Відеоверсія статті тут: Що ж то за причина?

2014 рік – росія розпочинає проти України військову агресію у форматі неоголошеної війни, захопивши спочатку Крим, а потім і частину Луганської та Донецької областей.

2022 рік – не спромігшись за вісім років організувати внутрішні диверсії для захоплення ще низки східних та південних областей України – що вочевидь входило до первинного плану агресора, кремлівське керівництво вирішує таки розпочати повномасштабне вторгнення, поставивши українців під потужний удар з кількох напрямків. Українці затято стали на захист своєї території, своїх прав і свобод та взагалі свого існування – свого права жити. Світ, щедро нагодований байками про споконвічну дружбу та братню любов російського та українського народів щиро здивувався: що сталося? В чому причина війни?

Та в чому ж, скажемо ми: до влади в росії прийшла команда не зовсім адекватних політиків, які мріють про панування, якщо не над світом, то принаймні над більшою його частиною і вважають, що у ХХІ-му столітті питання стосунків між країнами можна вирішувати середньовічними методами, з позиції сили, не рахуючись з думкою світової громадськості та міжнародним законодавством.

Агресивна політика теперішньої росії для світу вже очевидна, однак якщо вторгнення в Крим та український Донбас 2014 року багато хто в світі ще волів би пропустити повз своєї уваги, так само як подібні російські операції у Молдові (Придністров’я – 1992) та Грузії (Абхазія та Південна Осетія – 2008), то масштабна, а до того ще й невдала військова операція проти багатомільйонної країни, все-таки викликала тривогу. А десятиліттями створювана картинка російсько-української дружби та «братерства» робить питання «чому?» і «звідки?» набагато глибшими. Теза про прихід до влади купки агресивно налаштованих людей, якщо і може бути відповіддю, то неповною, і людині, далекій від російсько-українських чи українсько-російських стосунків, направду нічого не пояснить, а отже й довіри не викличе.

Та й що тут казати, коли на тлі глибокої поінформованості зарубіжних журналістів-міжнародників, які з 2014 року регулярно відвідували гарячі точки на сході України і мають змогу відстежувати реальну, не ретушовану, картину подій, багато хто з українців досі (!) лишаються в полоні ілюзій та гасел «руссково міра», про що свідчить та натуга, з якою воююча з росією за своє виживання сторона (тобто ми ж самі) розлучається з російськими імперськими (неприкрито ворожими нам) символами – від назв вулиць до пам’ятників та музеїв.

Отже, якщо вже підходити до уважного вивчення причин цієї війни (яку сама країна-агресор війною звісно не визнає), то варто розглянути це питання у кількох площинах…

Причини загального плану

Війну росії в Україні слід розглядати як прояв глобального конфлікту між росією та іншими великими державами світу, а також як глобальний конфлікт між двома принципами державного управління: автократичним та демократичним.

Глобальні причини:

Зовнішньополітичні амбіції росії: (1) встановлення контролю, в тій чи іншій формі, над щонайбільшою кількістю територій (держав); (2) провідні лідерські позиції у світовій політиці.

Давня ворожість росії щодо України та українців через привласнення російською державою певних українських історичних символів та української історії, що відображається на самоідентифікації росіян.

Актуальні причини:

Прагнення росії утримати залежні від неї, в певні історичні періоди, території під власним контролем.

Відновлення Україною незалежності, поступова втрата росією контролю над Україною.

Перемога в Україні демократичної моделі управління над авторитарною.

Зміщення зовнішньополітичних контактів та стратегічного партнерства України до країн демократичного світу.

Наявність у росії високого мобілізаційного потенціалу.

Стратегічне партнерство росії з КНР – наявність сильного союзника та віра у власні збройні сили.

Віра у наявність свого сильного лоббі як в Україні, так і в країнах демократичного світу, включаючи США.

