ЗМІСТ

Вступ

1. Проголошення Української Народної Республіки
2. Перша українсько-радянська війна (кінець 1917–весна 1918 рр.)
3. Гетьманський переворот
4. Друга українсько-радянська війна
5. Директорія УНР
6. Третя українсько-радянська війна
7. Західноукраїнська Народна Республіка

Висновки

 

Рекомендована література

Бойко О. Формування території української незалежної держави в діяльності Української Центральної Ради (1917–1918 рр.). – К.: Ін-т історії України НАН України, 2007. – 63 с.

Верстюк В.Ф., Пиріг Р.Я. М.С. Грушевський: Коротка хроніка життя та діяльності. – К.: Либідь, 1996. – 144 с.

Верстюк В.Ф. Українська Центральна Рада: Навч. посіб. – К.: Заповіт, 1997. – 344 с.

Верстюк В.Ф., Осташко Т.С. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. – К., 1998. – 254 с.

Верстюк В.Ф. Махновщина: Селянський повстанський рух на Україні (1918–1921). – К.: Наук. думка, 1991. – 368 с.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1920: Документи і матеріали. У 2 т. / Ред. кол.: В. Верстюк (відп. ред.) та ін.; Упорядн.: В. Верстюк (керівник) та ін. – Т. 1. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2006. – 688 с.

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1920: Документи і матеріали. У 2 т. / Ред. кол.: В. Верстюк (відп. ред.) та ін.; Упорядн.: В. Верстюк (керівник) та ін. – Т. 2. – К.: Вид-во Олени Теліги, 2006. – 744 с.

Золотарев А. Із історії Української Центральної Ради. – X., 1922.

Корольов Г. Український федералізм в історичному дискурсі (XIX – початок XX століття). – К.: Інститут історії України НАН України, 2010. – 150 с.

Кудлай О.Б. Створення та діяльність народного міністерства міжнародних справ Української Народної Республіки (червень 1917 – квітень 1918 pp.) / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2008. – 116 с.

Лупандін О.І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. / АН України. Інститут історії України. – К., 1994. – 42 с.

Пиріг Р.Я. Гетьманат Павла Скоропадського: між Німеччиною і Росією / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2008. – 209 с.

Пиріг Р.Я. Українська гетьманська держава 1918 року. Історичні нариси / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2011. – 336 с.

Реєнт О.П. Павло Скоропадський / Сер. «Особистість і доба». – К.: Альтернативи, 2003. – 304 с.

Реєнт О.П. Українська революція і робітництво: Соціально-політичні та економічні зміни 1917–1920 рр. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1996. – 265 с.

Сідак В., Осташко Т., Вронська Т. Полковник Петро Болбочан: трагедія українського державника: Наукове видання. – К.: Темпора, 2009. – 426 с: іл.

Терещенко Ю., Осташко Т. Український патріот із династії Габсбургів: Науково-документальне видання. Видання друге, доповнене. – К.: Темпора, 2011. – 408 с.: іл.

Тимченко Р.В. Відносини Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки (листопад 1918 – квітень 1920 pp.). – К.: Інститут історії України, 2013. – 347 с.

Устименко В.М. Етнонаціональна політика як фактор державотворення в Україні (1917–1920 рр.) / НАН України. Інститут історії України. – К.: Інститут історії України, 2010. – 144 с.

 

1. Проголошення Української Народної Республіки.

У нових умовах, коли Тимчасовий уряд припинив своє існування, а влада в Києві та в інших містах та регіонах перейшла до УЦР, остання заявила про свою готовність узяти на себе відповідальність за долю українського народу.

20 (7) листопада 1917 р. УЦР видала Третій універсал. Цим документом було проголошено Українську Народну Республіку у федеративному зв’язку з Росією (незрозуміло тільки, якою саме – «червоною» чи «білою») і визначено її межі, котрі охоплювали більшість етнічних українських земель. З політичних міркувань поки що не говорилося про інші етнічні українські землі, насамперед про Галичину, Північну Буковину і Закарпаття, які були під австро-угорським пануванням.

