1769 року, 9 вересня народився Іван Петрович Котляревський, який протягом життя виявив себе талановитим поетом, професійним військовим, вмілим дипломатом, чудовим менеджером і просто хорошою, доброзичливою людиною. Принаймні таким виринає він сьогодні перед нашими очима зі спогадів сучасників та тогочасних документів, з якими може ознайомитися кожен, хто має на те час і бажання. Книгу, що досі лишається найповнішим збірником документів про видатного українця, легко можна відшукати в інтернеті (Залашко А. Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. — Київ: Дніпро, 1969. — 630 с.).

 

Примітно, що Іван Котляревський народився у Полтаві, коли вона ще була адміністративним центром Полтавського полку Малоросіської губернії –одного з 10 козацьких полків Лівобрежної України, а в недалекому минулому – Полтавського полку Війська Запорозького.

На час смерті Івана Петровича Полтава вже була центром Полтавської губернії у складі Російської Імперії.

 

Звертаючи увагу на ці деталі, маємо на увазі, що на людину значною мірою пливає епоха, яка зумовлює творення певного (характерного для неї) специфічного середовища – чи, інакше кажучи, історичних умов, з якими ми волею чи неволею мусимо скореговувати наш спосіб життя та нашу лінію поведінки. А відповідно, і наші позитивні звершення чи негативні вчинки, значною мірою визначатимуться вимогами, які до нас висувають вищезгадані історичні умови та можливостями, які вони нам надають. Хтось виявляє більше конформності та зосереджений на виживанні в наявних умовах, а хтось, маючи перед собою усвідомлену мету, намагається змінити зовнішні обставини чи принаймні закласти основи для їхньої зміни у майбутньому. В останньому випадку успішність дій такої активної людини залежить від обраного шляху реалізаії задуманого і вміння передбачити (відчути) подальший розвиток подій на тривалий час – можливо, й до кількох століть – наперед.

Отже, ми так чи інакше говоримо про розуміння основ стратегічних комунікацій, незважаючи на те, що за часів Івана Петровича Котляревського цього терміну ще не вигадали.

 

Світ, у який прийшов малий Іван, ніс у собі наслідки столітньої повзучої московської експансії на українських землях після короткочасного злету української держави козаків під владою гетьмана (офіційна назва Військо Зопорозьке; інші відомі назви: Україна, Земля козаків, Козакія). Йшлося про фактичне знищення гетьманщини та поступове примусове втягування українських земель до Російскої імперії як її невід’ємної складової і розмивання національних ознак українців-русинів як окремішнього народу.

Ідея творення великої та потужної світової держави довкола історичних теренів давньої Русі на основі православної віри (що на той час логічно протиставлялася католицизму, юдаїзму та вірі мусульманській) захопила навіть багатьох представників українських еліт, які задля власних амбіцій ачи власного спокою не надто зважали на мову, звичаї та глибші відмінності власного народу від народу московського, з яким апологети великої православної держави намагалися зліпити його в одне ціле, долучивши до цього різнонаціонального новоутворення ще й білорусів-литвинів. Московські царі та цариці радо вітали цей ентузіазм новоспеченого українського дворянства, а ще в недалекому минулому української (руської) козацької старшини, не забуваючи про силові методи забезпечення його (цього самого дворянста) лояльності.

Богдан Хмельницький, який, під тиском обставин, з власної ініціативи піддався під протекторат Москви, тим не менше, спокійно міг домовлятися з ворожими до Московії державами про спільні військові дії і, власне, вже розглядав можливість розриву зі східним сусідом, який не надто шанував власні зобов’язання щодо української автономії. Зрозуміло, що після його смерті 1657 року московські царі заходилися активніше проводити в Україні звичну для них політику асиміляції місцевого населення і викорінення української самоідетифкації політичними, адміністративними й військовими методами, що набирали форми репресій та масового знищення непокірних.

Скориставшись незгодами поміж козацької старшини, представики якої шукали підтримки хто у Москві, хто у Польщі, а хто й у Туреччині, і фактичною громадянською війною в Україні з залученням чужинських військ, Москва, не бажаючи повністю втратити нові території, 1667 року підписує з Польщею сепаратний Андрусівський договір, яким вони ділять між собою українські землі по Дніпру, утворивши Правобережну та Лівобережну Україну.

З 1676 року в російсько-українській комунікації вже з’являється термін «Мала Русь», що на думку «просвітлених» українців-ідеалістів (як і загалом за уявленнми тодішнього світу) мав означати «первинну Русь» чи історичний центр руських земель і вказував на Київ як на символічну колиску руської державності (давню метрополію) до якої доєднувалось Московське царство. Звісно, що з московського боку була швидко розвинена теза про великоросів і малоросів, що несла в собі цілковито протилежну інформацію та формувала зневажливе ставлення до українців як до народу «малого», читай «другорядного».

Невдала спроба Івана Мазепи та кошового отамана запорожців Костя Гордієнка вивільнитися з-під московської руки, завдяки союзу зі шведами, скінчилася поразкою шведсько-українського війська під Полтавою 1709 року і надала привід тодішньому царю Петру І вчинити різанину у гетьманській столиці Батурині та на Січі, а за тим встановити жорсткіший контроль над українськими землями.

 

1721 року Петро проголошує своє Московське царство Російською імперією, свідомо привласнюючи назву «русь», якою досі називали саме етнічні українські землі. А вже наступного 1722 року створює Малоросійську колегію у складі її голови та шести штабних офіцерів російської армії для управління на території гетьманської України. Влада гетьмана була суттєво обмежена, а житя на українських землях почало все більше регламентуватися за російськими порядками та стандартами в рамках імперського «державного будівництва».

 

За царя Петра ІІ Олексійовича у 1727 році влада гетьмана поновлюється, але за цариці Катрини ІІ, 1764 року, статус і посада гетьмана ліквідовується остаточно, а разом з тим і полково-сотенний устрій на території Лівобережної України. Козацькі полки переводяться у статус регулярних віськ, а на території гетьманщини утворюється Малоросійська губернія і нова Малоросійська колегія, що меншою мірою була схожа на військову хунту, ніж попередня, – бо мала у своєму складі чотирьох росіян і чотирьох українців. Однак видимість демократії була оманливою, як і все що пов’язано з Московщиною: рішуча Катерина видає відкриті та таємні іструкції щодо повної інтеграції українських земель до Російської імперії за допомогою технологій «батога і пряника», щоб не надто дратувати місцеве населення і місцеву верхівку. Російським емісарам в Україні прямо і відверто рекомендовано використовувати хитрість водночас з жорстким реагуванням на будь-яку непокору.

Того ж 1764 року на історичних землях Війська Запорозького Низового створюється Новоросійська губернія. Слово Новоросія вживається спочатку як синонім до назви губернії, але згодом ця назва поширилась на такі історико-етнографічні землі України: Запорожжя, Північне Причорномор’я, Таврія, Приазов’я, Буджак та заселену переважно етнічними українцями Кубань.

Серед пріоритетів московської централізованої державної політики і активне закріпачення на українських землях селянства. Зауважимо, що в самій Московії кріпацтво активно посилювалося з 1649 по 1767 роки, позбавивши врешті-решт закріпачених селян будь-яких можливостей самостійно змінювати місце проживання. В Лівобрежній Україні ця система була остаточно впроваджена 1783 року, після повної ліквідації Катериною Запорозької Січі та війська Запорозького Низового 1775 року.

 

Отже, на час появи на світ малого Івана, якому судилося стати великим Іваном Котляревським, Московія вже цілу сотню років послідовно здійснювала свій амбітний проєкт з поглинання значної частини українських земель та формування нової історії Держави Російської, в якій Україні не було місця. Сам образ України старанно розмивався на території зміцнілої за рахунок останніх військових перемог російської імперії, вимивався з міжнародного дипломатичного і наукового дисурсу та розтирався на карті світу. Українці, про яких гомоніла вся Європа під час Великої Турецької віни 17 ст. завдяки стійкості та ефективності козацьких військ, у тій самій Європі на кінець 18 початок 19 століть сприймалися чи то як поляки, чи то як росіяни.

 

Тим часом в самій Україні народ зберігав свою мову, свої звички, звичаї й традиції, а інститут кобзарства (мандрівні старці) справно виконував свої функції зі збереження народної пам’яті та поширення останніх новин серед широких мас українського населення.

Одначе верхівка українського суспільства вже видивлялася собі зручні місця у новій державній системі, а обдарована молодь, пройшовши зросійщену систему освіти, шукала собі місця у тодішній імперській столиці – Петербурзі.

Тож і народна мова, і народні звичаї потроху нехтувались елітами, тоді як в народних масах ще лишалося усвідомлення себе як «козацького народу».

 

Сам Іван Котляревський походив з українського православного священницького роду. Його дід, Іван Котляревський, був дияконом Свято-Успенського собору в Полтаві, а батько, Петро Іванович, служив канцеляристом у полтавському магістраті. Мати майбутнього письменника Параскева Жуковська була донькою козака Решетилівської сотні.

Котляревські належали до української шляхти гербу «Огоньчик» і в Російській імперії були занесені у шостий розділ Книги дворянських родоводів, тобто значились серед давніх родів, які користувалися шляхетськими привілеями понад сто років. Це засвідчує і довідка, видана Іванові Петровичу Котляревському в Полтаві у січні 1793 року, на підтвердження того, що він, як представник українського шляхетського роду, не має жодних обмежень для служби у війську чи на цивільній державній службі – з посиланням на 6 розділ Книги дворянських родоводів Катеринославського намісництва.

