ЗМІСТ

Вступ

1. Виробнича культура: світоглядні аспекти, обряди та ритуали
2. Основні галузі господарства людей. Землеробство. Скотарство

Висновок.

 

Рекомендована література

Арутюнов С. А. Народы и культуры: развитие и взаимодействие. – Москва, 1989.
Архів Російського географічного товариства, ф. 9, од. зб. 1, арк. 27.
Балушок В. Г. Годовой цикл обрядности украинских городских ремесленников эпохи феодализма // Сов. этнография. — 1990. — № 4.
Боньковська C. M. Ковальство на Україні (XIX — початок XX ст.). — Київ, 1991.
Васильевский В. Древняя торговля Києва c Реґенсбурґом//ЖМНП. – 1888. – № 7.
Грушевський М. Історія України-Руси. — Київ, 1995. — Т. 6.
Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — Москва, 1984.
Дел’Агата Д. Стари кирилски надписи в катедралата “Сан Мартино” в град Аукка // Славянские культуры и Балканы. — София, 1978.
Демченко П. Д. Земледельческие орудия молдаван XVIII — начала XX в. — Кишинев, 1967.
Зимин А. А. Уставная грамота князя Всеволода Мстиславича // Академику Б. Д. Грекову ко дню семидесятилетия: Сб. ст. — Москва, 1952;
Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. — Київ, 1971.
Ісаєвич Я. Д. Деякі питання української метрології XVI — XVIII ст. // Наук.-інформ. бюлетень Архів, управ. УРСР. — 1961. — № 2. 
Ісаєвич Я. Д. Україна давня і нова. — Львів, 1996.
Історія Львова в документах і матеріалах: Зб. док. і матеріалів. — Київ, 1986.
Історія Львова. — Київ, 1984.
История Украинской ССР: В 10 т. — Киев, 1982. — Т. 2.
Калоев В. А. Земледелие народов Северного Кавказа. — Москва, 1981.
Корінний M. M. Торговельні шляхи Переяславської землі//Істор. дослідження. – Київ, 1985. – Вип. 11.
Котляр М. Ф. Грошовий обіг на території України доби феодалізму. — Київ, 1971.
Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половині XIV – першій чверті XV ст. – Київ, 1968.
Краснов Ю. А. Древние и средневековые пахотные орудия Восточной Европы. — Москва, 1987.
Молчанова А. А. Материальная культура белорусов. — Минск, 1968.
Мохов Н. А. Молдавский торговый путь в XIV — XV вв. // Польща и Русь. — Москва, 1974.
Мошин В. А. Русские на Афоне и русско-византийские отношения в XI и XII вв. // Byzantinoslavica. — 1947/48. — № 2. — S. 55 — 85; 1950. — № 9.
Никитский А. И. Очерки из жизни Великого Новгорода // ЖМНП. – 1870. – № 8;
Павлюк С. П. Народна агротехніка українців Карпат другої половини XIX — початку XX ст. — Київ, 1986.
Павлюк С. П. Традиційне хліборобство України: аграрний аспект. — Київ, 1991.
Памятники русского права / Сост. А. А. Зимин. — Москва, 1953. — Вып. 2.
Русские: Истор.-этнограф. атлас. — Москва, 1967.
Сидоренко О. Ф. Українські землі у міжнародній торгівлі (IX — середина XVII ст.). — Київ, 1992.
Сидоренко О. Ф. Історична метрологія Лівобережної України. — Київ, 1975.
Таврський С. Ф. Нові джерела про потилицький гончарський цех // Архіви України. – 1968. – № 3.
Толочко П. П. О социальной структуре древнерусского ремесла // Древности славян и Руси. — Москва, 1988.
Цехова книга бондарів, стельмахів, колодіїв, столярів міста Кам’янця-Подільського від 1601 до 1803 р. — Київ, 1932.
ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, спр. 17, арк. 1384 — 1387.
Чистов В. В. Народные традиции и фольклор: Очерки теории. — Ленинград, 1986.
Чубинский П. П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. — Санкт-Петербург, 1872. — Т. 3.
Шостьин Н. А. Очерки истории русской метрологии XI-XIX века. -Москва, 1975;
Янин В. А. Новгородские посадники. — Москва, 1962.
Яворницъкий Д. I. Історія запорізьких козаків. — Львів, 1990. — Т. 1.

 

Вступ

У процесі діяльності людина вступаючи у взаємодію з природою, з іншими людьми, виробляє різноманітні матеріальні і духовні цінності. Здійснюється це окремими людьми, сім’ями, колективом або всім суспільством і називається господарством. Господарство існувало вже тоді, коли первісні люди займалися збиральництвом дикорослих плодів, ягід, грибів, рибальством та полюванням з метою одержання продовольства, шкур, матеріалів, вчилися готувати сирі продукти до вживання, будувати, примітивне житло – курінь, землянку, виготовляти мисливські чи рибальські знаряддя. Таке господарство називалося натуральним, бо виготовляло продукти для самих виробників. З появою обміну продуктами господарської діяльності воно стає товарним.

Матеріальні і духовні цінності створюються працею людей. В Україні працюють тисячі підприємств (заводів, фабрик, шахт, рудників, селянських господарств), що виробляють промислові товари, продукти тощо, і установ та закладів (шкіл, лікарень, бібліотек, театрів), що надають певні послуги. Сукупність підприємств, установ, закладів, які виробляють однорідну продукцію чи надають послуги, що задовольняють однорідні потреби, утворюють галузі. Наприклад, сільське господарство — це сукупність підприємств, що виробляють рослинницьку і тваринницьку продукцію (зерно, молоко, м’ясо тощо), галузі охорони здоров’я — сукупність закладів, що попереджують хвороби і лікують людей.

Великими галузями є промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, освіта, охорона здоров’я. Усі вони тісно пов’язані між собою і разом утворюють господарство (господарський комплекс), або економіку, країни.

Оскільки кожна галузь має свою спеціалізацію, то між ними відбувається обмін продукцією чи послугами. Отже, господарство країни — це система виробництва, обміну і розподілу та споживання продуктів, що історично склалась і розвивається на її території.

Cклад, співвідношення і зв’язок між галузями утворюють галузеву структуру господарства. Розрізняють галузі виробничої сфери, підприємства якої виробляють матеріальні цінності, і галузі невиробничої сфери, тобто заклади, що задовольняють різноманітні соціальні та духовні запити людей.

Промислові товари, продукти харчування, різні послуги люди виробляють і надають за допомогою засобів виробництва. Засоби виробництва — це поєднання засобів праці (машини, устаткування, інструменти, транспорт, зв’язок, земля, виробничі споруди) і предметів праці (те, на що спрямована праця людини — видобуток корисних копалин, обробка сировини, наприклад дерева, бавовни, металу тощо). Зрозуміло, що завод, фабрика чи шахта не зможе нормально функціонувати без забезпечення транспортом, зв’язком, електроенергією, водою, лікарським обслуговуванням робітників та їх сімей, тобто підприємств і закладів, які дістали назву об’єктів інфраструктури. Розрізняють об’єкти виробничої інфраструктури (транспортні шляхи, лінії електропередачі, водопроводи, склади та ін., тобто споруди, що не беруть безпосередньо участі у випуску продукції, але сприяють цьому), і об’єкти соціальної інфраструктури (послуги з виховання дітей, освіти, культури, охорони здоров’я, соціального забезпечення).

Найважливіший показник розвитку господарства — продуктивність праці, що визначається величиною всієї продукції, виробленої за рік у країні, чи її окремих галузей, підприємств у розрахунку на одного працюючого.

Цей показник відбиває два протилежних за характером шляхи розвитку господарства — екстенсивний та інтенсивний. За екстенсивного шляху розвитку економіки будують нові підприємства, залучають додаткову кількість робітників, розширюють посівні площі, збільшують поголів’я худоби. Інтенсивний шлях розвитку передбачає застосування передових технологій, кращу організацію виробництва і праці, залучення кваліфікованих кадрів, тобто нарощування виробництва відбувається на основі зростання продуктивності праці.

Актуальним у нашій країні є визначення сучасних підходів до обґрунтування розміщення нових виробництв. Раніше це питання вирішувалося з центру адміністративними вказівками. Адже всі господарські об’єкти були державними. У ринкових умовах першорядну роль відіграють економічні важелі. Власник тепер сам вирішує, де будувати підприємство, враховуючи цілий комплекс чинників (наявність інфраструктури, сировини, робочої сили, ринку збуту). Тим часом держава зацікавлена в такому будівництві, оскільки це сприятиме працевлаштуванню безробітних, надходженню податків від підприємства, що працюватиме. Щоб стимулювати людей чи фірми, що мають гроші, відкривати нові господарські об’єкти, держава може створювати для них податкові, кредитні, митні та інші пільги. Досвід функціонування вільних економічних зон у багатьох регіонах України і за кордоном засвідчує дійовість таких нових ринкових важелів регулювання територіальним розвитком.

 

 

1. Виробнича культура: світоглядні аспекти, обряди та ритуали

Елементарні потреби людини — харчування, одяг, житло, народження і виховання дітей — зумовлювали пріоритети у виробничій діяльності. Безпосередня праця в полі чи ремісничій майстерні, забезпечення врожаїв і плодючості худоби, порятунок від хвороб — все це супроводжувалось обрядами, ритуалами, магічними діями, спрямованими на досягнення успіху, подолання “злих сил”, в яких уособлювалися серед іншого також об’єктивні труднощі й небезпеки, хисткість і непередбачуваність ситуацій. Характер обрядів випливав із світогляду, з віри в добрі й злі сили. Обрядовість, підпорядкована магії, з одного боку, забезпечувала успіх трудових зусиль, а з другого — дарувала людям час на відпочинок, розраду і навіть розвагу, — хоч обряд тодішніми людьми суб’єктивно сприймався не як розвага, а як дуже серйозна справа і навіть обов’язок. Сама робота — фізична і навіть інтелектуальна — була, по суті, невід’ємною від обрядовості й віри в її магічну силу, що йде “зверху”. Можна сказати, що й сама праця була обрядом, а обряд був роботою. Таким чином, зумовлена світоглядом обрядовість не просто супроводила будь-яку діяльність, вона була складовою частиною діяльності, елементом — чи не найголовнішим — виробничої культури.

До цього слід додати, що властивий середньовіччю поділ на тих, хто працює, тих, хто молиться, і тих, хто воює, не виключав тісного переплетіння цих сфер діяльності; при розгляді кожної з них не можна забувати їхньої взаємопов’язаності.

Аграрна народно-традиційна культура. Основна частина етнічної території України справіку була заселена племенами, основним заняттям яких було хліборобство. Цьому сприяли ландшафтно-кліматичні умови: родючий ґрунт, помірна температура, рівнинна або слабогорбиста місцевість у більшості регіонів тощо. Вигідні умови для вирощування збіжжя стали однією з причин ранньої появи стаціонарних поселень, а це, у свою чергу, сприяло творенню своєрідної народно-традиційної культури, в основі якої закладено цілий спектр обрядів, звичаїв, ритуалів, магічних дій, найтісніше пов’язаних з хліборобською діяльністю.

Археологічні знахідки аграрних пам’яток (знарядь праці, решток культивованих злаків тощо) вказують, що в етнічних межах України хлібороби користувалися знаряддям, яке за техніко- конструктивною характеристикою було на рівні тих, що побутували в інших європейських регіонах, зокрема на Піренейському та Апеннінському півостровах, і на заході Європи. Орним знаряддям було рало різних модифікацій, для збору врожаю служив серп тощо. Ймовірно, синхронно відбувалася технічна реконструкція рала у плуг, який майже одночасно з’явився як у Західній Європі, так і на території України. Існують серйозні аргументи на користь тези про самостійну появу наприкінці першого тисячоліття нашої ери плуга у декількох хліборобських масивах Європи, у тому числі в районі Середнього Подністров’я ¹. Отже, русичіукраїнці в середньовіччі вже мали досконалий, як на свою добу, хліборобський реманент, що, у свою чергу, свідчить про досить високий рівень хліборобської культури взагалі.

Писемні відомості, етнографічні матеріали XIII — XVII ст. дають змогу з’ясувати ряд питань, що стосуються господарської культури українського селянства цього періоду і, зокрема, культури вирощування зерна. У господарствах українців використовувався різноманітний рільничий реманент для технологічно послідовних етапів вирощування культурних злаків. Насамперед виділяються за своєю технологічною різноманітністю орні знаряддя праці. З ужитку ще не було остаточно витіснене рало, яке у різних регіонах України виконувало особливу ґрунтообробну функцію.

Залишаючись у деяких місцевостях основним знаряддям для оранки, рало усе частіше використовується для другого етапу підготовки ґрунту — дроблення скиб. Фактично впродовж середньовіччя рало використовувалося почасти епізодично як знаряддя оранки, але здебільшого для допоміжного обробітку. Внаслідок цього відбуваються зміни конструкції — з’являються додаткові ральники-зуби (від двох до п’яти і навіть більше), гряділь переходить у трикутний чи чотирикутний корпус.

Поширюється по всій етнічній території й утверджується майже у коленому господарстві ефективне у агрономічному і конструктивному відношенні інше орне знаряддя — плуг. Створений хліборобами на українській землі, вдосконалений упродовж багатьох століть, цей плуг згодом стали називати українським традиційним. Подібний плуг поширився серед багатьох сусідніх слов’янських та інших народів. Такого типу плугом почали користуватися росіяни на суміжних з українцями територіях, румуни та інші народи.

Одним з основних формотворчих чинників, що зумовили появу регіональних моделей плуга, були ландшафтноґрунтові особливості етнографічних провінцій. Формується на базі українського традиційного плуга його класичний степовий тип, утворюється карпатсько-гірська модель, конструктивно видозмінюється плуг поліської зони, дещо своєріднішим виглядає плуг волинського історично-культурного ареалу тощо.

Включно до XIX ст. у гуцульській частині Карпат законсервувався плуг з перекладною полицею, який можна розглядати як конструктивний рудимент широколопатевого двополицевого рала Основні конструктивні вузли поширюються на сусідні етнічні території, зокрема Молдову, Росію, Білорусь, навіть на Кавказ.

Яскравим підтвердженням постійного творчого пошуку селянина, поглиблення його агрономічних та інженерних знань і навичок було конструювання ще одного орного знаряддя для роботи в екстремальних ландшафтно-ґрунтових умовах лісу та лісостепу — сохи.

