ЗМІСТ

Вступ

1. Епоха великого переселення народів та східні слов’яни.
2. Першопочатки українства.
3. Руська земля.
4. Християнізація праукраїнських земель; взаємозв’язки з кочівниками та скандинавами.
5. Запитання та завдання.

 

 

ВСТУП

Порушена проблема складна і неоднозначна, оскільки джерел з історії східних слов’ян до нас дійшло мало, а гіпотез, домислів та різнобічних наукових висновків історичною наукою зроблено чимало.

У зв’язку з цим для висвітлення лекційного матеріалу добиралися письмові, лінгвістичні та археологічні джерела (наприклад, готського історика Йордана “Гетика”, візантійського автора Прокопія Кесарійського “Війна з готами”, давньоруського літописця Нестара “Повість минулих літ” та ін.)¹, а також висновки з наукових праць Т.Н. Алєксєсвої, В.Д. Барана, М.Ю. Брайчевського, Є.В. Максимова, Л. Нідерле, В.П. Петрова, Й.П. Русанова, Б.О. Рибакова, В.В. Сєдова, Г. Півторака, Л.М. Трубачова, М.О. Чмихова, Н.М. Кравченко, І.Г. Черняхова, В.І. Ярового та ін.²

З праць згаданих авторів використовуються матеріали, що стосуються етногенезу східних слов’ян (Т.Н. Алексєєва, В.В. Сєдов, А.М. Трубачов, В.П. Петров), Черняхівської та Зарубинецької культур на території України (В.Д. Баран та Є.В. Максимов), історії пращурів Київської Русі (М.Ю. Брайчевський, В.П. Петров) та інших важливих проблем історії стародавнього слов’янства.

Варто відзначити, що життя східних слов’ян знайшло відображення у художньо-історичних творах таких письменників, як: І.І. Білика (“Меч арея”. – 1972. – 428 с.), В.М. Владка (“Нащадки скіфів”. – 1962. – 576 с.), Р. Леонтовича (“Звенислава”. – 1936. – 128 с.), А. Лотоцького (“Наїзди обрів”. – 1923. – 172 с.), В. Малика (“Князь Кий”. – 1982. – 270 с.), Т. Микитана (“Крізь бурі”. – 1976. – 319 с.), Д. Міщенка (“Синьоока Тивер”. – 1983. – 431 с.); “Лихі літа ойкумени”. – 1985. – 484 с.; “Розплата”. – 1987. – 383 с.; “Сіверяни”. – 1959. – 331 с.) та інших авторів. Згадані книги розповідають читачам про життя стародавніх слов’ян, їх заняття, боротьбу за існування, релігійно-обрядові традиції, особисті стосунки наших пращурів, їх культуру та уявлення про побудову навколишнього світу.

Відомо, що слов’яни – одна із найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Вчені і досі вважають, – зазначає дослідник історії слов’янства В.Д. Баран, – що час її виділення “з індоєвропейської спільності ще недостатньо з’ясовано, хоча цьому питанню… присвячена велика література”, оскільки “слов’яни дещо пізніше взяли участь у тих історичних подіях, які висвітлені у письмових джерелах”³.

Досліджуючи історію східних слов’ян, вказаний автор засвідчує, що у пошуках прабатьківщини слов’ян вчені розділилися на 4 групи: ⁴

До першої з них належать автори, які дотримуються “дунайської концепції”. Її суть полягає в тому, що розгалуження слов’ян пішло з Дунаю.

Ось як зафіксовано це в несторівськім літописі: “По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю, де єсть інша угорська земля і болгарська. Од тих слов’ян розійшлися вони по іншій землі і прозвалися іменами своїми (од того), де сіли на котрому місці. Ті, що прийшли, сіли по річці на ймення Морова, і прозвалися моравами, а другі чехами назвалися.

А се – ті самі слов’яни, серби і хорутани. Коли ж волохи найшли на слов’ян на Дунайських, і осіли між них і вчинили їм насильство, то слов’яни ті, прийшовши, сіли на Віслі прозвалися ляхами. А від тих ляхів (пішли одні, що) прозвалися полянами, другі ляхи (прозвалися) лютичами, інші – мазовшанами, ще інші – поморянами).

Так само й ті слов’яни, прийшовши, сіли по Дніпру й назвалися полянами, а інші. Древлянами, бо осіли в лісах; а Другі сіли… на Десні, по Сейму, і по Сулі, і назвалися сіверянами. І так розійшовся слов’янський народ. (Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. – К, 2002. – Ч. І. – С. 24).

Започатковане Нестором-Літописцем, це припущення знайшло свій розвиток у працях П. Шафарика, С. Соловйова, М. Погодіна, В. Ключевського, О. Трубачова, І. Ляпушкіна та ін.