Віра у слабкість об’єданої Європи та її неготовність до силового реагування на грубі порушення міжнародного законодавства та міжнародних норм. (Військове втручання росії у внітрішні справи Молдови та Грузії і жорстока війна в Чечні пройшли «непоміченими» світовою спільнотою).

Віра в ослаблення позицій США на міжнародній арені, зокрема після виводу американських військ з Афганістану та заяв Трампа про недоцільність фінансування американськими платниками податків європейських інтересів.

Традиційна російська політика залякування та її принципова готовність вирішувати міжнародні питання силовими методами не рахуючись ні з власними втратами ні з втратами країни-об’єкта агресії, а, зокрема і особливо, серед її мирного населення.

Відверте та демонстративне недотримання росією міжнародного законодавства у вигідних для неї питаннях з метою формування «міжнародної звички» закривати на це очі «тільки щоб не зв’язуватися з росією». Відповідно, завоювання умовного статусу країни якій «усе можна».

Вже звична і закріплена в історії практика відносного ігнорування міжнародною дипломатією російської агресивної політики та порушення нею загальноприйнятих норм. Віра очільників кремля у власну безкарність.

Прихід до влади у кремлі агресивно налаштованої команди, яку умовно представляє Путін.

70-річний вік лідера країни, якому вже нічого втрачати.

Особливості російської колоніальної політики:

Завойовуючи інші країни, росіяни намагаються не акцентувати увагу світової громадськості та упокорених нею народів на «завоюванні», старанно підміняючи цей термін іншими, більш прийнятними для створення власного позитивного образу, на кшталт – «визволення», «відновлення історичної справедливості», «повернення до сім’ї братніх народів», «добровільне приєднання», «братня допомога у боротьбі з антинародною владою», «допомога у боротьбі з чужоземним впливом», «захист російськомовного населення» тощо. Останнє російське ноу-хау – це термін «спецоперація», яким москва означає повномасштабне військове вторгнення в Україну.

Завойовані сусідні країни росія переважно включає до своїх територій у форматі єдиної держави, означаючи населення цих країн «росіянами». Варіанти організаційно-адміністративного поділу великої території на краї, автономії чи республіки, на практиці нічого не означають і не відміняють жорсткого підпорядкування центру та авторитарного управління кремля. Центром здійснюються усі можливі заходи щодо асиміляції населення приєднаних територій та стирання культурних, і головне – мовних, відмінностей. Росіянином може стати кожен. Головне – перейти на російську мову. Решта буде постійно знаходитися під більш чи менш уважним контролем спецслужб.

Встановлюючи «близькі» стосунки з територіально віддаленими країнами, які росія вважає слабшими за себе, вона віддає перевагу створенню стосунків залежності через пряме надання фізичного захисту лідерам цих країн або надання більш чи менш масштабної військової допомоги у вигляді техніки та озброєння, поставивши оборонні можливості країни в залежність від російських поставок боєприпасів чи надання технічної допомоги (обслуговування, поставок запчастин тощо). Паралельно по-можливості просувається російська культура, російська мова та тема «братання» народів. Значною мірою поширенню російського впливу на «слабші» крани сприяє доступне навчання для іноземних студентів у російських вишах.

Специфіка російської дипломатії та міжнародної комунікації:

Росія протягом усієї своєї історії з легкістю нехтує положеннями нею ж підписаних міжнародних угод, якщо бачить можливість отримання додаткової чи випадкової вигоди.

У міжнародних переговорах росія постійно висуває зі свого боку свідомо завищені вимоги.

Порушуючи встановлені норми, росія одразу або ж наперед звинувачує у такому порушенні жертву (або потенційну жертву) своїх дій, не завдаючи собі клопоту шукати для цього підстави чи докази. Такі підстави чи докази просто нею фальсифікуються, не зважаючи на те, що такі дії є для всіх очевидними.

У міжнародній комунікації росіяни активно застосовують маніпулятивні практики, зокрема софізм (удаване нерозуміння тез опонента) та прийом зміщення понять.

