ЗМІСТ

Вступ

1. Соціокультурний вимір української нації
2. Етногенеза української нації та культури

Висновок

 

Рекомендована література

Балушок В. Г. Українська етнічна спільнота: етногенез, історія, етнонімія. — Біла Церква, 2008. — 304 с.
Брайчевський М. Ю. До проблеми походження українського народу // Хроніка — 2000.- Вип. 27-28.- 1998.
Дослідження передісторичних етногенетичних процесів у Східній Європі Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003.
Залізняк Л.Л., Етногенез українців та їхніх сусідів з позицій сучасної етнології.
Залізняк Л. Л. Походження українського народу. Аналіз концепцій
Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика // Матеріали до української етнології.- К.,1995.- Вип. 1 (4).- С.103 — 114.
Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.
Калакура Я. С. Історичні засади українознавства. — К., 2007. — 381 с.
Кононенко П. П., Кононенко Т. П. Український етнос: ґенеза і перспективи. Історичний нарис. — Обухів: ГНИП, 2003. — 519 с.
Куєвда В. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект. Монографія. — Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, 2007. — 264 с., 3 табл., 129 іл.
Лєсєв І, Особливості дослідження проблеми етногенезу українців у апрацях вітчизняних науковців, Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка, Українознавство 13/2009, стор. 56-58,
Півторак Г. П. Українці: звідки ми і наша мова. — К.: Наук. думка, 1993. — 200 с.
Півторак Г. П. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов’янських зі «спільної колиски». — К.: Академія, 2001. — 152 с. (2-ге вид., доп. — К.: Арістей, 2004. — 180 с.).
Пшеничнов Андрей Сергеевич. Структура генофонда украинцев по данным о полиморфизме митохондриальной ДНК и Y хромосомы: диссертация … кандидата биологических наук : 03.00.15 Москва, 2007 191 с.
Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. Київ: Либідь, 1993. — 390 с.
Українська і зарубіжна культура. Донецьк: Східний видавничий дім. — 2001. — 372 с.
Юрій М. Ф. Етнологія: Навчальний посібник. — К.: Дакор, 2006. — 360 с.

 

Вступ.

Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мис¬тецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких «пригадано» імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту.

З’явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційне створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників української мови» та «Просвіти» — не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти проблемам розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії1). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених Г.Д.Вервеса, І.М.Дзюби, М.І.Гончаренка, М.В. Поповича, П.П.Толочка та ін.

У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник М.В.Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв’язувати актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються суто локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об’єктивним напрямом історичного поступу і відбивають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, учених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, усі елементи якої міцно пов’язані між собою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в розв’язанні так званих глобальних проблем людства — політичних, правових, екологічних і т. ін.; по-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівні.

У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура— це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев’яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п’ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум’яттям перебільшеної самокритики української особистості.

Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та національних особливостей української культури», які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.

Важливою традицією розвитку української культури був і є її високий фольклоризм, порівняно з високорозвиненими країнами. Більшість опитаних зауважує, що за останні роки відбулись позитивні зміни в опануванні населенням фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування разом з тим свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (бо в її масових осучаснених формах немало «шароварщини»), а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень («відродження української культури в її кращих класичних зразках»).

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов’язують образ своєї культури. У її якісне «ядро» більшість опитаних громадян дев’яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов’язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше значення в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

У Східній Україні залучення до національної культури відбувається значно повільніше, долаючи на своєму шляху істотні перепони.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

Формується підсистема недержавних культурних закладів та програма «Культура. Просвітництво. Дозвілля», спрямована на трансформацію системи задоволення культурних запитів громадян. Відбувається реформування сфери культури відповідно до концепції державної культурної політики.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х — 90-х роках («нова хвиля» — В.Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.).

У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

 

1. Соціокультурний вимір української нації.

Перш ніж розглянути зародження та формування української нації та її культури слід вияснити базові поняття: нація та українська нація. Сід зауважити, що єдиного визначення поняття нації не існує. В більшості випадків термін нації описується відповідно до певних аспектів (соціокультурного, політичного, часового, просторового тощо).

Так, наприклад термін нація можна розглядати як полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи. Існують два основні значення терміна:

Політична спільнота громадян (на підставі громадянства: «громадянська» нація) — сукупність політично суб’єктивних громадян різних національностей, що здійснюють колективні національні інтереси через механізм власної політичної організації — держави. Нація визначається, як основний державотворчий елемент, джерело державної влади та носій державного суверенітету. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.

Етнос. Саме німецьке означення «нації», з наголосом на етнічно-культурних складниках, вплинуло на формування поняття у слов’янських і центральноєвропейських народів.

В той же час нація (від лат. natio — плем’я, народ) – політична спільність людей, що історично складається в ході формування спільності їх території, економічних зв’язків, літературної мови, деяких особливостей культури і характеру, які складають її ознаки.

Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об’єднавчу функцію,  спільнота людей, що не має між собою нічого спільного, не може бути нацією, так і відокремчу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй. Характерні риси нації:

1. Кордони (географічні чи етнічно-культурні, або ті й інші разом)
2. Ідея неподільності, єдності нації
3. Суверенність, за допомогою якої досягається формальна рівність з іншими націями. Суверенність зазвичай ототожнюється з наявністю самостійної держави
4. Ідея, згідно з якою влада є легітимною лише тоді, коли вона підтримується народом і служить інтересам народу (нації)
5. Ідея ототожнення населення з нацією
6. Безпосереднє ототожнення індивіда з нацією, «безпосереднє членство». Особистість, як частина нації, є рівною з іншими членами нації
7. Культура (мова, спільні цінності, вірування, звичаї тощо)
8. Уявлення про існування нації в часі, в минулому й майбутньому
9. Спільні біологічні й спадкові риси
10. Особливе відношення до певної історичної, іноді навіть «священної» території.

Антропологічна теза, що початково була обґрунтована на початку XX ст., замість мови висунула більш сталі антропологічні ознаки — зріст, пігментацію тіла, форму голови, колір волосся, очей тощо — спадкові ознаки, що затримуються з покоління в покоління протягом тисячі літ і тому, при належному вивченні, можуть засвідчити приналежність даного народу в своєму основному складі до певної раси.