До другої групи належать автори так званої “вісло-одерської теорії”. В ній стверджується, що розселення слов’ян почалося з польських земель, у працях Ю. Костищевського, М. Рудницького, В. Сєдова та І. Русанова обґрунтовується зв’язок ранньо-середньовічної празької культури з пам’ятками поморських та пщеворських старожитностей.

Найчисленніша третя група дослідників вважає пращурами слов’ян стародавніх жителів “між Віслою і Дніпром”.

У працях Л. Нідерле, Н. Шахматова, В. Петрова, Ф. Філіна стверджується, що прадавні слов’яни жили в північному лісовому або лісостеповому регіоні.

Четверта версія стверджує, що пращури слов’ян були у постійному русі. Так у ІІІ–ІІ тис. до н.е. вони, входячи до складу германо-балто-слов’янської групи, міняли місце проживання у межиріччі Одри та Дніпра; у І тис. до н. е. диференційовані групи слов’ян помітні при розкопці лужицької та поморської культур Середньої Європи та скіфської землеробської культури лісостепової частини України. Зокрема, ці твердження знаходять висвітлення в працях В. Барана, Д. Козака, Р. Терпиловського, Б. Рибакова та ін.

 

1. Епоха великого переселення народів та східні слов’яни

На початку IV ст. німецькі племена готів створили величезну “державу Германаріха”, куди ввійшли етнічні групи, які проживали на території України. Столицею готів було місто Данпарстад, тобто “Дніпрове місто”. їх король Германаріх на правах завойовника у похилому віці одружився на дочці племінного князя антів Либідь, яка народила йому дітей і відіграла значну роль при дворі.

Однак панування в українських землях готів були недовгим. В кінці IV ст. Європа зазнала навали середньоазіатських племен гунів, які, особливо під керівництвом свого царя Аттіли, привели в рух масу інших етносів. Відбулося так зване Велике переселення народів, яке призвело до падіння Західної Римської імперії та утвердження нових держав.

У своєму творі “Історія” візантійський хроніст Пріск Панійський пише, що Аттіла у народу користувався високим авторитетом, до нього “постійно підходило багато людей, які мали позови один на одного і діставали його рішення”. (Путро О. І. Історія України. Хрестоматія. – К., 2002. – Ч. І. – С. 17).

У 375 р. гуни, зустрівшись з готами, завдали їм поразки. Згадуваний готський король Германаріх в 81-річному віці змушений був покінчити з собою.

У період виснажливих боїв з готами на Надніпров’ї проживали провісники слов’ян-українців – “венеди”, “анти”, “склавини”.

Візантійський історик Прокопій Кесарійський у середині VI ст. зауважує, що анти та склавіни розмовляли однією мовою, у них був однаковий побут, спільні звичаї та віра. Він стверджував, що виглядом вони також не різнилися поміж собою. За його свідченням всі вони високі і надзвичайно міцні. Тілом і волоссям білі, або золотисті. Він підкреслював, що навіть ім’я у слов’ян і антів було спочатку одне.

Тобто, венеди, анти, склавіни – це племена, які мали певні етнографічні відмінності, але які, на думку М.С. Грушевського, були предками слов’ян, а анти – українців. “Оце й були наші українські племена, – писав він, – що зайняли тоді вже побережжя Чорноморське від Дністра до Азовського моря і вперше виступають в історичних джерелах під тою назвою антів”.

Як власники подніпровських земель та причорноморських степів, анти обороняли їх від готів. Та історичні обставини, сутички з готами примусили їх піти на союз з гунами, прийняти від них звичку до постійних воєн та далеких походів, занедбавши навіть землеробство. М.С. Грушевський зауважує, що, очевидно, пізніше українське козацтво успадкувало цей потяг до походів саме від стародавніх антів.

Рухаючись із Центральної Азії на Захід, гуни спустошували на своєму шляху землі племен і народів, які їм зустрічалися. Зокрема, перемоловши етноси Волзько-Уральського межиріччя, гуни вступили в союз з уграми та аланами, зруйнували грецькі міста в Причорномор’ї. Вступивши в союз з антами, завдали поразки готам.

Близько 400 року, переселившись на територію Середнього Подунав’я, гуни разом зі своїми союзниками роблять напади на держави Західної Європи. Після смерті їхнього вождя Аттіли (453 р.), дунайська держава гунів занепадає і сходить з історичної сцени.

В середині століття українські пращури – анти зустрічаються з кочовою ордою аварів. Антський воєвода Мезамир був убитий аварським каїном за свою сміливість та гордість. На початку VП ст., після рішучої сутички аварів з антами, останні перестали зустрічатися у пам’ятках історії.

 

2. Першопочатки українства

В.Й. Борисенко у книзі “Курс української історії” (1998) підкреслює, що “українці становлять етнічну гілку східного слов’янства і пройшли тривалий та складний шлях еволюції від найпростіших до висококультурних форм людської спільності. Предками українців, як і білорусів та росіян, були праслов’яни, походження і етногенез яких па сьогодні остаточно не з’ясовано”.

