Коротко про московську політичну етику

Колись у наші студентські часи товариш показував свою колекцію номерів старого російського журналу «Синий журнал» (підшивка номерів десь за 1910 рік) і я звернув увагу на гумористичну рубрику, де читачам журналу пропонували давати смішні відповіді на запропоновані редакцією питання. Так, на питання «Почему дым Отечества нам сладок и приятен» було дві дуже характерні відповіді: «Потому, что он уносит нас нас за границу» та«Попробуй скажи, что неприятен – тебе покажут!» Жарти-жартами, а відповіді прекрасно демонстрували тодішні російські порядки і ставлення до них самих громадян. Згодом та ж ситуація спостерігалася в СРСР та залишилась незмінною і для теперішніх мешканців типу держави, яку в Україні з початком відомих подій дружно посилають «на» і назву якої пишуть з малої букви.

Відверто визнаючи, що йдеться про нашого не зовсім адекватного східного сусіда росію (у народі – московія, ерефія, лаптєстан, засніжена нігерія, мордор, країна орків і т.п.), запитаємо себе, чи ж варто дивуватися, що у цій країні верховні очільники двох основних церков – православної, а затим і мусульманської – відкрито і вголос підтримали свого путіна у його намірах стерти з лиця землі нашу країну, розпочавши на українських територіях масштабні бойові дії з особливим акцентом на повне знищення міст, інфраструктури, культурних пам’яток та мирного населення.

На сьогодні вже не тільки окремі фахівці, що мали нагоду долучитися до вивчення чи прямого застосування різного роду політичних технологій, але й наше суспільство загалом вже добре розуміють, що московська (в розумінні сформована володарями міста москви) держава за будь-яких умов та власного зовнішнього дизайну ніколи не змінювала своєї автократичної (диктаторської) суті в які б пози не ставала, сідала чи лягала та як би не мінялася поміж собою місцями її владна еліта.

Княжа, царська, радянська, парламентська чи президентська влада цієї країни завжди являла собою владу якоїсь однієї особи-центру, що на власний розсуд формувала довкола себе групу інших осіб, цілком від неї залежних та у всьому покірних. Покірність досягалася за допомогою віками випробуваної технології – будь-хто може бути замінений будь-ким у будь-який час. При чому тут заміна може означати не тільки позбавлення статусу, пільг та матеріальних благ, але й фізичне знищення нещасливого. Саме тому «щасливі» в еліті відпочатку перебували і перебувають в страху, який задля власної комфортності трансформується у виняткову покірність. Що вже говорити про інший нарід (читай «набрід» у розумінні московської влади).

Історично склалося так, що й у зовнішніх стосунках московська держава завжди опиралася на силу, підступ, віроломство та й просто брехню відверто «забуваючи» власні обіцянки та зневажаючи усі спроби  інших сил світового, регіонального чи якого національного масштабу встановити хоч які прийнятні міжнародні чи міжсусідські правила гри. З таким підходом економічний розвиток країни чи взагалі її виживання могли забезпечуватися скоріше завоюваннями ніж продуктивним розвитком партнерських економічних зв’язків з ближчими та дальшими сусідами по планеті. Що москва й робила від самого початку свого існування, завойовуючи та загрібаючи під свою руку все, що видавалося відносно слабким і доступним. Властивий московським лідерам дух мисливця за чужим добром безпомилково вів її на запах родючих земель, корисних копалин, нафти, морського узбережжя та нових торгових шляхів.

А хитрість мисливця вимагала передчасно не дратувати сильніших та й просто сильних, аби надійніше убезпечити собі нові здобутки. Хоча саме існування сильніших вже дратувало москву і вона щонайбільше прагнула стати найсильнішою в світі, що не має дивувати тих, хто уважно знайомився з її історією. Ну а оскільки жадібність, як така, не має меж, то ідея світового панування просто не могла не виникнути на подібним чином упорядкованій території – звісно, на відповідному етапі її географічного зростання.

То що ж церква?

Очевидно, що правослані церкви у різних країнах мають тенденцію набирати національних рис та виконувати свої соціальні функції відповідно до місцевого укладу та існуючої державної системи, хоч як би там хто не намагався відділяти церкву від держави. На московських землях цим користувалися повною мірою і беззастережно, оскільки звичний тут принцип «роби, що кажуть» завжди поширювався на всіх без виключення.

