Джерело: Інститут історії України

Віддаючи належне новітньому тематичному конструюванню вивчення історії України, ця коротка розвідка торкається питання жіночої складової в історії освоєння повоєнного Донбасу. На мою думку, вивчення «жіночої» історії цього періоду на сьогодні ще залишається «білою плямою» в українській історії, але є надзвичайно перспективним, зважаючи на стремління серед науковців до гендеризації наукових розробок. Зважте, що на територіях без усталених поведінкових правил, але, як і повсюдно в українських реаліях, з переважанням панівної маскулінної культури, вільно могли проявлятися саме чоловічі уподобання, а от як виборювало собі «місце під сонцем» жіноцтво, соціально адаптувалося — тема цього дослідження.

Ключові слова: Донбас, «жіноча» історія, гендер, шахтарі.

 

«Жіночі» спеціальності у «чоловічих» професіях

 

Дослідження гендерно-ментальних особливостей повоєнного Донбасу на сьогодні ще залишається у стані накопичення фактографічних та частково аналітичних матеріалів, відсутні синтезовані тематичні розробки з теми. Тому важливим є питання «жіночого» компоненту у конструюванні ментальності, навіть у такому маскулінному краї [1, с. 25]. Для прикладу розглянемо місце цього компоненту у, мабуть, найбільш характерній для Донбасу соціально-професійній субкультурі — шахтарській, яка виникла від формування професійної монохромності.

Як нагадує нам дослідниця Марина Вороніна, сплеск наукової зацікавленості робітничими професіями був притаманний періоду 1950– 1970-х років, адже радянська влада використовувала науку для пропаганди соціалістичного способу життя, вимагаючи завершення будь-яких праць констатацією торжеств ідей соціалізму. Завданням науковців було показати покращення соціально-побутових умов життя і праці, розвиток культури тощо. Цей етап почався 1946 року, коли у промислові центри, зруйновані в роки Другої світової війни, були споряджені перші етнографічні експедиції. У 1950-х роках розгорнулося вивчення культури і побуту робітників на всесоюзному рівні. Завданням для дослідників було вивчення історії формування робітничих кадрів, виявлення їхнього територіального соціального коріння. Українські етнографи проводили роботу у великих промислових районах та містах — Донбасі, Прикарпатті, Києві та Львові. 1951 року Інститут етнографії АН УРСР провів спеціальну дискусію про завдання та методику вивчення робітничого класу. 1957-го на Всесоюзній етнографічній нараді з вивчення культури та побуту робітничого класу було визначено основне завдання радянської етнографічної науки — вивчення культури та побуту робітничого класу та соціальних перетворень у побуті в умовах радянського ладу переважно методами безпосереднього спостереження, за допомогою широкого застосування методу анкетування. Відтак, Донбас майже щороку відвідували етнографічні експедиції, споряджені Інститутом мистецтвознавства, фольклористики та етнографії АН УРСР [2, с. 43–44].

Нагадаю, що починаючи з 1920–1930-х років Донбас став місцем притулку, продовженням чи освоєнням нової роботи для тих громадян, які тікали від голоду та репресій. На думку Гіроакі Куромії, ці процеси й визначили специфіку Донбасу — регіону свободи і терору, де не було місця для слабких людей [3], а також позначили професію робітника чи шахтаря як від початку «чоловічу».

Спеціалісти зазначають, що моделювання гендеру в професійних традиціях відбувається через визначення характеристик і виконання ролей, притаманних конкретній статі. «Чоловічими» є професії, де чоловіки переважають чисельно серед працівників, і де робота пов’язана із застосуванням фізичної сили. Професія шахтаря, на перший погляд, підпадає під ці маркери. Проте, при детальному ознайомленні стає зрозуміло, що вона включає багато спеціальностей, серед яких є місце і жіночим: лампівниці, інструментальниці (ті, хто видавав позмінним бригадам відповідний шахтарський реманент), банщиці, машиністки, маркшейдерки (професія із галузі геодезії), сортувальниці тощо. А отже, через маскулінізацію фемінних ролей її можна вважати феноменом [2, с. 44].

Що стосувалося безпосередньої участі жінок у процесі видобутку, то це приховувалося офіційною статистикою — начебто жінки лише виконували домашню роботу, утримували господарство, доглядали город, власні родини тощо. Радянська держава не поспішала визнати їхню участь у розбудові вугільної промисловості починаючи ще з 1930-х років. Адже тоді СРСР як член Міжнародної організації праці мав ратифікувати конвенцію № 45 1935 року про незастосування праці жінок на підземних роботах у будь-яких шахтах, стаття 2 якої однозначно гласила: «Жодна особа жіночої статі будь-якого віку не може бути використана на підземних роботах у шахтах». Для потреб розбудовчо/відбудовчого періоду (1930-ті — 1940-ві роки) це було неприйнятним, не вистачало робочих рук, «вільних» чоловіків не було. І ця проблема відчувалася від початків радянського освоєння Донбасу з 1930-х років, далі війна, промислова евакуація, і в усі ці періоди нестача була надто відчутною.

Ситуація відкрилася, коли Лівобережну Україну було звільнено від гітлерівських військ і почалася відбудова промисловості Донбасу. Вже тоді СРСР знаходився у стані конфронтації з державами-союзниками, тому й перестав загравати, раніше удаючи прихильність до обмеження дитячої та жіночої праці в освоєнні та підтриманні роботи стратегічних промислових територій. Врешті, від кого було приховувати власті вигоди від залучення жінок до тяжких виробничих процесів у вугільній промисловості, адже все виправдовувалося — «Все для войны! Все для победы!».

