Ця дивна й незвична історія розпочалася наприкінці травня, коли Вітя прийшов зі школи і на всю квартиру проголосив:

– Усе! Канікули! Їдемо на море!

Мама Руслана Максимівна і татко Сергій Володимирович мовчки дивилися на сина.

– А що трапилося? – присів на стілець збентежений хлопчина.

– Та нічого такого, – порушила мовчання мама.

– Розумієш, Вітю… море доведеться цього літа відкласти, – продовжив татко. – Ми їдемо у Коростень… там…

– І що «там»? – перервав невдоволено його Вітя.

– Май терпіння вислухати, – зауважив татко. – На море ми могли б поїхати, скажімо, восени, в оксамитовий сезон…

– Ви, мабуть, забули, що першого вересня мені в школу йти!..  І що ж я робитиму в твоєму Коростені? – не вгавав хлопчина. – Там же нічого цікавого немає. Бабуся живе на такому ж третьому поверсі, і в такій же квартирі, як і ми…

–  Все! Я більше не можу з ним розмовляти! – розсердився Сергій Володимирович.

– Вітю! – втрутилася мама. – У твоєї бабусі, таткової мами, на початку літа ювілей, і ми там трохи погостюємо. Ще й на море, думаю, встигнемо. На жаль, не так часто буваємо у неї.

–  До того ж, це і твоє рідне місто, –  зауважив татко, –  бо ти теж народився там. А те, що ти нічого не знаєш про нього – твоя біда. Коростень – найпрекрасніше місто! У тебе є всі підстави пишатися ним. Адже він відомий науковцям усього світу. Взяти хоча б Коростенський плутон…

–  І що це? – зацікавився Вітя.

– Так геологи назвали велетенський  масив геологічних порід. А які там чудові скелі, що їх приніс останній льодовик! Коростень славиться своїми унікальними гранітами. У давні часи він був центром виготовлення знарядь праці з каменю і завжди конкурував з нашою столицею – Києвом. Хоча не один раз зазнавав руйнації. Його багато разів спалювали: княгиня Ольга, монголо-татарська орда, у роки Другої світової війни – гітлерівці, під час Чорнобильської трагедії – невігласи від науки. Ним володіли угро-фінські племена, вікінги, литовські князі, польська шляхта, козацька старшина, російські чиновники зрештою. Та Коростень вижив, став на ноги й розквітає, –  зробив наголос на останньому слові Сергій Володимирович.

–  Ого! Ти стільки знаєш! – вигукнув захоплено Вітя. – Міг би історію викладати у нашому класі.

–  Твоя бабуся ще більше розкаже, бо вона, нагадаю, музейник, а за освітою – археолог.  Буде тобі нагода з нею поспілкуватися. Побуваєш і на Червоній гірці. То що, їдемо?

–  А що там, на тій гірці?

– Сам побачиш, не ухиляйся від відповіді на моє запитання.

– Добре, умовили!

Сім’я не довго збиралася на гостини. Хоча це був і не зовсім такий собі недільний похід десь «на природу». Треба було їхати потягом Харків-Львів більше дванадцяти годин. Але хлопчині дорога видалася зовсім недовгою. Бо ж виїхали майже вночі і йому всю дорогу ввижалися дивні воїни в латах, якісь печери, гори, каміння і величезна ріка, що неймовірно вирувала, несучи кудись велетенські валуни…

 

***

– Ой! – сплеснула в долоні Світлана Михайлівна, побачивши на порозі своєї квартири рідних. – Та де ж це ви взялися?!. І навіть не повідомили.

– Сюрприз тобі хотіли зробити, мамо! Ти ж у нас ювілярка, – обійняв її син.

– Та нехай йому грець… забула геть… – змахнула непрохану сльозу жінка. – Але ви ж на море збиралися… Проходьте до квартири, не стійте у дверях. Хто це у нас там ховається? Покажись-но, козаче!

– Привіт, бабуню!

– Будь здоровим, онучку! Щось ти зовсім не ростеш…

Вітя набурмосився враз і позадкував, сховавшись за мамою.

– Не ображайся, мій хлопчику, ось посаджу тебе на деруни з кисляком, підтягнешся… Мені сусідка Галя щотижня трилітрову банку приносить. У її мами в селі дві тільні корови… Роздягайтеся, будемо обідати. Зголодніли, напевно, з дороги. Як відчувала, саме насмажила свіженьких дерунчиків, і кислячку¹ ще з півлітра… в холодильнику.