На території України внаслідок природно-географічних умов і через те, що Середнє Подніпров’я і Поліська зона були прабатьківщиною формування в даному регіоні хліборобства взагалі і орного зокрема, відбувалося становлення таких первісних упряжних знарядь, як рало, а відтак і плуг. Соха могла прийти в поліський регіон у вже сформованому вигляді з північних, північно-західних регіонів лісової смуги десь у XVI—XVIII ст. Таке припущення підтверджується багатьма археологічними знахідками ральних і плужних частин із давньоруських поселень Полісся, що вказує на насиченість господарств досконалою технікою.

Основні технологічні етапи підготовки ґрунту, які застосовувалися в Україні у XIII — XVII ст., засвідчують, з одного боку, багатство технологічних способів, пристосованих до екологічних умов і соціально-економічного рівня життя селян, з другого — дають змогу простежити принципову тотожність окремих елементів технологічного процесу підготовки ґрунту на етнічній території. Повсюдно дотримувалися чотириетапної сезонної оранки: весняна оранка під ярові культури, оранка чорного пару, літня оранка толоки й обробіток стерні під озимі культури, нарешті — зяблева оранка. Технологічні варіанти оранки в різних природно-ґрунтових зонах та історично-культурних реґіонах пояснюються особливостями ґрунту і викристалізованими впродовж віків локальними аграрними традиціями. При цьому співвідношення названих етапів у різних районах диктувалося господарськими потребами, перевагою озимих чи ярових культур.

Традиційні способи обробітку ґрунту від часу оформлення їх у цілісну систему, що складалася в епоху Київської Русі, зазнали істотного вдосконалення. Перший етап характеризується впровадженням у виробництво плуга й сохи, натомість ралу відводилася роль дообробітку ґрунту. Далі операція поперечного дроблення скиб стає невід’ємною частиною рільництва в Україні. Поява багатозубих рал знаменує собою дальший етап вдосконалення агрономічної підготовки ґрунту.

У комплексі ґрунтообробних знарядь помітне місце належало знаряддям другого етапу підготовки поля — драпакам, боронам різних конструкцій тощо.

У численних інвентарях XVI — XVIII ст. зафіксовано у господарствах різні типи орної техніки. Для значної території України це переважно плуг і рало. Подібна ситуація залишалася незмінною до XIX ст., надільний селянин у своєму господарстві користувався плугом і ралом, а часто ралом із наральником i без нього, як це було на Черкащині. А в зонах побутування сохи, зокрема на Поліссі, часто можна було зустріти всі три типи орної техніки. У Чернігівській губернії у XIX ст. у багатьох господарствах у вжитку були соха двох видів, плуг і рало. Аналогічний вибір орних знарядь використовувався у господарствах сусідньої Курської губернії.

Загальний рівень аграрної культури визначається технологічною системою обробітку ґрунту. Мірилом цього стану може служити багаторазова оранка із залученням наявних орних знарядь, переважно плуга і рала, рідко плуга і сохи, і ще рідше — усіх трьох знарядь чи рала і сохи. Ускладнена технологічна підготовка ґрунту в Україні за участю двох знарядь стосувалася, зокрема, парової системи хліборобства, здебільшого озимих посівів. Початки її, очевидно, сягають XIII—V ст., коли сформувалися такі чинники, як технічна база, соціально-господарські потреби і достатні аграрні знання.

З використанням кількох знарядь для багаторазової оранки виробилися певні технологічні традиції — кожному знаряддю відводилася конкретна операція у системі обробітку ґрунту. Наприклад, плугом розорювали ниви, а ралом рвали скиби (“хрестили”) або через деякий час, якщо це був чорний пар, ним ще проходили вздовж скиб (“довжили”). Подекуди ріллю вдруге довжили плугом, а переораний пар — сохою. Таким чином, багатознаряддєвий обробіток ґрунту значною мірою характеризує творчі можливості селян, спрямовані на підвищення як продуктивності хліборобської праці, так і аграрної культури взагалі. На рівні середньовічної селянської емпіричної агрономії при наявній технічній базі відповідну систему оранки можна розцінювати як агротехнічний етап, коли до створення ефективної структури ґрунту ощадливо і доцільно залучалися відповідні засоби. Двоє і більше знарядь для оранки застосовувалися в селянських господарствах до початку XX ст. (зокрема на Поліссі).

Про рівень аграрної культури свідчить вміння хлібороба різними способами зберігати родючість ґрунту, не допускати повного його виснаження. Українські хлібороби у середньовіччі застосовували ефективні організаційні й технологічні засоби для запобігання втрати родючості. Одними з них були системи рільництва, серед яких агрономічною ефективністю вирізнялося трипілля. Йдеться про емпірично усвідомлений рівень розуміння причин родючості ґрунту і доцільності методів відновлення його поживного потенціалу. Парові системи рільництва виникли як наслідок вдосконалення орних знарядь праці, зокрема плуга, за наявності зимових і ярих зернових культур. У господарствах різної категорії зберігалися як доцільні екстенсивні — вирубно-вогневе хліборобство, переліг і двопілля. З ними співіснували інтенсивні системи рільництва — класичне трипілля, а почасти і чотирипілля.

Таким чином, селянське господарство у середньовіччі (в різних реґіонах України цей час не збігався) було джерелом творення етнічних традицій хліборобської культури, у тому числі й раціональних систем експлуатації поля.

Якщо перелогове поле, чи вирубновогневе хліборобство, було епізодичним і затрималося переважно в Карпатах, Поліссі чи в степовій Україні, то трипільна система рільництва у процесі зерновирощування набула різних модифікацій для продовження періоду ротації, черговості висіву культур, збільшення періоду парового поля тощо. Подекуди від трипілля залишилася сама лише ідея парового клину, бо поле інколи членувалося на чотири-п’ять чи навіть шість і вісім ділянок. Вбачаємо у цьому не застиглість схеми користування землею, а творчий підхід, детермінований соціально, економічно й агрономічно.

Встановлення певних систем рільництва знаменує відповідний етап розвитку аграрної культури. Раціональні знання про ґрунти, ботаніку культур рослин, вдосконалення знарядь праці відображають культурний, світоглядний рівень хліборобства на тому чи іншому синхронному зрізі історичного розвитку.

Систематичне удобрення ґрунту також можна розглядати як закономірний вияв певного етапу суспільно-економічного розвитку. Саме господарські потреби детермінували появу досконалішої рільничої техніки, завдяки якій стало можливим агрономічно ефективно використовувати органічні добрива. На етнічній території України за тисячолітню історію розвитку рільництва вироблено найрізноманітніші способи підживлення ґрунту, які можна класифікувати за двома основними ознаками — режимом загального удобрення ґрунту і внесенням добрив під певні культури.

Порівняно простіші форми підтримання родючості ґрунту, такі як послідовна зміна експлуатованих ділянок, черговість висіву культур, а також обробіток ґрунту первісними орними знаряддями, могли з’явитися у різних етносів, у різних регіонах спонтанно як наслідок культурно-господарського розвитку.

До сільськогосподарського реманенту належали знаряддя жнив і обмолоту зернових культур. Це традиційні жниварські знаряддя — серп і коса (остання поширюється в XIII — XIV ст.), для обмолоту — ціп. Також застосовували різні інші способи обмолоту котком із залученням до цього тяглової сили тварин чи самої худоби безпосередньо, яка, ступаючи по розстелених снопах, вилущувала зерна.

Наявність в XIII — XVII ст. в Україні ідентичного комплексу хліборобського знаряддя у різної категорії господарств вказує на тотожність агротехнічного процесу вирощування культурних злаків. Різниця могла існувати хіба що у ґрунтовності проведення окремих технологічних процедур, зокрема оранки чи збору зерна. У панських фільварках чи господарствах заможнішої категорії селян за наявності повного тяглового запрягу проводились агрономічно досконаліша підготовка ґрунту, а також суворіше дотримання зміни парового поля і чергування посівних культур, удобрення тощо.

Подібність агротехнічного процесу на усій етнічній території була зумовлена спільністю основних рис духової культури населення, тісно пов’язаного з традиційним хліборобством. Більше того, традиційне хліборобство відображало органічну поєднаність духовного і матеріального, тобто обрядово-ритуальних дій і технологічних процедур. Адже кожна із технологічних процедур супроводжувалася низкою обов’язкових обрядово-ритуальних чинностей.

Характерна особливість господарського життя українського селянства XIII — XVII ст. полягала у тісному взаємозв’язку і взаємозумовленості хліборобства з тваринництвом. Для рільництва потрібна була тяглова сила тварин, удобрення тощо, а тварини, у свою чергу, вигодовувалися кормом, вирощеним у полі. Симбіозна взаємопричинність цих двох основних занять виходила з відповідного традиційного укладу життя, який склався внаслідок господарського використання свійських тварин: корів, коней, овець, кіз тощо, зумовлюючись значною мірою хліборобською діяльністю. Практично кожне господарство основні зусилля зосереджувало на вирощуванні зернових культур, надаючи при цьому важливої уваги й тваринництву. Свою специфіку мало тваринництво в степовій зоні й Карпатах. Незважаючи на удар, завданий монголо-татарським спустошенням, відновлення і дальше вдосконалення господарської культури відбувалося без значного порушення народно-традиційної основи.

Як вже зазначалося, для людей середньовіччя і сама праця, і обряди, які визначали її світоглядну детермінованість і забезпечували їй успіх, були однаково важливими. Впродовж розглядуваного часу дохристиянські звичаї, зокрема щорічні календарні звичаї, поєднувалися, часто механічно, з новими християнськими віруваннями і обрядами. З одного боку, нові християнські свята були пристосовані до етапів сільськогосподарської праці, головно у рільництві, з тим, що регламентував календар сільськогосподарських робіт. З другого — стійкими залишались старі дохристиянські вірування, найчастіше датовані вже відповідно до християнських свят. Навіть до найстарших, найархаїчніших форм обрядності увійшло поняття про сакральність посвячених речей (свячена вода, віск, галузки верби, збережені з Вербної неділі, посвячені овочі та городина). Власне той факт, що дохристиянські звичаї отримали християнське тлумачення, і сприяв їхньому збереженню за умов, коли церква в принципі виступала проти того, що перейшло від “поганства”.

Хоч Новий рік за церковним календарем Східної церкви починався 1 вересня, щораз більше вже з XIV ст. поширювався рік січневий, у народній обрядності початок року був пов’язаний з весною, з пробудженням природи від природного сну і початком інтенсивних сільськогосподарських праць. Чи не найважливішими стали Великодні обряди. Посвята у Вербну неділю лози, на Великдень яєць, паски, м’яса забезпечувала використання посвячених речей в обрядах і для сільськогосподарської магії. Наприклад, ножем, яким різали свячене м’ясо, пізніше підрізували рослини, щоб охороняли від хвороб.

Обрядовими дійствами супроводжувався початок польових робіт, перший вигін худоби на пасовища. Деякі дослідники вважають клечання (“замаювання”) хат зеленню в день Зелених свят також виявом обрядової магії, метою якої було забезпечення худоби пашею. Із Зеленими святами були пов’язані процесії на полях і відповідні молебні, збирання лікувальних рослин. Яскравим виявом злиття дохристиянських і християнських вірувань було святкування ночі напередодні Іоанна Хрестителя. Цей день називали дохристиянською назвою — ніччю на Івана Купала. Іоанн, який хрестив Ісуса Христа в Йордані, цілком природно став патроном для магії води і вогню. Той факт, що свято відбувалося в найкоротшу ніч року, дозволяє пов’язувати його з солярним культом, — а це може свідчити про давність звичаю.

На жнива було менше часу для різних обрядів, але умови для формування звичаю дожинків давала толока — спільна праця, добровільна допомога на жнивах, де винагородою була участь у спільній трапезі після закінчення праці. Використанням землевласниками давнього звичаю стала примусова толока для кріпаків у селах, де були фільварки.

На Андрія, Різдво і зимові післяріздвяні свята у зв’язку з тим, що тоді не було роботи в полі, переважали обряди, пов’язані з прогнозуванням врожаю і плодючості худоби на цілий рік. Обрядова магія повинна була забезпечити опіку надприродних сил над працею селянина і в рільництві, і в тваринництві. В розглядуваний час колядки мали, в основному, дохристиянський характер. Те саме можна сказати і про щедрівки, до яких поступово долучаються елементи християнської символіки. Попри регіональні відмінності, обряди і вірування, пов’язані з аграрною народно-традиційною культурою, мали спільні риси на всіх українських землях.

Ремесла і промисли. У виробничій культурі середньовічної України важливу роль відігравали ремесла і промисли. Здолавши руйнівний вплив монголо-татарської навали, яка особливо тяжко позначилася на розвитку міського ремесла, ці заняття впродовж наступних сторічь продовжують розвиватись і вдосконалюватися.

Середньовічне українське ремесло і промисли були тісно пов’язані з місцевим геосередовищем. Адже в доіндустріальну епоху життєдіяльність кожного етносу і його локальних популяцій безпосередньо пов’язана з локальним ландшафтом, з якого він дістає майже все необхідне для свого існування Ч Відповідно розвивалися ті ремісничі галузі, що, по-перше, мали місцеву сировинну базу і, по-друге, продукція яких була необхідна для життєдіяльності населення у певних природно-кліматичних умовах України. Диктували свої вимоги культурні традиції, а також соціальне середовище, в якому знаходила збут продукція ремісників. Так відбувався симбіоз природних факторів і культурних традицій у розвитку українського середньовічного ремесла.

Ремесло існувало як у місті, так і на селі. Сільське ремесло поділялося на селянське, переважно домашнє, органічно вписане в патріархальне господарство великого колективу (великої сім’ї, громади) і ремесло при боярських чи панських дворах (пізніше при фільварках), яке задовольняло потреби феодалів. Ремісники, звичайно, не поривали з сільським господарством, тому на їхніх заняттях ремеслом позначалася сезонність. Поглиблення суспільного поділу праці вело до дедалі більшого поширення на селі професійного ремесла. Майстри, які в основному працювали на замовлення, з часом починають виробляти продукцію й на ринок. Поглиблюється спеціалізація ремесла, виділяються вужчі спеціальності. З часом ряд ремесел (золотарство, зброярство, слюсарство) остаточно перекочовує до міста.

