ і вже 5 липня російські бойовики були змушені відступити до Донецька. Штаб АТО розпочав операцію з відновлення контролю над російсько-українським кордоном та оточення Луганська.

11 липня, на тлі успішних дій українських військ, росіяни, вболіваючи за успіх свого задуму, відкрито взяли участь у війні, обстрілявши українські частини з «Градів» зі своєї території. Відтоді такі обстріли стали щоденними і частими. Відкривати вогонь по російським артилерійським системам на їхній території українська сторона не наважувалась, озираючись на міжнародне законодавство, факт неоголошення росіянами війни та відсутності власних законів щодо військових дій на чужих територіях у подібних випадках. Тож після 7 серпня Україна остаточно втратила контроль над частиною власного кордону довжиною у 140 км. 

Тим часом 4 серпня керівництво АТО, щоб відрізати бойовиків у Донецьку від шляхів постачання зброї та боєприпасів  прийняло рішення про оточення міста. Повне оточення не планувалось, оскільки на той час українські війська не мали в зоні воєнних дій чисельної переваги (Всього, за різними оцінками, в зоні боїв за Іловайськ було задіяно 1400-1700 українських військових, з боку бойовиків у цьому районі було задіяно до 2000 осіб). Зокрема українські сили мали увійти в Іловайськ – важливий залізничний вузол.

З 6-го о 12-те серпня місто штурмували кілька разів, але безуспішно. Паралельно велися бої за Савур-Могилу, висоту що знаходилася неподалік від міста і являла собою зручну позицію для вогневого контролю ворожих переміщень. На 10 серпня бойовики, за активної підтримки російських військ, витіснили звідти українських військових і отримали змогу артилерійським вогнем відрізати українські підрозділи в Іловайську від усіх видів постачання, забезпечивши передумови для створення котла.

Інформація про те, що російські регулярні війська вже зайшли на українську територію з’явилася 6-7 серпня. З 9 серпня вони почали займати всі ключові позиції фронту, залишивши бойовикам ведення штурмових дій. По українським підрозділам продовжували вести інтенсивні артилерійські обстріли.

Тим не менше, 18 серпня українські сили змогли зайти в місто і в наступні дні успіх було розвинуто. 20 серпня українська армія контролювала вже дві третини міста, проте до бойовиків надійшла підмога. Наступного дня, 21 серпня, українські війська в Іловайську посилюють нацгвардійці, але тил залишається незахищеним, а резервів практично немає.

В цій ситуації, 23-24 серпня один з батальйонів ТрО, що утримував позиції на  кордоні, не витримує постійного артилерійського вогню росіян і самовільно покидає не тільки свої позиції, але й взагалі зону бойових дій, «організовано» повернувшись до місця своєї постійної дислокації на іншому кінці країни. Таким чином для росіян утворився прохід на українську територію, яким вони і скористалися.

Того ж 24 серпня проросійські сили оголошують наступ на всіх напрямках. Понад 100 одиниць бронетехніки регулярних російських військ майже безперешкодно заходять з території рф в Україну і розпочинають оточення українських сил в районі Іловайська. 26 серпня оточення було завершене. У російському котлі опинилися батальйони “Донбас”, “Дніпро-1”, батальйони МВС “Херсон”, “Світязь” та “Миротворець”, а також зведена рота 93-ї та 17-ї бригад ЗСУ.

Загалом за даними звіту Генеральної прокуратури України від 2016 року  російські сили вторгнення складалися з дев’яти батальйонно-тактичних груп: 35 тис. осіб особового складу; до 60 танків; до 320 БМД (БМП); до 60 гармат; до 45 мінометів; 5 ПТРК. Співвідношення військових сил України з військами вторгнення Росії та терористичних організацій «ДНР», «ЛНР» в районі міста Іловайськ складало: особовий склад — 1 до 18; танки — 1 до 11; бронетехніка — 1 до 16; артилерія — 1 до 15; «Гради» — 1 до 24. За деякими незалежними оцінками саме у боях під Іловайськом брали участь 4000 російських військових.

На початковому етапі підрозділи російських військ намагалися уникати прямих зіткнень з українськими підрозділами. З їхнього боку переважно працювала артилерія. Безперервний методичний вогонь росіян мав на меті завдати максимальних втрат українцям та мінімізувати їхню боєздатність.