Вже коли усі всілися за стіл, Світлана Михайлівна глянула на сина і, хитрувато примруживши очі, сказала:

– Мій день народження через два тижні…

– То й нічого, погостюємо, – кивнув він. – Підготуємося як слід.

– Що тут готуватися… сусідка, ви та й усі гості…

– Нехай Вітя з містом трохи подружиться… – зізнався чоловік. – Ще хотів батькову могилку поправити, давно вже на цвинтарі був.

Жінка враз спохмурніла, поправила край скатертини, змахнувши долонею уявні крихти:

– Так, синочку, так… уже третій рочок пішов. Сирітно без нього…

– То, можливо, завтра й сходимо на цвинтар?.. – запитала мама у татка.

– Краще післязавтра, – відповіла за нього Світлана Михайлівна. – Бо на Червону гірку приїжджає чергова археологічна експедиція, і мені доручили їх супроводжувати.

– Бабуню, а мене візьмеш з собою? – озвався раптом Вітя, почувши знайому вже назву.

– Аякже. На скільки я пам’ятаю, ти ще ні разу не був на давньому древлянському городищі. Там стільки цікавого! А батьки твої відпочинуть трохи без нас.

– Розкажи-но мені, бабуню, чому це коростенців називають деревлянами.

– Підемо, мій маленький, я тобі ліжечко розстелю, а поки засинатимеш, повідаю щось цікаве.

Вітя любив, коли йому мама розповідала на добраніч манливі історії, а іноді навіть і казку читала. Отож, очікуючи на щось подібне, зручніше вмостився у ліжку. А бабуся, примостившись на краєчку, почала неквапливо переказувати свою музейну притчу:

–  Давним-давно це було. Ще коли наша країна була щасливою, а її землі ніким не загарбані. Не було тоді прекраснішого куточка у світі: квітучі пагорби в зелених чубах безкрайніх лісів, сині озера, звідки весело дзюркотіли струмочки, зливаючись до бурхливої  Уші, що несла свої прозорі хвилі в Дніпро широкоплинний. А над чарівним краєм високо зависла небесна блакить.

Жив у ньому, серед могутніх дерев, надзвичайно працелюбний, веселий і безтурботний народ, який називав себе деревлянами. Вони шанували одне одного, завжди допомагали слабким і бідним, до нестями любили свою батьківщину і щиро вірили в Сонце, Вітер, Воду, Віру, Надію, Волю та Любов. А коли у вільну від роботи годину всі збиралися і співали разом, то цей могутньо-золотий деревлянський голос було чути у найвіддаленіших куточках Світу. І той, хто хоч раз почув цей спів, вже ніколи не зміг його забути.

Якось уранці прокинулася Воля, незвично збентежена дивним сном. Наснилось їй, що насуваються на рідну землю страшні чорні хмари і все довкола вкривається їх темною силою. Затягнулося небо чорним покривалом, немов якийсь величезний птах розпростер свої чорні крила. То цар Темряви, володар Зла, наслав на древлян своє люте військо. Страшенною ненавистю палали його вогняні очі, бо не міг він слухати вільні пісні древлян. Тяжкі бідування наслав він на них. Горе, сльози і страждання оселилися в тому краю, бо цар Темряви взяв у полон Віру, Надію, Любов і Волю.

З тих пір прийшло в ту країну правління Чорного царя і його вірних слуг – Сили і Влади.

Почорніла, зморщилася земля, закрилося небо хмарам і не всміхалося більше яскраве Сонце до знедолених деревлян. Проте не скорилися вони владі Зла. Однієї сердитої ночі тихенько втекли з полону. І сховалися в дивовижному місці поблизу Вужа – на Червоній гірці. А щоб набратися сил для безстрашного двобою з ворогом, звернулися до Матінки-Землі.

І дала вона цим сміливим людям особливий дар, який мав би допомогти деревлянам здолати чорні сили. Розгорілася тоді війна між Добром і Злом, не на життя, а на смерть. Довго тривали жахливі битви. Але деревлянам вдалося таки перемогти царя Темряви і володаря Зла. Звільнили вони з неволі слабких і змучених земляків. Засяяло Сонце, запанувала Любов довкола. Лише Волю не знайшли деревляни. А від того пташки перестали співати в їхньому багатостраждальному краю. Тому все своє життя вони шукали її всією дружною родиною. Адже Волі так не вистачало їм. Про це віками мріяв відданий древлянський народ, який вірив в те, що щаслива Доля їм все-таки колись посміхнеться.