Практично всі націоналістичні рухи при визначенні нації звертають увагу на спільність походження, як компонент ідентичності націй. Походження розуміється у сенсі біологічної спадковості від попередніх поколінь.

Як стверджував український соціолог, політолог і етнолог, один із провідних європейських фахівців з теорії нації та національних відносин першої половини 20 століття; педагог, публіцист і громадський діяч Ольгерд Бочковський: «Нації розвинулися впродовж останніх майже двох століть із народів, що утворились протягом кільканадцяти попередніх століть. Народ — це давній витвір не лише історичного, а й природного процесу, вихідними моментами котрого були розпорошені племена, поріднені кров’ю, тобто спільним походженням. Територія, як спільна батьківщина, обєднувала народи. Історія моделювала їхню свідомість власної самобутності. Модерна нація — витвір цієї національної свідомості та волі до незалежного існування»^[4]

Це класичне визначення є вичерпним для націй з відносно стабільними етнічними групами. Натомість частина європейських націй протягом останніх століть пережили чимало змін кордонів держав та міграцій населення, що призводило до чисельних змішаних шлюбів. Найпроблематичнішою спільність походження виглядає для країн, що складається переважно з нащадків емігрантів, наприклад США. У подібних державних утвореннях замість етнічного поширенні інституції «громадянського націоналізму».

На початку ХIX ст. власна мова часто вважалася визначальною особливістю нації (незалежно від її комунікативного значення). На початку XX ст. з гострою критикою подібної мовно-лінгвістичної концепції етносу виступили, з одного боку антропологи, з другого історики. Антропологи підкреслили той факт, що в багатьох випадках даною мовою розмовляють значні групи людности антропологічне не споріднені з даним народом. В свою чергу, історики й літературознавці почали вказувати ту обставину, що для певних історичних періодів властивою ознакою доби є не тотожність «народу» та його «мови», а «станове розчленування мов».

У деяких випадках мова є винятковою для нації, і, можливо, основою національної ідентичності (наприклад Баскська мова). В інших випадках, національна мова також використовується іншими націями (характерна для нації, але не виняткова для неї, наприклад німецька мова). Деякі нації, як наприклад Швейцарська нація, самоідентифікуються як багатомовні. Папуа Нова Гвінея відстоює «Папуаську» національну ідентичність, не зважаючи на наявність близько 800 чітких мов. Жодна нація не може бути визначена винятково мовою: це фактично створило б відкриту спільноту (для будь-кого, хто вивчав мову).

Більшість націй частково визначаються власною культурою. На відміну від мови, національна культура звичайно є унікальною для нації, хоча й містить багато елементів, спільних з іншими націями. Національна культура також вбирає в себе культурну спадщину попередніх поколінь.

Як і у випадку етнічного походження, ототожнення минулої культури із сучасною культурою, в певній мірі символічне. Наприклад, Стоунхендж розташований у Великій Британії, хоча ніякого англійського народу чи держави в часи його побудови (4000—5000 років тому), не існувало. Інші нації так само вважають стародавні археологічні культури, літературу, мистецтво, і навіть цивілізації національною спадщиною.

Проте, як через багатоманітність культурних явищ у середині однієї нації, так і через незбіжність кордонів політичних утворень та культурних особливостей, культура не може бути єдиним визначальним чинником нації.

Релігія також може розглядатися як національний чинник, хоча не всі націоналістичні рухи акцентують на цьому увагу. Релігія може бути привласненою, що робить її національною, але й може не бути винятковою. Наприклад, чимало націй визначають себе, як католицькі, хоча безпосередньо релігія є універсалією. Інші релігії притаманні одній етнічній групі, зокрема юдаїзм. Проте, сіонізм загалом уникає релігійного визначення євреїв, віддаючи перевагу етнічним і культурним чинникам.

Деякі ідеї нації підкреслюють не об’єктивні характеристики, але вибір суспільства (волюнтаристський підхід). На практиці, це стосувалось груп людей, які є також нацією за іншими визначеннями. Найвідомішим волюнтаристське обґрунтування нації подано в роботі Ернеста Ренана «Що таке нація?» (фр. “Qu’est-ce qu’une nation?”). Його класичною відповіддю є «Щоденний референдум» (фр. «un plébiscite de tous les jours»).

В той же час, на думку Ернест Ґеллнера слабкість цього визначення полягає в тому, що воно «такою ж мірою стосується клубів, таємних товариств, банд, команд, партій, не кажучи вже про численні спільноти та об’єднання доіндустріальної доби, які утворювалися не на основі націоналістичного принципу та й узагалі заперечували його».

Враховуючи вищевказане ми можемо визначити, що таке українська етнічна нація сучасної доби? Українська етнічна нація — український етнос новітньої доби, що складає основне населення України та проживає в інших державах.

У сучасних суспільних науках питання про те, за яких умов етнічна спільнота, етнос трансформується (і чи взагалі трансформується) в етнічну націю, залишається дискусійним; відповідна оцінка залежить від дуже різних теоретико-методологічних настанов дослідників. У контексті сучасних досліджень нації та націоналізму можна говорити про певну традицію називати «етнонаціями» етноси модерної та новітньої доби, що претендують на створення або вже мають власну суверенну державність. Частина етнонації в межах її власної національної держави разом зі співгромадянами іншого етнічного походження (етнічними меншинами) утворюють націю політичну. У такому контексті український етнос перетворився на етнічну націю в процесі «національного відродження» 19 ст. та процесів державотворення 20 ст. Після 1991 етнічна нація в межах України є складовою політичної української нації.

Етнічна нація є основним елементом етнонаціональної структури українського суспільства, яке складається з:

• етнічної української нації;
• етнічних меншин та етнічних груп з невизначеним статусом («корінні народи»: як-то кримчаки, гагаузи тощо, без іноетнічних мігрантів);
• представників окремих етносів.

До складу етнічної української нації входять такі основні компоненти:

• біологічно-антропологічний,
• традиційний етнічний масив, окреслений етнічними кордонами,
• етнічні групи (діаспора), що проживають за межами основного етнічного масиву,
• субетнічні групи, що складаються як з етнорегіональних, так і етнографічних угруповань.

Оскільки в Україні національність громадян визначається добровільно, актуальні зміни чисельності етнічної української нації залежать не лише від демографічних і міграційних процесів, але й від змін ідентичності національної населення.

