Відеоверсія статті тут: Українці в історії розвідки: Юрій Кульчицький

В Україні ім’я Юрія Кульчицького, пов’язують зі смаком перемоги над грізним ворогом, міцністю українського-козацького духу та запашним ароматом кави. В Австрії його пам’ятають і шанують, як героя, що врятував місто під час облоги турецькими військами у 1683 році, та людину, яка призвичаїла мешканців Відня до чарівного східного напою, відкривши у місті першу, успішну за своєю популярністю, кав’ярню. А дехто, з загадковим виглядом, наче між іншим, може обмовитися й про те, що Юрій Кульчицький був успішним розвідником.

Щодо походження Юрія Кульчицького говорять різне, називаючи і українцем, і поляком, і австрійцем польського походження. Тут не слід забувати, що частина України у 17 столітті входила до держави Річ Посполита, яку в Європі ідентифікували як польську, відповідно і українців з Галичини та Волині, як і запорожців, що воювали у складі польского війська вважали поляками. А те, що значну частину свого життя Юрій Кульчицький працював з віденською адміністрацією та немало прислужився імператорському дому, отримавши почесне громадянство Відня цілком дає право й Австрії зараховувати його до своїх. Серед дослідників є навіть така думка, що за походженням він серб, бо ж тривалий час працював у Бєлграді, проте, це скоріше відноситься до глибокої історії його родини: руські (українські) шляхтичі Кульчицькі-Шелестовичі мали герб Сас, історію якого в одній з версій пов’язують з лужицькими сербами (слов’янські племена, що населяли теперішні землі Німеччини Саксонію та Бранденбург). Угорські королі у 13 ст. розселяли їх по прикордонних землях з метою захисту від татар. До самої Сербії проте це ніякого стосунку не має.

Слід враховувати, що таку відому людину, як герой Відня від 1683, коли велика війна з могутньою Османською імперією серйозно загрожувала падінню Європи та світового християнства, воліли б вважати своїм і серби, і австрійці, і поляки. Та, проте, на радість нам, Юрій Кульчицький (він же Єжи Францішек Кульчицький, він же Ґеорґ Франц Кольшицький – пол. Jerzy Franciszek Kulczycki, нім. Georg Franz Kolschitzky, серб. Јуриј Франц Кулчицки, англ. Jerzy Franciszek Kulczycki) за народженням був українцем, хоч би його досить давні, як на той час, предки й походили з інших слов’янських земель. І народився він на території Західної України у тому ж таки селі, звідки походили три козацькі гетьмани, першим з яких був, найславніший поміж них, Петро Сагайдачний (Петро Конашевич-Сагайдачний — гетьман Війська Запорізького у 1616—1622; Марко Жмайло-Кульчицький — гетьман реєстрового козацтва у 1625; Павло Бут (Павлюк) — гетьман запорізького козацтва у 1637—1638).

Отже, Юрій Кульчицький народився 1640 року в Україні, на Бойківщині, в селі Кульчиці Шляхетські поблизу Самбора (зараз село Кульчиці Львівської області, тоді – територія Руського воєводства Речі Посполитої) у старовинній православній родині дрібних галицьких шляхтичів Кульчицьких-Шелестовичів і відпочатку був православним, хоча його батько згодом і прийняв віру католицького обряду. Припускаємо, що Юрій теж згодом прийняв католицьку віру, про що говорить його подвійне ім’я Юрій-Франц та до чого його могла спонукати тодішня належність Правобережної України до католицької Речі Посполитої, хоча з огляду на специфіку його життя та діяльності і любов до перевтілень це не є очевидним – те, що він наприкінці життя любив вдягатися в турецький одяг і охоче спілкувався з представниками Османської імперії аж ніяк не говорить про його належність до віри мусульманської.

Змалечку Юрій ходив до Самбірської церковної школи (1648-1652) і, вочевидь, був вдатний до мов, бо ж про нього достеменно відомо, що згодом він володів українською, польською, німецькою, угорською, румунською, сербською та турецькою.

