ЗМІСТ

Вступ

1. Літописні східнослов’янські племена
2. Теорії утворення Київської Русі
3. Правління напівлегендарних князів (Кий, Аскольд, Дір)
4. Становлення Київської Русі (кінець ІХ – середина Х ст.)
5. Київська Русі періоду розквіту (державотворча діяльність Володимира Великого та Ярослава Мудрого)
6. Феодальна роздробленість Київської Русі

Висновок

Рекомендована література

Котляр М.Ф. Київська Русь – колиска трьох братніх народів: До 1500-річчя заснування м. Києва. – К.: Т-во «Знання» УРСР, 1981. – 48 с.

Котляр М.Ф. Київський літопис XII століття. Історичне дослідження / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2009. – 316 с.

Котляр М.Ф. Княжа служба в Київській Русі. – К.: Інститут історії України НАН України, 2009. – 251 с.

Котляр М.Ф. Нариси воєнного мистецтва Давньої Русі / НАН України. Інститут історії України. – К.: Наш час, 2010. – 280 с.

Котляр М.Ф. Утворення Давньоруської держави. – К.: Ін-т історії України АН України, 1993. – 44 с.

Марченко М. Київська Русь у боротьбі з кочовиками до монгольської навали / Упорядник Ткаченко В. І. – К: Вид-во «ПРОМІНЬ», 2012. – 208 с.

Моця О. П., Ричка В. М. Київська Русь: Від язичництва до християнства: Навч. посіб. – К.: Глобус, 1996. – 222 с.

Ричка В.М. “Вся королівська рать” (Влада Київської Русі) / Нан України. Інститут історії України. – К: Інститут історії України, 2009. – 180 с.

Седов В.В. Древнерусская народность: историко-археологическое исследование. – М., 1999. – 312 с.

Субтельний О. Україна: Історія = Ukraine: A History. — Торонто: University of Toronto Press, 1988. – 720 с.

Толочко А.П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. – К.: Наук. думка, 1992. – 223 с.

Толочко П.П Древнерусская народность. Воображаемая или реальная. – Санкт-Петербург, 2005.

Шекера І. М. Київська Русь XI ст. у міжнародних відносинах. – К.: Наук. думка, 1967. – 200 с.

 

1. Літописні східнослов’янські племена:

Південно-західна група племен (праукраїнці)

• Білі Хорвати — південь Польщі, уся Чехія і північна частина Карпатських гір у витоках та середній течії Дністра;
• Бужани – басейн р. Зх. Буг;
• Волиняни — територія Волині – басейн південних приток Прип’яті і верхів’я Західного Бугу у північно-західній частині України між Поділлям на півдні і Поліссям на півночі, Західним Бугом на заході і верхнім Тетеровом та верхів’ями Ужа на сході; є припущення, що волиняни творили племінний союз і у більш ранніх джерелах згадуються під назвою дуліби;
• Деревляни — в лісах по Горині (зх.), Прип’яті (пн.) й Дніпру (сх.) та Здвижу та Тетеріва (пд..);
• Дуліби – верхів’я Західного Бугу і праві притоки верхньої течії Прип’яті;
• Поляни — над Дніпром, у теперішній Київщині – центральна Наддніпрянщина;
• Сіверяни — по р. Десні й лівих допливах середнього Дніпра.
• Уличі — пониззя Дніпра, між Дністром та Бугом.
• Тиверці — на південний захід від уличів, між Дністром, Прутом і Дунаєм, аж до Чорного моря.

Північна група племен (прановгородці);

• Ільменські словени – пн. Території поблизу о.Ільмень (суч. європейська Росія).

Північно-західна група племен (прабілоруси):

• Дреговичі – між Прип’яттю і Західною Двіною;
• Кривичі (частково прановгородці) – верхів’я Дніпра, Західної Двіни, Волги та південна частина басейну Чудського озера;
• Радимичі (частково південні праросіяни) – між Дніпром і Сожжю.

Північно-східна група племен (південні праросіяни):

• В’ятичі – верхня і середня течія Оки та Москви-ріки.

 

2. Теорії утворення Київської Русі

Термін «Київська Русь» впровадив до наукового обігу Микола Михайлович Карамзін.

Теорії утворення Київської Русі:

• норманська (Г. З. Баєр, Г. Ф. Міллер, А. Шлецер, М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, А. Кунік та ін.) – опирається на дослівну інтерпретацію «Повісти временних літ» та на деякі лінґвістичні досліди і твердить, що засновниками Руської держави були варязькі дружинники, які на чолі з своїми князями прибули спершу до Новгорода В., а звідти поширили своє панування на Київську землю;
• антинорманісти (М. Ломоносов, С. Ґедеонов, В. Васильєвський, Д. Іловайський та ін.);
• українська історіографія ХІХ ст. (М. Максимовича, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Дорошенко, М. Чубатий та ін.) – відкидали вирішальну роль норманів у заснуванні Русі, не заперечуючи проте певного впливу їх на державне будівництво;
• радянська історіографія (В.Мавродин, А.Рибаков) рішуче заперечувала норманську теорію, вважаючи її за антинаукову і «буржуазну»;
• сучасна українська історіографія (П. Толочко, М. Брайчевський, М. Котляр, В. Баран) – доводять, що норманська теорія. як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. Доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у Подніпров’ї, Галичині і Волині задовго до літописного повідомлення про покликання варягів

Походження слова «Русь»:

• норманісти – назва Русь походить від варязького племені Русів, яке на чолі зі своїми князями Рюриком, Синеусом і Трувором прийшло 862 році зі Швеції у Східну Слов’янщину і дало назву “руському” народові та “поклало початок Руській державі”; Нестор-літописець пише, що “Русь” — це варязьке плем’я, приведене Рюриком на заклик самих слов’ян;
• слов’янська або автохтонна (Максимович, Костомаров, Антонович, Грушевський, Багалій, Чубатий та ін.) – «Очевидно “Русь» було спеціальне ім’я Київської околиці, Полянської землі, і як всі проби вивести руське ім’я від інших чужих народів, північних і полудневих, не удаються досі, то приходиться вважати його просто тубільним споконвічним іменем Київської околиці» (М.Грушевський); радянські історики стали в цьому питанні на позицїї, близькі тій українській історіографії, що дотримувалася автохтонної теорії. «Із 40–50-х рр. в радянській історіографії утвердилася версія про “південноруське” походження назви, що першопочатково позначала територію Середнього Подніпров’я навколо Києва (так звана «Руська Земля» у вузькому розумінні, яка виявляється за літописними даними XII–XIII вв.)»; також радянські історики стали пов’язувати походження терміна Русь з назвою притоки Дніпра — річкою Россю або з придніпровським містом Роднем чи одним і другим одночасно;
• хозарська
• кельтська
• сарматська – етнонім «рос» має інше, більш давнє походження, ніж термін «рус» і відноситься до конкретного народу, що вперше згаданий ще у VI ст.. Захарієм Ритором («Церковна історія») і проживав у Пн. Причорномор’ї; тобто цей народ ототожнюється з сарматськими племенами роксоланів або росомонів (М.Ломоносов, Григорій Вернадський – син В.І.Вернадського);
• топонімічна автохтонна теорія – назва «Русь» виводиться із гідроніма «Рось» – назви правої притоки Дніпра південніше Києва (археологічні дані не підтверджують роль р. Рось як фактора назви народу).