А втім цей день настав у тій країні. Знайшлася все ж Воля. І знову весело защебетали пташки, задзвеніли сяйні струни Сонця, залунали ще гучніше дивні пісні. От і все поки що, мій маленький…

Бабуся перевела погляд глянула на внучка, який уже солодко спав.

 

***

Вранці Світлана Михайлівна, приготувавши сніданок дорогим гостям, зібрала Вітю, поклавши йому до наплічника кілька бутербродів з сиром та пиріжки з абрикосовим джемом. Хлопчина одягнув свою улюблену синю футболку з жовтим автоботом, джинсові шорти і кеди. Зібравшись, вони пішли зустрічати археологів. Доїхали автобусом до Шатрищанської вулиці, а там – пішки навпростець відносно швидко добралися до червоногранітного виступу, що метрів на тридцять стримів у висоту.

– Знайомся, Вітю, – зупинилася бабуся, – ця велетенська скеля з кількома схилами і є Червоною гіркою.

Хлопчина стояв, як укопаний, закинувши голову.

– Як тобі? Бачу, вражений…

– Ух! – тільки й вимовив онук.

– Тут колись, дуже давно, була головна фортеця нашого Іскоростеня – одного з чотирьох міст на древлянських землях. У десятому столітті вона була резиденцією князя Мала. Нещодавно під час археологічних розкопок вчені знайшли тут залишки пожежі та великої битви, котрі свідчили, що саме тут Київська княгиня Ольга жорстоко розправилася з городянами за вбивство свого чоловіка Ігоря. Коли він приїхав у місто збирати данину, що здалася йому надто малою, вирішив примусово збільшити її. Тоді князь Мал повстав проти такого нахабства. Разом зі своє дружиною він убив Ігоря, прив’язавши його до двох беріз. Тоді Ольга попросила кожного мешканця городища принести по голубу. Натомість причепила  птахам на ніжки запалену паклю з сіркою і відпустила їх, й тим самим спалила столицю деревлян вщент, бо кожен голуб полетів у місто і сів на солом’яний дах своєї домівки. Таким чином княгиня помстилася, спаливши місто. Щоб якось припинити подальшу наругу над городянами, князь Мал надіслав до Ольги сватів. Та вона разом зі своїм компаньйоном Стіром веліла їх закопати, а воїнів спалити.

– Яка жорстока ця Ольга! – зазначив Вітя.

– Вона родом з варягів, і називали її раніше Хельгою, а свавілля своє пояснювала тугою за своїм чоловіком. Та я хочу про інше розповісти. На цьому місці знайшли чимало цікавих речей, що свідчать про торгові стосунки міста з Константинополем, іншими державами. Тобто Коростень був надзвичайно розвинутим уже на той час. У нашому музеї можна побачити срібні кульчики, золоту римську монету…

– Світлано Михайлівно, можна вас  на хвилинку, – підійшов високий юнак з клиноподібною борідкою, – треба оглянути  четвертий шурф, чи варто щось там взагалі розкопувати.

– Біжу, дорогенький, біжу! А ти, Вітю зачекай тут, я швиденько.

– А монета… римська?..

Відповідь зависла десь, адже бабуся вже зникла за гранітною скелею, що нагадувала велетенський парус. «Ось тобі й маєш, – подумав хлопчина, – на найцікавішому місці… Знаю я це «швиденько». Треба, мабуть, до річки піти, спектися можна серед цього каміння». Вітя роззирнувся довкола, ніби шукаючи стежку до рятівної води, ступив кілька кроків і… провалився в яму. Тільки й встигнув вигукнути «Ба-бу-сю-уу!». Але йому ніхто не відповів. Пісок засипав голову, очі. Здавалося, летів у прірву цілу вічність. Проте він зовсім не вдарився, як очікував. Впав на щось м’яке. Сяк-так очунявши від такої несподіванки, хлопчина протер очі, але не розвидніло. Зусібіч обступила непроглядна темрява, хоч в око стрель.

– Солід ²… – почулося десь за спиною.

– Що «солід»? – більш автоматично, аніж усвідомлено, запитав Вітя..

– Так називається та золота римська монета…

І тут хлопчина справді злякався. Хтось розмовляв з ним у цій ямі зрозумілою йому мовою.