Оскільки його ім’я не значиться серед тих, хто успадковував родинні маєтки, дослідники з того роблять висновок, що доросле життя він справді починав з військової служби. Одна з легенд говорить про те, що на свої 20 років Юрій Кульчицький вже був серед запорожців і там, швидко вивчивши турецьку, успішно виконував роботу військового перекладача, а можливо вже й дипломата бо одне до другого стоїть зовсім поруч. Як, власне, і справа розвідника. А оскільки, з огляду на активну турецьку експансію в Європі, запорожцям випадало брати участь у воєнних кампаніях на території Молдови та інших упокорених на той час Османами країв, не дивно, що наш талановитий земляк окрім української, польської, німецької та турецької, освоїв ще й румунську та угорську.

Кажуть і про те, що вже у віці 16 років Юрій уперше приїздив до Відня, вже володіючи на той час турецькою та румунською мовами. З іншого боку твердять, що будучи козаком він потрапив до турецького полону, в якому провів років зо два, перебуваючи десь на Балканах і маючи нагоду не тільки вдосконалити знання турецької мови та турецьких звичаїв, а й вивчити сербську. З неволі його начебто, як доброго перекладача, викупили сербські купці.

Щодо військового досвіду можемо припустити, що оскільки славні Кульчиці дали українській історії трьох гетьманів, то проходити вишкіл на Січі мало б бути для місцевої шляхетської молоді доброю традицією. Оскільки школу Юрій Кульчицький закінчив у віці 12 років (1652), наступне навчання цілком могло проходити серед козаків як і стажування в ролі перекладача, і візит до Відня у 16-тирічному віці (1656). Лишається час і на два роки полону, бо першу відому місію Кульчицького німецькомовні джерела датують 1662 роком.

На той час стосунки між Віднем та Константинополем були напружені і вже назрівала війна. Дві сторони з 1661 року ніяк не могли вирішити прикордонні суперечки у Трансільванії: йшлося головним чином про виведення звідти імператорських військ бо ж османи вважали Трансільванію своїм васальним князівством та про належність кількох фортець. Тож 1962 року до Константинополя з вимогами від імператора прибули посланці Ренігер фон Ренінген (Reniger von Reningen) і Йоган Філіп Беріс (Johann Philipp Beris). Саме з ними відбув і Юрій Кульчицький, перебуваючи на службі у Йогана Беріса (1662-1663).

З 1665 по 1666 рік він знову опиняється в Константинополі як «перекладач-референт» кавалера Ордена Золотого Руна Волтера Леслі (Walter Leslies), який саме в ці роки очолював «Велике Посольство до Високої Порти».

Вдатність до навчання, цікавість до світу та практичний досвід військового перекладача й учасника дипломатичних місій зробили свою добру справу, бо одразу з 1667 року (за іншими даними з 1673-го) Юрій Кульчицький вже працює перекладачем у Бєлградському відділенні віденської «Східної торгівельної компанії» (Orientalische Handelskompagnie), що була заснована під патронатом імператора Леопольда І Габсбурга спеціально для торгівлі з Південно-Східною Європою та Близьким Сходом і охоче набирала працівників, які б знали мови та східні звичаї. При цій роботі Кульчицький мав добру нагоду багато подорожувати Балканами та європейською частиною Османської імперії.

Офіційно, віденські власники компанії мріяли тільки про те, щоб порядно збагатитися на торгівлі зі Сходом, але ж торгівля йде недалеко від політики, і пильні турецькі службовці звинуватили купців у шпигунстві проти султана. Уважна до питань державної безпеки турецька влада не вагалась і швидко закрила Бєлградське представництво, перекривши австрійцям чи то тільки грошові потоки, а чи й шляхи отримання важливої інформації. Дослідники стверджують, що Юрій Кульчицький на той час добре збагатився, працюючи перекладачем, але тут таки бачимо підстави вважати, що й справді не тільки перекладами займався пан Юрій, бо коли турецька влада почала переслідувати іноземних торговців як шпигунів, він уникнув арешту, заявивши про польське громадянство, і швидко перебрався до Відня, де 1678 року, у кварталі Леопольдштадт, відкрив власну торгову компанію з наміром забезпечувати імпорт східних товарів (килимів, тканин, посуду тощо). Імовірно, що виконання особливих доручень могло дати значно більші гроші, ніж звичайна перекладацька робота.