У Конституції України 1996 відповідниками етнічної української нації є поняття «українська нація» та «українці»; щодо громадян України інших національностей вживаються поняття «інші корінні народи та національні меншини» (ст. 11).

В свою чергу українська політична (громадянська) нація — сукупність громадян України, незалежно від етнічного походження, мовної чи конфесійної приналежності. У Конституції України 1996 правовим відповідником політичної нації є «український народ» («громадяни України всіх національностей» — преамбула). Утворення політичної української нації є результатом здобуття державного суверенітету та незалежності України, проголошених Декларацією про державний суверенітет України 16 липня 1990, Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 та закріплених Всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991

В контексті української політичної нації ми не можемо обійти увагою таку складову політичної нації к націлнальні меншини. Національною меншиною вважається фізичний масив (група) людей не корінного етнічного статусу, але яка живе у сучасному для себе етносередовищі. В Україні  — це представники всіх націй, крім автохтонів.

У національному складі населення України переважають українці. Їхня чисельність становить 37 млн.699 тис. 546 осіб, або 77,8 % від загальної кількості населення. За даними останнього перепису населення (2001 р.), національні (етнічні) меншини в Україні становили 10 млн 757 тис. 456 чол., або 22.2 % від усіх жителів. В Україні живуть представники понад 100 націй. Найчисельнішими з них є росіяни, євреї, білоруси, молдовани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, роми та ін.

Частка етнічних меншин у населенні (2001 р.)

Національний склад населення України за переписом 2001 року:

За особливостями динаміки кількості населення національні меншини в Україні в другій половині XX ст. можна віднести до трьох груп:

1. меншини, в яких кількість населення збільшувалась (росіяни, білоруси, румуни, вірмени, цигани, німці, азербайджанці, грузини, узбеки, корейці, турки, лезгини, туркмени, аварці);
2. меншини, в яких кількість населення утримувалась майже на одному рівні (молдовани, болгари, угорці, греки, татари, гагаузи, литовці, казахи, словаки, марійці, осетини, таджики, естонці, комі, албанці, киргизи, комі-перм’яки, карели, чеченці, даргинці, араби, фіни, лакці, абхази, кабардинці, табасарани);
3. меншини, в яких кількість населення зменшилась (євреї, поляки, чехи, башкири, латиші). За даними останнього перепису населення вдалось виявити особливості розселення кожної національної меншини в Україні.

Найбільша етнічна меншина в Україні — росіяни. Їхня кількість становить 8334,1 тисяч осіб і становить 17,3 %.

Кожна з інших етнічних меншин становить менше 1 % від загальної кількості населення, серед них виділяються білоруси (0,6 %), молдовани (0,5 %), кримські татари (0,5 %), болгари (0,4 %), угорці (0,3 %), румуни (0,3 %), поляки (0,3 %), євреї (0,2 %), вірмени (0,2 %), греки (0,2 %), роми (0,1 %), грузини (0,1 %), гагаузи (0,1 %) та ін.

В Україні розселення етносів має виразну регіональну визначеність. Центральна й Північно-Західна Україна є історично основними регіонами розселення українського етносу, який найменше «розбавлений» іншими етносами. Найбільша частка українців у населенні Тернопільської (96,8 %) та Волинської (94,6 %) областей, найнижча — в АР Крим (25,8 %), Луганській (51,9 %), Донецькій (50,9 %), Одеській (54,6 %) областях.

 

2. Етногенеза української нації та культури.

 

Етногенез як процес формування окремих народів з притаманними їм етнічними властивостями відбувається під впливом різних факторів, які можуть бути по-різному згруповані. Зокрема, В.Генінг чітко розмежував фактори, що впливають на: а) формування етносів (їх наявність є обов’язковою умовою формування етнічної спільності) та б) визначення тих чи інших етнічних ознак. До перших він зараховував спільність території (найважливіший, на думку більшості етнографів, чинник становлення та збереження етнічної спільності) і єдність соціально-економічної структури. До цих двох факторів, враховуючи концепції А.-Дж.Тойнбі та Л.Гумільова, а також елітаристські міркування В.Парето й В.Липинського, необхідно додати також фактор ядра народу, що формується, – енергійної, вольової, авторитетної групи, яка здатна повести за собою маси, сконсолідувати їх в окрему спільноту з певними формальними та неформальними інститутами, що має потенціал росту і може стати етносоціальним організмом, який, як правило, формується з досить відмінних за походженням, мовою, господарсько-культурним устроєм етнічних груп. Однак ядро етносоціального організму становлять люди певної етномовної приналежності. Представники цього ядра здебільшого передають новоствореному соціумові свою самоназву (підключаючи тим самим інших до власної самосвідомості та етноідентичності) і мову (наприклад, так було в угорців). Однак нерідко пануючою мовою може стати мова підлеглих, що засвідчує історія болгар. Кожний з таких варіантів має свої конкретно-істор. причини, але в будь-якому разі мова, що перемагає, насичується лексикою тих, хто асимілюється. Генезис к-ри народу, що формується, є синтезом різних традицій, що якісно трансформуються. Першочергове значення тут має господарсько-культурний чинник, який визначається природно-кліматичними умовами та наявністю у відповідних етносів господарських навичок. І угорці-угри, і тюрки-болгари, осівши в Балкано-Дунайському регіоні, полишили кочове скотарство і сприйняли осілоземлеробський уклад місцевого, переважно слов’янського, населення.

Під час консолідації нового етносоціального організму має місце гостра конкуренція різних за походженням та природою культурних форм, пов’язаних з різними етнічними, соціальними, релігійними, територіальними групами, що інтегруються. Ті з форм і традицій, що відіграють у процесі культурогенезу певного народу провідну роль і виконують функції формоутворюючої основи нової традиції, називаються домінантними, а ті, що видозмінюються й групуються відповідно до домінуючої “матриці” перших, – рецесивними. Серед останніх розрізняються:

1) ті, що цілеспрямовано утискаються й переслідуються носіями домінуючої соціокультурної традиції;

2) ті, що, трансформуючись, частково залучаються до домінуючої традиції, існуючи в її контексті, так би мовити, напівлегально;

3) ті, що є нейтральними до конкуруючих традицій.