Дещо різке протистояння між державою та церквою виникло при кардинальній зміні форми влади з монархії на радянську республіку і з тієї-таки причини, що навчена працювати на хазяїна російська церква не могла швидко переорієнтуватися. Суто через специфіку своєї організації та установчих засад з одного боку і нетерплячості та нетерпимості нової влади з другого. Масштабне застосування методів фізичного знищення непокірних та «тих, хто під руку трапився» заради встановлення беззастережного авторитету нової влади – працював незмінний московський принцип «краще настрахати, ніж домовлятися і переконувати» – як і передбачалося дозволив швидко нейтралізувати церкву, а потім взяти її під контроль, нашпигувавши новими, підготовленими новою владою і за новими правилами кадрами. Тепер церкві доручалося контролювати свідомість тих мас, які через свою релігійність могли якимось чином вийти з-під контролю органів та пропагандистів правлячої комуністичної партії. Успішно виконувала «радянська церква» і завдання, поставлені їй «партією» по роботі за кордоном.

Зазначимо, що принцип «лякати всередині (упокорених) та дурити зовні (ще вільних або просто сильніших)», задля його реальної ефективності вимагав широкого спектру технологічних прийомів, що активно впроваджувалися в роботу у сфері не тільки релігійних практик, але й історії, освіти, культури (зокрема видавничої та видовищної діяльності), ЗМІ, дипломатії та її нової форми – «народної дипломатії».

Комплексний підхід допомагав (1) замаскувати страх упокорених і заляканих (власний народ) відчуттям долученості до великої справи залякування інших, які ще не мали нагоди відчути всі радощі московських порядків на власній шкурі, (2) намалювати образ доброї, миролюбної, благородної та загадково-романтичної «москви», та прищепити «любов» до «московської культури і мови» ще не упокореним (зарубіжжя).

За кремлівським задумом «залюблені» у пропоновані «москвою» цінності, з більшою чи меншою мірою залученості, мали сприяти просуванню цієї «СУПЕР-держави» до омріяного її елітою світового панування. Звісно, що найкращі фахівці, які курували всі напрямки – від історії та релігії до культри і дипломатії – гуртувалися у КДБ.

Тим часом, намагання схрестити бульдога з носорогом, тобто відверто диктаторскі замашки з успішним демократичним розвитком економіки та демократією взагалі, завершились саморозпадом країни під назвою Радянський Союз і формуванням на території сучасної так званої російської федерації «нової російської демократії», що за якісь десять років (це про 90-ті) привласнила собі все, до чого руки дотягувались, і, згідно з давніми традиціями, швидко відділилася від загальної маси народу, замінивши в кінцевому результаті лідера, який нікого в світі вже не лякав, на нового, більш харизматичного та «здібного». Останньому за якихось двадцять років вдалося змінити паспортне прізвище «путін» на нове ім’я з цієї ж кількості букв, під яким тепер його знає весь світ.

Отже, потанцювавши перед світом «танок демократів» та розібравши за цей час внутрішні пироги, нова-стара москва стомилась і вже не стала гратися у побудову інтенсивного виробництва та демократичної економіки, а повернулась до зрозумілого і звичного для неї викачування природних ресурсів, рекету, а також міжнародного шантажу та тероризму, не забуваючи при цьому латати свої старі овечі шкури та здобувати у світі нових прихильників через «відкритість внутрішнього ринку для інвестицій», та не меншою мірою через хабарі, підкуп і залякування компроматом своїх особливо важливих чи тимчасово корисних «друзів».

Для міжнародного загалу, що завзичай складає у різних країнах «національний електорат» окрім старих добрих Льва Толстого, Достоєвського і Чайковського були запущені «раша тудей», «спутнік» та різного роду програми на кшталт «влюбить в русский язык».

Московська православна церква, з її давніми навичками підтримки місцевої автократії та достатньо розвиненою внутрішньою і міжнародною агентурою, щонайкраще вписувалася у нову систему. Тим більше, що ця система базувалася на показовому антагонізмі до «атеїстично-комуністичного режиму». Швидке прощання з радянським минулим ознаменувалося так само швидким вітанням церкви, поверненням церковників до активної присутності в інформаційному полі та цілуванням ікон. Що може краще пройняти серця, запорошити очі та запудрити мізки розгубленого і вкотре обкраденого народу, як не слова проповіді – в яку, до слова, можна вкласти все, що влада забажає, в тому числі ненависть до «обраних за геополітичними інтересами» мов і «демонізованих за рішенням кремля» народів.

