ЗМІСТ

Вступ

1. Соціально-економічне і політичне становище українського народу у ІІ половині ХІХ – початку ХХ століття
2. Україна в кінці XVIII – першій половині XIX ст.
3. Війни з Туреччиною
4. Відміна кріпацтва у 1861 році. Загальний розвиток після відміни кріпацтва
5. Військові реформи
6. Запитання та завдання

 

НАВЧАЛЬНА ЛІТЕРАТУРА

История  Киева. В 3-ч т. Т.2. – К.: Наукова думка, 1983.;

Субтельний О. Україна: історія. -К.: Либідь, 1992.; Король В. Історія України – К.: “Феміна”, 1995.;

Хрестоматія з історії України. – К.: ІСДО, 1993.

 

Вступ

 

Для глибшого розуміння процесів, що відбувалися в Україні, глибше усвідомити її стан у вказаний час, нам необхідно коротко розглянути і синхронізувати його з тими часовими рамками, подіями та соціально-економічним розвитком країн Європи, які там почали були складатися у роки, коли в Україні відбувався національно-визвольний рух під проводом Богдана Хмельницького.

Після переможної боротьби українського народу проти польських поневолювачів під проводом Б.Хмельницького Україна ставала на загально-світовий шлях розвитку.

З XIII століття починається розвиток капіталістичних відносин у Північній Італії (Флоренція). Тут рано розпочався розвиток шерстяної, а згодом шовкоткацької промисловості. На відміну від всієї Європи, у Флоренції дрібне цехове виробництво починає перебудовуватися на капіталістичних основах. Тут відбувається зародження капіталістичної мануфактури, формуються цехи, у які входять банкіри, крупні підприємці, купці, а також представники лікарів, аптекарів, нотаріусів. Це були так звані старші цехи. Формувались інші цехи (молодші) з представників різних ремісничих професій – ковалів, каменщиків, сапожників та ін. Існувала вела кількість неорганізованих дрібних кустарів і робітників.

Так у Європі почав виникати і поширюватися новий суспільний лад – капіталізм.

Тоді, коли у Європі започатковуються нові капіталістичні відносини, на землі України вдираються орди монголо-татар. Україну у своєму розвиткові відкинуто назад на декілька століть.

В середині XVІI ст. капіталістичні відносини найбільш яскраво виявили себе в Голландії (Нідерландах). Вони виникли в результаті національно-визвольної буржуазної революції 1566-1579 рр.

На той час на невеликій території Голландії з населенням 3 млн. осіб нараховувалось понад 6.500 сел і 300 міст. В містах проживало до 50% населення. Вже у XVІ ст. тут зароджуються перші мануфактури, а у XVІI cт. буржуазна власність на засоби виробництва та капіталістичні виробничі відносини заявили про себе у повну силу. Розвиток отримує мануфактурне виробництво, яке приходить на зміну цехам.

Розвиток капіталістичних відносин в Голландії супроводжувалось національною консолідацією. Встановлювалась міцна спільність території, зміцнювались економічні зв‘язки і внутрішній ринок. Зароджувались елементи загальнонаціональної культури, в галузі літератури, образотворчих мистецтв.

Внаслідок національно-визвольної буржуазної революції 1566-1579 рр. в Голландії почався розвиток капіталізму. До 1648 року, як зазначив К.Маркс (Капітал. т. 1. с. 755), Голландія стала „образцовой капиталистической страной XVII столетия”. Буржуазна революція в Нідерландах набрала форму боротьби за незалежність проти Іспанії.

З вивільненням від іспанських колонізаторів селяни стали вільними, землі дворян, духовенства та інших феодалів, що були на службі Іспанії, були конфісковані і згодом продані громадянам Голландії.

У 1640 році починається революція в Англії, яка також стає на шлях розвитку капіталістичних відносин.

Такий короткий екскурс у розвиток капіталістичних відносин у Європі надасть можливість зрозуміти розвиток подій в Україні.

 

 

1. Соціально-економічне і політичне становище українського народу у ІІ половині ХІХ – початку ХХ століття

 

1648 рік відзначається перемогою Українського народу над польськими феодалами. З поваленням польського панування в Україні ми спостерігаємо процеси розвитку, подібні до тих, які відбувалися в Голандії (Нідерландах) після вигнання іспанських колонізаторів, де започатковуються нові капіталістичні економічні відносини.

Однією з важливих ознак, що вели до виникнення капіталістичних відносин в Україні, була податкова система. Протягом всієї II-ї половини XVII століття після Березневих (1654 р.) угод з Московським царством (окрім 1666-1668 рр.) було те, що усі податки, які надходили від населення України, йшли на користь України. Контроль за збором податків концентрувались в руках українського гетьманського уряду, в тому числі, козацької старшини.

Найбільшим податком була СТАЦІЯ – продовольчий і частково грошовий податок, який йшов на утримання війська. Розміри стації були різними і узалежнювалися в одних місцевостях – з кількості волів і коней, в інших – в залежності від кількості землі.

Всі зміни в економіці України виникли в результаті переможної національно-визвольної боротьби. Українські селяни, рядові козаки і міська біднота визволились від польських феодалів, стали вільними.

Наступ нових, буржуазних відносин в Україні проявлялося в знищенні великого землеволодіння, хазяями якого була польська шляхта та польські магнати. Так, маєтки вигнаних з України польських магнатів, католицької церкви, польської шляхти перейшли в розпорядження військового скарбу, тобто, під контроль установ української державності. Можно говорити про націоналізацію їх Українською державою.

Юридично головним розпорядником земель, що перейшли у військовий скарб, був Гетьман, який, як голова уряду, мав право їх роздавати або продавати. У більшості колишніх маєткових землеволодінь колишніх польських феодалів утворилися вільні військові села, які не належали окремим власникам, а підпорядковувалися гетьмансько-старшинській державній адміністрації.

На перехід до капіталістичних відносин вказувало те, що основна маса народу, в тому числі і селяни, відмовлялися виконувати феодальні повинності вже навіть на користь українських зфеодалізованих польською владою власників. Наслідком встановлення української державності була втрата польськими магнатами і шляхтою їх питомої ваги в галузі промислів і торгівлі. Панівне становище в промислах і торгівлі, а також у зовнішній торгівлі, переходить в руки українських міщан, козаків, контролюється козацькою старшиною.

На початку 30-х років XX століття совєтська історична наука так писала про виникнення державності України:

“В середине XVII в. Украина переживает антифеодальную крестьянскую революцию, известную в истории под названием Хмельниччины, приведшую в восточной Приднепровской Украине к временному уничтожению выросшего здесь крупного землевладения и начавшей слагаться крепостной зависимости крестьянства.

…Революция окончилась ликвидацией крупношляхетского землевладения, перешедшего на некоторое время в свободное пользование крестьян. Земли же православных монастырей, а также отдельных шляхтичей, перешедших на сторону револиции, и казацкой старшИны остались за ними”.

(МСЭ. т. 9. М. 1931. стр. 114-115).

І далі:

“В результате революции восточная часть Украины, входившая ранее в Литовское государство, образует отдельное сословно-казацкое государство – Гетманщину, находящуюся под управлением казацкой старшИны во главе с её выборным гетманом, вошедшую в 1654 г. на вассальных правах в состав Московского государства.

Великодержавно-шовинистическая историография рассматривала так называемое „присоединение Украины” к России в 1654 г. как „воссоединение” двух частей единой „русской” национальности (В.О.Ключевский и др.) и отрицала самостоятельность исторического процесса развития Украины”.