За доби існування вищих релігій (буддизм, індуїзм, зороастризм, іудаїзм, християнство, іслам) народ, який ще тільки формується, зазнає потужного впливу з боку розвинутішої культури сусідів. Здебільшого її форми спочатку сприймають представники вищих прошарків, а потім – решта народу. Іноземні запозичення найлегше сприймаються саме на стадії етногенезу, здебільшого визначаючи залучення народу, що формується або перебуває на ранніх стадіях свого розвитку (наприклад, давні русичі, давні японці тощо), до системи усталеної високорозвинутої цивілізації.

Етнічні процеси є досить різноманітними, тому їх систематизують і класифікують за різними критеріями.

Перш за все виділяють:

• Етноеволюційні процеси— при зміні окремих компонентів культури етнічна свідомість етносу не змінюється.
• Етнотрансформаційні процеси— свідомість змінюється й етнічна приналежність людини стає іншою.

Залежно від переваги доцентрових і відцентрових тенденцій етнічні процеси поділяють на дві групи: етнічне об’єднання і етнічний поділ.

До форм етнічного об’єднання належать:

• Етнічна фузія — процес злиття декількох раніше самостійних народів, споріднених мовою і культурою, в єдиний новий етнос.
• Етнічна консолідація — внутрішня згуртованість більш-менш значного етносу під час згладжування відмінностей між локальними групами етносу.
• Етнічна асиміляція — розчинення раніше самостійного етносу або його частини в середовищі іншого, як правило, більшого народу. Для сторони, яка асимілюється, — це етнотрансформаційний процес, для асимілюючого народу — етноеволюційний.
• Етнічна конвергенція — асиміляційний процес взаємодії двох дуже близьких один одному етносів.
• Міжетнічна інтеграція — взаємодія усередині держави або якого-небудь великого регіону декількох етносів, які істотно відрізняються між собою мовою і культурою, що призводить до появи в них низки загальних рис.

В свою чергу до форми етнічного поділу мають виркаження:

• Етнічна парциація — поділ єдиного етносу на кілька більш-менш рівних частин. Кожен з нових етносів не ототожнює себе повністю із похідним етносом.
• Етнічна сепарація — виділення від етнічної групи порівняно невеликої частини, яка згодом перетворюється на окремий етнос.

Етногенез може відбуватися пасивно в накопиченні самосвідомості групи ідентичності, віддзеркаленої через взаємодію з оточенням, культурними і релігійними відмінностями між верствами суспільства, міграцією і іншими процесами, але для деяких груп етнічне утворення — неможливий результат.

Етногенез відбувається активно коли особи свідомо і безпосередньо створюють окремі спільноти за для вирішення політичних проблем — збереження або опанування певних культурних скарбів, внутрішньоетнічних стосунків тощо. Починаючи з кінця вісімнадцятого століття такі спроби часто були започатковані з відродження мови або створення нової мови, а також у створенні «національної літератури». У двадцятому столітті суспільства подревнюють свою історію завдяки міфам, що з часом можуть привести до етнічних або расових констант, як засіб підтримки або підтвердження їх колективної ідентичності, або громади.

Географічні чинники можуть приводити як до культурної, так і до генетичної ізоляції від людського суспільства. Групи, які мешкають одним тереном і мають кровозмішення з покоління в покоління з часом мають значні культурні і генетичні відмінності, еволюціонуючи від першопочаткової інформації принесеної ними через взаємодію з унікальним екологічним оточенням. Етногенез в цих обставинах зазвичай приводить до спільноти, яка менш самосвідома, ніж та що відбулась завдяки конкуренції з оточуючим населенням. Особливо це помітно в пасторальних гірських народах, соціальна організація яких прагне до підтримання внутрішньородової спільноти, а не до колективної самосвідомості.

Етногене́з украї́нців — історичний процес етнічного формування українців (походження, родовід). Досліджує походження нації чи етносу етнологія.

Українці успадкували риси населення доби Русі. Ранньосередньовічний відлік етногенезу майбутньої нації, котрий обґрунтували зокрема Грушевський, Бжеський та Залізняк, є переважаючим у науковому середовищі XXI ст.

У той же час, на думку окремих істориків, зокрема, Смолія, котрий (услід за тезами Погодіна) зазначив, що варто відрізняти етногенез від формування української нації, яке відбулося у XVI столітті з української народності.

За визначенням соціолога О. В. Нельга, етногенез — це сукупність соціально-історичних та духовно-культурних процесів, що призводять до виникнення етнічного як явища і зумовлюють його подальший розвиток. Вік народу визначається тривалістю його безперервного етнокультурного розвитку.

Теорії етногенезу українців: Сучасний стан етнологічних джерел дозволяє узгодити етногенез українців з універсальними законами етнічного розвитку Європи. Формування етнічної культури українського народу, як і інших, нерозривно пов’язане з формуванням самого народу (етногенезом). Тому, розглядаючи українську культуру, дослідники приділяють значну увагу питанню етногенезу українців. Існують такі теорії:

Східнослов’янські племена (700—850 роки н. е.)

• теорії автохтонності (зокрема трипільсько-арійська: В. Хвойка, В. Щербаківський, Я. Пастернак та інші), (ранньосередньовічна: М. Максимович, М. Костомаров, М. Грушевський тощо), за якими етнічну основу українців становить населення, яке проживало на території сучасної України впродовж попередніх історичних періодів. Часові концепції у різних науковців різняться;
• теорія «єдиної колиски» (загальноприйнята в СРСР у 1950—80-ті): зародження і розвиток із єдиної древньоруської народності трьох близьких слов’янських народів (українців, білорусів, росіян);
• теорія «незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів», тобто українців, білорусів, росіян, яка набула поширення останнім часом.