3. Правління напівлегендарних князів (Кий, Аскольд, Дір). 

КИЙ

Кий — легендарний засновник Києва, полянський князь, найстарший з трьох братів (Кий, Щек і Хорив, іноді згадують сестру Либідь), які нібито збудували місто й назвали його на честь старшого брата Києвом. Повість временних літ подає і другу легенду (але літописець відкидає її як неправдоподібну) про те, що Кий був перевізником на Дніпрі. Легенди про заснування міста, скоріше за все, є етимологічними міфами, покликаними пояснити назви київських місцевостей.

Від Кия та його братів, київські літописці також виводили ім’я Полян і полянське плем’я. У польського історика Длуґоша (XV ст.), який широко використовував українські літописи, що дотепер не збереглися, маємо слід компіляції, де київська династія включно до Аскольда і Діра представлялася прямим потомством Кия та його братів.

АСКОЛЬД

Князь Аскольд (в Ніконовському літописі – Осколд) – київський князь, володар давньої України-Руси, або скоріше – лише Києва. Здобув владу можливо перед 860, загинув у 882 році.

Походження імені князя до цього часу викликає запитання. Поширена версія виводить його з дав.-ісл. Haskuldr або Höskuldr, що пояснюється нібито його скандинавським походженням. За іншою версією – ім’я має місцеве, слов’янське коріння. Борис Рибаков вважав, що ім’я Осколд може походити від старовинної племенної самоназви подніпровських мешканців: сколоти.

Ймовірно, Аскольд (“Ashold” або “Asholt”) – це не скандинавське ім’я, а готське. Його ім’я у перекладі з готського значить “честь аріїв“. Таке ім’я давали майбутнім воїнам.

Ян Длугош стверджував, що Аскольд походив з князівської династії, започаткованої Києм, і був рідним братом князя Діра. За іншою версією – був воєводою Діра і успадкував владу після його смерті. Деякі дослідники вважають Аскольда нащадком засновника Києва князя Кия.

Є версія, що Аскольд і Дір це не дві різних князівських особи, а один князь. Арабський історик ІХ-го ст. Аль Накубі писав про набіг русів на місто Севілью у 229-му (843-844 за сучасним літосчисленням) роках. А інший літописець того часу Ібн Хазколь писав про похід русів і словян (саме так відокремлено їх зазначено у літопису) в Андалусію. При цьому, достеменно відомо, що у першій половині ІХ-го ст. на службі у еміра Кордови перебував загін скандинавських найманців під предводительством Аскольда аль-Діра. І до Києва він попав найвірогідніше після завершення служби у еміра Кордови, або пройшовши через Візантію, або через Балтіку і Новгород. Слово “dyr” або “djur” також готське і означає “звір”. Всі Аскольди у варягів мали прізвиська, адже Аскольдів було багато.

У 860 році Аскольд очолив перший документований похід Русі на Константинополь, якщо не рахувати походів на Севілью і Андалусію. Але це були походи на службі у еміра Кордови. Причиною і приводом для походу на Константинополь могли бути, зокрема утиски київських послів і купців або ж напад на руських рибалок біля острова Березань і Білобережжя (Тендрівської коси).

На світанку 18 червня 360 руських лодій з 8-ма тисячами вояків на борту несподівано з’явилися у Босфорській протоці й взяли столицю Візантії в облогу. Незабаром потому наспіла й піша рать. Патріарх Фотій емоційно передав почуття й страх обложених при появі небаченого раніше грізного ворога: «Народ (руси) від країни північної…, і племена піднялись від країв землі, тримаючи лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, мов море».

Облога Константинополя тривала цілий тиждень, і за словами Фотія «місто ледве не було підняте на спис», як у давнину називали здобуття фортець приступом. Імператор Михаїл III в цей час воював з арабами в Малій Азії і змушений був терміново вирушити додому. Війна завершилася мирною угодою. Штурм русами Царгорода мав величезний резонанс у тогочасному світі і, рятуючи своє становище та престиж імперії, імператор поспішив назад. Венеціанський хроніст Іоанн Диякон стверджував, що ті, хто облягав візантійську столицю, повернулися додому «з тріумфом».

За деякими даними частиною угоди з Візантією стало хрещення Аскольда і принаймні частини його вояків. За реконструкцією Михайла Брайчевського сам князь отримав при хрещенні ім’я Миколи, одразу ж після походу русів патріархом була створена нова митрополія і до Києва був спрямований єпископ Михаїл, перший очільник Руської церкви. Саме тому за точку відліку вітчизняної історії Повість временних літ бере 860 рік, не позначений більше жодними видатними подіями: «Коли почав царювати (імператор Візантії) Михаїл, стала так прозиватися Руська земля. Дізнались ми про це тому, що за цього царя приходила Русь (війною) на Царгород, як пишеться про це в літописанні грецькому (візантійському). Ось чому з цієї пори почнемо (розповідь) і число (лік рокам) покладемо». Насправді Михаїл III зійшов на трон ще у 842 році. Плутанину у літописі Брайчевський пояснює подальшими фальсифікаціями.

Аскольд воював не лише з візантійцями. У літописі є відомості про його походи проти уличів і печенігів.

Ібн-ель-Хасан розповідає, що після 862 року руси здійснили рейд до південних берегів Каспійського моря і взяв в облогу місто Абесгун. Лише в останній, сьомій, битві, війська володаря Табаристану абу-Зейда завдали русам поразки і змусили їх повернутися додому.

З Никонівського літопису відомо ще про два походи Аскольда на Візантію. Останній – 874 року – був невдалим. “… Море було спокійне, та тут раптом здійнялася буря з вітром, і великі хвилі розкидали кораблі язичників-русів, і прибило їх до берега і переламало так, що небагатьом із них пощастило уникнути цієї біди й повернутись додому…” Повернулися додому лише мала дружин, і в Києві “був плач великий”.

За повідомленням літопису Аскольд був вбитий князем Олегом, який передягнувся торгівцем і підступом виманив князя з Києва. Не виключено, що перемогу Олега забезпечила підтримка київських язичників, невдоволених наверненням Аскольда до християнства.

За легендою, Аскольда поховали на місці загибелі, на правому березі Дніпра в урочищі, де знаходився двір угорського ватажка Олмоша – тому в давнину воно називалося Угорським. На могилі Аскольда збудували церкву святого Миколи.

Намаганням виправдати Олега пояснюють легенду, що потрапила до Повісті временних літ, згідно якої київські володарі Аскольд та Дір були боярами Рюрика і відпросились у князя йти на службу до Константинополя. Але дорогою “побачили чудовий град (градок) Київ, у якому ніхто не княжив, і залишилися у ньому князями”. Проте співправителями Аскольда і Діра називають лише сама Повість временних літ і похідні від неї джерела. Інші літописи називають володарем Русі або Аскольда, або Діра, або неназваного, але єдиного князя. Як вже було сказано, цим єдиним князем такі був Аскольд

ДІР

Дір – напівлегендарний київський князь.

За даними Повісті временних літ, Дір правив Києвом разом з Аскольдом і разом з ним загинув від руки Олега у 882 році, є малоймовірною – зокрема із огляду на різні місця поховання князів.