Іван отримав хорошу освіту: малим навчався у церковній школі, потім у полтавській Слов’янській Семінарії, яка 1776 року була заснована як школа півчих, 1778-го реорганізована в духовне училище, а з 1780 вже стала семінарією (ПСС), що фактично було офіційним визнанням реального статусу, який вона вже здобула на той час. З 1786-го Семінарія, у зв’язку з перейменуванням єпархії, отримала офіційну назву Катеринославська, але все одно залишалася у Полтаві до 1798.

 

Примітка: у Полтавській Духовній Семінарії Іван Петрович не навчався, як пишуть деякі, бо на той час вона знаходилася у Переяславі. Була створена 1738 року як Переяславський Колегіум, 1782-го перетворена на Переяславську Семінарію і лише 1803 року отримала назву Полтавська Духовна Семінарія, а переведена з Переяслава до Полтави аж 1862 року (по смерті Котляревського).

 

До семінарії, у якій навчався Іван Котляревський приймали хлопчиків 6-14 років. Навчання тривало 10 років. Працювали класи латинської риторики, грецької, французької, німецької мов, математики і малювання. З 1783 року тут з’явився ще й клас філософії.

Щодо знання мов, зі спогадів про Котляревського знємо, що у зрілому віці він вільно спілкувався французькою і добре знався на латині.

Ті, кому випало навчатися з Іваном Котляревським, у своїх спогадах відзначали, що Іван охоче вивчав риторику, філософію і піїтику, до яких мав природні нахили – зокрема він дуже любив віршувати і навіть у розмовах добирав до всякого слова дотепні і вдалі рими, за що серед студентів його прозивали «римачем». З уважністю вивчав і перекладав твори Гомера, Овідія, Горація і Вергілія Бачимо також, що у семінарії його зараховували до найбільш здібних студентів. У всякому разі подальша діяльність Івана Котляревського, що у досліджені української культури, що на військовій чи цивільній службі не дають нам підстав у цьому сумніватися.

 

Цікаво те, що 1779 року, у віці 10 років, Іван Котляревський був записаний на службу у Новоросійську канцелярію в Кременчуці. Припускаємо, що тут йшлося про формальний запис в категорію службовця дітей зі шляхетських сімей, так само як і запис російських дворян з дитячих літ на військову службу, коли у часи після Петра І вони фактичну службу вже не проходили, а перебували вдома з батьками, проте їм зараховувалась вислуга років і до повноліття кожен дворянин, дня не пробувши у війську, вже отримував офіцерське звання. Природньо, що Котляревські, як представники духовенства, записувались до канцеляристів.

 

Примітка: посада канцеляриста відповідала посаді помічника писаря у козацькій сотенно-полковій системі посад. У «приказах» – різного спрямування (спеціалізації) відділах державно-адміністративної системи російської імперії на той час були передбачені посади, які за рангом не входили до так званого «Табеля про ранги», що встановлював ієрархію вищого чиновництва від 14-го до 1-го класу:

• губернський реєстратор
• канцелярист
• підканцелярист
• копіст (копіїст).

Така штатна структура «приказу» прибизно відповідає теперішній структурі базового відділу будь-якого відомства:

• начальник відділу
• головний/ провідний спеціаліст
• старший спеціаліст
• спеціаліст 1-ї/2-ї категорії

Посада вища за губернського реєстратора вже була внесена у «Табель про ранги»як найнижча.

 

Таким чином, до свого навчання у семінарії Іван встиг пройти шлях від підканцеляриста (1779) до канцеляриста (1781) і вже 1783 року отримав чин губернського реєстратора, не полишаючи рідної домівки у Полтаві.

 

Точні роки навчання Котляревского у семінарії не вказані, однак відомі нам джерела припусають, що це могли бути 1782-1793 роки.

 

Розповідають, що молодий Котляревський багато мандрував саме у районі Золотоноші (на території тодішнього Золотонішського уїзду) та давав уроки в сім’ях більш-менш грошовитої шляхти, що для старших семінаристів було звичайним способом заробляти собі на життя. Припускаємо, що саме в період свого навчання, допитливий Іван активно користувався можливістю близько познайомитися з народним побутом, і вже тоді цікавився українськими звичаями, обрядами, піснями, легендами, переказами та приповідками, осягаючи глибину народної мови і народної філософії рідного краю. За спогадами сучасників майбутній автор «Енеїди» був активним учасником народних гулянь, з’являючись туди у простому традиційному одязі і повністю поринаючи в атмосферу народного свята. Саме тоді його набута в семінарії освіта розширювалася і поглиблювалася за рахунок вивчення українських народних традицій, живої народної мови та фольклору.

 

Достеменно відомо, що після завершення навчання Іван Котляревський, якому на той час вже було 24 роки, не виявив бажання іти у священнослужителі і був зарахований на службу на посаду протоколіста у Полтавську Дворянську Опіку. З цього часу його мандри скінчилися, бо треба було дбати про кар’єру, і, схоже, Іван намагався виклопотати для себе вищий чин, бо, як ми згадували вище губернського реєтратора отримав ще у підлітковому віці, на початок свого навчання у семінарії. Далі йшли чини, які вже входили до найнижчого – 14 класу «Табелю про ранги». Можливо, в тодішньому його становищі це виявилося не просто, бо через три роки вже двадцятисемирічний Іван Петрович пішов іншим шляхом.

 

Існує легенда про те, що тоді Іван палко закохався у якусь дівчину, але чи то батьки обіцяли ту дівчину іншому, чи вже з інших причин, але ті почуття були марними, і розчарований та пригнічений невдачею хлопець з опалу записався до війська.

Проте, для палкого, активного, спраглого до знань та життєвого досвіду парубка, яким і був Котляревський, піти до війська не було дивиною. На той час у Полтаві лишалося мало молодих людей, бо шляхетська молодь прагнула змінити тихе провінційне містечко на цікавіше життя у Москві чи Петербурзі, і не меншою мірою була схильна до військової служби, шукаючи в ній і певного роду романтики і, – що справді було важливо, – кар’єрного росту та утвердження свого соціального статусу. Очевидно, що тут мало місце і сімейне виховання та підсвідома пам’ять про козацькі традиції.

 

Так чи інакше, а 1796 року Іван Котляревський зарахований на службу у Сіверський Карабінерний Полк – аудитором (найнижчий офіцерський чин, що відповідав званню молодшого прапорщика). У листопаді того ж року полк офіційно був переіменований на Сіверський драгунський полк. Одразу зауважимо, що полки, у яких проходив службу Іван Петрович, в основі своїй були козацькими, але вже переформатованими на той час у регулярні військові частини нової імперії.

 

Примітка: Сіверський карабінерний полк – кавалерійський полк російської імператорської армії що почав формуватися з 1783 та існував до 1833 року. Початково складався переважно з виборних козаків із сотень колишнього Миргородського та Гадяцького полку Гетьманщини та ймовірно частки легкокінного Сіверського полку. Під час своєї історії був також: кінним (1783), карабінерним (1784—1796), а також драгунським (1796—1812) та з 1812 року вже кінно-єгерським.

 

Визначившись із напрямком своєї кар’єри і забезпечивши собі таким чином найближче майбутнє, Іван нарешті отримав змогу використати накопичені у попередні роки знання і заходився писати свою «Енеїду». Перші три частини цієї книги були завершені вже до 1803 року.

 

Критики вказують на те, що гумористичний переспів Віргілієвої «Енеїди» вже існував у російській версії, але маємо на те два свої зауваження: (1) До пародіювання відомих творів вдавалися не тільки на території Росії чи України – у тогочасній Європі це широко практикувалося, і росіяни були далеко не першими на шляху пересміювання творів загальної для Європи і добре відомої «шкільної програми», у тому числі «Енеїди» Віргілія. (2) «Енеїда» Котляревського була чимось більшим і навіть набагато більшим ніж просто весела пародія. Можемо говорити, що в «давню історію Риму» Іван Котляревський заклав своєрідну енциклопедію українського життя і саме через цей твір транслював у майбутнє літературизований (окнижнений) зразок народної української мови, яка на той період перебувала під загрозою зникнення на тлі «нової російської імперської культури».

Не маємо сумнівів, що Іван Петрович знав, що робив. Проглядаючи описані сучасниками картинки з його біографії, бачимо, що адаптувавшись до нових, незборимих на той час умов російської адміністративної і культурнї експансії, він аж ніяк не втратив у собі дух українства і пам’ять про нещодавну козацьку славу. Саме ці речі і намагався він передати нащадкам, знайшовши потрібну – не загрожену з боку російського чиновництва – форму жартівливого твору, що начебто не має в собі нічого, до чого міг би досікатися найприскіпливіший оборонець «великоросійської теорії». Хто б удався до критики – сам ризикував виставити себе на кпини. Що тут такого? Історія ж – римська! А те що «наївні малороси» радо сприймають у цій історії свій власний образ, то це ж мабуть від непросвіченості. Що з них візьмеш?

Мало того, оскільки козацькі чи колишні козацькі полки складали значну і найбоєздатішу частину російської армії, а українська еліта таки справді допомагала своїми знаннями та інтелектом розбудовувати російську імперію Петра та Катрі, з українцями раді були загравати, не розкриваючи відверто своїх планів стосовно повної асиміляції українців та пригарбання родючих українських земель. На те, як ми вже згадували, від царів і цариць надавалися чіткі інструкції.