Концепції етногенезу українців

Територія нинішньої України з часів раннього палеоліту і до наших днів ніколи не була безлюдною, проте етнічну історію території не ототожнюють з етногенезом нації: VI—II тисячоліття до нашої ери:

• у межах сучасних теренів України відомо про трипільську культуру,
• а близько 1500—1200 років до нашої ери відбулося відокремлення слов’янського суспільства від стародавніх індоєвропейців на сформованому ареалі проживання індоєвропейців: на території площею близько 6 мільйонів км² (від Гімалайських гір до Західної Європи, і від Прибалтики до Палестини). З індоєвропейців утворилися окремі самостійні держави та племінні союзи, 10 споріднених гілок: слов’яни, кельти, балти, германці, італіки (можливо етруски), анатолійці (хетти та ін.), вірмени, греки, іранці, скіфи, кімерійці, перси, індо-арії (ведичні арії).
• У період I століття до нашої ери — початку I ст. н. е. була праслов’янська зарубинецька культура у межах історичних земель України.
• Праукраїнці: V—VIII ст. нашої ери Пеньківська культура, V—VII ст. н. е. Празька культура, VIII—IX ст. н. е. Лука-Райковецька культура.

М. Грушевський вважав, що індоєвропейці мали східноєвропейське походження, а правітчизною індоєвропейського племені арійців була Східна Європа. При цьому слід зазначити, що сучасні антропологи визнають той факт, що на території середнього Подніпров’я антропологічний тип мешканців зберігається незмінним, принаймні, упродовж 5 тисяч років.

Як стверджує український історик Леонід Залізняк: «Серед найпоширеніших помилок при визначенні часу народження українського етносу, як і будь-якого іншого, є невміння розмежувати конкретний етнічний організм з його пращурами. Усякий конкретний етнос є спадкоємцем культурних надбань інших народів-пращурів. Однак, принципово невірно плутати час зародження українського народу з появою його далеких і непрямих пращурів трипільців чи арійців. Адже між ними немає безперервної тяглості етнокультурного розвитку, що не дає підстави вважати ці спільноти єдиним етнічним цілим.».

В свою чергу ідеолог модерного українського націоналізму, дослідник української історії, літературознавець, журналіст і публіцист Роман Бжеський зазначав: «Треба чітко розрізняти історію території — від історії того чи іншого народу. Є помилкою ототожнювати народи що жили на нашій землі з українським народом, і скупі згадки про них дошивати до його минулого. Історію народу можна починати від того часу, коли він почав виступати як її активний суб’єкт. Виводити українців з трипільців це все одно що вести відлік США від індіанців. Українці мають розуміти безпідставність змішування історії двох різних (часто ворожих один одному) народів лише на тій підставі що вони жили на одній території. Історія українського народу почалася з появою слов’янських племен, а не готів чи трипільців».
Однією з найбільш аргументованих, обґрунтованих та найпоширеніших на сьогодні концепцій етногенезу українців є ранньосередньовічна концепція україногенезу, згідно з якою розвиток української нації відбувався відповідно до універсальних законів етнічного розвитку середньовічної Європи. Творцем її вважають М. Грушевського, який виводив українців від племен антів, які мешкали в лісостепах України у V—VI ст. Пізніше до її творення долучились М. Максимович, В. Антонович, Я. Дашкевич, М. Брайчевський, Я. Ісаєвич, Г. Півторак, В. Баран, та ін. Концепція спирається на лінгвістичне підґрунтя, створене дослідженнями О. Потебні, А. Кримського, І. Огієнка та ін.

Реконструйоване філогенетичне дерево балто-слов’янських мов. Сучасне бачення часу поділу різних мовних гілок

Згідно з концепцією, етноси в певний час народжуються, виходять на історичну арену, проходять життєвий цикл і дезінтегруються, розчиняючись серед сусідніх етносів. Їх вік визначається ретроспективно, шляхом встановлення початку безперервності етнокультурного розвитку народу. Відповідно до цього, більшість європейських народів, що мешкають на територіях, на які поширювався вплив Римської імперії, з’явились в ранньому середньовіччі у V—VII ст. (наприклад, французи, німці, англійці, іспанці, чехи, серби, хорвати, поляки, українці та ін.). Ці європейські народи у ранньосередньовічну добу пройшли кілька фаз свого розвитку: племінну (почалася у V—VII ст. і закінчилася в ІХ—Х ст. консолідацією споріднених племен та етнографічних груп у власних державах) та ранньосередньовічних імперій (ранньосередньовічні держави нерідко поширювалися на етнічні території сусідніх народів — Англійська, Іспанська, Французька, Польська, Київська Русь). Водночас у провінціях імперій зароджувалися молоді постімперські етноси, які виникали внаслідок синтезу місцевих традицій із мовно-культурним комплексом імперського народу. В той же час окремі українські науковці датують закінчення формування етногенезу кінцем XII — початком XIII ст., пов’язуючи це з боротьбою галицько-волинських Романовичів та чернігівських Ольговичів за владу над Південною Руссю — фактору що сприяв виокремленню цієї території з решти руських земель в осібну спільність, створивши умови для усвідомлення її населенням не тільки етнокультурної відмінності від сусідів, а й власної подібності та єдності.

Прибічники цієї концепції тримаються думки, що Русь є результатом державотворення українців, які, втративши свою імперію внаслідок дезінтеграції Русі перед монголо-татарським нашестям, продовжили своє буття в бездержавному стані на своїх етнічних територіях. У XVII ст. українці роблять нову спробу творення власної держави, а третя та четверта спроби державного будівництва припадають на 1917—1920 рр. та сучасність.

Концепція давньоруської народності. Після Другої світової війни у 1947 році нову концепцію походження східних слов’ян сформулював В. Мавродін, яка, попри критику російських колег, була підтримана ЦК КПРС у Тезах 1954 р. «Про святкування 300-річчя возз’єднання України з Росією», які стали офіційною радянською схемою історії східних слов’ян до падіння СРСР. Суть цієї концепції полягала в тому, що державу Русь зі столицею в Києві заснували представники окремого східнослов’янського етносу — давньоруської народності, яка у період роздробленості Русі була розчленована Литвою та Польщею. А в результаті їх асимілятивних процесів постали 3 народи росіяни, українці та білоруси, які через агресію сусідів мріяли возз’єднатися в єдиній державі. Відтак, агресивна експансія Російської держави щодо українців та білорусів було поновленням історичної справедливості і здійснення їх заповітної мрії про возз’єднання з росіянами.