На дипломатичному рівні росіяни переважно діють з теплими і дружніми почуттями до колег з інших країн до тих пір, поки ці колеги бачать інтереси своєї країни через інтереси росії (похідними від інтересів росії).

Активне вербування власної агентури серед дипломатів та політичних лідерів інших країн, зокрема через їхню матеріальну зацікавленість (підкуп) або особисту залежність (шантаж), є для росіян нормою.

Визначна риса російської стратегії:

Традиційно росія не поспішає у досягненні будь-якої стратегічної мети і не визначає чітких термінів, активізуючись при появі довкола неї «слабких місць» або при відчутті сформованої нею власної переваги. Росіяни можуть витрачати роки і століття на досягнення своїх поточних цілей.

Специфічні причини російсько-української війни

Для росії війна в Україні є лише черговим етапом глобального протистояння між нею та «іншим світом».

Щодо окремих причин воєнного вторгнення в Україну 2014-го та його повномасштабної фази 2022-го років, а також особливо жорстоких методів війни з боку росії то їх слід розглядати у кількох площинах, а саме: історичній, культурній, геополітичній та суто політичній.

Історичний аспект:

1. Москва в історичних документах згадується з 1147 року, як невелике місто у далекій східній провінції могутньої на той час Київської держави, первинні землі якої географічно відповідають етнічним землям українців.
2. Князі, що правили Москвою, походили з київської династії і часто брали участь у політичній боротьбі за київський княжий престол
3. З 1263 року Москва стає окремим (територіально невеликим) князівством і московські князі починають розширювати свої володіння за рахунок сусідів при підтримці Золотої Орди
4. Тим часом традиційно українські території київського князівства інтегруються з сусідніми державами і розвиваються у тісних стосунках з європейськими країнами.
5. У XV столітті Московське князівство за підтримки монгольського Хана завойовує значні території сусідніх князівств і оголошує себе Московським царством
6. У XVI столітті український князь і козацький гетьман Богдан Хмельницький звертається до московського царя за підтримкою у війні з західними сусідами на підставі спільної (православної) релігії, на умовах васальних стосунків та широкої автономії для України, але московські царі не дотримуються домовленостей і всіляко намагаються позбавити територію України будь-яких елементів самоуправління та ознак державності.
7. У XVIІ столітті Московське царство проголошує себе Російською державою, привласнюючи собі спільну назву слов’янських народів, що населяли обширні території довкола давнього Київського князівства, та починає спроби асиміляції українського населення (етносу), намагаючись знищити його історичну пам’ять та мову і створюючи власну версію історичних подій, що мала виправдати імперські амбіції його очільників
8. У XVIІІ-XIХ столітті російські царі безуспішно продовжують практику асиміляції українців, обмежують сфери використання української мови, нав’язують українцям російську імперську культуру та примусово переселяють значні маси українців на інші території своєї імперії.
9. У ХХ столітті, після падіння російської імперії українці створюють власну державу, але більшовицька Росія, не відмовляється від імперського минулого і не визнає право українців, як і інших раніше упокорених нею народів на суверенітет. Вперше застосовується технологія створення так званого дружнього до Москви уряду, який начебто звертається до неї за військовою підтримкою – потім цю технологію буде використано в Афганістані, а 2014 року в Криму та у східних областях України. Україна входить до складу Радянського Союзу, формально на правах союзної республіки.
10. Україна входить до складу Радянського Союзу, формально – на правах союзної республіки з широкими правами. Насправді російський уряд послідовно продовжував політику асиміляції українців аж до фізичного знищення значних мас української інтелігенції та сільського населення, влаштовуючи штучні голодомори та репресії.
11. Під час Другої світової війни українці знову відновлюють боротьбу за власну державу. На основі потужного повстанського руху створюється Українська повстанська армія, що ставить собі за мету створення незалежної демократичної Української держави. У 1941-1945 роках ця армія нараховує від 100 до 250 тисяч бійців і продовжує підпільну боротьбу з радянською владою аж до початку 60-х років ХХ століття.
12. З іншого боку, кремлівська влада, мобілізуючи чоловіків до лав Червоної армії на території України, масово відправляє їх у бій непідготовленими і погано озброєними, продовжуючи послідовну політику геноциду українців.
13. У 80-х роках, в результаті слабкої економічної та агресивної зовнішньої політики Кремль втрачає можливості управління величезними територіями СРСР і вже не може втримати колишні союзні республіки від проголошення суверенітетів. В Україні знову розпочинається активний рух за незалежність, яка була проголошена у Києві 24 серпня 1991 року. Кремль вже не міг протидіяти цим процесам, але зробив усе можливе, щоб лишити під своїм інформаційним контролем Крим та території українського Донбасу, старанно підтримуючи там активну роботу своїх спецслужб та проросійські настрої.
14. Надалі москва активно втручається в українські вибори, намагаючись утримати владу проросійських політиків. Проти демократичної України ведеться активна адміністративна (на посади в Україні активно просуваються чиновники з проросійськими настроями) та інформаційна війна.
15. 2013 року, після раптової відмови проросійського президента України Януковича від вже анонсованої проєвропейської політики і спроби розвороту в сторону росії, українці масово виходять на протести.
16. Навесні 2014 року росія починає вторгнення.