Можемо думати, що вже працюючи у Бєлградському представництві австрійської компанії він паралельно виконував обов’язки дипломатичного кур’єра, доправляючи листи імператора Леопольда до його посольства в Туреччині, бо саме в цій ролі 1679 року він знову з’являється в Константинополі (Стамбулі). Вочевидь його справа імпорту східних товарів була для цієї діяльності хорошим прикриттям. Зауважимо, що Юрій Кульчицький користувався авторитетом в Османській імперії, що безперечно сприяло його діяльності як розвідника, і можливо навіть виконував завдання в інтересах османського двору, наглядаючи за турецькими військовими. У всякому разі відомо, що він принаймні раз мав аудієнцію у великого візира.

Повернувшись з Туреччини до Відня 1680 року Кульчицький представив державній владі письмовий звіт, у якому повідомляв, що Туреччина готується до війни проти Австрії.

1683-го, розпочинається Велика турецька війна між Османською імперією та країнами християнського світу за контроль над землями Південної та Східної Європи. Турецьке військо чисельністю близько 200 000 (за іншими даними: понад 140000, понад 175000) під командуванням візиря Кара Мустафи вторглося на землі Священної римської імперії Габсбургів і 14 липня підійшло до Відня. Кульчицький на той час проживав у тому ж таки Леопольдвілі, в домі капітана Амбросія Франка і коли цей офіцер для посилення захисту міста зібрав загін добровольців з власників ресторанів, він, звісно, опинився в цьому загоні одним із перших.

Військовий комендант міста (Stadtkommandant), Граф Ернст Рідігер Штаргемберг (Ernst Rüdiger von Starhemberg), який керував обороною Відня, мав у своєму розпорядженні 16000 вояків регулярної армії та 6000 громадян, що стали на захист свого міста. На 17 липня турки вже повністю оточили Відень широким колом, повністю відрізавши його від зовнішнього світу. У місті розпочався голод та епідемія дизентерії, вогонь турецької артилерії спричиняв пожежі, які не встигали гасити і настрій оборонців був не найкращим. Проте командувач, граф Штаргемберг, мав велику надію, що німецькі та польські війська встигнуть підійти на допомогу. Він навіть видав для громадян прокламацію з відповідним повідомленням та нагадуванням про минулі військові звитяги віденців, проте відсутність інформації про пересування союзних військ псувала всю справу. Кур’єрський зв’язок між командувачем німецьких військ герцогом Карлом Лотарінгським (Karl V. Leopold von Lothringen und Bar) було через щільну турецьку облогу на той час вже було втрачено.

Окремо зауважимо, що Штаргембергові вже було відомо, що турки не надто зважали на правила та звичаї війни і вже встигли поголовно вирізати усіх мешканців одного з міст, яке здалося їм добровільно, тому вибору для оборонців міста він не бачив, але, для планової організації опору, інформація про дії союзних військ була вкрай необхідна. Як і повідомлення назовні про стан справ обложених та їхню готовність триматися до кінця.

Тоді капітан Франк через бургомістра Відня Андреаса фон Лібенберга (Johann Andreas von Liebenberg) та семидесятидвохлітнього богемського (чеського) шляхтича графа Каплірца (Зденек Каспар граф Каплірц з Сулейовіц – Zdeněk Kašpar hrabě Kaplíř, svobodný pán ze Sulevic), що на той час очолював таємну колегію депутатів, яка вела державні справи в обложеному Відні під час відсутності імператора, повідомив Штаргембергові про Кульчицького, рекомендуючи його як людину мужню й досвідчену, що здатна пройти крізь ворожі війська та передати союзникам необхідні повідомлення. Те, що Кульчицький добре знав турецьку мову, східні звичаї та правила поведінки і мав у тому добру практику, здобуту під час його занять на Балканах, не могло не порадувати Штаргемберга. Він зустрівся з Кульчицьким і після попередньої розмови той був представленій міській раді, де підтвердив свою готовність виконати це непросте і вкрай ризиковане завдання.