Чимало вчених вважають, що землероби-праслов’яни почали формуватися в II тис. до н.е. з племен, що проживали на території Східної Польщі, Прикарпаття, Придністров’я, Південної України та Південної Білорусії.

З часом племена комарівської культури під тиском історичних обставин розселилися на Подніпров’ї та Правобережній Україні, утворивши нову етнічну спільноту – білогрудівську культуру (ХІ–Х ст. до н.е.). Подальша етнічна кристалізація праслов’янства продовжувалась на території сучасних Польщі та України.

На думку багатьох вчених білогрудівці започаткували східно-слов’янську етнічну спільноту”.

У праці візантійського юриста Прокопія “Історія” (V ст. н.е.) зазначено, що “слов’яни й анти не підлягають жодній людині, а з давніх-давен живуть у демократії; тому про все, що для них корисне чи шкідливе, вони міркують спільно. І майже в усьому іншому обидва варварські народи здавна живуть однаково. Єдиного бога, громовержця, визнають вони владикою всього світу і в жертву йому приносять биків і всякого роду священних тварин” (Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. 4.1.– К., 2002.– С. 21).

Виробництво, культуру та побут білогрудівців у Х–VІ ст. до н.е. успадкувало населення чорноліської культури, яке проживало у ті часи поміж Дніпром і Дністром, вздовж Прип’яті, Ворскли, Орелі, Самари. Займаючись сільським господарством, чорнолісці торгували та воювали з кіммерійцями та скіфами, взаємно обумовлювали розвиток один одного.

Останнім часом в середовищі київських археологів побутує думка, що в ІІІ–ІІ ст. до н.е. процес формування слов’янства вирував на Вісло-Волинських землях, просуваючись на схід. У ІІ–ІІІ ст. н.е. народжується Східний Центр – київська культура.

Візантійський імператор Маврікій у своїй праці “Стратегія” підтверджує висновки Прокопія про демократизм слов’ян. Він пише, що “племена слов’ян і антів живуть укупі, і життя їх однакове, вони живуть вільно і не дають нікому поневолити себе або підкорити. Їх дуже багато в їх країні і вони дуже витривалі, зносять легко і спеку, і холод, і дощ, і наготу тіла, і убозтво.

До тих, хто приходить до них, користується гостинністю, вони ставляться лагідно і по-приятельському, привітно зустрічають їх і проволікають потім від місця, охороняючи тих, хто потребує цього” (Путро О. І. Історія України. Хрестоматія. – К., 2002. – Ч. 1. – С. 22).

Коли ж почав утворюватися український народ і де його прабатьківщина?

Цю проблему варто розглядати у світлі вивчення історії праслов’ян, східних слов’ян та їх етнічних гілок, зокрема української.

Складність цього дослідження полягає в тому, що історіографія Російської імперії розглядала походження українців, білорусів та росіян як єдиний процес, який пішов у світ з однієї колиски. Як показала практика, ця концепція носила кон’юнктурний характер і була недосконалою.

Побутують й інші думки. Зокрема Б. Хмельницький вважав, що народ український (руський) походить від скіфів. Автор “Історії русів” (1846) в основу формування української народності поклав трансформацію сарматських племен.

Професор російської історії М.І. Костомаров стверджував, що існували південно-руська, сіверська, великоруська та інші слов’янські народності, які мали різні державні ментальності.

Дослідник трипільської культури В. Хвойка був переконаний, що пращури українців були подніпровськими автохтонами. Ідею автохтонізму українців відстоював М.С. Грушевський, який чи не вперше спростував походження українців, білорусів та росіян з єдиної давньоруської народності.

Археолог та мовознавець В. Петров вважав, що українцями були трипільці, і підтверджував це багатьма фактами з їх соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя.

Можна назвати й інше бачення першопочатків українців. Зокрема дослідники Т. Алєксєєва та С. Сегеда вважають, що сприятливими для розвитку українства були землі Правобережного Полісся, а основоположник української антропології Ф. Вовк переконаний, що антропологічний тип українця сформувався у вік бронзи (Ш–ІІ тис. до н.е.) на базі одного із племен комарівської, білогрудівської, ямної їй ін. археологічних культур.

Професор В.Й. Борисенко вважає, що “предки нинішніх українців” почали активно кристалізуватися у II ст. до н.е., тобто у післяскіфський період. Зберігаючи генетичну інформацію, пращури українства, за висловом автора, почали відновлювати до скіфські традиції народного життя, розміщуючи їх з набутими від згаданих вище кочових племен”.

Деякі вчені гадають, що наприкінці III ст. до н.е. спостерігаються “перші ознаки розмежування єдиної праслов’янської мови на мови майбутніх західних і східних слов’ян”. До цього додамо, що у І ст. до н. е. праслов’янські мовні території з притаманними їм діалектами помітно розмежовуються по Західному Бугу, ознаки якого простежуються і дотепер.