Культурний аспект:

Формування українського етносу відбувалося на основі східнослов’янських племен полян, волинян, сіверян, тиверців, деревлян, уличів, білих хорватів та дреговичів (населяли території, що приблизно відповідають межам теперішньої України), тоді як російський етнос формувався на основі племен, що населяли території далі на схід від земель давньої київської держави (довкола теперішньої москви) – слов’янских (кривичів, в’ятичів), та фіно-угорських (меря, весь, мещера, мурома, водь, чудь та інших).

Українці впродовж тривалого історичного періоду розвивалися в умовах  багатосторонніх зв’язків (політичних, виробничих, торговельних, мистецьких) з західним світом, тоді як російська нація зростаючи в культурному середовищі монгольської держави (Золотої Орди), більшою мірою увібрала основи світобачення та звичаї Сходу.

Ментальність українців будується на певній зневазі до державних структур, самоповазі, особистій свободі та розрахунку на власні сили. Базові положення національної ідеї українців – свобода та справедливість, виборна і контрольована суспільством влада, вільна (суверенна) Українська держава. Ментальність росіян заснована на домінуванні держави, патерналізмі, звеличенні правителів (очільників держави) та навіть любові до них. Національна ідея росіян – велика і непереможна росія; сила росії, яку мусить бачити увесь світ.

Українці та росіяни говорять різними мовами. За схожістю української з іншими слов’янськими мовами російська – на 13 місці. Фонетично українська та російська мова різняться на 52%. Істотно різниться побутова та сакральна архітектура України та європейської частини росії. Різниться український та російський іконопис. Останнім часом різко визначилися відмінності між українською та російською кінокритикою та навіть між українськими та російськими соцмережами.

Геополітичний аспект:

На початку становлення теперішньої російської держави московських правителів більше цікавило приєднання територій колишньої великої монгольської держави та її традиційних сухопутних торгових шляхів.

З ослабленням у 17 столітті позицій Литви та Речі Посполитої, використовуючи складне політичне становище українських земель, московити завдяки своїй військовій силі і не меншою мірою політичним інтригам та використанню військового потенціалу України, отримують вихід до Чорного моря і контроль над Кримом. Далі у московських планах – вихід на Босфор і Дарданели (шлях до Середземного моря), отже вони зацікавлені в утвердженні своїх позицій на території Болгарії та Туреччини.

З 18-го століття, проголосивши себе імперією, росія вже шукає вихід до Балтійського моря, можливості закріпитися у Балтії та Скандінавії, формує власний балтійський флот.