Сильною стороною Третього універсалу було те, що в ньому гарантувалися демократичні свободи (свобода слова, віросповідання, політичної діяльності, право на національно-персональну автономію національним меншинам тощо, навіть скасовувалася смертна кара), безвідплатна передача землі тим, хто її безпосередньо обробляє, встановлення 8-годинного робочого дня. Було заявлено про курс на мирні переговори з Антантою та Центральним союзом. На підставі Третього універсалу видавалися перші закони УНР, якими поступово замінювали закони Російської імперії, було призначено нову адміністрацію в усі міста й повіти УНР. Проголошення Третього універсалу сприяло позитивним змінам у ставленні до України з боку Заходу – держави Антанти пішли на певні контакти з УНР. Прихильники Тимчасового уряду в Україні прищухли і навіть висловили підтримку Центральній Раді, оскільки реальною була більшовицька небезпека. Керівництво УЦР, на жаль, не скористалося досить вигідною ситуацією, не стало рішуче і негайно втілювати в життя проголошені принципи. До того ж, перебуваючи в полоні ілюзорних сподівань на Росію, воно відклало вирішення важливих проблем аж до часу скликання Установчих зборів.

 

2. Перша українсько-радянська війна (кінець 1917–весна 1918 рр.).

Більшовики взяли під контроль більшу частину Росії і впритул зайнялися Україною та Військом Донським, які зупинили на своїх кордонах незаконну владу, а для України — ще й іноземну. Однак більшовики наполегливо домагалися захопити Україну, яку розглядали як усеросійську «житницю» й «кочегарку». Маючи плацдарм своєї влади на Донбасі, вони не могли розраховувати на суттєву підтримку в інших регіонах України, де їхніх сил вистачало в кращому випадку на створення революційних комітетів (ревкомів). Так, у Києві більшовики вибили війська, вірні Тимчасовому уряду, але дві їхні спроби виступу проти Центральної Ради були швидко приборкані, а вірні Москві військові частини вислані за межі України. Не допоміг більшовикам і Всеукраїнський з’їзд рад (совєтов) робітничих, солдатських і селянських депутатів, бо його делегати підтримали УЦР, а за більшовиків голосувало всього 150 з 2500 делегатів. Результати голосування наочно показали ставлення населення України до більшовиків. Отже, мирно захопити владу більшовикам не вдалося. Тоді ця група (трохи більше 10% делегатів) покинула з’їзд і виїхала до Харкова, вже захопленого російськими військами, і там 12 грудня під прикриттям російських багнетів проголосила так званий радянський уряд України, явно маріонетковий у руках більшовицького російського уряду.

Тим часом, більшовицьке керівництво на чолі з Леніним і Троцьким уже 25 листопада 1917 р. від імені Раднаркому видало вороже УЦР звернення, і тоді ж в Україну (на Харків і Донбас) рушив загін на чолі з Н. Ховріним та відомим анархістом А. Желєзняковим. 17 (4) грудня Ленін і Троцький надіслали ультиматум уряду УНР. У перших рядках ультиматуму йшлося про визнання УНР, але далі його автори погрожували війною, якщо не будуть виконані викладені вимоги, що самі по собі були грубим втручанням у внутрішні справи УНР, втягуванням її у зовсім непотрібну війну проти донських козаків.

До честі українського Уряду, він зайняв тверду й принципову позицію і наступного ж дня відкинув ультиматум. Тоді Ленін, Троцький і Сталін оголосили війну УНР.