Ще видатний радянський історик-слов’янознавець академик Рибаков Борис Олександрович, всупереч офіційній історічній науці писав, що “особистість князя Діра нам не зрозуміла. Відчувається, що його ім’я штучно приєднано до Оскольда, тому що при опису їх спільних дій, граматична форма дає нам одиничне, а не подвійне число, як то мало би бути при опису спільних дій двох осіб”

З іноземних джерел, які датуються 9-10 століттями, ім’я безпосередньо Діра називає лише арабський вчений X ст. аль-Масуді. При цьому він оголошує його «першим серед слов’янських князів», що володів великими містами і багатьма населеними країнами. Це може бути як визнанням впливовості Діра, так і географічним визначенням — адже його держава за розсташуванням була першою на захід від Хазарії (Хозарський каганат). Аль-Масуді не називає столицю Діра, але зазначає, що мусульманські купці привозять до неї свої товари.

 

4. Становлення Київської Русі (кінець ІХ – середина Х ст.)

ОЛЕГ

Олег Віщий (Ольгъ, швед. Helgi) – напівлегендарний князь Київської Русі. Здобув владу не пізніше 882, загинув між 912 і 922 роками.

Літописи називають Олега родичем Рюрика. Цілий ряд дослідників вважали його узурпатором. М.Грушевський навіть допускав, що Олег міг правити у Києві до часів Аскольда, тобто до 860 р. За версією Г. Ловмяньского, Олег був смоленським князем, а його зв’язок з Рюриком — пізніша комбінація. Є версія і тмутараканського походження Олега. А також передпущення, що родичем Рюрика міг бути представник місцевих нобілів.

За етимологією ім’я Олег — це слов’янізована форма скандинавського імені Хельґі (норв. Hailaga, Helgi). Найбільш ймовірно, що Олег був одним з ватажків шведських варягів-вікінгів, який вступив у союз з Рюриком, скріпивши його шлюбом Рюрика з своєю сестрою.

Вся політика Олега виглядає типовою для конунгів-вікінгів. Скорочення східної торгівлі і початок занепаду Волго-Балтійського шляху загрожували обірвати процвітання Новгороду, перетворити її на другорядний лісовий край. Торгівля стала основним джерелом збагачення князя. Лише повноцінний обмін північних товарів і реекспорт східних товарів могли забезпечити процвітання самої Ладоги і виживання жителів краю, так як місцеві продовольчі ресурси були невеликими, а для закупки їх, у першу чергу хліба, потрібні були кошти. І тоді Олег взявся оволодіти ключовими позиціями вздовж шляху «з варяг в греки», котрий у IX ст. відтіснив давній Волго-Балтійський шлях. Але головні пункти цього шляху контролював Київ. Дуже правдоподібною виглядає здогадка Г.Маргера про союз Олега з уграми (мадярами), який забезпечив успіх його політики.

У 882 р. Олег здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ (Гніздово) та Любеч. При взятті Києва він убив київського князя Аскольда. У 883 р. Олег змусив платити данину древлян, у 884-885 рр. — сіверян, у 885 р. — вів війну з тиверцями. Можливо, що у цих війнах йому допомагали угорці. Вірогідно, що Олегу вдалось спрямувати союзні йому угорські орди на землі волинських і хорватських князівств.

Об’єднавши землі вздовж шляху «з варяг в греки», Олег мусив зіткнутися з Хозарським каганатом, котрий контролював шлях зі сходу через Нижню Волгу та Каспій («срібний шлях»).

Підготовку морських походів Олег розпочав з перших років свого правління. Як і Аскольд, Олег свій погляд спрямував на південний схід. Його перший морський похід історія зафіксувала в 905 – 910 роках. Східний історик Табаристану ібн-ель-Хасан описує похід флотилії князя Олега в Каспійське море на Абесгун. Спочатку похід Олега складався досить успішно. 909 року флотилія із 16 лодій (близько 800 дружинників) прорвались через хозарські землі в Каспійське море, підплила до о. Абесгуна в Табаристані і спалили стоячий там торговельний флот. Русичі встигли захопити декілька міст на каспійському узбережжі, але об’єднані війська намісника Табаристана Абуль-Абаса та начальника міста Сарі розбили дружину Олега а частину його воїнів взяли в неволю.

Наступного року Олег повторив похід на Каспій. У 910 р. ті ж руси зайняли Сарі. Але, за історика ібн-ель-Хасан , під Гілянами князь знову зазнав невдачі і в подальшому він переносить напрям своєї військово-політичної діяльності на південь, у бік могутньої Візантійської імперії. Можливо, в такий спосіб Олег йшов на зближення з Візантією і ослаблював позиції халіфату.

У 912/13 р. за даними Аль Масуді руський флот на 500 човнах через Керченську протоку ввійшов в Азовське море. Це був величезний ледунґ в 15-20 тис. дружинників. Хозари дозволили русам пройти через Дон, звідки волоком лоді були перетягнені у Волгу і військо спустилося по ній у Каспійське море. Каган саме воював з печенігами, крім того вожді русів обіцяли йому половину здобичі. Результатом походу був розгром мусульманської торгівлі на Каспії, хоча масштаби його дозволяють припускати, що мова йшла все-таки про завоювання одного з портів і перетворення його в руську факторію. Коли ескадра повертала назад, руси погодились віддати половину здобичі кагану. Але мусульманська гвардія кагана почала вимагати розправи. Каган скорився на вимогу гвардії, хоча і попередив вождів русів. Битва тривала три дні і закінчилась перемогою мусульман. Отже всі спроби Олега закріпитись на Каспії, якщо такі були, результатів не дали.

Вершиною його політики вважають похід на Константинополь і угоду з Візантією 911 р.

Ще в 907 році руська дружина на 2000 лодіях, за даними Нестора-літописця, на чолі з князем Олегом вирушила в похід на Константинополь. Русичі оточили місто і перетянули волоком човни по суші в затоку, минуючи натянутий ланцюг. Бачучи не можливість чинити опір русичам, місто здалось і князь Олег в знак своєї перемоги прибив свій щит на ворота міста. Руські дружинники були обдаровані великими дарами. Однак угоду про пільги для руських купців з візантійцями вдалося підписати лише в 911 році, коли пригрозили другим походом проти Константинополя.

Реальну картину про встановлення взаємовідносин Олега з Візантією засвідчує додаткова умова від 2 вересня 911 року. Вона цінна тим, що вперше встановлює правові відносини давніх русів-українців з греками, визначає правила взаємовідносин в грецьких і руських містах, покарання за їх порушення, викуп невільників, взаємодопомогу у війні і т. ін.

У першому договорі Олега говориться про утримання двору українців у Царгороді та забезпечення їхніх кораблів при поверненні на Русь. У другому договорі Олега цікавими для нас є пункти про кораблі, які зазнали лиха в морі. “Коли велика буря викине лодію на чужу землю, а знайдеться там хто від Русі, то має рятувати лодію з вантажем і відіслати її до грецької землі та провести її через усяке небезпечне місце аж дійде в місце безпечне. Коли така лодія від бурі або через мілину не може дістатися до свого місця, ми, Русь, допоможемо гребцям цієї лодії й допровадимо їх здорових із купівлею – якщо це трапиться близько грецької землі. Як така пригода трапиться лодії руській – проведемо її в руську землю”. Коли ж було неможливим доставити корабель до порту його призначення то греки і русини взаємно зобов’язувалися вантаж продати, а гроші відіслати власнику корабля.