До найпоширеніших ремесел середньовічної України належали деревообробні. Адже в той час з дерева виготовлялася переважна більшість будівель, знарядь, хатнього начиння, транспортних засобів, що дало підставу дослідникам твердити про існування “дерев’яного віку” у слов’ян, в тому числі й в українців.

Майстри були добре обізнані з властивостями різних порід дерева, підбираючи конкретно для кожного виробу чи його деталей спеціальні сорти та враховуючи сезонність заготівель. Найдавнішими способами обробки дерева були випалювання та видовбування. У такий спосіб виготовляли кадовби, жлукти, ступи, човни, ложки. До пізніших деревообробних ремесел належить бондарство, перша згадка про яке припадає на кінець XIV ст.

Асортимент бондарських виробів був широким: різноманітні бочки, діжі, цебри та інші посудини з клепок. Стельмахи виробляли різні типи возів, волокуш, саней. Теслярі споруджували житла та інші будівлі. Виробництвом знарядь праці (сохи, рала, плуги, борони та ін.), а також хатнього начиння (лави, столи, скрині, віконні рами, двері) займалися столяри. З кори дерев, дранки, лубу плели різні види коробок, кошелів. Майстри-деревообробники користувалися різними типами сокир, пилок, сверл, стругів, різців, різноманітними долотами та ножами ¹⁵. Виготовлення більшості виробів, навіть будівництво жител, в основному обходилося без цвяхів. Металеві частини й деталі застосовувалися лише там, де були конче необхідні.

Дуже важливими ремеслами були прядіння і ткацтво. Тканину виготовляли з льону, шерсті, конопель переважно на горизонтальних ткацьких станках.

Традиційним візерунковим ткацтвом в українців було ткацтво на чотирьох підніжках, що давало тканину діагонального плетіння (“чиновать”) і деякі дрібновізерункові тканини. Технікою “у вічко” виконували ажурні ткацькі вироби. При тканні “під закладку для утка бралися різноколірні нитки, і човник пропускався через певну частину основи, утворюючи на тканині вузенькі просвіти. Побутувала техніка “перебору однобічного”, коли нитки основи перекривалися ниткою утка через кожну четверту. А при техніці “кругляння” створювався волокнистий характер візерунка. Для виготовлення килимів (“коців”) користувалися як горизонтальними, так і вертикальними останками.

Обробка шкіри здійснювалася різними способами із застосуванням хлібного квасу, крейди, попелу, дубової кори, глини. Шкіряне виробництво диференціювалося на самостійні ремесла: чинбарство — вичинка шкіри, кушнірство — виготовлення хутряного одягу, шевство — шиття взуття і лимарство — виробництво збруї. Інструментами служили різноманітні ножі, шила, спеціальні голки, штампи. Поширеним у період середньовіччя було і косторізне ремесло.

Кераміка, виготовлювана гончарями, — давня і самобутня галузь культури українців. Користуючись ножним гончарним кругом, гончарі виробляли побутовий посуд (миски, ринки, горщики, кашники, глечики, барильця, куманці), декоративний посуд, а також оздоблювальні кахлі й будівельні матеріали (черепицю, цеглу). Окремі міста були реґіональними центрами керамічного (посуд, кахлі) виробництва.

Дуже важливу роль у виробничому житті відігравала обробка металу. Адже саме метал, на базі якого було здійснено більшість технічних винаходів, що, врешті, зумовили й світоглядні зміни культури нового часу, значною мірою визначав розвиток культури загалом. Для виплавляння металу використовували, в основному, болотяну руду, значні поклади якої знаходилися на Поліссі, Наддніпрянщині, Закарпатті, Буковині, Галичині. Виготовляли залізо здебільшого селяни на невеликих руднях, де застосовувалися вдосконалені сиродутні горни та домниці — шахтоподібні печі, обмазані глиною. Залізорудне виробництво було переважно державною справою, існували рудні й при замках і панських дворах.

До виробництва заліза примикало ковальство. Незважаючи на “дерев’яний вік”, у селянському господарстві, не кажучи вже про ремесло та військову справу, металеві знаряддя, а також такі, що мали металеві робочі частини (наприклад, плуг), були незамінними. Тому ковальське ремесло набуло великого поширення, в тому числі й на селі.

Виготовлення скла — гутництво — існувало в добу Київської Русі, але особливо широко розповсюдилось у XV ст. Найбільше гут діяло на Чернігівському та Волинському Поліссі, що зумовлювалося запасами необхідної сировини: піску, крейди, вапна, поташу. Гутники працювали переважно родинними колективами, нерідко орендуючи панську землю. Виготовляли скляні браслети й намистини, віконне скло, посуд — столовий, кухонний, пізніше також аптекарський. При цьому послугувалися різними формами, склодувними трубками, ножицями.

Дуже поширеними в Україні були також обробка каменю, що використовувався в будівництві, а також лісові та інші промисли. Багата лісами Україна давала можливість розвивати вуглярство, виготовлення поташу, викурювання смоли, добування дьогтю. Деревне вугілля використовувалося як паливо при виплавлянні заліза, у ковальстві та ливарництві. Поташ, вироблюваний з деревного попелу, вживався для вибілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни. Розвивалося добування солі, основними районами якого були Прикарпаття (солеваріння) та Закарпаття (копальня солі в Солотвині). Привозили сіль і з лиманів Причорномор’я.

Значного розвитку досягло виробництво селітри, необхідної для виготовлення пороху. Цей промисел був, в основному, державною монополією, проте селітру добували і на варницях окремих феодалів. З кінця XVI ст. селітроваріння розвивається на Слобожанщині, а також на Запорожжі, де селітроварні належали переважно козацькій старшині і базувалися на найманій праці.

Промисли, які розвивалися на території панських маєтків залежними селянами, приносили їхнім власникам великі прибутки. У зв’язку із збільшенням попиту на ліс і вироби з нього в Західній Європі великі землевласники збільшували вируб лісу, активно розвивали деревообробні промисли, продукція яких ішла на експорт. Хижацьке нищення лісів призводило до скорочення їхніх площ, збідніння флори та фауни, і, таким чином, до негативного зворотного антропогенного впливу на геосередовище.

Середньовічне ремесло було закритою системою. Ремісники використовували знаряддя і способи виробництва, як правило, вивірені віками. Зміни у технології та техніці ремесел були вкрай повільними. Те саме є характерним і для ремісничих виробів. Предмети матеріальної культури виготовлялися в рамках певних стереотипних форм. Новації входили в асортимент, якість виробів, їхнє оздоблення, як і у виробничу культуру взагалі, дуже повільно. При цьому вони теж набували стереотипних форм, традиціоналізувалися. Разом з тим реалізація того чи іншого стереотипу допускала практично необмежену варіативність. Тому й речі, виготовлені майстрами, обов’язково мали індивідуальні риси, в чомусь були неповторними. На відміну від фабрично-заводської продукції нового часу, тодішні вироби, навіть суто утилітарного призначення, оздоблювалися й прикрашалися. Семантика цих оздоб походила від прадавніх міфологічних уявлень про всесвіт і пов’язувалася з ритуальними діями, які супроводжували процес виробництва.

Обряди ремісничої технології зводилися до дій, спрямованих на включення виготовлюваних речей у сферу культури шляхом їхньої семантизації, оскільки культурний об’єкт повинен відповідати не тільки утилітарно-практичним, а й ідейно-символічним критеріям. Спочатку мали місце ритуальні дії щодо часу і матеріалу для виробництва, тотожних часу і матеріалу “першої речі” в прадавні часи. При цьому ритуали, відомі з пізніх спостережень, часто такі архаїчні, що нема підстав сумніватися в їхньому побутуванні вже в середньовіччі. Зокрема, у деревообробних ремеслах довго зберігався ряд ритуальних заборон на використання дерев, віднесених до сфери сакрального: дерев з певними аномаліями; тих, що виросли на лісових перехрестях, на місці колишнього кладовища чи церкви; вражених блискавкою і т.п.

Гончарі для виготовлення певних видів посуду використовували лише червону глину, оскільки вона “замішана кров’ю Бога”. Вибір часу включав обрання сприятливої фази місяця (“молодик”, “півповня”), дня тижня (наприклад, “збірна субота” при формуванні молочного посуду), часу доби (“до схід сонця”, “коли вдарять на достойно”, “лиш благословиться на світ” і т.д.). У будівельних ремеслах важливою умовою виступав правильний (з ритуальної точки зору) вибір місця будівництва, при якому велику роль відігравали ворожіння, що зводилися до ритуалу вибору між “долею” й “недолею”, “життям” і “смертю” майбутніх мешканців.

У процесі власне виробництва, в ході ряду символічних дій, проводилися аналогії між виробами і будовою тіла людини чи тварини та їхніх органів (мікрокосм), а також побудовою всесвіту (макрокосм). При цьому робота майстра порівнювалася з деміургічною діяльністю “першого” ремісника, з часом переосмисленою в дусі біблійних асоціацій.

Так, під час ритуалів, що супроводжували спорудження будинку, він уподібнювався тілові тварини і людини, співвідносився з концепцією людського життя. Корабель уподібнювався коню, соколу; решето — дощовій хмарі. Солярні знаки на багатьох дерев’яних предметах, обертові рухи (наприклад, гончарного кола) виражали ідею руху сонця по небу. Гончарний та бондарський посуд уподібнювався тілу живих істот (існування “діжі” і “діжуна”, відповідні назви, закріплені за посудинами “чоловічої” й “жіночої” статі тощо). Процес виготовлення тканини розумівся як символічне створення всесвіту. Вишивка і тканий орнамент також включали вироби в існуючу модель світу: символи родючості на жіночому одязі (ромбо-крапкова композиція), солярні знаки, збереження світового дерева. Вироби золотарів мали “небесну”, “місячну” й “сонячну” символіку. Деміургічна природа майстра виявлялася також в уявленнях, що вироби уподібнюються саме його тілові й характеру.

Побутували серед ремісників і язичницькі культи природних стихій і матеріалів, що становили основи ремесел та відігравали головну роль у їхній технології: глини-землі (гончарі), вогню (гончарі, металурги, ковалі), дерев (деревообробні галузі), хліба (перепечаї) тощо.

На відміну від села, у місті існувало професійне ремесло. Воно становило виробничу основу середньовічного міста. Ремісники (із сім’ями, учнями та підмайстрами) складали до 25—36% міських жителів. У XIII — першій половині XVII ст. міське ремесло носило переважно товарний характер (хоча й певною мірою обмежений). Розвиток його йшов по лінії поглиблення поділу праці та більшої спеціалізації. Майстер-універсал поступався місцем вузькому спеціалістові. Для міського ремесла були характерні збереження й нагромадження знань, піклування про виховання нових фахівців. Саме воно було творцем і охоронцем інформації, нових технічних ідей і рішень, які, хоч і повільно, але все ж входили у виробничу культуру.

До провідних галузей міського ремісничого виробництва в Україні належали ковальське, слюсарне, деревообробні й харчові ремесла. Всередині цих галузей поглиблювалася спеціалізація. Міські ремісники виробляли складніші й досконаліші вироби, ніж сільські: голки, мечі, лицарські лати, годинники, замки, стремена, гармати, дзвони, сідла, побутові предмети; споруджували великі будинки, водогони, міські стіни. Золотарі, зброярі (мечники, латники й кольчужники, пізніше рушникарі та інші), слюсарі, ткачі розвивали кращі традиції давньоруського ремесла. Їхні вироби, як і вироби майстрів інших галузей, успішно конкурували з імпортними, а також йшли на експорт.

Найбільшими ремісничими центрами були міста західних реґіонів, що менше постраждали від монгольської навали, а потім від татарських нападів: Львів, Луцьк, Кам’янець, Володимир, Крем’янець, Холм, Красностав, Буськ, Ковель, Перемишль. З другої половини XVI ст. дедалі інтенсивніше розвиваються міста Наддніпрянщини та Лівобережжя. В цей час тут розвиваються саме як ремісничі центри: Чернігів, Біла Церква, Переяслав, Черкаси, Миргород та ін. На початку XVII ст. відроджується, не тільки як культурний, але й як ремісничий центр, Київ. На розвитку ж ремесла західноукраїнських і подільських міст у цей час дедалі негативніше позначаються сваволя феодалів, зростаючий національно-релігійний гніт щодо ремісників-українців за наявності численного польсько-католицького населення й іноземних колоністів. Але до кінця середньовіччя західноукраїнські міста утримують першість як промислові центри.

Цехові об’єднання. Для міського ремесла тодішньої України характерна цехова організація. Поява цехів в Україні в їхній класичній формі пов’язана з поширенням тут Маґдебурзького права. При цьому в тій чи іншій формі відбувалося запозичення елементів цехової організації з Західної Європи. Попри певні припущення ряду дослідників про наявність ремісничих об’єднань ще в домонгольський час, прямих даних про конкретні їхні форми та внутрішній устрій на сьогодні історична наука не має.

Наявність власне цехів в українських містах документально засвідчена з кінця XIV ст. (Львів, Перемишль). Упродовж XV — XVI ст. цехова організація ремесла поширюється спочатку в галицьких і волинських містах, а потім і в більшості великих міст України. Спочатку кількість цехів у містах була невеликою і об’єднували вони переважно ремісників не однієї, а кількох спеціальностей. З поглибленням спеціалізації в середині ремісничих галузей майстри окремих спеціальностей виділялися в самостійні цехи. Так, у Львові наприкінці XIV ст. відомо 4 цехи, 1425 р. — 10, 1579 р. — 20, а в першій половині XVII ст. кількість цехів досягла 33. Об’єднували вони понад 500 майстрів 133 спеціальностей.

У Перемишлі 1472 р. зафіксовано 4 цехи, 1537 р. — 10, а 1634 р. — 17 цехів, що об’єднували майстрів 40 спеціальностей. У Володимирі наприкінці XVI ст. було 11 цехів, в Кам’янці-Подільському в XVII ст. — 16, у Самборі — 14. У середніх та невеликих містах, де ремесло було менш розвинуте, зокрема в Східній Україні, процес виділення окремих спеціальностей у самостійні цехи відбувався повільніше. Навіть у Києві в XVII ст. діяли лише чотири цехи.