Розглядаючи версії про час зародження слов’ян, вчені дійшли висновку, що їх сліди потрібно шукати у житті та діяльності племен пшеворської культури (II ст. до н.е. – IV ст. н.е.). До їх складу входили венеди, які, по-суті, були першою назвою колишніх слов’ян, і які жили поміж Віслою, Одером, Західним Бугом та Середнім Дніпром.

Встановлено також, що майже одночасно з пшеварцями на Середньому Подніпров’ї, Поліссі та в Лісостепу сформувалось племінне об’єднання Зарубинецької культури (III ст. до н.е. – II ст. н.е.).

В.И. Борисенко зазначає, що “в складі зарубинецького племінного об’єднання поряд з іншими східно-слов’янськими народами беруть свій початок і українці. Відтоді простежується безперервний поступальний етногенетичний процес аж до утворення української етнічної спільноти. Можна додати, що зустріч зарубинецьких племен з сарматами в І ст. н.е. змусила їх припинити просування на південь Середнього Дніпра, Десни, Сейму, Сожу, Південного Бугу.

Саме ці обставини обумовлюють появу п’яти варіантів зарубинецької культури: середньодніпровського, поліського, деснянського, верхньодніпровського та південнобузького. Для цих регіонів характерне землеробство, обробка заліза, використання ткацьких верстатів, створення наземних приміщень з дерев’яно-глиняних конструкції, торгівля з державами Північного Причорномор’я, накопичення продуктів тваринництва тощо.

Десь на І ст. н.е. зарубинецькі племена досягли такого високого рівня економічного та культурного розвитку, що почали виділятися з племінного об’єднання венедів й виділяються  в нові етнічні групи – славенів та антів.

Підраховано, що близько 70 антських племен, українських пращурів жили на схід від Дунаю та Дністра, були крайніми стосовно до склавенів та венедів, які жили на захід від них й, очевидно, етнонім “анти” (по-іранськи пограничні жителі, люди, що жили з краю) ліг в основу назви українського етносу.

У IV ст. н.е. анти мали велике державне об’єднання, яке у період найвищого свого розвитку займало територію від Дону до Румунії й далі на Балкани. Як зазначалося, об’єднавшись у IV ст. з гунами, анти у 385 р. розгромили царя готів Вінітарія. Наступного року готи взяли реванш за поразку: полонили та розіп’яли антського царя Божа та 70 його вельмож.

Після смерті царя Аттіли (453) царство гунів розпалося. З політичної карти зникла Західноримська імперія. Зате вистояли Візантія та державне об’єднання антів. В.Й. Борисенко підкреслює, що “відносини між ними багато в чому визначали політичну ситуацію в Європі протягом другої половини V – середини VI ст. Справді, це був період найвищої могутності праукраїнського державного утворення. Після розгрому гунів племінне об’єднання антів почало війну з Візантією за сфери впливу. Як відзначають вчені, почалися так звані Балканські війни та проникнення праукраїнців на балканські землі аж до Пелепонесу та Малої Азії.

Цей процес проникнення антів на південь перервала навала уйгурських племен аварів, які у середині VI ст. під керівництвом царя Бояна почали жорстокі війни з нашими пращурами.

На початку VII ст. (602) авари під проводом царя Апсиха завдали нищівної поразки антам. Відтоді анти розпалися. Тікаючи від авар, проникали на Балкани, Центральну Європу, Малу Азію, лісостепову зону України. Як у приказці: “нашого цвіту розвіялося по всьому світу”.

Розселяючись, анти поширювали й свою культуру, мову, звички, побут. Про ті далекі часи нині нагадують такі спільні для українців та інших слов’ян слова, як “ґазда”, “гай”, “гинути”, “голота”, “гуска”, “квочка”, “комин”, “лаяти”, “люлька”, “гуня”, “ватра”, “плахта”, “сукня” та багато інших.

 

3. Руська земля

Як зазначалося, пращури українців – анти, перші кроки свого державного племінного об’єднання робили в часи пшеварської (II ст. до н.е. – IV ст. н.е.) та зарубинецької культур (III ст. до н.е – II ст. н.е.), прокладали шлях до подальшого формування української етнічної спільності.

Яскравим свідченням її господарювання, побуту та мови є археологічні матеріали черняхівської (II ст.), київської (Ш – перша пол. V ст.), празької, колочинської та пеньківської (V–VII ст.) культур. Вони розповідають, що матеріальна культура праукраїнських племен в ті часи чимдалі уніфікувалася, а етнічним центром консолідації праукраїнців ставали племена київської культури, особливо Середнього Придніпров’я. Вчені вважають, що навіть мова антів була близькою до розмовної мови Київської Русі.

Як же склалася доля антів після розпаду їх племінного об’єднання (VII ст.)?