Таким чином укладені Олегом договори з Візантією започаткували давньоукраїнське морське право.

Повість Временних Літ відносить смерть Олега до 912 р., вказуючи на його могилу на Щекавиці. Там же наведено і відому версію про смерть князя від укусу змії. За Новгородським Першим літописом Олег помер 922 р. від укусу змії, але в околицях Ладоги, де і був похований.

ІГОР

Ігор Рюрикович (Ігор Старий), ( ? — † 945)— Великий князь Київський (913 – 945). За деякими даними – основоположник київської династії князів (що їх пізніше назвали Рюриковичами).

Повість временних літ називає Ігоря сином Рюрика, що є однією з підвалин Норманської теорії виникнення східнослов’янської державності. І хоча викладену у Повісті версію біографію Ігоря після досліджень академіка Шахматова більшість істориків вважає за штучну легенду, але у питанні про походження Ігоря одностайності немає. Є такі версії, що він таки був сином Рюрика, або одним з воєвод Олега, або нащадком Аскольда, або просто чоловіком Ольги, яка у свою чергу була спадкоємницею князів-київичів. Заступивши на княжий стіл князь Ігор продовжив політику свого попередника, в якій княжому флоту відводилася чи не головна військово-дипломатична місія.

Морські походи князя Ігоря мали широкий міжнародний резонанс, про них писали його сучасники – візантійські хроністи Симеон Льоготет, Григорій і Ліудкранд та арабський хроніст Масуді. За їхніми оповіданнями, в 941 році князь Ігор розпочав війну з Візантією. Причини цієї війни залишилися невідомими. Найбільш імовірною вважають версію, що Візантія знову почала обмежувати Русь в торгівлі та намагалася колонізувати Чорноморське узбережжя русів.

Достовірно відомі походи Ігоря на Константинополь (Царьград) у 941 та 943 роках.

Посадивши на 1000 лодій 40-тисячну дружину (в інших літописах називається нереальна цифра у десять тисяч кораблів), князь вийшов з Дніпра і безперешкодно увійшов до Босфорської протоки. Проте перший з них був невдалим – спочатку чисельна руська ескадра успішно пройшла південно-західним узбережжям Чорного моря, але біля самого Константинополя була спалена грецьким вогнем.

Час для походу князь вибрав зручний: він знав, що візантійський флот і більшість імператорського війська знаходилися на війні з сарацинами. Однак візантійський імператор, завчасно попереджений херсонеським стратегом про вихід в море флоту русичів і навчений досвідом попередніх війн з ними, встиг повернути свій флот до столиці. Тож, коли лодії з десантом русичів увійшли до Босфору, подальший шлях їм перекрив візантійський флот під командуванням патриція Теофана. На озброєнні грецьких брандерів був “ясний вогонь”, якого не мали русичі. І це давало грекам велику перевагу в бою. Та князь Ігор бій прийняв. У Босфорі чи на підході до нього відбулася велика морська битва, в якій греки взяли верх над княжим флотом. Відступивши в море, князь Ігор повернув свій флот до берегів Малої Азії і почав пустошити береги Бітинії і Пафлягонії. Поки десантні загони князя там господарювали, візантійський імператор стягнув туди всі свої сухопутні й морські сили. Македонська кавалерія розбила десантні загони русичів, а флотилія Теофана блокувала княжий флот з моря. У вересні відбулася повторна морська битва двох флотів, в якій княжий флот знову потерпів відчутну поразку. Греки своїм “ясним вогнем” (горюча суміш, що нагадувала напалм і не гасилася водою) спалили багато княжих лодій. Вночі князь Ігор зумів з залишками свого флоту прорватися крізь блокаду і направився до Керченської протоки – “Батьківщини русів”. Весь перехід до Керчі русичі відбивалися від переслідування візантійського флоту і втратили в боях ще багато своїх лодій і воїнів. Полонених русичів греки привезли до Царгорода де, як засвідчують літописці-очевидці, їм відрубали голови.

У 944 році між Києвом і Царгородом було досягнуто згоди і укладено союзну і торговельну угоду, та вже з більшими обмеженнями для Русі ніж це було оговорено при Олегові. Русь зобов’язувалася допомагати імператорові військами та не посягати більше на його володіння у Криму.

Та невдача в поході на Царгород не зупинила військових дій князя Ігоря. У вересні 943 року він проводить великий похід на Каспійське море. Союзниками русичів виступили алани (черкеси) та лезгини. Як описав азербайджанський поет Нізамі, русичі, діставшись берегом до Дербента, завантажились на кораблі і з моря увійшли в гирло ріки Кури. Рікою їхня флотилія досягла середини Албанії (території нинішнього Карабаху).

Розбивши мусульманські війська, князь Ігор зайняв столицю Карабаху – велике і багате місто Бердау і в ньому розмістив свою ставку. За короткий час він фактично опанував всю країну. Через півроку епідемія дизентерії у війську, викликана надмірним вживанням субтропічних фруктів, примусила таки його повернутися на Русь. З багатою здобиччю Русь, як свідчить літопис, “поплила назад, і ніхто не смів перейти їй дорогу”.

Другий похід на Візантію, у якому окрім полян взяли участь загони варязьких найманців, печенігів, словен, крівичів, тіверців, тощо, завершився укладанням більш вигідної угоди з Візантією, яка значно розширила торгівельні можливості слов’ян у Візантії.

В останні роки князювання Ігор вів війну з деревлянами. Це завзяте поліське племя не хотіло погодитися з владою Київа, хоч було у найближчому сусідстві столиці Руси. Вже перше Олег і Ігор вели з ними війну, тепер боротьба почалася наново.

Причиною невдоволення деревлян була велика дань, яку наложив на них Ігор. Цю дань стягали варяги.

Як прийде місяць листопад, — оповідає Константин Порфирородний,— князі з усією Руссю виходять з Київа у землі підвладних словян на полюддя. Перебувають там цілу зиму і вертаються у квітні і тоді споряджають човни в дорогу до Византії.

Таке «полюддя» було дуже докучливе для місцевого населення. Не тільки треба було доставити тяжку дань — шкіру, мед, віск, чи чого там жадав Київ, — але й удержувати цілу зиму військо, яке певно не поводилося на селі спокійно. Тому словянські племена ворохобилися нераз проти цих важких обовязків. Дань у деревлянській землі Ігор відступив зразу свому воєводі Свенельдові. Країна була багата і воєвода мав з неї великі доходи. Але тоді дружина самого Ігоря почала нарікати, що їй так добре не діється:

«Свенельдові вояки приоділися у зброю і одяги, а ми голі! Ходи, княже, з нами по дань, і ти добудеш, і ми». Ігор рішився збільшити дань деревлянам і пішов з дружиною на деревську землю. Почалися звичайні «примучування», — силою взяли Ігореві вояки те, що хотіли.