Нагадаємо: така вже вона московська держава – порядок тут один і тексти мають бути однакові, що в кремлі, що у церкві. А «правильний» добір церковних кадрів плюс якісь там недешеві пряники (скажімо, фактичний дозвіл на контрабанду бажаного на внутрішньому ринку товару) природньо спонукають церковних ієрархів до яскравої та вражаючої цілий світ творчості.

«Український проєкт»

Окрім всебічної підтримки богонеугодних дій московської влади загалом, православній церкві була відведена окрема, досить значна роль в «українському проєкті».

Радянська ідея «добровільного» об’єднання народів у єдиний радянський союз на основі комуністичної ідеології та її засадничого гасла «пролетарі всіх країн єднайтеся» мала на меті не що інше як побудову великої і єдиної супер-супер-держави, яку б усі боялися. При чому з однорідним населенням, яке б загалом числилося як «русскіє». Власне ідея цілковито повторювала мету великої монархічної росії – зростати за рахунок завоювань, але прийшовши до влади на гаслах «свободу народам», «земля селянам», «заводи робітникам» і власноруч затаврувавши ту саму монархічну державу як «тюрму народів», новим московським очільникам довелося працювати більш витончено. Усвідомлюючи складність проєкту, що була зумовлена вираженою національною ідентичністю громадян союзних республік та наявністю на означеній союзним кордоном території сотні різномовних народів, цю роботу вирішили здійснювати поетапно, що на практиці виглядало таким чином:

І. Встановлення на території республік, що раніше входили до складу російської імперії радянської влади, поширення своїх засадничих ідей, використовуючи національні мови до моменту прийнятття цих ідей максимальною кількістю населення з паралельною інфільтрацією в національні суспільства етнічних росіян та забезпеченням російської політичної присутності, закорінення однопартійної системи та контрольованої комуністичною партією системи державного управління. – (Лєнін)

ІІ. Проголошення російської мови мовою прогресу, впровадження її у всі сфери діяльності на територіях союзних республік як «мови міжнаціонального спілкування». Послідовне витіснення національних мов з технічної та наукової сфери, звуження їхньої ролі до рівня фольклорних ансамблів. Обмеження спілкування громадян країни рад з зовнішнім світом, забезпечення сприйняття зовнішнього світу через російську мову (мовний фільтр), активізація цензури, впровадження терміну «буржуазні націоналісти», масове фізичне знищення активних громадян, що могли формувати хоч яку опозицію до влади, затирання національних ознак, в тому числі через масові знищення населення на певних територіях (голодомори), переселення народів з їх споконвічних земель, активні міграційні процеси між союзними республіками стимульовані великим будівництвом, створенням нових виробництв та формуванням нових промислових зон, сільськогосподарським освоєнням територій. – (Сталін)

ІІІ. Активні міграції населення між союзними республіками та прискорена русифікація через систему освіти (штучне збільшення на територіях союзни республік кількості шкіл з російською мовою навчання), систему управління та збройні сили (обов’язкова військова служба для всіх чоловіків, які упродовж двох-трьох років перебували у виключно російськомовному середовищі), декларування намірів формувати «єдину національну спільність – радянський народ», зменшення управлінської ролі республіканських органів влади. – (Брєжнєв)

IV. Спроба відкритої комунікації з зовнішнім світом при збереженні залежності союзних республік від кремлівського центру. – (Горбачов)

У цій великій програмі такі республіки як Білорусь та Україна займали особливе місце – як з точки зору їх географічного розташування, що забезпечувало вихід до торгових шляхів з Європою, а через морські порти і з ширшим світом, так і з огляду на належність тутешніх мов до спільної з російською слов’янської групи та схожими антропологічними рисами населення. Перебравши на себе давню назву цих обширних територій – Русь, москва отримала змогу маніпулювати історією створивши міф про єдиний братній народ, що у вирі давно минулих подій розділився на три народи: українців, білорусів та росіян, які, не дивлячись на те, що росіяни радо гнобили та нищили і українців і білорусів, мали вважатися «братніми». Так само як сьогодні у московській державі на законодавчому рівні вимагається називати загарбницьку нищівну війну в Україні «спеціальною операцією».