Окрім прямого звернення (листа) до герцога Лотарингського Кульчицький мав передати йому і підготовленого графом Каплірцом листа до імператора Леопольда зі звітом про стан справ в обложеному місті, в якому зокрема зазначалося: «ми ризикуємо, але маємо надію, що цього разу вийде вдаліше ніж з попереднім листом, якого перехопив ворог і повернув нам стрілою до міста. Не можна описати, якими зусиллями ми обороняємо передмістя та наші доми. Вже з першого дня ворог наблизився до мурів на відстань 60 кроків. Наші люди б’ються хоробро, але ворог готує міни під самими мурами, а ми не маємо ані гранат, ні відповідної зброї, ні досвідчених вояків, які зараз нам вкрай потрібні для оборони. В отриманих вчора списках бачимо 1902 загиблих і поранених … Сьогодні 12 серпня ворог висадив у повітря частину фортеці і після того атакував. Нам вдалося відбити атаку, але ми втратили 50 вояків мертвими і пораненими … та ми не полишаємо робити те, що мають робити люди честі, і досі робили все, що було в межах наших можливостей, однак є загроза ворожих мін, а у нас немає контрзасобів. Також мусимо посилати людей, які не мають досвіду і коли чують, що ворог готує міни, відходять, замість наступати на нього… Я, граф Каплірц, покірний слуга Вашої Величності, мушу також повідомити, що наш комендант вже кілька днів хворіє на дизентерію, що його дуже виснажує, але він, не зважаючи на те, тримається».

13 серпня увечері, поміж 10 та 11 годиною, Юрій Кульчицький вийшов за міські укріплення в супроводі товариша, серба Юрія Михайловича, ховаючи при собі листи та грамоту, що мала забезпечити їм усіляку підтримку та сприяння на християнському боці. Його супутник знав турецьку мову та східні звичаї не меншою мірою, ніж сам Кульчицький, бо раніше служив у імператорського посла в Константинополі. Оскільки обоє вони в попередньому мали справу з переправленням важливої кореспонденції між Віднем та Високою Портою, можемо припускати, що знайомі поміж собою були не перший день.

Обоє були вдягнуті по-турецькому та мали при собі турецьку зброю. Кульчицький мав вдавати з себе купця, а Михайлович його слугу.

Один з офіцерів-помічників Штаргемберга провів їх аж до останньої лінії укріплень, а далі товариші рушили самостійно, у глибокій пітьмі, бо ніч була хмарною. Коли вже пройшли зруйнованими околицями, раптом завважили, що перед ними стоять турецькі намети. Тим часом зірвалася буря і пішов дощ, тож вирішили перечекати негоду у якійсь ямі, а на ранок, – коли буря вщухла, – не криючись, вільно пішли просто через турецький табір, неголосно наспівуючи веселенькі турецькі пісні. Дорогою перестріли якогось агу (офіцера), що стояв біля свого шатра і Кульчицький запитав, як краще їм пройти через табір до найближчих поселень, бо він сам, мовляв, сербський купець і домовляється про поставки продовольства для турецького війська, а зараз якраз непогано було б роздобути свіжих фруктів чи овочів.

Турок, поглянувши, на їх жалюгідний, але водночас бадьорий вигляд, – а вони ж були геть промоклі, – пожалів тих веселунів і запросив до себе в шатро обсохнути та випити кави, а потім ще й розповів як найкраще вибратися з табору.