(МСЭ. т. 9. М. 1931. стр. 115).

Отже, в Україні було створено козацьку державу, в якій під впливом феодальної Польщі тільки ПОЧИНАЛА СКЛАДАТИСЯ (“начавшей слагаться”) кріпацька залежність селянства. З вигнанням польських феодальних власників та переходом до вільної праці на землі, в Україні складаються умови для розвитку капіталістичних відносин. Таким чином, в основних своїх рисах співпадають результати революції в Голландії і в Україні.

Україна XVII і ХVІІІ століть не мала часу на мирну відбудову: вона вела велику боротьбу за свою незалежність, практично з відсутністю союзників у своїй боротьбі; навкруги були тільки держави, що мріяли панувати над всією Україною.

Встановлення нових економічних відносин сприяло розвиткові України. В містах України почали виникати об‘єднання по фаховим ознакам. Основну масу населення міст становили ремісники об ‘єднані в цехи, купці об ‘єднувалися у певні організації (наприклад, Ніжинське торгівельне братство). Купці не тільки займалися торгівлею і промислами, а брали також в оренду збір різних податей до міської і військової казни. Поряд з ремісниками в містах працювали підмайстри і поденники, було багато дрібних торговців.

Великі міста України користувались “Магдебургським правом”. Міста – Київ, Ніжин, Переяслав, Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Почеп, Погар, Глухів, Короп, Мена, Остер, Гадяч, Полтава – в економічному відношенні були вагомими містами України з розвинутим ремеслом і торгівлею. Їм належали земельні угіддя та села, якими управляли і користувались члени міських магістратів: війти, бурмстри і райці. Посада міського управління юридично була виборною. Загалом, адміністративний і фінансовий апарат гетьманського уряду, включаючи військо, суд і місцеве управління, були органами української республіканської державності.

В маєтках старшИни, монастирів, багатих козаків, будувалися гути і рудні. На гутах виготовляли віконне скло і скляні вироби, на руднях – залізо. Гути були побудовані під Конотопом, Києвом. Залізо на Україні виробляли з болотних і озерних руд. З давніх часів гути існували на Чернігівщині і Стародубщині (яка сьогодні в Росії). Найбільше рудень було на Стародубщині, Чернігівщині та Ніжинщині.

Стародуб в той час був значним торгівельним і ремісничим центром. За даними переписних книг 1666 р., ремісники різної категорії, купці і торговці міста становили близько 50% його населення (окрім цього, це говорить і про освітній рівень міст України). Заможні купці Стародуба вели торгівлю не тільки з Московією, а й з іншими країнами. У Стародубі, Переяславі, Ніжині, в інших містах України значна частина населення займалася сільським господарством.

Зростання міст свідчило про економічний розвиток України, а також про поглиблення суспільного поділу праці, відокремлення промислово-торгівельної діяльності від сільськогосподарської.

Так зароджувалися капіталістичні форми господарювання. Виділення міських центрів, де зосереджувались одні чи інші види ремесла, свідчило про те, що ремісниче виробництво перетворювалося у дрібнотоварне, тобто, у те виробництво, яке обслуговувало вже не окремого індивідуального замовника чи споживача, а почало утворювати ринок.

Так, наприклад, у Ніжині у 1666 році було 642 податних двори, з них 184 – двори ремісників, 57 – купців. Це становило 33,4% всіх жителів міста. Серед ремісників у містах України пееважали теслярі, ковалі, чинбарі, гончарі, шевці, склярі, бондарі. Саме ліквідація польсько-шляхетського панування сприяла розвитку міст в Україні – міста перестають бути необмеженою власністю феодалів. У містах і містечках жило до 20% всього населення Лівобережної України. У 1665 році разом із сотенними містами і містечками їх алічувалось близько 90.

Міста, де чимала кількість займалась промислами і торгівлею, налічувалось 36.

Економічним і політичним центром України, як і завжди, був Київ. Окрім Києва, великими містами були – Стародуб, Нижин, Переяслав Чернігів, Новгород-Сіверський, Батурин, Нові Млин, Остер, Лубни, Миргород, Полтава та ін.

У Києві серед ремісників виникли: кравецький, ковальський, шевський, цирульний, кушнірський, а також стрільників і лучників. У Чернігові – теслярський, шевський, рибальський, кравецький, сріблильників, лучників, ковалів, гончарів, пильщиків, слюсарів, бондарів, музикантів та інших. Деякі цехи об‘єднували по кілька ремісничих професій. Майстерність українських ремісників була відома далеко за межами України. Такі українські міста, як Київ, Львів, Кам ‘янець-Подільський, були центрами ремісничого навчання. До них прибували учні з різних місцевостей України.

Київ, Ніжин, інші міста України підтримували торгівельні стосунки з правобережними та західноукраїнськими землями.

Міцні зв‘язки існували між Лівобережжям, Слобожанщиною та Запоріжжям. Запорізькі козаки були чудовими майстрами: ковалями, ливарниками, будівельникми. Морські чайки, байдаки, дуби, рибальські каюки і човни, збудовані ними, здобули велику славу. На Січі виробляли порох, залізні і свинцеві ядра для гармат.

Запорізькі козаки вели значну торгівлю з Литвою, Польщою, Туреччиною, Кримом, з різними районами України та Московії. Із Запоріжжя вивозили хутро, шкіру, вовну, сукна, папір, деякі предмети розкоші. На Запоіжжі не знали кріпацтва. Тому Запорізька Січ лишалася генератором капіталістичних стосунків, вона підтримувала повстання проти феодального гніту в Московії (Степан Разін), у Польщі, в самій Україні.

Так в Україні йшов процс формування загальноукраїнського ринку. Велику роль в цьому, як у зовнішній, так і у внутрішній торгівлі, відігравали торги і ярмарки. Тільки у 1665 році в Україні у 1 місті відбулося 40 ярмарків. Лише Прилуки були зв‘язані з ярмарковою діяльністю та торгівлею таких міст і местечок, як Полтава, Лохвиця, Кролівець, Батурин, Короп, Липовець, Варва, Лодіївка, Березна, Нові Млини, Воронове, Бориспіль, Лютеньки, Кобижча, Носівка, Баришівка, Волошівка, Золотоноша, Ніжин, Переяслав.

Великі ярмарки відувалися в Бродах, Заславі, Ярославі (сьогодні у Польщі), Снятині та інших містах Правобережжя. На них продавалися сілезькі суконні та шовкові ткании, голландські і швабські полотна, австрійські коси. З країн Балканського півострова – Болгарії, Сербії, Валахії і Молдавії доставлялися шкіряні вироби, різні тканини, зокрема “Габу” (грубе сукно), з Туреччини – предмети розкоші і прянощі. На українські ярмарки прибували купці з Польщі, Угорщини, прибалтійських країн.

Таким чином, встановлення Української державності розхитало феодально-кріпосницьку систему на землях України і привело до її знищення. Відбулося зростання економічних зв‘язків між окремими частинами України у XVII cт., незважаючи, що окремі частини України знаходилися по різні частини імперських кордонів, але яка у ці роки мала власний митний кордон, і як гетьманська держава, мала тісний адміністративний і економічний зв‘язок зі своїми окремими частинами (Лівобережжям, Слобожанщиною, Запоріжжям і Правобережжям), здійснювало процес формування загальноукраїнського ринку, укріплювало єдність Української Нації, сприяло процесу власного, українського, національного самоусвідомлення.