Доба етногенезу. Поява на території, що нині є українською, нижньопалеолітичних стоянок, вік яких наближається до 1 мільйона років (див. «Королевська стоянка»), і є початком історії на українських землях, однак це не є початком етнічної історії українського народу, слов’ян чи праслов’ян. Людські істоти, що населяли терени України за доби раннього та середнього палеоліту, не є безпосередніми предками «Homo sapiens». Археологія свідчить, що протягом тисячоліть від появи на європейському континенті «людини розумної» і до періоду творення європейських етносів, одні групи людей декілька раз змінювали інші групи. Терени України є однією з частин етнокультурного простору, де в різний час відбувалися етапи процесу становлення індоєвропейців, германо-балто-слов’ян, праслов’ян, слов’янських етнічних утворень. Попередники германо-балто-слов’ян належали до південно-східної частки індоєвропейських груп, тобто були сучасниками носіїв трипільської культури, але прямої спадкоємності між трипільцями та германо-балто-слов’янами немає. І менше є підстав для етнічного ототожнення степових культур мідної доби та бронзової доби з одночасно існуючими неподалік від них культурами лісостепу України, які мали відношення до зародження праслов’янських спільностей. А у 3—2 тисячолітті до н. е. степове іраномовне населення лише контактувало з сусідніми племенами українського лісостепу. Вже в 1-й половині 1 тисячоліття н. е. на півдні лісової і лісостепової зони України існували зарубинецька культура, волино-подільська культура, київська культура й черняхівська культура, носіями яких повністю або частково були слов’яни-венеди. І саме на їхній основі в середині 1 тисячоліття н. е. (5—7 століття) сформувалися ранньосередньовічні спільності (празька культура, пеньківська культура й колочинська культура), що належали слов’янським племінним союзам антів та склавінів. Під час Великого переселення народів відбувся поділ слов’ян на ті етнічні утворення, подальший розвиток яких зумовив процеси формування сучасних слов’янських народів.

Схема культур та їх зв’язків з утворенням слов’янських народів

Безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип’яттю та Київським Подніпров’ям простежується з кінця V ст., коли празька та пеньківська культури V—VII ст., трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців (була безпосередньо генетичною основою Південної Русі), сіверян Північно-Західної України (Лука-райковецька культура VIII—IX ст.). Пізніше ці племена були інтегровані у Київську Русь. Її населення складалося з семи споріднених праукраїнських літописних племен, що стрімко інтегрувалися у відносно єдиний «руський» народ (етнос), котрий створив державу Русь; яка швидко трансформувалася в імперію раннього середньовіччя (Київська Русь), в Х-ХІІІ ст. здійснювала експансію на лісові простори півночі Східної Європи. Продуктом синтезу праукраїнців, внаслідок колонізації праукраїнським Києвом (Руссю у її первинному значенні) балтських і фінських племен лісової смуги Східної Європи постали молоді балто-руські етноси (білорусини-білоруси, псково-новгородці) та фінно-балто-руські (росіяни). В основному у сучасній літературі початком націогенезису українців вважається період Київської Русі, хоч він і не досяг тоді завершення, бо внаслідок несприятливих історичних обставин, обумовлених періодом роздробленості Київської Русі та монголо-татарським нашестям, цей процес був дещо уповільнений і поновився на повну силу в XV—XVII сторіччях. У цьому, імовірно, і полягає специфіка етногенезу українців.

На думку американського історика Омеляна Пріцака в етногенезі українців взяла участь велика частина східноєвропейських половців, які після монгольського завоювання 1230-1240-х рр., залишилися в українських степах і не прийняли ісламу. Так само російський історик Лев Гумільов вважав, що охрещені половці стали одним із базових шарів українського етносу.

Етнонім «русь»/«русин» вживався як самоназва всього слов’янського населення України з кінця ХІІ — поч. ХІІІ ст. аж до XVIII ст. включно, а можливо, й довше (остання виявлена фіксація у джерелах зі Східно-Центральної України — 1728 р., а в фольклорних творах — 1850-ті рр. Це свідчить, що населення України становило один етнос і що даний етнос зберігався як такий (звичайно, зазнаючи певних трансформацій) упродовж усього цього часу. Як регіональна самоназва українського населення західних областей України цей термін, вже у формі «русини», побутував до 1-ї пол. XX ст., коли й був витіснений новим загальноукраїнським ендоетнонімом «українці». Отже, етнос, який виникає на слов’янських землях Південної Русі в кінці ХІІ — на поч. ХІІІ ст., є саме українським.

Український етнос остаточно сформувався на рубежі XVI—XVII століть, причому каталізаторами цього процесу стали загроза фізичного знищення з боку Степу (утворення Кримського ханства — васала Османської імперії), національний гніт польської шляхти і внутрішня зрада еліти — перехід аристократії до католицтва і укладення церковної унії. На хвилі національної боротьби росла національна самосвідомість. Остання виявилася на побутовому рівні в усвідомленні своєї приналежності до «руського народу», а на вищому, ідеологічному рівні — у боротьбі за національні права, за православ’я, за створення національних державних інститутів і атрибутів. Результатом цих процесів стала спроба творення власної держави українським народом середині XVII ст. під проводом Б. Хмельницького.

Етноісторичний розвиток території України випереджав більш віддалені від античних центрів регіони лісової смуги Східної Європи (інших народів) і наближався до темпів історичного розвитку країн Західної та Центральної Європи, що розвивалися під впливом греко-римської цивілізації. Це повязагно з тим, що у Східній Європі впливи греко-римської цивілізації поширювалися через античні колонії Північного Причорномор’я в межах України. Отже на українських етнічних теренах між Карпатами, Прип’яттю та Київським Подніпров’ям, як і на землях інших великих європейських етносів, що знаходилися у сфері впливу Стародавнього Риму, простежується з кінця V століття. Археологія, мовознавство, антропологія, письмові джерела переконливо свідчать про тяглість й неперервність розвитку в Північно-Західній Україні єдиного етнічного організму, від дулібів, склавинів, антів — і до сучасних українців.

Етнічна історія українців відбилася в різноманітності самоназв (етнонімів), назв з боку інших народів, а також назв країни і держави. З моменту зародження українського етносу ключовим було поняття Русь. Причому в різні періоди домінували такі його варіанти: VI—XIV ст. — Русь; з 1395 р. — Мала Русь; у XVII—XVIII ст. — Малоросія; XIX ст. — початок ХХ ст. — Україна-Русь. Визнання назви «Україна» (уперше згадане у 1187 р.) відбулося у XVII столітті, але тоді воно співіснувало з іншим — «Малоросія», яке набуло широкого розповсюдження після приєднання України до Московської держави. Тільки з початку XX століття етнонім «Україна» став домінуючим.