Важливу роль відігравала і переважна належність населення цих країн до світу православної віри, духовний центр якої перемістився з Києва у Володимир (Суздальський), а потім до москви, через ослаблення Київської держави після монгольської навали та спустошення самого Києва. Тим часом, упродовж десятиліть, землі теперішньої України та Білорусі розподіляються та перерозподіляються між Річчю Посполитою, Литовським князівством та московією. Зрештою 1461 року москва першою відділяється від Київської метрополії, яка своєю чергою ще лишається залежною від Костянтинопольського патріарха, а внаслідок тривалого протистояння між католицькою та православною церквою та затяжного періоду руйнівних воєн в Україні (період Руїни) з 1686 року за сприяння тодішнього гетьмана України Івана Самойловича здійснюється низка сумнівних оборудок і московський патріархат отримує право висвячувати київських митрополитів на підставі складеного у Константинополі Акту. Історики твердять, що константинопольський патріарх Діонісій IV отримав за видачу цього документу 200 червінців та 120 штук соболиних шкур.

Отримавши дозвіл на часткову участь у справах Київської метрополії Москва досить швидко реалізувала улюблену технологічну схему за якою можливості надані їй тими чи іншими угодами збільшуються в рази за рахунок ігнорування «нецікавих москві» пунктів тих самих угод. Українська церква цілком і повністю опинилась під управлінням московського патріархату, а в результаті наступних ініційованих державою реформ стосовно церковної організації була остаточно заведена в структуру церкви російської.

Таким чином москва отримала можливість додаткового потужного впиву на населення України з метою закорінення у масовій свідомості вигідних їй понять, що в ідеалі мало призвести або до повної анексії українських територій або щонайменше до легкого й дешевого доступу до українських природних і людських ресурсів. Ще б пак! Хоча, як твердить статистика, число віруючих в Україні постійно зменшується, на момент написання цієї статті за даними Вікіпедії тут налічується 67,9% громадян України, що вважають себе віруючими, а 62,3% відносять себе до християн православного обряду.

Відновлення незалежності України 1991 року у москві було сприйнято як справа тимчасова, і поки нагальні питання організації життя у самій дещо переформатованій росії вимагали більшої уваги, справу «упокорення малоросії» відклали, заклавши «невгамовному сусіду» міни уповільненої дії у вигляді найбільш зросійщених територій Криму та Українського Донбасу з певними особливостями організації та управління і Української православної церкви Московського патріархату, що з точки зору спецслужб зберігала свої оперативні можливості на всій території України.

1999 року президентське крісло російської федерації переходить під путіна, а вже за кілька років активізується робота з розхитування української незалежності.

2003 року в Україні реєструється партія «Слов’янський народно-патріотичний союз», назва якої чітко вказує на російські тези про єдність слов’янських народів у розумінні «всі ви росіяни, а кремль вам господар». Закономірно підтримавши кандиатуру Януковича 2004 року у 2005-му партія займає значно радикальнішу та відвертішу позицію, змінивши назву на «Партія політики путіна». У переліку завдань значиться і “сприяння створенню спільного економічного простору суверенних слов’янських держав”. В ці роки москва старанно нав’язує Україні організаційно-економічну залежність у вигляді спільного «митного союзу».

До слова: істотне послаблення суб’єктності союзних республік СРСР через систему організації митного контролю було закладено ще в оновленому Митному кодексі СРСР, що з’явився навесні 1991 року – там було закладено створення регіональних митних управлінь республіканського рівня, межі компетенцій яких не співпадали з територіями республік, порушуючи визначені в союзі адміністративні кордони.

Задля поширення «своїх» ідей партія випустила друком «Обращение к святорусским народам Всея Руси-Руси-Триединой Украины, России, Беларуси ЛИДЕРА ПОЛИТИЧЕСКОЙ ПАРТИИ УКРАИНЫ «Партия политики ПУТИНА»…» У зверненні, сама назва якого проголошує святість і незаперечність ідеї «слов’янського єднання» довкола москви, висувається «альтернатива існуючому однополярному світопорядку» у вигляді «святоруського (читай: російського) цивілізаційного плану глобальної рівноваги», що являє собою «ефективний контрпроект, інформаційну зброю, що формує особливе розуміння світу. Воно дозволяє перейти в інший інформаційний простір, змінити свідомість, досягнути пробудження підсвідомості та генетичної пам’яті, отримати якісно нове світовідчуття». Далі, зрозуміло, про потужність та енергію, закладену у наданій інформації, яка зробить послідовників у тисячу разів сильнішими і забезпечить процвітання у єдності, єдності у багатоманітності і т.п. Для США та Великобританії, визначених «політикою партії» основними антагоністами, цей «контрпроєкт» не несе в собі аж нічого нового, окрім підтвердження, що вічна політика кремля залишається незмінною, а от для України та Білорусі він означає не що інше, як втрату суверенітету – що власне і є поточною тактичною ціллю москви.