Цехи українських середньовічних міст не були моноетнічними утвореннями. До них входили поляки, німці, італійці та ін., хоча переважали українці. Проте в західноукраїнських містах, таких, як Львів, Перемишль, Самбір, ремісників-українців, особливо з загостренням етноконфесійної ситуації наприкінці XVI — на початку XVII ст., обмежували в правах при вступі до цехів і навіть не допускали до престижних об’єднань. Поступово такі явища поширювалися й далі на схід, зокрема в міста Поділля. Проте на Наддніпрянщині та Лівобережжі, де ремісників-католиків було мало, міжконфесійна та міжетнічна боротьба в цехах не набрала гостроти. Поліетнічний склад цехів, незважаючи на вияви міжконфесійної та міжетнічної боротьби, сприяв обмінові культурною інформацією між представниками різних етносів, збагаченню культури українців.

Крім цехового, в українських містах існувало й позацехове ремесло. До позацехових ремісників (“партачів”) належали майстри, не прийняті до цехів у зв’язку з політикою етноконфесійної дискримінації (в тому числі євреї); ті, хто не був спроможний вступити до цеху через брак коштів, а також сільські ремісники, які прибули до міст. Партачі виступали конкурентами цехових ремісників.

Ремісничі цехи були типовими корпораціями європейського середньовіччя. Нерівноправні між собою, корпорації базувалися на принципі рівності своїх співчленів. Попри майнову диференціацію, характерною рисою корпорацій до кінця середньовіччя була наявність “горизонтальних” зв’язків між їхніми членами на відміну від “вертикальних” відносин панування й підлеглості.

Володіючи сумою прав, закріплених у наданнях (“привілеях”) сюзерена і ухвалах міських властей, корпорації створювали необхідні умови для професійної діяльності своїх членів, забезпечували особисту свободу й права, збереженість майна тощо в умовах свавілля феодалів, політичної нестабільності, частих стихійних лих.

Одним з головних завдань, що стояли перед цехами, була боротьба за монопольне право їхніх членів на виробництво і збут певного виду продукції у межах міста й околиці. Це було життєво важливо в умовах вузького середньовічного ринку.

Ремісничі цехи поширювали вплив на всі сторони життєдіяльності своїх членів. З метою збереження корпоративної єдності вони стримували майнову диференціацію, на що була спрямована регламентація виробничої сфери, зокрема обмеження кількості учнів і підмайстрів, регламентація кількості й якості виробів, вимога рівномірного розподілу замовлень, усунення конкуренції тощо. Недопущенню збідніння окремих майстрів запобігав розгалужений механізм взаємодопомоги (грошові пожертви й позики, допомога роботою, різні пільги тощо). Цехи стежили за дотриманням ремісниками правил поведінки та моралі, організовували спільні свята, утримували церкви й каплиці. Так, рада Львова 1408 р. ухвалила, що кожен цех повинен щороку купувати одну кушу (лук-самостріл). Окремі об’єднання мали власну атрибутику й символіку: геральдичні емблеми, прапори, печатки, ікони святих покровителів, скриньки для паперів і грошей. В їхньому оформленні, прикрасах та одязі майстрів певну роль відігравала кольорова символіка, специфічна для деяких цехів.

Членами цехів вважалися лише майстри (“брати”). Старші майстри (“старші брати”) утворювали свого роду ради старійшин (“колегії столових”). Підмайстри й учні як особи, соціалізація яких не завершилася, до власне цехів не належали. Справами цехів керували виборні посадові особи: один-два цехмістри, лавники, скарбник (шафар) та ін. Ще існували посади писаря (інколи платна) і “молодшого брата” або “братів” (новоприйняті майстри, що стежили за порядком на засіданнях і були гінцями).

У своїй діяльності цехи керувалися статутами, складеними ними самими і потім затвердженими державними та міськими властями чи власниками приватних міст. У західноукраїнських містах статути дуже ретельно регламентували цехове життя. В Наддніпрянській Україні більшу роль відігравало звичаєве право, і цехові статути тут коротші й менш детальні.

При цехах великих міст (насамперед західноукраїнських), де був постійний контингент підмайстрів, останні мали свої організації — “господи”, організовані на зразок цехів і підконтрольні їм.

Центром громадського та обрядового життя деяких великих корпорацій був цеховий дім, у світлиці якого відбувалися збори майстрів (“сходки”); в менших цехах вони могли збиратися в будинках членів цеху. Цехмістер скликав майстрів на сходку особливим ритуалом обсилки цехової емблеми — “ціхи”, на якій часто зображалися знаряддя чи зразки продукції ремесла. Цехова світлиця вважалася святим місцем і сакралізувалася. Перебування в ній обставлялося певними обрядовими діями, дотриманням правил і заборон.

Тут майстри вирішували справи, пов’язані з виробництвом і побутом, відзначали календарні й цехові свята й обряди, переобирали цехову владу. Обряди перевиборів цехмістрів та їхніх помічників часто збігалися з новорічними і включали урочисте введення новообраних у їхні права та ритуальні обходи — освячення навколо ремісничих кварталів чи всього міста. У цеховій світлиці відзначали майстри і свята покровителів об’єднань — християнських святих. Святкові колективні бенкети членів цеху під час таких свят (“складки”) відігравали важливу роль в усвідомленні та зміцненні корпоративної колективності.

Підмайстри (“челядники”) та учні (“хлопці”) у середньовічних цехах входили до складу сім’ї майстра, яка в той час становила колектив осіб, пов’язаних не тільки кровною спорідненістю, а й спільним виробництвом, будучи домашньою общиною-домогосподарством. Між ними та майстрами існували певні суперечності, що загострювалися в кризові моменти розвитку міського ремесла. Проте їхній ступінь не слід перебільшувати. Потрібно враховувати і залежність майстра від робочих рук підмайстрів і учнів, і те, що не кожен майстер мав їх (особливо у невеликих містах), і спадковість (цеховими ремісниками ставали передовсім діти майстрів).

Соціалізація у цехових ремісників тривала довго і оформлювалася особливими ритуалами цехових ініціацій.

Оскільки в основі соціально-станового поділу суспільства тоді лежав соціальний поділ праці, саме професійна підготовка молоді набула великого значення. Це особливо добре видно на прикладі цехових ремісників. Щоб стати майстром, молодій людині потрібно було пройти тривалі (по кілька років) періоди учнівства й підмайстерства. Підмайстерство включало етап “мандрів”, упродовж яких молодик вдосконалював свої професійні навички та вчився ремесла в цехах різних міст. Українські підмайстри інколи мандрували до великих промислових центрів — до Кракова, міст Німеччини. Майстри невеликих міст України, за традицією, дуже часто віддавали своїх дітей в науку до більших промислових центрів (Львова, Кам’янця-Подільського). Підмайстерські мандри розривали середньовічну замкнутість, сприяли обмінові культурними досягненнями, зокрема в галузі ремісничої техніки і технології.

Соціалізація в європейській культурі епохи середньовіччя носила яскраво виражений корпоративний характер. Тому важливим її завданням у цехах було навчання молодих людей цехових традицій і норм співжиття, виховання їх у дусі підкорення інтересам колективу. Етапи учнівства і підмайстерства, відповідно до норм ініціації, оформлювалися ритуальними діями, пов’язаними з уявленнями про смерть ініціанта у старій якості та відродження у новій. Тому перебування у мандрах міфологічно інтерпретувалося і трактувалося як повторення подорожі міфологічного героя на “той світ”, де він мусив освоїтися з темрявою потойбічного світу й “викрасти” необхідні знання. На ініційованого накладався ряд обмежень як на істоту, що була прилучена до потойбічного світу (заборона одружуватися, заходити до цехової світлиці, носити одяг майстрів тощо). Символічну смерть ініційованих і прилученість до несоціального світу підкреслювали ритуальні висміювання та знущання, яких зазнавали учні й підмайстри. Під час посвячення в підмайстри та майстри їх “стругали”, “пиляли”, “виковували”, “виточували”, завдаючи болю. На завершальному етапі ініціації підмайстра клали на верстат і били нагаєм, що подекуди звався “звичай”. Нове народження ініціанта символізував обряд “перейменування”, що проводився під час церемонії “визвілки” учня з учнівства і посвячення його в підмайстри ³¹. Важливим елементом іспитів підмайстрів на звання майстра було виготовлення ними певного передбаченого статутом або звичаєм виробу (“штуки”). Серед ремісників середньовічної України побутував звичай проходити посвячувальні обряди під час підмайстерських мандрів у цехах великих міст і повертатися додому, вже маючи статус майстра.

З кінця XVI—початку XVII ст. у розвитку ремесла України спостерігаються дедалі помітніші зміни. Зростає його товарність, причому як у місті, так і на селі. В Галичині та інших західних теренах, де щільність населення була найвищою, з’являються окремі села з великою кількістю ремісників. Розширюються фільваркові ремесло й промисли. Магнати й шляхта, втягуючись у товарно-грошові відносини, будують значну кількість власних млинів, ґуралень, гут, рудень, збільшують обсяги солеваріння, випалювання вугілля, заготівлі лісу.

У міському ремеслі, насамперед у великих містах, розвиток товарно-грошових відносин призводив до порушення цехової регламентації, майнового розшарування серед майстрів. Частішали випадки, коли майстри, ігноруючи вимоги статутів, самовільно збільшували кількість підмайстрів та учнів і збагачувалися, експлуатуючи їх. Цехи вели боротьбу з такими майстрами-підприємцями, намагаючись втримати їх у рамках цехової регламентації. Зростає кількість партачів. У Львові в першій половині XVII ст. вони становили вже понад 40% ремісників. Виходячи зі своїх інтересів, їх підтримувала шляхта, а інколи й міські власті. Боротьба між цеховиками і партачами загострюється. Переслідувані цехами позацехові ремісники змушені звертатися до скупників, що підпорядковують їх собі.

З’являються в цей період і досить великі підприємства, що належали шляхтичам, монастирям, державі, багатим міщанам, — млини, цегельні, ливарні майстерні та ін. Вони відомі у Львові, Ужгороді, Білій Церкві, Києві, Чернігові, Бердичеві та інших містах. Це вже були підприємства мануфактурного типу: на них існував поділ праці, застосовувалися найпростіші машини, такі, наприклад, як водяне колесо. Мануфактурне виробництво існувало також у залізоробній промисловості, виробництві селітри, поташу. На таких підприємствах, навіть тих, що належали феодалам, широко використовувалася наймана праця. Проте питома вага мануфактур в Україні на першу половину XVII ст. була ще незначною. У промисловості переважали середньовічні форми виробництва.

Торгівля і торговельні шляхи. У XIII ст. професійні купці вже становили окрему групу верхівки міського населення. Купець був революціонізуючою силою середньовічного суспільства. Він відчиняв двері місцевих замкнених світів, сприяв їхній динаміці, з’єднуючи ці мікросвіти з навколишнім макросвітом. Вдала операція робила їх дуже багатими, невдача доводила до банкрутства та ізгойства. Але потяг до небачених земель, ризику і можливості швидко розбагатіти перемагав. Багатство підносило купців над рештою населення міст. Вони почали зосереджувати в своїх руках гуртову торгівлю основними товарами експорту та імпорту, залишаючи дрібну торгівлю ремісникам та крамарям — перекупникам. Розмежування у стані купецтва призвело з часом до його поділу на “багатих” та “вбогих”. Перші слідкували, щоби “вбогі” роздрібники не займалися гуртовою торгівлею. Наприклад, у Львові за їхнім поданням 7 травня 1580 p. рада міста ухвалила перелік товарів, які дозволялося продавати “вбогим” купцям.

У XIII — XV ст. торгівля розгорталась в умовах панування натурального господарства і незначної потреби у привізних товарах. Тому торгівля з іноземними країнами залишалася, в основному, в руках купецтва великих міст. Дрібні міські поселення були пов’язані тільки з навколишньою сільськогосподарською округою, для якої були осередками ремесла і торгівлі. Кожне місто формувало ринок, пов’язаний, окрім своєї округи, бодай з сусіднім містом, а через нього з ринком всього князівства і сусідніх країв. Наприклад, шиферні пряслиця, виготовлені під Овручем, потрапляли до центрів всіх земель Київської Русі, а через них і у найвіддаленіші куточки князівств, а також; до Польщі та Німеччини. Такі пряслиця знайдено, зокрема, в Гнєзно, Познані, Ратиборі та інших містах.

Небезпека від розбійників, які чатували на шляхах, з одного боку, і бажання звільнитися з-під опіки княжого скарбу, з другого, змушували “гостей” об’єднуватися в своєрідні гільдії, що носили назву “сотня”. Особливо небезпечним був дніпровський шлях, у південній частині якого діяли кочівники. Купецькими об’єднаннями, які існували ще в X ст., як видно з текстів угод з греками і розповіді про руську торгівлю у Константина Багрянородного, опікувалися князі. Найдавніша купецька корпорація, відомості про яку збереглися, — “іванівське сто”, була організована при церкві Іоанна Предтечі на Опоках в Новгороді і отримала статут, затверджений князем Всеволодом Мстиславичем до 1136 р. Ця гільдія займалася експортом воску в Західну Європу, імпортуючи звідтіля сукно. Для управління нею обиралися два старости від купців, які разом з тисяцьким вершили і суд у торгових справах. Так само, як і в німецьких купецьких гільдіях, для вступу слід було внести певну суму в касу гільдії і в патрональну церкву. У Києві було об’єднання “гречників”, які торгували з Візантією. Напевно, за традицією у Константинополі у них залишався патрональний храм св. Мамми з гостиним двором та складами. Подібне пристанище мали “гречники” і на Афоні. Як гадають, свої гільдії мали й київські купці, які торгували з Реґенсбурґом чи Булгаром. Можливо, що знаний з джерел “Залозник”, то не тільки шлях суходолом з Києва до Тмутаракані, а назва купецької корпорації, караван якої формувався поблизу оз. Залозного біля гирла Десни.

Малоймовірно, щоб у Галичі, купці якого торгували з Візантією, Угорщиною, Польщею, Чехією, Реґенсбурґом, забезпечували сіллю навколишні землі, не існувало купецьких об’єднань, якщо такі були у Києві, Новгороді, Полоцьку, Смоленську. Подібна система організації торгівлі, напевно, існувала у всіх основних центрах Галицької, Волинської, Чернігівської, Київської і Переяславської земель. Зберігалась вона і у післямонгольський період. Запровадження Магдебурзького права служило інтересам купців, насамперед великих. Міста добиваються привілеїв на ярмарки, що призначалися на дні певних церковних свят, щотижневі торги, окремі міста — на право складу. Так, право складу угорських вин сприяло розвиткові у XVI — XVII ст. Самбора, Стрия, Добромиля, Нижанкович та інших міст Підкарпаття.