Тож якщо європейці, колонізуючи Африку, ліпили з поневолених африканських народів образ «наших (тобто іхніх) дітей», що потребують внаслідок свого недорозвитку опіки та захисту, то російські імперці вдалися до творення для українців образу «молодшого брата», який просто жити не може без старшого – тобто росіянина, що у всіх відношеннях вивищується над молодшим і навіть готовий сприймати його «на рівних», якщо той зречеться власної мови та народної (національної) пам’яті.

 

Примітка: Зі спогадів видавця «Отєчєствєнних запісок» П. Свіньїна, де він описує українців – «…часто з-під густих брів їхніх яскріє вогонь, проглядає сміливий європейський розум, палка любов до батьківщини і почуття полум’яні, зовсім прості і звичайні живуть в душі у них. Цієї простоти часом аж надто багато в них, і це дає право їх обманювати й дурити…»

 

Отже, немало «просвітлених росіян» («хароших русскіх») щиро любили український народ чи принаймні щиро в це вірили. Звісно, що ця любов не передбачала визнання права українців на самовизначення, але ширила моду на козацькі строї, дослідницькі праці про життя в Україні та, звісно, читання і поширення кумедного, як на загальне сприйняття, україномовного твору «офіцера російської армії» Котляревського.

Інакше сприйняття «Енеїди» було у самих ураїнців. Книга дивовижним чином і з немовірною швидкістю поширювалася у рукописних копіях по всій Україні і навіть потрапляла у бібліотеки царів та імператорів, бо Котляревського і його твір знала мало не кожна мала дитина на українських землях. Не знати про Котляревського на той час означало нічого не знати про Україну.

 

Колись згодом, у 20-х роках ХХІ століття, вдатні до теоретизування довкола давно відомих у світі речей американці принесуть у наші краї термін «стратегічні комунікації», як нову технологію внутрісуспільного і міжнародного спілкування. Суть цієї технології у тому, що промовляючи щось сьогодні, ми маємо передбачати, які наслідки від сказаного ми побачимо через роки. Хочете побачити як це працює – прочитайте «Енеїду» і простежте подальшу історію цього твору. Його видавали за російських царів і за часів московського більшовизму не вбачаючи у цьому «жарті» загроз для імперської політики, і навіть нарочито ширячи кумедний образ «здавньоримлених українців», як приклад української несправжності та міфологічності. Та ж якраз розуміння і сприйняття міфології, вміння прочитувати чи й просто відчувати в ній закодовану пращурами інформацію формує стійкість народу у боротьбі з замахами на його історичну, культурну, природну спадщину і зазіханнями на його споконвічні території. До того ж, життєдайний для українців міфологічний вплив «нашої Енеїди» істотно посилюється цілком реальними науково-інформаційними блоками з даними про доколоніальне українське життя, про наш народний побут, культуру спілкування, мову, традиції, наративи. Тут ми знаходимо: згадки про давні обряди, призабуті лексичні одиниці народної мови, традиційні українські імена, назви українських традиційних страв, назви елементів одягу та транспортних засобів, зразки мовних зворотів. І головне – відчуваємо оригінальну стилістику народної мови.

Тож не дивно, що саме Івана Котляревського вважають батьком сучасної літературної мови. Саме він своєю «Енеїдою» вперше вивів істинно народну українську мову на літературний рівень.

 

Подальша кар’єра Івана Петровича тільки підтверджує його фаховість, послідовність, вірність обов’язкам, щирість і вдатність до стратегічного планування.

Вступивши 1796 року на військову службу, 1798 року він отримує чин прапорщика, а 1799 – підпоручника (січень) і поручника (лютий).

1806 року бачимо його на службі ад’ютантом у генерала кавалерії Дністровської та Кримської інспекції інспектора маркіза Дотішампа у чині поручника. З атестату, підписаного Дотішампом у лютому, дізнаємося, що поручник Котляревський в якості інспекторського ад’ютанта старанно і належним чином виконував свої службові обов’язки та виявив себе хорошим офіцером і здібним виконавцем, який цілком заслуговує на увагу начальства.

Вочевидь факт оформлення атестата та формулярного списку Сіверського драгунського полку про службу і заслуги інспекторского ад’ютанта поручника Котляревського від 15 лютого 1806 року свідчить про переведення Котляревського саме в цей час на іншу посаду. І справді, наступні документи підтвердують, що в цей час Котяревський опиняється на посаді ад’ютанта командира 2-го корпусу барона Мейєндорфа (генерал від кавалерії барон Казимир Іванович Меєндорф), у званні штабс-капітана. За деякими даними він отримав це звання у квітні. У всякому разі вже в рапорті барона Меєндорфа від 25 листопада 1806 року про надання монаршого благовоління офіцерам, які відзначилися при взятті фортеці Бендери, бачимо окрім двох генерал-майорів та одного полковника і ад’ютанта командира корпусу штабс-капітана Котляревського.

 

Примітка: На той час, звання штабс-капітана (давніша назва «капітан-поручник») присвоювали поручникам, що служили при штабі. При збережнні зарплати поручника, це звання вважалося вищим за поручника, але нижчим за звання капітана.

 

Тоді, в листопаді 1806-го, Росія знайшла привід, щоб почати бойові дії проти Туреччини на території Молдови та Бесарабії, а в грудні Туреччина оголосила Росії війну. Почалася чергова російсько-турецька війна (1806-1812), що загалом проходила досить мляво, проте кампанія 1806-1807 років була відносно «гарячою» і саме в цей час штабс-капітан Котляревський у складі 2-го корпусу перебуває у Бесарабії, в районі бойових дій.

Основним обов’язком ад’ютантів було забезпечення зв’язку між штабним командуванням та підрозділами на полі бою, успіх якого значною мірою залежав від вчасності і точності передачі інформації. Тож Котляревський від листопада 1806 по листопад 1807, неодноразово мав можливість засвідчити свою мужність, стійкість та кмітливість, про що говорить і його «Формулярний список про службу» і відповідні атестати за підписом Мейєндорфа.

Згідно з цими документами, штабс-капітан Котляревський брав участь у взятті фортеці Бендери та у двох штурмах фортеці Ізмаїл, коли доводилося передавати повідомлення польовим командирам під щільним артилерійським обстрілом, а також був у багатьох сутичках з турецькими військами протягом всієї кампанії 1807 року.

Мало того, вже відомий на той час український письменник виявився і вмілим дипломатом. Від початку війни російський уряд та росіське військове командування турбувала позиція буджацьких татар-кочівників, які з високою імовірністю могли підтримати у цьому конфлікті Туреччину. За наказом барона Меєндорфа штабс-капітан Котляревський, ризикуючи життям, вирушає в якості посла до буджацьких улусів і, провівши успішні переговори, повертається звідти цілим і неушкодженим та з буджацькими аманатами – заручниками, які мали гарантувати російському командуванню виконання буджаками досягнутих домовленостей. Зауважимо, що менша частина кочівників все-таки приєдналися до турецької сторони, що аж ніяк не применшує значення успішної місії Котляревського.

 

Примітка: Вже згодом, під час російсько-турецької війни 1768-1774 років, буджаки визнали «протекторат» Російської імперії та переселися на береги Азовського моря та до Криму. В цьому випадку російська імперія вкотре застосувала вже добре опрацьований і перевірений ними метод депортації – у цьому випадку «м’якої».

 

Говорять і про те, що Котляревський їздив на переговори до задунайських козаків, де його, як і в самій Україні, вже добре знали, як автора «Енеїди». Політична гра росіян у цьому випадку полягала в тому, щоб наобіцяти козакам усіляких пільг і таки вивести їх з-під руки Туреччини, та посилити ними російські війська. Проте, навчені гірким досвідом задунайці не надто повелися на російські обіцянки. З понад 12000 задунайців на сторону росіян перейшло тільки тисячі дві козаків, з яких було створено Усть-Дунайське Буджацьке військо. Тим часом в Україні прокотилася вістка про створення «нової січі» і до буджацького степу за «українською мрією» потяглися селяни-кріпаки, швидко наростивши кількість нового козацького формування до трьох тисяч (3000) за станом на липень 1807 року. Звісно, що це налякало імперський уряд, який і не збирався давати українцям надто багато волі (козацьким військо називалося умовно: при збереженні посад за зразком козацьких формувань, командири призначалися царськими урядовцями і з точки зору підпорядкування та управління це були регулярні підрозділи російської армії). Наказом царя Олександра І від 20 липня 1807 року військо було розформоване, а в місця його розташування було направлено комісію, що мала повернути селян-втікачів їхнім власникам та організувати переселення колишніх чорноморських і задунайських козаків на Кубань. Зрозуміло, що частина усть-дунайців знову втекла в Задунайську Січ, а переважна більшість козаків розбрелася по придунайських степах.

Загалом, війська під командуванням генерала від кавалерії барона Кирила Івановича Меєндорфа протягом 1806-1807 року великого успіху не мали. Блокувавши Ізмаїл взяти його так і не змогли і в подальшому обмежувались локальними боями під час турецьких вилазок. Мало того, у серпні 1807 року барон взяв на себе підписання з турками так званої Слободзейської угоди про перемир’я, за якою росіяни мали повернути Туреччині захоплені кораблі і відвести свої війська за Дністер. Понад те, барон дозволив туркам вести торгівлю з придунайськими князівствами, що вже й зовсім не входило в плани Російської імперії. Незадоволений діями Меєндорфа цар Олександр І відправив його у відставку з забороною в’їзду в «обидві столиці».

