ЗМІСТ

Вступ

1 Україна на початку ХХ століття

2. Загальнонаціональний визвольний рух в Україні. Відновлення державності Українського народу (1917–1921 рр.)
3. Україна у міжвоєнний період (1921 – 1939 рр.)
4. Україна в роки Другої світової війни (1939 – 1945 рр.)
5. Повоєнна Україна
6. Національно-визвольний рух в Україні в Умовах комуністичного тоталітарного режиму(середина 1950-х – початок 1980-х рр.)

Висновок

Рекомендована література

1. Баган О. Націоналізм і національний рух. – Дрогобич, 1997;
2. Баран В., Грицак П., Зайцев Ю. та ін. Історія України. – Львів, 1996.
3. Бачинський Р. Герої Маківки. // За вільну Україну. – 1 травня 1991.
4. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953; Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз: у 2 кн. – К., 1994.
5. Білоцерківський В.Я. Історія України. (Курс лекцій). Для студентів вузів. – Харків, 1999.
6. Бойко О.Д. Історія України. Посібник для студентів вузів. 2-е вид. Доп. – К.: Академія, 2002 – 655 с.
7. Винниченко В. Відродження нації. – К., 1990. ч.І–ІІІ.
8. Воронов І.О., Пилявець Ю.Г. Голод 1946 – 1947 рр. – К., 1991.
9. Голод 1932 – 1933 років в Україні: причини та наслідки / С.Білокінь та ін. – К., 2003.
10. Голубець М. Велика історія України від найдавніших часів до 1923 року. – Львів. 1935 – 875 с.
11. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття. – К.: Генеза, 1996 – 358 с.
12. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття. – К.: Либідь, 1993. – 238 с.
13. Дорошенко Д. Історія України. 1917 – 1923 рр. Т.1. – Ужгород: Свобода, 1932. – 437 с.
14. Дорошкевич В., Купріянов І. Незалежність України: нова спроба // Літ. Україна. – 1991. – 3 січня.
15. Дещинський Л.Є., Панюк А.В. Міжнародні відносини України: історія і сучасність. – Львів. Т.1. 2002.
16. Історія народного господарства Української РСР. У 3-х т. – К., 1998. Т.3. Кн.1.
17. Історія України / Кер. авт. кол. Ю.Зайцев. Розд. VІІ. – С.252–283.
18. Історія України від найдавніших часів до наших днів (Навчальний посібник для студентів вузів). – Чернівці, 1998.
19. Історія України (Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів). Кер. авт. кол. Зайцев Ю. – Львів, 1998.
20. Історія України. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – Львів, 2000.
21. Історія України (20–90-ті рр. ХХ ст.): Хрестоматія. – Рівне, 1998.
22. Історія України. Хрестоматія у 2 ч. – К., 1996.
23. Кормич Л.І., Багацький В.В. Історія України від найдавніших часів до кінця ХХ ст. – Одеса, 1999.
24. Король В.Ю. Історія України. – К., 1995.
25. Кульчицький С.Україна між двома війнами (1921 – 1933 рр.) – К., 1999.
26. Курс лекцій з історії України та її державності. За науковою редакцією Дещинського Л.Є. – Львів, 1999 – 335 с.
27. Лановик Б.Д. Історія України: Навчальний посібник. – К., 2000.
28. Левицький К. Історія Визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни. 1914 – 1918. Спогади і документи. Ч.1,2 – Львів: Червона калина, 1929. – 315 с.
29. Лівицький М. Слово про Петлюру // Літ. Україна. – 1991. – 12 вересня.
30. Литвин М., Науменко К. Історія галицького стрілецтва. – Львів. – 1991.
31. Мірчук П. Причини загибелі УНР // Державність. – 1991. – М-2.
32. Мірчук П. Українська Повстанська Армія 1942 – 1952: Док. і матер. – Львів, 1991.
33. Нагаєвський І. Історія Української Держави ХХ століття. – К. 1993. – 413 с.
34. Полонська-Василенко Н. Історія України 1900 – 1923., – К., 1991.
35. Промышленность и рабочий класс Украинской ССР (1945 – 1950): Сб. док. и матер. – М., 1964.
36. Оніщенко І.Г. Історія України. Навчальний посібник для студентів неісторичних вищих навчальних закладів. – К., 1999.
37. ОУН: минуле і майбутнє. – К., 1993.
38. Рибалка І.К. Історія України. – Харків, 1997.
39. Скоропадський П. Спомини. – К., 1992.
40. Субтельний О. Україна. Історія. – К., 1991.

 

1.УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ ст

 

Початок ХХ ст. ознаменувався тим, що національно-визвольний рух за відродження української державності набирає все більших розмахів. Саме на рубежі Х1Х – ХХ ст. закладається його політичний провід із своє програмою і тактикою дій. Незважаючи на те, що українські землі були пошматовані між двома імперіями – Російською і Австро-Угорською, мали певні особливості у своєму політичному розвитку, проте ідея Української самостійної соборної держави поступово перетворюється у спільний вирішальний об’єднавчий фактор. Її реалізація стала можливою в роки Першої світової війни, коли обидві імперії взаємно поборювали і тим самим суттєво послаблювали себе.

 

1.1. Політичне становище українських земель у складі Російської імперії на початку ХХ ст. Радикалізація національної державницької думки

Як відомо, основна частина українських земель на початку ХХ ст. і далі перебувала у складі Російської імперії. На той час вони вже давно втратили особливості свого політичного устрою. Царський уряд зробив все для того, щоб перетворити Україну у звичайну провінцію, утворивши на її території дев’ять губерній. Із ужитку була вилучена назва “Україна”. Царизм здійснював все для того, щоб придушити будь-які спроби виявлення української свідомості, знищити національну мову і культуру. Фактично Наддніпрянщина перебувала на колоніальному становищі.

Здавалося, що в умовах жорстокого терору і переслідувань ідеї українського відродження, особливо політичного, неможливі. Однак цього не сталося. У громадсько-політичне життя влилися свіжі сили молодого покоління, вихованого на безкомпромісних ідеях національно-визвольного руху. В 1900 р. у Харкові група представників студентської громади Д.Антонович, М.Русов, Л.Мацієвич, Б.Камінський, О.Коваленко, П.Андрієвський та ін. створила першу на східноукраїнських землях політичну партію – Революційну українську партію (РУП). До неї увійшли молодіжні громади інших міст. Її першим програмним документом стала брошура харківського адвоката М.Міхновського “Самостійна Україна”, видана у Львові. Поява “Самостійної України” М.Міхновського як програми РУП відкрила якісно новий період в історії української політичної думки.

Вірними ідеї самостійності України залишилися М.Міхновський та його однодумці, які вийшли із РУП і у 1902р. утворили Українську народну партію (УНП). Політичне кредо цієї партії було сформульоване спочатку у “Десяти заповідях”, а пізніше у “Програмі”. Їх суть зводилася до боротьби за незалежну українську демократичну республіку, яка мала складатися із союзу окремих українських земель. УНП не користувалася у той час значним політичним впливом, її члени активно заявили про себе у 1917 р., створивши Українську партію соціалістів-самостійників.

Наприкінці 1905 р. основна частина РУП на чолі із М.Поршем, В.Винниченком та С. Петлюрою перетворилась в Українську соціал-демократичну робітничу партію. Стояла на позиціях органічного поєднання національної орієнтації з марксизмом, домагаючись автономії України.

На початку ХХ ст. в Україні виникли також політичні партії ліберально-демократичного спрямування. У 1904 р. представники української ліберальної інтелігенції заснували Українську демократичну партію (УДП). Її фундатором був Є. Чикаленко, який доклав багато зусиль і коштів на потреби національно-визвольного руху. Своєю головною метою УДП оголосила домагання автономії України у складі конституційної монархічної Росії.

Проте серед членів цієї партії також виявились певні розбіжності у поглядах на принципові програмні положення. В результаті вже восени цього ж року частина колишніх членів УДП на чолі із Б.Грінченком, С.Єфремовим та Ф.Матушевським утворили Українську радикальну партію (УРД), яка виступала за автономію України, як рівноправну складову частину федеративної Росії.

Незабаром розходження вдалося подолати. Наприкінці 1905 р. УДП і УРП об’єдналися в одну організацію – Українську демократично-радикальну партію (УДРП). Її програма складена на основі принципів федералізму і парламентаризму. Майбутня Російська держава повинна перетворитися на “федерацію рівноправних автономно-територіальних одиниць”.

Вищеназвані політичні партії змушені були діяти в умовах підпілля. Свої друковані органи видавали здебільшого за кордоном, зокрема у Львові, Чернівцях. Потім нелегально доставляли у Наддніпрянщину. Траплялися переслідування, арешти тощо активних українських громадсько-політичних діячів. Тому ці партії не могли відразу набрати масового характеру і значного впливу. Однак їх поява переконливо засвідчила про те, що українське суспільство стало політично зрілішим і не бажало далі миритися із колоніальним становищем у Російській імперії.

Поступливість царизму пояснювалася не тільки зростаючим тиском українського руху, але й поглибленням загальної кризи в імперії. Загострювались суперечності економічного, соціально-політичного і національного характеру. Самодержавство виявляло неспроможність оперативного розв’язання назрілих проблем. Його авторитет остаточно підірвала поразка у російсько-японській війні 1904–1905 рр. Загальна криза переросла у революцію.

 

2.2. Українське громадсько-політичне життя в роки російської революції 1905–1907 рр. та після її поразки

Це була перша демократична революція у Росії. Всю імперію, в тому числі Україну охопили масові робітничі страйки і селянські виступи. Тільки на протязі січня – серпня 1905 р. у Наддніпрянщині відбулося близько 500 страйків.

Революційні виступи робітників і селян України мали головним чином соціальний характер. Вони не зачіпали національного питання. Це пояснювалося тим, що робітничий клас тут був фактично зрусифікований, а селянство іще не піднялося до відповідного рівня національної свідомості, щоб висувати певні національні вимоги. Основним їх носієм залишалася інтелігенція. Тому на її долю випало нелегке завдання – піднести національну свідомість широких верств українського народу і тим самим поставити українську національну справу в розряд загальнодержавних проблем.

Революція створила небачені раніше сприятливі умови для легальної громадсько-політичної та культурної діяльності. Бо під її тиском цар Микола ІІ 17 жовтня 1905 р. видав маніфест, у якому проголошувалися громадянські демократичні свободи: совісті, друку, зібрань, об’єднань тощо, а також обіцяно запровадити у Росії конституційні форми правління, зокрема скликати парламент – законодавчу Державну думу. Тому вперше у Наддніпрянщині почали виходити україномовні газети і журнали: “Хлібороб”, “Рада”, “Дзвін”, “Українська хата” тощо. Всього протягом 1905–1907 рр. виходило 24 україномовні видання. Розгорнулось видавництво українських книжок, особливо підручників і популярних творів для народу. В 1907 р. у Петербурзі під редакцією В.Домницького вийшло перше повне видання “Кобзаря” Т.Г.Шевченка. Виникли і набули особливої популярності культурно-просвітницькі організації “Просвіта”. До середини 1907 р. їх налічувалося 35. Вони засновували бібліотеки, проводили вечори, видавали українською мовою літературу тощо. Розпочалося навчання українською мовою в ряді шкіл, створено кафедри українознавства у Харківському та Одеському університетах. Виникли і набули поширення народні університети, клуби, профспілки, кооперативи тощо. Нарешті, відкрито заявили про себе українські політичні партії. Здійснювався процес їх організаційного становлення (в 1907 р., наприклад, була створена Українська партія соціалістів-революціонерів), активізувалася діяльність. Поряд із соціальними питаннями розгорнули також агітацію переважно за автономію України. Це мало надзвичайно важливе значення, бо фактично вперше після багатьох років відкрито проголошувалося дане питання серед широких народних мас і тим самим сприяло формуванню у них національної свідомості, певних політичних поглядів щодо України.

Весною 1906 р. у Петербурзі зібрався перший російський парламент – Державна дума. В ній була створена Українська парламентська громада, яка налічувала 45 членів. Її головою був обраний І.Шраг. Діяльність українських представників у загальноросійському парламенті стала доказом того, що у Російській імперії існує окремий народ, який домагається своїх прав. Політичною платформою громади була боротьба за автономію України. Її друкованим органом став “Украинский вестник”. Українська парламентська громада була створена також і у ІІ Думі чисельністю 47 депутатів. Однак серед них вже не було досвідчених українських політиків.

Царизм переміг революцію. Розпуск ІІ Думи 3 червня 1907 р. і поява нового виборчого закону означали її поразку. Хоча найважливішим результатом революції стало те, що уряд змушений був ліквідувати напівкріпосницькі пережитки на селі, зокрема відмінив викупні платежі, які існували іще з часів реформи 1861 р. Позитивний вплив здійснила ця революція і на розвиток українського руху. Значно розширилися його база, насамперед за рахунок інтелігенції. До того ж він прибрав якісно іншого характеру – виразно політичного. Адже вперше відкрито було визначено державницький статус України у загальноросійському масштабі.

Після поразки революції розпочалася реакція в Російській імперії. Вона звичайно не оминула і Наддніпрянщину. Царський уряд на чолі із П.Столипіним відверто проводив антиукраїнську політику. Заборонялися будь-які збори, наради, навіть невеликі зібрання на приватних квартирах. Активних учасників революційних виступів, відомих українських громадсько-політичних діячів масово арештовували, чинили свавільне судочинство, страчували, відправляли у заслання в Сибір. Дехто із них змушений був емігрувати.

Відчутного удару завдано українській мові, культурі. Фактично були відновлені старі дореволюційні порядки. Заборонено викладання українською мовою у тих школах, у яких в період революції її було самовільно запроваджено. Царизм вчинив погром української преси, громадських, культурно-освітніх організацій і звичайно ж політичних партій.

Царизмові не вдалося ліквідувати усі здобутки українського національно-визвольного руху. Продовжували свою діяльність деякі “Просвіти”, Українське наукове товариство на чолі із М.Грушевським (після революції переїхав до Києва), виходили окремі українські часописи. З метою консолідації національних політичних сил і координації українського руху в умовах реакції діячі УДРП заснували у 1908 р. підпільну непартійну громадсько-політичну організацію – Товариство українських поступовців (ТУП). До нього увійшли не тільки діячі ліберального, але й соціал-демократичного спрямування. У своїй політичній програмі ТУП стояло на платформі конституційного парламентаризму, національно-територіальної автономії України у федеративній Російській державі.

Зростання національно-визвольного і нового революційного руху взагалі у Російській імперії було перервано початком Першої світової війни.

Таким чином, український національно-визвольний рух у Наддніпрянщині в 1900–1914 рр. розвивався нерівномірно. Його найбільші здобутки припадають на час революції 1905–1907 рр. Це пояснюється широким розмахом робітничого і селянського рухів. Не можна заперечувати взаємозв’язку і взаємовпливу цих трьох напрямків боротьби, хоча належної ефективності не було досягнуто у даний період. Відчувалася гостра потреба у наявності єдиного політичного проводу, який зумів би об’єднати ці розрізнені сили і спрямувати на досягнення спільної мети. Через недостатній рівень національної свідомості (її носієм виступала головним чином інтелігенція) визначальною стала ідея національно-територіальної автономії України у складі федеративної Росії. А це означає, що національно-визвольний рух у Наддніпрянщині саме в даний період здійснив перехід від культурницького до політичного. Підтвердженням цього стала також поява та діяльність тут перших українських політичних партій і такої громадсько-політичної організації як ТУП. Урізноманітнились і збагатились форми суспільно-політичної діяльності, в тому числі появилися парламентські. Так що царизмові не вдалося досягти своєї мети навіть репресивними заходами, хоча і не пішов на поступки українцям напередодні Першої світової війни.

 

3.3. Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорщини у 1900–1914 рр

За соціально-економічним і політичним розвитком Східна Галичина, Буковина та Закарпаття мали ряд особливостей, які відрізняли їх від Наддніпрянської України. В економічному відношенні вони становили аграрно-сировинний придаток і ринок збуту для метрополії. Місцева промисловість була в основному кустарно-ремісничою. У сільському господарстві існувало велике землеволодіння.

На відміну від Росії, Австрія стала не тільки дуалістичною (двоєдиною), але й конституційною монархією. Незважаючи на всю обмеженість конституційних прав, вони все-таки надавали широкі можливості для легальної діяльності політичних партій, громадських, культурно-освітніх організацій тощо. Поляки виявилися більш активними, краще зорганізованими і вже до кінця Х1Х ст. добилися того, що влада у Галичині фактично опинилася у їхніх руках. Проте вже до кінця цього століття українські галичани нагромадили певний досвід і мали досить вагомі здобутки громадсько-політичної та культурно-освітньої діяльності. Зокрема, на протязі 90-х років сформувалися українські політичні партії зі своїми програмними поглядами на майбутнє України. Русько-українська радикальна партія (РУРП), Українська національно-демократична партія (УНДП), Українська соціал-демократична партія (УСДП) виступали за незалежність і соборність України, як кінцеву мету загальноукраїнських національно-визвольних змагань.

Виходячи із тодішньої ситуації, пріоритетними були визначені такі завдання: боротьба за загальне виборче право, український університет у Львові, поділ Галичини на українську і польську частину з автономним статусом, вирішення соціальних проблем. На реалізацію цих завдань була спрямована агітаційно-пропагандистська і організаторська діяльність українських політичних партій.

Чільне місце в житті українців Галичини займала греко-католицька церква, яку з 1901 р. очолив митрополит А.Шептицький. Під його проводом вона перетворилися у могутній духовний бастіон національного руху. Сам митрополит брав активну участь у політичному житті краю як депутат віденського парламенту і галицького сейму. Вплив церкви, її авторитет за митрополита А.Шептицького настільки зріс, що без її участі практично не обходилася жодна важлива акція, яку готували українські партії та організації Галичини.

Плідно працювали такі культурно-просвітницькі товариства, як “Просвіта”, “Бесіда”, “Боян”, “Жіноча громада”, тощо. Взагалі вражаючими були успіхи у всіх галузях національно-культурного життя, що мало важливе значення для активізації українського руху.

В умовах наростання міжнародного воєнного конфлікту українські політичні партії Галичини заздалегідь виробили свою політичну лінію. Їхні представники на приватній нараді 7 грудня 1912 року дійшли згоди у тому, що на випадок війни між Австрією і Росією все українське громадянство по обох боках кордону на добро і майбутнє української нації повинно одностайно і рішуче стати на бік Австрії “проти Російської імперії, як найбільшого ворога України”. Подібну заяву оголосила українська репрезентація у віденському парламенті. Під добром і майбутнім української нації слід мати на увазі “повну державну самостійність усього з’єднаного українського народу на цілій його території.”

Для вирішення цього завдання все більша увага зверталася на створення власних воєнізованих формувань. Найкраще для цього підходили молодіжні спортивні протипожежні товариства “Сокіл”. “Січ”, а також “Пласт”.

В умовах наростання міжнародної напруженості, враховуючи позицію українців у майбутньому воєнному конфлікті Відень посилив вимоги до галицької адміністрації щодо зрівняння українців з поляками. В результаті збільшено урядові дотації та допомогу українським господарським і культурним установам, здійснено уже згадувану вище виборчу реформу до сейму. Голова Української парламентської репрезентації в Австрійському парламенті Ю.Романчук став його віце-президентом. Однак до поділу Галичини на українську і польську частини з наданням автономії справа так і не дійшла.

Австрійська адміністрація Буковини здійснювала збалансовану політику, намагаючись не допустити до національної напруженості головним чином між українцями та румунами. Більше того, у 1903 році буковинський сейм прийняв ухвалу про національно-культурну автономію у краї, тобто кожна національна група, що проживала тут, отримала право на безпосередній розвиток своєї культури і відповідне самоврядування.

Така ситуація досить позитивно відобразилася на національному, політичному та й культурному житті краю взагалі. На початку ХХ ст. були створені місцеві відділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. За прикладом “Просвіти” тут діяло “Руське товариство”. Успішно розвивався сокільсько-січовий рух. У 1914 р. в Буковині нараховувалося 112 лише січових організацій. Практично у кожному селі діяла українська школа, а навчання у ній було обов’язкове. Причому в процентному відношенні Буковина мала більше українських шкіл ніж Галичина. У Чернівецькому університеті функціонувало 5 українських кафедр. Хоча навчання здійснювалося німецькою мовою, проте українців не обмежували при вступі до нього.

Така ситуація досить позитивно відобразилася на національному, політичному та й культурному житті краю взагалі. На початку ХХ ст. були створені місцеві відділення галицьких націонал-демократів, радикалів та соціал-демократів. За прикладом “Просвіти” тут діяло “Руське товариство”. Успішно розвивався сокільсько-січовий рух. У 1914 р. в Буковині нараховувалося 112 лише січових організацій. Практично у кожному селі діяла українська школа, а навчання у ній було обов’язкове. Причому в процентному відношенні Буковина мала більше українських шкіл ніж Галичина. У Чернівецькому університеті функціонувало 5 українських кафедр. Хоча навчання здійснювалося німецькою мовою, проте українців не обмежували при вступі до нього.

Таким чином, національно-визвольний рух у вказаний період розвивався з наростаючою силою у Галичині та Буковині, зовсім занепав у Закарпатті. Галицьким і буковинським політичним діячам вдалося використати конституційні можливості монархії Габсбургів з метою виборювання національних прав. Здобуто певний політичний і військовий досвід, який можна було використати у подальшій національно-визвольній боротьбі. Особливо виділялися в цьому відношенні Східна Галичина, яка перетворилася в оплот всього українського народу.

 

4.4. Українські землі в роки Першої світової війни (1914–1916 рр.)

Наприкінці липня – початку серпня 1914 р. розпочалася Перша світова війна між двома ворожими блоками держав: Антантою (Англія, Франція та Росія) і Троїстим союзом в особі Німеччини та Австро-Угорщини (Італія на той час була формальним його членом, а у травні 1915 р. взагалі вийшла з нього).

Перша світова війна спричинила велику трагедію українського народу. Всупереч власній волі він був втягнутий у війну. Пошматовані між воюючими Австро-Угорською і Російською імперіями, українці змушені були стати об’єктом загарбання воюючих сторін. До того ж вони перетворилися на один із найважливіших театрів воєнних дій, насамперед західний регіон. В результаті зазнали страшних руйнувань, спустошень, людських жертв і матеріальних втрат.