Нівелювання маскулінності у шахтарській професії задля виконання нагальних потреб відбудовчого періоду поклала постанова Державного комітету оборони від 26 жовтня 1943 року «Про першочергові заходи щодо відбудови вугільної промисловості Донецького басейну», в якій ішлося про залучення жінок до роботи у вугільній промисловості. І почався парад робітничих звершень радянського жіноцтва! 19-річна горлівчанка Марія Гришутіна дала поштовх руху «Дівчата, в забій!», під гаслом якого лише в Горлівці змагалося за першість 20 жіночих бригад. Леся Гасиджак наводить приклад іншої легендарної особистості — «баба Королиха», Євдокія Федорівна Корольова, на шахті в селищі Рутченкове працювала вибірницею породи, плитовою, лампоносом, відкатницею вагонів [2, с. 45]. До речі, саме ці роботи виконував на початку своєї трудової діяльності (у 1963 р.) і Василь Стус. У повоєнні роки жінки виконували по 2–3 чоловічі норми, і все це — лише за допомогою обухів, кирок, лежачи на боці. Працюючи по пояс у воді, жінки відкачували з підземних виробок воду, відновлювали шахтні стволи (колодязі), підступи (штреки) до вугільних пластів, готували очисні вибої до роботи, розчищали двори підірваних шахт від завалів тощо [4].

Лише із закінченням активної фази відбудовчого періоду жіноча праця на шахтах почала обмежуватися. 13 липня 1957 року вийшла постанова № 839 Ради міністрів СРСР «Про заходи щодо заміни жіночої праці на підземних роботах у гірничодобувній промисловості і на будівництві підземних споруд». Але від дешевої жіночої праці галузь ще не була готова остаточно відмовитися. Впродовж 1958 року на поверхню було виведено 40590 осіб, а на 1 січня 1960 року під землею ще залишалося працювати 50885 жінок. На кінець 1950-х років жінки становили третину робітників вугільної промисловості Донбасу [5].

Вірогідно, з підземних робіт жінок почали активніше виводити після 30 червня 1961 року, коли СРСР нарешті ратифікував вищезгадану конвенцію №45. За деякими офіційними підрахунками на підземних роботах у повоєнні роки працювало до 250 тисяч жінок; медаллю «За відновлення вугільних шахт Донбасу» нагороджено 46 300 осіб, з них більше половини — жінки [6].

Найбільш почесними були професії гірничого робітника очисного вибою та прохідника, основні, високооплачувані та престижні шахтарські професії. Якщо жінки обирали шлях вищезгаданої «баби Королихи», то їхній авторитет у чоловічому оточенні був правдиво високий. Чоловіки поважали таких колег, бо не бачили в них жінок — лише такого ж, подібного трудівника.

Іншим маркером, де проступають гендерні ролі, є посвячення в шахтарі — комплекс заходів, що включав як офіційні церемонії, які ініціювала адміністрація установи, так і неформальні заходи, якими відзначали прихід новачка в професію, у сферу діяльності й товариство колег. На думку Лесі Гасиджак, такі неформальні обряди найяскравіше представлені в професіях, які вважалися традиційно «чоловічими». Для цих обрядів характерними були демонстрації маскулінності, зокрема, фізичної сили чи вміння багато випити [2, с. 46]. За нашими даними, коли під правила усієї цієї церемоніальності шахтарської обрядовості попадала жінка, то лише остання вимога мала частково реалізуватися. Річ у тім, що чоловіки досить ревниво, а інколи і жорстко, охороняли, як їм видавалося, винятково чоловічу розвагу — приналежність до алкогольної культури. Тому у випадках віншування жінки від неї не вимагалося на рівного змагання з чоловіками-колегами у кількості випитого алкоголю. Але перший стакан (чи чарка) мали бути випитими сповна. Про таку жінку, застосовуючи сучасний американський вульгаризм, який має проте яскраву гендерну ознаку, ми зараз би сказали: «ти — з яй..ми»!

Проте у радянських повоєнних буднях подібні приклади були вельми поодинокими. Для прикладу, дозвілєвим вінцем професії було свято День шахтаря, впроваджене 10 вересня 1947 року, яке сьогодні відзначається в останню неділю серпня, як свято робітників вугільної промисловості. Опісля офіційної частини (засідання, виступи, нагороди й т. п.), під час якої жінки ще десь нарівні почувалися у таких віншуваннях, то усе подальше розгорталося суто за «чоловічими» правилами. Адже дотримання традицій в алкогольній культурі належало виключно чоловікам. Якщо правила офіційної частини застілля (зазвичай, у рідній робітничій столовій, з керівництвом і фронтовиками) ще дозволяли перебування там жінок (бо пару тостів вони таки діждуться), то опісля залишення торжеств керівниками («нехай люди по справжньому відпочинуть»), жінки мали також залишити цю вже виключно чоловічу частину дійства.

Відбувалося розігрування сценаріїв репрезентації статі. У ньому жінки відігравали вторинну роль. І навіть коли чоловіки-колеги на правду припрошували побути і жінок-колег, то останні не могли цього зробити навіть при щирому бажанні. Адже в цьому випадку вони вже самі ставали порушниками культурних канонів світу «жінки-берегині» і наражалися на засудження з боку інших жінок — це чоловіча частина свята і робить там порядним жінкам нічого.

Табуйованою також була участь жінки у наступному дійстві — так званому «продовжені банкету», коли чоловіки традиційно мали право ще трохи «догнати» вже відчутний алкогольний ефект від попередньо випитого. Тут також проявляється неодноразово означений автором феномен місця і часу вживання алкоголю трударями [7, с. 99–101]. Якщо для переважної більшості подібних європейських історій [8, с. 85–100] ця «догонка» відбувалася в уже знайомих учасникам подій місцях випивання (пабах, барах, кафе і таке інше) [9], то радянські реалії продукували зовсім інший сценарій «продовження банкету». І не так відсутність розгалуженої мережі питних закладів на промислових територіях Донбасу, як споконвічні патріархальні традиції це робити у місцях постійного чи побутово-родинного розташування. Отже, святкуючи не шукали якихось, наприклад, «рюмочних» чи подібних «генделиків», а поверталися у свої рідні робітничі бараки чи гуртожитки, і ось там і відбувався апофеоз Дня шахтаря!