Маємо підстави констатувати наступне: з перемогою буржуазної національно-визвольної революції в Україні у другій половині XVII cт. на основі подальшого розвитку товарно-грошових відносин, зростання міст, ремесла і промислів, почався розвиток нових, буржуазних відносин в Україні.

В той же час на Московщині в середині XVII cт. вже досить яскраво проявилися риси абсолютизму і посилення феодально-кріпосницького гноблення.

Але ті нові капіталістичні відносини, що почали були виникати в Україні завдяки Національно-Визвольній буржуазній революції, повільно повернулись до відновлення феодалізму. Цьому реакційному і зворотньому процесу сприяла самодержавно-кріпосницьке абсолютистське Московське царство, особливо дворянсько-феодальні реформи кріпосництва, які здійснював цар Петро І. Він перекрив зв‘язки України (включно як політичні, так і економічні) з передовими країнами Європи, сприяв свідомій (і підсвідомій) переорієнтації українського шляхетства з не міцних ще буржуазних відносин, які почали зароджуватися в Україні, до економічно їм вигідних владних можливостей феодально-самодержавних взаємовідносин, які панували тоді в Московсько-Російській державі.

Спираючись на самоволю московських царів» які роздавали „помєстья”, певні представники вільного козацького шляхетства перетворились на слуг царського самодержавства, ставали виконавцями феодально-кріпосницьких відносин, перетворились, як казав Т. Шевченко, „у варшавське сміття, грязь Москви”.

Егоїстичні вигоди, що вели до особистого збагачення, до отримання привілеїв від російського самодержавства, отримання прибутку, який в своїй основі залежав не від виробництва, а від милості самодержця, сприяли перетворенню української провідної верстви із стану вільного шляхетства до стану „столбового дворянства”. Якщо до прийняття Україною угоди про зверхність Московського царя Українська шляхта вважала себе особливим станом, всіма силами намагалася зберегти свої станові права, козацькі вольності, то під впливом російської самодержавно-кріпосницької дійсності орієнтація на нові буржуазні відносини, що народжувалися під тиском національно-визвольної буржуазної революції 1648-1657 рр., не отримала розвитку. Не сталося усвідомлення прогресивності напрямку цього шляху. Їх свідомість опанувала і повернула назад російське самодержавно-кріпосницьке колоніальне панування. Відбулася “повзуча інтервенція”, де монархічний феодальний устрій Росії поглинув буржуазну республіку в Україні.

Свого часу, на початку 30-х років XX ст., совєтська історична наука цей процес характеризувала наступним чином:

„С присоединением Гетманщины к крепостническому Московскому государству на Украине усиленно развиваются крепостнические отношения.

…На самом же деле так называемое ,,присоединение Украиньґ” было результатом предательства интересов украинских народних масс казацкой верхушкой, пошедшей на соединение с Москвой из своих собственнических рассчётов: с помощью крепостнической Москвы на Украине были восстановлены сброшенные было революцией 1648-54 гг. крепостнические отношения, выгодные казацкой верхушке, нуждавшейся в рабочих руках для своих земельных владений. …Казацкая старшИна путём покупки, грабежа и выпрошеных дарований от царя и Гетманского правительства собирает в своих руках огромные земельные владения. Крестьянство попадает в новую крепостную зависимость от новых помещиков – казацкой старшИны”. (МСЭ. т.9. М. 1931. стр. 115).

З часом, під впливом московських феодальних відносин почав розвиватись процес виникнення крупного старшинського землеволодіння. Одночасно розпочинається обезземелювання вільного українського „простого селянства”. Це обезземелювання сáме й почалося з „пожалованія” земель вільних селян тим, хто став на службу російському самодержавству. Почався процес закріпачення вільного українського селянства. Поступово, до кінця першої половини XVIII ст. створилися умови до наступу Московії на Україну, ліквідації Запорізької Січі, самостійності України, до загального закріпачення українського населення. У 1783 році указ Катерини II поширив російське кріпацтво на землі України:

„Казацкой старшИне даровано было законом 1784 г. право русского дворянства, и русское крепостное право распространено на Украину. Украинская старшИна, получив право русского дворянства и крепостных, конечно не шелохнулось при уничтожении своей ,,национальной” государственности. Включённая в состав русского государства как его провинция, Украина окончательно превращается в XIX в. в русскую колонию, в которой русское правительство усиленно начинает искоренять всякие следы национальных особенностей, а украинский народ окончательно становится угнетённым, задавленным национальным гнётом и крепостным правом”. (МСЭ. т. 9. М. 1931. стр. 116. Курсив мій – Р. М.).

Факти неспростовно вказують на те, що протягом кількох століть український народ, що боровся за свою свободу, створив об‘єднання „вільних людей” /козаків/, за допомогою яких відновив свою державність.

Україна, до прийняття персонального об‘єднання з Москвою та остаточної ліквідації її державності, зберігала свої досягнення, які були невід‘ємними від загальноєвропейського розвитку культури, як у галузі права, так і у галузі науки, мистецтва, релігії.

Україна до поєднання з Москвою вже мала свої європейського та світового рівня наукові осередки, такі як Острозька Академія, Львівська Братська Школа, Київський гурток Єлісея Плетенецького, Києво-Могилянську Академію, гурток Петра Могили, широко розвинену систему шкільного виховання, високий рівень грамотності населення, не виключаючи й жінок. Тому-то цар Петро Перший із знанням справи пояснював членам російського Сенату політику Росії стосовно України. Вказуючи на рівень культури українців, Петро І сказав:

„Сей малороссийский народ и зело умён и зело лукав: он яко пчела любодельна, даёт Российскому государству и лучший мёд умственный, и лучший воск для свечи российского просвещения, но у него есть и жало.

Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского царства; но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже* ”.

(*Авантаж – от фр. avantage – выгода, польза, благоприятное положение).

Цит. по: Д.МОРДОВЦЕВ. Собр. соч. С-Пб. 1901-1902).

Відновлення та існування Української Держави у формі Запорізкого козацького Гетьманату, починаючи від часів П.Сагайдачного до скасування Катериною ІІ Запорізької Січі /1775 р./ та введення нею кріпацтва в Україні /1783 р./, вказує на те, що підпорядкування України самодержавству у 1654 році привело до ліквідації державності України, як європейської держави, що звільнилась з-під польського панування.

Таким чином, наслідком процесу що був започаткований Переяславською Радою, стало те, що за період ХVIІ-ХVІІІ ст. Україну було зупинено у своєму державному будівництві і розвиткові, зіштовхнуто з прогресивного шляху формування вільного підприємництва, знищувалась національна осібність Українського народу. У цей період Україну повернено до відновлення відживаючого в Європі феодально-кріпосницького ладу. В той час, коли з Англійською буржуазною революцією (1640 р.), а згодом і Французькою буржуазною революцією (1789 р.) в Європі все більше зміцнювалася нова прогресивна економічна формація. Україна ще на десятиліття була відкинута назад у своєму розвитку.

Отже, у 1654 році сталося несумісне поєднання двох різних по своєму устрою держав — республіканської України і монархічного Московського царства, двох різних народів, які з часу розвалу Української імперії Рюриковичів (Київської Русі) і утворення (з 1157 р.) самостійного Володимиро-Суздальського князівства (на землях якого утвориться Московське царство), понад ніж 600 років не мали нічого спільного як у державному будівництві, так і у сфері духовного світогляду, жили осібним, нічим не поєднаним життям.