Спочатку переможним виявився наступ російських військ. У запеклій галицькій битві, що відбулася на протязі 19 серпня – 4 жовтня, поразки зазнали австро-угорські та німецькі війська. В результаті російські війська окупували Галичину і Буковину. Царська адміністрація намагалася знищити український рух, щоб таким чином створити передумови для органічного включення цих земель до складу Російської імперії. З цією метою переслідувалися, арештовувалися і депортувалися вглиб Росії громадсько-політичні діячі та звинувачені у неблагонадійності (їх кількість склала понад 12 тис. чол.); вчинено розправу над греко-католицькою церквою, а її митрополита А.Шептицького ув’язнено у монастирській тюрмі Суздаля; закрито українські школи, гімназії, періодичні видання, бібліотеки; заборонено діяльність політичних партій, культурно-освітніх, господарсько-кооперативних, спортивних організацій тощо. Натомість здійснювалася насильницька русифікація. За словами новопризначеного галицько-буковинського генерал-губернатора графа О.Бобринського, весь устрій тут мав ґрунтуватися “на російських засадах”.

Зросли репресивні акції і у Наддніпрянській Україні. Закрито українські видавництва, організації, періодичні видання “Рада”, “Дзвін”, “Рідний край” тощо. Заслано до Симбірська лідера українського руху М.Грушевського. Причому царизм не взяв навіть до уваги лояльну позицію щодо нього в цей час наддніпрянських українських політичних діячів.

Тим часом трагедія українського народу продовжувалися. У квітні 1915р. війська Австро-Угорщини і Німеччини в ході суцільного стратегічного наступу витіснили російську армію із захоплених західноукраїнських земель. Повернення австро-угорських військ також не принесло полегшення. Більше того, українське населення безпідставно звинувачували у зрадництві, шпигунстві на користь росіян, що нібито спричинило їхню попередню поразку. В результаті без суду і слідства розстрілювалися невинні, масово вивозились в австрійські концтабори, де гинули у жахливих умовах. Ігнорувалася при цьому австрофільська позиція переважної більшості тих українців, які не належали до москвофілів.

Страшне лихоліття Першої світової війни, жорстокі репресивні акції окупаційних властей не тільки не послабили українських національно-визвольних змагань, а навпаки сприяли їх розгортанню з новою силою. Вже 1 серпня 1914 р., відразу після початку Першої світової війни, уже названі раніше українські політичні партії Галичини утворили Головну українську раду (ГУР). Було прийнято важливе рішення – сформувати легіон Українських січових стрільців (УСС). Це національне збройне формування мало воювати у складі австро-угорської армії і відіграти важливу роль у розв’язанні українського питання.

4 серпня 1914 р. у Львові політичними емігрантами із Наддніпрянщини, які змушені були прибути сюди у різні часи був  створений Союз визволення України (СВУ), Це була безпартійна політична організація. СВУ закликав українців Російської імперії до створення Української самостійної держави, яка за формою правління мала бути конституційною монархією із однопалатною системою законодавства, демократичними свободами і незалежною національною церквою. Цього можна досягти через воєнну поразку Росії з допомогою Австро-Угорщини і Німеччини.

Першим українським військовим формування в той час стали УСС. Його ядро склали активісти січового, сокільського, пластового і стрілецького руху, вчорашні гімназисти та студенти. Після організаційного оформлення і військового вишколу УСС брали активну участь у бойових діях в складі австро-угорської армії. Воювали хоробро, завзято, героїчно.

Тепер проаналізуємо український рух у Наддніпрянщині. Якщо СВУ закликав боротися спільно з австро-угорською та німецькою арміями проти царської тюрми народів, то ТУП спочатку зайняло проросійську позицію. Їхня газета “Рада” закликала українців стати на захист Російської держави. Таку ж позицію зайняв і журнал “Украинская жизнь”, який редагував тоді С.Петлюра і який виходив у Москві. Згодом, восени цього ж року ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Правда, Рада товариства засудила російську політику в окупованій Галичині та Буковині. Щодо майбутнього України, то ТУП і у даний період виступало за її автономний статус у федеративній Росії.

Тим часом поразка російської армії у 1915 р. викликала опозиційні настрої щодо уряду в самій Росії. З врахуванням цього він не почув себе так впевнено і став податливішим у ставленні до наддніпрянців. Українська делегація відвідала російського міністра освіти і висунула перед ним ряд вимог щодо розвитку шкільництва. Обережно відновлювали свою роботу українські книгарні, наукові товариства, кооперативи, почали виходити декілька газет. Пожвавилося українське політичне життя. Восени цього ж року на Катеринославщині засновано ініціативний комітет Українського самостійницького союзу. Його програма передбачала боротьбу за самостійну і соборну Українську державу у формі демократичної республіки. Поява цієї політичної організації переконливо засвідчила, що ідея незалежної України знаходила підтримку в цей час і серед наддніпрянців.

Однак ситуація змінилася корінним чином вже у 1916 р. По-перше, російські війська південно-західного фронту під командуванням генерала О.Брусилова перейшли у наступ, прорвали оборону противника і на протязі травня – серпня захопили значну частину Східної Галичини, Волині та Буковину. Через погане бойове постачання цей наступ захлинувся і встановилося затишшя. А на захоплених західноукраїнських землях російськими військами відновлено царську адміністрацію, яка знову здійснювала шовіністичну окупаційну політику.

По-друге, в результаті домовленостей між німецьким кайзером Вільгельмом ІІ і австро-угорським цісарем Францом Йосифом на початку листопада проголошено утворення Польської держави (королівства) на тих польських землях, які були відвойовані у Росії. Тоді ж австрійська влада надала широку автономію Галичині без поділу на українську і польську частини. Обов’язки прем’єр міністра тоді виконував Кербер замість вбитого Штірка. Поскільки вся крайова влада знаходилася в руках поляків, то українці потрапляли у повну залежність від них, не маючи права апелювати до центрального австрійського уряду. Це був тяжкий удар для українців.

Життя вимагало змінити форми боротьби, з мирних перейти до більш радикальних і орієнтуватися у першу чергу на власні сили. Серед українського січового стрілецтва зародилася раніше і тепер набирала все більшого значення думка про те, що слід вдатися до збройної боротьби, щоб здобути Українську державу. Тому в листопаді 1916 р. за наполяганням старшин було прийнято важливе рішення про те, щоб збільшити чисельність полку УСС, а не припинити його боротьбу взагалі у відповідь на пропольську політику австрійського уряду. Подальший розвиток подій підтвердив правильність такого рішення.

Підведемо підсумки. Трагедія українського народу в роки Першої світової війни обумовлена відсутністю власної держави. Тому у тих складних умовах продовжувалися національно-визвольні змагання за її відродження. Віддамо належне у зв’язку з цим таким політичним організаціям, як ГУР, СВУ, ЗУР. Утворення самостійної Української держави вони справедливо пов`язували з поразкою царської Росії, допомогою провідних європейських країн, зокрема Австро-Угорщини і Німеччини. Проте європейські державні, політичні діячі не звернули уваги на відповідні конструктивні пропозиції. Відчутної шкоди завдала роз’єднаність українців, до того ж вони перебували у двох воюючих між собою імперіях. Суттєвим недоліком було те, що ідея незалежної України не отримала належного розуміння серед наддніпрянців, зокрема такої провідної політичної організації, як ТУП. Саме у цьому полягає головна причина поразки національно-визвольних змагань доби Української центральної ради. Головним здобутком даного періоду стало створення полку УСС.

Нарешті, на перешкоді природних прагнень українців Галичини до своєї державності, хоча б і автономної стали поляки. Їхні впливові політичні кола проявили нерозуміння цього і здійснювали тиск на австрійську владу при формуванні легіону УСС, щодо поділу Галичини. Справа в тому, що вони зазіхали на цей край, хотіли бачити його у складі майбутньої Польської держави.

 Головні дати

 1905–1907 рр. – Перша російська революція.

 1908 р. – створення Товариства українських поступовців (ТУП).

 1914 р. – початок Першої світової війни.

 4 серпня 1914 р. у Львові політичними емігрантами із Наддніпрянщини створений Союз визволення України (СВУ).

 

2.ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (1917–1921 рр.)

 

Гегемоністична політика комуністичного СРСР і фашистської Німеччини при­звела до глобального світового конфлікту, в який було втягнуто 61 державу, понад 80 відсотків населення земної кулі. Кровопролитні бої точилися безпосередньо на території 40 країн Європи, Азії, Африки. До армій воюючих сторін було мобілізовано понад 110 мільйонів чоловік. Майже 60 мільйонів чоловік загинуло у війні, половина з яких припала на цивільне населення. Кожний 7 з тих 60-ти мільйонів – наш співвітчизник. Україна, для якої історія не скупилася на людські трагедії, попіл руйнувань, у моторошному побоїщі війни знову була вдосталь викупана у крові. Однак, нез­важаючи на величезні жертви, український народ в роки війни перед усією світовою цивілізацією показав зразки безприкладно­го героїзму і самопожертви в боротьбі за свою свободу, незалеж­ність і державність.

 

2.1. Утворення Української Народної Республіки та її боротьба проти російсько-більшовицької агресії за незалежність

1917 рік почався у Російській імперії вибухом революції. У результаті перемоги Лютневої революції самодержавний лад Росії зазнав краху. До влади прийшов Тимчасовий уряд. Це стало могутнім поштовхом для роз­гортання національно-визвольних рухів тих народів, які століттями гно­бив російський царизм. На боротьбу за своє визволення піднявся і український народ.

Відразу ж після одержання відомостей про перемогу революції в Петрограді (13 березня) на Україні розгорнувся широкий національний рух. Повсюдно відбувалися мітинги, маніфестації, на яких вимагали створення українських шкіл, часописів, надання українцям рівноправних умов для розвитку своєї культури. Наростання національно-визвольного руху вимагало створення якогось координаційного центру, який був створений 17 березня 1917 р. і дістав назву Українська Центральна Рада. Ініціатором її створення виступило ТУП – організація, що виникла у 1908 р. і об’єднувала представників різних українських партій. Головою Центральної Ради було обрано відомого українського історика, проф. М.С.Грушевського.

Березень – квітень І917 р. став також періодом оформлення українських політичних партій. Серед них провідне місце мали партії соціа­лістичної орієнтації: УСДРП, УПСР, УПСФ. Крім них існували партії со­ціалістів-самостійників, демократично-хліборобська партія. Дві останні партії, на відміну від попередніх, виступали за повну самостійність Ук­раїни.

Найважливішою подією українського національно-державного Відродження весною 1917 р. став Український Національний Конгрес (19–21 квітня). Він проходив під гаслами автономії України та перетворення Росії у федера­цію рівноправних республік. Наприкінці роботи конгресу було проведено перевибори Центральної Ради. До неї ввійшли представники різних полі­тичних партій, що діяли на Україні. На конгресі було виріше­но створювати на місцях місцеві органи влади Центральної Ради. Ними мали стати українські комітети – сільські, повітові, губернські.

Однак літо 1917 р. стало апогеєм успіхів Центральної Ради і перетворення її у провідний орган всієї України. Цьому значно сприяв процес українізації армії – виділення українських солдат із російської армії в окремі частини. У травні 1917 р. Центральна Рада скликала І Всеукраїнський військовий з’їзд, який зажадав від Тимчасового уряду автономії для України і створення української націо­нальної армії. Проте Центральна Рада, зокрема її лідери, особливо В.Винниченко, допустили загальну помилку, виступивши проти формування регулярної національної армії. І Всеукраїнський військовий з’їзд звернувся до Централь­ної Ради з вимогою домагатися автономії України, а також підтримати процес українізації армії. Він висловив їй повну підтримку. Відчуваю­чи свій великий авторитет у народі, Центральна Рада розпочала активніші дії. Вона направила в Петроград свою делегацію на чолі з В.Винниченком, яка мала вести переговори з Тимчасовим урядом про надання Україні ав­тономії. Проте Тимчасовий уряд мав шовіністичну позицію щодо законних дома­гань України. Він і слухати не хотів про надання їй автономії, тому було вирішено діяти самостійно. 23 червня 1917 р. на другому Всеукраїнсь­кому військовому з’їзді Центральна Рада звернулася до народу України з І Універ­салом, у якому проголошувалася автономія України в складі Росії.

Величезний авторитет Центральної Ради на Україні, поява у неї реальної військової сили в особі українізованих військових частин, зокрема полку ім.Б.Хмельницького, 40 тис. І Українського корпусу генерала П.Скоропадського змусила Тимчасовий уряд піти на переговори. 11 липня 1917р. до Києва прибули міністри Тимчасового уряду. Переговори були складними. . Переговори закінчилися компромісом. Тимчасовий уряд виз­навав Центральну Раду і Генеральний Секретаріат вищими краєвими органами влади на Україні. Фактично це було визнання автономії України. Проте остаточне її затвердження мало відбутися на загальноросійських Ус­тановчих зборах. Центральна Рада тим самим зобов’язувалася не проводити самочинно автономію України. На основі домовленостей між Центральною Радою і Тимчасовим урядом Центральна Рада розширювала свій склад за рахунок представників національних меншин, що жили в Україні. Вони становили біля 30% від загальної кількості членів Центральної Ради. Угода між Центральною Радою і Тимчасовим урядом була оформлена у ІІ Універсалі, ухваленому І6 липня 1917 р.

Восени 1917 р. внаслідок поразок російської армії на фронті, а також провалу за­колоту генерала Л.Корнілова, що хотів встановити в Росії військову диктатуру, почала наростати анархія. Тисячі солдат російської армії покидали фронт і через Україну йшли додому, знищуючи і грабуючи все на своєму шляху. Ставало зрозуміло, що Тимчасовий уряд втратив контроль над армією та й країною в цілому. У таких умовах у Центральній Раді загострюються дискусії щодо питання подальшого державного устрою України. Чи бути їй у складі федерації чи самостійній? Більшість провідних діячів Центральної Ради продовжували наполягати на федерації з Росією. Остаточно це питання мали вирішити Українські Установчі Збори, рішення про скликання яких ухвалила Центральна Рада на одному із своїх засі­дань у жовтні 1917 р. Це відповідно викликало бурхливу реакцію Тим­часового уряду. Незважаючи на те, що він практично втратив контроль над країною, він продовжував наполягати на збереженні єдиної і неподі­льної Росії. 7 листопада в результаті військового перевороту більшовики захопили владу у Петрограді.

Вже 7 листопада, коли до Києва прийшла звістка, що упав Тимчасовий уряд і владу захопили більшовики, з ініціативи Центральної Ради було створено Комітет для охорони революції в Україні, а при ньому штаб, що мав керувати бойовими діями. У той же день він видав відозву до населення України, у якій повідомляв, що його влада поширюється на всю Україну.

Оскільки Тимчасового уряду не стало, то перед Центральною Радою виникло питання державного статусу України. Якою їй бути – самостійною, чи федеративною частиною Російської республіки? 13 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат видав відозву, у якій повідомляв, що його влада поширюється на всі 9 губерній України. Туди Центральна Рада напра­вила своїх комісарів. Розпочалося формування місцевої української адміністрації. Це означало, що фактично на Україні йде повним ходом про­цес будівництва національної держави. Юридично відродження української державності було закріплено ІІІ Універсалом Центральної Ради 20 лис­топада 1917 р. Універсал проголошував утворення Української Народної Республіки. Крім цього він проглосив демократичні свободи.

Більшовики розгорнули широ­ку демагогічну агітацію проти Центральної Ради. Незважаючи на те, що їх агітація мала явно антиукраїнський і антидержавний характер, Центральна Рада не вжила рішучих заходів проти таких дій більшовиків, вважаючи, що це буде порушенням демократичних прав. Тим часом більшовики не обмежувалися лише агітацією. У ряді міст України вони організовували червоногвардійські загони, почастішали випадки захоплення влади на місцях більшовицькими радами робітничих і солдатських депутатів. Особливо сильним їх вплив був у російськомовних районах України, зокрема Донецько-Криворізькому басейні. У самому Києві більшовики готували повстання. Більшовицький ВРК дав наказ своїм загонам 12 грудня розпочати повстання в Києві. Крім того, на місто рухався із заходу 2-й Гвардійський корпус, яким командувала більшовичка Є.Бош. Проте Центральна Рада викрила спробу більшовицького перевороту. Вранці 13 груд­ня керівники повстання були заарештовані, а частини 2-го гвардійського корпусу були роззброєні українськими військами під командуванням генерала П.Скоропадського. Але замість того, щоб закріпити це Центральна Рада невдовзі випустила заарештованих більшовиків, які знову розгорнули проти неї шалену критику. 17 грудня 1917 р. РНК схвалила “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради”, який написав Ленін. Фактично це було оголошення війни з боку Росії УНР.

Незважаючи на те, що формально більшовицький уряд Росії оголосив війну Україні, воєнні дії між обома країнами відразу не розпочалися. Оскільки у разі відкритого воєнного конфлікту з УНР більшо­вицька Росія ставала на позиції явного агресора, бо вона оголошувала війну Україні. У зв’язку з цим ЦК більшовицької партії дав вказівку своїм партійним організаціям в Україні розгорнути активну кампанію за переобрання Центральної Ради, іншими словами вчинити державний переворот в Україні. З цією метою більшовицькі організації України домоглися скликання 17 грудня в Києві з’їзду селянських, робітничих і солдатських депута­тів, на якому планували провести перевибори Центральної Ради на свою користь і, таким чином, захопити владу в Україні. Проте з’ясувалося, що з 2-х тисяч учасників з’їзду було тільки 150 більшовиків. 3’їзд висловив повну підтримку Центральній Раді. У відповідь на це більшовики вирішили продовжити свою роботу в Харкові, який на той час вже був окупований російськими більшовицькими військами. У ці дні в Харкові проходив з’їзд Рад Донецького і Криворізького басейнів. Його де­легати представляли тільки 32% місцевих Рад, через що він не міг бути правочинним. Більшовицькі делегати приєдналися до цього з’їзду і до­моглися від нього проголошення 25 грудня 1917 р. в Україні влади Рад. Вони сформували свій уряд – Народний Секретаріат. Отже, в Україні вста­новилося двовладдя: влада Центральної Ради, обраної народом, яка очолю­вала УНР, і влада самозваного більшовицького Народного Секретаріату, який проголосив Україну Республікою Рад. Він спирався в той час виключно на штиках російських червоногвардійців і балтійських матросів, що зосереджувалися в Харкові.

Як і очікувалось під приводом допомоги українському радянському урядові у боротьбі проти “буржуазної” Центральної Ради розпочали інтервенцію проти УНР.

Таким чином, на кінець грудня 1917 р. між Україною і більшовицькою Ро­сією вибухла війна. Агресором у ній була Росія. В основі цього конфлік­ту лежали передусім дві причини: прагнення російських більшовиків будь-якою ціною не допустити до створення незалежної Української держа­ви; утвердити на всій території колишньої Російської імперії диктаторський режим, який би забезпечив їм абсолютну і безконтрольну владу.

25 грудня 1917 р., тобто того ж дня, коли в Харко­ві було проголошено Українську Радянську Республіку, більшовицькі російські війська під гаслом допомоги українському радянському уряду, розпочали загальний наступ. Центральна Рада в січні 1918 р. не могла протиставити їм якоїсь значної сили. Ті 100 тис. війська, які присягнули їй на вірність, переживали повний розвал. Однією з найважливіших причин їх розпаду стали грубі помилки, допущені Центральною Радою в плані формування своєї армії. Як вже зазначалось, Центральна Рада з самого початку заявляла, що не бажає мати постійної національної армії, бо вона служитиме експлуататорським класам. Єдину реальну силу, яку Центральна Рада могла використати у боротьбі проти російських військ, були загони “вільного козацтва”, що виконували до того роль міліцейських військ. Всього у її розпорядженні у січні 1918 р. було 6000 чоловік.

Тим часом в Києві зібралася на своє засідання Центральна Рада. На порядок денний знову постало питання про державний статус УНР. Відповідно до III Універсалу вона вважалася федеративною частиною Російської республіки. Оскільки більшовицька Росія розпочала агресію проти УНР, ставало очевидним, що перебування у федеративному зв’язку з агресором є неможливим. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила свій IV і останній Універсал, у якому проголосила самостійність Української Народної Респуб­ліки. Після прийняття Універсалу Генеральний Секретаріат був перейменований в Раду Народних Міністрів.

Вночі 28 січня 1918 р український уряд вислав на оборону столиці останні відділи. Серед них були юнкери Української військової школи, а також Помічний курінь Студентів Січових Стрільців під проводом Сотника Омельченка. Це були юні герої по 14–18 років, які вирішили в смертельний для своєї Вітчизни час встати на захист її свободи і незалежності. Всього студентський курінь нараховував 300 чоловік. 29 січня 1918 р. вони вступили у запеклий бій під Крутами із 6-тисячним більшовицьким загоном з групи армії М.Муравйова, що вторглася в Україну. У цьому бою Студентський курінь був знищений.З поразкою українських військ під Крутами шлях на Київ був відкри­тий. Розпочалися наполегливі бої за столицю. Рештки української армії в складі 3 тис. чоловік прикривали відступ уряду і покинули українську столицю в ніч на 9 лютого 1918 р.

Саме тоді в політичному житті України відбувалася дуже важлива подія. 8 лютого 1918 р. делегація УНР підписала у Бресті мирний договір з країнами Австро-німецького блоку. Він встановлював кордони між Україною і Австро – Угорщиною по довоєнних кордонах Росії. Сторони відмовлялися від анексій і контрибуцій. Країни австро-німецького блоку зобов’язувалися подати УНР збройну допомогу у боротьбі з більшовиками. За це Україна зобов’язувалася поставити цим державам до 1 липня 1918р. 1 млн. тонн зерна.