Саме там і тоді проявлялася істинність, маскулінність цього свята. Зазвичай, барак перепивав по вінця. І все закінчувалося міжперсональними, а інколи і груповими бійками бараку проти бараку, чи бараку проти місцевих і таке подібне. Запитаєте, а де ж тут жінка? О, у цьому чоловічому святі знаходилося місце і для неї. Якщо ще зранку вона на офіційних торжествах сиділа у залі чи президії з відчуттям рівності, гідності поряд з чоловіками, то розгортання «продовження банкету» пророкувало їй лише виконання традиційної ролі жінки як Жінки: брякаючи орденами і трудовими відзнаками вона розбороняла ошалілих від алкоголю чоловіків, перев’язували рани, заспокоювали, втішали…

Думаєте, чого так свого часу були розкручені феномени жінок-відбудовниць, наприклад, Марії Гришутіної з її рухом «Дівчата, в забой!»? Відбудовчі реалії поступово почали витісняти донедавна переважаючі чоловічі, «воєнні» контексти на користь вже «мирного», жіночого в радянських візіях повоєнного Донбасу. Ось тут пригоджується міф не лише про «жінку-охоронницю», «-берегиню», «-піклувальницю», а й про жінку-трудівницю. Бо применшувати присутність тисяч жінок у соціальних та технологічних процесах реалізації шахтарської професії вже було не можливим. Так, нарешті жінкам вдалося зайняла достойне місце для згадки в історії Донбасу, але в усіх цих процесах місце офіційного героя все ж залишалося за чоловіком… [10, с. 53–65].

Хоча у повоєнні роки на Донбасі жінки і складали значний відсоток у «жіночих» спеціальностях шахтарської професії, проте в чоловічій свідомості та в соціальному вимірі це серйозно не сприймалося. Цікаву думку щодо цього нам подає Леся Гасиджак: стигма дефемінізації з’являється вже на етапі залучення жінки до шахтарської субкультури, а далі — вступу жінки у професію, «[…] Тому жінка-лампівниця чи жінка-банщиця — це ще не шахтар. Але вже й не жінка. Це найнижчий рівень в ієрархії шахтарської професії. І не лише через одну з найменших заробітних плат. Жінка-банщиця бачить чоловіків після зміни без одягу, вони її ніколи не соромляться, бо як жінку й не сприймають. Банщиця є символом буденного приземленого, постійного: “шахтарі працюють і виконують план, директорів змінюють залежно від політичної кон’єктури, а банщиця продовжує мити підлогу, бо її нічого не обходить”» [2, с. 45–46]. На моє переконання, через таке ставлення жінки зазнавали найчутливішого удару — нищилися природні означення жінки як протилежності чоловікові, сексуально притягуюча різність, усе романтичне піднесення співіснування жінки і чоловіка! Ну, і таке інше…

Отже, «жіночі» спеціальності у «чоловічих» професіях можна умовно розділити на дві групи. (1) Ті, які були задіяні безпосередньо на виробництві, і нарівні з чоловіками виконували роботи, пов’язані з відповідальним забезпеченням проходження основних технологічних процесів як-то, з вище означених, лампівниці чи маркшейдерки. Це ті, якими гордилася радянська влада, подаючи їх як взірець піклування держави жіноцтвом. Саме з них виокремлювалися активістки, готувалися «народні» лідери, а згодом — професійні партійні функціонерки. І звісно — все це за партійними квотами (співмірність кількості чоловіків і жінок для «народного» висування залишається перспективним полем наукових досліджень). (2) А були також і ті, хто обслуговував не прямо виробничі, а радше побутово-дозвілєві забаганки чоловіків. Через виконання цих функцій, що були направлені лише на обслуговування потреб чоловіків, жінками стимулювався процес задоволення від відпочинку, у ньому жінки-трудівниці відігравали загалом вторинну, принизливу роль безликого обслуговуючого персоналу на догоду чоловіків.

А хто ж герой (геройка)?

 

На думку Катерини Яковленко, на початках формування типу донбаського трударя «герой/героїня» не мав чітких статевих ознак, їх нівелювала фізична виснажливість від виконаної роботи. Адже історія індустріального Донбасу виключає індивідуалістський особистісний підхід, вона не здатна на прояв індивідуального, бо індивідуальне якраз ішло врозріз із загальною політикою створення радянського соціуму, одного народу. Отже, щоб чи то чоловік, чи то жінка мали однакові звички, однакові смаки, можливості, переживання, однакові функції, які відповідали би «прийнятим у суспільстві критеріям» (а суспільство, звісно, критерії не обирало, а обирало вище керівництво), потрібно було переробити людину, втрутитись у її фізіологію та приватну сферу [10, с. 54]. Тему «переробки» людини підіймає у своїй відомій праці і американська дослідниця Шейла Фіцпатрік, за її словами, саме важка фізична праця слугувала основним чинником «переробки» людини [11, с. 89]. Очевидно, що саме така фізична виснажливість стала головним критерієм «гендерної рівності» того часу: «зробив діло — молодець, мужик, герой!». То ж під визначення «мужик» підпадали усі трударі-передовики, включно із жінками.

Проте, на мою думку, в усталених суспільних практиках термін «жінка-героїня» окреслював виключно досягнення у репродуктивних обов’язках жінки, природних здатностях підтримувати рівень народжуваності та т. п. Відповідно до «чоловічої» конотації, у нашому випадку я запропонував би термін «жінка-геройка», цей новітній фемінотив запропонувала до вживання моя колежанка Наталя Лаас, і от саме він стосувався б виключно трудових успіхів жіноцтва. Але подібні мовні новотвори не дуже вітаються спеціалістами-філологам, тому залишаю цю тему відкритою. Може хоч історики підтримують?