– Не яма це, а печера, де я живу вже понад півтори тисячі років…

Опанувавши себе, Вітя підвівся, обтрусився від піску і твердо мовив:

– Не знаю, хто ви, але якщо можете, то увімкніть, будь ласка, світло спочатку.

«Голос» мовчав. Натомість почулося чиркання каменю об камінь, і наступної миті Вітя побачив іскри, а потім враз посвітлішало. Запахло горілим. Полум’я вихопило з темряви маленького чоловічка, який тримав у руці смолоскип.

– Ой! То це ти, карлику, розмовляєш зі мною, – вирвалося у хлопчини.

– Я не карлик, а гном. І звати мене Боян.

– А мене – Вітя.

Коли смолоскип розгорівся, він розгледів справжнього гномика. На голові у нього був зелений капелюшок, що насідав на великі гостроверхі вуха. Такі ж великі очі й солідний ніс, і… Рота не було видно. Той, очевидно, ховався за густою рудою бородою, що спадала на довгу білу сорочку, підперезану широким шкіряним ременем з пряжкою у вигляді листочка конюшини. Зелені широкі штани прикривали короткі зелені чобітки. Теж з пряжками і загнутими доверху гострими носами.

– Ага… Ти охороняєш тут золоті скарби! – осмілівши, вигукнув Вітя.

– Ні, – спокійно відповів Боян. – Я оберігаю… таємниці Червоної гірки. Правда, останнім часом це вдається досить  важко. Бачиш, саме через отих… археологів ти потрапив сюди… Запитали б у мене, я б їм усе розповів і показав. А ще іноді підкидаю їм різні артефакти, щоб не розрили геть тут усе…

– Тоді розкажи й покажи мені все. Будь ласка, – попросив Вітя.

– Гаразд. Тільки йди мовчки за мною і не перебивай.

– Ні, не буду…

– Знаю я вас, доскіпливих…

– Клянусь…

– Тоді вперед, хлопче!

… Під небесною блакиттю на заквітчаній землі тут розкинувся справді милий рай. Сам Бог щасливо посміхався, радіючи за нього. Між неозорих лісових хащ звивалися чистоводі річки Вуж, Ушиця, Шестень, Білка, Синявка. Відзеркалювали плесами прекрасні озера. Там водилася різноманітна риба, а їхні береги облюбували красені лебеді, гуси, качки. Бобри зводили розкішні греблі й свої хатинки. Між дубів і беріз бродили ведмеді, вовки, вепри.

І прийшли у цей благодатний край мисливці. Глянули з кручі, оточеної з трьох боків водою, що кращого місця для життя не знайти, та й оселилися тут, звівши хижі. А невдовзі з’явилися їх жінки, які й заклали основу майбутнього деревлянського роду. Століття за століттям розвивався він. Виростали поселення, що носили назви довколишніх лісів – Діброва, боліт – Жабче, звірів і птахів – Лебедівка, Соболівка. Замість списів з’явилися луки зі стрілами. Будувалися печі, де випалювалися глиняні горщики.

Людям допомагали вести господарство приручені коні, корови, собаки, кози й поросята. Кремінні знаряддя змінилися на бронзові, а пізніше люди вже використовували залізо. Правда, його першим навчився обробляти в Анатолії³ давньогрецький люд халібів⁴. Бо й у ті краї розселилися деревляни. Про це свідчить місто Коростіон у далекій Македонії. Є ще й Коростин під Новгородом, Коростень під Ростовом, Корсунь в Криму. А вірили вони в Дажбога, Перуна, Стрибога, Сварога, різних ідолів язичницьких, чаклунів та волхвів. Відважно захищалися від набігів різних войовничих племен.

А на Червоній гірці виростало городище. Оточили його подвійним муром. У центрі облаштувався княжий замок, що мав і свій вал, на котрому звели ще й дерев’яну стіну з брамами та вежами. І правили там древлянські князі, заручившись підтримкою воїнів, так званих дружин. Вже й флот свій завели з міцних дубових лодій⁵. Не подобалося це київським князям, що вбачали в деревлянах конкурентів на владу руську. Йшли війною на Коростень і князь Олег, і данину непосильну вимагав князь Ігор.

– Я чув! Знаю! – вигукнув несподівано Вітя й осікся. – Вибач…

– То що ти знаєш? – запитав невдоволено Боян.