Після підписання Брестського мирного договору уряд УНР запросив на допомогу у боротьбі проти більшовиків австро-німецькі війська. 1 берез­ня австро-німецько-українські союзні війська вигнали більшовиків з Києва. 2 березня 1918 р. сюди повернувся український уряд. Існування УНР було таким чином відновлено. Проте ситуація, в якій опинилася Україна, була вкрай невигідною для подальшого її державного розвитку. Фактично вона була окупована 450-ти тисячною австро-німецькою армією, в той час як армія УНР нараховувала лише 20 тис. чоловік. Отже, український уряд був беззахисним перед збройною силою австро-німецьких військ. Це призвело до того, що у внутрішні справи УНР почало активно втручатися австро-німецьке ко­мандування. Воно розглядало Україну не як союзника, а як сировинну ба­зу, яка повинна була врятувати Німеччину і Австро-Угорщину від загрози голоду, що насувався на ці країни. Фактично Україна була окупованою. Проте і в цих умовах Центральна Рада намагалася провести в життя ухвалили, прийняті згідно з IV Універсалом. Австро-німецьке ко­мандування було незадоволене численними протестами Центральної Ради, оскільки вона проводила свавільні реквізиції продуктів в українського населення. У результаті 29 квітня 1918 р. Центральна Рада була розігнана німецькими солдатами. В Україні при підтримці Німеччини було встановлено новий політичний режим гетьмана П.Скоропадського.

Отже, в результаті державного перевороту 29 квітня УНР перестала існувати, проте українська державність не загинула, вона продовжувала розвиток в іншій формі.

Відтак основними причинами поразки Центральної Ради були: агресія більшовицької Росії проти УНР; помилки Центральної Ради у державному будівництві: небажання створен­ня регулярної національної армії і дієздатного державного адміністративного апарату; непослідовна соціальна політика; недорозвиненість українського національно-визвольного руху.

Центральна Рада стояла на чолі України 13 місяців (березень 1917 р.–квітень 1918 р.) і відіграла величезне історичне значення. Воно поля­гає в тому, що:

вона відродила незалежну Українську державу;

Центральна Рада створила основи демократичної української державності, які знайшли свій яскравий вияв у нинішньому політичному розвитку України;

Центральна Рада своєю державотворчою роботою остаточно покінчила з побутуючим ще в 1917 р. поглядом щодо відсутності боротьби української нації за відновлення державності.

 

2.2. Українська Держава за гетьмана П.Скоропадського

Уже йшлося, що 29 квітня 1918 р. за допомогою німців в Ук­раїні був вчинений державний переворот. На зміну режиму УНР Центральної Ради прийшов авторитарний режим генерала П.Скоропадського, який 30 квіт­ня 1918 р., на “з’їзді хліборобів”, ініціаторами якого виступили українсь­кі партії хліборобів-демократів і Союзу земельних власників, був обра­ний гетьманом України. Цього ж дня він видав грамоту до українського народу, повідомляючи усім про свій прихід до влади. Гетьману належала вся повнота законодавчої і виконавчої влади, він був також “верховним воєводою” армії і флоту. Ставши верховним правителем України.

Гетьманський уряд не був цілком суверенний у своїх діях. Уся його діяльність проходила під суворим наглядом австро-німецьких окупаційних властей. Вони не дозволяли гетьманові створити регулярної української армії, ешелонами відправляли в Німеччину та Австро-Угорщину продукти з України.

Разом з тим гетьманський режим мав вагомі позитивні здобутки. За менш, ніж 8-ми місячний період свого існування уряд гетьмана встановив дипломатичні стосунки з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Швейцарією, Бол­гарією, Польщею, Фінляндією, скандинавськими країнами, пізніше – з Англією, Францією та Румунією. Аналогічні взаємини були з Доном і Кубанню. 12 червня 1918 р. в Києві був підписаний прелімінарний (поперед­ній) мир між делегаціями України і РРФСР. Цей акт визнавав Українську Державу, обидві сторони нав’язували консулярні взаємини. Але з підписанням остаточного миру радянська делегація зволікала, передбачаючи швидку поразку Німеччини.

Уряд гетьмана не погодився на відокремлення Криму і економічними санкціями примушував його до тісної співпраці з Україною. Великі до­сягнення були і в галузі фінансів – встановлено українську грошову систему, засновано банки. Після руїни, яку принесла війна і більшовицька окупація, було відбудовано залізничні шляхи, пожвавився економічний розвиток України.

Велике значення мали і судові реформи: відрегульовано судову справу, створено Сенат, ухвалено ряд нових законів. Позитивними були заходи щодо започаткування автокефалії Української Православної церкви. Значних успіхів досягнув гетьманський уряд в галузі освіти. У Києві та Кам’янець-Подільському в жовтні 1918 р. були відкриті два нових державних університети. Почало діяти близько 150 українських гімназій, для почат­кових шкіл було надруковано кілька мільйонів підручників українською мовою. Величезне значення мало заснування Української Академії наук, Національної бібліотеки, Національного архіву. За лічені місяці у сфері культури гетьман зробив те, про що мріяла українська інтелігенція віками.

Свавілля австро-німецьких властей та соціальна політика гетьманського режиму викли­кала в Україні все більше обурення та опір. Опозиція проти гетьмана зростала. 15 травня опозиційні партії оформилися в Український Національно-державний союз. До нього ввійшли: українські соціалісти-самос­тійники, соціалісти-федералісти, Трудова партія, а пізніше й хлібороби-демократи, українські соціал-демократи і есери. З самого початку Союз почав боротьбу проти гетьмана і його уряду як “буржуазного і неукраїнського”. Опозиція щодо гетьманату особливо посилилася після того, як Український Національно-Державний Союз перетворився на Український Національний Союз (УНС), а його головою з 18 вересня став В.Винниченко, який відзначався своїми утопічними лівими лозунгами.

Восени 1918 р. різко змінюється міжнародна обстановка. Країни австро-німецького блоку одна за іншою капітулюють перед Антантою. У самій Ні­меччині вибухнула революція. Усе це поставило гетьманський режим в не­безпечне становище. Уряд майже не мав власної армії і цілком покладався на австро-німецькі війська. Під тиском зовнішніх подій та усвідомлюючи неминучість поразки у війні Німеччини, частина міністрів висловилася за переорієнтацію на Антанту. Країни ж Антанти підтримували тільки російські антибільшовицькі сили і негативно ставилися до “сепаратизму” народів колишньої Російської імперії, а також і України. Щоб отримати до­помогу від Антанти, позбавлений внутрішньої підтримки гетьман зважився на рішучий крок: 14 листопада 1918 р. він проголосив своєю гра­мотою про федерацію України з майбутньою небільшовицькою Росією. Тим самим він скасовував самостійність Української Держави. Проголошення федерації з Росією не зміцнило позицій гетьмана не тільки серед україн­ців, а й росіян, які прагнули не федерації, а реставрації єдиної і не­подільної Росії. Це ще більше посилило ворожі настрої до гетьмана в Ук­раїні і прискорило вибух повстання проти нього. 13 листопада на таєм­ній нараді УНС було обрано керівний орган повстання – Директорію, до якої ввійшли діячі УНР – вже відомі вам В.Винниченко, як її голова, і С.Петлюра, проректор Державного Українського Університету Ф.Швець, київський адвокат П.Андрієвський, директор департаменту залізниць А.Макаренко. 15 листопада Директорія оголосила про відновлення УНР і закликала населення до повстання проти гетьмана.

18 листопада війська Директорії розбили гетьманські частини під с.Мотовилівкою (30 км від Києва), після чого урядові війська стали переходити на сторону повстанців. 14 грудня 1918 р. до Війська Директорії ввійшли до Києва, а 26 грудня вона урочисто проголосила про відновлення в Україні республіканського ладу.

Отже, гетьманат проіснував менше 8 місяців. У своїх діях він не був суверенним і цілком залежним від німецького командування. Гетьманові не вдалося вирішити два головні питання, поставлені революцією в Україні – соціально-економічне та національне. Спроба П.Скоропадсько­го відновити стабільність шляхом реставрації дореволюційного соціально-економічного ладу, особливо на селі, була його найбільшою помилкою.

Разом з тим, гетьманат привів до ідеї української державності певну частину зрусифікованої соціальної та економічної еліти, що сприяло розширенню її соціальної бази і виходу за межі вузького прошарку ук­раїнської інтелігенції.

 

3.3. Відновлення національної державності на західноукраїнських землях. ЗУНР та її боротьба проти польської агресії

У той час, коли на Великій Україні український народ, незважаючи на всі перешкоди став на шлях створення національної державності, західноукраїнські землі продовжували залишатися в складі Австро-Угорщини. Проте події, що відбувалися на Наддніпрянщині, робили вплив і на західноукраїнське населення. Значне враження справив ІV Універсал Центральної Ради про проголошення самостійності УНР, а також Брест-Литовський мирний договір з його таємним додатком щодо надання статусу автономії Східній Галичині та Буковині в рамках Австро-Угорської монархії. Коли ж восени 1918 р. Австро-Угорщина захиталася, українські партії Галичини почали вживати заходи для взяття влади. З цією метою 18 жовтня 1918 р. в Народному Домі у Львові відбулася нарада українських послів до авст­рійського парламенту і галицького сейму, на якій було ухвалено рішення про створення української держави у складі земель Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпатської України, а також було сформовано її вищий державний орган – Українську Національну Раду. Її президентом було обрано Є.Петрушевича. Українська Національна Рада розробила і ухвалила постанову, в якій визначались основні положення Української держави. 19 жовтня 1918 р. цю постанову оголосив Є.Петрушевичем на багатолюдних зборах у Народному Домі у Львові.

Австрійський уряд зволікав з питанням передачі влади в Галичині з рук свого намісника в руки українців. До того ж він прихильно ставився до польських претензій на Східну Галичину і готовий був передати владу на неї польській ліквідаційній комісії, що утворилась у Кракові. Враховуючи все це, Крайова організаційна комісія, що входила до Української Національної Ради на чолі з К.Левицьким, вжила заходів, щоб не допустити захоплення влади в краї поляками. Вона встановила зв’язки з українсь­кими частинами австрійської армії, які перебували в Галичині, а також з легіоном Січових Стрільців в Чернівцях, що став основою збройних сил Української держави. Був створений її штаб – Український Військовий Комітет на чолі з 30-ти річним сотником Д.Вітовським.

31 жовтня 1918 р. члени Національної Ради і Військового Комітету обговорили результати переговорів з намісником Галичини генералом Гуйном. Останній, посилаючись на відсутність вказівок з Відня, відмовився передати владу українцям. У зв’язку з реальною загрозою польської оку­пації краю і рішучою позицією Вітовського було вирішено негайно роз­почати повстання.

Безпосередньо у Львові повстання очолив Д.Вітовський. У його розпорядженні перебувало лише 1400 стрільців. Повстання почалося в ніч на 1 листопада 1918 р. Українська Національна Рада  1 листопада 1918 р. звернулася до населення Львова з відозвою про перемогу збройного виступу і утворення на землях колишньої Австро-Угорської монархії Української держави.

5 листопада 1918 р. Національна Рада опублікувала Декларацію про устрій держави. Відповідно до неї Українська Держава проголошувалася демократичною республікою, в якій гарантувалися рівні права всім її громадянам, неза­лежно від національності і віросповідання, загальне пряме виборче право, та 8-ми годинний робочий день. Йшлося про підготовку до проведення справедливої аграрної реформи, яка б ліквідувала земельну власність на користь малоземельних селян. 9 листопада був сформований уряд Української Дер­жави – Державний секретаріат на чолі з К.Левицьким. 13 листопада Українська Національна Рада затвердила “Тимчасовий Основний Закон” – Конституцію новоствореної держави. Вона стала називатись Західно­українська Народна Республіка (ЗУНР), встановлено державну символіку – герб – золотий лев на синьому полі, прапор – блакитно-жовтий. Президентом ЗУНР став Є.Петрушевич. Отже, в результаті національно-визвольної боротьби ук­раїнського народу Східної Галичини ним була завойована перша перемога – створення ЗУНР.

Проте молода Українська держава з перших днів свого існування змушена була вести боротьбу з польською агресією, на стороні якої виступала Антанта. Вже 1-го листопада розпочалися бої за Львів і тривали до 22 листопада. Український уряд та війська під натиском чисельніших сил ворога змушені були залишити Львів. Тимчасовою столицею ЗУНР став Тернопіль, а з кінця грудня – Станіслав. Війна продовжувалась з перемінним успіхом.

У лютому 1919 р. Українська Галицька Армія перейшла у наступ. Бої зав’язалися в передмістях Львова. Однак, на допомогу Польщі знову прийшла Антанта. Єдиним джерелом допомоги для ЗУНР у боротьбі проти польської агресії була УНР. Ще 1 грудня 1918 р. між представниками ЗУНР і Директорії у Фастові був підписаний договір про злуку обох українських земель в єдину українську державу. Завдяки цьому договору ЗУНР почала отримувати воєнну допомогу. 3 січня 1919 р. сесія національної Ради у Станіславі ухва­лила рішення про з’єднання (злуку) ЗУНР і УНР. Це рішення радо зустріли всі українські партії. Офіційно акт злуки ЗУНР і УНР відбувся в Києві 22 січня 1919 р. на Софіївській площі. Таким чином, багатовікова боротьба українського народу за відродження і єдність своєї національної держави юридично за­вершила. З того часу ЗУНР ставала Західною областю Української Народної республіки, її президент Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії.

Проте злука з УНР в єдину державу не врятувала її від дальшого розгортання польської агресії. Однією з найважливіших причин поразок військ ЗУНР на фронті було те, що злука обох українських держав значною мірою була формальною. Продовжувало діяти два уря­ди з окремими арміями, дії яких не завжди були скоординованими. Як писав кілька років пізніше С.Петлюра, “обидві частини не доросли до визнання єдиної керуючої волі. Фактично ідея соборної України була фразою, якою користувалися для святкових промов і декларацій”.

У квітні 1918 р. в Польщу перекидається сформована і озброєна Францією армія генерала Галлера і на фронті відбувається корінний перелом. 16 липня 1919 р., не маючи змоги продовжувати боротьбу, перейшла за Збруч, де злилася з армією Директорії. Уряд ЗУНР переїхав до Кам’янця-Подільського. Цим переходом фактично існування ЗУНР припинилося. Її територія була окупована Польщею.

Таким чином, проіснувавши 257 днів, ЗУНР зазнала поразки, головною причиною якої стала не її внутрішня слабкість, викликана недостатнім розвитком національно-визвольного руху, а передусім величезна збройна перевага Польщі, агресію якої проти молодої Української держави підтримали наймогутніші держави Європи.

 

4.4. Проголошення соборної Української Народної Республіки і її боротьба за незалежність

З приходом до влади Директорії починається третій етап боротьби українського народу за свою державність. 1919 р. був чи не найважливішим в українській історії. На терені України точилися запеклі бої за участю армії Директорії під проводом С.Петлюри, червоних військ українського фронту під командуванням Антонова-Овсієнка, Збройних Сил Півдня Росії генерала А.Денікіна, селянських загонів Н.Махна, Зеленого та ін. На півдні республіки висадились війська Антанти. Буковину окупували румунські війська, Закарпаття – чехословацькі, Східну Галичину – польські.

Вже через півмісяця після проголошення соборної України керівництво УНР під натиском більшовицьких частин було змушене залишити Київ і переїхати до Вінниці, яка стала тимчасовою столицею УНР. Серед членів Директорії виникли суперечки щодо дальших шляхів збереження національної державності, військової і політичної тактики. 9 лютого 1919 р. зі складу Директорії вийшов В.Винниченко.

Ситуацію ще більше загострювали суперечності між наддніпрянцями і га­личанами. ЗУНР продовжувала зберігати свої власні органи державної влади. уряди УНР і ЗУНР фактично діяли осібно і не завжди доходили згоди. Суперечності посилилися після весняного наступу Польщі проти УГА, в результаті якого на початок літа 1919 р. українські війська втратили майже всю Східну Галичину. У травні 1919 р. наступ польських військ підтримали румуни. Тим часом армію Директорії тіснили більшовики. На півдні України розгорнула наступ біла гвардія генерала А.Денікіна.

У той час на театрі військових дій все більшу роль відігравала Доб­ровольча Армія. Разом з тим виявилися й нові незгоди щодо вироблення надалі стратегічного плану ведення військових дій між урядами УНР і ЗоУНР. Диктатор Є.Петрушевич і штаб УГА підтримували план здобуття Одеси, щоб таким чином пробити собі вікно в Європу і налагодити зв’язок з Антантою. Головний Отаман С.Петлюра наполягав на тому, щоб наступати на Київ. Врешті було ухвалено його план. Обидві армії спільними силами розпочали наступ на Київ. Наступ розвивався успішно. 29 серпня 1919 р. українські війська обложили Київ, а 30 серпня вступили до столиці. Проте одночасно з наступом українсь­кої армії до Києва сюди ввійшли і частини Добровольчої армії генера­ла А.Денікіна. Не знаючи, як реагувати на появу білогвардійців, га­лицькі частини, що першими зайняли місто, відступили.

Втрата Києва привела до загострень відносин між С.Петлюрою і командуванням УГА. Все ж Головному Отаманові через кілька днів вдалося переконати галичан вступити в бій з білогвардійцями. Але ще раз за­хопити місто, де укріпився ворог не вдалося. Обидві армії розпочали загальний відступ на захід.

24 вересня уряд УНР оголосив війну Денікінові. Контрнаступ української армії проходив у дуже тяжких умовах. Ситуація, в якій опинилася УНР та її армія восени 1919 р. стала катастрофічною, армія опинилася у ворожому оточенні: з півдня – Денікіним – з північного сходу – більшовиками, з заходу і південного сходу – польськими та румунськими військами. Особливо нестерпним стало становище в жовтні 1919 р., коли армію охопила епідемія тифу. Галицька армія майже повністю розвалилася.

6 листопада 1919 р. Начальна Команда УГА під проводом генерала М.Тарнавського підписала перемир’я з денікінцями. У ніч 16 листопада 1919 р. Є.Петрушевич з невеликим ескортом покинув військо, переправився через Дністер, і через Румунію виїхав до Відня, де очолив еміграційний уряд ЗУНР.

16 листопада, під загрозою окупації денікінцями, С.Петлюра запросив до Кам’янця-Подільського, тогочасної столиці УНР, поляків. Рештки державного апарату і армії були евакуйовані до Любара, де військо невдовзі розпалося. 4 грудня 1919 р. під го­ловуванням С.Петлюри відбулася нарада уряду УНР, на якій було вирі­шено переходити до партизанської форми боротьби. С.Петлюра 6 грудня 1919 р. виїхав до Варшави, щоб звідти пробувати змінити ставлення держав Антанти до українського питання.

Незважаючи на поразку армії, збройна боротьба з окупантами України продовжувалася. На початку грудня 1919 р. переформовані відділи колишньої Армії УНР вирушили в рейд у тил ворога. Його очолив генерал Омелянович-Павленко і ввійшов в історію під назвою І-го Зимового походу Армії УНР.

У кінці 1919 р. Червона Армія розбила генерала А.Денікіна і на початку 1920 р. контролювала майже всю територію колишньої УНР.

Наприкінці квітня 1920 р. С.Петлюра уклав з урядом Ю.Пілсудського Варшавську угоду. Він погоджувався з рішенням Паризької мирної кон­ференції про перехід частини західноукраїнських земель під юрисдик­цію Польщі. У свою чергу Польща визнавала Директорію як законний уряд України і обіцяла підтримку в боротьбі з проголошеною більшовиками Українською Соціалістичною Радянською Республікою.

Згідно з Варшавським договором, 25 квітня 1920 р. польсько-українська армія перейшла у наступ. 6 травня 1920 р. взяли Київ. Уряд УНР перебрався з Кам’янця-Подільського до Вінниці. Проте вже наприкінці травня в контрнаступ перейшла Червона Армія і за два місяці відтіснила об’єднане польсько-українське військо аж до Львова і Варшави. Однак, зазнавши поразок під Львовом і Варшавою, більшо­вики змушені були відступити. Незважаючи на успішний наступ, Польща була знесилена війною, а тому пішла на переговори з більшовиками. Вони привели до перемир’я і підписання попереднього мирного договору 12 жовтня 1920 р. Це поставило українські вій­ська в дуже складне становище. 21 листопада 1920 р. решт­ки Армії УНР слідом за урядом відступили до Польщі, а інші – до Румунії, де були інтерновані у військових таборах. З відступом регулярної ар­мії з рідної землі, боротьба проти більшовиків не припинялася. Її продовжували численні партизанські загони. Во­сени 1921 р. під керівництвом генерал-хорунжого Ю.Тютюнника був організований рейд в Україну. Він увійшов в історію як Другий Зимовий похід, але закінчився трагічно.

У березні 1921 р. Польща уклала з РРФСР Ризький мирний договір. Він був підписаний без участі представників уряду УНР. На основі Ризького мирного договору Польща одержала право на володіння західними українськими землями по р.Збруч. На решті території колишньої УНР Москва встановила свій режим у формі УСРР.

18 березня 1923 р. рішення Ради Амбасадорів Антанти остаточно визначили долю колишньої ЗУНР. Її територія передавалася Польщі. Відтак 18 березня 1923 р. стало кінцевою датою існування ЗУНР та її уряду в еміграції.

Таким чином, національно-визвольна боротьба українського народуза відродження своєї державності, яка тривала з 1917 по 1921 рр., закінчилася поразкою.

Найважливішими її причинами були:

– недостатній ступінь зрілості національної свідомості українців (особливо східних) на момент побудови своєї держави;

– боротьба українського народу зазнала поразки і тому, що не могла спертися на широку соціальну базу;

– несприятливі зовнішні фактори, передусім агресія проти України її сусідів: Польщі, підтриманої Антантою і червоної та білої Росії.

Незважаючи на поразку, яку зазнав український національно-визвольний рух у 1917–1921 рр. він позитивно вплинув на формування національної свідомості широких верств народу, утвердження серед них ідей державності, яка перестала бути монополією невеликої групи інтелігенції. З цієї точки зору глибокі соціальні потрясіння 1917–1921 рр. набули характеру не лише соціальної, а й національної революції, впливи якої відчуваються і тепер.

Головні дати

 17 березня 1917 р. – створення Української Центральної Ради.

 23 червня 1917 р. – проголошення І Універсалу Центральної Ради.

 28 червня 1917 р. – створення першого українського уряду – Генерального Секретаріату.

 І6 липня 1917 р – прийняття  ІІ Універсалу Центральної Ради.

 20 лис­топада 1917 р. – проголошення ІІІ Універсалом Центральної Ради утворення Української Народної Республіки.