Для підтвердження поступового вимивання фемінного, я застосовую

означення, пропоноване Оленою Стяжкіною: […] «”Узагальнені” [курсив —

В.Ш.] радянські жінки були такою самою “уявною спільнотою” [12]2,

якими були інші, бажані для влади спільноти “робітників”, “колгоспного

селянства”, “молоді” тощо» [13, с. 73]. Жінки були проявлені в ідео-

логічному дискурсі радянських часів через свою суспільно-виробничу

активність, а надто — в материнському призначені. Радянський гендер-

ний контракт «матері, що працює» (за Оленою Стяжкіною), який сфор-

мувався з 1930-х років, ми могли б перенести і розглядаючи повоєнні

реалії Донбасу, він фактично став рамкою для опису, аналізу та презен-

тації жіночої долі за означених часів. Цей формат був найбільш без-

печним, оскільки дозволяв «не помічати» специфічність жіночого націо-

нального, жіночого вікового, жіночого соціального, жіночого тілесного

досвідів [13, с. 73].

Окрім того, до певного часу із суто ідеологічних причин не витиналася історія жінки під окупацією чи жінки в повоєнних реаліях Донбасу. Бо тоді зчорнилася б славна історія героя-переможця, чи героявідбудовника, і звісно — чоловіка. Адже, окрім іншого, такі жінки були також носіями травматичного досвіду — досвіду галтувань, принижень, постійного відчуття вторинності в оточуючих чоловічих практиках і таке інше. Якщо правда про знущання над жінками під час окупації не приховувалася, залишалася постійною темою усного дискурсу, але завжди була небажаною в офіційній риториці, то історія жінки-відбудовниці не отримала ні тоді, ні зараз осмисленого визначення та наповнення. У воєнних реаліях жінка була оточена постійними ризиками приниження від чоловіків — чи то окупантів, чи то від «своїх» (яким екстремальні умови війни дозволяли певні соціальні вольності, така собі реалізація права сильного). На відбудовчому Донбасі соціальний комфорт жінка нічим не змінився: домагання «своїх» залишилися, а місце негативних персонажів-окупантів заступили десятки тисяч інших чоловіків — насильно мобілізовані та інтерновані з навколишніх таборів, які густо чергувалися з робітничими поселеннями. Дослідниця Марина Лобода визначає основні небезпеки, які чатували на жіноцтво: відсутність жорсткого режиму в зонах, численні порушення правил переміщення контингентів на роботу й назад, безперешкодне й необмежене спілкування інтернованих і мобілізованих з місцевими мешканцями, відвідування ними базарів, селищ і помешкань місцевих працівників та інші недоліки [14, с. 120–121]. І так щодня жінкам доводилося ризикуючи бути приниженими, зґвалтованими працювати разом з ними на одних промислових об’єктах, постійно стикатися на одних соціальних локаціях і таке інше. А право сильного ніхто не відміняв…

У офіційному дискурсі повоєнний регіон почала уособлювати нова «індустріальна людина», яка мала виключну патріотичність і відданість промисловості, що задля спільної мети могла позбутися не тільки фізичного (сили, здоров’я, волі), але й свого соціального та особистого [10, с. 54]. Із вимиванням фемінної індивідуальності Героєм ставав узагальнений образ, який укріпив себе маскулінністю, поступово набув виключно чоловічих рис, а згодом став уособленням усього Донбасу. Адже саме чоловіків серед робітників була переважна більшість, саме чоловіки обіймали керівні посади і «жертвували щодня своїм життям». Про жертву, яку приносили жінки, зазвичай не говорили.

Статевість як жіночий привілей для життєвої стабільності

На моє переконання, статевість рухала усі контакти, кар’єрні очікування, розваги, задоволення, а що важливо саме в радянських меркантильних обставинах, — побутом. От щодо останнього, то згадаймо лишень фільм «Дівчата» (1961 рік, режисер Юрій Чулюкін). Хоча тамтешня історія розгорталася в Сибіру, та вважаю, що проблеми радянських індустріальних новобудов мали спільні ознаки. На мою думку, справжнім лейтмотивом усіх центральних стосунків героїнь направлених саме статевістю було «квартирне питання» — як-от: очікування мами-Вєри і її підстаркуватого залицяльника Ксан Ксанича («До весни маємо отримати…»); Каті та її нареченого, які будували, так би мовити, кооператив. Ну, і звісно, головна героїня Тося Кісліцина зі своїм кавалером Ільєю також будували спільне майбутнє в очікувані окремого житла. У тому робітничому кампусі було одне загальновідоме місце для побачень, «на голову» керівництва вони частенько закінчувалися спільною вимогою статей надати їм окреме житло. Підсумовував актуальність цього питання їхній комендант (його грав Міхаїл Пуговкін), який з характерною іронією бідкався: «Посидять-посидять, а потім окрему кімнату вимагають!», або: «Даремно сидите, житла у цьому році не передбачається!».

Натомість місцеве українське жіноцтво свої стосунки з чоловікамиколегами вибудовувало через дотримання патріархальних правил українських родинних домостроїв. Тобто, на все має отримати згоду від старших родичів, а будівником матеріального благополуччя сім’ї мав бути виключно чоловік.

Чи не єдиною нагодою, коли жінки з таких різних світоглядних культур ставали рівними і в правах, і в можливостях, то це спільне відзначення якихось пролетарських свят. І та аура робітничого клубу їх урівнювала, робила просто жінками, зі своїми страхами, переживаннями, надіями. Але родинний консерватизм не усім місцевим жінкам-трудівницям дозволяв такі виходи. Наважувалися або лише сміливі бунтарки, або коли батьки у цьому бачили можливість для кращого (не селянського, а робітничого) майбутнього для своїх доньок.