Дослідники вважають, що на початку VII ст. волинян-дулібів завоювали авари, які жорстоко знущалися з них, запрягали у віз їхніх жінок. Літописець розповідає, що ніби саме за це бог покарав їх усіх смертю, залишивши нащадкам приказку: “Погинули яко обри”, тобто авари. Насправді ж авари через деякий час з Волині відійшли в Угорщину, розчинившись там в середовищі місцевих племен. Колишня могутність дулібів була ослаблена й вони вимушені були дещо поступитися у своєму розвитку сусіднім племенам Середнього Подніпров’я – полянам.

У цей час ця спільнота переживала етнічну консолідацію. В історичних працях відзначено, що активність цього процесу стимулювалася активністю легендарного князя Кия та його братів Щека і Хорива. До речі, немає єдності в поглядах щодо часу їх проживання. Одні вчені вважають, що вони жили наприкінці V– у першій половині VI ст., інші – на одне століття пізніше.

Змолоду Кий нібито вчився в Константинополі і там подружився з Візантійським імператором. Почав боротьбу проти Аварського каганату, з дозволу візантійського імператора зробив “спробу стати на Дунаї” і навіть заклав там місто Києвець. Проте, не зміг втриматись у ньому і мусив повернутися на Середнє Подніпров’я, де й заснував Київ. Ось як про заснування Києва пише Нестор-Літописець:

“Коли ж поляни жили осібно і володіли ролями своїми, – бо й ДО сих братів панували поляни і жили кожен із ролом своїм на своїх місцях, володіючи кожен ролом своїм – то було (між ними три брати: одному ім’я Кий, а другому – Щек, а третьому – Хорив і сестра їх – Либідь. сидів Кий на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив – на третій горі, од чого й прозвалася вона Хоривицею.

Зробили вони городок на честь брата їх найстаршого назвали його Києвом. І був довкола города ліс і бір великий і ловили вони тут звірину. Були ж вони мужами мудрими й тямущими і називалися полянами”. (Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. – К., 2002. – Ч. І. – С 25).

Цікавим є питання про термін “Русь”. Можна з певністю сказати, що походження цього терміна пов’язане з історією полян, яких в прадавні часи звали “русами”. Про першочергове відношення терміна “Русь” до українських земель свідчать не тільки спогади давніх авторів (сирійського письменника Захарія Ритора VII ст., київського Нестора-Літописця ХІ–ХІІ ст.), а й топоніми та гідроніми.

Так, наприклад, у Середньому Подніпров’ї в основі назв деяких річок лежить основа згаданого вище терміна – Рось, Росава, Раставиця. Можливо, цей термін залишили на цій землі сармати, в яких усе світле називалося терміном рос , а одне із племен – роксоланами.

Правда, є й інші твердження. Норманісти вважають, що цей термін принесли на Київщину шведи (роши, роси), які, як варяги, взяли участь у державному формуванні на полянській території і разом з якими в IX ст. була започаткована Київська Русь. Та більш детальне дослідження цього питання дає підставу дійти висновку, що термін “Русь” витікає з місцевих полянських джерел.

Можна з певністю сказати, що історія була логічною, коли для формування праукраїнської державності обрала пращурів – полян.

Поляни проживали у вигідному геополітичному середовищі. Вони опинилися у центрі праукраїнської людності, на перехресті важливих торгових шляхів. По Дніпру племена підтримували торговельні зв’язки з північним Причорномор’ям і Візантією. Через їхні землі здійснювалася торгівля між Сходом і Заходом.

У стратегічно важливому центрі їхніх володінь наприкінці V ст. столицею став Київ. Київський князь міг контролювати рух по Дніпру того люду, який мешкав у Верхньому Подніпров’ї, на берегах Ірпеня, Прип’яті, Десни, Сейму, Сожу та їхніх приток…

До полян за економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли сусідні племена сіверян і Древлян. Саме поляни, західні сіверяни й древляни у VI ст. почали об’єднуватися у федерацію племен. (Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998. – С. 38-39).

До сказаного додамо, що в ті часи (VІІ–VІІІ ст.) державотворчі процесі відбувалися і в середовищі сусідніх племен. Так, наприклад, на Заході утворилося Болгарське царство, а на Сході – Хозарський каганат, на Закарпатських землях – Великоморавське князівство. Подібні приклади можна було б продовжити. Вони додатково засвідчують, що утворення праукраїнської держави відбувалося паралельно з аналогічними процесами у Європі.

Варто підкреслити також, що вже в VII ст. сучасники праукраїнське державне об’єднання називали Руссю, а подніпровський регіон, особливо територію навколо Києва – Руська земля.

В деяких джерелах арабського походження згадані вище землі названі Куявією, Артанією та Славією. У багатьох давніх авторів було небезпідставне уявлення, що влада київського князя поширювалася на значні навколишні території.