Коли вже верталися, Ігор роздумався і сказав дружині: «Ідіть з даниною до дому, а я вернуся і ще походжу». Думав іще більше для себе зібрати. Як деревляни дізналися, що він вертається, сказали: «Як внадиться вовк між вівці, то повиносить усе стадо, поки його не убють. Так буде і з нами, як його не вбємо, то нас вигубить». І під городом Іскоростенем зробили засідку й убили Ігоря разом з його товаришами. Переказ каже, що привязали його до стовбурів двох нагнутих дерев і дерева роздерли його тіло на дві частини. Літопис подає смерть Ігоря на 945 р., — нові історики вказують 948 р.

ОЛЬГА

Ольга (християнське ім’я Олена) (†11 липня 969, нов. ст. – †24 липня 969) — дружина князя Ігоря, київська княгиня, канонізована Православною Церквою. Помстилась за загибель чоловіка жорстокою розправою бл. 945 р. над деревлянами, які його вбили. Правила Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава (до кінця 50-х років X ст.). Упорядкувала збирання данини, організувала опорні пункти київської влади (погости). Близько 955 прийняла християнство, але не змогла зробити його державною релігією. 957 року відвідала Константинополь, де уклала угоду з імператором Константином VII Багрянородним.

Становище Ольги при київському дворі було винятковим: літопис зафіксував дату її шлюбу, у неї був окремий двір у Вишгороді, її посол на рівні послів «світлих» князів з місцевих династій брав участь у переговорах з Візантією у 944 р., полководці Ігоря одностайно визнали її регентшею, а юного сина Святослава спадкоємцем.

Повість временних літ містить епічне сказання про помсту Ольги деревлянам за вбивство чоловіка (Ігоря). За цим сказанням деревляни надіслали до Києва послів, які запропонували княгині стати дружиною деревлянського князя Мала. Перше посольство княгиня живцем поховала в човні, друге — спалила в мийниці; в чому дослідники вбачають відображення реальних поховальних обрядів тих часів. Третьою помстою став похід в землю деревлян, де під приводом тризни над могилою Ігоря київські дружинники «посікли п’ять тисяч» п’яних деревлян, після чого відбулась річна облога міста Іскоростень, яка завершилась спаленням міста.

Існує цікава легенда, яка прославляє гострий розум княгині Ольги. Коли вона приїхала в Царгород (Константинополь), то її довго, десь близько півроку, протримали не допускаючи до зустрічі з імператором (за церемоніалом того часу). Нарешті після зустрічі з княгинею імператор помітив її красу і вирішив одружитись з нею. Княгиня Ольга була проти цього, але відкрито не виступила. Вона поставила умову, що перед одруженням вона має охреститись і хресним батьком має бути сам імператор Костянтин. Після хрещення імператор знову почав розмову про одруження, але у відповідь почув запитання – чи може дочка одружуватись з батьком. Зрозумівши, що його перехитрили, імператор відпустив Ольгу додому багато обдарувавши. Однак ця легенда красива, але дуже сумнівна. Тим більше, що коли посли імператора прибули у Київ, то їх теж протримали на річці Почайні з півроку перш ніж допустити до княгині Ольги.

Після відвідання Константинополя у 957 році за свідченнями західноєвропейських джерел (Гільдесгаймські аннали) 959 року Ольга відправила посольство до германського короля Оттона I, з запрошенням на Русь єпископа і священиків, на що король погодився і надіслав єпископа Адальберта. Посольство 962 року зазнало невдачі, і сам єпископ ледве врятувався на зворотному шляху. У цій події дослідники вбачають як коливання між Римом і Константинополем у виборі віри, так і далекоглядну політику тиску на Константинополь, яку перед тим проводили Моравія і Болгарія, щоб домогтися найвигіднішого входження до церковної організації східної церкви.

До 964 року літопис відносить початок самостійного княжіння Святослава, що може свідчити про відхід Ольги від державних справ. Коли 968 року печеніги прийшли вперше на Руську землю, а Святослав перебував в Переяславці на Дунаї, Ользі з малолітніми онуками довелось організовувати оборону Києва. Наступного року, шануючи волю матері, Святослав дозволив поховати її за християнським звичаєм.

СВЯТОСЛАВ

Святослав Ігорович (*бл. 935 — †березень 972) — Великий князь київський (княжив з 945, самостійно з 964 по 972 рр.). Значно розширив територію Київської Русі, провадив активну зовнішню політику.

Матір’ю Святослава була княгиня Ольга. Батьком княжича Святослава був київський князь Ігор, який постійно воював з Диким полем, де кочували войовничі печеніги, і ходив у походи проти Візантійської імперії на її столицю Константинополь, що називався на Русі Царградом (Царгородом). За літописом («Повість врем’яних літ») вже 946 р. юний Святослав сидів на коні і, навіть, пробував метнути списа.

У 964 – 966 роках дружини Святослава воюють на Оці і середній Волзі, підкорюють в’ятичів і завдають фатального удару колись могутньому Хазарському каганату. Святослав взяв штурмом і його столицю Саркел, яка знаходилася на перешийку Дона з Волгою. Слідом княжий десант направився в землі ясів і касогів.

У 964 році князь Святослав Ігоревич здійснив свій перший похід на землі слов’янського племені в’ятичів, які платили данину хозарам. В’ятичі заселяли лісисте межиріччя Оки і Волги. Пробувши в них усю зиму, Святослав домігся свого: вони перестали платити данину хозарам і підкорилися Києву.

Навесні наступного 965 року Святослав відправив хозарському кагану свое знамените історичне послання: «Иду на вы» (тобто «я йду на вас»). Хозарський каганат на той час займав територію Північного Кавказу, Приазов’я і Донських степів і представляв для Русі велику небезпеку.

Пройшовши по ріці Оці на Волгу, а потім рухаючись донизу по великій ріці, через землі волзьких булгарів – данників хозар, – Святослав вступив у володіння Хозарського каганату.

Головна битва руської раті з хозарами сталася десь в низов’ях Волги, на ближніх підступах до столиці каганату Ітілю. Руси йшли туди на лодіях, а руська і союзна печенізька кіннота – вздовж берега Волги. Літописець просто говорить про перемогу князя Святослава: “Переміг хазар”. Далі князь Святослав повів своє військо вздовж берега Хвалинського моря на південь, до древньої столиці Хозарії міста Семендера.

Святослав здійснив безпрецедентний для тієї епохи військовий похід, подолавши кілька тисяч кілометрів, захопивши цілий ряд фортець і розгромивши не одне сильне вороже військо. З карти Європи зникла величезна Хозарська держава і були розчищені торгові шляхи на Схід. Від каганату в цілості залишалася тільки його частина, що прилягала до річки Дон. Тут знаходилася одна з найсильніших хозарських фортець – Саркел. Князь Святослав зі славою і багатою здобиччю повернувся в стольний град Київ, де від його імені правила його мати, княгиня Ольга. Однак державні справи його мало цікавили – він бачив себе тільки на військовому терені.

Цього разу князь задумав почати велику війну проти Візантійськоі імперіі. Але спочатку здійснив похід на грецьке місто Херсонес, що закривало шлях руським купцям у Чорне море, яке за тих часів дістало назву Руського моря, “бо ним тільки Русь плаває”. Військові приготування у Києві не стали секретом ні для жителів Херсонеса, ні для Константинополя. Візантійський імператор Никифор II Фока вирішив відкупитися від войовничих русичів. Він послав до князя Святослава знатного херсонесця патрикія Калокіра з величезними дарами – 15 кентинаріями золота.