Ну, а сприйняття таких бунтарок місцевими чоловіками було однозначно негативним: вони порушували не лише саму природу жінки — родинної берегині, вони ганьбили віковічні цінності старожитнього укладу, рушили усю вертикаль патріархальних цінностей та статевих ролей.

Ставлення ж місцевого жіноцтва до новоприбулих колежанок було вкрай неоднозначним. Це той випадок, коли патріархальність стикалася з пролетарством, це був конфлікт світоглядів, культур — патріархальної та пролетарської. При означенні цих протиставлених культур я умисно останню не називаю «радянською» (хоча усталена хронологія це дозволяє, але відсутній сенс). Бо, на мою думку, її описані герої були носіями культури люмпенів (за Карлом Марксом), а в умовах СРСР 1920– 1950-х років — так званої «пролетарської культури». Чому такий не стандартний, як за радянськими історичними мірками, поділ (адже прийнято ділити історію України до і після Другої світової війни)? Тому що, в «радянську» ця культура сформувалася лише в 1960–1970-х роках. Коли ми говоримо про період 1920–1970-х років, то він мав одну культурну основу — тоталітаризм. Пояснюю: хронологічно, але не посутньо, він дещо різнився: у 1920-х це була «диктатура пролетаріату», у 1930–1950-х — сталінська диктатура у вигляді класичної автократії, а от період 1960– 1970-х років можна назвати часами формування вже диктатури радянського типу — партійної, відповідно такої ж радянської культури.

Такий стик був серйозним викликом насамперед для носійок традиційних жіночих цінностей. Кого бачило місцеве жіноцтво? Природно соціалізованих у світ чоловічих робітничих традицій жінок. Уточню, тут не йдеться про емансипацію, як то було в європейських історіях. Але навіть це виглядало надто революційним в очах місцевого жіноцтва. Адже ті, інші жінки, не поспішали до дому, аби обслужити родину. Вони поверталися в бараки, в колективи дівчат-одиначок, стурбовані переживаннями про завтрашні перспективи і т. п. Але реальнішими випливали очікування сексуального пресингу з боку чоловіків-колег.

Загалом же, ставлення місцевих до другої хвилі радянських підкорювачів Донбасу не змінилося і по війні. Тобто, коли чоловіками рухала зрозуміла місцевим гонитва за «довгим рублем» для тимчасово полишеної чи терміново перевезеної задля цього родини, то що тут робила жінка? Адже вона мала відігравати зовсім іншу соціальну роль. Відтак, місцеві поблажливо ставилися до брутального дозвілєвого формату поводження чоловіків, а от жіноцтво з бараків не знаходило розуміння у своїх, як їм здавалося, надто модерних вчинках. Але попри все, на той час у світ українських старожитностей Донбасу вривалася нова індустріальна модель співіснування чоловіка і жінки. І якщо у ній чоловік відігравав звичну роль, то жінка отримувала можливість для вибудовування свого нового статусу — вільного від родинних забобонів жінки-берегині, де було місце і для кар’єри, і для емансипації радянського типу.

Як от: продовжуючи розгляд статевості на прикладі фільму зверну увагу читача/читачки на, мабуть, найбільш колоритний жіночий персонаж — Анфісу3. Її особливість полягає у тому, що вона подавалася очевидним оприявленим девіантом серед зображеного жіноцтва. Чому саме ця роль стала такою неоднозначною? По-перше, на мою думку, радянський кінематограф ну ніяк не міг пробачити природну красу жінці, яка мовби прийшла із зовсім іншого світу, аніж її простенькі подруги. Акторська витонченість, жіночність, інтелігентність та, що там казати, — відверта сексуальність героїні Світлани Дружиніної — такий тип не відповідав канонам соціальних стандартів ідеологічної надійності та «правильної» краси радянської жінка-активісти, як наприклад такими були героїні Клари Лучко чи Маріни Ладиніної. Звісно, такі типи повсюдно зустрічалися на теренах донбаських новобудов, власне, сценаристи й писали такі історії із реальних життєвих перипетій. По-друге, все це було надумано, аби створити для загалу радянських глядачів «правильний» тип жінкиробітниці.

Допускаю також думку, що зовсім інакше на радянських новобудовах сприймалася жінка, яка вже мала дитину. Гадаю, аби згадана Анфіса була подана з такою історією страждальниці-одиначки, то вона б мала значну авдиторія прихильниць (бо чоловіків такі проблеми не обходили), таких самих матерів-одиначок, які мусили самостійно торувати свій життєвий шлях. І тоді цей статевий нюанс виглядав би викликом системі патріархальних постулатів. Зневажити, цілковитого поглинути природні жіночі уподобання було основою для створення такої собі нової жінки — індустріальної жінки Донбасу. Пропагандистські ролики рясніли зображеннями впорядкованих яселець, в яких працююча жінка могла залишати своє дитя, і не відволікатися від виконання завдань «партії та уряду».

Насправді, природно чи за обставинами, жіноцтво не цуралося використовувати свої статеві переваги для завоювання позицій у чоловічому світі. Донбаські u1091 новотвори・ стали добрим плацдармом для жінок, які намагалися щось змінити у своєму житті зажатому патріархальним світом. Користуючись офіційним оргнабором, самостійно чи за освітньовипускним призначенням, жінка таким вчинком полишала родинний тягар (а надто, коли на догляді батьками була її маленька дитина), і намагалася вибудувати новий перспективний особистий шлях. Проте частіше таланило лише красивим відчайдухам. Як би там рупори радянської ідеології не переконували громадськість в об’єктивності такого вибору, але серед сотень жінок-передовиць висуванками адміністрації ставали жінки з абсолютними зовнішніми даними радянського штибу. Нагадаю, що і чоловіки, які претендували на публічність також мали проходити у райкомі партії такий своєрідний антропологічний кастинг (лишень згадайте, якими були досконалими типи Володимира Щербицького чи Валентини Шевченко!).