Важливість створення Української козацької державності в тому, що Український народ протягом всієї своєї боротьби з поневолювачами України показав своє рішуче бажання відновити Незалежну Українську Державу й у важких умовах кривавої боротьби з різними нападниками цю державність відновив. Немає сумнівів, що в умовах мирного часу ця держава спромоглася б захистити й розвинути економічні, а також політичні та національні інтереси Українського народу. Повалення Української державності Московською державою і поступове наступне поглинання України Росією призвело до встановлення в Україні чужої системи економічного та політичного утиску, системи, що існувала в Росії і підтримувалася всією вагою її державної влади. Ця чужа Україні система насаджувала на землях України владу поміщиків – „помєщала” представників царської дворянсько-поміщицької влади „імєнія” в Україні, перетворювала в умовах російської окупації України в поміщиків продажну частину українського суспільства.

Існування Української держави у часи Козаччини свідчить, що тільки незалежність, створення власної державності надає можливості для вирішення проблем за волевиявленням народу, не боятися насилля і вільно йти шляхом загальнолюдського прогресу.

Треба добре пам‘ятати слова Великого Кобзаря:

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тільки

На чужому полі.

В своїй хаті, своя правда,

І сила і воля.

 

2. Україна в кінці XVIII – першій половині XIX ст.

 

На початку XIX ст, населення Росії становило 43 мли.осіб, у тому числі України – 7,5 млн.

На зламі ХVІІІ-ХІХ століть і у подальшому в Україні від причин її колоніальної залежності від Московії ті капіталістичні паростки економіки, що почали були складатися після перемоги національно-визвольної буржуазної революції 1648-1659 рр., все більше зникають під тиском деспотичної феодально-кріпосницької Росії.

Після введення Катериною ІІ кріпацтва в Україні режим кріпацтва посилено: у 1796 році селянам заборонено право вільного переходу. У тому ж 1796 році російські кріпосницькі порядки були поширені на південь України. В результаті селяни Південної України, Криму, інших районів були позбавлені права переходу і остаточно закріплювалися за тими поміщиками, на чиїх землях мешкали.

Павло І роздав на Україні у власність поміщикам 150 тисяч державних селян.

У 1796 р. в Україні введено російський адміністративний губерніальний устрій:

Лівобережна Україна була перетворена у Малоросійську губернію, Слобідська Україна – у Слобідсько-Українську губернію, яка, у свою чергу – у 1835 р. переіменована у Харківську губ.

Правобережжя поділено на три губернії – Київську, Волинську і Подільську.

З Південої України і Криму утворено Новоросійську губернію, яку у 1802 р. поділено на Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії.

12/ХІІ 1796 року Указом Павла І в Новоросії введено кріпацтво. (Див. БСЭ. т. 42. М. 1939. с. 251).

На початку XIX ст. Малоросійська губернія була перетворена в Малоросійське генерал-губернаторство з губерніями Чернігівською і Полтавською.

З Південної України і Криму утворено Новоросійська губернія, яку у 1802 р, поділено на три губернії – Катеринославську, Херсонську і Таврійську.

Спираючись на російських поміщиків, яким на Україні були роздані великі землі, Московія утверджувала в Україні свій самодержавно-кріпосницький лад.

Подібна практика продовжувалася і у наступні роки – русскім поміщикам роздавалися великі обшари українських земель. У зв’язку з тим, що на Півдні України в поміщицьких маєтках не вистачало робочої сили, сюди з Центральної Росії переселено понад 160 тисяч селян-кріпаків.

На початку XIX ст. уряд Росії приступив до надання земель на Півдні України великим урядовцям і поміщикам під вівчарські заводи. Князі Воронцов і Кочубей, граф Строганов, барон Штігліц, поміщики Абаза, Гавриленко, іноземці Фальц-Фейн, Філіберт та інші стали власниками маєтків у кілька десятків і навіть сотень тисяч десятин. Наприклад, генерал-майор Балабін мав 13 тисяч десятин, чиновник Дебальцев – 18 тис., графиня Скавронська – 55 тисяч, полковий осавул Гнида – 13 тисяч. В одному Олександрівському повіті у 1805 р. було 126 поміщиків, яким належало 590 тисяч десятин землі.

Так, генерал-майор Балабін в Олександрівському повіті Катеринославської губ. у 1805 році мав 13 тисяч десятин землі, чиновник Дебальцев – 18 тис., графиня Скавронська – 55 тис.

В той же час на Півдні України, де феодально-кріпосницькі відносини характеризувалися найбільшою слабкістю ніж на Правобережжі і Лівобережжі, тут посилювались капіталістичні методи ведення господарства, ширше застосовувались удосконалені сільськогосподарські знаряддя. Посівна площа Півдня у зв’язку з цим, зросла з початку XIX ст. до 60-х років з 800 тисяч до 6 млн. десятин.

У кінці 30-х – початку 40-х років в Україні починається промисловий переворот. Так, у 1825 р. налічувалось до 650 промислових підприємств, а у 1860 р. – 2.330 (без винокурень).

В кінці XVIII ст. і протягом 40-50 рр. XIX ст. з’являються численні мідярні, чавуноливарні та машинобудівні підприємства, що працювали переважно на привозній сировині.

У кінці XVIII ст. – першій половині XIX ст. найбільш розвинутими галузями промисловості на Україні були: винокурна, суконна, салотопна, свічково-миловарна, шкіряна, тютюнова, цукрова, цегельна, селітрова, машинобудівна. Окрім них діяли борошномельна промисловість, олійна, полотняна, паперова, поташна, залізорудна, металообробна, кам’яновугільна, фарфоро-фаянсова та ін.

(Як бачимо, не тільки вареники самі скакали до рота Пацюку, як писав М.Гоголь, – потенціал України був досить значним).

Протягом 1842-1856 рр., кількість цукрових заводів в Україні зросла з 67 до 218.

До 1861 р. на цукрову промисловість Київщини припадало 60% виробленого на Україні цукру, а загалом по Росії Україна на 1861 р. давала вже 80% вироблено цукру.

У 1860 р. на Україні налічувалось до 20 суконних фабрик капіталістичного типу, з яких 9 знаходилися у посаді Клинці на Чернігівщині (сьогодні в Росії). Видобуток вугілля в Донбасі збільшився з 146 тис. до 6 млн. пудів.

За період 1805-1859 рр., зросла кількість суконних підприємств – з 27 до 160.

На 1861 д. в губерніях України було понад 20 машинобудівних заводів.

Розвитку капіталізму сприяли ярмарки і базари.

У 1858 р. в Росії відбулося 4.930 ярмарків, з яких на Україну припадало до 2 тисяч (40%).

На початку XIX ст. в Україні (крім Волинської губ.) збирали 31 млн. четвертей (235 млн. пудів) хліба (четверть = 0,21 куб. м.), з яких понад 11 млн. четвертей (80 млн. пуд) йшло на продаж.

Через чорноморсько-азовські порти України протягом 1812-1859 рр. вивезено 92 млн. четвертей хліба, що становило 41% експорту хліба з Європейської Росії.

З 15 млн пуд. вовни, що вивезли з Європейської Росії, 8 млн. пуд. припадало на Україну (53,3%).

В часи правління цариці Анни (1730-1740) і її фаворита – німця Бірона, терор проти українців посилено. Царська охранка або так звана „Тайная канцелярія” нелюдськими тортурами примушувала людей каятись у неіснуючих злочинах, за визнаннями котрих слідували колесування, страти на дибах, на палях, вирізування язика, відтинання рук, ніг.

 

3. Війни з Туреччиною

 

Перебуваючи у складі Росії Україна стає заручницею агресивної політики Російської імперії.