Метою дипломатичної місії Калокіра було перенацілення руського війська на дунайські береги, тобто на Болгарське царство. Його цар Сімеон, колишній бранець імператора, успішно воював з Візантіею. Однак раптова смерть не дозволила йому довершити розгром ненависної йому імперіі. Хоч новий болгарський цар Петро Короткий не становив серйозноі загрози Константинополю, там все ж вирішили позбутися можливого супротивника силами русичів.

Однак, у князя Святослава були власні плани. Він вирішив розсунути кордони Русі, зробити Болгарію союзницею у майбутній війні з Візантією і задумав навіть перенести свою столицю з Києва на береги Дунаю за прикладом князя Олега, який перебрався у Київ з Новгорода.

Візантійський імператор Никифор ІІ Фока торжествував, коли дізнався, що руський князь погодився був виступити у похід проти Болгарського царства. Один з найбільш знаменитих в історії правителів Візантії, наймайстерніший дипломат свого часу вів зі Святославом потрійну гру:

по-перше, відводилася військова загроза вторгнення русинів у херсонеську фему, житницю Візантійськоі імперіі;

по-друге, він зіштовхував лобами у військовому протистоянні дві найбільш небезпечні для Візантії країни – Київську Русь і Болгарське царство;

по-трете, нацьковував на знесилену у війні Русь кочівників-печенігів, щоб тим часом прибрати до своїх рук Болгарію, знесилену у війні з Руссю.

У 967 році Святослав рушив до берегів Дунаю. Військо русичів було переважно піше, у далекий похід воно виступило на ладійній флотилії, що йшла Дніпром, а потім поблизу морських берегів. Своєї кінноти у князя було мало, але зате велику кінноту мали в своєму розпорядженні союзники – печеніги й угорські вожді. Чисельність війська Святослава під час його першого болгарського походу оцінюється у десять тисяч воїнів.

Човни без перешкод увійшли в гирло Дунаю і стали підніматися вгору за течією річки. Поява війська Святослава була несподіваною для болгар. Русичі зійшли на дунайський берег поблизу Переяславця. Перша ж битва з болгарським царським військом принесла перемогу руській зброї.

У Візантії швидко усвідомили свою помилку. Святослав влаштувався в місті Переяславці. За його виразом, там, у Переяславці на Дунаї, була “середа” його землі. Це місто повинно було стати столицею величезної слов’янської держави.

У той час у Києві знаходилася старіюча княгиня Ольга, яка правила Руссю за сина, і троє синів Святослава. Навесні печеніги осадили Київ (це був перший набіг степових кочовиків на Київ) і стали спустошувати його околиці. Осадженим вдалося послати звістку про це у Переяславець.

Князь Святослав, здавалося, зробив неможливе. Він швидко зібрав своє військо, що стояло гарнізонами по болгарських фортецях, і стрімко рушив по Дунаю, Чорномор’ю і Дніпру до Києва. Печеніги не чекали такої швидкої появи київського князя на Русі – імператорські посланці запевняли їх у неможливості цього. Небезпека для печенігів була ще й у тому, що князь Святослав чудово знав тактику своїх нещодавніх союзників. Військо Святослава з тріумфом увійшло в Київ. Дізнавшись про повний розгром печенігів, Візантійський імператор Никифор II Фока ще раз приклав руку до свого знаменитого трактату під назвою “Про зшибки з ворогом”. У ті часи він був визнаним теоретиком в області військового мистецтва.

В 969 році померла княгиня Ольга. Поховав її Святослав так, як вона й бажала – за християнським звичаєм і дуже сумував за нею. Перед новим походом проти Візантії князь Святослав поділив свої землі між своїми синами – Ярополком (землі полян) – Київ, Олегом (землі древлян) та Володимиром (Новгород).

Наприкінці 969 року несподівано помер болгарський цар Петро Короткий. Візантійці поспішили звести на болгарський престол його сина Бориса. Той відразу ж оголосив про мир і союз з Візантійською імперією. Однак новий цар не отримав підтримки підданих: простий народ і більшість феодалів бажали підкорятися князю Святославу, який не зазіхав на їхні свободи і права.

Тим часом у Константинополі стався палацовий переворот, і Никифор ІІ Фока був убитий змовниками. Новим імператором став відомий полководець Іоанн Цимісхій, який прославив своє ім’я перемогами в Малій Азії. Візантійці почали переговори зі Святославом, але той відразу відкинув їх головну вимогу – йти з Болгаріі на Русь він не збирався.

Тоді імператор Іоанн Цимісхий викликав з Константинополя найбільш досвідчених полководців Візантії: Варда Скліра і переможця арабів патриціа Петра. Він наказав їм готуватися до війни проти князя Святослава. Тому стало відомо про військові приготування візантійців, і він сам пішов в похід на Царгород.

Навесні 970 року військо русинів стрімко перетнуло болгарську землю і Балканські гори, розкидавши там ворожі заслони. Пройшовши таким чином близько 400 кілометрів, воно осадило місто-фортецю Аркадіополь. Відтак війна увійшла у візантійську провінцію Фракію.

Під Аркадіополем і сталася перша битва Святославова війська з візантійським, яким командував Варда Склір. Імператорська армія зазнала значних втрат, а її ватажок разом із залишками своїх полків зачинився в аркадіопольській фортеці. Святослав же спрямував частину своїх загонів від осадженого міста у сусідню Македонію.

Тоді імператор Іоанн Цимісхий перехитрив князя, давши йому велику данину. Військо русичів, іхні союзники болгари, угорці й печеніги залишили Фракію і Македонію. Візантійська імперія отримала мир, щоб підготуватися до нової війни.

Навесні 971 року імператор на чолі двох тисяч “безсмертних” урочисто виступив в похід зі своєї столиці. В Адріанополі його чекала величезна візантійська армія. Швидко подолавши Балканські гори, імператорські полки несподівано з’явилися перед стінами болгарської столиці Преслави і осадили її. У місті знаходився загін русичів під командуванням воєводи Свенельда. Разом з болгарськими дружинниками чисельність захисників міста становила лише 8,5 тисяч чоловік.

23 квітня імператор Іоанн Цимісхий, здійснивши стрімкий марш, підійшов до міста-фортеці Доростол. Однак першу битву під його стінами русичі у візантійців виграли, знищивши із засідки великий передовий загін малоазіатських вершників. Та це не зупинило імператорську армію, яка розміреним кроком виходила на велику рівнину перед Доростолом.

Однак там візантійців вже чекали русичі: піші воїни оточили кріпосні стіни щільним строєм, прикрившись червленими щитами і виставивши уперед списи. Іоанн Цимісхий погодився на битву, наказавши почати загальну атаку. Однак воїни Святослава зуміли відбити навіть таранний удар важко озброєної панцирної візантійської кінноти. На цьому битва закінчилася: візантійці відійшли в свій табір, русичі – за кріпосні стіни. Почалася облога Доростолу, яка тривала з 24 квітня по 22 червня 971 року. За цей час осаджені втратили загиблими і померлими від хвороб 15 тисяч чоловік, а іхній противник – 15-20 тисяч убитими в численних сутичках під кріпосними стінами.