 

Не знаємо, як ці події вплинули на настрої самого Котляревського, але з відставкою свого безпосереднього командира, він подає рапорт на переведення його до Псковського драгунського полку (під командуванням барона Корфа) у містечко Ліду Литовської губернії (територія теперішньої Білорусі). «Відкитий лист» (перепустка) на ім’я Котляреського для вільного проїзду до нового місця служби підписано головнокомандувачем армії в Молдавії, Валахії та Бесарабії генерал-фельдмаршалом Прозоровським 3 грудня 1807 року.

На той час штабс-капітан Котляревський, за заслуги під час виконання бойових завдань, мав такі відзнаки як три монарші благовоління (знаки уваги від царя), брильянтовий перстень та орден Святої Анни 3-го ступеня (за переговори з буджаками).

 

Примітка: Слід зазначити, що з 1815 року були внесені зміни до статуту ордену Св. Анни. Орден 3-го ступеня, який вручався виключно молодшим офіцерам за бойові заслуги і носився на ефесі шпаги чи шаблі, став орденом 4-го ступеня, а новий 3-й ступінь передбачав носіння на стрічці через шию. Саме тому в останньому формулярному списку Котляревського, що складався перед його відставкою з цивільної служби (1834 рік) бачимо інформацію про нагородження орденом Св. Анни 4-го, а не 3-го ступеня.

 

Очевидно, що й стан здоров’я Івана Петровича вже тоді був не найкращим, бо на цій підставі він подав у відставку і наказ «його імператорської величності» про звільнення Котляревського та нагородження черговим званням капітана з мундиром (з правом носіння військової форми) було підписано вже 23 січня 1808 року. 16 червня того ж року командир Псковського драгунського полку барон Крафт підписує Котляревському перепустку для проїзду до міста Полтави та безперешкодного проживання там до отримання від державної військової колегії Указу про звільнення з військової служби.

А 1809 року виходить друком перше авторське видання «Енеїди» у чотирьох частинах. Фінансував це видання полтавський поміщик С.М. Кочубей, якому згодом Котляревський присвятив повне видання свого славетного твору – всі шість частин. Та ж побачила світ ця книга тільки через чотири роки по смерті Івана Петровича (1842).

Перед тим, перші три частини буди видані без згоди автора чернігівським поміщиком Парпурою. Хоч, друкуючи «Енеїду» Парпура і не мав жодних лихих намірів чи особистої вигоди, проте це дуже образило Котляревського. Зрозуміло, що самовільно зроблене видання містило помилки і фрагменти, які сам автор волів би виправити перш ніж давати до друку.

 

Тим часом, звільнившися з війська у віці 39 років, Котляревський пробує знайти собі місце на цивільній лужбі у Петербурзі, проте два роки у цій культурній столиці тодішньої Російської імперії пройшли намарно і довели його чи не до повного зубожіння. Після тих бідувань, письменник, – за сприяння генерал-губернатора Малоросійскої губернії князя Лобанова-Ростовського, – у червні 1810 року нарешті отримує пропозицію очолити полтавський дім виховання дворянських дітей з бідних сімей з платнею 300 рублів на рік і повертається до рідного міста.

 

Повернення в Полтаву не стало для Котляревського якоюсь невдачею, бо зовсім скоро він здобуває загальну любов полтавчан, прихильність і дружбу представників місцевої влади та велику повагу серед освічених кіл не тільки України, а й Московії.

 

1812 року, коли на територію Російської імперії вступили наполеонівські війська губернатор малоросійської губернії Лобанов-Ростовський (Яків Іванович) за власною ініціативою починає сворювати з українців козацькі полки і доручає Івану Котляревському сформувати Полтавський 5-й кінний козацький полк. З їхньої переписки бачимо, що Котляревський не надто прагнув займатися цією справою, частково через клопоти, пов’язані з його обов’язками як наглядача Будинку для бідних, частково через брак власних коштів на екіпірування, бо ж специфіка козацьких полків полягала у необхідності власних витрат на спорядження. Окрім того Іван Петович посилається і на необхідність доглядати за хворою матір’ю. Проте, Лобанов-Ростовський – у найприхильнішій формі, але наполегливо – пояснював, що окрім нього він не має людей з потрібним досвідом, яким би можна було доручити цю справу, зате є багато таких, що потребують доброї хлости і хай би хоч пан Котляревський не завдавав йому подібного клопоту.

Хоч-не-хоч, довелося Котляревському від середини серпня взяти на себе організацію нового підрозділу. У цій роботі він, як і на всіх інших своїх посадах, виявляє пильність, уважність, професіоналізм та вміння знаходити рішення в будь-якій ситуації.

Козаки прибували до полку охоче, сподіваючись на регулярну платню та обіцяне звільнення від оброкового податку, проте навіть не всі мали при собі шаблі, а хто мав вогнепальну зброю, то вона була не найкращої якості. Була також потреба привести до єдиного унфікованого вигляду жупани та шапки, бракувало якісних елементів кінської збруї, а головне від військового губернатора не було направлено офіцерів та унтер-офіцерів, щоб можна було формувати есадрони. Котляревський періодично нагадує князю про необхіднсть надіслати командирів і що сам він командування сформованим полком на себе не візьме, та водночас активно спілкуєтьсяя з місцево владою вирішуючи проблеми з оснащенням полку, харчуванням, розквартируванням козаків та залученням до формування підрозділів на тимчасовій основі відставних офіцерів з місцевого населення.

Його стараннями вже 2 вересня полк відбув до призначеного місця дислокацї в належному стані і відповідно споряджений. У його складі було 800 кінних козаків, 360 візників та 150 возів, навантажених скринями з відлитими кулями, порохом та харчами (сало, борошно, сухарі, пшоно, сіль).

Формування полку відбувалося в селі Горошин Хорольського повіту Полтавської губернії, що бачимо з квитанції горошинських урядників, виданої Івану Котляревському в тому, що за час перебування в селі від 12 серпня по 1 вересня місцеве населення не зазнало від козаків жодних кривд і нічого для потреб полку за цей час безоплатно не вимагалось. Вже після закінчення війни, у травні 1816 року Котляревський отримає за цю роботу чергове монарше благовоління.

 

Примітка: Так зване «монарше благовоління» було відзнакою від імені імператора у вигляді бронзової медалі що носилася в петлиці на володимирській (триколірній: чорно-червоно-чорній) нагородній стрічці. На аверсі (лицевій стороні) медалі було зображення царя, а на реверсі (звороті) напис «на знак монаршого благовоління». Ця відзнака призначалася імператорським рескриптом виключно за ініцативи самого монарха – оформлення подання на цю відзнаку будь-якими чинами заборонялося.

 

Тим часом, Іван Петрович з усією відповідальністю і з усією душею займається виховною роботою у ввіреному йому Будинку для виховання бідних дворян. У Малоросійському губернаторстві на той час було створено два таких будинки (у Полтаві і Чернігові), у кожному з яких були передбачені місця для 50 вихованців на державному утриманні (тобто на утриманні приказу громадської опіки; на вихованців витрачалосся до 100 рублів на рік) та 50 вихованців на умовах пансіону, що являв собою пільгову, невисоку платню (до 250 рублів на рік). Призначенням закладу було готувати майбутні кадри для цивільної та військової служби. Вихованці мали отримати базові необхідні знання, навчаючись в гімназії, що знаходилась неподалік, а по закінченні гімназичного курсу особливо здібних направляли на подальше навчання до харківського університету. Тих, хто виявляв очевидні нахили до мистецтва стараннями генерал-губернатора і за його особистої підтримки направляли до Академії художеств. Щодо Котляревського, то протягом усього періоду перебування його на цій посаді, за оцінками сучасників, він лишався для вихованців «вимогливим, але добрим і люблячим батьком». Поза тим місцевою владою неодноразово відзначалося розумне та раціональне управління Івана Котляревського виділеними на утримання Будинку коштами, його уважність щодо збереження майна, забезпечення вихованців одягом та належним харчуванням, турбота про їхню освіту та особисте уважне ставлення до кожного з підопічних.

Слід зауважити, що саме завдяки його діяльності при Будинку виховання було облаштовано лікарню, впроваджено військові вправи, уніфіковану, військового зразка форму для вихованців, викладання креслення та військової тактики (ситуації).

 

Вже у жовтні 1816 року тодішній полтавський цивільний губернатор Павло (Васильович) Тутолмін пише в господарчий відділ міністерства поліції про те, що Іван Котляревський настільки дбає про дітей Дому виховання для бідних, – від їх забезпечення одягом і харчуванням до якісного навчання, – що цей заклад набув надзвичаної популярності у краї і кількість бажаючих потрапити туди на утримання значно вища за передбачену штатну чисельність. Отже, просить про нагородження опікуна Івана Котляревського орденом Св. Анни 2 ступеня з брильянтами.

Орден Котляревський так і не отримав, проте без уваги теж не залишився: у травні 1817 року йому вручено імператорську відзнаку у вигляді діамантового перстня, а у листопаді того ж року йому повідомлено про присвоєння йому імператором військового звання майора.

