ЗМІСТ

Вступ

1. Географічне розташування. Етнографічна історія
2. Суспільний лад. Ведення господарства
3. Скіфська рабовласницька держава
4. Джерела і норми Скіфського права
5. Занепад Великої Скіфської держави

Висновки

Вступ

Початок раннього залізного віку на території України пов’язаний із виникненням найдавніших великих племінних союзів та рабовласницьких держав, появою перших писемних відомостей про південну частину українських земель.

Маємо вияснити вплив скіфів на ментальність східних слов’ян. З цією метою маємо вияснити ментальність самих скіфів.

Літератури про скіфів досить багато. Однак невирішених, суперечливих питань, різних, часто полярно протилежних точок зору ще більше. На думку одних дослідників, скіфи – висококультурний, мудрий народ, на думку інших – дикі племена. Навіть Геродот описує їх як взірець, одночасно підкреслюючи їхнє “варварство”.

Скіфія була спільнотою неоднорідною, утвореною різними етнічними племенами. Але Скіфська держава зарекомендувала себе як добре налагоджена військова організація. На чолі сильного дисциплінованого війська стояв цар.

1. Географічне розташування. Етнографічна історія

Скіфи проживали на наших землях у VII ст. до н.е. – III ст. н.е. На думку вчених, вони прибули сюди з Північного Ірану. Наприкінці VI ст. до н.е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янка-Дніпровська на Запоріжжі.

Скіфську державу очолювали представники єдиної династії, влада яких була спадковою. Суспільство складалося з общинників, воїнів та жерців.

У VII ст. до н.е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, як він фіксує, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Озівського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. На північ від царських скіфів (у межах степової смуги України) розташовувалися скіфи-хлібороби (орачі).

І хоч у рамках скіфського племінного союзу проживали не тільки власне скіфи, а й інші племена та різноплемінні групи, які відрізнялися від скіфів за походженням і живою, цю спільність античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіфією».

2. Суспільний лад. Ведення господарства

У VII–VI ст. до н.е. більшість скіфських племен вже знаходилася на останній сходинці первіснообщинного ладу.

Родові зв’язки все ще були сильні. Основною суспільною одиницею була родова община, що складалася з кількох патріархальних сімей. Рід, родова община володіли землею, виділяючи кожній патріархальній сім’ї ділянку землі за жеребом. Приватної власності на землю в цей час не існувало.

У скіфів-кочівників кожна сім’я мала свою отару, стадо корів, але земля, як і у землеробів, належала общині, племені. Родова організація відігравала велику роль у кочівників при розподілі пасовищ, перекочовках і т.ін.

У скіфському суспільстві VII–VI ст. до н.е. вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників – кочових скотарів і осілих землеробів – виділялася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.).

Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З’являються у скіфів і раби, яких вони захоплювали під час численних воєн і походів. Але роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старійшин, і перш за все союзна рада. Але особлива роль у союзі належала військовим вождям – «царям», які очолювали скіфське військо під час походів. Влада «царів» передавалась у спадщину, але кандидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверджувалися народними зборами.

Розвиток виробництва, зростаюча майнова й соціальна диференціація, процес класоутворення, що розпочався, сприяли посиленню влади скіфських військових керівників, розвитку зародків спадкової знаті та дійсної царської влади.

Згідно з Геродотом скіфські племена, що вступали у боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угрупувань. Кожну з них очолював свій військовий вождь – «цар». Один з них на ім’я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді.

Боротьба з Дарієм І, що закінчилася перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забезпечили собі панівне становище у союзі племен. Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарією І влада «царів» і військово-дружинної знаті.

У підсумку на рубежі VI–IV ст. до н.е. у Скіфії, як вважає ряд скіфологів, відбуваються становлення класового суспільства та виникнення рабовласницької держави. Саме у цей час скіфський цар Атей усунув інших «царів» і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 340 р. до н.е. зумів об’єднати під своєю владою майже всю країну – від Озівського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н.е. виникло велике укріплене поселення – Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н.е. з македонським царем Філіппом II закінчилася поразкою і смертю Атея. Але Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишалася сильною в економічному і воєнному відношеннях. Згідно писемих й археологічних джерел, царство, створене Атеєм, існувало з IV до III ст. до н.е.