Україна основний донор всіх воєн, що їх розпочинала імперія. Це було ще однією негативною стороною антиукраїнської політики, яка йшла з часів Петра І.

Додатком до терору спричинилася чергова війна з Туреччиною, що почалася 1735 року. На Україну покладено найбільший тягар війни, який, як і у попередні часи від Петра Першого починаючи, спричинив до нової руйнації українського господарства. Окрім участі у війську – забезпечення його людьми, Україна знову повинна була постачати харчі, вози, коней, волів, погоничів та ін. Під час війни загинуло від голоду 12 тисяч коней, які були взяті з України.

Із загальної кількості 54-х тисяч війська, що під командуванням фельдмаршала Мініха вдерлася до Криму, було 12.730 українських козаків. Мініх втратив половину війська. Найбільші втрати були в українській частині війська. І основні втрати були не від бойових дій, а від епідемій та відсутності забезпечення військ.

Історик Н.Полонська-Василенко вказує, що за період війни було притягнуто до війська 157.300 козаків і 205.000 селян, з яких загинуло 34.200 людей та 47.000 коней.

Україна зазнала втрат на 1,5 млн карбованців – колосальна цифра на той час, коли віл коштував пересічно 8 крб. Волів та коней уряд забрав на 146.355 крб, обіцяючи повернути цю сумму – і не повернув. Не повернув і 140.138 крб. за провіант і фураж.

Сільське господарство занепало: в Ніжинському полку, що мав 140 тис. населення і споживав щороку 1 млн.500 тисяч пудів збіжжя (24.570 тонн), зібрано в 1737 р. лише 160 тис. пудів. Російський уряд, загрожуючи карами, заборонив гнати горілку. Але це не рятувало становища: козаки та селяни перебували в походах, не було кому сіяти. А на Україні стояли в 1737 році 75 російських полків, в тому числі 23 кінних, які населення мало утримувати. Року 1738 залишилося 50 полків. Протягом 25 років Україна не могла ще повернутися до попереднього стану. (Див.: Н.Полонська-Василенко. Історія України. т.2.с.94-95/.

За часів Катерини II поглиблювався занепад господарства, пов’язаний з початком нової війни з Туреччиною (1768-1774 р.). Не встигнувши залікувати наслідків війни з Туреччиною 1735-39 років Україна знову повинна була утримувати імперські війська у цій війні. Війська, що проходили через Запоріжжя, знову викачували звідти коней, волів, продукти. Знову господарство почало приходити до занепаду від того, що багато козаків було забито, покалічено або продовжувало знаходитися у діючій армії.

Смерть Катерини II не полегшила долі українців: у додаток до всього найстрашнішою військовою повинністю для українців став призов до армії, впроваджений в Україні у 1797 році. Термін служби встановлено у 25 років. Через муштру, що панувала в московітському війську та часті війни, що вела Московсько-Петербургська імперія, цей термін перебування у війську вважали рівносильним смертному вироку.

У 1806 році почалася нова війна з Туреччиною. Був оголошений набір ополчення у 31 губернії. На Україні він провадився в Чернігівській, Харківській, Полтавській, Київській, Херсонській та Катеринославській губерніях. З Лівобережної України для потреб війни було взято понад 6 тисяч возів, близько 7 тисяч пар волів, понад 1 тис. коней і понад 4 тис. погоничів. У травні 1812 року був підписаний мир. Але вже в червні почалася війна з Наполеоном.

На кордоні Наполеону протистояло три армії загальною чисельністю 220 тис. осіб.

У війні 1812 р. з лівобережних козаків було сформовано 15 полків (9 полтавських і 6 чернігівських), які налічували 18 тисяч чоловік. Загалом, чисельність усіх сформованих на Україні військових частин становила 60 тисяч чоловік. На потреби ведення війни з України було вивезено великі суми грошей, багато продовольства, фуражу, волів, коней, засобів транспортування.

Загальна сума тільки грошима становила до 10 млн. рублів.

У війні з Наполеоном покрили себе славою Полтавський, Чернігівський, Київський, Харківський, Сумський, Ізюмський, Охтирський, Чугуївський, Катеринославський, Волинський та інші піхотні і кінні полки. Але тільки декілька сотень українців -рядових і офіцерів були нагороджені військовими орденами. Так, наприклад, за подвиги, проявлені під час Бородинської битви, було нагороджено всього 40 воїнів-українців Охтирського драгунського полку.

Не покращився стан України і після пермоги над Наполеоном. Повсюдною ознакою імперської присутності на Україні була російська армія. Її численні залоги і форти усівали всю країну, а її командири обкладали населення обтяжливими повинностями. Ставлення російських вояків до місцевого населення несло відверто характер окупаційної армії.

Окрім цього, Олександр І і його воєнний міністр Олексій Аракчєєв у період з 1816 по 1821 р. почали засновувати ненависні військові поселення. Військова муштра була перенесена і в них. Близько 500 тисяч солдатів отримали наказ будувати поселення на зразок військових таборів, у яких кожен крок приватного життя, одруження, дозвіл мати дітей, підпорядковувався суворим і докладним інструкціям.

Так значно нижча культура Московії почала душити більш розвинену українську. На це вказують наступні статистичні дані: по переписах 1740-1748 рр. в 7-ми полках Гетьманщини було 866 шкіл на загальну кілкість 35 міст, 61 містечко, 792 сел і 206 деревень. По Рум’янцевському опису у Чернігівському полку було 142 села і 143 школи. На територіях Чернігівського, Городненьського і Сосницького повітів у 1768 році було 134 школи. Причому, 1 (одна) школа припадала на 746 осіб населення, а в 1875 р. на цій самій території було 52 школи, з яких 1 (одна) припадала на 6.730 осіб населення.

М.Грушевський, у зв‘язку з цим, писав:

„Таким образом, школы: высшие й низшие создавали очень значительную среду, где довольно успешно розвивались и распространялись начатки народного творчества XVIII в., пока старая школа Гетьманщины не погибла под давлением регламентации, проведенной в местных отношениях центральним правительством: введением церковних штатов, закреплением за приходами дьячков и стеснением их свободного передвижения”. (М.ГРУШЕВСКИЙ. Очерк истории украинского народа. 2-е изд. Киев. “Лыбидь”. 1991. стр.309).

Як зазначалося, на початку ХІХ ст. населення Росії без України мало 35,5 млн. населення, Україна – 7,5 млн.

На кінець 50-х років воно зросло в Росії до 67 млн., а України – до 13 млн. осіб.

Міське населення України, як і в цілому по Росії, становило 5%. На кінець 50-років населення України за рахунок колонізації Півдня втікачами і переселенцями з Центральної Росії, та за рахунок народжуваності збільшилося до 13 млн. осіб.

На цей же час у володіннях поміщиків на Україні перебувало 5,4 млн. селян-кріпаків: понад 3 млн. на Правобережжі, 1,7 млн на Лівобережжі та 690 тис. на Півдні України, тобто – 58% кріпаків від усього населення Правобережжя, 35% – Лівобережжя і 25% на Південній Україні. Загалом, поміщицькі селяни-кріпаки становили 40% населення України, що входило до складу Росії.

На кінець 50-років у володінні поміщиків знаходилося 5,4 млн. селян-кріпаків. На Правобережжі поміщицькі селяни становили 58%, на Лівобережжі, де кріпацтво юридично остаточно було оформлено у 80-х роках XVIII ст., їх кількість становила 35%, у Південній Україні – 25%. Загалом селяни-кріпаки становили до 40% населення підросійської України.