Відомо, що Котяревський цінував своє військове звання і на всіх урочистостях завжди з’являвся в мундирі. Тож коли 1817 року імператор Олександр І відвідав Полтаву (а їздити землями імперії він любив) і дізнавшись про активну діяльність Котляревського хотів нагородити його вищим званням, – а оскільки той був на цивільній службі, то і йшлося про цивільне звання статського радника, – Микола Рєпнін, який на той час був малоросійським генерал-губернатором, попередив царя, що Котляревський може образитися і краще нагородити його черговим військовим званням. Цар не заперечував і таким чином Котляревський отримав звання майора та пенсію 500 рублів на рік понад визначену зарплатню.

 

Слід зазначити, що коли 1802 року  імператорський трон посів Олександр І,  на території Полтавської та Чернігівської губерній було створене Малоросійське генерал-губернаторство з центром у Полтаві, і генерал-губернаторами сюди призначалися посадовці, що відзначалися не тільки прогресивними поглядами, але й певною мірою прихильним ставленням до місцевого люду та місцевих традицій. За життя Івана Котляревського цю осаду обіймали князь Олексій (Борисович) Куракін (1802-1807), князь Яків (Іванович) Лобанов-Ростовський (1808-1816), князь Микола (Григорович) Рєпнін (1816-1834). Далі, вже за призначенням імператора Миколи І були Олександр (Дмитрович) Гур’єв (1834-1835), граф Василь (Васильович) Левашов (1835-1836), граф Олександр (Григорович) Строганов (1836-1839), проте вони в біографії відомого ураїнця, з огляду на його хворобу і поступовий відхід від державних справ, зіграли хіба епізодичні ролі.

На знак дружньої поваги до Олександра Куракіна за його уважне ставлення до українських питань, та спроби навести порядок у судовій справі, ще під час своєї військової служби, Котляревський пише «Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну». Хоча згодом його й критикували за цей твір через «прославляння російського урядовця», пісня стала популярною, бо Котляревський не був би Котляревським, якби не ввів туди з властивим йому гумором образи

• панів, що мали б «мати чисті душі» та «держати строго уші», бо поводяться як людоїди, «вередуючи» козацькими землями, полями та сінокосами наче своїм добром і «зі злої волі не дають орати нив»,
• та рівною мірою суддів, що потакають панам «не вникаючи у справи» і «за цукор та за гроші» чинять несправедливі суди, розоряючи цілі сім’ї.

Наступник Куракіна, Генерал-губернатор Лобанов-Ростовський, за якого Котляревський зміг очолити Дім для виховання бідних дворян, дуже добре ставився до Котляревського і цінував його як уважного до справ і вмілого чиновника (менеджера). Об’єднувало їх і те, що князь дуже любив театр і часто влаштовував домашні вистави, у яких охоче брав участь і Котляревський. До речі, саме за губернаторства Якова Лобанова-Ростовського, 1808 року, у Полтаві з’явися перший професійний театр, що спочатку діяв тут до 1812 року.

 

Примітка: Полтавський вільний театр діяв у Полтаві з 1808 року у спеціально перебудованому під театр казенному будинку. Трупу утримував Й. Калиновський. У складі трупи були — А. Калиновська, М. Трусколяська, О. Струпова, О. Павлова, П. Медведєв, Д. Поляков, К. Манкутевич, Д. Минеєв. Поза Полтавою вони виступал у Кременчуці, Ромнах, Катеринославі. У 1812 році трупа переїхала до Харкова.

 

З наступником Лобанова-Ростовського князем Миколою Рєпніним у Котляревського склалися ще тепліші стосунки. Рєпнін також шанував театральне мистецтво і сприяв тому, що 1817 року робота театру в Полтаві відновилася. Харківська трупа, співвласником якої разом з Йосипом Калиновським з 1814 року став Іван Штейн, поділилася на дві частини, одну з яких було переведено до Полтави. Режисером полтавської трупи був Петро Барсов, помічниками режисера — Михайло Щепкін і М. Городенський. До її складу входили драматичні актори Павлов, І. Угаров, П. Медведєв, Нальотов, Климов, Т. Пряженковська, М. Сорокіна, Медведєва, Алексєєва, Катерина Нальотова; співаки – Бистрова, Постникова; диригент – Ф. Данильченко.

На прохання Рєпніна Котляревський стає директором театру і бере активну участь в його роботі. Він старанно допомагає акторам влаштуватися, забезпечує їм отримання казенних квартир поряд з театром, відвідує всі репетиції і як визнаний майстер римування та літературного слова взагалі, допомагає при потребі покращити чи переписати тексти. Відомо і те, що Котляревський брав участь у викупленні з кріпацтва талановитого і популярного на той час українсько-російського актора Щепкіна. Гроші на ту справу виділяв Рєпнін, але через те Щепкін отримував перед ним певні зобов’язання і вихід на волю для нього був з фінансової точки зору не простим. Можливо саме це спричинило закриття татру у 1821 році, коли через скрутне матеріальне становище актори поїхали шукати кращих заробітків, і одним з ініціаторів «бунту» був саме Щепкін.

 

Тим часом на петербурзькій сцені з’являється вистава відомого тоді в Російській імерії драматурга, князя Олександра (Олександровича) Шаховського, «Казак Стихотворец».

 

Примітка:

За сюжетом п’єси схильний до писання віршів козак Климовський іде на війну та воює зі шведами під Полтвою, а його дівчина Маруся лишається в селі з немічною матусею. Оскільки Маруся –дівчина гарна, підступний та жадібний старшина (тисяцький) Прудивус за допомогою не менш підступного писаря Грицька тиском та шантажем схиляє Марусю до одруження, на заваді якому стає вчасне повернення з-під Полтави Климовського та поява у селі ревізорів – молодого князя у званні капітана гвардії та його денщика Євсєя Дьоміна, що спочатку прикидаються простими солдатами, які начебто були поранені і просять у всіх допомоги. Насправді їх цікавить,куди поділися державні гроші, що були виділені на допомогу козацьким сім’ям для відбудови поруйнованих війною дворів. Маруся охоче надає «солдатам» притулок, тоді як Прудивус через Грицька відмовляє їм у будь-якій підтримці. Ревізори проймаються симпатією до відкрити та щирих Марії та Климовського, але коли офіцер з’являється перед місцевими козаками у своєму справжньому вигляді і вияснює, що державні кошти «за призначенням не дійшли», старшина з писарем, щоб уникнути відповідалності, вирішують звалити провину на Климовського. Прудивус сподівається таким чином і уникнути відповідальності і все-таки запопасти собі гарнюню наречену. Оскільки окрім Прудивуса та Грицька всі інші персонажі акцентовано чесні, наївні та незлостиві – цим двом достатньо підкласти у папери з віршами Климоського якись незначимий аркуш без усяких підписів з більшого документу, що стосується фінансової звітності, щоб пан князь-капітан повірив, що саме рядовий козак Климовський, а не місцева влада в особі старшини-тисяцького поцупив державні гроші. Ситуацію рятує розумніший за капітана денщик Євсєй, який попонує провети обшук у тисяцького. Звісно, що врезультаті знаходиться весь комплект документів зя яким і Прудивуса і Грицька можна посадити надовго. Але… до придуркуватості доба і наївна ромада їм усе прощає. Мало того, виявляється, що Климовського, якого щойно мало не спровадили до Сибіру за сумнівними звинуваченнями, чекає сам цар, бо ж він багато чув про вдатного до віршування козака і хоче побачити йог на власні очі. На весілля Климовькому і Марійці лишається зовсім мало часу.

 

Варто враховувати, що князь Шаховський служив у петербурзькій дирекції імператорських театрів і фактично керував петербурзькими театрами. Кілька п‘єс, створених Шаховським на українську тематику були даниною моді на українське козацтво, яка мала тоді місце серед російької еліти і, з іншого боку, необхідністю колонізації українських територій через впровадження елементів української культури та побуту в російські стандарти. Не дивно, що п’єса «Казак стихотворец» мала успіх на петербурзькій сцені, але викликала негативні реакції у Харкові та Полтаві, оскільки герої співали російські пісні та говорили штучною українською мовою.

«Наталка-полтавка» Котляревського і була відповіддю на неоковирну спробу росіян представити Україну на театральній сцені.

 

За п’ять років існування полтавського театру він відзначився чудовою постановкою більшості вистав, хоча мав досить широкий репертуар. Сучасники відзначають, що театром жила вся Полтава. Жив ним і Котляревський, який не тільки стежив за належною постановкою вистав, але й особисто грав на сцені комічні ролі.

Тож дбаючи про наповнення репертуару саме українськими творами всупереч примітизованому і поверховому представленню українців драматургами-росіянами, він істотно переробляє сюжет п’єси Шаховського, вводить у твір живі образи персонажів, змальованих зі свого реального оточення, впроваджує тему рівноправної комунікації представників вищих прошарків суспільства з простим людом та подає модель «справедливого і благородного рішення» у міжстановому конфлікті, що є послідовним продовженням ідеї, вираженої 1804 року в оді до князя Куракіна. А ще подає чудовий літературний зразок справжньої народної української мови. Так 1819 року народжується «Наталка Полтавка» (вистава на три дії).

Розуміючи, що українська п’єса не має бути на сцені одинокою, Котляревський того ж 1819 року пише другу – «Москаль-чарівник» (вистава на одну дію), що так само «технічно перепрацьовується» з французької вистави «Солдат-чарівник», вперше поставленої ярмарковим театром у Парижі 1760 року.