Чисельні анонімні бідкання до вищих партійних інстанцій про негідність чергових висуванок рясніють одним узагальненим звинуваченням — невиконання ними тих, і тих, і тих жіночих обов’язків! Для людської заздрості саме ця провина ставала головною перешкодою для кар’єрного просування. Окрім краси, єдиним шансом для щабельного просування жінки виступали її трудові здобутки, а надто — в чоловічих професіях. Натомість, у своєму світі чоловік не мав потреби задля кар’єрнопрофесійного просування аж надто залучати свою статевість, адже все проходило за встановленими канонами радянської номенклатурної ієрархії. Чи там було місце для жінки? Так, лише — активістці! Проста ж сіромаха могла сподіватися лише на примітивне задоволення своїх соціальних очікувань.

«Соціально незахищені» та дещо про культури

Торкаючись питання протистояння культур я означу і їх дійових осіб. Отже, з обох боків ними були: працездатні особи молодого і середнього віку, переважно з уже набутими професіями, з визначеними світоглядними переконаннями, самодостатні і готові до відстоювання своїх ідейних принципів, а надто — життєвих вигод. Але у всьому цьому робітничому, унормованому світі були і, за радянським визначенням, «соціально незахищені», зокрема діти і люди старшого віку.

Діти

Отже, якщо розглядаючи жіночу тему я говорив про певне, в одних випадках, протистояння, у інших взаємопроникнення різних культур — патріархальної та пролетарської, то ці впливи на життя дітей проявлялися дещо по-іншому. Постійний наплив жіночої «робітничої сили» на Донбас, її укорінення у місцеві статеві обставини, сприяв розширенню мережі дитячих ясел та садочків. Ось там і відбувалося змішування в одному педагогічно-виховному процесі різних дитячих світів родинних цінностей пов’язаних з вищеозначеними культурами. Але загалом цей процес мав позитивні для системи наслідки. Діти з родин місцевих хоча й були захищені первиною базою національного виховання (мова, релігія, повага до батьків, до родинних цінностей і т. п.), все ж в умовах функціонування певних правил для існуючих дитячих закладів втягувалися у необхідний їм у майбутньому процес радянської соціалізації. Вони набували не лише елементарних навичок дитячих комунікацій, можливостей для самовираження у інших, відмінних від родинних традицій поведінкових ситуаціях. З усіма цими патріархальними набутками, насамперед через іншу мову вони втягувалися у світ іншої культури, всотували її первинні, фундаментальні, заточені саме на сприйнятті дитиною суто радянських ідеологічних цінностей (зокрема, первинність колективу, і, відповідно, нищення дитячої індивідуальності і т. п.).

Або вже згаданий феномен Героя: якщо для дитини з місцевої української родини, вихованої на пошані до старших це був хтось із близьких, нерідко живих, знайомих (наприклад, батько чи дідусь), то для дітей із новоприбулих, здебільшого люмпенізованих родин це був загально визнаний системою Герой війни чи праці, безпосередньо незнаний дитиною. Але в останньому випадку рівень такої героїзації був вищий, адже відомо, що незнаний герой завжди виглядає «чистішим» порівняно з тим, кого ще можна було торкнутися безпосередньо.

Але традиції українського родинного виховання постійно стримували інтенсифікацію цього процесу втягування, а як наслідок — і поглинання. При усіх можливостях українські працюючі родини залишали дітей на догляд бабусям, натомість родини новоприбулих, не маючи такого привілею, на довгий час доручали дітей радянській виховній системі. Не зважаючи на різне використання батьками вигод від такого процесу радянського педагогічного виховання, діти врешті решт урівноважувалися через загальну систему зрадянщення. Такі вихованці дитячих дошкільних закладів виходили у світ готовими адептами радянської системи. У школі процес зрадянщення дитини набував неповоротного рівня — піонерія, комсомол остаточно соціалізовували дітей Донбасу. Лише не значних відсоток неохоплених цим складали діти, виховані у консервативних релігійних родинах. Але вони були девіантами в умовах існуючих соціальних практик і вигод.

Старі

Старі також були залежними від життєвих правил донбаського робітництва. Так, старші члени як з українських робітничих родин, так і з родин новоприбулих, окрім контактів під час провадження технологічних процесів могли перетинатися і під час дозвілля. Місцями для цього були вже згадані, використовувані також і жінками для відпочинку, робітничі клуби чи питні заклади. І тут, не дивлячись на різність культур їхніх дітей, у них було більше спільного. Ну судіть самі, переважно усі вони були вихідцями з українських чи російських патріархальних сільських общин, традиції яких мало відрізнялися одна від одної. Окрім того, вже лише самий вік залишав їх у лавах комфортних консерваторів навіть у донбаських обставинах, тобто, «ми вже життя прожили, нам все і так подобається». Отже, життєві світи дітей і старих Донбасу вибудовувалися на переважно толерантних засадах, без відчутного протистояння патріархальної та пролетарської культур.

Підсумовуючи зазначимо, — жінка на «чоловічому» святі все ж була гостею. Відповідно, театралізувалося і дійство на урочистостях, щодо виказування офіційного ставлення до неї: показові дифірамби у виступах чоловіків, а надто в особі керівництва; демонстрація рівності через участь у складах святкових президій; формалізоване визнання заслуг через вручення галузевих та державних нагород і т. п. Але у маскулінний світ навіть і така жінка-геройка не приймалася, для чоловіків вона залишалася перш за все «бабою».