Більш міцною була Скіфська держава з центром у Криму, що склалася близько III ст. до н.е. Столицею нової держави стало місто Неаполь Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) – з міцними мурами, великими зерносховищами, багатими гробницями. Свого розквіту Скіфське царство у Криму досягає у II ст. до н.е. Воно проіснувало аж до другої половини III ст. н. е. і було знищено готами.

Рівень господарського життя населення Скіфії на той час був досить високим. Панівне становище в економіці займали орне землеробство і скотарство. Скіфи вирощували різні культури рослин. Скіфи-орачі сіяли хліб не тільки для власних потреб, але й на продаж. Орання землі здійснювалося за допомогою запряженого волами плуга, врожай збирався залізними серпами, зерно змолочувалось у зернотерках. Величезними стадами худоби і табунами коней володіли скіфи-кочівники. Значних успіхів набуло у скіфському суспільстві також виробництво шкіри, ткацтво і т. ін. Інтенсивно розвивалася торгівля з прибережними грецькими містами. Скіфи доставляли сюди хліб, худобу, хутро, рабів та інші товари, а натомість одержували вино, дорогу кераміку, ювелірні вироби. У результаті між скіфами і греками встановилися міцні й широкі торгові зв’язки.

Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві підривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багатіїв, які вважалися «найблагорднішими, що користувалися найбільшим майном», і про скіфську бідноту, яка належала до «найнижчого походження».

Внаслідок цього, з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім’я, військова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що зливалася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджувались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор’я.

У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище.

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники. Вони відбували військову службу, платили данину, виконували різні повинності. У тяжкому становищі були скіфі-орачі, які опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу міського населення становили вільні ремісники і торговці.

Нижню сходинку соціальних сходів скіфського суспільства займали раби. Головне джерело рабства у скіфів – військовий полон, підкорення сусідніх народів. Але у виробництві рабство не відігравало вирішальної ролі, хоч кількість рабів у скіфів була досить значною. Як правило, вони використовувалися у домашньому господарстві, для охорони худоби і т. ін. Дуже часто вони виступали як товар у торгівлі з грецькими містами.

Наочне уявлення про соціальне розшарування і класову структуру суспільства скіфів дають розкопки поховань, особливо грандіозних курганів скіфської знаті, що відомі в літературі під назвою «царські». У таких курганах археологи виявили силу-силенну золота й дорогоцінностей, дорогу кераміку, багату зброю і т. ін. Різкий контраст з «царськими» курганами складають поховання простих скіфів під невисокими земляними насипами із скромним набором речей або взагалі без інвентаря.

3. Скіфська рабовласницька держава

Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою правління це була одна з різновидів рабовласницької монархії.

Главою Скіфської держави був цар. Влада його передавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді випадків правитель сам виконував обов’язки жерця. Цар також здійснював судові функції.

Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв’язаний у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей вирішував багато різних важливих питань, карбував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у III–II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в II ст. до н. е. – Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалась скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні переговори Атея з македонським царем Філіппом II свідчили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський правитель.

Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті. Досить детальні й красномовні, з різноманітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфському поховання царя, поряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам’яному мавзолеї.

Навколо скіфського царя утворювався апарат державного управління. Як і у багатьох інших народів, він включав до свого складу, з одного боку, найближчих родичів правителя, а з іншого – його особистих слуг, переважно військових. За свідченням грецького історика і географа Страбона (63 р. до н.е. – 23 р. н.е.), у II ст. до н. е. скіфи у Криму знаходилися «під владою Скілура і його синів з Палакoм на чолі». А синів у Скілура було, за одними даними, шістдесят, за іншими – вісімдесят, що забезпечувало міцну підтримку владі царя. Цим теж пояснюється особлива роль військової дружини правителя та воєначальників. Найбільш впливові помічники правителя входили до складу царської ради.

Проте виникнення державного апарату не знищило повністю колишню родову організацію, її пережитки ще довгий час давали взнаки, особливо у місцевому управлінні, де зберігалися свої старійшини та вожді.