Слід виділити і таку особливість: спочатку Руссю, а потім Україною називали центральну область, тобто Київську землю, а потім звідси найменування «Русь» розповсюдилося на все східне слов’янство, а «Україна» пізніше на все українство. Тобто назва «Русь» сформувалася як спільнослов’янський термін, і саме тому Московська держава взяла його собі у назву для утвердження концепції «Третього Риму». Що стосується назви «Україна», то є декілька пояснень його походження: або від «краю» — кордону зі Степом, або від слова «країна» інша версія — «край» як батьківщина, вітчизна, та ін. Найпоширеніша версія: назва «Україна» походить від слів «у» і «країна» й означає внутрішню землю (батьківщину), на противагу зовнішнім землям (закордонню). Порівняйте з німецьким «inland». Етимологія слова «край» передбачає два пояснення: «край» як межу території так і «край», як внутрішню територію, обмежену кордонами.

Що стосується самоназви «українець», то вона почала вживатися з XVII ст. але після приєднання України до Московського царства була малопоширеною. З XVII ст. назва «українець» вживалася у значенні «козак», «козацький народ», «український народ». Поряд з цим продовжувала існувати і стара самоназва «русин». Тільки в умовах національного відродження у другій половині XIX століття остаточно утвердилася самоназва «українець». Таким чином, в етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб’єднуючі самоназви за останні 2000 років:

1. Анти (Антський союз) ІІ-VIIст.: уличі, тиверці, дуліби, білі хорвати, волиняни, бужани;
2. слов’яни VI—XIст.: уличі, тиверці, дуліби, білі хорвати, дреговичі, деревляни, сіверяни, поляни;
3. Русини (руси, русь, державне утворення — Київська Русь, Руське Королівство, Велике Князівство Литовське, Руське воєводство) X—XXст.;
4. Козаки (черкаси, державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIIIст.;
5. Українці (державні утворення — Українська Народна Республіка, Українська Держава, УРСР, Україна) XVII—XXIст.

Структура генофонду українців

Карта 2. Генетична спорідненість українців та мешканців Європи сусідніх з Україною областей за частотами гаплогруп мтДНК

• На збірній карті 1 показано генетичну спорідненість українців та мешканців сусідніх з Україною областей за частотами гаплогруп Y хромосоми. Території, населення яких генетично близьке до українців, зафарбовані синім кольором. Максимальна генетична відмінність від українців показана коричневим кольором. Червоними точками показані популяції, за якими побудована карта. N — сумарна кількість індивідів, MIN, MAX і MEAN — мінімальне, максимальне і середнє значення відстаней для всієї карти.
• На збірній карті 2 показано генетичну спорідненість українців та мешканців Європи за частотами гаплогруп мтДНК.

Українці найбільш близькі за цим показником з мешканцями прилеглих до України областей, а також білорусами, поляками та з іншими європейцями. Близькість до українців популяцій віддзеркалює синій колір.

Таким чином, за обома показниками — частотами гаплогруп Y хромосоми (чоловічої) і частотами гаплогруп мтДНК — простежується найтісніша генетична спорідненість українців з мешканцями прилеглих до України областей: білорусами, поляками та південно-західними популяціями росіян. Крім того, існує тісна генетична спорідненість українців з іншими європейськими народами. Склад чоловіків-українців по гаплогрупам Y-ДНК — R1a — 54 % (переважно східно-західно слов’янська), I — 18 % (переважно східно-південнослов’янська I2, частково північноєвропейська I1), E1b1b — 4 % (південноєвропейська), J — 6 % (близькосхідна), G — 4 % (кавказька), N — 6 % (уральська, фінська, скандинавська), R1b (центрально-західноєвропейська) 2 %, всього 94 %.(див.Y-ДНК гаплогрупи за етнічними групами, Y-ДНК гаплогрупи в народів Європи).

У північно-східних й лівобережних наддніпрянських областях R1a сягає 60 %, ці території вважають ареалом появи гаплогрупи.

Центр ваги «етнічних хмар (ареалів)» білорусів та українців у просторі знаходяться поблизу, але самі «хмари» перекриваються тільки наполовину, майже відійшовши від «хмари» росіян. До того ж, якщо український етнос взагалі не межує з фіно-угорським компонентом, а білоруський — тільки доторкається, то російська популяція знаходяться в одному кластері з фіно-угорським, а не зі слов’янськими етносами.

Сьогодні українці складають основне населення держави Україна. Це один з найбільших народів Європи і другий за чисельністю у слов’янському світі. Згідно з останнім переписом (1989 р.) українці в своїй країні становили майже три чверті населення (72,7 %). Тут проживало 84,8 % українців, які жили в тогочасному СРСР — 37,4 млн. В основному українці рівномірно розподілені по всій території держави за винятком Криму і південного сходу. У сільській місцевості вони складають до 90 % населення, в містах — до 70 %.

Українці належать до слов’янської групи індоєвропейської етнолінгвістичної сім’ї. Український етнос складається з

1. основного етнічного масиву українського народу, який в основному збігається з територією його формування і державними кордонами України;
2. етнічних груп українців за межами основного етнічного масиву в ближньому і далекому зарубіжжі — діаспори;
3. субетнічних груп, тобто спільнот у середовищі українців, відмінних специфічними рисами культури (гуцули, лемки, бойки, поліщуки і т. д.).

Чинники міграції та виникнення діаспор.

Східна міграція Проходила під впливом таких процесів у Російській імперії як російська територіальна експансія на Південь і Схід та політика Московської держави щодо козацтва — витиснення козацтва з Низового Подніпров’я та заселення козаками нових прикордонних земель за межами «Малоросії»; надання пільгових умов для переселення слов’янської селянської людності у Сибір та на Далекий Схід.

Внаслідок цього сотні тисяч українців оселилися за межами території власне України, в суміжних з нею регіонах — Кубані, Приазов’ї, Центрально-Чорноземній області РФ, на Дунаї. Значне число українців переселилося до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора). У колишніх радянських республіках проживає: в Російській Федерації (Кубань, Приазов’я, Центрально-Чорноземний район) — 4,4 млн етнічних українців, Казахстані — близько 2 млн, Молдові — 561 тис., Білорусі — 291 тис.