 22 січня 1918 р. – проголошення IV Універсалом незалежності України.

 8 лютого 1918 р. –  підписаня Брестського мирного договіру.

 29 квітня 1918р. –  проголошення гетьманом України П.Скоропадського.

 1-го листопада 1918р. – захоплення українцями вдади в Галичині.

 26 грудня 1918 р. –  відновлення влади УНР.

 22 січня 1919 р. – проголошення Акту Злуки між УНР та ЗУНР.

 25 квітня 1920 р. – підписання Варшавського договору.

 18 березня 1921 р. – був підписаний Ризький мирний договір.

 

3.УКРАЇНА У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД (1921 – 1939 рр.)

Визвольні змагання 1917–1921 рр. сприяли зростанню національної свідомості українців, соборності наших земель, появі політичної та військової еліти, у ці роки набувався досвід боротьби за свободу і незалежність держави. Події в Україні привернули увагу світової громадськості, мали вплив на політичне життя в Європі та світі. Українська революція розкрила великий потенціал української нації, повернувши її в ряди державних народів світової спільноти, з чим змушені були рахуватися наші противники.

З тих пір, незважаючи на поразку і розчленування території України, питання державності стало основним і конечним у сучасній українській історії. У цій теми простежується хід подій на українських землях у міжвоєнний період, розкривається національно-визвольна боротьба українського народу проти чужоземного поневолення, показана діяльність національних політичних сил за відновлення Української самостійної соборної держави.

 

3.1. Україна в умовах більшовицького тоталітарного режиму

Протягом 1917–1920 рр. відбулися три спроби встановлення більшовицької влади в Україні, які супроводжувалися військовою інтервенцією Радянської Росії. Лідери російських більшовиків відкрито заявляли, що без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря – Росія існувати не може. Незважаючи на завершення війни, більшовики продовжували насаджувати в Україні політику т.зв. “воєнного комунізму”. Вона передбачала націоналізацію великих маєтків і промисловості, примусову мобілізацію робочої сили, нормування продовольства і товарів урядом, експропріацію зерна в селян, постачаючи його для потреб червоної армії та голодного міста.

Російська компартія більшовиків, встановивши радянську владу в Україні, підпорядкувала всі органи державного управління республіки московському центру. Згідно з рішенням ІХ з`їзду РКП/б/ уряд УРСР почав активно застосовувати позаекономічний примус до населення. Проте ефективність праці була низькою, настрої пролетаріату України – антибільшовицькі.

Продрозверстка викликала невдоволення в селян. При підтримці військових підрозділів уповноважені більшовиків конфісковували в селян зерно для потреб уряду. Для допомоги в конфіскаціях партія утворила комнеземи (комітети незаможних селян), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і отримували 10–25 відсотків від конфіскованого. Село відповіло хвилею антирадянських виступів, значним скороченням посівів і натуралізацією господарства.

У 1921 р. глава російського уряду В.Ленін вимагав щоденно відправляти з України до Москви 40–60 вагонів хліба. Протягом 1921–1922 рр. до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. В той же час хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. У 1922 р. Росія починає навіть експортувати хліб. У результаті грабіжницької колонізаційної політики більшовиків у республіці почався голод. Голод 1921–1923 рр. коштував Україні, за приблизними підрахунками до 2 млн. жертв.

У той же час уряд використав голод у боротьбі з церквою. Нібито для того, щоб закупити зерно за кордоном, 8 березня 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову: “Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим”. Національні святині: Києво-Печерську лавру, Софіївський собор, інші українські храми були пограбовані. Митрополичі мітри, оздоблені коштовними каменями та розшиті перлами, орнаментовані платиною, золотом, сріблом, плити і лампади, інші церковні цінності, які століттями зберігалися, що були подаровані українськими князями, гетьманами, вірними, підлягали реквізиції. При цьому малярські твори, церковне начиння розкрадалося або просто знищувалося.

Разом з тим більшовицька влада застосовувала терор голодом для того, щоб знищити майже 100 тис. повстанський рух. Репресивні органи вели нещадну боротьбу з т. зв. “контрреволюцією”. Так, у 1921 р. в Києві чекісти щомісяця розстрілювали щонайменше 432 людей.

Очевидно, що з перших років окупації російська більшовицька влада проводила жорстокий терор проти українського населення. У той же час у країні вводилася політика спецпайків для партійних, профспілкових і радянських працівників. І хоч лютував голод, проводилися масові репресії, населення зазнавало нестатків і злиднів багато хто з представників влади сприймав як належне своє переважне, першочергове право на спецпостачання, санітарно-курортне лікування, медичне обслуговування, проїзд у вагонах міжнародного класу і т.ін. Тобто, почав складатися привілейований клан партійно-номенклатурних діячів, які безроздільно, за допомогою каральних органів, почали управляти державою.

Велика хвиля незадоволення, що набрала форм збройних заколотів, масових робітничих страйків, чисельних селянських повстань, налякала правлячу компартійну верхівку. Більшовики змушені були піти на поступки, насамперед у розвитку економіки, та розробити т.зв. нову економічну політику /неп/. Декретом ВУЦВК від 27 березня 1921 р. продрозвертку було замінено продподатком, який визначався напередодні посівної й був удвічі меншим, ніж розмір продрозвертки, передбаченої на 1921 р. Головною рисою непу стала спроба умиротворити селянство і спонукати його до збільшення виробництва. Замість реквізиції зерна уряд обклав селян поміркованим податком, після сплати якого вони могли продати надлишки сільськогосподарської продукції по ринкових цінах.

Нова економічна політика передбачала децентралізацію управління промисловістю, дрібні та середні підприємства поверталися попереднім власникам, підприємства могли об`єднуватися в трести, відмінено обов`язкову трудову повинність. Створювалися умови для формування ринку робочої сили, дозволялося залучення іноземного капіталу до участі у відбудові й піднесенні промислового виробництва у формі концесій. Формувалися державна, кооперативна і приватна форми підприємства та торгівлі. Вводилася єдина система податків, створювалися ощадні каси і банки.

Для того, щоб уникнути сутички з революційним рухом пригноблених народів, В.Ленін запропонував створити федерацію республік. Офіційно СРСР було створено 30 грудня 1922 р., у нього увійшли РСФРР, УРСР, БРСР, ЗФСРР. Московському центру були віддані основні атрибути держави: армію і флот, закордонні та фінансові справи, зв`язок і транспорт. Уряд УРСР теоретично мав юрисдикцію над внутрішніми справами, правосуддям, сільським господарством, освітою, охороною здоров`я, соціальним забезпеченням тощо. Союзний договір 1922 р. так і не був підписаний. Замість цього документа, що мав характер міжнародної угоди, у 1924 р. було прийнято внутрідержавний акт – Конституцію СРСР. Формально представлені конституційні повноваження республік і навіть право виходу із Союзу не грали ніякої ролі в умовах диктатури єдиної партії, що безроздільно правила за допомогою репресивних органів.

Як бачимо, утворення СРСР було певним компромісом між російським більшовизмом й українським національним рухом. Але по суті статус УРСР все більше нагадував колоніальний. Адже більшовизм відверто проявляв свою суть багатовікового великодержавного московського імперіалізму, який під курсом на світову революцію передбачав гегемонію росіян у світі.

Для того, щоб збити напругу національно-визвольної боротьби, ослабити незалежницькі тенденції, влада намагається притягнути до себе національний елемент. Вирішено провести національну реформу. Так в 1923 р. ХІІ з`їзд РКП/б/ розробив концепцію коренізації, що передбачала залучення корінного населення до державного і господарського будівництва, врахування національних факторів при комплектуванні партійного і державного апарату, громадських організацій, запровадження в усіх установах рідної мови, організацію мережі шкіл, вищих учбових закладів, видавничої справи, вивчення національних обрядів і звичаїв населення республік. На Україні цей процес називався українізацією, як було відзначено в декретах ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р. В них наголошувалося про рівність мов і в зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови.

Значних успіхів вдалося добитися в освіті. Коли до 1917 р. українських шкіл не було взагалі, то в кінці 20-х рр. 97% українських дітей навчалися рідною мовою Також діяло понад 2/3 технікумів і близько третини інститутів з українською мовою навчання. Українська мова впроваджувалася навіть у військових школах командного складу та деяких червоноармійських частинах.

Незважаючи на умови постійної боротьби, національна реформа охопила всі сторони суспільного життя України. Підтримала українське відродження і еміграція. З-за кордону повертаються відомі політики, науковці, діячі культури та мистецтва, інженерно-технічні працівники та кваліфіковані робітники. Тільки з Галичини прибуло до 50 тис. осіб. Поширилося т.зв. “зміновіховство”, яке було інспіроване більшовицькими спецслужбами, але офіційно радянська влада проголосила широку амністію колишнім противникам, обіцяючи їх не переслідувати. У результаті багато хто з українців повірив, що більшовицька влада в Україні перероджується в бік сприяння національному розвою. Приїжджає М.Грушевський, який зайнявся наукою, колишній прем`єр-міністр УНР В.Голубович, що став головою УВРНГ та інші діячі.

Особливо велике піднесення переживали в 20-х рр. наука, література і мистецтво. Створюється низка літературних організацій: “Плуг”, “Гарт”, та ін. Довкола них гуртуються письменники, поети, літературознавці, критики. Незалежну діяльність від Москви проводить і українська церква. 11 жовтня 1921 р. в Києві був скликаний Всеукраїнський православний собор, який взяв курс на автономію української православної церкви. УАПЦ очолив митрополит В.Липківський.

У цілому процес українізації продовжувався до початку 30-х рр. Очевидно, що процеси, які відбувалися в Україні в 20-х рр., більшовицький режим використовував у пропагандистських цілях, щоб показати світовій громадськості розвій національного життя в СРСР. Але ті, хто реально оцінювали обстановку в УРСР застерігали, що українізація є тільки певним тактичним ходом російських більшовиків, а насправді спрямована на ліквідацію національно-визвольного руху. Адже наступ українського національного відродження міг в перспективі призвести до відокремлення України від Росії. Навіть комуністична, але вільна Україна була неприйнятною для Москви. Дальший хід подій це підтвердив в повній мірі.

У другій половині 20-х рр. в Україні почала утверджуватися більшовицька тоталітарна система. Вже в другій половині 20-х рр. комуністичний режим почав наступ на ринкову економіку. Почалася форсована ліквідація приватного підприємництва. Була здійснена цілеспрямована централізація народногосподарського управління, створена командна економіка з найвищим ступенем централізації, яка стала фундаментом тоталітарного режиму. УРСР позбавлялася й тіні економічної самостійності. Також була піддана повній реконструкції найважливіша галузь економіки України – сільське господарство. У центрі аграрної політики більшовицький уряд поставив мету – знищити основи сільськогосподарського виробництва: приватну власність на землю, яка була фактично фермерським землеволодінням. Компартія проголосила, що індивідуальні селянські господарства становлять соціальну базу українського націоналізму.

Також була піддана повній реконструкції найважливіша галузь економіки України – сільське господарство. У центрі аграрної політики більшовицький уряд поставив мету – знищити основи сільськогосподарського виробництва: приватну власність на землю, яка була фактично фермерським землеволодінням. Компартія проголосила, що індивідуальні селянські господарства становлять соціальну базу українського націоналізму.

Для того, щоб обезголовити українське село, проводилися репресії проти заможного селянства, т.зв. куркуля, а також незаможних, але національно свідомих селян (підкуркульників). Далі прийшла черга вчителів, священиків, кооператорів. Арештовували звичайно вночі, звозили в міста, а звідти ешелонами відвозили в райони півночі та сходу Росії. Власність арештованих конфісковувалася.

Все це негативно відбилося на становищі українського села і сільського господарства в цілому. Падала врожайність, село розселянювалося, погіршилася продуктивність праці. Незважаючи на зростання механізації сільського господарства, все менше зерна здавалося державі. Але це мало цікавило союзний уряд, який за рахунок селянства планував здійснити індустріалізацію промисловості. Неоголошена війна українському селянству мала за мету ліквідувати протистояння радянській владі та знищити основу національного відродження республіки.

У 1932 р. було встановлено нереально високий план хлібоздачі. Знову на село було мобілізовано 100 тис. партійців – т.зв. “стотисячників” для нової хвилі терору. Голод почався у 1931 р., особливо лютував зимою на рубежі 1932–1933рр. У цей час всю сільськогосподарську продукцію і більшість тварин, які були в колгоспах, забрали і вивезли, ще збільшили продподаток. Активісти-комуністи на місцях проводили безконечні реквізиції “надлишків зерна”. Оскільки в коморах колгоспів було пусто, то ринули у садиби селян, в яких їстивне все забирали. Доходило то того, що вилучали навіть насіння, не залишаючи в домівці селянина ні зернини, ні картоплини.

У результаті селяни масово кинулися втікати в інші регіони держави, у міста, навіть за кордон. Але за наказом Москви кордони України були блоковані червоною армією, яка не допускала міграції голодуючих, пильно стерегла державні комори, вивозила реквізоване зерно, а подекуди знищувала його, як і худобу, підтверджуючи своїми діями факт штучного голодомору. Охороняла армія від голодних селян і місто. Розподіл продуктів харчування тут проводився по картках, відчувалася нестача їжі, але тотального голоду не було. Проте, незважаючи на весь трагізм ситуації, в якій опинилася Україна, Москва продовжувала вивіз зерна не тільки в центральну частину своєї імперії, але і за кордон, де реалізовувала його по демпінговим цінам, чим спровокувала кризу господарства західних країн.

У цей час приймається Закон про збереження колгоспної власності як соціалістичної, за яким жорстоко караються ті, хто для того, щоб вижити, намагається зірвати на колгоспному полі кілька незрілих колосків або зібрати перемерзлу картоплину. За це каралося до 10 років ув`язнення, в багатьох випадках й розстрілювали.

Найбільшого голоду зазнали селяни саме зернових областей. . Всього в ці роки від голоду, хворіб, масових репресій було знищено до 10 мільйонів чоловік. Голодомор супроводжували постійні переслідування та цькування партійних, державних і громадських діячів України. Погром української інтелігенції розпочав арешт у липні 1929 р. 5 тис. членів вигаданої ДПУ підпільної організації “Спілка Визволення України” (СВУ).

У лютому 1931 р. почалися нові арешти української інтелігенції, яким інкримінували створення т.зв. “Українського Національного Центру” на чолі з М.Грушевським та В.Голубовичем. Більшість звинувачених були засуджені та відправленні до таборів ГУЛАГу, а самого М.Грушевського вислали з України в Москву, взяли під домашній арешт. У 1934 р. він помер при загадкових обставинах.

Протягом 30-х рр. в Україні органами ДПУ-НКВД було викрито близько 100 різних “націоналістичних” організацій та груп. Засуджених направляли до концтаборів Півночі, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану. Третина депортованих помирала в перші місяці ув`язнення. Нерідко застосовувалася вища міра покарання. Терор, крім залякування, мав за мету масово використати дешеву робочу силу для здійснення планів більшовиків щодо перетворення СРСР у могутню державу.

У результаті були розгромлені та фактично ліквідовані ВУАН і УАПЦ. . На середину 30-х рр. було ліквідовано приблизно 80% всіх українських церков. При цьому знищено або вивезено за кордон мільйони ікон та декілька тисяч тон історичних культурних цінностей. У цей час було розгромлено письменницьку організацію України. В 1934 р. ліквідована вся інтелігенція, яка приїхала в УРСР з початком українізації. У Харків на з`їзд були скликані кобзарі та лірники республіки, яких по-варварськи всіх знищили. Широким фронтом розгорнувся наступ русифікації України. Припинено видання українських словників, переглянуто всю термінологію, вилучено багато українських підручників й наукових видань, уніфіковано український правопис з російським. Також значно скоротилася кількість україномовних видань. Закінчилася ця розправа над українством повним розгромом верхівки КП(б)У і керівного апарату УРСР.

Отже, в Україні встановилася більшовицька тоталітарна система. Радянська Україна стала фактично колонією російсько-комуністичної імперії, яка проводила політику етноциду, лінгвоциду і геноциду щодо української нації.

Таким чином, більшовики зуміли дезорієнтувати українське громадянство своєю ідеологією, яка була сумішшю псевдосоціалістичних та московсько-імперіалістичних шовіністичних ідей. Казки про волю і землю, утопічні ідеї соціальної рівності, блага соціалізму, комуністичний рай мали певний пропагандистський ефект на непідготовлене селянство, малосвідоме робітництво, частину незрілої та недалекоглядної інтелігенції. Надання елементів державності УРСР було вимушеним компромісом між російськими більшовиками й українським національним рухом, який важко було спинити після української революції 1917–1921 рр. Згодом завдяки обману, демагогії та насильства комуністам вдалося позбавити Радянську Україну будь-яких ознак суверенітету, а народ перетворити в кріпаків більшовицької тоталітарної системи. Наслідки цього мали негативний вплив на долю України в наступні десятиліття.

 

3.2. Західна Україна під владою польського окупаційного режиму

Внаслідок воєнних дій 1918–1920 рр. під владу Польщі відійшла значна частина української території: Східна Галичина, Холмщина, західна Волинь, Полісся і Підляшшя. Згодом ці етнічно-історичні наші землі отримали назву Західна Україна. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір між Польщею та Росією, який став новітнім Андрусовом для України. Кордон пройшов по р. Збруч. Росія і УСРР відмовлялися від всяких прав і претензій на землі, що були розміщені на захід від кордону. Польща зобов’язувалася дати повні національно-культурні права громадянам української національності, що внаслідок договору опинилися в її межах.

Ще до закінчення воєнних дій поляки почали масований наступ на все, що нагадувало приналежність до Української держави. У Східній Галичині були скасовані всі органи місцевого самоуправління: крайовий комітет, повітові та громадські ради. Влада повністю належала командуючому військами та представникові польського уряду, а на місцях – урядовим комісарам. У грудні 1920 р. сейм ухвалив закон про воєнну колонізацію “східних кресів”. У результаті польський уряд почав створювати на українських землях багатотисячну армію озброєних селян-колоністів, спроможних нести прикордонну сторожову службу і водночас виконувати функції каральних загонів щодо українського селянства. Уся система військово-політичних і соціально-економічних заходів щодо українського населення Західної України переслідувала одну мету – цілковиту полонізацію краю

У 1921 р. було прийнято конституцію Польщі як унітарної держави. Окремим законом українська кооперація підпала під урядовий контроль, польська адміністрація припинила працю всіх українських видавництв. Українська школа змушена існувати виключно на приватні кошти. Діяльність всіх українських інституцій обмежено. Українців не допущено до місцевих вищих навчальних закладів, а українські кафедри у львівському університеті були закриті.

Така жорстока шовіністична, колонізаторська політика польської влади загострила національні суперечності на західноукраїнських землях і стала основною причиною розгортання національно-визвольної боротьби українців проти окупаційного режиму. В 1921 р. полковник Є.Коновалець повернувся до Галичини і взяв у свої руки безпосереднє керівництво військовою організацією на рідних землях. Під його особистим впливом завершується побудова організаційної структури УВО, закріплюється й поширюється мережа бойової сітки організації по всій Галичині. Організація збройного підпілля переходить до бойових акцій.

Українське Національно Демократичне об’єднання /УНДО/,  Української Соціалістичної Радикальної Партії /УСРП/  та Українська соціал-демократична партія /УСДП/ як найбільш масові та впливові політичні сили західноукраїнського суспільства являли собою т.зв. “легальну опозицію” польській окупаційній владі. Ці партії перебували в тісному зв’язку з революційним підпіллям – Українською Військовою Організацією.

Стратегічною метою діяльності УВО було створення регулярної визвольної української армії для продовження збройної боротьби за державність України. Керівництво організації не мало ілюзій щодо успіху визвольного повстання в даній ситуації, але головну увагу звертало на мобілізацію народу до майбутньої боротьби у відповідний час. Для прискорення здійснення поставленої мети УВО в своїх зверненнях до української молоді закликала не ухилятися від служби у польському війську, агітувала вступати до шкіл підхорунжих польської армії для отримання доброго військового вишколу. Члени УВО здійснили низку збройних нападів на військові об’єкти польської армії; робили замахи на життя представників польської окупаційної влади.

Під впливом ходу історичних подій, з відходом деяких членів УВО – діячів політичних партій з підпільної діяльності революційно-бойова організація дещо змінює свій характер із суто військової підпільної організації на революційно-підпільну, що вимагало щораз більше невійсько­виків. У другій половині 20-х років її ряди поповнює студентська, шкільна та селянська молодь націоналістичного напряму.

З метою об’єднання всіх націоналістичних сил було проведено дві конференції: в 1927 р. у Берліні та в 1928 р. у Празі. В результаті після багатомісячної всесторонньої підготовки у Відні з 28 січня по 3 лютого 1929р. відбувся Перший Конгрес Українських Націоналістів. Учасники Збору були персонально заприсяжнені в новостворену Організацію Українських Націоналістів /ОУН/. Головою Проводу ОУН одноголосно було обрано полковника Є.Коновальця, членами Проводу затверджено М.Сціборського, Д.Андрієвського, В.Мартинця, Ю.Вассияна та ін. Виходячи із складностей тогочасного розвитку України, націоналісти цілком слушно вбачали тільки шлях національної революції для встановлення Української держави, а її забезпечення – лише через національну диктатуру.

На рубежі 20–30-х рр. протистояння українців та поляків загострилося. На низку масових заходів, проведених західноукраїнським політичним проводом /відзначення 10-тої річниці проголошення ЗУНР, масова протестаційно-саботажна акція УВО-ОУН у 1930 р. та ін./, поляки відповіли погромом українських установ, фізичним терором проти активістів українського національного руху, закриттям спортивно-патріотичної організації “Пласт” та української гімназії у Тернополі та ін.

Польська влада вирішила завдати українству удар, тобто провести каральну експедицію на західноукраїнських землях, названу “пацифікацією” /умиротворенням/, яка проходила з 16 вересня по 30 листопада 1930 р. Війська, поліція, озброєні осадники проводили масові арешти, екзекуції над українським населенням, що призвело до жертв та руйнування майна.