4. Джерела і норми Скіфського права

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений відповідно з інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Скіфи, згідно з Геродотом, уникали запозичення чужоземних звичаїв не тільки від інших народів й особливо від елiнів. Скіфська культура протягом усієї історії залишалася, безписемною, тому і фіксація норм звичаєвого права не могла бути здійснена. Поряд із звичаєм досить рано з’являється й інше джерело права – правила, встановлені царською владою. На великій території Скіфської держави збереглися групи населення, яні жили на основі своїх законів. Зберегли, наприклад, свої звичаї племінні союзи таврів у Криму, неври, що жили на південь від Прип’яті.

Норми скіфського права захищали приватну власність на худобу, повозки з пересувними житлами, домашні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями.

Зобов’язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу і т. ін. Звичайно договори у скіфів скріплювали клятвою, як це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіфського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів.

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах патріархату. Рахування родоводу велося по чоловічій лінії. У сім’ї панував чоловік, практикувалося багатоженство. Старша жінка займала привілейоване становище. Після смерті чоловіка вдова переходила як майно в спадщину до старшого брата померлого. Нерівність у сім’ї визначалася не тільки підкореним становищем жінки, але й тим, що старші сини у випадку одруження одержували частку майна і право на виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадкоємцем батьківського господарства.

Найбільш небезпечними злочинами у скіфів вважалися злочини проти царя (замах на життя правителя шляхом чаклунства, непокора царському наказу). Злочином була також неправдива клятва богам царського вогнища. Усі названі злочини каралися смертю.

Порушення звичаїв і відступ від віри в богів також тягли за собою смертну кару винного. Відомі злочини проти власності (крадіжка, грабіж і т. ін.), проти особи (вбивство, перелюбство, ображання).

Найбільш поширеними видами покарання були смертна кара, відрубання правої руки, вигнання. Довгий час у скіфів зберігалася кровна помста. Можна гадати, що оправи про злочини, які не зачіпали основ царської влади і взагалі інтересів держави, розглядалися у порядку здійснення змагального процесу. Проте з найбільш небезпечних злочинів здійснювався слідчий процес.

5. Занепад Великої Скіфської держави

Після розквіту Скіфської держави, який тривав протягом VІ–IV ст. до н.е., на межі IV–III ст. до н.е. почався раптовий його спад, причинами якого стало погіршення кліматичних умов та висихання степів, тривале витолочування трав’яного покриву численними стадами худоби, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Окрім того, у III ст. до н.е. на землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли кочові племена сарматів. У кількох битвах з ними царські скіфи зазнали невдачі й мусили відступити. Більшість царських і кочових скіфів осіла в Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму й утворила нову державу – Малу Скіфію. Столицею був Неаполь, рештки якого й досі зберігаються у передмісті Сімферополя. Частина скіфів поступово переходила до осілого способу життя, займалася землеробством, садівництвом, торгівлею.

Пожвавилися їхні відносини з античними містами-державами. Найвищого розквіту Мала Скіфія досягла у II ст. до н.е. Вона встановила владу над Ольвією й почала збройне змагання з Херсонесом і Боспором за панування над усією Тавридою. Правда, цьому завадив понтійський (в межах сучасної Туреччини) цар Мітрідат, який у ПО р. до н.е. військовою силою поклав край скіфській експансії. У перших століттях нової ери спостерігалося ще одне піднесення економічної й політичної могутності Малої Скіфії.

Проте, без воєнних трофеїв, у замкненому просторі, із застарілим суспільним ладом вона виявилася нежиттєздатною. До цього додалася агресія сарматів, а згодом й інших загарбників, що остаточно доконало Скіфську державу. У III ст. н.е. Мала Скіфія фактично припинила своє існування. Скіфське населення, якому вдалося вижити, поступово асимілювалося серед інших народів.

Скіфи створили високу матеріальну культуру. Вона увібрала в себе досягнення місцевих племен, передових цивілізацій Сходу, Кавказу і особливо Греції, а пізніше – і Риму. Скіфія, своєю чергою, справляла істотний вплив на економіку, суспільний устрій, матеріальну культуру та ідеологію землеробського населення лісостепової України.

Найважливішим джерелом пізнання скіфської культури були і є скіфські поховальні пам’ятки. Дослідження в Україні таких грандіозних царських курганів, як Чортомлик (біля м. Нікополя), Куль-Оба (біля м. Керч), Гайманова Могила та Солоха (Запоріжжя), Товста Могила (Дніпропетровщина), відкрили всьому світові чудові зразки скіфського озброєння, посуду, одягу і, звичайно, скіфського мистецтва (у царських могилах містилися сотні золотих предметів).