Досліджуючи життя та діяльність наших пращурів на Руській землі, вчені помітили, що їх племінне керівництво підтримувало активні зв’язки з Візантією, країнами Близького Сходу та Європи. Так, наприклад, посли праукраїнського державного об’єднання у 838–839 роках відвідали Константинополь та столиці деяких європейських держав.

Значного авторитету набула руська земля за часів правління останнього нащадка династії Києвичів – Аскольда.

При сприянні Аскольда Русь утверджується на історичній арені як могутня країна Середньовіччя. Вона не тільки спустошує околиці Візантійської імперії, а й завдає ударів у саме її серце – Константинополь (860, 866 рр.)…

Аскольд змусив візантійського імператора підписати між Візантією та Руссю союзницький договір, згідно з яким Візантія платила Русі щорічневу данину, а Русь зобов’язувалася надавати їй військову допомогу у боротьбі з арабами. Вплив Русі на Півдні став таким відчутним, що сучасники почали називати Понт Евксінський Руським морем. (Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998. – С. 40).

Могутності руських земель в докиївський період (до появи Київської Русі) сприяли такі фактори:

По-перше, бурхлива етнічна консолідація населення Русі на базі праукраїнських племен Черняхівської (ІІ–V ст. н.е.) та інших культур. У післяантський (черняхівський) період у різних місцевостях сучасної України існували Лукарайковецька (VIII–IX ст.), Волинцівська (VІІ–VІІІ ст.), Роменська (VIII – X ст.) та інші культури, які були основою для об’єднання східних слов’ян в племена дулібів, волинян, древлян, полян, дреговичів, уличів, тиверців, білих хорватів, сіверян.

Нестор-Літописець відзначає значні відмінності у племінних звичаях схидних слов’ян. (Усі племена мали свої звичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожне – свій норов. Так, поляни мали звичай своїх предків, тихий і лагідний, і поштивість до невісток своїх, і до сестер, і до матерів своїх, і до діверів велику пошану мали. І весільний звичай мали вони: не ходив жених по молоду, а приводили її ввечері, а назавтра приносили (для її родини те), що за неї дадуть.

А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, а їли все нечисте, і весіль у них не було, а уникали вони дівчат коло води.

А радимичі, і в’ятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я (було в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси, і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі… Мали ж вони по дві і по три жінки…”. (Путро О.І. Історія України. Хрестоматія. – К., 2002. – Ч. І. – С. 25).

По-друге, консолідації згаданих вище племен сприяло нівелювання особливостей їх життя та діяльності: заглиблені в землю житла, кам’яні печі, однакові прикраси та типи посуду, схожі сільськогосподарські знаряддя свідчили про спільне спрямування їх соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного русла.

Ця звичаєва строкатість на регіональному рівні поступово нівелювалася й була поштовхом до консолідації племен, які там жили.

По-третє, консолідації племен сприяли також ремесла, які дали поштовх до розвитку первинної металургії, обробки заліза, дерева, кісток, гончарного посуду тощо. Ремісничі центри перетворювалися на адміністративні осередки. Так, наприклад, Київ став центром полян, Чернігів – сіверян, і Коростень – древлян, Волинь – дулібів. Тож не даром варяги назвали землі української території краєм “гарда”, тобто – градов, міст.

По-четверте, процесу зближення праукраїнських племен сприяли торгові інтереси, праукраїнці підтримували традиційні торгові зв’язки з причорноморськими, прикаспійськими та середньо-азіатськими містами.

Традиційно жвавими були торгові шляхи з Кримом, Подунав’ям, Візантією. Наші пращури вивозили збіжжя, привозили коштовні тканини, прекраси, посуд, металеві вироби, прянощі тощо.

По-п’яте, зміцненню єдності праукраїнських племен сприяла тогочасна демократична форма їх управління. Народне віче тримало під контролем діяльність всіх тогочасних органів управління й це виховувало почуття міжплемінного довір’я.

 

4. Християнізація праукраїнських земель: взаємозв’язки з кочівниками та Скандинавією

Християнство, яке ставало світовою формою світобачення, в ІV–V ст. стало проникати в Українські землі в образі Андрія Первозванного і пропагуватися серед подніпровського населення.

Є свідчення, що деяка частина праукраїнських старшин прийняла християнство ще в IX ст. Відомо, наприклад, що у 60-х роках IX ст. від патріарха Фотія християнство прийняв Аскольд.

Одначе, як свідчать факти, більшість наших пращурів у ті часи залишалися язичниками й поклонялися Перуну – богові грому та блискавки, Дажбогу – покровителю Сонця, Стрибогу – господарю вітру та ін.

Кожне плем’я мало своїх богів.