В даній ситуації керівництво ОУН розробляє стратегію і тактику проведення т.зв. перманентної національної революції. Знову розгортається акція саботажів та підпалення майна польських колоністів. З ініціативи ОУН були проведені робітничі страйки на галицькому Підкарпатті, зокрема страйк робітників лісництв. На Поділлі відбулися страйки хліборобів. Крім того, ОУН розгорнула індивідуальний терор і напади на установи з метою експропріації коштів. Очевидно, що в середині 30-х рр. боротьба ОУН проти польської окупації Західної України досягла свого апогею. З одного боку це вело до втрат, арештів багатьох членів організації, а з другого – сприяло популяризації ідеї націоналізму та поповнення рядів ОУН молоддю. Діячі Організації Українських Націоналістів йшли на самопожертву.

Велике значення в житті західноукраїнського населення мала Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Особливу увагу вона надавала вихованню молоді в дусі християнської моралі, національного патріотизму, загальнолюдського гуманізму. Величезний авторитет серед українського громадянства мав А.Шептицький. Усе своє життя митрополит Андрей намагався зміцнити українство в Галичині не тільки духовно, але й культурно і економічно. Із своїх власних та церковних доходів він матеріально допомагав НТШ, “Просвіті”, “Рідній Школі”, товариству “Сільський Господар”, “Пласту” та іншим організаціям, діячам культури і мистецтва. В цілому УГКЦ також сприяла розвитку національно-визвольної боротьби українства на західноукраїнських землях, з чим змушена була рахуватися польська окупаційна влада.

Таким чином можна зробити висновок про те, що діяльність політичних сил Західної України сприяла: а/ збереженню державницьких традицій українського національно-визвольного руху; б/ підвищенню національної свідомості народу всіх західноукраїнських земель, що таки призвело до ліквідації т.зв. “сокальського кордону”; в/ розбудові українських господарських, культурно-освітніх та спортивно-патріотичних установ, що дозволило зберегти українські національні традиції; г/ морально-духовному утвердженню українців, не як етнографічної маси, а як цивілізованої нації.

 

3.3. Бесарабія, Буковина і Закарпаття у міжвоєнний період. Карпатська Україна та її історичне значення

У 1918 р. внаслідок воєнних дій українські землі Бесарабії та Буковини окупували румунські війська. Також в складі Румунської держави опинилася частина Марморощини, колишня угорська Сигітчина, де компактно проживали українці. Всього у складі Румунії перебувало близько 1 млн. 300 тис. українців. З них 450 тис. на південно-східних землях.

Українське населення Бесарабії вороже поставилося до румунської окупації. У міжвоєнний період в Бесарабії проводилася інтенсивна денаціоналізація українського населення.

З часу румунської окупації Буковина відразу ж втратила автономію, широке місцеве самоврядування, добре розбудовану систему української освіти, які вона мала за Австро-Угорщини. До 1928 р. на цих землях тривав військовий стан. Були закриті всі українські школи, українські кафедри в Чернівецькому університеті, заборонено українську пресу, діяльність політичних партій, українських товариств, в тому числі “Українську Бесіду”, румунізується також українська церква. На українців румунська влада дивилася як на “громадян румунського походження, які забули свою рідну мову”. Навіть українські назви місцевостей замінено румунськими, щоб таким чином зовсім заперечити український характер краю, а Буковину перетворити в звичайну румунську провінцію. У 1928–1929 рр. відбулися масові акції протестів українців Буковини. В результаті влада змушена була піти на поступки в питанні навчання українською мовою, проте в 1934 р. українські школи і товариства знову ліквідували. На початку 30-х рр. в краї виходило 10 часописів: “Час”, “Рідний Край”, “Народна Сила”, “Рада” та ін.

У 1937 р. на Буковині відбулися два політичні процеси над українськими націоналістами, яких військовий суд звинувачував у революційній діяльності та в заперечуванні румунської влади над українським населенням.

З 1938 р. Румунія перетворюється на авторитарну державу. Всякі прояви активного українського життя знову переслідуються.

На підставі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. територія українського Закарпаття увійшла в склад Чехословацької Республіки /ЧСР/. На основі домовленості президента ЧСР Т.Масарика з представником карпато-української еміграції в США Г.Жатковичем Закарпаття прилучилося до ЧСР на правах “найширшої територіальної автономії”. В 1921 р. у Чехословаччині мешкало 455 тис. українців. Увійшовши в склад ЧСР, українське населення сподівалося на такі ж права у новоствореній державі, які отримали там словаки, угорці та інші національні меншини /нечеське населення становило 52%/. Проте центральний уряд у Празі проводив подвійну політику: спочатку сприяв піднесенню українських культурно-національних течій, а в 30-х рр. почав активно підтримувати москвофілів.

На початку 20-х рр. чехи робили спроби модернізувати рівень життя краю. Угорські великі маєтки підлягали розподілу, внаслідок чого 35 тис. селянських господарств отримали додаткові земельні ділянки, кожна з яких перевищувала 2 акри землі. Чеський уряд, на відміну від Польщі та Румунії, вкладав у райони, де жили українці, більше коштів, ніж забирав у них. З 1928 р. ЧСР поділено на адміністративні краї, після чого Закарпаття стає “Підкарпатським Краєм” на чолі з губернатором. . Населення брало участь у парламентських виборах, мало своїх послів і сенаторів.

Активно діяли “Просвіта”, “Пласт”, “Січ”, “Спілка українських вчителів”. На Закарпатті успішно функціонували банк, сітка кооперативів, дві торгові академії, сільськогосподарська школа, добра мережа медичної служби, численні бібліотеки, театр тощо. Виходило декілька часописів: “Український Голос”, “Русин”, “Свобода”, “Вперед” та ін.

Українські національні сили постійно здійснювали тиск на чеський уряд в питанні надання Закарпаттю статусу “автономії”. Боротьба українців та особливо складна міжнародна обстановка змусили уряд вирішити українське питання. Цьому сприяв Мюнхенський договір 1938 р. між Німеччиною, Італією, Англією та Францією. 10 жовтня 1938 р. радіо Праги повідомило, що ЧСР стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Чеський уряд офіційно надав і визнав автономію та уряд Карпатської України. Це рішення було підтверджене парламентом Чехословаччини 22 листопада 1938 р. Але в той же час за рішенням т.зв. німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна змушена була віддати Угорщині 1.856 кв.км своєї території з населенням 180 тис. чол. та містами Ужгородом та Мукачевом.

26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської України став о.А.Волошин. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму. В них взяло участь 92,55% виборців, з яких 92,4% проголосувало за список Українського Національного Об’єднання. Столицею було м. Хуст. Уряд здійснив низку заходів щодо українізації адміністрації краю, системи освіти, періодичних видань тощо.

15 березня 1939 р. сейм проголосив незалежність Карпатської України. Цей акт продовжував процес державотворення на українських землях. До проголошення незалежної держави, навіть на клаптику нашої землі, різко негативно поставилися окупанти українських територій. Вони передбачали, що прецендент з Карпатською Україною посилить національно-визвольну боротьбу українців за державу на всій території України.

Москва була стурбована українським питанням, яке стає в центрі уваги міжнародних подій. У Західній Україні політичні сили на чолі українського громадянства одностайно виступили на захист незалежності Закарпаття. “Звідси повинно початися визволення України” – заявив лідер Фронту Національної Єдності /ФНЄ/ Д.Паліїв на зібранні з нагоди подій на Карпатській Україні. Була опублікована спільна заява політичних партій Західної України в обороні Закарпаття. У Львові відбулася велика демонстрація з гаслами: “Слава Україні!”, “Ганьба чехам, ганьба ляхам, ганьба мадярам, хай живе соборна Україна!”, “Хай живе Закарпатська Україна!”.

Події на Закарпатті налякали поляків та мадярів, що вирішили з’єднати свої кордони. 15 березня 1939 р. Угорщина, заручившись підтримкою гітлерівської Німеччини, напала на Карпатську Україну. Раніше німецький рейхстаг прийняв рішення про заснування в Хусті свого консульства на чолі з Шплеттштесером. Згодом німці вирішили пожертвувати українцями для налагодження контактів з Москвою, що вилилося в підписання договору про ненапад.

Діячі українського Закарпаття знали про ворожі наміри сусідів. Ще у вересні 1938 р. було створено Українську Національну Оборону “Карпатську Січ”, в ній перебувало до 10 тис. січовиків. Зразу після проголошення незалежності Карпатської України Угорщина почала окупацію Закарпаття. ОУН організувала матеріальну допомогу населенню і уряду Закарпаття, також перехід бойовиків організації з Галичини та Волині на допомогу в боротьбі з агресором. Окремі загони січовиків чинили героїчний опір окупантам до середини квітня 1939 р. Але сили були нерівні. Українці зазнали поразки. Десятки тисяч було розстріляно та репресовано. Уряд Карпатської України на чолі з президентом А.Волошином змушений був емігрувати. Події на Закарпатті поставили українську проблему в центрі уваги європейської та світової політики, фактично стали прологом до Другої світової війни.

Як бачимо, незважаючи на іноземний гніт у 20–30-х рр. на західноукраїнських землях було збережено державницькі традиції українського національно-визвольного руху. Це дало поштовх майбутній боротьбі, яка саме на цих українських теренах набула найбільшого розмаху в роки Другої світової війни, в повоєнний час, в період стагнації тоталітарного режиму. Саме у міжвоєнні два десятиліття сформувався новий тип українських політичних діячів, які поставили мету, яка здійснилася тільки в кінці ХХ століття – побудову незалежної Української держави.

 Головні дати

 1921 р. – створення Української Військової Організації (УВО).

 1921–1922 рр. – голод в Україні.

 1923 р. – початок українізації.

 1932–1933 рр. – голодомор в Україні.

 1929 р. – створення Організації Українських Націоналістів (ОУН).

 15 березня 1939 р. -проголошення незалежність Карпатської України.

 

4. 4. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939 – 1945 рр.)

Визвольні змагання 1917–1921 рр. сприяли зростанню національної свідомості українців, соборності наших земель, появі політичної та військової еліти, у ці роки набувався досвід боротьби за свободу і незалежність держави. Події в Україні привернули увагу світової громадськості, мали вплив на політичне життя в Європі та світі. Українська революція розкрила великий потенціал української нації, повернувши її в ряди державних народів світової спільноти, з чим змушені були рахуватися наші противники.

З тих пір, незважаючи на поразку і розчленування території України, питання державності стало основним і конечним у сучасній українській історії. У цій теми простежується хід подій на українських землях у міжвоєнний період, розкривається національно-визвольна боротьба українського народу проти чужоземного поневолення, показана діяльність національних політичних сил за відновлення Української самостійної соборної держави.

 

4.1. Україна в умовах більшовицького тоталітарного режиму

Протягом 1917–1920 рр. відбулися три спроби встановлення більшовицької влади в Україні, які супроводжувалися військовою інтервенцією Радянської Росії. Лідери російських більшовиків відкрито заявляли, що без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря – Росія існувати не може. Незважаючи на завершення війни, більшовики продовжували насаджувати в Україні політику т.зв. “воєнного комунізму”. Вона передбачала націоналізацію великих маєтків і промисловості, примусову мобілізацію робочої сили, нормування продовольства і товарів урядом, експропріацію зерна в селян, постачаючи його для потреб червоної армії та голодного міста.

Російська компартія більшовиків, встановивши радянську владу в Україні, підпорядкувала всі органи державного управління республіки московському центру. Згідно з рішенням ІХ з`їзду РКП/б/ уряд УРСР почав активно застосовувати позаекономічний примус до населення. Проте ефективність праці була низькою, настрої пролетаріату України – антибільшовицькі.

Продрозверстка викликала невдоволення в селян. При підтримці військових підрозділів уповноважені більшовиків конфісковували в селян зерно для потреб уряду. Для допомоги в конфіскаціях партія утворила комнеземи (комітети незаможних селян), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і отримували 10–25 відсотків від конфіскованого. Село відповіло хвилею антирадянських виступів, значним скороченням посівів і натуралізацією господарства.

У 1921 р. глава російського уряду В.Ленін вимагав щоденно відправляти з України до Москви 40–60 вагонів хліба. Протягом 1921–1922 рр. до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. В той же час хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 25 млн. пудів. У 1922 р. Росія починає навіть експортувати хліб. У результаті грабіжницької колонізаційної політики більшовиків у республіці почався голод. Голод 1921–1923 рр. коштував Україні, за приблизними підрахунками до 2 млн. жертв.

У той же час уряд використав голод у боротьбі з церквою. Нібито для того, щоб закупити зерно за кордоном, 8 березня 1922 р. ВУЦВК прийняв постанову: “Про передачу церковних цінностей у фонд допомоги голодуючим”. Національні святині: Києво-Печерську лавру, Софіївський собор, інші українські храми були пограбовані. Митрополичі мітри, оздоблені коштовними каменями та розшиті перлами, орнаментовані платиною, золотом, сріблом, плити і лампади, інші церковні цінності, які століттями зберігалися, що були подаровані українськими князями, гетьманами, вірними, підлягали реквізиції. При цьому малярські твори, церковне начиння розкрадалося або просто знищувалося.

Разом з тим більшовицька влада застосовувала терор голодом для того, щоб знищити майже 100 тис. повстанський рух. Репресивні органи вели нещадну боротьбу з т. зв. “контрреволюцією”. Так, у 1921 р. в Києві чекісти щомісяця розстрілювали щонайменше 432 людей.

Очевидно, що з перших років окупації російська більшовицька влада проводила жорстокий терор проти українського населення. У той же час у країні вводилася політика спецпайків для партійних, профспілкових і радянських працівників. І хоч лютував голод, проводилися масові репресії, населення зазнавало нестатків і злиднів багато хто з представників влади сприймав як належне своє переважне, першочергове право на спецпостачання, санітарно-курортне лікування, медичне обслуговування, проїзд у вагонах міжнародного класу і т.ін. Тобто, почав складатися привілейований клан партійно-номенклатурних діячів, які безроздільно, за допомогою каральних органів, почали управляти державою.

Велика хвиля незадоволення, що набрала форм збройних заколотів, масових робітничих страйків, чисельних селянських повстань, налякала правлячу компартійну верхівку. Більшовики змушені були піти на поступки, насамперед у розвитку економіки, та розробити т.зв. нову економічну політику /неп/. Декретом ВУЦВК від 27 березня 1921 р. продрозвертку було замінено продподатком, який визначався напередодні посівної й був удвічі меншим, ніж розмір продрозвертки, передбаченої на 1921 р. Головною рисою непу стала спроба умиротворити селянство і спонукати його до збільшення виробництва. Замість реквізиції зерна уряд обклав селян поміркованим податком, після сплати якого вони могли продати надлишки сільськогосподарської продукції по ринкових цінах.

Нова економічна політика передбачала децентралізацію управління промисловістю, дрібні та середні підприємства поверталися попереднім власникам, підприємства могли об`єднуватися в трести, відмінено обов`язкову трудову повинність. Створювалися умови для формування ринку робочої сили, дозволялося залучення іноземного капіталу до участі у відбудові й піднесенні промислового виробництва у формі концесій. Формувалися державна, кооперативна і приватна форми підприємства та торгівлі. Вводилася єдина система податків, створювалися ощадні каси і банки.

Для того, щоб уникнути сутички з революційним рухом пригноблених народів, В.Ленін запропонував створити федерацію республік. Офіційно СРСР було створено 30 грудня 1922 р., у нього увійшли РСФРР, УРСР, БРСР, ЗФСРР. Московському центру були віддані основні атрибути держави: армію і флот, закордонні та фінансові справи, зв`язок і транспорт. Уряд УРСР теоретично мав юрисдикцію над внутрішніми справами, правосуддям, сільським господарством, освітою, охороною здоров`я, соціальним забезпеченням тощо. Союзний договір 1922 р. так і не був підписаний. Замість цього документа, що мав характер міжнародної угоди, у 1924 р. було прийнято внутрідержавний акт – Конституцію СРСР. Формально представлені конституційні повноваження республік і навіть право виходу із Союзу не грали ніякої ролі в умовах диктатури єдиної партії, що безроздільно правила за допомогою репресивних органів.

Як бачимо, утворення СРСР було певним компромісом між російським більшовизмом й українським національним рухом. Але по суті статус УРСР все більше нагадував колоніальний. Адже більшовизм відверто проявляв свою суть багатовікового великодержавного московського імперіалізму, який під курсом на світову революцію передбачав гегемонію росіян у світі.

Для того, щоб збити напругу національно-визвольної боротьби, ослабити незалежницькі тенденції, влада намагається притягнути до себе національний елемент. Вирішено провести національну реформу. Так в 1923 р. ХІІ з`їзд РКП/б/ розробив концепцію коренізації, що передбачала залучення корінного населення до державного і господарського будівництва, врахування національних факторів при комплектуванні партійного і державного апарату, громадських організацій, запровадження в усіх установах рідної мови, організацію мережі шкіл, вищих учбових закладів, видавничої справи, вивчення національних обрядів і звичаїв населення республік. На Україні цей процес називався українізацією, як було відзначено в декретах ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р. В них наголошувалося про рівність мов і в зв’язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови.

Значних успіхів вдалося добитися в освіті. Коли до 1917 р. українських шкіл не було взагалі, то в кінці 20-х рр. 97% українських дітей навчалися рідною мовою Також діяло понад 2/3 технікумів і близько третини інститутів з українською мовою навчання. Українська мова впроваджувалася навіть у військових школах командного складу та деяких червоноармійських частинах.

Незважаючи на умови постійної боротьби, національна реформа охопила всі сторони суспільного життя України. Підтримала українське відродження і еміграція. З-за кордону повертаються відомі політики, науковці, діячі культури та мистецтва, інженерно-технічні працівники та кваліфіковані робітники. Тільки з Галичини прибуло до 50 тис. осіб. Поширилося т.зв. “зміновіховство”, яке було інспіроване більшовицькими спецслужбами, але офіційно радянська влада проголосила широку амністію колишнім противникам, обіцяючи їх не переслідувати. У результаті багато хто з українців повірив, що більшовицька влада в Україні перероджується в бік сприяння національному розвою. Приїжджає М.Грушевський, який зайнявся наукою, колишній прем`єр-міністр УНР В.Голубович, що став головою УВРНГ та інші діячі.

Особливо велике піднесення переживали в 20-х рр. наука, література і мистецтво. Створюється низка літературних організацій: “Плуг”, “Гарт”, та ін. Довкола них гуртуються письменники, поети, літературознавці, критики. Незалежну діяльність від Москви проводить і українська церква. 11 жовтня 1921 р. в Києві був скликаний Всеукраїнський православний собор, який взяв курс на автономію української православної церкви. УАПЦ очолив митрополит В.Липківський.

У цілому процес українізації продовжувався до початку 30-х рр. Очевидно, що процеси, які відбувалися в Україні в 20-х рр., більшовицький режим використовував у пропагандистських цілях, щоб показати світовій громадськості розвій національного життя в СРСР. Але ті, хто реально оцінювали обстановку в УРСР застерігали, що українізація є тільки певним тактичним ходом російських більшовиків, а насправді спрямована на ліквідацію національно-визвольного руху. Адже наступ українського національного відродження міг в перспективі призвести до відокремлення України від Росії. Навіть комуністична, але вільна Україна була неприйнятною для Москви. Дальший хід подій це підтвердив в повній мірі.

У другій половині 20-х рр. в Україні почала утверджуватися більшовицька тоталітарна система. Вже в другій половині 20-х рр. комуністичний режим почав наступ на ринкову економіку. Почалася форсована ліквідація приватного підприємництва. Була здійснена цілеспрямована централізація народногосподарського управління, створена командна економіка з найвищим ступенем централізації, яка стала фундаментом тоталітарного режиму. УРСР позбавлялася й тіні економічної самостійності. Також була піддана повній реконструкції найважливіша галузь економіки України – сільське господарство. У центрі аграрної політики більшовицький уряд поставив мету – знищити основи сільськогосподарського виробництва: приватну власність на землю, яка була фактично фермерським землеволодінням. Компартія проголосила, що індивідуальні селянські господарства становлять соціальну базу українського націоналізму.

Також була піддана повній реконструкції найважливіша галузь економіки України – сільське господарство. У центрі аграрної політики більшовицький уряд поставив мету – знищити основи сільськогосподарського виробництва: приватну власність на землю, яка була фактично фермерським землеволодінням. Компартія проголосила, що індивідуальні селянські господарства становлять соціальну базу українського націоналізму.

Для того, щоб обезголовити українське село, проводилися репресії проти заможного селянства, т.зв. куркуля, а також незаможних, але національно свідомих селян (підкуркульників). Далі прийшла черга вчителів, священиків, кооператорів. Арештовували звичайно вночі, звозили в міста, а звідти ешелонами відвозили в райони півночі та сходу Росії. Власність арештованих конфісковувалася.

Все це негативно відбилося на становищі українського села і сільського господарства в цілому. Падала врожайність, село розселянювалося, погіршилася продуктивність праці. Незважаючи на зростання механізації сільського господарства, все менше зерна здавалося державі. Але це мало цікавило союзний уряд, який за рахунок селянства планував здійснити індустріалізацію промисловості. Неоголошена війна українському селянству мала за мету ліквідувати протистояння радянській владі та знищити основу національного відродження республіки.

У 1932 р. було встановлено нереально високий план хлібоздачі. Знову на село було мобілізовано 100 тис. партійців – т.зв. “стотисячників” для нової хвилі терору. Голод почався у 1931 р., особливо лютував зимою на рубежі 1932–1933рр. У цей час всю сільськогосподарську продукцію і більшість тварин, які були в колгоспах, забрали і вивезли, ще збільшили продподаток. Активісти-комуністи на місцях проводили безконечні реквізиції “надлишків зерна”. Оскільки в коморах колгоспів було пусто, то ринули у садиби селян, в яких їстивне все забирали. Доходило то того, що вилучали навіть насіння, не залишаючи в домівці селянина ні зернини, ні картоплини.

У результаті селяни масово кинулися втікати в інші регіони держави, у міста, навіть за кордон. Але за наказом Москви кордони України були блоковані червоною армією, яка не допускала міграції голодуючих, пильно стерегла державні комори, вивозила реквізоване зерно, а подекуди знищувала його, як і худобу, підтверджуючи своїми діями факт штучного голодомору. Охороняла армія від голодних селян і місто. Розподіл продуктів харчування тут проводився по картках, відчувалася нестача їжі, але тотального голоду не було. Проте, незважаючи на весь трагізм ситуації, в якій опинилася Україна, Москва продовжувала вивіз зерна не тільки в центральну частину своєї імперії, але і за кордон, де реалізовувала його по демпінговим цінам, чим спровокувала кризу господарства західних країн.