 

Примітка:

За сюжетом французької п’єси чоловік не може знайти спільної мови дружиною і десь пропадає на вечір, а хитрий слуга бере гроші з місцевого прокурора, щоб влаштувати побачення з жінкою поки чоловіка немає вдома. Той замовляє до неї у дім вечерю і з’являється сам. А перед ним в той дім з’являється солдат, і показує папірець-направлення на картирування «всього на одну ніч». Слуга відправляє його спати на верхій поврх не нагодувавши. Тим часом вертається чоловік. Прокурора ховають у комині, вечерю до буфету. Господар голодний, але дружина каже, що вечері немає, б ж вона не знала чи він має намри повертатися сьогодні додому. Тут до нх спускається солдат, каже, що він теж голодний і пропонує вирішити птанн за допомогою нечистого, на якого він має вплив. Вказує, де слід шукати буцімто чортом приготовлену їжу, і всі сідають за стіл та смачно вечеряють. Жінка та слуга страшенно налякані, чим переконують чоловіка, що це й справді справа рук нечисті. Хитрий солдат при цьому каже, що варто подякувати нечистому за пригощення, бо він інакше лишиться в домі і може наробити біди. Видобувають з комину чорного від сажі прокурора і той швидко втікає. Солдат втішає господаря, що ось нарешті все гаразд і навіть платити за їжу не треба, але тут приходить кухар, який доставляв їжу, питає чи сподобалась їм вечеря і просить розрахуватися. Всі ще більше нажахані, але солдат знову знаходить рішення і каже господарю, що це чорт повернувся в іншому образі і тепер таки доведеться йому заплатити. Слова кухаря про те, що треба поважати тих, хто потійно має справу з вогнем, оаточно переконують господаря і він біжить нагору за грошима. Тим часом солдат пропонує слузі заплатити самому. На питання «з яких грошей?» підказує, що з тих, які він отримав від прокурора. Жінка вражена, а слуга швиденько віддає гроші. На питання, звідки він про все дізнався, солдат щиро розповідає, що у стелі є дірка, через яку він усе бачив і чув з вищого поверху. Тут повертається чоловік і щиро радє, що нечистий «завдяки старанням солдата-чарівника» зник і платити таки нічого не треба. Він звертається до солдата з проханням звільнити його ще від одного чорта, тобто дружини. Солдат на те відказує, що було б розумніше, якби дружина менше кокетувала з чоловіками, а чоловік менше її ревнував. Всі визнають справедливість його поради.

 

Відпрацювавши постановки обох п’єс у Полтаві, трупа намагається вийти з ними на харківську сцену, що робить не без хитрощів, оголошуючи одну (відому) виставу, а потім, наче «з технічних причин» замінюючи її «Наталкою-полтавкою» чи «Москалем-чарівником». Такий хід робився з остраху, що на українську виставу глядачі можть не зібратися (бо ж ставився всуціль російський репертуар), але він виявився вдалим. Обидві п’єси скоро набули популярності.

Відомо, що коли актори 1821 року вирішили покинути полтавский театр, Котляревський дуже образився. Для нього це був подвійний удар, бо, окрім любові до театру, відзначали і його глибокі симпатії до однієї з акторок.

Отже, театр розпався, але талановиті і глибоко народні драматургічні твори вижили. «Наталка-полтавка» була вперше опублікована 1838 року, а «Москаль-чарівник» 1841-го. Той самий Щепкін ставив їх у Москві, Петербурзі та інших містах. Живуть вони й досі.

 

Власне, ті роки, в які Котляревському випало займатися театром, були для нього вкрай насичені подіями та додатковими обов’язками. Поза тим, що 1819-1830 року він додатково обіймає посаду скарбника і хранителя книг Полтавського відділення біблійного товариства – яке зокрема розповсюджувало книги на релігіну тематику – він бере активну й помітну участь у громадському житті Полтави та й самого генерал-губернаторства.

 

Для кращого розуміння умов, за яких проходила цивільна служба Котляревського на досить помітній у Полтаві посаді, слід пригадати, що Олександр І коронувався в той час, коли вся Європа була під впливом Великої французької революції та її демократичних реформ. Молодий імператор, був сповнений прогресивних ідей і мав певну прихильність до таємних товариств, які за задумом мали підготувати потрібні кадри, суспільні настрої та конкретні кроки для переходу країни від абсолютизму до конституційної монархії й відповідної перебудови суспільних стосунків, зокрема відміни кріпацтва, яке, як ми вже згадували вище, тільки щойно – на кінець 18 століття набрало в Росії особливо радикальної форми. Особливого поширення набула європейська мода на створення масонських лож, в які, власне, місцева еліта і входила. Так масонську ложу у Полтаві 1818 року зорганізував не хто інший, а сам керівник канцелярії генерал-губернатора Рєпніна Михайло (Миколайович) Новіков – (його батько, Микола Васильович, був двоюрідим братом відомого російського просвітителя Миколи Івановича Новікова). Хоча Новіков і загалом був схильний до конспіративної діяльності: на той час він вже побував членом таємного «Ордену російських лицарів», «Союзу порятунку», масонської ложі «Обраного Михаїла», та входив до керівництва «Союзу благоденства». На думку дослідників, масонську діяльність Новіков використвовував для вербування членів «Союзу благоденства», проте дехто з сучасників бачив у цьому суто меркантильні інтереси, вважаючи, що Михайло Миколайович просто шукав способів «робити гроші».

 

Отже, зважаючи на авторитет та літературні здібності Котляревського з одного боку, та віднсну нечисельність полтавського дворянства з іншого, не міг Новиков обійтися без нього і створюючи 1818 року полтавську масонську ложу «Любов до істини».

Ця ложа була створена в союзі петербурзької «Великої ложі Астреї» і її перше збрання відбулося 26 травня 1818 року. До кервного складу увіійшли:

 

М.М. Новиков – керуючий майстер
В.В. Тарновський, Л.М. Дьяків – наглядачі
І.П. Котляревський – витія (речник, секретар)
С.Ф. Левенець – скарбник

 

Збори ложі (Священні роботи) відбувалися по два рази на тиждень. Щодо її чисельності то за різними даними вона сягала до 42 осіб, серед яких були чиновники, представники дворянського самоуправління та військові. Котляревський, як визнаний майстер слова, – того ж 1818 року він увійшов і до Харківського «Товариства любителів красної словеності» – надає літературної форми окресленим на зібраннях думкам та пише тексти засадничих доповідей.

Одначе, «Любов до істини» проіснувала не більше одного року. 12 березня 1819, після 21-го засідання, вона раптово була закрита.

 

Схоже, що Новіков щиро цінував талант і заслуги Котляревського, бо саме за його рекомендацією українського письменника прийняли 1821 року почесним членом петербурзького «Вільного товариства любителів російської словесності» до якого входили практично всі більш-менш значимі російські письменники того часу. Товариство існувало з 1816 по 1825 рік і спочатку було створене на базі однієї з нечисельних масонських лож для допомоги бідним представникам культурної інтелігенції, проте скоро розрослось, набуло авторитету і проголосило своєю метою зокрема «покращення чистоти російського слова», що не могло не стурбувати керівництво такої офіційної структури як Російська академія, що, звісно, боялося конкуренції, але вільному товариству сприяв сам імператор, тому Академії довелося змиритися. Товариство видавало періодичний журнал, підписна вартість якого складала 25 рублів (30 рублів з пересилкою). Кошти, отримані з продажу журналу, йшли на допомогу незаможним митцям та їхнім сім’ям. Джерелом наповнення журналу були твори, які члени товариства зачитували на своїх зібраннях. За Статутом товариство отримувало ексклюзивні аторські права на твір, який був зачитаний автором на відкритому зібранні. Враховуючи згадані тодішні настрої у суспільстві та схильність до реформ самого Олександра І, не дивно, що значну частину товариства складали члени таємних революційних гуртків.

 

Примітка: У певний період «Вільне товариство любителів російської словесності» мало у своєму складі 82 дійсних члени; 24 члени-змагальники (кандидати у дійсні члени); 39 членів-кореспондентів; 96 почесних членів. Частина товариства належала до таємної організації «Союз благоденства». Товаритво видавало журнал «Поборник освіти і добочинності. Праці вільного товариства любителів російської словесності», з 1818 по 1815 рік світ побачив 31 номер журналу.

 

На той час вже стало очевидним, що більшість російських поміщиків зовсім не готові сприйняти демократичні реформи та розлучатися зі своїми кріпаками, і в суспільстві назріває серйозне протистояння. Врешті, не надто рішучий імператор 1822 року сам забороняє масонські ложі.

Але процес був запущений. Масонські організації справді значною мірою сприяли відбору більш радикальних прихильників демократії до таємних товариств, що склали основу революційного руху, який і вилився по смерті Олександра І у невдале збройне повстання 1825 року. Його учасників згодом назвуть декабристами.