Оскільки на Півдні України поміщикам не вистачало кріпаків, з центральних губерній Росії туди було переселено 160 тисяч русскіх селян-кріпаків. Але й значну частину переселенців становили кріпаки-втікачі з Росії.

У 1858 році в Україні відбулося до 2 тисяч ярмарків, що становило 40% від усіх ярмарків по всій Росії (до 5 тисяч). Протягом 1812-1859 роки тільки через чорноморсько-азовські українські порти було вивезено 41% всього експорту хліба Європейської Росії, 15 млн. пудів вовни, з яких 53,3%, тобто – 8 млн. Пудів припадало на Україну. На початку 50-х років тільки через одну Харківську губернію провезено 3 млн. пудів солі, для транспортування якої використано 50 тисяч возів.

Реакційне правління Миколи І (з 1825 р.) викликало розвиток революційних рухів в імперії. Це мало свій відбиток на розвиток ситуації в Україні, де почали посилюватися прагнення до відновлення української державності.

Загалом, це був період, який вів до революційних подій у Західній Європі, а 40-і роки XIX ст. започаткували період революціонних потрясінь.

Серед української інтелігенції зростає інтерес до свого народу, з’являються етнографічні праці, збірки народних пісень, переказів, казок.

Внаслідок аракчеєвщини і реакційної політики Миколи І, посилення русифікації та наступу реакції, у 30-х роках XIX ст. на Правобережній Україні започатковується український національний рух. У той час, коли серед української інтелігенції зміцнювалися прагнення до відновлення державності України, коли все зростало усвідомлення стічної, національної та політичної відмінності між українським і московським народами, з’являється книга, яку дослідник О.Оглоблін назвав “вечной книгой независимости Украинского народа”. Це була “Історія Русів”. Вона була написана у період 1810-1825 роки, і протягом всіх років, аж до 1991 року, залишалась таємницею для українського народу. В книзі автор (достовірно невідомий), спираючись на справжні факти, на легенди від дійсності, проводить концепцію історії України: її високу культуру від Х століття, прагнення незалежності, несприйняття абсолютизму, гнобительської політики Росії щодо України.

„ИСТОРИЯ РУСОВ”: „Известно, прежде были мы то, что теперь московцы: правительство, первенство и САМОЕ НАЗВАНИЕ РУСИ ОТ НАС К НИМ ПЕРЕШЛИ. Но мы теперь у них как притча во языцех”. (История Русов или Малой России. Москва, 1846. стр.204).

Вплив „Історії Русів” був незвичайний. Під її впливом були Д.Бантиш-Каменський, який написав багатотомну „Історію Малой России”, М.Маркевич, Т.Шевченко.

Щодо давності українського народу писав і Н. КОСТОМАРОВ у праці “Две русские народности”:

„…Русь, первоначально Порусско-варяжской горсти, поселившейся среди одной из ветвей южнорусского народа и поглощённой ею вскоре. Уже в XI веке название это распространилось на Волынь и на нынешнюю Галицию, тогда как не переходило ещё ни на Северовосток, ни к Кривичам, ни к Новгородцам”.

(стор.18-19)

„В XII веке в Земле Ростовско-Суздальской под Русью разумели вообще юго-запад нинешней России в собирательном смысле. Это название, отличное от других Славянских частей, сделалось этнографическим названием южно-русского народа… <…>

Название Руси за нинешним южнорусским народом перешло и к иностранцам, и все стали называть Русью не всю федерацию Славянских племен материка нынешней России… а собственно юго-запад России, населённый тем отделом Славянского племени, за которым теперь усваивается название Южнорусского или Малороссийского”. (стор.19)

„В XV веке различались на материке нинешней России четыре отдела восточно-славянского мира: Новгород, Московия, Литва и Русь; в XVI и XVII вв., когда Новгород был стёрт, – Московия, Литва й Русь”.

(стор.18-19, 19-20)

„Дело в том, что название Руси укрепилось издревле за южнорусским народом. Название не возникает без факта. Нельзя навязать народу ни с того, ни сего какое-нибудь имя. Это могло приходить в голову только таким мудрецам, против которых мы недавно писали, и которые нам сообщили прекурьёзную новость, как Екатерина II высочайшим повелением даровала Московскому народу имя – Русского и запретила ему употреблять древнее своё имя – Москвитяне”. (стр.22).

(Н. КОСТОМАРОВ. Две русские народности. Киев-Харьков. 1991.)

Так на преломі ХVІІІ-ХІХ століть на Лівобережній Україні серед провідної верстви українського народу почали утворюватися гуртки, члени яких обговорювали громадські і політичні справи, висловлювали прагнення до повернення втраченої автономії гуртки існували у Новгород-Сіверському, Чернігові, Полтаві, Києві. У Полтаві під началом князя Волконського (більше відомого як Микола Рєпнін) утворилась група українських культурних сил, серед яких були – І.Котляревський, В.Тарновський, В.Лукашевич, С.Кочубей та П.Капніст.

М.Рєпнін був у дружніх стосунках з В.Полетикою, Г.Квіткою-Основ’яненком, Петром Гулаком-Артемовським, а пізніше – з Т.Шевченком.

З 1819 р. в Україні засновується Малоросійське Таємне Товариство, або Товарство Визволення України, його головою був повітовий маршал дворянства Василь Лукашевич. Членами товариства були М.Рєпнін, С.Кочубей, В.Тарновський, Олексієв. Деякі з членів цього гуртка висловлювали прагнення до приєднання України до відовленої Польщі.

На початку 1840-х років у Києві група студентів та молодих професорів створила нелегальний гурток, який мав на меті боротися проти кріпацтва і за визволення українського народу. Серед таких представників передової української інтелігенції були: історик М.Костомаров, згодом адьюнкт-професор університету, Пантелеймон Куліш – відомий письменник та етнограф, М.Гулак-Артемовський – історик права, П.Маркевич – відомий етнограф, В.Білозерський та інші. Моральним авторитетом цієї групи став Т.Шевченко, який став до цбого часу відомим своєю поемою „Гайдамаки” і „Кобзарем”, що вийшли друком у 1840 р.

З 1846 р. гурток київської молоді оформився в товариство, що дістало назву Кирило-Мефодіївське Братство.

Погляди та програма Братства зафіксовані були в „Книзі буття українського народу” М.Костомарова та в Уставі Товариства Св.Кирила та Мефодія.

Почалася нова сторінка буття українського народу – він ставав на шлях боротьби за відновлення державності України.

Духовним натхненником цієї боротьби і Батьком Української Національної Ідеї став Тарас Григорович Шевченко. Але це вже тема окремої нашої бесіди.

 

4. Відміна кріпацтва у 1861 році. Загальний розвиток після відміни кріпацтва.

 

У 1853 розпочалася Кримська війна, яка тривала до 1856 року. Війна показала непомірну політико-економічну і військову відсталість Російської імперії у порівнянні з іншими європейськими країнами. Війна стала тим каталізатором, який привів до відміни кріпацтва в Росії.

19 лютого 1861 р. в Росії відмінено кріпацтво.

Відміна кріпацтва викликала потребу проведення ряду інших реформ, спрямованих на зміну феодально-кріпосницької системи в Росії.

„Положение 26 июня 1863 г.” встановлювало поземельний устрій, повинності, проведення викупної операції і організацію сільського і повітового управління удільних селян.

24 листопада 1866 р. видано закон „О поземельном устройстве государственних крестьян”. Земля по цьому закону визначалася власністю казни і викуп наділів було здійснено тільки через 20 років по Закону від 12 червня 1886 року „О преобразовании оброчной подати бывших государственннх крестьян в выкупные платежи”.