Хлопець мовчав.

– Та кажи вже… – наполіг гномик. – Все одно свою клятву вже порушив.

– Знаю легенду про Ігоря і Хельгу, мені бабуся розповідала. На річці є ще купальня…

– …княгині Ольги, – виправив його Боян. – Так, вона з варязьких племен родом, вийшла заміж за засновника династії Рюриковичів і стала княгинею полян⁶. Ігор був набагато жорстокішим за свого попередника Олега і надто любив владу та військо. Цього разу я тобі пробачаю. Краще подивись он туди…

Гномик простягнув смолоскип вперед і перед Вітею відкрилася справжня панорама того часу. На білому коні їхав понад мальовничою річкою в багатих лаштунках і сяючому шоломі князь, а за ним – його дружина. Це було ніби в телевізорі. Вітя, затамувавши подих, тихенько спостерігав і дивувався подумки: «А цей гномик ще й чарівник, здається…».

– Все це відбувалося в далекому 946 році, – торкнув за плече Вітю гномик і, повівши смолоскопом, «виключив» історичну панораму. – Ольгу проголосили княгинею, а Коростень потроху відроджувався і втягувався в міжусобні війни київського князівства. Сусід почав заздрити сусідові і кожен радів із невдач ближнього. Син брехав батькові у живі очі. Легкою здобиччю для ворогів став увесь народ, бо у кожному військовому загоні обов’язково знаходився зрадник, котрий був готовий за гріш і батька, і матір продати. Доблесть поступилася місцем страхові, гнули спину колишні хоробрі русичі перед ворожими зайдами, покриваючи ганьбою честь своїх предків. Та що там честь! Мови рідної, походження, роду свого засоромилися, зраджуючи віру батьків. А відтак деревляни з дня-у-день забували про своїх язичницьких богів, сповідували християнство, яке насадив онук Ольги Володимир Великий, завівши дружбу з Константинополем.

А в 1268 році місто знову вщент спалило вже монголо-татарське ординське військо. На допомогу йому ніхто не прийшов. І хоча невдовзі землі деревлян увійшли до складу великого литовського князівства, татарські набіги тривали ще понад два десятиліття. А потім Коростень потрапив під гніт польської шляхти. Про той жахливий період нагадує село Бехи, що його зайняв татарський мурза Бек. Васьковичі належали литвину Васьковичу. А в Михайлівці більшість жителів мають польське прізвище Костюшко.

– А ми – Наливайки! – раптом вигукнув Вітя.

– То ти з козацького роду, – зазначив Боян, пропустивши повз вуха вже вдруге порушену обіцянку. – Це – надзвичайно сміливі, свободолюбиві й вільні нащадки деревлян. В останнє десятиліття п’ятнадцятого століття відважний козак Северин Наливайко підняв повстання проти Речі Посполитої, що нещадно гнобила країну. Але Коростень тоді набув статусу багатого містечка і боровся за волю здебільшого дипломатичними методами. Вдавався навіть до підкупів. І таким чином досяг права вільного міста – 22 травня 1589 року король Сигізмунд III Ваза дарував Магдебурзьке право.

– А я знаю Богдана Хмельницького! – заявив Вітя, відчувши поблажку з боку гномика.

– Невже? – розсміявся той. – Впевнений, що ні, бо народився він через шість років після Магдебургського права…

Вітя зніяковів:

– Про… нього знаю…

– І що ж?

– Він був гетьманом козацьким.

– Вірно. І багато коростенців служило в Овруцькому полку його війська, хоробро б’ючи польську шляхту. А ковалі Шершнівської та Чоповицької рудень кували для них шаблі. Тоді з 1648 по 1654 роки точилася визвольна війна. Проте місто перейшло під керівництво монахів-кармелітів. І до нього  долетіли іскри козацько-селянського повстання під проводом Семена Палія.

А через п’ятдесят років потому повстало село Домолоч і кармеліти продали місто шляхтичу Ходкевичу, а в нього перекупив польський дворянин Поляновський, а в того – генерал Любовицький. І в 1793 році Деревлянщина аж на 124 роки увійшла до складу Російської імперії. Указом цариці Катерини ІІ було утворене Волинське намісництво, керівництво якого розташувалося в Житомирі.