 

Після невдалої спроби державного перевороту 1825 року, під час слідства у справі декабристів, окрему увагу зокрема привертали таємні організації, створені на українських землях, бо ж усяка революційна діяльність українців так чи інакше несла в собі елементи історичної пам’яті про козацькі вольності та незборимого потягу до автономії. Під час допитів, серед показів декабристів, зокрема Матвія Муравйова-Апостола, спливло ім’я Івана Котляревського у зв’язку з начебто створенням таємного «Малоросійського товариства». З інших свідчень про це товариство згадував сам Новіков. Проте Новіков на той час вже помер, а генерал-губернатор краю князь Рєпнін, що й сам був схильний до ліберальних настроїв, не надто прагнув сприяти репресіям – тож слідів існування «Малоросійського товариства» виявлено не було і звинувачення проти Котляревського не було взяте слідством до уваги.

Навіть навпаки, вже 1827 року, майора Котляревського, як вмілого і досвідченого керівника, – за рекомендацією князя Рєпніна, – окрім Дому для виховання бідних дворян просять очолити ще й полтавські богоугодні заклади. Завдання було не з простих, оскільки комплекс таких закладів складався з шести (6) відділів, таки як: лікарня, дім для психічно хворих, шпиталь для породіль, виправний дім, богадільня і контора. Та й у цій сфері Котляревському вдається навести відносний лад, хоча на ті часи богадільні в Російські імперії були одним з найзапущеніших напрямків державної діяльності. Саме слово «богадільня», що означало притулок для убогих, непрацездатних, людей з інвалідністю та людей похилого віку, прийшло в нашу мову саме з російським імперським адміністративним устроєм, витіснивши звичне для українців поняття «шпиталь». Особливістю богаділень було те, що люди тут знаходилися на повному утриманні.

Подібні заклади з поширенням християнства почали з’являтися у різних країнах при лікарнях та монастирях. У Московії, за Петра І питання функціонування богаділень вирішувалося на імперському рівні і було пов’язане з забороною жебрацтва. Адже постійні війни множили калік, які, разом зі старими та від природи немічними людьми і різного роду волоцюгами, швидко збільшували кількість нездатного до роботи населення, що було постійним джерелом суспільного незадоволення і смути. Спочатку надія покладалася на власні кошти міст та церков, однак цих ресурсів виявилося недостатньо і 1775 року цю справу було переведено на рівень губерній і доручено приказам (відділам) громадської опіки. Їм доручалося засновувати в містах і селищах окремі для чоловіків та жінок богадільні і поміщати туди калік, пристарілих, волоцюг, арештованих за жебрання людей та засуджених до заслання злочинців, якщо їх неможливо було відправити до Сибіру через хвороби чи старість. Зрозуміло, що такий різношерстний склад мешканців громадських притулків не сприяв легому вирішнню поточних адміністративних питань. І не дивно, що принциповий майор дуже швидко попсував стосунки з поліцією, яка відправляла до богаділень кого й не слід, або ж через неуважність, нехлюйство чи особисті домовленості спрямовувала, – як пише в офіційних листах сам Котляревький, – до пологового будинку не вагітних, а до психіатричної лікарні цілком здорових.

Проте й тут, Іван Петрович, спілкуючись з огляду на специфіку ввіреної йому системи закладів, практично з усіма верствами населення, виявляє уважність до людей будь-якого звання чи рангу та вміння вирішувати рівною мірою і господарські, і адміністративні, і конфліктні міжособистісні питання.

До прикладу, серед документів, бачимо свідоцтво, виписане 1830 року майору Івану Котляревському, про те, що будівельні роботи у Полтавському богоугодному закладі виконані ним з точним дотриманням плану, якісно, надійно та з найкращих матералів і в точній відповідності з кошторисом.

 

1832 року майор Котляревський отримує почесний знак «За тридять років бездоганної служби».

1834 року через тяжку хворобу (подагра) Іван Котляревський пише прохання про відставку.

У червні 1835 року він отримує повідомлення з Міністерства внутрішніх справ про те, що за клопотанням колишнього Малоросійського військового губернатора князя Рєпніна, йому нараховано пенсію 600 рублів на рік, незалежно від вже наявної пенсії, нарахування якої має здійсснюватися з 31 січня поточного року.

 

Помирає Іван Котляревський 29 жовтня 1838 року о другій годині дня (10 листопада за новим стилем). В останню путь офіцера-письменника проводжає вся Полтава.

 

 

 

У підсумку, бачимо що протягом свого, насиченого активною діяльністю, життя Котляревський і на військовій, і на цивільнійслужбі справді виявив себе людиною, що подавала зразок чесності, сумління, старанності, і високого (без перебільшень) професіоналізму.

Як офіцер, він вирізнявся чітким виконанням доручень, розумінням ситуації, вимогливістю і увагою до підлеглих, здатністю передбачати події та вести переговори. Очевидна до нього довіра вищих командирів безсумнівно зумовлена в першу чергу його особистими якостями.

Як державний службовець – відповідальністю, рішучістю, умінням вирішувати організаційні питання та керувати фінансами і уважністю до людей. Доручені в управління Котляревському ресурси працювали більше ніж на 100%, що бачимо з самих документів.

Як представник української еліти (шляхти) – глибоким знанням свого народу та високим почуттям українського патріотизму, що очевидно зі спогадів його сучасників та листування.

Означені якості в сукупності з природним літературним талантом та притаманними українському характеру інтересом до життя, вимоглитістю до себе і критичним поглядом на суспільсво та його слабкості зумовили його науковий та творчий шлях як дослідника і письменника.

Не прогаявши молоді літа і поєднавши розваги з увагою до свого оточення Котляревський виріс у визнаного знавця української народної мови та народних традицій. Літературна діяльність була для нього в першу чергу шяхом і способом реалізувати набуті протягом життя широкі знання:

Регулярно доповнюючи свій, заведений ще у семінарії, щоденник він відображав там свої спостереження за людьми, їх характерами, та особистісною і суспільною поведінкою з притаманним йому гумором та ущипливістю. Власне і назва цього щоденника – «Муха», цілковито виражала суть і зміст його записів у сенсі – «буду надокучати поки не виправитеся» (зауважимо, що дехто з дослідників вважав, що «Муха» – це був сатиричний журнал, проте точної інформації про це не маємо, але вдомо, що Іван Петрович ще з семінарії мав добру звичку писати щоденник з критичним спостереженнями та сатиричними коментарями).

Відомо, що збираючи з молодих літ зразки народної творчості Котляревський, протягом свого життя, намагався регулярно друкувати у періодиці українські народні пісні і вже у старшому віці дуже переймався, що молодь, цікавлячись народними піснями, робить це поверхово, без уваги до глибини історичного розвитку українського народного фольклору та їх відповідної систематизації.

Досліджено, що створюючи, начебто суто жартівливий, пародійний твір на тему Віргілієвої «Енеїди», Котляревський зумів туди внести (1) народні назви та описи – одягу молодої двчини, заміжньої жінки та чоловіка; (2) страви та напої з простонародного та шляхетського столу; (3) деталізований опис панського бенкету з тодішніми розвагами; (4) ігри і танці; (5) козацькі пісні та музику з назвами відповідних п’єс для танців; (6) традиційні українські імена; (7) сюжети народних малюнків; (8) інформацію про сюжети та персонажів з народних казок, переказів, відомого в тодішньому суспільстві давнього українського епосу; (9) описи вечорниць, ворожби, похоронного обряду та поминок; (10) фразеологнію української мови та лексичні одиниці, що вже на той час виходили з ужитку.

З огляду на його широкі знання українського побуту та фольклору до нього зверталися за порадою практично всі, хто на той час намагався щось писати про Україну. А про Україну писали, бо ж освоюючи нові території, імперській адміністрації необхідні були знання про дух українського народу та глибину його історичного самоусвідомлення.

Так, в адміністрацію військового губернатора Малоросії князя Рєпніна було призначено Дмитра (Миколайовича) Бантиша-Каменського, який перед цим служив у Петербурзі в Колегії закордонних справ. Бантиш-Каменський протягом свого перебування в Україні працював над «Історією Малої Росії від приєднання її до Російської держави до відміни гетьманства, з загальним вступом, долученням матеріалів та портретами». Він уважно ставився до своєї роботи і його переписка з Котляревським, у якій російський чиновник розпитує про ті чи інші обряди чи авторство українських пісень, свідчить про незаперечний авторитет Котляревського і його широкі знання у цій справі.

Фактично під маскою дружніх і взаємно прихильних російсько-українських стосунків відбувалося тихе, але потужне протистояння: в інтересах одних було знати, як малою кров’ю упокорити свободолюбний народ, в інтересах інших – зберегти свою історичнупам’ять, мовні та культурні особливості для наступних поколінь, які в майбутньому можуть опинитися у більш сприятливих для відновлення української держави геополітичних умовах.

Саме розуміння цієї ситуації Котляревським та послідовне спрямування ним своїх дій на збереження знакових елементів української ідентичності зробили його першим і в українській літературі – бо ж саме він своїми творами надав народній укрїнській мові статус літературної, і в справі дослідження української мови та українських національних ознак.

Вже за життя він був відомим нап всю Україну і за її межами. Кажуть, що примірники його «Енеїди» зберігалися і в бібліотеці російського імператора і в бібліотеці Наполеона. Нічого дивного, бо ж якщо російські царі послідовно уважно ставилися до контролю за українськими настроями, то для Наполеона це було питанням роботи його розвідки. Адже відомо, що Напоеон Бонапарт дуже важно ставився до цього виду забезпечення військових дій, а з метою дезорганізації і послаблення армії супротивника враховував наявність внутрішніх протиріч, зокрема національно-визвольних рухів та автономістських настроїв. Почавши розвідувальну роботу на рорсійських теренах за чотири роки до вторгнення, французький очільник держави і талановитий полководець просто не міг не знати про єдиного в Україні українського письменника. Чому ж він так неуважно поставився до потенціалу українського козацтва? Це – окрема тема, але припускаємо, що у зборі даних він значною мірою опирався на польську агентурну мережу, а Польща аж ніяк не була зацікавлена у втраті українських земель, які вона вважала своїми.