У цей час приймається Закон про збереження колгоспної власності як соціалістичної, за яким жорстоко караються ті, хто для того, щоб вижити, намагається зірвати на колгоспному полі кілька незрілих колосків або зібрати перемерзлу картоплину. За це каралося до 10 років ув`язнення, в багатьох випадках й розстрілювали.

Найбільшого голоду зазнали селяни саме зернових областей. . Всього в ці роки від голоду, хворіб, масових репресій було знищено до 10 мільйонів чоловік. Голодомор супроводжували постійні переслідування та цькування партійних, державних і громадських діячів України. Погром української інтелігенції розпочав арешт у липні 1929 р. 5 тис. членів вигаданої ДПУ підпільної організації “Спілка Визволення України” (СВУ).

У лютому 1931 р. почалися нові арешти української інтелігенції, яким інкримінували створення т.зв. “Українського Національного Центру” на чолі з М.Грушевським та В.Голубовичем. Більшість звинувачених були засуджені та відправленні до таборів ГУЛАГу, а самого М.Грушевського вислали з України в Москву, взяли під домашній арешт. У 1934 р. він помер при загадкових обставинах.

Протягом 30-х рр. в Україні органами ДПУ-НКВД було викрито близько 100 різних “націоналістичних” організацій та груп. Засуджених направляли до концтаборів Півночі, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу, Казахстану. Третина депортованих помирала в перші місяці ув`язнення. Нерідко застосовувалася вища міра покарання. Терор, крім залякування, мав за мету масово використати дешеву робочу силу для здійснення планів більшовиків щодо перетворення СРСР у могутню державу.

У результаті були розгромлені та фактично ліквідовані ВУАН і УАПЦ. . На середину 30-х рр. було ліквідовано приблизно 80% всіх українських церков. При цьому знищено або вивезено за кордон мільйони ікон та декілька тисяч тон історичних культурних цінностей. У цей час було розгромлено письменницьку організацію України. В 1934 р. ліквідована вся інтелігенція, яка приїхала в УРСР з початком українізації. У Харків на з`їзд були скликані кобзарі та лірники республіки, яких по-варварськи всіх знищили. Широким фронтом розгорнувся наступ русифікації України. Припинено видання українських словників, переглянуто всю термінологію, вилучено багато українських підручників й наукових видань, уніфіковано український правопис з російським. Також значно скоротилася кількість україномовних видань. Закінчилася ця розправа над українством повним розгромом верхівки КП(б)У і керівного апарату УРСР.

Отже, в Україні встановилася більшовицька тоталітарна система. Радянська Україна стала фактично колонією російсько-комуністичної імперії, яка проводила політику етноциду, лінгвоциду і геноциду щодо української нації.

Таким чином, більшовики зуміли дезорієнтувати українське громадянство своєю ідеологією, яка була сумішшю псевдосоціалістичних та московсько-імперіалістичних шовіністичних ідей. Казки про волю і землю, утопічні ідеї соціальної рівності, блага соціалізму, комуністичний рай мали певний пропагандистський ефект на непідготовлене селянство, малосвідоме робітництво, частину незрілої та недалекоглядної інтелігенції. Надання елементів державності УРСР було вимушеним компромісом між російськими більшовиками й українським національним рухом, який важко було спинити після української революції 1917–1921 рр. Згодом завдяки обману, демагогії та насильства комуністам вдалося позбавити Радянську Україну будь-яких ознак суверенітету, а народ перетворити в кріпаків більшовицької тоталітарної системи. Наслідки цього мали негативний вплив на долю України в наступні десятиліття.

 

4.2. Західна Україна під владою польського окупаційного режиму

Внаслідок воєнних дій 1918–1920 рр. під владу Польщі відійшла значна частина української території: Східна Галичина, Холмщина, західна Волинь, Полісся і Підляшшя. Згодом ці етнічно-історичні наші землі отримали назву Західна Україна. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір між Польщею та Росією, який став новітнім Андрусовом для України. Кордон пройшов по р. Збруч. Росія і УСРР відмовлялися від всяких прав і претензій на землі, що були розміщені на захід від кордону. Польща зобов’язувалася дати повні національно-культурні права громадянам української національності, що внаслідок договору опинилися в її межах.

Ще до закінчення воєнних дій поляки почали масований наступ на все, що нагадувало приналежність до Української держави. У Східній Галичині були скасовані всі органи місцевого самоуправління: крайовий комітет, повітові та громадські ради. Влада повністю належала командуючому військами та представникові польського уряду, а на місцях – урядовим комісарам. У грудні 1920 р. сейм ухвалив закон про воєнну колонізацію “східних кресів”. У результаті польський уряд почав створювати на українських землях багатотисячну армію озброєних селян-колоністів, спроможних нести прикордонну сторожову службу і водночас виконувати функції каральних загонів щодо українського селянства. Уся система військово-політичних і соціально-економічних заходів щодо українського населення Західної України переслідувала одну мету – цілковиту полонізацію краю

У 1921 р. було прийнято конституцію Польщі як унітарної держави. Окремим законом українська кооперація підпала під урядовий контроль, польська адміністрація припинила працю всіх українських видавництв. Українська школа змушена існувати виключно на приватні кошти. Діяльність всіх українських інституцій обмежено. Українців не допущено до місцевих вищих навчальних закладів, а українські кафедри у львівському університеті були закриті.

Така жорстока шовіністична, колонізаторська політика польської влади загострила національні суперечності на західноукраїнських землях і стала основною причиною розгортання національно-визвольної боротьби українців проти окупаційного режиму. В 1921 р. полковник Є.Коновалець повернувся до Галичини і взяв у свої руки безпосереднє керівництво військовою організацією на рідних землях. Під його особистим впливом завершується побудова організаційної структури УВО, закріплюється й поширюється мережа бойової сітки організації по всій Галичині. Організація збройного підпілля переходить до бойових акцій.

Українське Національно Демократичне об’єднання /УНДО/,  Української Соціалістичної Радикальної Партії /УСРП/  та Українська соціал-демократична партія /УСДП/ як найбільш масові та впливові політичні сили західноукраїнського суспільства являли собою т.зв. “легальну опозицію” польській окупаційній владі. Ці партії перебували в тісному зв’язку з революційним підпіллям – Українською Військовою Організацією.

Стратегічною метою діяльності УВО було створення регулярної визвольної української армії для продовження збройної боротьби за державність України. Керівництво організації не мало ілюзій щодо успіху визвольного повстання в даній ситуації, але головну увагу звертало на мобілізацію народу до майбутньої боротьби у відповідний час. Для прискорення здійснення поставленої мети УВО в своїх зверненнях до української молоді закликала не ухилятися від служби у польському війську, агітувала вступати до шкіл підхорунжих польської армії для отримання доброго військового вишколу. Члени УВО здійснили низку збройних нападів на військові об’єкти польської армії; робили замахи на життя представників польської окупаційної влади.

Під впливом ходу історичних подій, з відходом деяких членів УВО – діячів політичних партій з підпільної діяльності революційно-бойова організація дещо змінює свій характер із суто військової підпільної організації на революційно-підпільну, що вимагало щораз більше невійсько­виків. У другій половині 20-х років її ряди поповнює студентська, шкільна та селянська молодь націоналістичного напряму.

З метою об’єднання всіх націоналістичних сил було проведено дві конференції: в 1927 р. у Берліні та в 1928 р. у Празі. В результаті після багатомісячної всесторонньої підготовки у Відні з 28 січня по 3 лютого 1929р. відбувся Перший Конгрес Українських Націоналістів. Учасники Збору були персонально заприсяжнені в новостворену Організацію Українських Націоналістів /ОУН/. Головою Проводу ОУН одноголосно було обрано полковника Є.Коновальця, членами Проводу затверджено М.Сціборського, Д.Андрієвського, В.Мартинця, Ю.Вассияна та ін. Виходячи із складностей тогочасного розвитку України, націоналісти цілком слушно вбачали тільки шлях національної революції для встановлення Української держави, а її забезпечення – лише через національну диктатуру.

На рубежі 20–30-х рр. протистояння українців та поляків загострилося. На низку масових заходів, проведених західноукраїнським політичним проводом /відзначення 10-тої річниці проголошення ЗУНР, масова протестаційно-саботажна акція УВО-ОУН у 1930 р. та ін./, поляки відповіли погромом українських установ, фізичним терором проти активістів українського національного руху, закриттям спортивно-патріотичної організації “Пласт” та української гімназії у Тернополі та ін.

Польська влада вирішила завдати українству удар, тобто провести каральну експедицію на західноукраїнських землях, названу “пацифікацією” /умиротворенням/, яка проходила з 16 вересня по 30 листопада 1930 р. Війська, поліція, озброєні осадники проводили масові арешти, екзекуції над українським населенням, що призвело до жертв та руйнування майна.

В даній ситуації керівництво ОУН розробляє стратегію і тактику проведення т.зв. перманентної національної революції. Знову розгортається акція саботажів та підпалення майна польських колоністів. З ініціативи ОУН були проведені робітничі страйки на галицькому Підкарпатті, зокрема страйк робітників лісництв. На Поділлі відбулися страйки хліборобів. Крім того, ОУН розгорнула індивідуальний терор і напади на установи з метою експропріації коштів. Очевидно, що в середині 30-х рр. боротьба ОУН проти польської окупації Західної України досягла свого апогею. З одного боку це вело до втрат, арештів багатьох членів організації, а з другого – сприяло популяризації ідеї націоналізму та поповнення рядів ОУН молоддю. Діячі Організації Українських Націоналістів йшли на самопожертву.

Велике значення в житті західноукраїнського населення мала Українська греко-католицька церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. Особливу увагу вона надавала вихованню молоді в дусі християнської моралі, національного патріотизму, загальнолюдського гуманізму. Величезний авторитет серед українського громадянства мав А.Шептицький. Усе своє життя митрополит Андрей намагався зміцнити українство в Галичині не тільки духовно, але й культурно і економічно. Із своїх власних та церковних доходів він матеріально допомагав НТШ, “Просвіті”, “Рідній Школі”, товариству “Сільський Господар”, “Пласту” та іншим організаціям, діячам культури і мистецтва. В цілому УГКЦ також сприяла розвитку національно-визвольної боротьби українства на західноукраїнських землях, з чим змушена була рахуватися польська окупаційна влада.

Таким чином можна зробити висновок про те, що діяльність політичних сил Західної України сприяла: а/ збереженню державницьких традицій українського національно-визвольного руху; б/ підвищенню національної свідомості народу всіх західноукраїнських земель, що таки призвело до ліквідації т.зв. “сокальського кордону”; в/ розбудові українських господарських, культурно-освітніх та спортивно-патріотичних установ, що дозволило зберегти українські національні традиції; г/ морально-духовному утвердженню українців, не як етнографічної маси, а як цивілізованої нації.

 

4.3. Бесарабія, Буковина і Закарпаття у міжвоєнний період. Карпатська Україна та її історичне значення

У 1918 р. внаслідок воєнних дій українські землі Бесарабії та Буковини окупували румунські війська. Також в складі Румунської держави опинилася частина Марморощини, колишня угорська Сигітчина, де компактно проживали українці. Всього у складі Румунії перебувало близько 1 млн. 300 тис. українців. З них 450 тис. на південно-східних землях.

Українське населення Бесарабії вороже поставилося до румунської окупації. У міжвоєнний період в Бесарабії проводилася інтенсивна денаціоналізація українського населення.

З часу румунської окупації Буковина відразу ж втратила автономію, широке місцеве самоврядування, добре розбудовану систему української освіти, які вона мала за Австро-Угорщини. До 1928 р. на цих землях тривав військовий стан. Були закриті всі українські школи, українські кафедри в Чернівецькому університеті, заборонено українську пресу, діяльність політичних партій, українських товариств, в тому числі “Українську Бесіду”, румунізується також українська церква. На українців румунська влада дивилася як на “громадян румунського походження, які забули свою рідну мову”. Навіть українські назви місцевостей замінено румунськими, щоб таким чином зовсім заперечити український характер краю, а Буковину перетворити в звичайну румунську провінцію. У 1928–1929 рр. відбулися масові акції протестів українців Буковини. В результаті влада змушена була піти на поступки в питанні навчання українською мовою, проте в 1934 р. українські школи і товариства знову ліквідували. На початку 30-х рр. в краї виходило 10 часописів: “Час”, “Рідний Край”, “Народна Сила”, “Рада” та ін.

У 1937 р. на Буковині відбулися два політичні процеси над українськими націоналістами, яких військовий суд звинувачував у революційній діяльності та в заперечуванні румунської влади над українським населенням.

З 1938 р. Румунія перетворюється на авторитарну державу. Всякі прояви активного українського життя знову переслідуються.

На підставі Сен-Жерменського договору від 10 вересня 1919 р. територія українського Закарпаття увійшла в склад Чехословацької Республіки /ЧСР/. На основі домовленості президента ЧСР Т.Масарика з представником карпато-української еміграції в США Г.Жатковичем Закарпаття прилучилося до ЧСР на правах “найширшої територіальної автономії”. В 1921 р. у Чехословаччині мешкало 455 тис. українців. Увійшовши в склад ЧСР, українське населення сподівалося на такі ж права у новоствореній державі, які отримали там словаки, угорці та інші національні меншини /нечеське населення становило 52%/. Проте центральний уряд у Празі проводив подвійну політику: спочатку сприяв піднесенню українських культурно-національних течій, а в 30-х рр. почав активно підтримувати москвофілів.

На початку 20-х рр. чехи робили спроби модернізувати рівень життя краю. Угорські великі маєтки підлягали розподілу, внаслідок чого 35 тис. селянських господарств отримали додаткові земельні ділянки, кожна з яких перевищувала 2 акри землі. Чеський уряд, на відміну від Польщі та Румунії, вкладав у райони, де жили українці, більше коштів, ніж забирав у них. З 1928 р. ЧСР поділено на адміністративні краї, після чого Закарпаття стає “Підкарпатським Краєм” на чолі з губернатором. . Населення брало участь у парламентських виборах, мало своїх послів і сенаторів.

Активно діяли “Просвіта”, “Пласт”, “Січ”, “Спілка українських вчителів”. На Закарпатті успішно функціонували банк, сітка кооперативів, дві торгові академії, сільськогосподарська школа, добра мережа медичної служби, численні бібліотеки, театр тощо. Виходило декілька часописів: “Український Голос”, “Русин”, “Свобода”, “Вперед” та ін.

Українські національні сили постійно здійснювали тиск на чеський уряд в питанні надання Закарпаттю статусу “автономії”. Боротьба українців та особливо складна міжнародна обстановка змусили уряд вирішити українське питання. Цьому сприяв Мюнхенський договір 1938 р. між Німеччиною, Італією, Англією та Францією. 10 жовтня 1938 р. радіо Праги повідомило, що ЧСР стала федерацією трьох народів: чехів, словаків і українців. Чеський уряд офіційно надав і визнав автономію та уряд Карпатської України. Це рішення було підтверджене парламентом Чехословаччини 22 листопада 1938 р. Але в той же час за рішенням т.зв. німецько-італійського арбітражу у Відні Карпатська Україна змушена була віддати Угорщині 1.856 кв.км своєї території з населенням 180 тис. чол. та містами Ужгородом та Мукачевом.

26 жовтня 1938 р. головою уряду Карпатської України став о.А.Волошин. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму. В них взяло участь 92,55% виборців, з яких 92,4% проголосувало за список Українського Національного Об’єднання. Столицею було м. Хуст. Уряд здійснив низку заходів щодо українізації адміністрації краю, системи освіти, періодичних видань тощо.

15 березня 1939 р. сейм проголосив незалежність Карпатської України. Цей акт продовжував процес державотворення на українських землях. До проголошення незалежної держави, навіть на клаптику нашої землі, різко негативно поставилися окупанти українських територій. Вони передбачали, що прецендент з Карпатською Україною посилить національно-визвольну боротьбу українців за державу на всій території України.

Москва була стурбована українським питанням, яке стає в центрі уваги міжнародних подій. У Західній Україні політичні сили на чолі українського громадянства одностайно виступили на захист незалежності Закарпаття. “Звідси повинно початися визволення України” – заявив лідер Фронту Національної Єдності /ФНЄ/ Д.Паліїв на зібранні з нагоди подій на Карпатській Україні. Була опублікована спільна заява політичних партій Західної України в обороні Закарпаття. У Львові відбулася велика демонстрація з гаслами: “Слава Україні!”, “Ганьба чехам, ганьба ляхам, ганьба мадярам, хай живе соборна Україна!”, “Хай живе Закарпатська Україна!”.

Події на Закарпатті налякали поляків та мадярів, що вирішили з’єднати свої кордони. 15 березня 1939 р. Угорщина, заручившись підтримкою гітлерівської Німеччини, напала на Карпатську Україну. Раніше німецький рейхстаг прийняв рішення про заснування в Хусті свого консульства на чолі з Шплеттштесером. Згодом німці вирішили пожертвувати українцями для налагодження контактів з Москвою, що вилилося в підписання договору про ненапад.

Діячі українського Закарпаття знали про ворожі наміри сусідів. Ще у вересні 1938 р. було створено Українську Національну Оборону “Карпатську Січ”, в ній перебувало до 10 тис. січовиків. Зразу після проголошення незалежності Карпатської України Угорщина почала окупацію Закарпаття. ОУН організувала матеріальну допомогу населенню і уряду Закарпаття, також перехід бойовиків організації з Галичини та Волині на допомогу в боротьбі з агресором. Окремі загони січовиків чинили героїчний опір окупантам до середини квітня 1939 р. Але сили були нерівні. Українці зазнали поразки. Десятки тисяч було розстріляно та репресовано. Уряд Карпатської України на чолі з президентом А.Волошином змушений був емігрувати. Події на Закарпатті поставили українську проблему в центрі уваги європейської та світової політики, фактично стали прологом до Другої світової війни.

Як бачимо, незважаючи на іноземний гніт у 20–30-х рр. на західноукраїнських землях було збережено державницькі традиції українського національно-визвольного руху. Це дало поштовх майбутній боротьбі, яка саме на цих українських теренах набула найбільшого розмаху в роки Другої світової війни, в повоєнний час, в період стагнації тоталітарного режиму. Саме у міжвоєнні два десятиліття сформувався новий тип українських політичних діячів, які поставили мету, яка здійснилася тільки в кінці ХХ століття – побудову незалежної Української держави.

Головні дати

 1921 р. – створення Української Військової Організації (УВО).

 1921–1922 рр. – голод в Україні.

 1923 р. – початок українізації.

 1932–1933 рр. – голодомор в Україні.

 1929 р. – створення Організації Українських Націоналістів (ОУН).

 15 березня 1939 р. -проголошення незалежність Карпатської України.

 

5. 5. ПОВОЄННА УКРАЇНА

 

Друга світова війна мала для України не лише трагічні наслідки. Повоєнна Україна значно змінилася: розширилися її кордони, зросла політична й економічна вага в СРСР, докорінно поновився склад населення і, що найважливіше, вперше за багато століть усі українці опинилися в межах однієї держави.

Це був час, коли народи СРСР нарешті отримали незначні матеріальні блага від політичної та економічної потужності радянської країни, коли нерозв`язані проблеми породжували у пошуках рішень нові підходи, коли відступ від сталінізму і свіжі погляди у будівництві комунізму виразно спостерігалися в усіх республіках Радянського Союзу. Однак зростання значення України в СРСР ніяк не змінили того факту, що інтереси України лишалися цілком підпорядкованими інтересам радянської імперії в цілому. Тему повоєнної історії України пропонуємо розглянути за таким планом.

 

5.1. Народне господарство України після закінчення Другої світової війни. Злочини сталінізму в Україні в повоєнний час

У вересні 1945 року закінчилась Друга світова війна. Світ, що відстояв волю і незалежність у двобої з фашизмом, поволі повертався до мирного життя. Українські землі, котрі волею долі були безпосередньо втягнуті в страшне горнило війни, жили також надією на визволення, на краще життя і долю.

У територіальному плані Україна змінила свої кордони. Так, у червні 1945 року Чехословаччина відмовилася від Закарпаття, що стало основою для утворення Закарпатської області. До кінця літа того ж року було вирішено питання про українсько-польський кордон. Новий кордон проходив вздовж Бугу і на схід від Сяну, по так званій лінії Керзона, і символізував собою новий етап фальсифікації української історії в угоду кремлівським політикам. Що стосується південних кордонів, то після війни відновлено кордон з Румунією, ратифікований ще в 1940 р. Через десять років після війни декретом Верховної Ради СРСР Україні був переданий Крим.

Страшною ціною загибелі мільйонів людей і понівеченою землею Україна дістала право бути представленою в Організації Об`єднаних Націй (ООН) Рішення про це було прийняте 8 лютого 1945 р. на Ялтинській конференції, 30 квітня 1945 р. делегація УРСР була запрошена в Сан-Франциско, де її репрезентував народний комісар закордонних справ України Д.З.Мануїльський.

Водночас Україна була міцно прив’язана до політичної діяльності СРСР на міжнародній арені. Поряд із спільною боротьбою проти розпалювання військової агресії, припинення виробництва і випробування атомної та інших видів зброї, УРСР не могла виступати у самостійних зовнішньополітичних акціях, що принижувало її суверенітет і міжнародне значення. Так, у травні 1947 р. Україні було заборонено встановити прямі дипломатичні зв’язки з Великобританією. Це свідчило про те, що членство УРСР в ООН, як і в інших міжнародних організаціях, залишалося формальним, українські дипломати змушені були виступити як представники великодержавної політики СРСР.

Уряд СРСР велике значення приділяв відбудові народного господарства України, як однієї із найбільш економічно важливих складових частин тоталітарної держави. Верховна Рада СРСР виділила для відбудови України 20,7 відсотків загальносоюзних капіталовкладень за роки четвертої п`ятирічки (1946–1950 рр.). План відбудови народного господарства передбачав передусім відродження важкої промисловості: металургії, паливно-енергетичного комплексу, залізничного транспорту.