Давні люди вірили в духів предків, лісовиків, водяних, русалок, домовиків – вони обожнювали сили природи. Періодично під керівництвом волхвів збиралися в святилищах, або в лісових затишних місцях, приносили богам жертви і в цьому знаходили душевний спокій та контакт з природою, очищення своєї моралі та виправдання тим чи іншим вчинкам.

Отже, проникнення християнства ставало однією із вищих форм консолідації українських пращурів, згуртування їх навколо своїх князів. Одночасно слід підкреслити, що консолідацію проукраїнських племен стимулювали й інші зовнішні фактори.

У середині VI ст. в степах від Північного Кавказу до Маньчжурії виникає племінне об’єднання – Тюркський каганат, який став тиснути на аварську орду (союз кочових племен, що проживали на північ від Аральського моря).

Тікаючи від тюрків, авари в середині IV ст. у Придунав’ї засновують Аварський каганат, вступають там у конфлікт з болгарами, антами та іншими навколишніми племенами. У всякому разі під час боротьби тюрків і аварів у VII ст. виникає третє державне об’єднання – Хазарський каганат (на північ від Каспійського моря), який став грізним агресором щодо згаданих вище болгарських та слов’янських племен. Воюючи проти хозар, у VII ст. розпорошенні болгарські племена об’єднуються у царство Велика Болгарія.

В орбіту Хозарської держави попадають угри, болгари, алани, буртаси, слов’янські племена в’ятичів, радимичів, сіверян. Хозари пробують накинути свою владу і на полян, що проживали на середньому Дніпрі, але це їм не вдалося.

Хозарському каганату судилося істотно вплинути на формування державних об’єднань у болгар, угрів та багатьох слов’янських племен. Борючись проти каганату, болгарські племена сформували царство Велика Болгарія. Оскільки у залежність від каганату попали слов’янські племена в’ятичів, радимичів та сіверян, прискорилася державна консолідація і в українських пращурів – полян.

Дехто з авторів навіть схильний був ідентифікувати хозар з полянами, розглядаючи їх у світлі однакового державотворчого процесу Академік П.П. Толочко, досліджуючи цю проблему, підкреслив, що “ні до полян, ні до Києва хозари не мали іншого відношення, окрім того, що на певному етапі історії, ймовірно, у другій половині VIII ст., вони поширили на них данницьку залежність”.

Підкреслимо, що сусідство і взаємодія двох етнополітичних утворень – ранньої Русі і Хазарії – не могло пройти для них безслідно. Русь впливала на розвиток каганату у такій же мірі, в якій Хозарія впливала на розвиток її економічного життя та політичних структур.

Отже, Руська (українська) земля розвивалася і міцніла не під патронатом Хозарії, а в політичній боротьбі з її експансією. “Є підстави вважати, – зауважує автор фундаментальної праці “Київська Русь” П.П. Толочко, – що вже в часи правління в Києві князів Аскольда і Діра (60-80-ті роки IX ст.) вона була подолана у власне Руській землі”.

Для нас важливо співставити взаємовпливи східних слов’ян з північними сусідами – скандинавськими народами, яких прийнято називати в історії України варягами. Варто визначити їх роль і місце у консолідаційних процесах в середовищі праукраїнських племен, у розвитку подій їх державотворення.

У літописі ХІ–ХІІ ст. “Повісті временних літ” сказано, що “У рік 852… називалася наша земля – Руська земля. У рік 859 варяги, приходячи із Замор’я, брали данину з чуді, із словен, із мері, із весі, із кривичів. А хозари брали з полян, і з сіверян, і з в’ятичів брали вони по білій вивірці – стільки вій, диму… у рік 862 вигнали чудь, словени, кривичі і весь варягів за море, і не дали їм данини, і стяли самі в себе володіти. І не було в них правди, і встав рід на рід і були усобиці в них, і воювати вони між собою почали.

І сказали вони: “Пошукаємо самі собі князя, який би володів нами і радив за угодою, по праву”. Пішли вони за море до варягів, до русі. Бо так звали тих варягів – русь, як ото одні звуться свеями, а другі – норманами, англами, інші – готами – отак і ці. Сказали русі чудь, словени, кривичі і весь: “Земля наша велика і щедра, а порядку в ній нема. Ідіть но княжити і володіти нами”. І вибралися троє братів із родами своїми, і з собою всю взяли Русь”.

Спираючись на цей уривок, ряд німецьких учених, зокрема, Готліб Баєр, Герхард Міллер та Август Шльоцер розвили так звану норманську теорію, згідно з якою Київську Русь, нібито, заснували варяги.

Ця концепція викликала обурення з боку М. Ломоносова, оскільки вона недооцінювала державотворчі сили слов’ян. Дійсно, на початку IX ст. проникнення варягів через систему річок та озер вглиб Східної Європи активізувалося. В.Й. Борисенко зауважує, що на той час, напевне, “встановилися і перші контакти між праукраїнцями й скандинавами… На українських землях вони з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність. Тому твердження норманістів про начебто вирішальну роль варягів у створенні Київської Русі не можна визнати переконливими”.