 

І звісно, не забуваємо про Івана Петровича як про людину, з властивим йому веселим, але водночас рішучим і непростим характером. З документів і спогадів вимальовується образ Котляревського, як небоязкого чоловіка, що добре почувався в компанії, міг і сам погуляти і розважити та розвеселити присутніх; вмів подобатися жінкам, хоча ніколи не був одружений; при цьому любив порядок, уважно ставився до людей; вмів співчувати, дбаючи про залежних від себе та слабших; безпосередньо допомагав і надавав підтримку з особистих питань, зокрема тим, хто належав до козацького стану; але міг і ущипнути в розмові чи й взагалі виставити за ворота посланця від генерал-губернатора.

 

Справжній тобі українець, та й годі!

 

 

Майор КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, Іван Петрович

Хронологічна довідка

 

1769 – народження (9 вересня).

1779 – року записаний на службу у Новоросійську канцелярію у Кременчуці.

1782-1792 – навчався у Слов’янській семінарії у Полтаві. В останні роки навчання активно цікавився народною мовою та культурою, відвідував народні свята, почав збирати та записувати народні традиції, пісні. Давав приватні уроки у дворянських сім’ях. Почав працювати над сатиричним перекладом «Енеїди» Віргілія.

1793 – зарахований на службу у Полтавську дворянську опіку.

1796 – зарахований на службу у Сіверський Карабінерний Полк –аудитор.

1798 – прапорщик.

1799 – січень: підпоручник; лютий: поручник.

1805 – пише оду на пошану малоросійського військового губернатора (генерал-губернатора) князя Куракіна «Пісня на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», в якій поза приязним ставленням до Куракіна, як справедливого і порядного чиновника, виразно і недвозначно описане панство, яке радо гнобить людей, та суди, які цьому сприяють. Щирий, веселий гумор, народна мова та ущипливість «Пісні» стосовно місцевих «еліт» зробили її широковідомою і популярною.

1806 – на службі ад’ютантом у генерала кавалерії Дністровської та Кримської інспекції інспектора маркіза Дотішампа. Виписаний маркізом у лютому Атестат за підписом маркіза з блискучою характеристикою на поручника Котляревського вочевидь виданий у зв’язку з переведенням його на штабну посаду з присвоєнням чергового звання штабс-капітана.

1806 – квітень: штабс-капітан; ад’ютант командувача 2 корпусу барона Мейендорфа. – був у діючій армії у Молдові. При вступі російської армії у межі Молдови та Бесарабії брав у участь у взятті турецької фортеці Бендер та у багатьох битвах при фортеці Ізмаїл. Виконував доручення Мейендорфа переконати буджацьких татар не приймати сторону Туреччини, а підтримати Росію, особисто привів аманатів (аманат — на той час: заручник з числа знатних людей, якого давали як гаранта виконання певних домовленостей) буджацьких улусів до Мейендорфа, як гарантію дотримання буджаками домовленостей.

1807 – протягом року отримав два монарші благовоління, брильянтовий перстень та орден Св. Анни третього класу (ступеня); переведений у Псковський драгунський полк (командир – барон Корф).

1808 – вийшов у відставку у чині капітана з правом носіння мундиру.

1809 – Виходить у світ перше авторське видання «Енеїди» у чотирьох частинах.

1810 – малоросійським губернатором князем Яковом Лобановим-Ростовським призначений наглядачем Полтавського дому виховання для бідних дворян.

1812 – за дорученням князя Лобанова-Ростовського формує 5-й полтавський кінний полк Українського козацького війська (серпень-вересень).

1813 – як довірена особа князя Котляревський їде з листами до Олександра І в тодішню імператорську ставку у Дрездені.

1815 – з цього року внесені зміни до статуту ордену Св. Анни. Орден 3-го ступеня, який вручався виключно молодшим офіцерам за бойові заслуги і носився на ефесі шпаги чи шаблі, став орденом 4-го ступеня, а новий 3-й ступінь передбачав носіння на стрічці через шию. Саме тому в останньому формулярному списку Котляревського, що складався перед його відставкою з цивільної служби (1834 рік) бачимо інформацію про нагородження орденом Св. Анни 4-го, а не 3-го ступеня.

1816 – року полтавський цивільний губернатор Павло Тутолмін пише в господарчий відділ міністерства поліції про те, що І. Котляревський настільки дбає про дітей Дому виховання для бідних – від їх забезпечення обсягом і харчуванням до якісного навчання, – що цей заклад набув надзвичаної популярності у краї і кількість бажаючих потрапити туди на утримання значно вища за передбачену штатну чисельність. Отже, просить про нагородження опікуна І. Котяревського орденом Св. Анни 2 ступеня з діамантами.

1817 – квітень: пише російською мовою вірш «Ода Сафо».

1817 – отримує відзнаку, діамантовий перстень; згодом, від імператора Олександра І, який проїздив через Полтаву, за діяльність по Дому виховання отримує військовий чин майора та пенсію 500 рублів на рік понад визначену зарплатню.

1818 – стає членом харківського «Товариства любителів красної словесності».

1818-1819 – масон Полтавської ложі «Любов до істини», яку зорганізував начальник канцелярії генерал-губернатора Рєпніна Михайло Новіков.

1818-1821 – до Полтави переселяєтся краща половина харківської трупи Штейна і Каменського. Князь Рєпнін просить І. Котляревського стати директором театру і той старанно допомагає акторам влаштуватися, забезпечує їм отримання казенних квартир поряд з театром, відвідує всі репетиції і допомагає при потребі покращити чи переписати тексти, особливо віршовані, бо ж він був визнаним майстром римування. Незважаючи на широкий репертуар, більшість вистав була потавлена прекрасно. Вся Полтава жила театром. Він проіснував 5 років. Наприкінці 1821 року театр почав розпадатися – актори заявили, що не хочуть грати за таку низьку платню. Котляревький на них образився і дуже переживав, що театр розпався.

1819 – для Полтавсього вільного театру Котляревський пише оперу на 3 дії «Наталка-полтавка» та виставу на 1 дію «Москаль-чарівник»

1819-1830 – скарбник і хранитель книг Біблійного товариства.

1821 – стає почесним членом петербурзького «Вільного товариства любителів російської словесності» до якого входили практично всі більш-менш значимі російські письменники того часу.

1823-1838 – переймається релігійними думками і працює над своїм філософським російськомовним твором “Размышления о расположении, с каким должно приступать к чтению и размышлению о Св. Евангелии св. Луки”, що побудований на основі праці абата Дюре “L’evangile medite et distribue pour tous les jours de l’annee, suivant la concorde des quatre evangelistes” і значною мірою є її перекладом.

1825 – Полтавський приказ громадської опіки подає прохання про нагородження І. Котляревського орденом св. Анни 2ступеню з брильянтами за належне утримання Дому для бідних дворян, оскільки заклад утримує стільки дітей, скільки може вмістити за нормами, і ці діти з боку свого опікуна отримують від закладу особливу увагу та опіку та вивляють належну успішність у навчанні – всі щороку переводяться до наступного класу; а кошти витрачаються з розумом і надзвичайною акуратністю, що засвідчують особливі старання і надзвичайну відданість своїй справі опікуна І. Котляревського.

1826 – Полтавський приказ (відділ) громадської опіки знову просить генерал-губернатора висунути І. Котяревського на нагородження, бо досі нагороду йому не дали, а він при надзвичайно якісній робоі дягає значної економії кштів за рахунок розумного розподілу витрат.

1827-1835 – за поданням генерал-губернатора, призначений Міністерством внутрішніх справ на посаду піклувальника богоугодного закладу, лишаючись і на посаді попередній.

1830 року виписане свідоцтво в тому, що будівельні роботи у Полтавському богоугодному закладі виконані майором І. Котляревським з точним дотриманням плану, якісно, надійно та з найкращих матералів і в точній відповідності з кошторисом.

1831 – у збірнику І.Снєгірьова “Русские в своих пословицах и поговорках” вміщено 70 зібраних і записаних Котляревським українських приказок і прислів’їв.

1832 – відзначений почесним знаком «За 30 років бездоганної служби».

1834 – подає прохання про відставку у зв’язку з хворобою.

1835 – вийшов у відставку з пенсією 600 рублів на рік незалежно від пенсій попередньо призначених. За атестатом на час відставки: мав дерев’яний будинок у Полтаві, 60 десятин землі під Полтавою і п’ять душ кріпаків. Виписка з атестату:Під судом і слідством не перебував. Атестації на державній службі проходив успішно.

 

1838 помер.

 

1838 – Ізмаїл Срезневський в «Украинском сборнике» вперше друкує «Наталку-полтавку».

1841 – там само вперше друкується водевіль Котляревського «Москаль-чарівник».

1842 – вперше друкується повне видання «Енеїди» у 6-ти частинах.

1843 – альманах «Молодик» друкує російськомовний твір Котляревського «Ода Сафо».

1861 – Куліш вперше друкує « Оду до князя Куракіна».