Опинившись на свою радість у чистому полі, зненацька завважили ворожу кінноту і швиденько звернули, подалі від небезпечних зустрічей, через густі виноградники до лісу а затим, намагаючись краще зорієнтуватись, бо ж не знали напевне, де свої, а де турки, вийшли на берег Дунаю і помітили людей на якомусь острові. Придивившись до їхньої поведінки, та побачивши, як жінки перуть білизну, Кульчицький зробив висновок, що то таки християни і вони дали про себе знати, … негайно отримавши кілька куль у свій бік. Нарешті, порозумівшися з тими, що були на острові, та переконавши їх, що самі не турки, вони отримали вказівку пройти убік, до пологого схилу, звідки їх забрали на острів висланим для цього човном.

Люди на острові виявилися мешканцями Нусдорфу (зараз це поселення знаходиться у межах сучасного Відня), які переховувалися там від турецьких військ. Їх очільник (війт Нусдорфа), переконавшись, що новоприбулі справді посланці з обложеного Відня, розпорядився негайно надати їм необхідну допомогу. Кур’єрів одразу переправили на протилежний берег, де під охороною австрійського патруля, провели до полковника Доната фон Гайслера. Полковник, швидко розібравшись у справі, наказав видати посланцям коней, щоб вони могли якнайшвидше прибути до штабу герцога Лотарінгського. Дорогою (у Штаммерсдорфі) Кульчицький розпалив сигнальний вогонь, що був умовним знаком для обложених і означав їхнє успішне прибуття до союзних військ.

Листи з Відня були передані Кульчицьким герцогові Лотарінгському 15 серпня 1683 року. Герцог прийняв їх приязно, і, на прохання пришвидчити рух своїх військ, запевнив, що не допустить здачі туркам такого важливого міста як Відень. Посланців нагодували і вшановували як могли, дивуючись їхній мужності та кмітливості. Але ж то була тільки половина справи…

Повертатися треба було якнайшвидше, щоб у Відні, маючи точні дані про розташування та маневри союзних військ, могли чітко розрахувати свої ресурси й планувати дальшу оборону. Не менше важила для обложених і моральна підтримка та впевненість у рішучих діях союзників.

Пізнім вечором, 16 серпня, ті самі мешканці Нусдорфу знову перевезли посланців через Дунай. Ранком 17 серпня вже добиралися до цілі, коли виявили, що за ними йдуть якісь турки. Потрапляти в халепу майже перед самим завершенням операції, обом не хотілося, тому знову пішли на ризик, завернувши у якийсь підвал. Коли почули, що хтось відкрив двері підвалу, сміливо гукнули до нього, що мовляв, «хто там?» і «хай заходить». Невідомий на те з якихось причин не наважився і пішов собі далі.

Сидіти у підвалі вже не було сенсу, тому обидва посланці вибралися звідти і, скрадаючись поміж руїнами передмість, швидко попрямували далі. Щойно опинилися на дорозі, що вела до першого ряду передміських фортифікаційних загород, одразу кинулися бігти, не забуваючи при цьому викрикувати перестороги турецькою мовою, щоб збити з пантелику ворогів і щоб ті їх в останню мить не пристрелили.

Так, опівдні 17 серпня, через браму Шоттентор (звідки й виходили) Кульчицький та Михайлович щасливо повернулися до Відня.

Звістка про їхнє повернення одразу облетіла все місто. Оскільки мешканці Відня очікували новин з великою тривогою, Штаргемберг відкрито опублікував листа від герцога Лотарінгського, в якому йшлося про те, що герцог глибоко сумує з приводу загибелі багатьох достойних оборонців міста, але вже очікується допомога з Баварії, Франконії та Саксонії, а ще має надійти значне військо з польським королем Яном Собеським (Jan III Sobieski). Тим часом австрійські війська знову зайняли Братиславу і двічі розбили угорські частини, що воювали на боці Туреччини.