Отже, у III ст. н.е. могутня колись Скіфія занепадає й поступається місцем новим пришельцям зі Сходу – войовничим сарматам (савроматам). До складу сарматського об’єднання входили військово-політичні союзи племен язигів, роксоланів, сираків, аорсів, аланів.

Масове переселення кочових сарматських племен із заволзьких степів на територію Північного Причорномор’я починається з кінця II ст. до н.е. На порубіжжі нашої ери вони повністю освоюють степи між Доном і Дніпром, іноді проникаючи аж до Південного Бугу та Дунаю.

З І ст. до н.е. античні автори називали ці території вже не Скіфією, а Сарматією. Нова держава, будучи воєнізованим суспільством, відігравала важливу роль на міжнародній арені. Її царі влаштовували набіги на скіфів Таврійського півострова, але й разом із ними воювали проти понтійського царя. Здійснювалися постійні походи і на римські провінції. Тому для захисту від них Рим змушений був побудувати укріплення вздовж Дунаю.

У господарстві переважної більшості сарматських племен переважало кочове тваринництво. Розводили овець, велику рогату худобу, коней. У перші століття нової ери частина населення перейшла до осілості й займалася землеробством та ремеслом. Особливо вражає велика роль жінок у суспільстві сарматів.

Переказуючи легенду, за якою сармати походять від союзу амазонок зі скіфами, Геродот повідомляє, що сарматські жінки жили так, як колись амазонки: вони полювали верхи, брали участь у війнах нарівні з чоловіками і одягалися, як чоловіки. Дані археології свідчать, що сарматських жінок часто ховали разом зі зброєю і що вони нерідко виконували функції жриць.

Майже упродовж 600 років сармати наводили жах на античний світ, але у III ст. н.е. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець.

Спершу нищівного удару їм завдали готи – германські племена, які просунулися з Північного Заходу, а в другій пол. IV ст н.е. їх добили гуни – нові кочівники, що прийшли у степову Україну з Центральної Азії. Частина сарматів відійшла в гори Північного Кавказу і Криму, а частина залишилася на місцях кочовищ, ставши одним з етнокультурних компонентів черняхівської культурної спільності.

Починаючи із VII ст. до н.е. водночас зі скіфською експансією в Північному Причорномор’ї відбувається також грецька колонізація. Її причинам були: перенаселення міст-полісів, нестача придатної для обробітку землі, продуктів харчування, соціальна й політична боротьба, посилення торгового обміну. На відміну від скіфів, елліни-колоністи приходили невеликими загонами, відтворюючи на місцях свого розселення звичну для них систему поселень і господарювання. Такою господарською і водночас політичною системою був поліс – своєрідна форма соціально-економічної та політичної організації суспільства у вигляді міста-держави.

Висновки

Отже, скіфи стояли біля витоків і створили міцне підгрунтя яскравого та значного культурного феномена, який з повним правом можна визначити як «кочова цивілізація».

У скіфському суспільстві VII–VI ст. до н.е. вже можна виявити ознаки, що свідчать про розклад родового ладу. З середовища вільних общинників – кочових скотарів і осілих землеробів – виділялася родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Як свідчать археологічні дані, ставала все більш помітною майнова диференціація. З’являються у скіфів і раби, яких вони добували під час численних воєн і походів. Щоправда, роль рабської праці у Скіфії була незначною.

Слід зазначити, що скіфський спосіб життя глибоко вплинув на більшість їх близьких та далеких сусідів. Зрозуміло, найглибші сліди скіфіського впливу простежуються за матеріалами пам’яток тих племен та народів, які безпосередньо входили до складу Скіфії або якость інакше залежали від ії володарів.

Список використаної літератури:

1. К.П. Бунятян, В.Ю. Мурзін, О.В. Симоненко. На світанку Історії. Том 1.
2. Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. / За ред. акад. Академії правовик наук України А.Й. Рогожина – К.; Ін Юре.
3. Скіфська історія / За ред. Бартушева С.А. – К., 1999.