До березня 1863 р. було вироблено проект „Положення о губернских й уездных земских учреждениях”, який після обговорення у Державній раді 1 січня 1864 р. був затверджений царем.

Роль „земства”, як згодом і у випадку з „Совєтами” була зведена до „п‘ятого колеса державного управління”.

У 1861 р. Державній канцелярії було доручено почати розробку „Основних положений преобравования судебной части в России”.

20 листопада 1864 р. Олександр ІІ затвердив судові статути. Вводився інститут суду присяжних. Закон від 17 квітня 1863 р. відміняв публічне покарання по судовим рішенням цивільних і військових судів батогами, шпіцрутенами, „кошками”, таврування.

Проведено фінансові реформи.

Указом 1860 р. засновано Державний банк, який замінив собою колишні земський і комерційний банки, сохранну казну і прикази суспільного піклування.

Закон 1862 р. встановлював новий порядок складання кошторисів окремими відомствами. Єдиним відповідальним розпорядником усіх доходів і витрат ставав міністр фінансів.

Здійснено реформи в системі освіти.

У 1881 р. уряд започатковує розробку реформи вищої школи.

Університетській статут, найбільш ліберальний у Росії, затверджено царем Олександром II 18 червня 1863 р. і отримав силу закону.

Підготовка до реформи навчальної і середньої освіти почалася у 1861 р.

14 червня 1864 р. видано „Положение о начальных народных училищах”.

19 листопада 1864 р. затверджено новий статут гімназій. Утверджено 3 види початкових шкіл: міністерські, земські, церковноприходські. Гімназії поділялися на семирічні – класичні і реальні.

Класичні – це ті, де вивчали класичні мови – латинь і грецьку.

Реальні – замість цих мов викладали збільшеного об‘єму математику і природознавства. В гімназіях вчилися діти головним чином дворян і буржуазії.

10 листопада 1862 р. затверджено статут жіночих гімназій.

У 70-х роках закладено основи жіночої вищрї освіти. У 1869 р. у Москві відкрито Лубенські вищі жіночі курси. У 1870 р. – Володимирські курси у Петербурзі і Систематичні публічні курси по природознавчим наукам у Києві і т.п.

 

5. Військові реформи.

 

Практично до військових перетворень приступили з 1861 р. Скорочено строк військової служби з 25 до 16 років.

У 1864 р. утворено 15 військових округів, кожен зі своїм управлінням і підпорядкуванням військовому міністру.

У 1867 р. військовому міністру у підпорядкування передавалися артилерія, гвардія, інженерні війська, діюча армія (в час бойових дій) військово-навчальні заклади. Тоді ж прийнято новий військово-судовий статут на основі судової реформи 1864 року.

У середені 60-х років проведена реформа військово-навчальних закладів. Засновувалися військові гімназії, створено юнкерські училища.

За 60-90 роки XIX от. середня врожайність хлібів по Росії з 1 десятини зросла з 5 до 7 центнер (29 та 39 пудів), а середньорічний валовий вбір хлібів зріс в 31,2 млн.тонн до 54,1 млн. (1,9 млрд. пуд. до 3,3 млрд).

Зростання виробництва відбувалася за рахунок розширення посівних площ, а не від інтенсифікації виробництва.

Тваринництво за 60-90 роки XIX ст., також зростала. Кількість худоби зросла у наступній кількості:

Коней (млн. гол.) – з 15,5 млн. до 19,7 млн.,

Вел.рог.худ. – з 21,0 млн. до 30,9 млн.,

Овець – з 44,2 млн. до 46,3 млн.,

Свиней – з 9,4 млн. до 13,0 млн. (у 1933 р. кількість свиней по СССР становила 9,9 млн.голів).

Зростання кількості коней привела до певного зрівняння забезпеченості ними на кожен селянський двір: кількість дворів, що мали понад 3 коня на двір зменшилась з 2,2 млн до 2 млн дворів (тобто, зменшилась з 22% до 18,5%, але зріс відсоток дворів, які мали від одного до 3-х коней). Це можна побачити, на тому, що кількість безлошадних збільшилась всього на 1,9% – з 27,3% до 29,2%.

Незважаючи на такі загальноімперські показники, за період у 30 років після відміни кріпацтва, посівна площа по Європейській Росії збільшилась на 25% (з 82,5 млн. десятин до 103,8 млн). Зростання відбувалося за рахунок збільшення посівних на Україні, Центрально-Чорноземних та Поволжських губерній. Тут кількість посівних площ сягла до 50-100% і більше.

Слід особливо зазначити, що до 1905 року 75 млн. десятин землі знаходилося у 10,5 млн. найбідніших селянських господарств, тобто по 7 десятин (8 га) на одне господарство. Нормальним господарством вважалося те, яке мало 15 десятин на двір!

Заради справедливості слід вказати, що 85 млн. десятин мали поміщики всіх станів (сословий).

Важлива та різниця у землеволодінні, яка була в Росії і в Україні.

Так, в Європейській Росії в кінці XIX ст. переважна частина землі була в селянському ОБЩИННОМУ землеволодінні. Її характерною ознакою було те, що в общині для забезпечення належного виконання повинностей зберігалася кругова порука – за невиправного платника відповідала вся община. Община втручалася у сімейні відносини селянського двору (питання спадковості, опіки, сімейні поділи майна, призначення голови сімейства – „большака”, який мав представляти селянський двір на сході і відповідального за „отбывание” повинностей. Тобто, сільська поземельна община, як низова ячейка селянської структури Росії виконувала господарчі і фіскально-поліцейські функції. Така общинна система землеволодіння характерною була для всієї Росії, на відміну від України чи Білорусії. Показники общинного володіння землею в Росії по регіонам буди наступними:

 

у центральних губерніях (Московія) – 96%,

у північних та східних губерніях       – 98%,

у південних…………………………………- 80-90%.

 

Общинна система землеволодіння все більше залишала Московію у відсталості і промисловому розвиткові особливо після переходу Росії до капіталістичного виробництва. Де одразу відбилося на розвитку промисловості Росії і підросійської України. Україна після скасування кріпацтва стада швидко просуватися у своєму промисловому розвиткові.

 

В Білорусії та в Україні переважним було подвірне володіння землею:

в Білорусії – 61%,

 

в Україні:

Лівобережній – 67%,

Правобережній – 86%,

 

В Україні швидко зростало промислове виробництво. Особливо це стосувалося Донбасу і Криворіжжя. Виникають великі промисдові центри – Харків, Юзовка, Горловка. Значні темпи набирає розвиток гірнича промисловість.

З 1860 по 1895 рр. виплавка чавуну по Росії збільшилася з 20,5 млн. пудів до 88,7 млн., видобудок вугілля – з  18,3 млн. пудів до 555,5 млн. Провідна роль переходить до України.

Якщо у 1880 р, Україна виробляла всього 5% чавуну, а Урал – 70%, то до 1900 р., Україна давала вже 52% чавуну, а Урал – 27%.

У 1900 р. одна домна Уралу давала у 8 (вісім) разів менше чавуну, ніж одна домна на Україні. Енергозабезпеченність (по кількості кінських сил на 1 завод) промисловості України була у 25 разів вища за Урал. Один робітник на Уралі виробляв у 8 разів менше чавуну, ніж працівник на Україні,

Це обумовлювалося тим, що капіталістичні відносини на Україні після відміни кріпацтва отримали свій об‘єктивний розвиток, який тимчасово був призупинений введенням кріпацтва на Україні у 1783 році.