Освоєння військових шляхів у європейських землях здійснюється за рахунок надання європейським державам військової допомоги у різноманітних конфліктах – адже величезна територія росії має потужний мобілізаційний потенціал, а москва не надто вболіває за життя своїх громадян.

Землі України розглядаються москвою виключно як території, багаті на корисні копалини, як можливість активного використання торгових портів на узбережжі Чорного моря та плацдарм для подальшого просування углиб Європи.

У ХХІ столітті росія, дещо зорганізувавшись після геополітичних втрат періоду холодної війни та розпаду великого СРСР, тепер вже за підтримки Китаю (з яким протягом минулого століття стосунки були не найкращими), намагається розширити свій вплив на Близькому Сході, в Африці та серед право-радикальних партій Європи і намагається зупинити розширення кордонів НАТО, щоб не втратити вигідних позицій для подальшої експансії на захід. Скандинавські країни, країни Прибалтики, Білорусь та Україна розглядаються як перша лінія, де російські позиції мають бути надійно закріплені.

Політичний аспект:

З 2000 року влада у кремлі перейшла до команди володимира путіна – людини надмірно амбітної та такою ж мірою безпринципної, що світ зрозумів не одразу, повіривши позитивній картинці «відкритої та демократизованої росії», що формувалась за часів Горбачова та Єльцина. Всім хотілося вірити у зменшення та навіть зникнення напруги, викликаної постійною військовою загрозою часів холодної війни між «росією» у форматі «срср» та «західним світом».

Світ бачив те, що хотів бачити, не беручи до уваги чисельних військових конфліктів за участю тієї ж росії. Адже, на думку умовної «Європи», москва цілком мала право брати участь в «управлінні світом» на рівні з іншими великими світовими державами.

Хоча направду, світ просто вірив у потужну військову міць кремля і не хотів створювати небезпечних прецедентів. Тому «не надто помічалися» і російські спроби «наводити лад в Україні» та її відверта «мова ворожнечі» щодо цілого українського народу (заяви путіна щодо відсутності української історії, мови та культури – фактично заявка на право геноциду української нації). Те що народжені на російські гроші «пропутінські» політичні партії вже у 2006-му році просували ідею недоцільності однополярного світу та повернення до «двополярності», звісно маючи на увазі протиставлення путінської росії Сполученим Штатам (одна наддержава проти другої наддержави), не помічалося також.

В страху «роздратувати росію» та «образити путіна» світова громадськість була готова «здати Україну», не розуміючи, що метою для росії є не Україна – а цілий світ (чи принаймні більша його частина). Як вказувалося вище – Україна в російських планах розглядалася тільки як надзвичайно зручний плацдарм для майбутньої війни з Північним Альянсом, а також джерело додаткових ресурсів – транспортних, природних, людських та іміджевих.

Щодо російського іміджу, то слід розуміти, що знову вібравши в себе українські території, росія виглядала б набагато імпозантніше. Для москви поглинути Україну означає повернути свою велич, імперськість та європейськість. Звісно, що для цієї мети необхідно знищити український народ, його культуру, мову та історичну пам’ять. На що і були спрямовані російські помисли, російська пропаганда та російські дії на окупованих нею українських територіях (заборона української мови в школах та установах, видача російських паспортів, руйнування музеїв та пам’яток української культури, знищення українських книг, формування виключно російського інформаційного середовища).

Специфіка російського трактування історії (все, що хоч колись «було нашим», має стати нашим) дає підстави вважати, що Польща та країни Прибалтики стануть наступною проміжною ціллю – байдуже, що вони вже увійшли до Північного Альянсу. До військового провалу в Україні 2022 року москва вважала себе вже готовою кинути виклик НАТО.

Можна припустити, що така небезпека триватиме до самого моменту розпаду «великої росії» – примусового чи ситуативного. У всякому разі, враховуючи вищенаведене, умиротворення росії без її дезінтеграції може бути виключно тимчасовим, іншими словами – неможливе.

Вадим КАРПЕНКО

17.11.2022