Очевидно, що закладена в основу путінської програми «святість» та релігійна термінологія має виправдати усі злочинні з точки зору моралі та відверто гріховні з точки зору релігії дії кремля, спрямовані на її реалізацію. Якщо красти – гріх, а вкрасти хочеться, оголоси свою крадіжку святою справою і всі змовчать. Єдине, для чого москві потрібна церква.

Прагматичні українці пропозицію не оцінили і «партія з трьох П» до парламенту не потрапила, набравши на виборах 2006 року 0,12% голосів виборців, отримавши найбільшу підтримку у Севастополі (аж 0,38%). Згодом, залишаючись вірною своїм засадничим принципам, вона змінила свою назву на «Русь єдина».

Аж занадто терплячі українці заборонили її судовим рішенням тільки 24 лютого 2022 року.

У конфлікті з усіма

Активна діяльність російської православної церкви за межами країни ще від сталінского періоду була спрямована з одного боку на поширення світом власного впливу, а з другого на здобуття симпатиків, прихильників і партнерів для лобіювання інтересів москви та прикриття відвертих злочинів, що їх кремлівська влада чинила як на власній так і на чужих територіях. Звісно, ця робота здійснювалася за наказом кремлівського центру та в тісному контакті з московськими спецслужбами і зовнішньоторговельними організаціями.

1948 року в Амстердамі в результаті тривалих попередніх процесів, зародження яких відбувалося ще у 19 столітті, нарешті було створено міжнародну екуменічну організацію – Всесвітню Раду Церков (ВРЦ), яка за актуальними даними Вікіпедії зараз об’єднує 348 християнських церков світу. За визначенням, «екуменізм» являє собою  ідеологію та рух за співпрацю та взаєморозуміння між християнами різних конфесій і ставить перед собою завдання віднайти об’єднувальні елементи у вченнях різних церков задля організації співпраці, забезпечення руху до єдності та вироблення загальнохристиянської соціальної програми, придатної для віруючих, які проживають у країнах з різними соціальними системами. Римо-католицька церква до цієї організації не увійшла, але співпрацює з нею. Українські церкви теж не є членами цієї організації, натомість, в самій Україні задля налагодження міжконфесійного діалогу у грудні 1996 року створено  Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій (ВРЦіРО), до неї належать не лише християнські церкви України, але також юдейське та мусульманські релігійні об’єднання. Позиція РПЦ була оригінальнішою: засудивши екуменічний рух резолюцією проведеної у Москві того ж таки 1948 року Наради глав та представників автокефальних церков, вона вже з 1959 року поступово входить до цієї організації старанно заводячи до неї радянську агентуру. Вважається, що особливо активно КДБ впливав на рішення та загальну політику ВРЦ з 1967 по 1989 рік, а про глибину проникнення його агентури свідчить вже те, що 1975 року агент КДБ з псевдо «Адамант» став одним з шести президентів ВРЦ. Слід відзначити ефективність цієї роботи, бо за цей період дії СРСР на міжнародному рівні не надто піддавалися критиці.

Сьогодні, продовжуючи займатися своїми справами в цій організації, РПЦ безупинно стверджує, що її участь у роботі ВРЦ не означає, що ця організація чи сам екуменічний рух являють собою якусь церковну реальність, а діалог РПЦ з екуменічним рухом не означає визнання рівності чи рівнозначності між ними.

Незважаючи на це, коли московський кирило шокував у березні цього року весь християнський світ, оголосивши розпочату росією в Україні криваву війну «справедливою та свяшенною» і у тій самій ВРЦ прозвували голоси за виключення московської церкви з її складу, цю проблему потихеньку затерли, посилаючись на «необхідність діалогу».