На довгі роки залишалося не сприйняття одна одною і носійок різних культур. Лише успішне провадження процесу зрадянщення, зокрема, і через невідворотну урбанізацію, поступово сумістили життєві інтереси жіноцтва. Це відбувалося через (1) зміну локацій проживання (жінки поступово «закріплювалися» у нових робітничих поселеннях, містах), (2) задоволення елементарних життєвих вигод, звісно, не для себе, а задля забезпечення родинного добробуту, перш за все чоловічого (як-то отримання окремої кімнати чи квартири), (3) спільні проблеми через догляд за дітьми (жінки мали можливість постійно контактувати у лікарнях, дитячих садочках, школах, тощо), врешті, (4) через вибудовування одних поглядів на їхнє місце та практик виживання у чоловічому світі. Врешті, все це виробило із представниць таких різних культур єдиний соціальний архетип — радянську жінку.

Окрім того, я вважаю, активний процес залучення жінок до відбудовчих/розбудовчих звершень, неспротивна реалізація їхніх можливостей пояснювалися тим, що посутньо вони виконували свою природну суспільну роль — обслуговували нормальне провадження «чоловічих» процесів. Якщо в українських родинах жінка була основним стимулятором і виконавцем патріархальних обов’язків «берегині», то, відповідно, на «будовах комунізму» вона забезпечувала успішне провадження не лише технологічних процесів (за мірою відповідальності вони були для неї тотожними з виконанням суто повсякденних, родинних обов’язків), а й формувала привабливу для задоволення чоловіків робочу атмосферу. Добропорядність української жінки була гарантом підтримання належного рівня виробничого процесу, забезпечення його побуту, моральної стабільності радянського штибу в колективі тощо. Я вважаю, що, зокрема, і в цьому крився незаперечний успіх відновлення Донбасу повоєнної доби.

 

Джерела та література

1. Вороніна, Марина. Гендерно-ментальні особливості розвитку Донбасу в 20–

30-роки 20-го століття / Марина Вороніна // Гендерні дослідження, проект «Донбаські

студії» / Фонд «Ізоляція». Платформа культурних ініціатив; Представництво Фонду

імені Гайнріха Бьолля. — К., 2015. — С. 25.

2. Гасиджак, Леся. Феномен субкультури шахтарів: гендерний аспект / Леся Га-

сиджак // Гендерні дослідження, проект «Донбаські студії» / Фонд «Ізоляція». Плат-

форма культурних ініціатив; Представництво Фонду імені Гайнріха Бьолля. — К.,

2015. — С. 43–46.
2016. Куромія, Гіроакі. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння,

1870–1990-і роки / Гіроакі Куромія; пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеєв; передм. Г. Немирі. —

К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2002. –510 с.

4. Єсіп І.М. Жіночі ініціативи щодо забезпечення видобутку вугілля в Донбасі в

роки Великої Вітчизняної війни (1943–1945 рр.) [Електронний ресурс] / І.М. Єсіп. —

Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Iipd/2009_1/12Yesip.htm; Махун,

Сергій. День шахтаря — чоловіче свято? [Електронний ресурс] / Сергій Махун. —

Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/den_shahtarya__choloviche_svyato.html

5. Махун, Сергій. День шахтаря — чоловіче свято? [Електронний ресурс] / Сергій

Махун. — Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/den_shahtarya__choloviche_

svyato.html

6. Трофименко М.С. Особливості праці жінок на підприємствах вугільної промис-

ловості [Електронний ресурс] / М.С. Трофименко // Право та інновації. — 2014. — № 4. —

С. 156–162. — Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/apir_2014_4_21

7. Швидкий, Василь. Місто vs село: подібне та особливе в деяких асоціальних

проявах, настроях в Україні 1950–1960-х рр. / Василь Швидкий // Україна ХХ ст.: куль-

тура, ідеологія, політика. Збірник статей / Відп. ред. В.М. Даниленко. — Вип. 19. — К.:

Інститут історії України НАН України, 2014. — С. 99–101.

8. Латиш, Юрій. Антиалкогольна кампанія Михайла Горбачова: причини, здобутки

і втрати / Юрій Латиш // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. Збірник статей /

Відп. ред. В.М. Даниленко. — Вип. 21. — К.: Інститут історії України НАН України,

2016. — С. 85–100.
2017. Шивельбуш, Вольфганг. Смаки раю: Соціяльна історія прянощів, збудників та

дурманів / Вольфганг Шивельбуш. — К.: Критика, 2007. — 256 с.

10. Яковленко, Катерина. Смерть Героя / Катерина Яковленко // Гендерні дослід-

ження, проект «Донбаські студії» / Фонд «Ізоляція». Платформа культурних ініціатив;

Представництво Фонду імені Гайнріха Бьолля. — К., 2015. — С. 53–65.

11. Фицпатрик, Шейла. Повседневный сталинизм. Социальная история Советской

России в 30-е годы: город / Шейла Фицпатрик; 2-е изд. — М.: Российская политическая

энциклопедия (РОССПЭН); Фонд Первого президента России Б.Н. Ельцина, 2008. —

С. 89.

12. Андерсон_______, Бенедикт. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поши-

рення націоналізму / Бенедикт Андерсон. — К.: Критика, 2001. — 272 с.

13. Стяжкіна, Олена. Жінки України в повсякденні окупації: фактори відмінності

сценаріїв і досвідів / Олена Стяжкіна // Гендерні дослідження, проект «Донбаські студії» /

Фонд «Ізоляція». Платформа культурних ініціатив; Представництво Фонду імені Гайн-

ріха Бьолля. — К., 2015. — С. 73.

14. Лобода, Марина. Трудові ресурси у важкій промисловості України під час на-

цистської окупації та у відбудовчий період (1941–1950) / Марина Лобода. — К., 2012. —

С. 120–121.