Торгівля потребувала розвинутої грошової системи і системи мір та ваг. Грошова система Київської Русі досі дискусійна. Реляція Абу Гаміда, котрий у 1150 — 53 рр. особисто їздив з Булгара до Перемишля і назад, повідомлення Наджіба Гамадані (XII ст.) та Нізамі Гянджеві, свинцеві пломби на дорогичинській митниці дозволяють прийняти версію про курсування “хутряних грошей” — своєрідних чеків, які на внутрішньому ринку замінювали срібні та золоті гроші. Пізанські та флорентійські банкіри в XIII ст. уже користувалися системою чекових розрахунків. Зв’язки з Пізою існували ще з XII ст. У кафедральному соборі Сан Мартіно в м. Лукка поблизу Пізи знайдено графіті “Лазорь псалъ Яршевичь, Ростиславль”.

Витерті шкірки, опечатані пломбами, могли виконувати роль таких чеків у масовому обігу. Потік арабського срібла припинився у XI ст., а візантійських та західноєвропейських монет не вистачало, карбування власної монети не було тривалим і не могло забезпечити потреби ринку. Звичайно, весь цей період на ринку поряд з “хутряними чеками”, які використовували, напевно, лише купці, курсували як різноманітні монети, так і срібні злитки. Грошова система на базі гривні (початково 1 гривня вагою 51, 19 г срібла = 20 ногатам = 25 кунам = 50 резанам = 150 веверицям) протрималася майже до кінця XIV ст., змінюючи лише вміст срібла. Були різні еталони гривні. Київська гривня виливалась у вигляді шестикутного брусочка, чернігівська — подібна до київської з видовженими кінцями, литовська і татарська — до брусочків овальної форми. Їхня вага коливалася від 163 г у київської гривні до 204 г у новгородської. З XIV ст. стали використовуватися в обігу ординські монети, литовські та чеські срібні, а також монети, які карбувалися для Галицького королівства Владиславом Опольським та Казимиром III. Налагодити карбування монет в Київському та Сіверському князівствах робили спроби Гедиміновичі. Впродовж XV ст. ситуація змінилася на користь польського срібла при широкому використанні монет інших країв, у першу чергу празьких грошів. З XVI ст. в обігу на українських землях були переважно литовські і польські монети.

В основу руської системи мір покладено єгипетські міри, впорядковані при Філетері, правителеві Пергаму (283 — 263 рр. до н. е.), і використані у римській і візантійській системах. Міри довжини мали 4 одиниці: верста = 750 сажнів = 3000 ліктів = 6000 п’ядей. П’ядь = = 22 см. У торгівлі використовувалися ще такі одиниці, як “постав сукна” (30 — 36 ліктів), “штука полотна” (48 ліктів), “штука інших тканин” (30 — 79 ліктів). Користувалися і такими “несистемними” одиницями: “перестріл” (політ стріли — 60 — 70 м), “верження каменя” (віддаль для метальної артилерії — 70 — 90 м), “день” (марш війська за день — 25 — 30 верст). Сипучі тіла міряли кадями, величина яких коливалася в межах 14 — 25 пудів; бочками на 6, 12, 24 і 32 пуди; корцями, рівними 6 пудам і мацами, рівними 8 пудам. Крім цих мір застосовували лашти, рівні 2 тонам, фаски масла, рівні 30 квартам. Пуд пізніше мав 16,4 кг. Рідину вимірювали бочками, відрами і корчагами. Бочка = 10 відрам, корчага — 1½ — 1¾ відра, відро = = близько 9,8 кг. Бочка меду, пива, горілки = 36 — 122 гарнцям, гарнець = = 4 квартам. Масу міряли фунтами (372 — 407 г), каменями (32 — 40 фунтів) та берковцями (10 пудів) ⁴¹. У різних землях та містах міри відрізнялися одна від одної. Їхні еталони зберігались у церквах купецьких корпорацій, а пізніше — при ратушах. Спеціальні службовці стежили за дотриманням мір при торгівлі. Із запровадженням Магдебурзького права ця система продовжувала вдосконалюватися.

Внутрішня торгівля відбувалася через міські торги та ярмарки. Кожне місто мало щотижневі торги, на яких здійснювався обмін товарами з сільськогосподарською округою. Кожне місто мало принаймні один ярмарок на рік. П’ять ярмарків проводилося в Самборі, по чотири — у Жовкві, Снятині, Новокостянтинові, Борщові, Копайгороді, Касперівцях. По три ярмарки мали Чернігів, Ярослав, Тернопіль, Золотий Потік, Торчин, Шаргород, Бар, Зборів, Броди, Фельштин, Гусятин, Володимир, Чорний Острів, Фастів. У Жовкві ярмарок тривав до 6 тижнів, в Ярославі — 4, по два тижні тривали ярмарки в Чернігові, Бродах, Володимирі і Житомирі. Знамениті ярмарки в Язлівці, Ярославі, Перемишлі, Снятині привертали увагу купецтва сусідніх країн. На ярмарках у Перемишлі продавали десятки тисяч голів худоби. З кінця XV ст. на великих ярмарках почали укладати угоди (контракти) на оптову купівлю-продаж різноманітних товарів.

Організаційні форми міжнародної торгівлі змінювалися повільно. Купецькі каравани, що вирушали у далекі краї, закупляли експортні товари. Подібно чинила і княжа скарбниця, представники або довірені особи якої брали участь у таких караванах. Зібравши караван і найнявши обслугу, купці вирушали в дорогу. По дорозі до них приєднувалися купці з розташованих на їхньому шляху міст, які не могли спорядити самостійні каравани. За приєднання до чулсого каравану, напевно, треба було платити. Продавши свої товари за кордоном, купці закуповували товари, які можна було вигідно продати вдома. Вдома вони збували на ярмарках або торгах оптові партії перекупникам, що вели роздрібну торгівлю.

Міські ремісники реалізовували свої вироби самотужки. Вони намагалися працювати за гарантованими замовленнями, через що цехові статути старанно регламентували чисельність майстрів і кількість замовлень залежно від можливості збуту. Партачі могли реалізувати свої вироби лише на ярмарках. Не тільки княжа чи урядова скарбниця, а й магнати брали участь у торговельних операціях через своїх представників. З часом торговельні шляхи ставали безпечнішими, особливо на Заході. Це дозволило окремим купцям вести свої операції самотужки. Близько 1324 р. міська рада Володимира звернулася з листом до ради м. Штральзунда (північна Німеччина), підтверджуючи, що купці — брати Миколай і Бертрам Русини — є громадянами Володимира. Корабель з їхніми товарами, повертаючись із Фландрії, зазнав аварії біля о-ва Рюген, і купці втратили 34 сувої іпрського, турнейського та поперінгського сукна. Рада Володимира просила допомогти купцям повернути втрачені товари.

Перевізники та бродники займались обслуговуванням купецьких переправ, волоків, бродів. У містах ставили гостині двори (караван-сараї) для купецьких караванів (звідси назва дільниці Карвасари у Кам’янці на Поділлі), зростала кількість корчм для подорожників. У дні ярмарків під стінами міст виникали цілі купецькі табори. Десятки крамниць торгували на ринках великих міст. Зберігся опис львівського ринку М. Ґруневеґа (1601 — 1606): “У цьому місті, як у Венеції, стало звичним зустрічати на ринку людей з усіх країн світу в своїх одягах. Угорців у їхніх малих магерках, козаків у великих кучмах, росіян у білих шапках, турків у білих чалмах. Ці всі — у довгому одязі, а німці, італійці, іспанці — у короткому. Місто віддалене від моря понад 100 миль. Але коли побачиш, як на ринку при бочках малмазії вирує натовп крітян, турків, греків, італійців, зодягнених ще по корабельному, видається, неначе тут порт за брамою міста”.

Вивозили-за межі краю хутра білок, горностаю, куниць, ласок, лисиць, бобрів і зайців, шкури кіз, віск і мед, риб’ячий клей, бобровий жир, янтар, лісові горіхи, сіль, соколів, ювелірні вироби, баранів і волів, а також рибу. З часом предметами експорту стали зерно, поташ, попіл, деревина, льон і ремісничі вироби. Предметами імпорту впродовж всього часу залишалися сукно, шовкові та інші тканини, предмети розкоші і парфумерія, предмети озброєння і кольорові метали, а пізніше прянощі та сіль. У торгівлі між князівствами і всередині них, а потім у торгівлі між містами до цих предметів приєднувалися найрізноманітніші ремісничі вироби. Всі предмети першої необхідності населення сільської округи могло купити на щотижневих торгах у найближчому місті, решту — на ярмарках у тому ж місті.

У домонгольський період основний міжнародний шлях проходив з Булгару на Волзі через Чернігівську землю на Київ — Галич — Перемишль — Краків — Прагу — Реґенсбурґ — Трір. Після монгольської навали цей шлях не перестав функціонувати. Змінилися лише його вихідні пункти. Ординські міста у Поволжі, куди надходили хорезмійські, кавказькі і китайські товари, стали недоступними через конкуренцію з боку російських купців. З початку XIV ст. київські та чернігівські купці вже не їздили далі Москви, Рязані та Володимира. Реекспорт східних товарів через територію російських князівств не був вигідним. Східні товари стали надходити через ординські міста в Причорномор’ї та Крим. До Києва, Чернігова та інших міст Лівобережжя йшов старий дніпровський шлях з відгалуженнями по Ворсклі, Пслу, Десні та Сейму. На цьому шляху виникли такі ординські міста, як Кучугурське городище, Тавань, Кінське городище, городище біля річки Самари. Всі вони занепали у XV ст. Великий князь литовський Вітовт намагався відродити цю торгівлю. Він збудував митницю в Тавані і заснував поблизу гирла Дніпра фортецю Дашків, яка пізніше стала турецьким опорним пунктом Очаковом, а заразом і торговим центром. З кінця XVI ст. поважним центром тут стала Запорозька Січ та пов’язані з нею оселі біля перевозів.

Розпад Золотої Орди і занепад ординських міст на Лівобережжі, а також поява наприкінці XVI — на початку XVII ст. ногайських орд зменшили інтенсивність торгового обміну на цьому шляху. Проте, незважаючи на постійну конфронтацію з часів появи Кримського ханства, торгівля тут не завмирала. В Криму її центрами були Старий Крим, Кирк-Ер, а потім Бахчисарай, Перекоп та Карасубазар. Правителі Криму — Гіреї — намагались забезпечити функціонування цієї торгівлі. Угоди Криму з Польщею 1540 і 1552 рр. підтверджували свободу торгівлі на території ханства з умовою сплати мита ⁴⁴. Окремі торговельні угоди з Кримом, напевно, мали запорозькі козаки, які вели торгівлю дніпровським шляхом і суходолом — Муравським і Чорним шляхами ⁴⁵.

Зв’язки з кримським князівством Феодоро в XIV — XV ст. йшли через Балаклаву, а після її втрати — через Кирк-Ер на Мангуп. Особливо жвава торгівля відбувалася через генуезькі та венеційські факторії — Кафу, Солдайю (Судак), Тану (Азов), Боспоро, Чіпріко, Чембало (Балаклава). Через ці міста надходила в Україну більшість товарів східного імпорту, а також італійські товари. Вигоду такої торгівлі оцінили не лише в Києві, а й у Львові. Прямий шлях зі Львова через Тавань на Крим і Кафу існував ще в XIII ст. 1379 р. Львів отримав право складу татарських товарів, що дало місту змогу опанувати всю східну торгівлю. Вже 1444 р. місто отримало право складу східних товарів, що забезпечило йому процвітання впродовж наступного періоду.

Особливо інтенсивним був торговельний обмін між італійськими колоніями і Львовом у 1453 — 1484 рр., коли після здобуття турками Константинополя через нього проходив зв’язок цих колоній з метрополією. Не менш активними були торговельні контакти Кафи з Київським князівством, особливо в часи правління Ольґердовичів у XV ст.

Захоплення турками Константинополя, а потім й італійських колоній у Причорномор’ї спонукало частину італійських торгівців переселитися в Україну. Не випадково 1454 р. у руках італійців опиняються городоцька і львівська митниці. Городоцький митник К. Ґвардія де Санто Ромуло незабаром купує маєток у Великому Любені. Київським митником 1499 р. став Миколай Фрязин. Турки намагалися підтримати рівень торгівлі у захоплених містах. Однак, хоча Кафа і залишилася порівняно великим містом, її значення як основного центру імпорту східних товарів в Україну перейшло до Стамбула. Збереження Кафою певної ролі в торгівлі під турецьким пануванням було пов’язане передусім з торгівлею невільниками, яких постачало Кримське ханство, та предметами розкоші, що воно їх споживало. Купці з України продовжували відвідувати Кафу, а тамтешні купці — придніпровські міста. Судячи із взаємних претензій з приводу відшкодування втрачених товарів, обсяг цієї торгівлі був досить великим. До самого занепаду Херсонеса в XV ст. не переривалися зв’язки з цим кримсько-візантійським центром.

Іншим відгалуженням чорноморської торгівлі була дністровська торгівля. На місці грецької Тіри на правому березі Дністровського лиману виник ординський Аккерман (з 1360-х до 1484 р. генуезьке Монкастро), потім значний турецький торговельний центр. Важливе значення мали Кілія (в XIV ст. ординське місто), городище Костешти (в XIV ст. також ординське місто), Старий Орхей (одне з найбільших міст Золотої Орди), ряд городищ Дністровсько-Дніпровського межиріччя: Маяки, Велика Мечетня, Хаджибей (попередник Одеси), Солоне, Аргамакли-Сарай, Ак-Мечеть і Баликлей. Пізніше важливого значення набуло місто Тягиня (Бендери). Головним торговельним центром у цьому реґіоні у XIII — XVI ст. залишався Аккерман. Спроби литовського уряду на початку XV ст. перенести основну торгівлю до Хаджибея мали лише обмежений успіх. Тоді через цей порт вивозили галицьке зерно до Візантії. Через Білгород відбувалася торгівля навіть з Кіпром. Після здобуття турками Константинополя 1453 р. вона занепала. У XVI ст. через Хаджибей велася переважно торгівля сіллю. Значення Білгорода зростало із падінням значення ординських міст як центрів торгівлі східними товарами. У 1419 — 1422 рр. ієродиякон Зосима з Москви цим шляхом їздив на прощу до святих місць. У Києві він приєднався до купецького каравану, який поблизу Брацлава переправився через Південний Буг, пройшов татарським степом до Білгорода, звідкіля вже на кораблях поплив до Константинополя.