Не треба забувати, що відбудова народного господарства відбувалася у важких умовах тоталітаризму, відсутності грамотної, добре продуманої економічної стратегії, яка замінювалася “голим ентузіазмом” та нелюдською працею цілого покоління людей. Український народ добре пам`ятає і завжди буде шанувати представників усіх республік, котрі у важкі роки допомогли йому у відбудові свого рідного краю.

Водночас, відзначаючи деякі успіхи у відбудові промислового комплексу України, слід сказати і про катастрофічне становище, що складалось у сільському господарстві республіки.

На кінець 1945 р. в Україні були відновлені практично всі колгоспи. Посівні площі досягли 65,6 відсотків рівня 1940 р. З цих земель був зібраний непоганий урожай. Такі результати при значному зменшенні, порівняно з довоєнним періодом, трудових і матеріальних ресурсів, були досягнуті завдяки збільшенню обсягів обов`язкових поставок. Фактично люди працювали на межі своїх можливостей, віддавали останнє, виконуючи розпорядження “центру”.

Однак не рахуючись з об`єктивними умовами, уряд висунув перед українським народом завдання, спрямовані на форсоване відновлення всіх повоєнних оброблюваних площ. Піднімаючи зобов`язання для сільських трударів, центральні органи не забезпечували їх усім необхідним. Так, у 1945 р. більшість тракторного парку республіки вимагала капітального ремонту. Не забезпечувались колгоспи і насінням, добривами тощо, повністю була відсутня наукова агротехніка. На великих площах сівбу провадили вручну, в основному недокондиційним насінням. Важке становище склалося і в тваринництві. На кінець 1945 р. поголів`я всіх видів худоби досягло 43 відсотків довоєнного рівня, а кормових культур було засіяно лише 29 відсотків.

Отже, вже наприкінці 1945 р. у сільському господарстві України, як і в ряді інших регіонів СРСР, склалася вкрай несприятлива ситуація, яка вимагала серйозного перегляду аграрної політики і, передусім, відмови від подальшого адміністративного форсування посівних площ без відповідного нарощування матеріальних ресурсів, перегляду заготівельної політики, підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників, відмови від силового адміністративного втручання у справи колгоспників.

Труднощі сільського господарства пояснювалися і вкрай несприятливими погодніми умовами. Зима 1945–1946 р у більшості районів була малосніжною, весна видалась посушливою. Це призвело до масової загибелі посівів озимих і ярих культур. Замість того, щоб надати потерпілим районам реальну допомогу, республіканські органи, виконуючи розпорядження союзного керівництва, уже з весни 1946 р. розпочали “битву за врожай”, яка переросла у битву за вилучення у них останнього хліба. Через посуху і надмірні хлібозаготівлі колгоспам нічим було платити трудодні селянам, що призвело взимку 1946–1947 рр. до голоду в Україні. А тим часом у селах республіки складалася катастрофічна ситуація. Внаслідок недоїдання серед сільського населення поширилася дистрофія. До літа 1947 р., за неповними даними, в Україні було зареєстровано більш як 1 млн. хворих на цю хворобу. Поширювався тиф. Зростала смертність. Голод спотворював моральні норми, штовхав людей на злочини, приводив до божевілля.

Особисті дії М.Хрущова, як керівника республіки, спрямовані на порятунок людей від голодної смерті та звернення по допомогу до Сталіна, обійшлося йому усуненням з посади першого секретаря ЦК КП (б)У в березні 1947 р. На його місце був призначений “видатний діяч більшовицької партії” Л.Каганович.

Л.Кагановича після кількамісячного перебування в Києві відкликали назад до Москви і національна політика на українських землях стала трохи поміркованішою з огляду на стан політичного напруження на західноукраїнських землях. На початку 1948 р. М.Хрущова удруге було призначено Першим секретарем ЦК КП(б)У.

Сталінсько-беріївська репресивна машина продовжила нові депортації. Згідно рішення Державного комітету оборони з Криму в травні 1944 р. було виселено всіх кримських татар (понад 230 тис. чоловік), греків, вірмен і болгар.

Найбільше репресій випало у цей жахливий час на долю західноукраїнських земель. Саме звідси сотні тисяч чоловік були депортовані на Далекий Схід і на північ СРСР. Серед причин виселення – політичні, релігійні мотиви, спротив запровадженню колективізації, співпраця з ОУН і УПА. Було репресовано багато колишніх військовополонених. На ХХ з`їзді КПРС в 1956 р. Перший секретар ЦК КПРС М.Хрущов у таємній доповіді зазначив, що Й.Сталін обдумував плани виселення всього українського народу, проте українців було надто багато і не було території, яка могла б їх всіх вмістити.

Українська повстанська армія на західноукраїнських теренах була дієвою силою спротиву запровадженню тоталітарного режиму. УПА протистояла примусовій мобілізації українців до лав Радянської армії, депортації населення, колективізації.

Значною репресивною акцією стала ліквідація Української греко-католицької церкви. Ще у квітні 1945 р. було арештовано й ув`язнено митрополита Йосипа Сліпого, усіх єпископів, ліквідовано усі церковно-освітні установи, здійснено арешти серед монахів та монахинь, духовенства. У березні 1946 р. їх засуджено на довголітнє ув’язнення у так званих до виправних таборах. У цих умовах ініціативна група на чолі з Костельником, Мельником та Пальвецьким зібрала санкціонований органами НКВС так званий собор, на якому було проголошено скасування Унії з Римом і підпорядкування Української церкви Російській православній церкві. Аналогічне скасування Унії відбулося і на Закарпатті на відповідному Мукачівському зібрані 28 серпня 1949 р.

Отакі злочинні дії комуно-більшовицьких властей спричинили розгортання українського національно-визвольного руху.

 

5.2. Національно-визвольний рух в роки повоєнного сталінського режиму

Після закінчення війни, представляючи себе за оборонців “самостійної” України, сталінське керівництво повело боротьбу з українським революційно-визвольним рухом, УПА. Ситуація для ОУН-УПА ставала вкрай важкою, але не безнадійною. Політичний розрахунок керівництва ОУН(б) полягав у тому, що після розгрому Німеччини держави Заходу воюватимуть проти СРСР. Послаблений війною з фашистським рейхом, Радянський Союз зазнає поразки і ОУН-УПА зможуть встановити владу в Україні. Провід ОУН(б) видав Декларацію, в якій визначив завдання подальшої української визвольної боротьби, зокрема збройної.

Влітку 1945 р. відновилася Польська держава, до якої були включені українські землі на захід від «лінії Керзона». 16 серпня 1945 р. укладено договір про радянсько-польський кордон. За винятком двох змін на користь Польщі, це був кордон, утворений в 1939 р. Для оборони місцевого українського населення і розширення сфери дій, провід ОУН сформував там окремий Краєвий провід під керівництвом Ярослава Старуха (Стяга), якому була підпорядкована окрема формація УПА під командою М.Онишкевича (Ореста).

З відновленням більшовицької влади на Україні розпочалися сутички, а потім бої УПА з частинами НКВС. Першою, досить великою акцією проти УПА була акція ще в квітні-травні 1944 р., а сигналом до неї була засідка відділу під командуванням Енея на конвой командувача 1-м Українським фронтом генерала Ватутіна, який був важко поранений і помер у київському шпиталі.

Вершиною першої спроби ліквідувати УПА, а також найбільшою сутичкою УПА проти НКВС став бій під Гурбами, що на Кременеччині в квітні 1944 р. Було оточено (за радянськими даними) до 4 тисяч повстанців, їм не вдалося під покровом ночі прорватися через застави НКВС.

Після цієї операції настало затишшя. Почалася деконцентрація відділів УПА. Вони конспірувалися. Одночасно проводилося пропагандистські акції серед населення та посилювався військовий, ідеологічний вишкіл бійців УПА.

В листопаді 1944 р. почався великий наступ проти УПА та підпілля на Львівщині, Кременеччині, Волині, Гуцульщині. В січні 1945 р. війська НКВС блокували Бродівщину, Радехівщину, Сокальщину. В лютому цього ж року найбільша акція проти УПА відбулася на Волині. УПА мала великі втрати. Але, хоча цей наступ і завдав великих втрат повстанському руху, однак не досяг ліквідації УПА.

Після невдачі цього наступу керівництво НКВС почало готувати чергову акцію. Наступ розпочався в березні 1945 р. на Львівщині, в квітні – на Підкарпатті та Карпатах і тривав два місяці. Разом з активізацією пропагандистської діяльності з першої половини червня 1945 р. відділи УПА вдалися до зачіпних акцій.

Крім того, діяльність ОУН-УПА в другій половині 1945 р. були спрямовані на збереження організацій та військових відділів, їх реорганізацію стосовно нових умов. Так курені УПА реорганізовувалися у відділи (сотні) та підвідділи (чоти). Деякі з них, не зважаючи на складність ситуації, здійснювали свою діяльність за межами українських земель. У квітні 1946 р. керівництво УПА послало кілька сотень в “пропагандистський марш” у Чехословаччину. Метою його було налагодження контактів і встановлення ділового співробітництва зі словацькими націоналістами, підтримка Демократичної партії в ході перших післявоєнних виборів, які відбулися в травні 1946 р.

Дії підрозділів НКВС не знищили УПА і тому в першій половині 1946р. його керівництво підготувало новий наступ на УПА та підпілля. Ця нова акція тривала півроку і ввійшла в історію як період “великої блокади”. Але навіть у той час дії упівців не обмежувалися обороною. Відділи УПА вели наступальні акції політичного та воєнного характеру. Перш за все вони вели завзяту противиборчу агітацію на виборах до Верховної Ради СРСР (лютий 1946 р.).

Слід зазначити, що з листопада 1944 р. до червня 1946 р. війська НКВС провели три великі наступальні операції проти ОУН і УПА, які зазнали великих втрат. Але сили й основна структура революційного руху залишилися . Підпілля зберегло свою організацію.

В складній ситуації продовжувалися дії УПА і на Закерзонні. Закерзоння, як відомо, українські землі за так званою лінією Керзона, тобто Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя. Згідно з договором між Польщею та УРСР, який був підписаний 8 вересня 1944 р., відбулася репатріація із західних теренів України польського населення до Польщі, а українського – з його етнічних вищезазначених територій до УРСР. В 1946–1947 рр. близько 800 тисяч поляків із західноукраїнських земель переселено до Польщі.

Як свідчать факти, переселення ж українців із Закерзоння до України добровільним назвати важко. Так звана “добровільність” виявилася терором, який здійснювали польська армія, міліція, а також підпільні антиурядові організації, головним чином армії крайової. На початок серпня 1946 р., коли офіційно оголошено про зміцнення “репатріації”, на територію України було переселено близько 500 тис. українців.

Примусова переселенська акція викликала рішучий спротив української спільноти. На боці українського народу стало революційне підпілля, військові відділи УПА. Проти них вели боротьбу польські дивізії та спеціальні частини безпеки. 29 березня 1947 р. керівництво Польської робітничої партії, очолюване В. Гомулкою, прийняло рішення про нове виселення українців. 17 квітня була сформована так звана оперативна група “Вісла”, перед якою було поставлене завдання: за участю радянської та чехословацької армій розгромити сили УПА і переселити українське населення у західні воєводства Польщі, тим самим ліквідувати в країні українську національну меншість. Переселенська акція під кодовою назвою “Вісла” розпочалася 28 квітня 1947 р. Насильно було виселено 150 тис. українців у північні і західні регіони Польщі. В таємних документах зазначалося, що головною метою акції є асиміляція українців у польському середовищі.

В травні 1947 р. був укладений договір про проведення Польщею, СРСР й Чехословаччиною спільної акції проти УПА. Згідно з ним радянські і чехословацькі війська заблокували радянсько-польський кордон, а польська армія розгорнула наступ проти УПА. Загони УПА були розпорошені, частина її відділів здійснила рейд через Чехословаччину до Німеччини, де склали зброю перед американською окупаційною владою. Влітку 1948 р. до Чехословаччини рейдували рештки повстанських відділів з Холмщини, Підляшшя. Про рейди і появу відділів УПА в Німеччині та Австрії писали у світовій пресі.

Таким чином, спротив на Закерзонні набув характеру збройної боротьби українського народу, яка тривала три роки.

Час вимагав суттєвих змін і у 1947 р. в УПА вони відбулися. Коли надії на швидкий вибух війни між Заходом і СРСР не виправдалися, було вирішено зберегти сили шляхом розформування відділів УПА на малі підвідділи, тобто чоти. Р.Шухевич, який за свою провідницьку роль у визвольному русі на пропозицію С.Бандери був підвищений до ступеня генерал-хорунжого (лютий 1946 р.), організував переформування УПА. 30 травня 1947 р. він видав для УПА й ОУН інструкцію, в якій повністю зрівняв членів ОУН і УПА в підпільній мережі. Цю інструкцію можна трактувати, як продовження процесу ідеологічної злуки ОУН і УПА в одну формацію. Відтоді ОУН і УПА називалися “Збройним підпіллям”.

Вже в 1948 р. виразно важливішим став ідеолого-пропагандистський відтінок визвольної боротьби. Тільки в 1948 р. в підпільних друкарнях було надруковано 70 назв брошур, листівок, художніх видань. Ця діяльність продовжувалася і пізніше.

Однак на початку 50-х років дії ОУН-УПА послаблюються. Особливо це стало помітно після загибелі у бою командира УПА генерала Р.Шухевича – “Тараса Чупринки” 5 березня 1950 р. До 1952 р. ОУН-УПА як масова організована сила перестала існувати.

Складовою частиною національно-визвольних змагань українського народу впродовж 50-х років були страйки та повстання політв`язнів, організовані й керовані у великій мірі членами ОУН і УПА. Одним з перших таких повстань, стало повстання у Магадані в 1953 р. на чолі з членом ОУН М.Симчич. У керівництві жіночим повстанням у Кінгірі в 1954 р. брали участь Н. Михайлевич, Л.Берщадська, а чоловічим – член ОУН А.Задорожний. В повстанні у Воркуті в 1954 р. брали участь українці, а керував ними А. Грицак та інші. В 1956 р. вибухнуло повстання в`язнів у Тайшеті, в організації якого брали участь член ОУН В.Солодкий. Внаслідок цих повстань уряд СРСР проголосив у вересні 1956 р. часткову амністію і багато учасників визвольних змагань повернулися в Україну.

Отже, український визвольний рух в післявоєнний період не тільки вистояв у боротьбі, але й досягнув успіхів. Більше десяти років збройно-політичної боротьби ОУН і УПА з найбільшими потугами світу, боротьби, що велась в умовах мирної стабілізації в Європі і охоплювала значну частину території України – явище, значення якого не можна применшити. Ці роки збройно-політичної боротьби ОУН-УПА вказують на великі джерела сили українського народу в боротьбі за свою незалежність, є значною подією в історії національно-визвольних змагань народів.

Таким чином, за короткий час український народ зумів відбудувати своє народне господарство, закладаючи в ньому підвалини для його подальшого економічного розвитку. Одночасно тут чітко простежуються труднощі цього розвитку, що були викликані в усіх сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені безроздільним пануванням командно-адміністра­тивної системи, сталінсько-беріївської репресивної машини.

Головні дати

 1946–1947 рр. – голод в Україні.

 березень 1946 р. – ліквідація Української греко-католицької церкви.

 5 березня 1950 р. – загибель головнокомандуючого УПА Романа Шухевича.

 

 

6. 6. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ В УМОВАХ КОМУНІСТИЧНОГО ТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (середина 1950-х – початок 1980-х рр.)

У 50-ті роки Україна вступила, перебуваючи в лещатах нелюдського тоталітарного режиму, який з нечуваною жорстокістю втілювала комуністична партія, зміцнюючи свою диктатуру. Духовна атмосфера республіки і надалі залишалася отруєною злочинами проти людини, її розуму, волі, гідності. Все це жахливо впливало на політичний, економічний, духовний стан української нації, її генофонд. Необхідність кардинальних змін в умовах післявоєнного світу розуміла радянська верхівка. Не згасала віра в крах тоталітарної комуністичної системи в очах мільйонів простих людей.

 

6.1. Лібералізація суспільного життя в Україні після смерті Й.Сталіна та її згортання

Новий період в історії комуністичної держави розпочинається 5-го березня 1953 р. у зв’язку із смертю її кривавого вождя Й.Сталіна. Перед партійно-державним апаратом постала необхідність негайно знайти шляхи для вдосконалення комуністичної імперії, забезпечивши подальший її розвиток в нових історичних умовах світового прогресу. Старі методи для здійснення нових реформ вже не підходили, залишався лише шлях певної загальної лібералізації режиму зверху. Так командно-бюрократична система відразу визначила межі майбутньої “відлиги”. Для її здійснення залишалося знайти лідера, який би був наділений такими якостями, як політична сміливість, готовність до особистого ризику, віра в наявну систему та можливість її покращення. Подібні якості від природи мав М.Хрущов, якому після недовгої боротьби з конкурентами – Л.Берією, В.Молотовим, Л.Кагановичем, Г.Маленковим, членами т. зв. “колективного керівництва” – в липні 1953 р. і вручили мандат на реформи.

Для ідеологічного обґрунтування нових змін було допущено критику культу особи, зміст якої зводив недоліки і злочини тоталітарної комуністичної системи до збочень особи Й.Сталіна. Зрозуміло, піднятися вище, ніж засудження культу особи, М. Хрущову ніхто б не дозволив. Сама командно-адміністративна система залишалась непорушною і поза всякою критикою. На перших порах це себе не виявило, адже припинилася підготовка нових політичних процесів, почалася реабілітація репресованих, сотні тисяч жертв сталінських репресій поверталися з концтаборів. Все сприймалося як початок великого оновлення суспільства і дозволило Хрущову забезпечити собі підтримку як в народі, так і в керівництві, особливо в середніх ешелонах влади.

У проведенні нових реформ М.Хрущов спирався насамперед на Україну, враховуючи її потенціал, внесок у загальносоюзний бюджет і підтримку республіканської парторганізації в його боротьбі за владу. Вже в червні 1953 р. з посади 1-го секретаря ЦК КПУ знято Леоніда Мельникова за русифікацію Західної України, особливо Львівського університету. Звільнене місце вперше зайняв українець Олексій Кириченко. За протекцією М.Хрущова українці починають займати окремі посади союзного рівня. Так, В.Семичастний став головою КДБ СРСР, а четверо українців – О.Кириченко, М.Підгорний, Д.Полянський та П.Шелест – увійшли в склад одинадцятки Політбюро ЦК КПРС. Як особи, котрі прагнули піднятися у своїй кар’єрі на вершину радянської системи, ці люди залишали осторонь національні почування і твердо втілювали в життя ідеологію більшовизму. Але поява українців у кремлівському уряді засвідчила зрослу вагу республіки в складі СРСР. Попри сильний антиукраїнський тиск, до червня 1954 р. в управлінні суспільним життям республіки українці становили більшість. Це сприяло певному розширенню прав України в економічному та культурному розвитку, вона висувалася на “друге місце серед рівних”.

З метою вдосконалення системи народного господарства М.Хрущов почав здійснювати економічні реформи, запроваджуючи децентралізацію всіх галузей народного господарства, зміщуючи центр планування економіки з московських міністерств до територіальних центрів. Хрущовські реформи сприяли посиленню самостійницьких тенденцій в економічній стратегії республіки, що незабаром викликало значне занепокоєння у Москви, яка вжила відповідних заходів. Хрущовські реформи сприяли посиленню самостійницьких тенденцій в економічній стратегії республіки, що незабаром викликало значне занепокоєння у Москви, яка вжила відповідних заходів.

Хрущовські реформи сприяли посиленню самостійницьких тенденцій в економічній стратегії республіки, що незабаром викликало значне занепокоєння у Москви, яка вжила відповідних заходів.

Національна еліта, використовуючи можливості хрущовської “відлиги”, починає випускати власні часописи, багатотомні публікації. Так, з 1957 р. засновано “Український історичний журнал”, згодом почалась публікація Української Радянської Енциклопедії, багатотомної “Історії міст і сіл України”, мистецтвознавці видали “Історію українського мистецтва”, філологи – “Словник української мови”. Важливе значення приділялося створенню в республіці наукової бази для розвитку найновіших галузей знань. Для цього в 1957 р. в Києві було започатковано комп’ютерний центр, який через кілька років став провідним в СРСР Інститутом кібернетики. Розпочався випуск численних україномовних журналів з природничих і технічних наук.

Нарешті, активізація суспільно-політичного життя призвела до появи нового покоління українських інтелектуалів, таких як Микола Вінграновський, Іван Дзюба, Ліна Костенко, Євген Сверстюк та інші. Своєю активною позицією і творчістю вони протестували проти втручання партії в справи літератури та мистецтва, боролись за справжні духовні цінності, людську гідність. Ці люди користувалися широкою підтримкою в середовищі молодої української інтелігенції і дуже часто в своїх діях виходили за офіційні рамки лібералізації.

У цілому демократизація здійснювалася під жорстоким контролем КПРС і не набрала широкого масштабу.

Важлива роль в стратегії московського керівництва відводилась системі концентраційних таборів. Тепер це стало не тільки засобом знищення серед просторів Сибіру та інших регіонів противників більшовицької системи, але й її важливим економічним фактором. Саме за рахунок невільницької, безоплатної праці в’язнів та засланих людей в часи М.Хрущова передбачалося перетворити Сибір в найближчі 10—15 років у найбільший паливно-енергетичний комплекс СРСР, звести тут потужні металургійні та машинобудівні центри.

Сфера ідеології продовжувала залишатись прерогативою московських кабінетів. Радянська система була готова знищити кожного, хто своїми національними чи волелюбними ідеями міг претендувати на цю першість.

Вже в 1954 р. під час святкування трьохсотої річниці Переяслава оголошується про страту відомого провідника ОУН на еміграції Василя Охримовича. У 1956 р. радянська преса широко публікує матеріали про судові процеси над колишніми членами ОУН, УПА, які теж закінчились смертними вироками. Погасивши полум’я національної боротьби в Україні, кремлівський уряд розгортає широкомасштабну операцію для фізичного усунення своїх ідейних супротивників за кордоном. Так, за завданням М.Хрущова та шефа КДБ О.Шелепіна 15 жовтня 1959 р. в Мюнхені було здійснено вбивство Голови Проводу ОУН, головного ідеолога, теоретика, героя українського визвольного руху С.Бандери.