Західна міграція. На американський континент еміграція відбувалася в основному з українських земель, які входили до складу Австро-Угорщини. Тільки наприкінці XIX — початку ХХ столітті вона склала понад 700 тисяч чоловік.

Сучасні еміграційні процеси активізувалися після розпаду СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше українців живе у США — приблизно 1 млн, Канаді — понад півмільйона, в Аргентині і Бразилії по 200 тисяч, Польщі — близько 300 тисяч чоловік. Потрібно зазначити, що потужна компактна етнічна маса українців, яка існувала на території Польщі (Холмщина, Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції «Вісла» по переселенню їх в західні воєводства фактично перестала існувати. Всього за офіційними даними, на середину 1989 р. кількість українців у світі становила 46,2 млн. За деякими сучасними оцінками, кількість українців тільки в діаспорі досягає 20—30 млн, а загальна кількість становить 60—70 млн.

Незважаючи на значну еміграцію, чисельність населення України зростала. Так, в 1897 р. вона становила 28,4 млн, а в 1913 р. — вже 35,2 млн. У той же час починаючи з XIX ст. в основному внаслідок освоєння і промислового розвитку Півдня і Сходу України, що призвело до переселення сюди великої маси людей з інших регіонів Російської держави, питома вага тут українців меншала (див. історія міст України, урбанізація України). Так, якщо в XVIII столітті українці становили близько 85 % населення у межах сучасної України, то в XIX ст. — приблизно 80 %, а у XX ст. — близько 74 %.

В останні десятиріччя різко зменшилося сільське населення і збільшилося міське, яке склало понад 65 %. Особливо небезпечними явищами стали зниження народжуваності (у 1990 р. цей показник був найнижчим у СРСР) і збільшення смертності, внаслідок чого з 80-х р. спостерігається депопуляція. Вона особливо посилилася з 1992 р. Серед етнічних процесів потрібно виділити зменшення питомої ваги україномовного населення з 71,8 % у 1959 р. до 63,9 % у 1989 р. Найбільш це явище властиве Донецько-Придніпровському і Південному регіонам. Серед причин, які обумовили зменшення питомої ваги україномовного населення в Україні домінуюче місце займає русифікація, яка супроводжувала процес створення «радянського народу».

 

Висновок:

Внаслідок труднощів історичного життя України (монголо-татарське завоювання в XIII ст., польсько-литовська експансія в XIV — XVI ст., залежність від Російської та Австрійської імперій в XIX — ХХ ст.) у вітчизняній традиції народна (національна, етнічна) культура зіграла виключну роль. Це сталося, тому що в XVI ст., коли феодально-боярська знать сприйняла католицтво і польську культуру, і до кінця XVIII ст., коли верхівку козацької старшини було зрусифіковано, українське суспільство розвивалося значною мірою без повноцінної національної культурної еліти.

Справжніми творцями і носіями культури продовжували залишатися широкі маси суспільства — селяни, козаки, ремісники. Українська культура протягом тривалих періодів своєї історії розвивалася як народна. У ній велике місце займали фольклор, народні традиції, які додавали їй особливої чарівності і колориту. Особливо яскраво це виявилося в мистецтві — народних думах, піснях, танцях, декоративно-прикладному мистецтві. Саме завдяки збереженню і продовженню традицій, корені яких сходять до культури Київської Русі, став можливим підйом української культури і в XVI — XVII ст., і культурне відродження в XIX ст.

У той же час відчутні і негативні наслідки такого характеру розвитку української національної культури. Протягом тривалого часу багато талановитих людей, які народилися і виросли в Україні, потім покидали її, зв’язували своє подальше життя і творчість з російською, польською та іншими культурами. Крім того, прогрес у сфері природничих наук був виражений слабше, ніж у гуманітарній.

Разом з тим, самобутня і старовинна система освіти, яка досягла свого розквіту в добу Козаччини і забезпечила практично суцільну грамотність населення, давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні центри Європи, зокрема на візантійську культурну традицію, роль України-Руси як центру християнства в східнослов’янському світі, а також як центру наук і вищої освіти завдяки розвинутій мережі колегіумів, Острозькій та Києво-Могилянській академії, меценатство та державна підтримка культури рядом визначних державників — Костянтином Острозьким, Петром Конашевичем-Сагайдачним, Іваном Мазепою та ін. — все це дозволило піднести українську культуру до рівня світового явища, створити ряд класичних шедеврів у галузі друкарства, архітектури, літератури, досягти значних успіхів у науці.

Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII — XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

На відміну від суспільної думки інших європейських країн, де проблеми бідності, хвороб і безкультур’я мислилося подолати шляхом технічного прогресу, підвищення продуктивності праці, за допомогою зусиль освічених монархів і соціального експериментування, українські мислителі закликають до іншого. «Споріднена праця» і самопізнання, свобода, заради якої не шкода розлучитися з благополуччям, обмеження життєвих потреб, надання переваги духовному над матеріальним — ось ті шляхи і рецепти щастя, яких дотримувались і які пропагували провідні українські мислителі у дусі пізнішого європейського екзистенціалізму. Сьогодні такі підходи мають особливе значення для всього людства.

Український народ прожив багату і бурхливу історію. Жити йому довелось на роздоріжжі, через яке проходило багато різних народів і племен. Майже кожен з них зазіхав на українську землю. У таких тяжких, складних умовах доводилось віковічно захищати свою волю від ворогів, доводилось бути й поневоленим. Ця боротьба виховала у українців найяскравішу, найхарактернішу рису — волелюбність. Саме вона спричинилася до того, що вже в кінці XVI ст. в Україні здійснювалась найперша в той час демократія. Запорізька Січ стала найміцнішим бастіоном демократії та свободи не тільки в себе, але й для сусідніх народів. Тому і вся творчість народу пронизана волелюбним характером. Не раз втрачаючи волю, незалежність, українці тужили за нею, і цю тугу та боротьбу за волю відтворювали у всіх проявах своєї творчості — у безмежному морі задушевних пісень, дум, легенд; у малярстві, вишивці, гончарстві, ткацтві тощо.