На третій день облоги, 26 квітня, князь Святослав знову вивів своє військо в поле. Русини билися в пішому строю і простояли на рівнині всю ніч, однак візантійці не зважилися продовжити битву. Остання битва під стінами Доростолу сталася 22 червня. Князь Святослав наказав замкнути за собою ворота, щоб ніхто без його наказу у разі поразки не міг ховатися за кріпосними стінами. Удар пішого війська русичів був настільки сильний, що візантійська Армія стала відступати до облогового табору.

У такій критичній ситуаціі імператор Іоанн Цимісхий особисто повів в атаку полк «безсмертних», кращу частину своєї армії. Раптом вибухнула сильна гроза, піднявся шквальний вітер і почалася злива. Візантійцям вдалося оточити руське військо, яке кинулося бігти до Доростола. Під час втечі, за даними візантійських літописів, загинуло 15 тисяч русів (через заперті ворота Доростола багато хто не зміг дістатися до безпечного місця), проти 350 вбитих візантійців та багатьох поранених. Зрозумівши, що немає іншого виходу, князь Святослав на наступний день почав переговори з імператором Іоанном Цимісхієм. От як описує візантійський історик Лев Діакон, що був учасником переговорів візантійців і русів, цю зустріч:

„Показався і Святослав, що приплив на ріці на скіфському човні;він сидів на веслах і веслував разом із наближеними, нічим невідрізняючись від них. Ось якою була його (князя Святослава)зовнішність: помірного зросту, не надто високого і не дуже низького, з кошлатими бровами і ясно-синіми очима, кирпатий, безбородий,з густим, дуже довгим волоссям над верхньою губою. Голова в нього була зовсім гола, але з одного боку її звисало пасмо волосся – ознака знатності роду; міцна потилиця, широкі груди та всі інші частини тіла були цілком співмірні, однак виглядав він похмурим і диким. В одне вухо його була вдіта золота сережка; вона була прикрашенакарбункулом, обрамленим двома перлинами. Одежа його була білаі відрізнялася від одежі його наближених тільки чистотою. Сидячи в човні на лавці для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру і поїхав. Так закінчилася війна ромеїв зі скіфами.“^[2]

Візантійці були раді такому виходу війни: русичі по своїй волі залишали Болгарію і йшли на Русь, забезпечені продовольством на зворотний шлях. Було видано по дві міри хліба на кожного з 22 тисяч руських воінів.

Умови відходу руського війська з берегів Дунаю були почесними. Однак, перш ніж князь Святослав з’явився в гирлі Дунаю, в кочовища печенігів прибув повноважний посол візантійського імператора єпископ Феофіл. Він добре заплатив степовим вождям за напад на князя Святослава, який повертався на Русь.

Припливши на човнах на «острови Русів» у гирлі Дунаю, військо Святослава розділилося. Кінну дружину очолив воєвода варяг Свенельд, і вона рушила по степах і лісах на Київ. Воєвода Свенельд переконував Святослава: «Обійди, княже, пороги на конях, бо стоять біля порогів печеніги». Але гордий воїн не захотів обійти небезпеку.

Ладійний флот рушив вгору по Дніпру, маючи на суднах велике число поранених і хворих воїнів. Біля дніпровських порогів Святослав зрозумів, що йому не прорватися крізь печенізьку кінноту. I він наказав повернути назад, щоб перезимувати на островах в Білобережжі. Але зимівля була надзвичайно важкою – харчуватися доводилося переважно однією рибою без солі.

Навесні 972 року князь разом з воїнами, які залишилися живими після зимівлі знову рушив вгору по Дніпру. Воєводу Свенельда з обозами і кінними дружинами він так і не дочекався. На дніпровських порогах Святослава вже чекали печеніги на чолі зі своїм князем Курею. Подробиці останнього бою Святослава Ігоревича історіі невідомі: біля порогів разом з ним загинули всі його дружинники. Існує легенда, що Куря з його черепа зробив святковий кубок з якого частував самих шанованих гостей.

 

5. Київська Русі періоду розквіту (державотворча діяльність Володимира Великого та Ярослава Мудрого).

ВОЛОДИМИР ВЕЛИКИЙ

Володимир I Святославич (рус. Володимеръ Святославичь, 958? – 15 липня 1015) — князь новгородський, великий князь Київський (980 — 1015). Син великого князя Київського Святослава Ігоровича і його коханої Малуші, дочки Марка Любечанина і ключниці княгині Ольги. Канонізований Західною і Східною християнськими Церквами. Хрищене ім’я — Василь. Відомий також як Володимир Великий, Володимир Святий, Святий рівноапостольний князь Володимир, Володимир Красне Сонечко.

Народився не пізніше 963 р., бо близько 978–979 р. у нього вже була дружина Олова. До прийняття християнства Володимир утримував великі гареми. 300 наложниць у нього було у Вишгороді, 300 — у Білгороді, 200 — у Берестові. Але літописці фіксували тільки «законні шлюби» князя і нащадків від них. У 969 р. він був посаджений батьком у Новгороді, де від його імені управляв брат його матері Добриня. Перший шлюб Володимира можна датувати зимою 978/979 рр. Зимою 980 р. після невдалих переговорів про союз з полоцьким князем, котрий мав бути скріплений шлюбом Володимира з Рогнедою, Добриня виступив проти Полоцького князівства. Полоцьк було взято. Сім’я Рогволода була знищена, а Рогнеда, зґвалтована на очах у батька і братів, стала дружиною Володимира. Володимир дав Рогнеді слов’янське ім’я Горислава. Від неї у нього було кілька дітей. Після прийняття християнства Рогнеда відмовилась скористатись своїм правом заміжжя. Вона виїхала з старшим сином Ізяславом в родинну Полоцьку землю, де стала черницею під іменем Анастасії і померла близько 1000 р. З літа 980 р. третьою дружиною Володимира стала вдова Ярополка Святославича. Коли від цього зв’язку народився Святополк, супротивники Володимира говорили, що він «от двою отцю, от Ярополка и от Володимера.» Подальша доля «грекині» невідома. У 981 р. «йде Володимер на Ляхи и взя грады их Перемышль, Червен и иныа грады, иже есть под Русью». Успіх Володимира пов’язаний також з тим, що йому вдалося порозумітися з окремими з хорватських племінних князів. У 985 р. Володимир Святославич виступив проти Волзької Булгарії. Війна тривала з перемінним успіхом і скоро обидві сторони погодились на мир. Умови його влаштовували більше Булгар, бо булгари клялися, що «тогда не буди межди нами мира, егда камень начнет по воде плавати, а хмель погрязнути». Мир з Булгарією був скріплений черговим шлюбом.

Головним же результатом Херсонеської війни (осінь 987 – весна 988 рр.) було не тільки прийняття християнства на Русі (988 р.), але й союз з Візантією, скріплений шлюбом з принцесою Анною, дочкою імператора Романа II (959–963 рр.). Анна народилася у 963 р. і померла у 1011 р.

Володимир Святославич першим з київських князів став карбувати власні монети. Златник Володимира важив 4,2 г і був рівний по вартості візантійській номісмі та мусульманському динару. Це була високохудожня монета з гербом-тамгою тризубом, портретом князя і словесною легендою. На зворотному боці було зображення Христа Спасителя. Такими ж були і ранні срібники з легендою «Володимир на столі — а се його срібло». Пізніші срібники на звороті замісь зображення Христа Спасителя мали тільки тризуб.