Надія запалила обложених на подальший стійкий опір турецьким нападникам. Димовим сигналом та ракетами запущеними з вежі Собору святого Стефана, дали знати своїм по той бік Дунаю про успішне доставлення зворотнього листа. Але Відень чекали ще 26 днів облоги. За цей час супутник Кульчицького Юрій Михайлович ще раз був відправлений з листами до герцога, та цього разу з завдання не повернувся. До Юрія Кульчицького доля була прихильніша і він щасливо зустрів 12 вересня – день розгрому турецького війська під Віднем, у якому й сам, брав належну участь у лавах війська Яна ІІІ Собєського (очевидно в козацьких підрозділах). Щоправда не обійшлося без поранення, але саме поранення привело його до щасливого одруження – Юрій побрався з жінкою на ім’я Марія Мейєр (за іншими даними: Леопольдіна Мейєр, Марія Урсула), яка старанно допомагала йому загоювати рани.

Але ж успішне налагодження зв’язку з основними силами у момент, що був аж надто критичним для оборонців міста, перевищувало усі можливі звитяги на полі бою.

Віддаючи належне його подвигу, Кульчицького оголосили почесним громадянином Відня, надали дім в міському районі Лепольдштадт (дехто каже, що на початку то була лише квартира). Міська рада Відня нагородила його вагомою на той час сумою грошей чи то у 100 чи то у 200 крон (у різних авторів бачимо різні дані) та звільнила його бізнес від податків на 20 років (згодом, навіть з його нащадків брали лише символічний податок).

Імператором Кульчицькому було надано титул графа, а 10 січня 1684 року він був призначений особистим перекладачем австрійського імператора з турецької мови (Kaiserlicher Dolmetscher) на посаді імператорського придворного кур’єра.

Крім того, Кульчицькому надали право самостійно взяти собі в нагороду частину захопленого трофейного майна, і він вибрав 300 мішків з зернами кави, щоб відкрити у Відні власну кав’ярню.

Розповідають, що захопивши турецький табір і побачивши мішки з кавою, європейці думали, що то корм для верблюдів і заходилися їх палити як непотріб, але тямущий Кульчицький, що знався на каві завдяки своєму попередньому досвіду, зупинив те неподобство і згодом попросив передати ту каву йому. Якщо сам цей епізод і є художньою вигадкою, то наявність кави серед провіанту в турецькому таборі мала б бути цілком очевидна, як і інтерес Кульчицького, що вже був досвідченим підприємцем і знався на східних традиціях та знав, як той товар можна застосувати. Що каву віддали саме йому, а не ймовірним конкурентам, які вже намагалися просуватися в цьому бізнесі, теж видається цілком вірогідним. Хто ж би відмовив героєві Відня, коли місто було в стані переможної ейфорії?

Спочатку Юрій Кульчицький спробував зайнятися вуличною розносною торгівлею. Він ходив вулицями Відня в турецькому одязі, з тацею, на якій стояв турецький кавник та горнятка і пропонував свою каву перехожим по крейцеру за горнятко.

Скоро зміг продати квартиру в Леопольдвілі та придбати окреме приміщення під кав’ярню («Дім кави»). Хоч те приміщення й було невеличким та з низькою стелею – зате в центрі міста. А невдовзі потому у подружжя Кульчицьких з’явилася змога вибудувати просторіший дерев’яний будинок (таки в Леопольдвілі, де міська рада виділила йому площу), в якому й розпочалась історія відомої віденської кав’ярні «Під синьою пляшкою» або ж «Дім під синьою пляшкою» («Hof zur Blauen Flasche»), нероздільно пов’язана з рецептом «віденської кави». Кажуть саме тоді гострий на розум Кульчицький зметикував додавати до кави цукор та молоко, бо звична для турків не підсолоджена кава аж ніяк не приваблювала достатню для успішної справи кількість віденців. Немає сумніву, що з новим рецептом та своєю великою славою «каварник» Юрій Кульчицький вже міг не турбуватися щодо наявності відвідувачів.

До того ж власник нового закладу виявився і добрим знавцем прийомів маркетингу. Відкрита в серпні 1686 року кав’ярня «Під синьою пляшкою» була декорована у турецькому стилі, зовні була табличка, що зображувала турка у шароварах та в тюрбані, а кожного відвідувача господар зустрічав та обслуговував особисто, у фантастично багатому турецькому одязі, гостинно вітаючи словами «любий брате» (Bruderherz). З часом у Відні всі вже так і називали самого Кульчицького – Bruderherz.