Не виявляли очільники РПЦ і особливої поваги до Константинопольського патріархату, бо ж саме звідти бачили основну загрозу поширенню свого впливу на Україну. А коли там з 2016 року, з огляду на московські безчинства в Криму і на Донбасі, всерйоз заговорили про можливість надання Україні незалежності від церкви московської, здійняли неабияку активність, спрямовану на дискредитацію та приниження Константинопольського патріарха і його повноважень, всіляко вивищуючи свою власну роль та призначення у сфері православної віри. Кирило навіть побіг жалітися до Папи, якого московські «тримачі влади» остерігаються прямо критикувати і навіть намагаються всіляко задобрити.

Може хто пам’ятає, що з 2013 по 2016 рік путін очолював рейтинг найвпливовіших людей світу всесвітньо відомого американського економічного журналу Forbes. Журнал 1917 року у Нью-Йорку заснував журналіст шотландського походження Берті Чарльз Форбс. Відомий, зокрема своїми чисельними рейтингами, що не могли не зацікавити грошовитих клієнтів, журнал, за чутками, час від часу зазнавав певних фінансових труднощів і хоча власники такі чутки й заперечували, якраз з листопада 2013 (у Києві в цей час вже вирував майдан) німецький Дойчебанк розпочав процес продажу контрольного пакету акцій (51%) такій собі фінансовій компанії  Integrated Whale Media, про яку з сайту www.bloomberg.com дізнаємося лише те, що вона зареєстрована у Гонконгу. А 2014 року і штаб-квартира редакції переїздить з Нью-Йорка до Нью-Джерсі.

Так чи так, а в рік початку москвою агресивних військових дій проти України з захопленням Криму та частини українского Донбасу (2014) рейтинг найвпливовіших у світі людей на сторінках Forbes очолив російський путін, друге місце зайняв американський президент Барак Обама, третє посів очільник Китаю, четверте –… Ангела Меркель і п’яте – Папа Римський Франциск.

Мабуть, коли ви потрапляєте в таке товариство, важко не пройнятися один до одного дружніми почуттями і може тому, коли 24 лютого росія розпочала нову, особливо агресивну, фазу війни, Папа Франциск одразу зателефонував путіну. Чим дещо налякав українську греко-католицьку церкву. А що йому було робити, коли Ватикан вже не перший рік знаходиться під пресом скандалів, що стосуються розкрадання церковних коштів та педофілії в середовищі католицьких священників, а ще нових вимог європейського суспільства, що вимагають від церкви демократизуватися до рівня визнання одностатевих шлюбів і таке інше. Непроста ситуація. А тут ще й путін з порушеннями всіх правил благопристойності. Добряче ж підставив і кирило, благословивши кремлівські звірства, погано прикриті гаслами про якусь там денацифікацію українців.

Важко християнам високого рангу за таких умов робити вигляд, що нічого не сталося і не висловити свою оцінку. Розмови про те, що російська православна церква покликана боротися з прогнилим заходом вже стали звичними і на них ніхто не реагує, але благословляти війну – це вже занадто, розводять руками кардинали, але Папа Франциск намагається пройти між краплями, закликаючи світових лідерів до розважливості та до відновлення переговорних процесів. Хоча на офіційному сайті Ватикану, поміж закликів про те, що треба дбати  аби українські біженці, зокрема жінки та діти не потрапляли в поле зору торговців людьми, що не слід звикати до війни в Україні, що світ потребує миру, що з Божою поміччю всього можна досягнути та інформаційними повідомленнями, що події в Україні спричиняють голод на Африканському континенті, війну таки називають війною, а росію – агресором.

Путін використовує церкву як інструмент, говорять богослови і журналісти: «…замість того, щоб керуватися релігією та її настановами, Путін (який є російським православним) напав на Україну, а потім посилався на християнство, щоб виправдати вторгнення як акт священної війни». (https://www.newyorker.com/news/daily-comment/the-long-holy-war-behind-putins-political-war-in-ukraine).

Загралися кремлівські лідери. І церкву свою спалили.

Вадим КАРПЕНКО

P.S.

До речі 2018 року рейтинг найвпливовіших людей світу за версією того ж таки Forbes виглядав так: (1) Сі Цзіньпін – Китай; (2) путін – росія; (3) Дональд Трамп (США)…

І хто тепер кому господар у цьому домі?

26.07.2022