Як зазначає канадський дослідник О. Субтельний, що “важко заперечувати участь, ба навіть провідну роль варягів у політичному житті з огляду на те, що всі правителі Києва аж до Святослава, а також їхні дружинники мали скандинавські імена. Варяги відіграли роль каталізатора політичного розвитку… У ряді випадків інтереси східних слов’ян і варягів співпадали. Це, зокрема, стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочівників, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Отже, є всі підстави дійти висновку, що Київська Русь як державне об’єднання не є витвором якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов’янсько-скандинавської взаємодії.

Й правильно окремі автори посилаються на американського історика Омеляна Пріцака, який стверджує, що Русь спочатку була поліетнічним і багатомовним торговельним союзом, якому судилося створити політичну єдність – Київську Русь.

Джерела та література:

1. Йордан. О происхождении и деянии готов. – М., 1960; Прокопий Кесарийский. Война с готами. – М., 1996; Повесть временных лет. В 2 ч. – М.-Л., 1959.
2. Алексеева Т.Н. Этногенез восточных славян по данным антропологии. – М., 1973; Баран В.Д. Черняхівська культура. За матеріалами Верхнього Дністра і Західного Бугу. – К., 1981; Баран В.Д. (у співавторстві з Козаком Д.Н. та Терпиловським Р.В.). Походження слов’ян. – К., 1991; Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К., 1968; Максимов Є.В. Зарубинецкая культура на территории УССР. – К., 1982; Нидерле Л. Славянские древности. – М., 1956; Петров В.П. Етногенез слов’ян. – К., 1972; Походження українського народу. – К., 1992; Півторак Г. Звідки ми і наша мова? – К., 1993. Трубачев А.М. Этногенез и культура древних словян. – М., 1991; Русавова И.П. Славянские древности VІ–ІХ вв. – М., 1970; Рыбаков Б.А. Новая концепция предистории Киевской Руси // История СССР. – 1981. – № 1; Седов В.В. Происхождение и ранняя история славян. – М., 1979; Славяне Юго-Восточной Европы в предгосударственный период. – К., 1990; Яровий В.І. Історія слов’ян: Курс лекцій. – К., 1999; Чмихов М.О. (Спільно з Кравченко Н.М. та Черняховим І.Г.). Археологія та стародавня історія України – К., 1992.
3. Баран В.Д. Східні слов’яни // Історія України: Курс лекцій у двох книгах. – К., 1991. – Т. 1. – С. 23-24.
4. Баран В.Д. Черняхівська культура. – К., 1981; Походження слов’ян. – К., 1991; Проблеми изучения раннеславянских древностей Юго-Восточной Европы / X Международный сьезд славистов. – К., 1988.
5. Баран В.Д. Східні слов’яни // Історія України: Курс лекцій у 2-х книгах. – К., 1991.– Т. 1.– С. 24-25.
6. Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.– С. 115-116.
7. Йордан. О происхождении и деяниях готов. – М., 1960. – С. 115.
8. Там само.
9. Прокопий Кесарийский. Война с готами. – М., 1996. – С. 250-251.
10. Грушевський М. С. Ілюстрована історія України. – К., 1991. – С. 32.
11. Там само. – С. 32.
12. Винокур І., Трубчанінов С. Названа праця. – С. 118.
13. Борисенко В.Й. Курс української історії. – К., 1998. – С. 22.
14. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 24. Яровий В. І. та ін. Історія західних і південних слов’ян. – К., 2001. – С. 14-15.
15. Баран В.Д. Східні слов’яни // Історія України: Курс лекцій у 2-х книгах. – К., 1991. – Т. 1. – С. 32-33.
16. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1991. – С. 31-32.
17. Поправ В.П. Походження українського народу. – К., 1991. – С. 28,45,87.
18. Алексеева Т.И. Этногенез восточных словян по данным антропологии.– М., 1973.
19. Вовк Ф. Антропологічні особливості українського народу. – К., 1994. – С. 18.
20. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 29.
21. Там само. – С. 29.
22. Там само. – С. 29.
23. Там само. – С. ЗО.
24. Грушевський М.С. Названа праця. – С. 31-33.
25. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 33.
26. Там само. – С. 37.
27. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996. – С.27.
28. Там само. – С. 28.
29. Винокур І., Трубчанінов С. Давня і середньовічна історія України. – К., 1996.– С. 136-137.
30. Там само. – С. 137.
31. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996.– С.35.
32. Там само. – С. 39.
33. Там само. – С. 39.
34. Повесть временных лет. У 2-х частинах. – М.-Л., 1950. – Ч. 1. – С. 18.
35. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1993. – С. 43.
36. Борисенко В.Й. Названа праця. – С. 44.
37. Субтельний О. Названа праця. – С. 45.
38. Там само.