Туреччина намагалась утримати у своїх руках монополію східної торгівлі. 1455, 1489, 1502, 1555 рр. і при наступних переговорах турецька сторона гарантувала безпеку купцям з Польсько-Литовської держави.

Поряд з Дністровським шляхом пролягав Прутсько-Серетський шлях через старі центри галицької торгівлі — Яський торг, Романів торг, Берладь і Малий Галич (Галац), а також шлях з Коломиї на Чернівці — Сучаву — Ясси — Римнік. Через Дунай і Доростол здавна йшла торгівля з Візантією, Болгарією та південними слов’янами. Напевно, всі міста Нижнього Дунаю, а також Варна, Відін, Месемврія були пунктами цієї торгівлі.

Дністровсько-Прутська торгівля, як безпечніша за Дніпровську, почала переважати. Після падіння італійських колоній центр східної торгівлі перемістився далі на південь, що підвищило значення дністровсько-прутських шляхів. Це намагалися використати господарі Молдови, Волощини та подільські князі. Вже 1375 р. подільський князь Костянтин Коріятович надав краківським купцям право вільної торгівлі на Поділлі і переходу на Татарський шлях до Білгорода ⁵³. Не випадково за контроль над Поділлям між Литвою та Польщею точилася така вперта боротьба у 1392 — 1435 рр. Молдовський господар Олександр 8 жовтня 1408 р. видав грамоту львівським купцям на торговельні пільги. Грамота регламентувала мита, які українські купці повинні були платити в Сучаві, Яссах та інших містах і митницях Молдови. Основними товарами, за які сплачувалося мито, були сукна, шовк, камка, перець, тебенка, тем’ян, грецький квас, мечі і шпаги, шапки й одяг, куниці й інші хутра, шкіра, вовна, віск і срібло, а також вівці, ягнята, свині, коні, риба. Львівські купці дістали право тримати в Сучаві свою факторію. Водночас грамота обмежувала львівським купцям можливості продажу сукна, зобов’язуючи їх продавати його в Сучаві за львівською ціною і дозволяючи перевезення після сплати мита лише в Угорщину та Волощину, що було невигідно. В ці країни європейські сукна завозилися по Дунаю, тоді як реалізація його на східному ринку і обмін на прянощі, парфумерію чи шовк давали чималі вигоди. Грамота 1408 р. була підтверджена пізніше господарем Стефаном Великим.

Волоський господар Мірча Старий 1390 р. та 1409 р. видав хрисовули до львівських купців, а також інших купців з держави Вітовта, куди входила більшість українських земель. Купцям дозволялося торгувати по всій території князівства, сплативши мито в Тирговиште. Волощина була зацікавлена в імпорті сукна, яке привозили львівські купці. Господар Влад II Дракула хрисовулом 1439 р., наданим на прохання Мартина Хміля і Станіслава Дивного, дозволив львівським купцям проїзд через свої землі у Туреччину після сплати головного мита в Римніку, а також місцевих шляхових мит.

Перетворення Львова на головний центр торгівлі зі Сходом активізувало обмін товарів на західному відтинку шляху Київ — Перемишль — Краків — Прага — Реґенсбурґ — Нюрнберґ — Трір, де з XIV ст. місце Галича перейшло до Львова. Не випадково анонімний іспанський географ середини XIV ст. писав, що з Польщею межує “королівство Лева, столиця його — місто Лева”.

Торговельні зв’язки з Іспанією, які, можливо, були започатковані в той час, тривали й далі. Про вивіз до Іспанії воску на початку XVI ст. згадує львівський радник І. Альнпех.

На цьому тракті важливе місце посідала торгівля з Польщею. Головний шлях з Києва пролягав через міста Волині або Поділля на Львів, Городок, Перемишль, Ярослав і далі на Краків. Існували ще дві магістралі з Києва через Волинську землю: Білгород — Ярополч — Котельниця — Колодяжне — Полонне — Кременець — Белз — Червен на Люблін, Сандомир, Краків та Мичеськ — Звягель — Корець — Дорогобуж — Луцьк — Володимир — Устилуг — Холм на Люблін, Сандомир, Краків. Важливим центром торгівлі з польськими, мазовецькими, литовськими, ятвязькими, пруськими і орденськими землями був Дорогичин. В цій торгівлі брали участь всі побузькі міста на чолі з Берестям, з якого вів також важливий шлях на Люблін — Варшаву. Такі міста, як Кам’янець на р. Лісна, правій притоці Бугу, Бранськ на р. Нурець, теж правій притоці Бугу, Більськ на р. Орля, притоці Парова, Сурож на лівому березі Парова, Мельник та ін. переживали піднесення у XIII — XIV ст. Волинські купці намагалися підтримувати тісні зв’язки не лише з Краковом (князь Андрій Юрійович грамотою від 27 серпня 1320 р. підтвердив давні права краківських купців у Володимирі і скоротив розмір їхнього мита з трьох до одного гроша від тяглої худоби), а й з Вроцлавом, Торунем і балтійським побережжям. Як видно із згадуваного вище листа ради м. Володимира до ради Штральзунда, волинські товари доходили далеко за межі Балтики — у Фландрію. Шляхи через Вроцлав і Торунь отримували все більше значення. За цих умов активізувалася конкуренція. 1306 р. Краків отримав право складу, а за привілеєм 1354 р. всі іноземні купці мусили продавати свої товари краківським купцям. Тому львівські купці були змушені освоїти шлях на Сандомир — Радом — Торунь через Городок та Перемишль. Лист старости Руської землі Дмитра Дедька до купців Торуня з 1341 р. із запрошенням приїжджати до Львова, як це мало місце за попередніх князів, грамота князів Кейстута та Любарта Ґедиміновичів з 1340-х рр. із дозволом торунським купцям торгувати в Луцьку, Дорогичині, Мельнику і Бересті та ряд інших документів свідчать про перебіг цієї конкурентної боротьби, значення та розмах торгівлі, що мала давні традиції.

Після входження українських земель у Польсько-Литовську державу торгівля через Західний Буг і Віслу на Ґданськ та Балтику отримала новий імпульс. Насамперед зерно, а далі сіль, поташ, попіл та лісоматеріали були основними продуктами, що вивозилися цим шляхом до Ґданська. Виробництво поташу та попелу, підготовка пиломатеріалів, перевезення товарів до Устилуга та інших портів на Західному Бузі втягувало в цю торгівлю значну частину міського населення Волині, Брацлавщини і західної частини Київщини. Частина товарів перевозилася Сяном через Перемишль. У зв’язку з цим на Сяні та Західному Бузі почало розвиватися будівництво річкових суден. Обсяги ґданської торгівлі постійно зростали. Так, лише плотів з круглого лісу, заготовленого в Прикарпатті, було відправлено: 1556 р. — 65; 1557 р. — 145; 1560 р. — 274 і т. д.

Окрім круглого лісу відправляли балки, дошки, заготовки для річкових суден (щогли, корпаки, кривулі, борти), лати, крокви, паркетні клепки, ґонту і дранки. У 1549 — 1550 рр. лише через дрогобицьку митницю пройшло в цьому напрямку 12 243 возів солі по 6 тис. топок кожний. Багато поташу і попелу вивозили також через Ґданськ. З Ґданська тим же шляхом по Віслі, Західному Бугу та Сяну привозили предмети імпорту — металеві вироби, сукна і тканини, папір. Ці шляхи були найбезпечнішими і обсяги торгівлі через них невпинно зростали.

Про торгівлю з Чехією розповідають єврейські середньовічні автори, зокрема Веніамін Тудельський. У Чехії в XIII — XV ст. був поширений тип залізних висячих замків, аналогічних до київських та галицьких, які мали назву “руських замків”. Через конкуренцію краківських купців шлях до Праги проходив Словаччиною та Моравією. Цим шляхом сукно з Моравії, Сілезії та Чехії йшло на український ринок і перепродувалось українськими купцями далі на схід.

Перемишль і Сянок були давніми центрами торгівлі з угорськими землями. В Угорщину вели шляхи через Дукельський, Лупківський, Ужоцький, Верецький, Бескидський (Воловецький), Торунський та Яблоницький перевали. Найдавніші з них проходили по Вислоку через Ряшів — Коросно — Дуклю на Свидник, Бардіїв і Пряшів та з Сяноку через Лупків на Межилаборець — Гуменне. Обидва шляхи сходились у Перемишлі, де з XV ст. стали проводитися знамениті ярмарки худоби. Зі Львова через Городок і Спас на Ужоцький перевал та з Перемишля через Нижанковичі, Добромиль та Спас можна було потрапити в Невицьке, Ужгород, Михайлівці і далі до Кошиць і Токая. Цими шляхами везли угорські вина, котрі Польща в XV — XVII ст. споживала у великих кількостях. Зі Львова через Стрий та Верецький перевал був ще один прямий шлях на Мукачеве, Берегове (Лампертсас, Береґсас), Токай, Бесермень. На цьому шляху в XIV — XVI ст. головною митницею була Тустань. Тут збирали соляне мито і мито за прогін худоби. Бескидський та Торунський перевали великого значення в торгівлі не мали. З Галича і Коломиї через Яблуницький перевал йшла дорога до Грушева, Хуста і далі через Сатмар, Бистрицю до Брашова в Мараморош та Волощину. Через Грушів проходив шлях на Нодь Баню — Сатмар — Буду. Ще один шлях проходив зі Львова через Снятин і Чернівці на Сучаву і Брашов. 1344 р. угорський король Людовик у грамоті до старости Руської землі Дмитра Дедька скаржився, що галицькі митники брали з кошицьких купців мита вищі, ніж з інших іноземців ⁶². Польськоугорська унія 1370 — 1382 рр. сприяла залученню Львова до угорської торгівлі ⁶³. Інтенсивність карпатської торгівлі теж невпинно зростала впродовж XV — XVII ст.

Баварські, австрійські, а також монети інших герцогів і князів імперії, знайдені на українських землях, дозволяють припускати, що знаменитий шлях з Реґенсбурґа мав численні відгалуження. У спустошеному Батиєм Києві Плано Карпіні зустрів багато європейських купців, серед яких найбільше було австрійців. З Тріра, де закінчувалася ця магістраль, легко було добратися до Франції. Цікаво, що тут у XII — XV ст. всі шовкові тканини називались “руськими”.

Уже в другій половині XIII ст. у Львові була німецька колонія, центром якої був костьол Марії Сніжної. Більшість німців-колоністів були саксонцями та сілезцями, які підтримували контакти з родинними землями через Вроцлав. Вроцлавські купці успішно конкурували з краківськими в питанні торгівлі і українськими землями. Є підстави вважти, що у львівській колонії були і іихідці з Маґдебурга. У Москві зберігається дерев’яна фігура Миколи Можайського, виготовлена у 1320-ті рр. у стилі пізньороманської німецької різьби. Її найближчі аналоги — надгробки архієпископів Фрідріха фон Веттіна (1152) та Лудольфа фон Віхмана (1192) — знаходяться у маґдебурзькому соборі. Як гадають, фігура була зроблена на замовлення митрополита Петра Ратенського (1306 — 1326), який сам був знаним маляром. Фігура могла бути зроблена самим митрополитом або митцем його кола, який був пов’язаний з львівською німецькою колонією, де жили маґдебуржці, зразки різьби яких могли бути в костьолі Марії Сніжної.

Торгівля зі Скандинавією, Ганзейським союзом, Данією і Англією проходила двома потоками з Новгорода на Смоленськ і Київ та з Риги на Полоцьк — Друцьк — Київ з відгалуженнями на Мінськ — Пінськ — Луцьк, Володимир, Степань. Записи лавницького суду міста Львова за 1442 р. свідчать про те, що смоленські купці, які тримали в своїх руках посередництво в цій торгівлі, привозили свої товари аж до Львова. Проте й купці з далеких північних країн діставалися до українських земель, а українські купці їздили до них. Равві Ісаак з Чернігова, який згадується в творі англійського равві Мошеса Ханессі (1170 — 1215) як такий, що тлумачив деякі біблійні слова, порівнюючи їх з руськими, згідно з записами королівської скарбниці, повернув туди борг 132 шилінги 16 пенсів. Англійський вчений Бартоломей (бл. 1190 — після 1250) у своїй енциклопедії “Про властивості речей” опублікував відомості про РусьГалатію, себто про Галицьку землю, підкреслюючи, що мова її населення така сама, як у слов’ян і богемців. Не лише авторам саг, але й творцям географічних трактатів ісландців відомі Київ і Чернігів.

Значне місце в торговельному обміні займала торгівля з купцями Московської держави, Тверського, Рязанського та інших російських князівств. Розпад Золотої Орди і занепад ординських міст привели до того, що вже в XV ст. російські купці стали торгувати з Кримом та причорноморськими реґіонами через українські землі. Причому основний потік товарів йшов через Путивль та Київ, а Муравський, Ізюмський та Кальміуський шляхи через татарську небезпеку відігравали допоміжну роль. Ними користувалися переважно купецькі каравани, які йшли разом з посольствами. Через українські землі проходила і російська торгівля з дунайськими князівствами та Туреччиною. Складність відносин між Московською державою та Литвою і Польщею не могла не відбитися на характері російської торгівлі на українських землях. Жертвами політиків ставали купці, але торгівля не припинялася ніколи. В ній брали участь більшість міст Лівобережжя і частина міст Правобережжя до Житомира, куди заходили московські купці. У XVI — XVII ст. українські купці обмежувалися поїздками до Білгорода, Путивля, Брянська, Рильська, Курська і Севська, рідше до Москви. У XIV — XV ст. у торговельному обміні велику роль відігравали столиці Верхівських князівств, що утворилися на східних кордонах Чернігівської землі. Через Рязань по Оці вони торгували з ординськими містами.