Воювали коростенці й проти наполеонівських зайд у 1812 році, з російським царем на боці декабристів. Боролися з кріпосним правом… Я підрахував, що всі історичні буревії, пов’язані з Коростенем, налічують майже дев’ятсот років. Ось так, мій несподіваний гостю. Здається мені, що тебе вже там розшукують нагорі…

– А що було далі? – благально подивився на гномика Вітя.

– Далі… Коростень невпинно розвивався. Наприкінці дев’ятнадцятого століття в місті вже налічувалося майже триста дворів і жило понад три тисячі мешканців. Невдовзі збудували залізницю, величезну фарфорову мануфактуру, звели механічні, швейні майстерні, чавуноливарні, діяв промисловий млин. Торгували лісом, гусями, а потім…

–  …була революція, – випередив гномика Вітя. – Нам про неї в школі розповідали.

– Так. Вперед, хлопчику! Ти вже й так багато знаєш. Бачиш, смужку світла попереду?

– Бачу.

– Там на тебе очікує сюрприз, – сказав загадково гномик, загасив смолоскип і зник.

Вітя попрямував на світло і досить швидко вийшов з печери. Його враз засліпило сонце. І надто знайомий голос запитав:

– Ти як це тут опинився?

Здивований хлопчина розплющив очі. Перед ним стояв його татко.

– Я… провалився в яму… У ній гномик Боян живе, якому більше тисячі років…

– Заспокойся, і не фантазуй. Краще скажи, де бабуся?

– Вона – там… на Червоній гірці…

– А ти – тут. Як це?..

Вітя роззирнувся. Вони стояли біля величезної скелі, до котрої  вели бетонні сходинки. На воротах висіла гранітна табличка з написом «Скеля». А на терасі, справа від неї, – стояла справжня бойова техніка часів Другої світової війни.

– Кажу тобі, що впав у провалля… А ти, татку, як тут опинився, і що це за «Скеля»?

– Мені зателефонували і повідомили, що тебе мають привести саме сюди. Тож подумав, що це бабуся когось попросила, але відчуваю вже, що не вона… Стій! Треба їй негайно зателефонувати, вона, напевно, розум втрачає від хвилювання…

Світлана Михайлівна й справді не знаходила собі місця на Червоній гірці. Разом з археологами обшукали всі місцинки, заглянули в усі шурфи. Заспокоїв її лише дзвінок сина, який повідомив, що знайшов Вітю живим і здоровим, правда, за дивних обставин…

 

***

– То що там твій Боян? – посміхнувся Сергій Володимирович.

– Татку, повір, я нічого не вигадую, – насупився Вітя. – І про твій… про наш Коростень стільки вже цікавого дізнався.

– Тоді пішли до «Скелі», розкажу тобі, як воювали коростенці з фашистами під час Другої світової війни. Це справді унікальне сховище, що його на місці одного з давніх городищ збудували під керівництвом генерала Карбишева, де знаходився командний пункт Коростенського укріпрайону. Там стільки різних видів зброї!

– А біля тридцятьчетвірки сфотографуємось?

– Авжеж!

Зайшовши в підземелля, Вітя аж розгубився, стільки там цікавого було. Вони оглянули усі тридцять шість приміщень загальною площею у понад чотириста квадратних метрів. Довжина коридорів сягає 156 метрів, ширина –1,1 метра, висота стелі – від 2,5 до 4 метрів, загальний обсяг підземного комплексу – більше тисячі метрів. Все це знаходиться під дев’ятиметровою товщею гранітного масиву і піщано-глинистого ґрунту. «Командний пункт» цілком автономний. Тут є свій 14-метровий колодязь. Запас питної і технічної води – в нержавіючих цистернах місткістю двадцять п’ять тонн. Діяли внутрішній водогін, централізована система вентиляції, контролю рівня тиску. Два дизель-генератори, що мали двадцятитонний запас дизпалива, забезпечували автономне енергопостачання. У бункері були їдальні, кімнати відпочинку, бойові пости. Це була друга «Брестська фортеця» – підземна. Двісті бійці захищали її, а коли фашистські вояки захопили, то знайшли тільки п’ятьох важкопоранених радянських бійців.

…Вже на виході з комплексу, в куточку останньої кімнати, Вітя раптом побачив… Бояна.

– Татку! – закричав хлопчина, але вгледівши, що гномик приклав пальчик до бороди і весело підморгнув, осікся.

– Що сталося? – насторожився Сергій Володимирович.

– Класно тут, правда!..