Мало того, вигадав Кульчицький ще й випікати печиво у формі турецького півмісяця, переконавши сусіда пекаря Пітера Вандлера взяти участь у цій справі. Отже, «Під синьою пляшкою» до кави подавались рогалики Вандлера, які набули великого поширення в Австрії та навіть і, у Франції, де з’явилися в 1770 року після переїзду туди Марії-Антуанетти, дочки австрійського імператора і дружини Людовика XVI. Тепер вони добре відомі всьому світу  як круасани.

Звісно, що чужа слава очі коле, і згодом вірменська діаспора наполегливо просувала думку, що першу кав’ярню у Відні відкрив вірменський купець Ованес Аствацатур, відомий в Австрії під іменем Йоган Діодато (також, Йоганн Теодат, Йоганнес Діодато, Johannes Theodat), який 17 січня 1685 року за безперебійне поcтачання срібла для імператорського монетного двору отримав виключне право на постачання кави у Відень. Щоправда, невдовзі, під час облоги австрійцями Бєлграда, він був звинувачений у шпигунстві на користь Туреччини і, йому вже було не до бізнесу – мусив швидко перебиратися до Венеції. То куди вже зраднику Відня було тягатися з героєм Відня. Та й отримати привілей у ті часи мало що означало, бо направду у воєнний та повоєнний час на це не дуже зважали і продажем кави могли займатися всі, хто мав на те хист, натхнення та доступ до цього імпортованого товару. Станом на 1714 рік у Відні вже працювали близько 30 кав’ярень (не рахуючи передмістя), тож можемо говорити, що з кінця XVII ст., особливо в повоєнний період, відкривалось багато і закладів харчування, і інших, пов’язаних з ними, підприємств.

Та й коли говорити, чи справді була кав’ярня Кульчицького у Відні першою, то хто хоч трохи займався підприємництвом не буде сперечатися, що першим буде вважатися не той, хто спробував, а той, кому першому вдалося комерціалізувати ідею, хоча б тому, що це тісно пов’язано з маркетингом. А з маркетингом у професійного розвідника – самі бачимо -все було як слід. Цілком імовірно, що значно важили тут і професійні інтереси: де ще так вдало можна було заводити знайомства, контролювати ситуацію в місті (громадську думку), отримувати найрізноманітніші повідомлення та відстежувати іноземних гостей? Бо ж маємо і таку інформацію, що дехто Кульчицького недолюблював саме через його надмірний потяг до спілкування зі «східняками» («невірними»). А що тут вдієш? Робота така. А Юрій Кульчицький, – як бачимо з усіх отриманих ним відзнак, посад та пошани, – всяку свою роботу робив добре.

Тут можна додати, що Юрій Кульчицький очолював віденський цех кавоварів і по його смерті на цехових святах ще довго виставляли його портрет.

Заради справедливості відзначимо, що дослідники світової кавової справи подають відомості про те, що першу в Європі кав’ярню відкрили в Італії 1645 року, другу — в Лондоні 1652-го, третю — у Франції 1657-го. Кав’ярні в ті часи працювали в Оксфорді та Бостоні. В Україні кава була відома на теренах, зайнятих османами: в Кам’янці–Подільському турецьку каву пили вже з 1672 року.

І з того приводу чи займався Кульчицький кав’ярнею взагалі, чи був він поляком чи українцем, на нашу думку не буде помилкою довіряти народній пам’яті та народним переказам, яких багато і у Відні, щодо історії віденської кави та ролі в тій історії нашого Юрія Кульчицького, і в його рідних Кульчицях, де були добре обізнані з історією широко розгалуженого роду Кульчицьких «з герба Сас».

Помер наш славний земляк Юрій Куличицький від сухот (туберкульозу) 19 або 20 лютого 1694 року у віці 54 років. Був похований із великими почестями на центральному кладовищі Відня поблизу собору Святого Стефана. Сліди його поховання на сьогодні не збереглися.