З 1957 р. в Українській республіці активізується антирелігійна кампанія, внаслідок чого до 1961 р. закрили майже половину всіх церковних установ.

Русифікаторські тенденції почали поглиблюватись із впровадженням у життя реформи освіти 1958 р., яка передбачала поглиблене вивчення російської мови.

Все це свідчило про тимчасовість “відлиги” в суспільно-політичному житті. У міру того, як розгорталась лібералізація в літературі та культурі, все більше зростав неспокій Кремля. Врешті, в грудні 1962 р. на нараді російських письменників М.Хрущов піддає критиці цілу низку літераторів за їх надмірний радикалізм. Так партійно-державний апарат відновлював авторитарні форми правління. Вінцем в цьому процесі став верхівковий переворот в жовтні 1964р. На посаду 1-го секретаря ЦК КПРС замість М.Хрущова було висунуто Л.Брежнєва, який більше влаштовував кремлівське оточення для утвердження політики неосталінізму в життя.

Курс на стабільність партійно-державного апарату і партійної еліти. Місце Підгорного в Україні посів хрущовський висуванець П.Шелест, який став виразником своєрідної форми українського партійно-радянського націонал-автономізму. Здавалося, новий партійний лідер серйозно сприймав перспективу автономії України і передбачений радянською конституцією принцип рівності всіх народів СРСР. Шелест намагався відстоювати мовні й культурні права українців, національна еліта на певний час отримала ширший простір для самовираження. При цьому П.Шелест залишався переконаним комуністом, невідступним від генеральної лінії КПРС. Основоположні риси радянської тоталітарної системи продовжували вдосконалюватись і зберігались недоторканими.

 

6.2. Зародження та розвиток українського руху опору тоталітарній комуністичній системі

Згортання демократичних перетворень, наступ тоталітаризму на всі сфери суспільного життя сприяв виникненню нової форми боротьби за політичні, національні та культурні права, яку з 60-х років визначають як рух опору наявній комуністичній системі. В історію цей гідний подиву опозиційний рух увійшов під назвою як дисидентський. Він став продовженням традицій національно-визвольної боротьби українського народу в історичних умовах постсталінського радянського режиму. Сам термін дисидент (з латини dissidens – той, який не погоджується) стає загальновживаним на означення людей, які мислили по-іншому, ніж трактувала офіційна більшовицька ідеологія, і висловлювали свої думки та ідеї публічно різними шляхами. Методи опору були, як правило, легальні (петиції, протести, демонстрації, страйки), а також і нелегальні (утворення політичних організацій, випуск самвидавчої літератури тощо).

В Україні опозиційний рух розпочався дещо раніше, ніж в інших республіках СРСР. Очевидно, цьому сприяла героїчна післявоєнна боротьба ОУН, УПА, яка завдала радянському режимові відчутних ран і, як боротьба 1917–1921 рр., стала важливою віхою в процесі зміцнення української національної свідомості. Поряд з цим, з’являється нове покоління українських патріотів, яке виростало без зв’язку з національним рухом і, можливо, мало викривлений погляд на діяльність ОУН, УПА. Ці люди обмірковували становище власного народу в складі СРСР. Відгуки таких дискусій знаходимо в творчості молодих літераторів 60-х років, які шукали шляхів до самостійності України спочатку в межах законних структур, на засадах марксистсько-ленінської ідеології, а згодом, зрозумівши фальш і безвихідь теорії, – на ґрунті українського патріотизму.

Нелегальні групи та організації продовжували боротьбу за відродження України по всій її території, вони були представлені різними верствами населення і в союзі з виступами робітництва складали основу опору наявному тоталітарному режимові, впливали на становлення української суспільно-політичної думки.

З початку 60-х років в Україні розвивається національно-культурний рух так званих “шістдесятників”, який після глибокого занепаду сталінських часів спричинив деяке відродження української літератури і мистецтва. Це стало несподіванкою для влади, яка вже не чекала, що в українській нації можуть збудитися могутні духовні сили, і засвідчило марність спроб придушити українську національну свідомість.

Рух шістдесятників висунув цілу плеяду талановитих поетів, літературних критиків і перекладачів, які протягом 2–3-х років піднесли українську літературу на одне з перших, якщо не на перше місце серед літератур народів СРСР. У лавах цього руху є кілька імен, які могли б прикрасити культуру будь-якої нації: геніальні поети – Василь Голобородько, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко та інші.

Безумовно, початки такого відродження української культури заклалися в роки хрущовської “відлиги”. Тепер же, коли влада усвідомила небажаність для неї українського ренесансу, починаються нові жорстокі репресії. Більшість шістдесятників зазнають переслідувань, змушені замовкнути або капітулювати, прилюдно визнавши свої помилки.

Паралельно розвивалася політична і громадська думка, яка висунула таких блискучих діячів, як Валентин Мороз, Іван Дзюба, Святослав Караванський, В’ячеслав Чорновіл та ін. Навіть наступна капітуляція І.Дзюби перед КДБ, його вимушений відступ не знижує значення його попередньої діяльності.

З II-ої половини 60-х років все більшого поширення в Україні набуває самвидавча література. Нарешті у 1970 р. самвидав організовується в окремий журнал “Український вісник”. На перших порах видавці вважали його “не антирадянським і не антикомуністичним”. Однак, з № 7–8 “Український вісник” радикалізує свої погляди і закликає читачів до конспірації, вважаючи себе нелегальним органом. Крім простого інформування громадськості щодо розвитку політичної ситуації в республіці, матеріали “Українського вісника” розкривали суть окупаційного режиму в Україні і висували на порядок денний необхідність об’єднання всіх демократичних антиколоніальних сил як єдиний можливий шлях до розгортання широкої національно-визвольної боротьби. За допомогою української еміграції журнал почали випускати і пропагувати на Заході, що викликало значне занепокоєння в очах радянського керівництва.

Врешті, дисидентсво стало настільки небезпечним для СРСР, що Ю.Андропов, як голова КДБ, розширює штати свого відомства і створює спеціальне п’яте управління для боротьби з інакомисленням.

З приходом у 1972 р. на посаду першого секретаря ЦК КПУ, прибічника Л.Брежнєва – В.Щербицького розпочався новий масовий погром опозиційної інтелігенції. Особливо прославився в боротьбі з “носіями націоналізму” ідеолог-каратель, секретар ЦК КПУ В.Маланчук і голова КДБ України В.Федорчук.

Першими прийняли на себе удар вчені-гуманітарії Академії наук УРСР. Зазнали переслідувань відомі історики Олена Апанович, Михайло Брайчевський, філософ Павло Копнін та інші. В республіці великого розмаху набрала русифікація, яка тепер здійснювалась під гаслом “інтернаціоналізму”. Українську мову практично виживали з усіх сфер суспільного життя. Російськими стали вища школа, видавництва університетів, переважна більшість наукових інститутів АН УРСР. Все більше фальсифікувалася історія України. А сам український народ, за офіційною версією, втрачав свої національні особливості і ставав новою історичною спільністю людей – “радянським народом”.

Незважаючи на заборону, розгортала свою нелегальну діяльність Українська греко-католицька церква, яка мала власну ієрархію, 300–350 священиків на чолі з єпископами, таємні монастирі й друкарні. І хоча активістів церкви жорстоко переслідували, відданість парафіян своїй давній вірі, особливо в Галичині та Закарпатті, зберігалася.

Становище православної церкви в Україні визначалося її підпорядкованістю Москві, і офіційно вона називалася Російська православна церква. Для РПЦ історично було характерно тісно співпрацювати з панівним режимом, внаслідок чого в духовну сферу суспільства вносились всі хвороби та суперечності владної верхівки, а саме: корупція, хабарництво, лицемірство, місництво тощо. Проти такого становища в православній церкві на Україні виступило кілька членів нижчого духовенства, серед яких виділявся жорстоко переслідуваний Василь Романюк.

Новим етапом в становленні дисидентства стала Українська група сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ) на чолі з Миколою Руденком та Петром Григоренком, яка утворилася 9 листопада 1976 р. У складі УГГ налічувалось 37 учасників. Це були дисиденти, що вже відбули терміни ув’язнення – Іван Кандиба, Левко Лук’яненко, Надія Світлична, Ніна Строката, Василь Стус та В’ячеслав Чорновіл; українські націоналісти, які вижили після тривалого перебування у сталінських концтаборах – Святослав Караванський, Оксана Мешко, Оксана Попович, Ірина Сеник, Юрій Шухевич; представники релігійного руху, зокрема священик Василь Романюк та ін.

Своїм першочерговим завданням члени Гельсінської групи висували здійснення в Україні громадянських свобод, визначених у Загальній декларації прав людини 1948 р. і в кінцевому акті Наради про безпеку і співробітництво в Європі у Гельсінкі (серпень 1975 р.). Остаточною метою УГГ була деколонізація України шляхом вільних виробів під наглядом ООН.

У відповідь влада посилює переслідування та репресії проти українських патріотів. Протягом 1980–1982 рр. було заарештовано й ув’язнено майже всіх членів Української гельсінкської групи. Продовжувались арешти українських правозахисників і в наступні роки. У таборах для політичних в’язнів створювалися нестерпні умови існування з метою зломити їх стійкість і моральний дух. Саме в 1984 – 1985 рр. трагічно обірвалося життя в ув’язненні визначних політичних діячів – Олекси Тихого, Віталія Марченка, Юрія Литвина, Василя Стуса.

Таким чином, духовне та політичне становище в Україні ставало все більш складним. Тоталітарний режим відновлював свої позиції, втрачені в роки хрущовської “відлиги”. За своїм розмахом, широтою репресій щодо діячів національного руху політика В.Щербицького нагадувала суворі сталінські часи. Поряд з цим, рух опору наявний в системі зростав. Саме з другої половини 50-х – на початку 80-х років в Україні розвинулася українська визвольна ідея, сформувався міцний національний ґрунт, який став основою для українського державного відродження на рубежі 80-х – 90-х рр.

 

6.3. Національно-визвольний рух на рубежі 80-90-х років. Проголошення незалежної Української держави

На середину 80-х років XX століття стає очевидним крах біль­шовицької тоталітарної системи. Всі сфери життя радянського суспільства охопила загальна криза. Економіка СРСР не забез­печувала потреб країни, неухильно падав рівень життя населен­ня, соціалістична форма господарювання себе повністю дискре­дитувала.

Радянський Союз потерпів фіаско і на міжнародній арені. Аф­ганська авантюра оголила експансіоністські зазіхання Москви, все більше країн-сателітів СРСР відходить з-під його опіки. Ста­вало все очевиднішим, що колись могутня імперія відставала від передових світових держав. Вся перспективна концепція розвит­ку соціалістичного суспільства не співпадала з поступом цивілізо­ваної світової спільноти.

У свою чергу, це об’єктивно вело до послаблення режиму, який шукав виходу у перебудові комуністичної системи. В кінцевому результаті відхід від насильницьких форм правління призвів до розпаду СРСР, на його території відновили своє існування неза­лежні національні держави.

Все економічне, суспільно-політичне та духовне життя в СРСР трималося на обмані, демагогії та насильстві. Під керівництвом КПРС — армія тримала всю територію новітньої Мос­ковської імперії ізольованою від решти світу; КДБ нейтралізовував всі прояви інакомислення та національної окремішності; “армія” ідеологічних партполітпрацівників постійно дезінформу­вала народи СРСР про події в країні та світі, нав’язуючи їм міф про торжество інтернаціоналізму та швидке пришестя комунізму.

Хід історичних подій диктував необхідність радикального ре­формування радянського суспільства, внесення змін у проведення внутрішньої та зовнішньої політики. Ініціаторами перебудовчих процесів виступили тверезомислячі працівники ЦК КПРС, КДБ та ВПК. їхні плани почали втілюватися в життя після березня 1985 року, коли на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС бу­ло обрано М. С. Горбачова. Протягом 1985—1988 років робилися спроби реалізувати проголошені комуністичною партією завдання:

а)               проведення радикальної економічної реформи, яка мала поєднати ринок з централізованим плануванням, що мало призвес­ти до піднесення життєвого рівня населення;

б)              демократизації суспільства, поширенням гласності та полі­тичного плюралізму, надання республікам певного суверенітету; подальшої розбудови соціалістичного суспільства з “людським лицем”;

в)               запровадження зовнішньої відкритості країни, скорочення гонки озброєнь, проведення діалогу Схід—Захід і т. інш.

Без ентузіазму зустріло перебудову партійне керівництво УРСР. Тут, вже традиційно, перебували при владі найбільш реакційні кадри партноменклатури, яких очолював (аж до вересня 1989 ро­ку) В.В.Щербицький. Початок пробудження українського сус­пільства і перших відкритих проявів незадоволення існуючим ре­жимом поклала аварія на Чорнобильській атомній електростанції 26 квітня 1986 року. Ця найбільша у сучасному світі техногенна катастрофа відкрила очі навіть національно і політично не сві­домим людям. Всі жахнулися не стільки прогнозованим наслід­кам аварії, як злочинним діям керівництва республіки. Воно, при­ховавши правдиву інформацію, фактично сприяло радіоактивному забрудненню території України.

Незабаром прояви стихійних акцій протесту починають орга­нізаційно оформлюватися. Цьому сприяє зростаюча активність на­ціональної провідної верстви: української інтелігенції та т. зв. дисидентів, які в другій половині 80-х років масово звільняються з ув’язнення. . У 1987 році група літераторів (О. Гончар, Д. Павличко, І. Драч, С. Плачинда та ін.) у своєму зверненні до уряду республіки гостро ставлять проблему захисту та вживання україн­ської мови. В цьому ж році в Києві засновується Український культурологічний клуб, а у Львові товариство Лева. По всій кра­їні починають виникати осередки громадсько-політичних клубів, в яких дискутуються наболілі політичні проблеми. Українська інтелігенція створює низку об’єднань. Поступово в Україні легалізують УГКЦ та УАПЦ. З часом культурологічні, правозахисні та релігійні рухи перетво­рюються у політичні. Цьому особливо сприяла діяльність Україн­ської Гельсінської Спілки, створеної на базі колишньої УГТ у 1988 році, її діячі (Л. Лук’яненко, В. Чорновіл, М. та Б. Горині, С. Хмара, О. Шевченко, М. Горбаль, В. Барладяну та ін.) запро­понували альтернативну до партійної перебудову українського суспільства.

У пробудженні політичної та національної свідомості народу всієї України важливу роль відіграло розповсюдження самвидав них часописів. Бурхливий розвиток подій в республіці і за її межами, поши­рення заборонених раніше правдивих вістей, активна діяльність лідерів національно-визвольного руху, постійна увага міжнарод­ної громадськості до процесів, що відбувалися в країні немину­че вели до послаблення репресивних акцій з боку влади. Це від­ганяло страх, а своє незадоволення все частіше люди почали від­крито проявляти на вулицях, майданах, скверах. Перші несанкці­оновані мітинги відбулися у Львові вже влітку 1988 року. Незва­жаючи на арешти активістів і побиття учасників, населення про­довжувало проявляти акти громадянської непокори.

Таким чином, ці перші роки перебудови початої “зверху” роз­будили “низи”, які наполегливо почали вимагати змін. Тому вер­хівка КПРС бажаючи підтвердити тезу про незворотність реформ погодилася на проведення перших альтернативних виборів народних депутатів до Верховної Ради СРСР. Вони відбулися весною 1989 року. Незважаючи на грубий тиск з боку властей від Укра­їни було обрано декілька депутатів-демократів (Р.Братунь, Р. Фе­дорів, В. Черняк, Ю. Щербак, І. Вакарчук, Д. Павличко, В.Яворівський), які у своїх виступах вимагали від Москви надання республікам суверенітету, виражаючи волю своїх виборців.

На початку 1989 року ініціативна група українських літера­торів — представників Київського відділення Спілки письменни­ків України та Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР розробили проект програми Народного Руху України за перебу­дову (НРУ). Основні положення проекту носили поміркований харак­тер, лояльний до Компартії. Але республіканські партійні органи розгорнули шалену антирухівську кампанію, побоюючись переростання демократичних процесів в самостійницькі, як це вже ма­ло місце у Прибалтиці. Це, в свою чергу, штовхнуло прихильників Руху до переходу у відкриту опозицію до КПРС.

Починав відроджуватися і наростати національно-визвольний рух. 26 березня 1989 року у Львові вперше замайорів національ­ний синьо-жовтий стяг. Після численних львівських травневих мі­тингів почала утверджуватися і поширюватися по всій Україні на­ціональна символіка. Львів стає центром національного відрод­ження, тут мешканці історично були підготовлені і масово вклю­чилися у визвольну боротьбу. Об’єд­нання всіх опозиційних сил відбулося у вересні на І Установчо­му з’їзді НРУ. Рух стає масовою громадсько-політичною організа­цією, який об’єднав сотні тисяч людей. На рубежі 1989—1990 років починають виникати перші політичні партії в Україні. На базі УГС виникла Українська Республіканська Партія (УРП) (Л. Лук’­яненко, М. Горинь, С. Хмара, Г. Гребенюк, О. Шевченко та ін.). А також менш чисельні: Українська Національна Партія (УНП), Українська Християнсько-Демократична Партія (УХДП), Україн­ська Народно-Демократична Партія (УНДП), Державна Самос­тійність України (ДСУ), Українська Міжпартійна Асамблея (УМА), Українська Селянсько-Демократична Партія (УСДП), та інші.

Демократичний рух остаточно переріс у національно-визвольний. Все виразніше лунають голоси про право націй на са­мовизначення і відокремлення республік від Москви. Під цим тиском реакційна Верховна Рада УРСР змушена прийняти хоч і недолугий Закон про державний статус української мови (28 жовтня 1989 року). Відзначаючи свято Злуки всіх українсь­ких земель (22 січня 1990 року) НРУ організував живий людсь­кий ланцюг від Львова до Києва, що стало символом єдності всіх українців в боротьбі за суверенітет республіки.

Особливо гострою була передвиборна кампанія до Верховної Ради України та місцевих Рад. Вибори проходили у березні—травні 1990 р. на аль­тернативній основі. Компартії протистояв Демократичний блок, який переміг у трьох областях Галичини. У квітні 1990 ро­ку зібралася перша сесія першого демократичного скликання Львівської обласної Ради народних депутатів (головою обраний В. Чорновіл), яка офіційно затвердила національну символіку на території Львівщини і усунула компартійні органи від управлін­ня областю. Такі ж ухвали прийняли сесії Івано-Франківської та Тернопільської Рад. Націонал-демократи зуміли провести до ви­щого законодавчого органу республіки своїх депутатів від Львів­ської, Івано-Франківської, Тернопільської, Волинської та Київсь­кої областей. Низка обраних депутатів з інших регіонів України також вже не підтримувала лінію керівництва КПУ.

Перша сесія Верховної Ради республіки проходила в запеклій полемічній боротьбі національно-демократичних сил з комуністич­ними. Використавши момент Народна Рада примусила решту депутатів проголосувати за Дек­ларацію про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. В ній наголошувалося, що на території України діють лище її Конституція і закони, громадяни республіки проходять військо­ву службу тільки на її території. Генерального прокурора приз­начала тільки Верховна Рада, все національне багатство нале­жить народу республіки і т. ін.

Свій наступ українські національно-демократичні сили закрі­пили восени 1990 року організацією масових маніфестацій, на яких звучали вимоги відставки уряду В. Масола, призначення ви­борів на багатопартійній основі, проведення націоналізації майна КПРС та ВЛКСМ, відмови від підписання нового союзного дого­вору, що готувався в Москві, повернення в Україну всіх її гро­мадян, які проходили військову службу за межами республіки. Ці вимоги підтримали студенти масовою голодівкою в центрі Ки­єва, яка тривала з 2 по 17 жовтня. Верховна Рада змушена була задовольнити деякі вимоги голодуючих. 25 жовтня на своєму Дру­гому зборі НРУ остаточно намітив проведення стратегічної мети — боротися за незалежну Українську державу.

Для збереження єдиної держави 17 березня 1991 року проводиться всесоюзний ре­ферендум, який на думку його організаторів мав показати справ­жні прагнення народу. Але це опитування нічого не дало. По краї­ні прокотилася хвиля страйків, на яких висувалися економічні і політичні вимоги. Весь цей наступ реакції логічно завершився державним пере­воротом в Москві 19—21 серпня 1991 р. В той же час у Москві було оголошено про перехід влади в краї­ні до так званого Державного Комітету з Надзвичайного Стану (ГКЧП). В Україні ГКЧП підтримали компартійні структури всіх рівнів. Голова Верховної Ради Л. Кравчук виступив по телеба­ченню з очікувальною позицією. Його недовготривалість показала, що Компартія повністю втратила довір’я народних мас, а прогнивша імперія розвалилася.

24 серпня 1991 року Надзвичайна сесія Верховної Ради прого­лосила повну незалежність України. Була заборонена Компартія .України, її майно передано на баланс Рад усіх рівнів. Над будин­ком Верховної Ради замайорів синьо-жовтий прапор. Війська ко­лишнього СРСР дислоковані на території України підпорядкову­валися її Верховній Раді. Повноважна делегація України прого­лосила про незалежність республіки на надзвичайному з’їзді на­родних депутатів СРСР в Москві

Головні дати

 5-го березня 1953 р. – смерть Й.Сталіна.

 липень 1953 р. – прихід до влади М.Хрущова.

 15 жовтня 1959 р. – в Мюнхені було здійснено вбивство Голови Проводу ОУН, головного ідеолога, теоретика, героя українського визвольного руху С.Бандери.

 жовтень 1964р. – Першим секретарем ЦК КПРС  стає Л.Брежнєв.

 9 листопада 1976 р. – створення Української гельсінської групи (УГГ).

 березень 1985 р. – прихід до влади М. С. Горбачова.

 26 квітня 1986 р. – аварія на Чорнобильській атомній електростанції.

 1988 р. – створеної на базі колишньої УГГ Україн­ської Гельсінської Спілки.

 16 липня 1990 р. – прийняття Верховною Радою Дек­ларації про державний суверенітет України.