Володимир-Василь Святославич помер 15.07.1015 р. у своїй приміській резиденції Берестові. Останки Володимира були вночі таємно перевезені до Києва і захоронені в мармуровому саркофазі у збудованій ним Десятинній церкві.

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ

Ярослав-Георгій Володимирович (біля 983 — † 20 лютого 1054) — Святий, видатний державний діяч, Великий князь київський. Другий син Володимира Святославича і Рогнеди. Близько 990 р. Ярослав отримав ростовський престол, а згодом і новгородський, був зобов`язаний платити Києву щорічну данину у 2 000 гривень срібла, через що ввійшов у конфлікт з батьком.

Наприкінці правління Володимира Святославича, Ярослав відмовився сплачувати щорічну данину Києву, і виступив проти свого батька походом. Під час приготування до походу, Володимир помер, а Ярослав, скориставшись нагодою, розпочав братовбивчу війну. Таким чином, ініціатором громадянської війни на Русі був саме Ярослав.

Після смерті свого батька Володимира Святославовича в 1015 році Ярослав Мудрий в жорстокій боротьбі за київський престол розбив війська Святополка біля Любеча і посів київський великокняжий престол, але 1018 під натиском польських військ короля Болеслава І, яких взяв собі на допомогу Святополк, мусив покинути Київ і утік до Новгорода. Після остаточної перемоги в битві над річкою Альтою 1019 Ярослав Мудрий став київським Великим князем. В результаті братовбивчої війни саме Ярославом були вбиті святі брати Борис і Гліб та Святослав (дослідження М. Ільїна, 1964 р.^[1]). Проте, в княжій офіційній історіографії — це вбивство було приписано Святополку, якому приписали і прізвисько «окаянний».

Прагнучи об’єднати всі руські землі під своєю владою, Ярослав Володимирович вів боротьбу проти свого брата Мстислава Володимировича, князя тмутороканського і чернігівського. Після битви, яку Ярослав програв, під Лиственом біля Чернігова 1024 р. Ярослав мусив відступити Мстиславові Чернігівщину і всі землі на схід від Дніпра, крім Переяславщини. Згодом, після укладеного 1026 у Городку під Києвом миру, почалося порозуміння і співпраця між братами. Ярослав Мудрий допомагав Мстиславові у боротьбі з касогами і ясами у 1029 р., поширивши свої володіння до Кавказьких гір; а Мстислав — у скріпленні й поширенні держави Ярослава Мудрого на захід від Дніпра.

1030 на півночі Ярослав зайняв землі між Чудським озером і Балтикою і там заснував м. Юріїв, у 1030 — 1031 війська Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські міста, які 1018 захопив Болеслав І. Тоді ж Ярослав здобув від Польщі смугу землі між ріками Сяном і Бугом; там збудовано міста Ярослав і Белз.

Після смерті Мстислава у 1036 році Ярослав об’єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави, окрім Полоцького князівства, яке було виділено Володимиром Святим в уділ роду Ізяслава. 1036, за літописом, Ярослав Мудрий розгромив біля Києва печенігів і нібито, за літописом, на місці перемоги над ними почав будувати у 1037 Софійський собор. Хоча останні дослідження Софії Київської спростували це твердження літопису. За аналізом графіті, серед яких є датовані 1022 роком, а також за іноземними писемними пам’ятками, насамперед німецькими (Хроніка Титмара Мерзебурзького), Собор святої Софії був збудований ще Водимиром Великим (дослідження професора Н. М. Нікітенко). Таким чином побудова Ярославом Софії Київської є черговою ідеологемою в історіографії Ярослава. 1038 — 1042 Ярослав вів успішні походи проти литовських племен — ятвягів, проти Мазовії, проти прибалтицько-фінських племен ямь і чудь. 1043 він підготував під проводом свого сина Володимира і воєводи Вишати похід на Візантію, який закінчився поразкою, багато воїнів попало в полон чи загинуло. Щоб охороняти свою державу проти нападів кочовиків, Ярослав укріплював південний кордон, будуючи міста над ріками Россю і Трубежем: Корсунь, Канів, Переяслав; як також другу фортифікаційну лінію над Сулою: Лубни, Лукомль, Воїнь.

Під час його правління Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. Було завершено розпочате Володимиром Святим розширення меж столиці Русі — Києва, насипано нові оборонні вали були ще за Володимира Святого (дослідження П.Раппопорта)(за одним з них прокладено сучасну вулицю Ярославів Вал), а Ярослав поставив на них лише забороля. Збудовано Золоті ворота, Лядську браму, Жидівські ворота, Георгіївський та Ірининський собори, Софійський собор, в якому згодом було поховано в саркофазі Ярослава Мудрого та його дружину Ірину (Інгігерду; ? –1050). Це був акт порушення задуму собору. Створив бібліотеку Софійського собору. За часів його правління було засновано міста Юр’єв (нині – Тарту), Корсунь, Гюргів (нині – Біла Церква), розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Турів, встановлено династичні зв’язки з королівськими дворами Швеції, Норвегії та Франції. Продовжувалося карбування срібних монет.

Останні роки життя Ярослав провів у Вишгороді. По смерті Ярослава Мудрого почався розпад Київської Русі і через півтора століття вона фактично перестала існувати як єдина держава.

Для скріплення влади в державі та впорядкування правових та соціальних відносин громадян за князювання Ярослава Мудрого було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди.

За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й церковна ієрархія: 1039 документально стверджено існування Київської митрополії, що перебувала в юрисдикції константинопільського патріарха. Ярослав устійнив церковний устав, яким визначалися права церкви і духівництва. Крім призначування митрополитів на київську катедру, Церква Київської Русі користувалася автономією, включно з тим, що 1051 з ініціативи Ярослава собор місцевих єпископів обрав русина Іларіона митрополитом київським. За цього часу засновано також перші монастирі на Русі: св. Юрія, св. Ірини і славний Києво-Печерський 1051 р., які стали важливими культурними осередками, в яких писалися літописи, були школи іконописання.

За Ярослава Мудрого сталася і національна еволюція в Київській державі: варязький вплив залишився тільки в колі військової дружини, а державні діячі рекрутувалися здебільшого з місцевих людей, серед яких були: Вишата, Іван Творимирич, Костянтин, син Добрині та ін.

Ярослав Мудрий був високоосвіченою людиною, він дбав про освіту і культуру свого народу, заснував при Софійському соборі школу і бібліотеку. За його ініціативою почалася в Києві праця над перекладами грецьких та інших книг на церковно-слов`янську мову, переписувано багато книг, був укладений літописний звод.

Київська Русь за Ярослава Мудрого була великою і могутньою державою Європи, досягнувши на ті часи найвищого розвитку. Щоб зберегти цілість своєї держави, а заразом забезпечити права своїх синів, Ярослав встановив систему наслідування (сеньйорату), згідно з яким старший брат Ізяслав дістав великокняжий престол у Києві, Святослав — Чернігівщину, Муром і Тмуторокань, Всеволод — Переяславщину, Суздаль і Ростовщину, Ігор — Володимир Волинський, В’ячеслав — Смоленщину.

Ярослав Мудрий посів перше місце за результатами відкритого телефонного голосування в телепроекті каналу «Інтер» «Великі українці», що проводилося з 16 листопада 2007 до 16 травня 2008 року.