– Думав, ти знову кудись провалився… пішли, покажу купальню княгині Ольги.

– Татку, а ти знаєш, скільки зараз людей живе у Коростені? – запитав Вітя.

– Здається мені, майже сімдесят тисяч…

– Ого!

Проходячи через місток, Сергій Володимирович зупинився і, задивившись на бурхливий річковий потік між валунами, проказав:

– Багато цікавого могла би розповісти ця річка Вуж, свідок нашої історії. Тече, як і тисячі років тому. Носила вона кров ворожу, і від крові синів і дочок своїх праведних багряніла. Перегородили шлях могутній ріці дев`ять порогів, намагаючись стримати священні води. Та не підкоряється, бачиш, перешкодам Вуж, високо здіймає сріблясті вали, викручує поміж скель бездонні вири.

– Ти зовсім, як Боян. – підмітив Вітя.

Татко промовчав у відповідь, і повів хлопчину чудовим мальовничим парком відпочинку, показав пам’ятники князю Малу, княгині Ользі, Добрині Нікітичу, Володимиру Великому, Покрові Божої Матері. Постояли вони мить, схиливши голови, й біля обеліску на братській могилі визволителів міста від гітлерівських окупантів⁷. Відвідали краєзнавчий музей і палац культури, який носить ім’я Великого Кобзаря, церкву, зведену на честь канонізованої княгині Ольги.

А потім Сергій Володимирович разом з сином купили живі квіти і поклали їх до пам’ятного знаку на честь захисників Вітчизни, Героям, які впродовж віків і по наш час боронили честь, гідність і свободу українського народу та рідну землю.

– Тут розпочинаються усі міські урочистості, синку, – сказав він, – Цей знак зведений і на честь хоробрих деревлянських нащадків, які, не посоромивши і козацьку славу, відважно захищали нас у боях на Донбасі. Помовчимо хвилинку, шануючи пам’ять загиблих…

– А тепер гайда купувати квіти і подарунок для нашої ювілярки!

 

***

Ювілей у Світлани Михайлівни видався на славу. Прийшла не тільки сусідка Галя, навідалася майже вся археологічна експедиція, колеги з краєзнавчого музею. Було багато квітів, подарунків. Вручив свій і Вітя – кумедного гномика у зелених штанцях. А ще виголосив справжню урочисту промову, ніби повторюючи чиїсь слова:

– Здоров’я тобі, бабусю. Наступного року я приїду до тебе на всеньке літо. Я люблю наше місто, бо я – деревлянин!  Нелегка дісталася нам доля, хоча й не ми її обрали. Вона сама вибрала нас – безстрашних, чесних, працьовитих, славних нащадків, яких за гріш не продаси, і в кайдани не закуєш! Вони у вогні не горять, і у воді не тонуть.

– І в печерах не пропадають, – майже в один голос додали татко з мамою і засміялися. – Бачиш, яку промову виголосив, як дорослий.

– Він ще й підріс за ці дні, – додала бабуся. – І здається мені, не тільки фізично…

 

Примітки:

 

¹ Кисля́к – просто кисле коров’яче молоко, сквашене за допомогою молочнокислих бактерій, присутніх у молоці.

 

² Со́лід (лат. Solidus – твердий, міцний, масивний) –  римська золота монета, випущена вперше у 309 році імператором Костянтином  (4,55 гр).

 

³ Анато́лія (грец. Aνατολή – «схід сонця») – історична назва внутрішніх районів Малої Азії, а часом і всього півострова. Тепер Анатоліє називається азійська частина Туреччини.

 

⁴ Халіби (грец. Χάλυβες) – стародавній народ, що жив в Малій Азії на узбережжі Чорного моря між племенами тібаренов (що мешкали в районі Синопа) на заході і моссінойков на сході.

 

⁵ Лодія – найбільш розповсюджений тип човна у східних слов’ян, що здійснювали походи по ріках, Чорному та Каспійському морях, видовбаний з великого стовбура дуба чи липи.

 

⁶ Поля́ни – східнослов’янське плем’я  (союз племен) VI–IX ст., що за повідомленнями «Повісті минулих літ», мешкало в Центральній Наддніпрянщині – на правому березі Дніпра, між річками Россю та Ірпенем.

 

⁷ 17 листопада 1943 року Коростень був звільнений, але  в ході контрнаступу ворог знову оволодів містом. 28 грудня місто остаточно звільнили від загарбників