 

References

1. Voronina, Maryna (2015). Henderno-mental’ni osoblyvosti rozvytku Donbasu v 20– 30-roky 20-ho stolittya. Henderni doslidzhennya, proekt “Donbas’ki studiyi”, 25. [in Ukrainian].
2. Hasydzhak, Lesya (2015). Fenomen subkul’tury shakhtariv: hendernyy aspect. Henderni doslidzhennya, proekt “Donbas’ki studiyi”, 43–46. [in Ukrainian].
3. Kuromiya, Hiroaki (2002). Svoboda i teror u Donbasi: Ukrayins’ko-rosiys’ke prykordonnya, 1870–1990-i roky. Kyiv: Vydavnytstvo Solomiyi Pavlychko “Osnovy”. [in Ukrainian].
4. Yesip, I.M. (n. d.) Zhinochi initsiatyvy shchodo zabezpechennya vydobutku vuhillya v Donbasi v roky Velykoyi Vitchyznyanoyi viyny (1943–1945 rr.). Retrieved from http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Iipd/2009_1/12Yesip.htm [in Ukrainian]; Makhun, Serhiy (n. d.). Den’ shakhtarya — choloviche svyato? Retrieved from http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/den_shahtarya__choloviche_svyato.html
5. Makhun, Serhiy. Den’ shakhtarya — choloviche svyato? (n. d.). Retrieved from http://gazeta.dt.ua/SOCIETY/den_shahtarya__choloviche_svyato.html [in Ukrainian].
6. Trofymenko M. S. (2014). Osoblyvosti pratsi zhinok na pidpryyemstvakh vuhil’noyi promyslovosti. Pravo ta innovatsiyi, 4, 156–162. Retrieved from http://nbuv.gov.ua/UJRN/apir_2014_4_21 [in Ukrainian].
7. Shvydkyy, Vasyl’ (2014). Misto vs selo: podibne ta osoblyve v deyakykh asotsial’nykh proyavakh, nastroyakh v Ukrayini 1950–1960-kh rr. Ukrayina ХХ st.: kul’tura, ideolohiya, polityka. Zbirnyk statey, 19, 99–101. [in Ukrainian].
8. Latysh, Yuriy (2016). Antyalkohol’na kampaniya Mykhayla Horbachova: prychyny, zdobutky i vtraty. Ukrayina ХХ st.: kul’tura, ideolohiya, polityka. Zbirnyk statey, 21, 85–100. [in Ukrainian].
9. Shyvel’bush, Vol’fhanh (2007). Smaky rayu: Sotsiyal’na istoriya pryanoshchiv, zbudnykiv ta durmaniv. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian].
10. Yakovlenko, Kateryna (2015). Smert’ Heroya. Henderni doslidzhennya, proekt “Donbas’ki studiyi”, 53–65. [in Ukrainian].
11. Fіtspatryk, Sheyla (2008). Povsednevny stalinizm. Sotsial’naya istoriya Sovetskoy Rossii v 30-e hody: horod. Moskva. [in Russian].
12. Anderson, Benedykt (2001). Uyavleni spil’noty. Mirkuvannya shchodo pokhodzhennya y poshyrennya natsionalizmu. Kyiv: Krytyka. [in Ukrainian].
13. Styazhkina, Olena (2015). Zhinky Ukrayiny v povsyakdenni okupatsiyi: faktory vidminnosti stsenariyev i dosvidiv. Henderni doslidzhennya, proekt “Donbas’ki studiyi”. 73. [in Ukrainian].
14. Loboda, Maryna (2012). Trudovi resursy u vazhkiy promyslovosti Ukrayiny pid chas natsyst·s’koyi okupatsiyi ta u vidbudovchyy period (1941–1950), 120–121. [in Ukrainian].

 

 

Shvydky Vasyl (Kyiv)

Candidate of Historical Sciences (PhD in History), Senior Research Fellow,

Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine,

History of Ukraine in the second half of the XX th century Department

 

Gender of shakhtarski

The influence of sexuality on human activity in he spheres of political, social or cultural life of today’s Ukraine is perhaps the most relevant field of social history. I must admit that the dynamism in the thematic variability of modern European historical scholarship does not allow the Ukrainian academic research to pace with these changes.

At the moment, the gender approach is relevant, and therefore, I hope, is a promising area for scholarly research. Its two components, femininity and masculinity, have the full right to vary thematically. But many years of women’s political struggle for equality put forward feminist approaches to the top priorities in all areas of scholarship, and for today’s Ukrainian historical field they are thematically limitless.

The study of gender-specific characteristics of post-war Donbass still remains in the state of accumulation of factorial and partly analytical materials; there are no synthesized thematic developments on the topic. Therefore, the question of the “female” component in the design of mentality is important, even in such an exemplary masculine region like Donbass. This article partly investigates the place of this component in the most typical socio-professional subculture in Donbass — the miners, that arose from the formation of professional monoculture.

One may consider my conclusions to be too harsh, especially in the atmosphere of gradual strengthening of feminist values, but I believe that women were just guests in this professional men’s field. For example, theatrical performances at the celebrations reflected the official attitude to women: paying lip service to women in the speeches of male colleagues, especially male superiors; a demonstration of fake equality through participation in the festive presidiums; a formal recognition of female merits through professional and state awards, etc. But in the masculine world, even such a “heroic woman” was not accepted; for men, she remained primarily baba.

In addition, I believe that the active process of involving women in reconstruction and developmental activities after the war can be explained by the fact that women essentially fulfilled their “natural” social role — securing the normal procedure of “male” processes. In traditional Ukrainian families, the woman was the “family guardian” and main executor of patriarchal duties. Likewise, on the “Communist construction sites,” she ensured not only the successful implementation of technological processes (the level of her responsibilities was identical to her traditional carrying functions in everyday family activities), but also created a peasant atmosphere for men to work. The morality of the Ukrainian woman was the guarantor of maintaining the proper production process, ensuring domestic-like comfort, moral stability among co-workers, and so on. That contributed to the undeniable success of the restoration and reconstruction of the Donbass after the war.

 

Keywords: Donbass, «feminine» history, gender, miners.