Поряд з вивозом збіжжя через Ґданськ ключову роль відігравав експорт волів. До торгівлі ними були залучені майже всі українські землі. Починаючи з XIV ст., і особливо з середини XVI ст., експорт волів невпинно зростав. Худобу переганяли до Угорщини, Сілезії, Білорусі. В свою чергу в Україну переганяли худобу з Молдови. Лише на щорічні ярославські ярмарки переганяли по 40 тис. волів. 1564 р. на Луків через Парчів переганялося близько 6 тис. волів. Київщина, Волинь, Поділля та Галичина були заповнені чередами худоби, яку переганяли до кордонів. Основну роль відігравав шлях з Поділля та Підкарпаття на Ярослав — Краків — Бжеґ у Сілезії — Лейпциг. За деякими оцінками, можливо перебільшеними, в XVI ст. до Центральної і Західної Європи щороку надходило до 200 тис. голів худоби.

Купецька торгівля мала серйозного конкурента в особі шляхти і магнатів, котрі користувалися правом безмитного збуту худоби, вирощеної у власних господарствах. Таким правом шляхта користувалася і щодо інших продуктів, а також ремісничих виробів, виготовлених партачами у юридиках — ділянках міст, що належали шляхтичам або церкві. Шляхетська торгівля в XVI — XVII ст. дедалі більше витісняла купецьку з цих позицій. У більшості міст єврейські купці поступово зайняли одне з провідних, а в деяких регіонах провідне місце у торгівлі. Певною мірою погіршилися позиції німецьких, польських, вірменських купців. Рівночасно в західному реґіоні участь у торгівлі українського міщанства з другої чверті XVII ст. помітно зменшилася.

Розвиток торгівлі стимулював вдосконалення кредитно-фінансової системи. Якщо прості (власні) векселі використовувалися лихварями як розписки боржників, то векселі на пред’явника набирали рис платіжного запису. На великих ярмарках здійснювалися, нерідко через довірених осіб або тих, які мали відповідно завірені доручення, угоди про оплату і кредитування торговельних операцій у віддалених містах.

Торгівля потребувала відповідних шляхів і транспортних засобів.

Обслуговували транспорт слуги купців, наймані фірмани (часто з власними возами) селяни-кріпаки. Мережа шляхів зростала, але якість їх не поліпшувалася. Мостів було обмаль, переважно на малих річках. Велику роль відігравали броди, що засвідчують назви місцевостей, що виникли біля них, — Броди, Брідниця, Колодрібка (перекручене Колобрідка) тощо. Товари переносили у клунках і саквах (особливо це було поширене в підміській торгівлі), на конях у тайстрах (на гірських стежках і поліському бездоріжжі це часто був єдиний вибір) і особливо — возами, на які навантажували скрині, мішки, тюки, бочки. Швидкість пересування, за даними сусідніх з Україною країв, становила верхи до 35 — 40 км, запряженим двома — чотирма кіньми великим возом — 30 — 40 км. Вартість перевезення часто становила 50-100 % вартості товару.

Надійнішими взимку були санні шляхи, надійнішими і дешевшими влітку — річкові. На пристанях (“палях”) будувалися склади для товарів, шпихлірі для збіжжя, зокрема шпихлірі, що належали шляхтичам і міщанам, були в Устилузі над Бугом, поблизу Володимира. Великими річковими суднами (шкути, ком’яги, дубси), які могли використовувати й вітрило, сплавляли зерно, сіль та інші товари Дніпром, а також Сяном і Бугом до Бісли й далі до Ґданська. Шкутою можна було перевозити 40 — 50 лаштів, ком’ягою — 20 — 30 лаштів, причому ком’яга мала 7 — 9 весел, її обслуговувало 8 — 12 людей. Крім фахових сплавників (“флісаків”), плоти й річкові судна часто обслуговувалися селянами. Частина суден поверталася з ґданськими товарами, а інші — продавали на дерево. На дерево (для експорту) продавали і плоти, якими сплавляли зерно. Валка возів львівських купців, переважно вірменів, прибувши до Києва, перевантажила товари на куплені там дві ком’яги (“такі самі, як судна на Віслі, але так криті дошками, що дощ не може пошкодити товарів, а люди працюють на палубі, а не на бортах при палубі”). Подолавши шлях Дніпром та Десною до Чернігова, купці перевантажили свої товари на сани; до Москви дісталися через три місяці.

Як і все в тодішньому житті, так і участь в торгівлі супроводжувалася певними звичаями, ритуалами. Звичаєвим правом передбачалося скріплення угод могоричем, який інакше називали ще літкупом (з німецької). Відповідно до певного ритуалу проводилися вибори керівника каравану, якого під тюркським впливом почали називати “караван-баші”. Як і в інших заняттях, також і в купецтві істотна роль належала релігійним обрядам. Серед купців і подорожників популярними були, зокрема, молитви до св. Миколая.

Зрозуміло, що торги, ярмарки, гостині двори, спільний шлях у караванах були місцем зустрічі різних культур, світоглядів, а місцевості, через які пролягали найважливіші торговельні шляхи, ставали містком не лише між краями, але й між цивілізаціями. Ці контакти мали вплив на всі сторони життя — від запозичення і впровадження нових технологій ремесла до формування ментальності людей.

 

2. Основні галузі господарства людей

 

Лови. Сільське господарство в різні часи відрізнялося від нинішнього одною важливою прикметою: воно далеко більше було залежне від дикої природи, ніж тепер. Хліборобство, що сьогодні є головним заняттям українського населення, спочатку не мало великих успіхів і лише під кінець княжої доби дійшло до повного розвитку. Так само не дуже успішно йшло розведення худоби. Натомість — принаймні в ранні часи — більшість людності віддавалася ловам і рибальству, яким сприяли природні обставини.

Багата первісна природа давала людині легкий і вигідний прожиток. Великі пущі й незаселені степи ховали в собі безліч усякої звірини, а ріки й озера повні були риби. З великої звірини у княжі часи згадуються зубри, тури, олені, лосі, ведмеді. Зубри водилися ще тоді й у Галичині: Ярослав Осмомисл уладжував на них лови на честь грецького царевича Андроніка Комніна. Назви осель Зубря, Зубряче, Зубрець тощо вказують тепер, де були головні гнізда цього великого звіра. Ще більше поширений був тур, предок домашнього вола і подібний до нього постаттю. Він був чорної масті, з ясною смугою вздовж хребта, без гриви, з великою головою, товстою шиєю й невеликим підгруддям. Могутні його роги виходили з черепа майже під прямим кутом, були похилені наперед, а потім кінцями загиналися назад. Визначався дикістю й відвагою. Літописець уживає порівняння: «хоробрий, як тур». Був небезпечний так само, як зубр, кидався на ловця й не раз підкидав його рогами разом із конем. Тури перевелися в Україні десь при кінці XVI в.

У степу водилися також дикі коні, яких пізніше звали тарпанами. Дикий кінь був менший від господарського, мав велику голову, коротку морду, гострі вуха, товсту шию, широкі груди, прямий зад; масті був мишастої, з темною смугою вздовж хребта, грива й хвіст чорні. Тарпани жили великими табунами, по 50 — 60 голів.

Із дрібної звірини цінувалися найбільше ті, що мали гарне хутро. З найстарших звісток літопису видно, що найбільше пошукували білок, тобто попелиць (як їх тепер у торгівлі називають), і чорних куниць; їхні шкурки уживали спочатку навіть замість дрібної монети. Але вже у княжі часи їх дуже винищено, і ці шкурки йшли до нас із Литви, де сила звірини заховалася в непрохідних пущах. Бобер згадується рідше, але й він мав свою ціну. Маємо згадки про боброві рукави княгинь та про боброві тули — сагайдаки. Рідко згадується рись. Щось інше від неї був «лютий звір», що кидався згори на ловця й міг повалити людину з конем.

Степи були повні всякої звірини. Один подорожній, що переїздив через степову смугу 1392 р., прямуючи до моря, пише: «Була це дорога гірка й томлива; нічого не було видно, ні города, ні села; ніде не бачити людини, тільки пустині великі і звірів сила: кози, лосі, вовки, лисиці, видри, ведмеді, бобри й птиці: орли, гуси, лебеді, журавлі та інші». На дрібну звірину полювали задля дорогоцінного хутра. З України йшли великі транспорти цих шкурок у південні й західні землі.

На лісову звірину полювали також задля м’яса, особливо перед воєнними походами, щоб забезпечити військо поживою. Лови відбувалися у різні способи. Звіра гонили на конях з луками або йшли проти нього пішки з рогатиною; також заставляли сила, тенета або завішували на деревах великі сіті _ перевіси. Терени, призначені на лови, звалися ловища або перевісища. Князі видавали окремі розпорядження, де й як мають відбуватися лови. Кращі райони залишали для себе на двірські лови. Закони про ловища встановила вже княгиня Ольга. Бували також лови з нагінкою: кличани криком наганяли звірину. Окремі псарі пильнували ловецьких псів. На птицю полювали з привченими до ловів соколами або яструбами. Ловами займалися цілі села, як ще дотепер вказують назви Козильники, Сокільники, Бобровники та ін.

Над ріками були окремі оселі риболовів. Рибу ловили вудками, сітями й великими неводами та мережами. На більшу рибу уживали також гарпуни у вигляді тризубів. Риболовлю проводили також на Чорному морі, на гирлах Дніпра та Дунаю. Галицькі риболови спускалися Дністром через море аж до вустя Дунаю.

Скотарство та бджільництво. Поволі поруч із ловецтвом поширювалося скотарство. Наші предки самі вивели деякі породи худоби, приручуючи диких звірів. Так деколи удавалося дикого коня тарпана «вибити з дика», хоч це не була легка справа. Рогату худобу українці розвели, мабуть, з освоєних турів: сірі українські воли виказують своєю будовою велику подібність до давніх турів. Але багато порід худоби й коней приходило до нас з Азії, від степовиків, що тільки й жили зі скотарства. Про це оповідає близько 950 р. грецький цісар Константин Порфирородний: «Русь старається мати згоду з печенігами, бо від них вона купує корови, коні й вівці і з того живе легше і вигідніше, бо цієї худоби нема зовсім на Русі». І пізніше з походів на половців наше військо приводило як здобич цілі стада худоби, коней, овець і навіть верблюдів.

Худобу випасали головно у степах, «полях» або по лісових полянах. Були окремі назви пастухів різного роду, наприклад овчухи і волухи. Але у княжі часи худобу тримали тільки для власної потреби, задля молока й м’яса; про вивіз худоби на чужі торги ще нічого не чути.

Коней в Україні спершу було небагато, й тому князі мусили наймати собі на службу всяких степовиків, що славилися як добрі вершники. Дуже часто в українськім війську стрічаємо печенігів, торків, половців та ін., що творили кінні відділи. Деколи князі осаджували кочовиків на своїх землях, зобов’язуючи їх розводити княжі стаднини. Так, село Торки у Перемищині має назву від степового племені торків, що осіли тут ще у княжі часи. Ще в XVI в. мешканці цього села і кількох сусідніх тільки тим і займалися, що доглядали державної стаднини і хвалилися, що мають на це грамоти князя Льва. Літописи згадують деколи про великі стада коней. Так, в 1146 р. у чернігівського князя Святослава в Рахнах на Чернігівщині було в лісі 3000 стадних кобил і 1000 коней. Не тільки князі й бояри мали свої стаднини, але й у селян було досить коней. Перед походом на половців 1103 р. князі радили над тим, коли виходити на ворога, щоб селянам не пошкодити в польових роботах з кіньми. Волинський князь Володимир Василькович перед смертю 1288 р. роздав свої стада «убогим людям, у кого нема коней, і тим, що їхні коні згинули у війні з Телебугою» (татарським ханом). Нагляд над княжими стадами мали вищі урядовці, що звалися конюшими, а коней обходили звичайні конюхи. Кожний власник значив своїх коней окремими п’ятнами.

З домашньої птиці розводили тоді курей, качок, гусей. У відомім переказі про помсту Ольги над деревлянами оповідається, що деревляни тримали голубів у голубниках. Згадуються також освоєні журавлі й лебеді.

Дуже високо стояло у ті часи бджільництво. Бджіл тримали у бортях, тобто лісових дуплах, або у видовбаних колодах. Тому пасічників звали бортниками. Власники бортей означували їх своїми знаменами. За знищення борті або зрубання знаку на ній, або за крадіж колоди тодішнє право визначало гострі кари, бо пасічництво давало великі доходи. Мед уживався не тільки як їжа, але вироблювали з нього улюблений напій, а віск слугував для виробу свічок. І мед, і віск у великій кількості вивозили на продаж до Візантії та інших країн; в експорті України пасічні продукти стояли на першому місці.

Хліборобство. Управа ріллі спочатку була тільки другорядним, додатковим заняттям населення. Ловців, рибалок і пасічників було далеко більше, ніж хліборобів. Люди не відчували потреби сіяти багато збіжжя, бо лісові ягоди, звірина та мед вистачали їм на щоденний прожиток. До того ж небагато було вільних просторів, що надавалися під засів; треба було корчувати ліси, прочищувати землю й приготовляти її під збіжжя. Хліборобство поширилося спочатку в смузі лугів, де ліс був рідший, і лише пізніше перейшло в «лісову сторону». Але вже в часах княгині Ольги хлібороби ввійшли у Полісся, й тамошні деревляни, як каже літопис, «роблять ниви свої і землю свою».

Збіжжя звалося загально жито. Найбільш поширені роди збіжжя були: жито (звалося рожь), пшениця, овес, ячмінь, просо. У ранні часи чи не найбільш поширене було просо; згадують про нього різні письменники. Зрештою, відповідно до підсоння, у північних землях більше сіяли жита, у південних більше пшениці. Так, волинський князь Володимир у Бересті завів дань із вівса й жита; знову ж у Галичині князь Данило дає чернігівському князеві Михайлові на прожиток пшеницю; «татарські люди» на Поділлі сіяли пшеницю й просо. Зовсім нема згадки про гречку.

Хліборобські знаряддя на початках були дуже примітивні. Деякі племена вживали довго старосвітського рала, що було зроблене лише з дерева; потім усюди поширився краще вироблений плуг із залізним лемешем. Орали не тільки кіньми, але й волами; так в однім оповіданні згадується супруга волів (пара). У княжі часи з хліборобського знаряддя згадуються ще мотика, рискаль, лопата, рогалія (рід мотики), борона, серп, коса, граблі, ціп. Зрештою про хліборобські заняття знаємо тільки те, що орали землю, скородили, сіяли, відбували жнива, складали снопи в стоги, молотили на току, віяли зерно.