Розповідають, що якось улітку, пізнім вечором 1884 року, відомий віденський скульптор Емануїл Пендель сидів з товаришами у кав’ярні Карла Цвіріни, що була розташована у провулку Кульчицького і, розмовляючи десь про поточні справи та про політику, а десь і про значимість мистецтва, випадково дійшли до думки, що пан Цвіріна міг би зробити добру справу для віденців, якби виділив кошти на створення пам’ятника Юрію Кульчицькому та й поєднав би цим і рекламу свого бізнесу, і увагу до мистецьких справ, і славу їхнього міста, що свого часу мужньо оборонилося від турків. Цвіріна на те пристав, а Пендель зі свого боку запевнив, що не братиме грошей за створення художнього образу віденського героя, також долучаючись тим самим до того доброго діла. Цвіріна виділив на пам’ятник 1500 гульденів і його було відлито у ливарні Герніка та встановлено у Відні на розі Фаворітштрассе та провулку Кульчицького наступного, 1885 року.

Додатково:

• Першим інформацію про кав’ярню Юрія Кульчицького опублікував представник ордену піярів (піарів) отець Готфрід Уліхом, у своїй хроніці «Історія другої турецької облоги Відня» до церемонії вшанування її сторіччя в 1783 році.
• Першим заперечив історію отця Готфріда Карл Теплий у 1980 році, який, між іншим проігнорував задокументовані факти про Кулчицького і назвав його вірменином.
• Український дослідник О. Грицай стверджує, що він був православним, як запорожець брав участь у поході на османів, потрапив у полон.
• Австрійські й угорські дослідники (зокрема, Е. Палучі) твердили, що він — серб Джуро Кольчіч (Kolcsics) із Зомбору, а твердження про належність до шляхти Речі Посполитої мало на меті уникнути репресій, яких зазнавали серби (у 1678 році йому, прибульцю зі Сербії, загрожувало вигнання з Відня разом з осілими тут сербськими купцями, які були конкурентами місцевих, через звинувачення в шпигунстві на користь османів).
• Сам Юрій Кульчицький в опублікованих у Відні 1684 року власних спогадах називав себе польським шляхтичем з королівського польського вільного містечка Самбора (ще раз нагадаємо, що Кульчиці та Самбір лежали в межах Речі Посполитої, і, логічно, королем шляхтича Кульчицького був Ян Собєський).
• За однією з легенд, у юності на навчанні страждав постійними мігренями, від яких його врятував східний знахар, напоївши кавою.
• Щодо назви кав’ярні «Під синьою пляшкою», кажуть, що мається на увазі синя пляшка з-під ліків, які йому давала майбутня дружина, коли він був поранений, і завдяки яким він став на ноги.
• 1862 року один з провулків у Відні (Liniengasse) було переіменовано на провулок Кульчицького (Kolschitzkygasse).
• 1983 році, з нагоди 300-річчя визволення Відня від турецької облоги, варшавські майстри-кондитери встановили на будинку Кульчицького, на Домгассе 8, пам’ятну дошку, яка вшановує його роль придворного кур’єра та розвідника.
• 12 вересня 1885 року, в річницю битви під Каленбергом, у Відні на розі вулиці Фаворитів (Favoritenstraße, 64) та провулку Кульчицького (Kolschitzkygasse) відкрито пам’ятник Кульчицькому. Пам’ятник зображає Кульчицького, який тримає тацю та кавник, завдяки популярній легенді він вважається охоронцем віденських кав’ярень.
• 28 серпня 2010 р. запорозькому козакові Юрію Кульчицькому було відкрито пам’ятник у його рідному селі Кульчиці, що на Самбірщині, Львівської області.
• У Кульчицькому музеї є експозиція присвячена славному земляку. У підвальному приміщенні відтворено експозицію кав’ярні, створеної Кульчицьким.
• У Львові на площі Данила Галицького 22 жовтня 2013 року урочисто відкрито пам’ятник Кульчицькому.

Вадим КАРПЕНКО