27 серпня командування АТО спрямувало колону техніки для розблокування оточених підрозділів, однак вона майже вся була знищена мінометним та артилерійським  вогнем.

Протягом 27-28 серпня поки російські системи залпового вогню (РСЗВ) безперервно накривали вогнем українських бійців в Іловайську між командуванням АТО та представниками російських військ велися переговори про вивід українських підрозділів з оточення через гуманітарний коридор. Росіяни вимагали виходу без зброї, на що українська сторона принципово не погоджувалась.

29 серпня , о 1-й годині ночі, на сайті кремля був опублікований тест «звернення путіна» до терористів із закликом «відкрити гуманітарний коридор» для українських військових, що опинилися в оточенні.

«Я призываю силы ополчения открыть гуманитарный коридор для украинских военнослужащих, оказавшихся в окружении, для того, чтобы избежать бессмысленных жертв, предоставить им возможность беспрепятственно выйти из района боевых действий, воссоединиться со своими семьями, вернуть их матерям, женам и детям, срочно оказать медицинскую помощь раненым в результате военной операции».

О 6-й ранку до командування АТО прибув зв’язковий російський офіцер, який оголосив умови виходу, проте надалі кілька разів просив перенести початок руху українських колон. О 8:15 українські бійці рушили з Іловайська єдиною колоною з тим, щоб потім розділитися на «Північну» («Булава») і «Південну» («Вітер»), що мали рухатися за визначеними та узгодженими обома сторонами маршрутами. Через деякий час російські танки та артилерія, що заздалегідь зайняли позиції уздовж накреслених маршрутів, відкрили обох українських колонах інтенсивний вогонь на ураження. Командування АТО спробувало підтримати вихід українських колон ударами авіації (2 літаки СУ-25) та далекобійною артилерією, але втрат уникнути не вдалося.

В результаті російського цинізму та підступності, під час виходу з Іловайська орієнтовно загинули 366 бійців, 429 отримали поранення різної тяжкості і 300 потрапили у полон. Оцінки ж російських втрат дуже різняться і оцінюються від 34 до 200 убитими та до 300 пораненими.

Спроби командування АТО покращити позиції українських військ з 30 серпня по 2 вересня 2014 року зазнали невдач.

В результаті, 5 вересня 2014 року, Україні довелося підписати не надто приємні для неї умови Мінського перемир’я. Що з іншого боку давало можливість виграти час, щоб серйозніше зайнятися питаннями національної безпеки.

Події 2014 року наочно продемонстрували і слабку організаційну та технічну готовність українського війська до масштабних бойових дій в умовах війни з сильним супротивником, і відсутність необхідного досвіду у військового керівництва, і незрілість українського суспільства та його політичних еліт.

Водночас Росія показала сьому світові (щоправда не вперше) і своє відверте небажання рахуватися з інтересами та правами сусідів, і зневагу до міжнародних норм, і готовність їх цинічно порушувати в разі провалу своїх  хитромудрих схем упокорення сусідів гібридними методами (інформаційного та психологічного впливу, обману, підкупу тощо).

Тим не менше Верховна Рада України тільки 27 січня 2015 року  визнала Російську Федерацію агресором.

І тільки після масштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року, вже аж 22 травня 2022 року, Верховна Рада України визнала Російську Федерацію державою-терористом із тоталітарним неонацистським режимом та заборонила його пропаганду, а також пропаганду акту агресії Росії проти України

Іде 2024 рік. Україна веде війну з агресивним сусідом, вже 10 років. Немало українських патріотів полягли захищаючи свою свободу і свою землю. Війна і самі методи війни за цей час зазнали багато змін.  Ми багато чого зрозуміли і переосмислили. Ми стали ще досвідченішими, ще стійкішими, не професійнішими; українські сили оборони сьогодні роблять дива, викликаючи захват чи принаймні повагу у всьому світі. Тож час згадати і тих, хто так чи інакше– в лавах ЗСУ, Нацгвардії чи у складі добровольчих підрозділів – ще того 2014 року взяв у руки зброю, щоб стати на захист рідної України.

Світлини з 2014-го, Олексія Палія – фотографа у мирному житті,  згодом волонтера, бійця тероборони і, врешті, демобілізованого після поранень ветерана російсько-української війни – дивитися тут: 

Олексій ПАЛІЙ: АТО ОЧИМА ВОЛОНТЕРА (фотороботи)