Зростає видобуток вугілля на українському Донбасі.

Якщо у 60-х роках на Донбасі видобувалося 33% всього вугілля імперії (до речі вугілля видобувалося у польських губерніях Росії), то до 90 років цей відсоток становив вже 70%.

Напередодні революції 1905 року в Україні близько 3 млн. селянських дворів володіли 20 млн. десятин надільної землі, тобто, в середньому на двір припадало 6,5 десятин. На одне бідняцьке господарство припадало 3,7 десятини, на середняцьке – 7,2 і на „куркульське” – 15,8 десятини.

У 1898-1900 рр. орендна ціна 1 (однієї) десятини землі у Херсонській губернії становила 8 руб.57 коп., у 1905 р, – 12 руб.50 коп.

Високими були ціни на землю, яку давали в оренду дрібними ділянками, розміром в 1-2 десятини на невеликий строк. Наприклад, у Таврійській губернії у 1900 р. ціни при оренді на 1 (один) посів становили 13 руб., на 2-5 років – 8 руб,20 коп., і на 8-12 років – 8 руб.80 коп.

(Див,: Історія Української РСР. У восьми томах десяти книгах. т.4.К.1978.с.24)

„…1900 р. на Південь країни (головним чином Україну) припадало понад 51% виплавки чавуну і сталі, майже 85% видобутку кам’яного вугілля. У 1904 р. Україна давала 47,5% усього збору озимої і ярової пшениці в Європейській частині країни (Росія з Польщею і Фінляндією, -Р.М.)”. (Іbіd.с.13).

http://www.genstab.ru/engels_eur_ru.htm

Ф.Енгельс про русскую армію:

Обмундирование русской армии представляет почти полное подражание прусскому; снаряжение — крайне неудобное: через грудь крест-накрест идут портупея для штыка и патронные сумки, а также еще лямки, на которых держится ранец. Теперь, конечно, произведены некоторые изменения, но касаются ли они как раз этого, — мы не знаем. Ручное оружие очень неуклюже, и солдаты лишь недавно стали снабжаться пистолетами: русское ружье самое тяжелое и неуклюжее из всех существующих. Кавалерийские сабли дурного образца и плохо закалены. Относительно пушек (в Крым взяты новые орудия) пишут, что они очень хороши и превосходно обслуживаются; но однотипны ли они — это весьма сомнительно.

Так Россия напрягала свои военные ресурсы до самых крайних пределов и все же после двухлетней кампании, в течение которой она не потерпела ни одного решительного поражения, она не может насчитывать более 600.000 или самое большое 630.000 регулярных войск с 100.000 ополченцев и, может быть, 50.000 иррегулярной кавалерии. Мы не хотим этим сказать, что страна уже истощена, но для нас совершенно ясно то положение, что Россия после двухлетней войны не сможет сделать того, что сделала Франция после двадцатидвухлетней войны, и притом после полной гибели своей превосходной армии в 1812 г. Россия не в состоянии создать свежие войска в 300.000 человек и остановить, хотя бы, по крайней мере, на время, наступление неприятеля. Так велико различие в военной мощи между странами, из которых одна имеет густое население, а другая — редкое. Если бы Франция граничила с Россией, то 66000000 жителей России были бы слабее 38.000.000 населения Франции. Что 44.000.000 немцев представляют большую силу, чем 66.000.000 подданных православного царя, — в этом нет ни малейшего сомнения.

Русская армия набирается различными путями. Большая часть солдат набирается путем регулярных наборов, которые происходят один год в западных губерниях Европейской России, а следующий — в восточных. Обычный процент набора — четыре или пять человек с каждой тысячи мужского пола («душ»), поскольку в русские переписи населения заносится лишь мужской пол, так как, согласно православным восточным верованиям, женщины не являются «душами».

Солдаты, набранные в западной половине империи, служат 20 лет, набранные в восточной половине — 25 лет. Гвардия служит 22 года; молодые люди из военных поселений — 20 лет. Кроме этих наборов, обильный источник для рекрутов представляют дети солдат.

Каждый сын, родившийся у солдата во время его пребывания на службе, обязан служить; это правило заходит так далеко, что государство претендует на детей, рожденных солдатскими женами, даже в том случае, если их мужья находились на другом конце империи в течение уже пяти или десяти лет. Эти солдатские дети называются кантонистами, и большинство их воспитывается за счет государства; из них вербуется большинство унтер–офицеров.

Наконец, на службу в армию присуждаются приговорами судов преступники, бродяги и другие ни на что не годные люди. Дворянин имеет право послать в армию своего крепостного, если последний не обладает телесными недостатками; и это же может сделать каждый отец семейства по отношению к своему сыну. „С богом, иди под красную шапку”. («S’bogom, idi pod krasnuyu shapku»), т.е., иди в армию, таков обычный разговор русского крестьянина с непослушным сыном.

Унтер-офицеры, как мы уже сказали, в большинстве своём рекрутируются из солдатских сыновей, воспитываемых в правительственных заведениях. С раннего детства подчиненные военной дисциплине, эти парни не имеют ничего общего с теми людьми, которых они впоследствии должны обучать и ими руководить. Они образуют класс, совершенно оторванный от народа. Они принадлежат государству и не могут существовать без него; предоставленные собственным средствам, они ни на что не способны. Поэтому продолжать жизнь под опекой правительства является их единственной целью. Чем является в русской гражданской службе низший класс чиновников, рекрутирующийся из детей тех же чиновников, то же самое представляют собой унтер-офицеры в армии: хитрость, низость взглядов, узкоэгоистическое поведение соединяются с поверхностным начальным образованием, делающим их ещё более отвратительными; тщеславные и жадные до наживы, продавшиеся душой и телом государству, они в то же время сами ежедневно и ежечасно продают его по мелочам, если это хоть сколько-нибудь может быть для них выгодно. Прекрасным образчиком этого типа является фельдъегерь, или курьер, сопровождавший г. де-Кюстина в его путешествии по России и так удивительно изображенный им в своем отчёте об этой поездке. Эта категория людей, в гражданской и военной областях, главным образом и поддерживает ту громадную коррупцию, которая пронизывает все отрасли государственной службы в России. Всё же нет сомнения, что если бы Россия отказалась от этой системы полного присвоения государством детей, она была бы не в состоянии найти нужное ей количество гражданских низших чиновников и военных унтер-офицеров.

…Государство весьма щедро снабжает их средствами, чтобы они могли закончить своё образование, и даёт им быстрое продвижение. Их показывают перед Европой как достижение русской цивилизации. Если у них имеется наклонность к литературным занятиям, они встречают всяческое поощрение, пока не переступают границ требований, поставленных русским правительством; эта группа как раз и дала то немногое ценное, что имеется в русской военной литературе. Но в настоящее время русские, к какому бы классу они ни принадлежали, ещё слишком варвары, чтобы находить удовольствие в научных занятиях или в каком-нибудь умственном занятии (исключая интриг), поэтому почти все выдающиеся люди, какие имеются на военной службе, — или иностранцы, или — что значит почти то же самое — «остзейские» («ostezeiski») немцы из Прибалтийских губерний. Наиболее блестящим представителем этой группы является генерал Тотлебен, главный инженер в Севастополе, умерший в июле этого года от последствий ранения. Он, безусловно, самый знающий человек своего дела в настоящей осадной кампании, возьмем ли мы русский лагерь или союзников, но он — прибалтийский немец, пруссак по происхождению.