Давнє хліборобство так само, як у наші часи, терпіло не раз від елементарних катастроф. Деколи через велику посуху або надмірні дощі збіжжя не родилося. Такий недорід трапився, наприклад, у 1193 р., і через те настав голод. Печерський Патерик згадує також про інші «голодні літа». Дуже часто в ті часи шкодила засівам сарана. Від степу налітали пожерливі комахи й нищили всяку рослинність. Під 1094 р. читаємо в літописі: «Прийшла сарана на руську землю 26 серпня і поїла всякі трави й багато збіжжя; не чували про це від перших днів у землі руській, що бачили очі наші». Такі записи стрічаємо й пізніше в різних роках.

У пізніші часи хліборобство займало все більші простори й здобувало більше значення в господарстві. В половині XII в. під час опису війни у Київщині та Чернігівщині всюди згадуються запаси збіжжя; в одному сільці князя Ігоря на гумні стояло аж 900 стогів. Збіжжя вистачало не тільки на потреби України, але йшло воно й на експорт, головно в північні землі. Новгород Великий часто був залежний від українського довозу; в 1141 р. настав там голод, бо через війну не надійшли туди транспорти збіжжя з України.

Хліборобство розвинулося сильно також на західних землях, у Галичині й на Волині. Збіжжя вивозили аж у Литву. В 1279 р. був великий голод у литовській землі, і плем’я ятвягів прислало послів до володимирського князя Володимира Васильковича: «Господине княже Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, надіючись на Бога на твоє здоров’я. Господине, не помори нас, але перекорми нас для себе; пошли, господине, до нас збіжжя своє продавати, а ми радо купимо: чого схочеш, чи воску, чи білок, чи бобрів, чи чорних кун, чи срібла — ми радо дамо». Князь вислав збіжжя човнами Бугом на Нарву, але під Пултуськом поляки напали на транспорт, людей повбивали, а збіжжя забрали. Через те прийшло аж до війни з Польщею.

У княжі часи поширилися також головні роди культурних рослин. Знали вже тоді горох, боби, сочевицю, часник, цибулю, ріпу, льон, хміль. У більших містах були вже й більші городи; у Вишгороді під Києвом місцеві городники мали навіть свою організацію і свого старшого. До поширення городництва й садівництва дуже причинилися монастирі. У Патерику читаємо, що чернець Григорій заклав «малий огородець, де сіяв зілля й дерева плодовиті», а чернець Святоша «насадив своїми руками огород». Зі фруктових дерев були відомі тоді яблуні, груші, черешні, сливи, горіх. Мабуть, уже в ті часи пробували плекати також виноград.

Ремесла. Слов’яни від найдавніших часів знали примітивні ремесла, що служили щоденним потребам: як оброблювати дерево, шкіру, ріг, робити полотно, виробляти посуд та ін. З розвитком культури ремесла щораз удосконалювалися почасти завдяки місцевим винаходам, а головним чином під впливом культурніших сусідів. Спочатку найбільше користали ми зі Сходу, від персів і арабів, від X в. став переважати вплив Візантії, а від XII в. все більше помітні стали впливи Заходу, головно Німеччини.

У буйних пущах, де жили спочатку слов’яни, розвинулися дуже скоро деревні промисли. У княжі часи знаємо вже кілька різних назв для ремісників, що обробляли дерево: древоділи, плотники, городники (що ставили городи), мостники. Ці теслі мали власні організації зі своїми старійшинами. Були також окремі ізвозники, що звозили дерево до міста. На теслярську техніку вказують такі вислови, як рубити хороми (будувати з дерева будинки), тесане дерево, тесла (окремий вид сокири). «Мідяна сокира від сухого дерева сама нищиться», — наводить приповідку Кирило Турівський.

З дерева робили всяке господарське приладдя і все потрібне до обстанови хати. Згадуються вози, сани, столи, ліжка, лави, стільці, відра, каді, бочілки, ковші, ложка, лопата, колибель (колиска), ступа, драбина, врешті корста — домовина. Вироблювали також рогожі, плели великі коші й менші кошниці.

Високо стояли шкіряні промисли, головно ж гарбарство та кушнірство. Свіжа шкіра звалася кожа, виправлена — усна, або усніє. Звідси походять назви кожевник і уснар для гарбаря й кушніра. При обробці шкіри уживали усніяний квас, тобто гарбарський квас. Шкіру м’яли руками, як це видно з оповідання про Кожум’яку. Знаємо різні назви ремісників, що користувалися шкірою: швець — означало й шевця, й кравця, сідельник робив сідла, тульник виготовлював тули — сагайдаки для стріл.

Ткацтво було відоме слов’янам від давніх часів. Це був жіночий промисел. Жінки пряли прядиво з льону чи конопель, при чому вживали куделю й веретено. У слов’янських могилах часто стрічаємо пряслиця, вироблені з камінчиків, що їх насаджували на веретена. Потім ткач або ткаля вироблювали полотно на кроснах. Спочатку були відомі у нас тільки грубі полотна, що їх звали товстинами; таких полотен уживали також на вітрила до кораблів. Пізніше навчилися вироблювати тонше полотно, тончицю, а також різнорідні оздобні тканини: полавочники, скатерті, убруси. З вовни плели різні частини одежі, як клобуки — шапки, або копитця — рід панчох. Здавна також робили в нас сукно, але просте, грубе. Тонші сукна, а також шовки й усякі дорогоцінні матерії привозили з-за кордону, з Візантії та з Західної Європи.

З мінеральних промислів найскорше розвинулося гончарство. У могилах і давніх селищах віднайдено багато останків давнього посуду, так що можемо стежити за розвитком кераміки від простих горщиків, ліплених руками, до дуже гарних мистецьких виробів. У княжі часи вироблювали по більших містах цеглу і з неї будували мури міст та визначніші церкви й світські будови. В деяких околицях знали також виріб скла. Такі назви, як стекляник (скляр) і стекляна кузня, вказують на техніку скляних виробів. Багато скляного посуду привозили до нас із Візантії та з Заходу.

У багнистих околицях, головно на Поліссі, була у нас залізна руда, яку з дуже давніх часів почали обробляти на всяке знаряддя. Ковач, кузник, кузнець — це три давні назви коваля. З ковальського знаряддя згадується наковальня (кувадло), молот, кліщі і ковальський міх. «Не вогонь розжарює залізо, але подув міха», — каже Данило Заточник. Залізні вироби були дуже різнорідні: сокири, топори, долота, свердла, пили, мотики, рискалі, ножі, цвяхи, шила, голки, вудки, замки, коси, серпи, рала, всякого роду зброя. Кували не тільки залізо, але й інші метали. В Холмі за Данила згадуються «кузнеці заліза, міді та срібла».

Згодом поширилася по Україні також умілість відливати метал. Перші вироби цього роду — це монети, що появилися в нас за Володимира Великого. Потім розвивається й дзвонарство. У перші християнські часи не вживали в нас дзвонів, а тільки била, або клепала, — дерев’яні або металеві плити, по яких били молотком. Дзвони перший раз в Україні згадуються в Путивлі 1146 р.: князь Ізяслав забрав «колоколи» з Церкви Вознесіння. Але у Новгороді Великім дзвони були вже 1066 р., певно, й до нас вони прийшли скорше. Що у нас виливали дзвони — про це оповідає виразно Галицько-Волинський літопис 1259 р.: король Данило до нових церков у Холмі «дзвони привіз із Києва, інші вилляв тут». При церкві св. Юра у Львові зберігся один дзвін із княжих часів з датою 1341 р. Крім дзвонів, наші відливачі робили також інші роботи, наприклад, відливали з міді або олова церковні помости, дахи церков та інше.

Торгівля. Не всі околиці мали однаково розвинене господарство. У деяких сторонах високо стояло хліборобство, в інших — скотарство чи ловецтво. Скоро виникла потреба обмінювати різні продукти та вироби. Такий обмін відбувався передусім у місті на торзі. У Києві було велике Торговище на Подолі і Бабин торжок перед княжим двором у Новому городі. Були ще й інші торги — разом вісім. Подібні торговища були й по інших містах.

Літописи подають деякі риски, як виглядав тодішній торг. До міста їдуть шляхами «купці на возах з тягарами важкими», рікою пливуть човни з крамом до пристані. На торговище приходять ченці з клобуками, «копитцями» й іншими монастирськими виробами, продають їх і за те купують хліб для монастиря. Були уже й спеціалісти-купці, що вдосконалювалися на одному роді торгівлі, наприклад продавці домовин. Поруч із християнськими купцями скоро появляються жиди. В Києві вони мали свою окрему дільницю коло Жидівських воріт. Догляд над торгами тримали княжі митники; вони збирали сплати на мостах (т. зв. перевіз) і на торзі — торгове і мито. Митники були також урядовими свідками при купівлі й продажу, сповіщали публічно на торгах про всякі втрати, крадежі і т. д.: «як хто загубить коня або зброю, або убрання — заповідає на торзі».

У внутрішній торгівлі велике значення мала сіль. Добували її в Україні у двох місцях: у кримських озерах й лиманах та на галицькому Підгір’ї. Коли дикі орди опанували степи, сіль ішла майже виключно з Галичини. Продавали її навіть у Києві. Довозом солі займалися соляники, або прасоли, що по всій Україні розвозили возами цю цінну копалину.

На вивіз за кордон йшли з України спершу тільки продукти лісового господарства. Шкіри й хутро, мед і віск — це весь добуток, що продавали з України до Візантії та на східні ринки. У давні часи велася також торгівля невільниками, але християнство поклало їй кінець. У пізніші часи піднялося значення хліборобства, і, як уже знаємо, наше збіжжя йшло значними транспортами на північ, а треба думати, також на Чорне море.

Осередком вивозової торгівлі довгі часи був Київ. Ранньою весною з лісових земель привозили до Києва однодеревні — човни, вироблені з одного пня; у київській пристані корабельні майстри пристосовували їх до дороги на море. До Києва з’їздилися купці з усіх більших городів і привозили свої продукти. Транспорти йшли під контролем уряду: купець діставав від князя срібну печать, ніби легітимацію, або грамоту, у якій було означене число кораблів: «послав я кораблів стільки…» У червні човни випливали з Києва. Під Витичевом, яку милю від столиці, стояли ще два-три дні, чекаючи, поки зберуться всі човни. Купці відправлялися Дніпром все в більшому числі, озброєні, бо у степах можна було сподіватися напасті від кочовиків. Коло більших порогів витягали човни на берег і переносили їх на плечах або линвами протягали повз берег. Нижче порогів купецька флотилія відпочивала коло острова св. Етерія (тепер Березань). Далі їхали вздовж західного берега Чорного моря аж до Константинополя. Це була «страшна й небезпечна, важка й трудна дорога», — оповідає грецький цісар Константин Порфирородний.

У Царгороді українські купці залишалися по кілька місяців. Бувало їх не раз по кількасот — так що греки боялися пускати їх до міста. Їх поміщували у передмісті коло церкви св. Маманта, або «у святого Мами», як у нас говорили. Тут вони вели свої торгові діла, купували потрібний крам та корабельні припаси. У часи князя Олега наше купецтво мало в Царгороді свої особливі права: не платило ніякого мита, діставало від уряду потрібні харчі, т. зв. місячину: хліб, вино, м’ясо, рибу, овочі; могло також користуватися публічними лазнями, «скільки схочуть».

Із Візантії приходили до нас дорогоцінні тканини, особливо шовкові: паволоки і коприни, металеві вироби, прикраси з золота й срібла, посуд глиняний й скляний, вино, південні овочі, всяке східне коріння, як перець та імбір. Матерії, прикраси і зброю привозили до нас також із Персії, Сирії та Єгипту через Каспійське море. Від степових кочовиків (печенігів, половців та ін.) Україна діставала коні, воли, вівці. З північних околиць Східної Європи йшли транспорти рідкого хутра, як соболі, горностаї тощо. Залізні вироби, особливо зброю, доставляла Швеція, де була найкраща залізна руда. З Західної Європи приходили промислові вироби, особливо сукно з Фландрії, також тонше полотно, металеві предмети, оселедці, напої. З Угорщини йшли добрі коні, т. зв. фари, і метал з карпатських копалень.

Чужі купці, т. зв. гості, часто бували в Україні й по більших містах мали свої колонії. Так, у Києві були греки, італійці, німці, хозари; у Володимирі на Волині німці мали свою окрему громаду; крім них, жили також купці з Криму. В Галичі була німецька колонія, у Львові — німці й татари.

Західні українські землі вели живу торгівлю з Польщею, Німеччиною, Чехією та Угорщиною. Вивозили свої продукти, як віск у великих кругах, шкіри й шкірки, а також східний крам — шовк, коріння, перець та ін. Галицькі купці мали власні кораблі на Балтійському морі й привозили з Заходу сукно, полотно, метал і всякі інші промислові вироби.

 

Висновок

У процесі діяльності людина вступаючи у взаємодію з природою, з іншими людьми, виробляє різноманітні матеріальні і духовні цінності. Здійснюється це окремими людьми, сім’ями, колективом або всім суспільством і називається господарством. Господарство існувало вже тоді, коли первісні люди займалися збиральництвом дикорослих плодів, ягід, грибів, рибальством та полюванням з метою одержання продовольства, шкур, матеріалів, вчилися готувати сирі продукти до вживання, будувати, примітивне житло – курінь, землянку, виготовляти мисливські чи рибальські знаряддя. Таке господарство називалося натуральним, бо виготовляло продукти для самих виробників. З появою обміну продуктами господарської діяльності воно стає товарним.

В Україні активний розвиток товарного виробництва розпочався у ХVIII-ХІХ ст. Позаяк територія України тривалий час перебувала у складі інших держав, то її господарство було складовою частиною національного господарства цих країн. Тільки із здобуттям Україною незалежності її господарство стало національним господарським комплексом (слово “комплекс” означає сукупність взаємозв’язаних об’єктів, що становлять єдине ціле).

На сучасному етапі Україна зі своїм національним комплексом є складовою частиною світового господарства. Тобто вона має економічні зв’язки з національними комплексами багатьох країн, обмінюючись з ними товарами, науковою інформацією, робочою силою тощо. Первинними ланками господарства є підприємства і установи. Підприємства (заводи, фабрики, шахти) виробляють певну продукцію, а установи (лікарні, вузи, театри) надають різні послуги.