25 грудня 1917 р. – проведення більшовиками Першого Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів у Харкові на якому було проголошено встановлення радянської влади в Україні і проголошення УНР – Республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів; вищий орган влади – Центральний Виконавчий комітет (ЦВК) Рад України, очолив – Юхим Медведєв. Також було затверджено новий уряд – Народний Секретаріат (засідання вела Євгенія Бош);

Крім того, у грудні 1917 р. у Харкові на противагу українському «вільному козацтву» було створено більшовицьке «червоне козацтво», в якому китайців, латишів та росіян було набагато більше, ніж українців. На чолі цього «козацтва» стояв друг Ю. Коцюбинського Віталій Примаков. У січні 1918 р. ця армія, до складу керівництва якої входили також С. Орджонікідзе та лівий есер М. Муравйов, зайняла частину Лівобережної України і стала просуватися далі на захід і південь, захопила Січеслав (Катеринослав, нині — Дніпропетровськ) та Олександрівськ (Запоріжжя). Більшовики захопили владу також у Миколаєві, Одесі, Херсоні. Україну тепер прагнули розчленувати не тільки географічно шляхом створення ще кількох дрібних маріонеткових державок (Донецько-Криворізька, Одеська, Таврійська, частково Донська), а й внести громадянський конфлікт у середину українського суспільства. Більшовицька пропаганда нав’язувала масам «класовий погляд», вбивала у свідомість думку, що природне прагнення до самостійності України (Білорусі, Польщі та ін.) є нібито вигадкою експлуататорів. Спрацювала й аграрна програма більшовиків, яку вони тимчасово запозичили в есерів, а також люмпенське гасло «Грабуй награбоване!».

УНР же внаслідок пацифістської політики її керівництва мала відносно невелику армію, та й то завдяки зусиллям насамперед Симона Петлюри. Однак ця армія була розпорошена, і протидіяти 60-тисячній московській армаді було складно. В цих умовах було вирішено вжити екстрених дій, зокрема прискорити міжнародне визнання УНР, а тим часом затримати ворога силами з числа добровольців на підступах до Києва.

22(9) січня 1918 р. УЦР видала свій Четвертий універсал, яким Україна врешті проголошувалася самостійною державою. Пішов у відставку уряд Винниченка, на зміну якому прийшов уряд українських есерів на чолі із Всеволодом Голубовичем. УЦР прийняла прогресивні закони про землю та про 8-годинний робочий день, які, на жаль, були запізнілими. Згодом, уже в евакуації, в Житомирі було ухвалено українську національну символіку (герб-тризуб і синьо-жовтий прапор), низку нових законів, особливо про запровадження української мови та ін. 6.03.1918 р. УЦР прийняла Закон про новий територіально-адміністративний поділ України, згідно з яким старий поділ на губернії та повіти скасовувався, а вся територія УНР розподілялася на нові адміністративні одиниці — 32 землі. Сюди входила приблизно вся територія нинішньої Української держави без західноукраїнських земель, котрі ще були під Австро-Угорщиною, зате з Підляшшям, центр якого був у Бересті, Подонням з центром в Острогозьку та Дреговицькою землею з центром у Мозирі.

На рубежі 1917–1918 рр. розгорнулася інтервенція російських військ в Україну. Керівництво УНР мусило кинути проти неї переважну частину своїх військ. Тоді ж було створено загін із числа добровольців (студенти, гімназисти), який було кинуто для зміцнення оборони залізничної станції Крути під Ніжином. 29 січня 1918 р. ця молодь під тиском переважаючих сил російських більшовиків опинилася у центрі бою без належної підтримки, але не відступила. 300 оборонців Крутів полягли смертю хоробрих. Нечисленні полонені були закатовані. Дивом врятувалися одиниці з числа добровольців. Цей подвиг став символом героїзму української молоді у боротьбі за незалежну Україну. Оборонці Крутів полягли не даремно, вони затримали ворожі війська, дали змогу виграти час, що вплинуло на хід мирних переговорів у Бересті (Бресті Литовському).

Тоді ж більшовики інспірували в столиці України збройний виступ на заводі «Арсенал», де засіло 4 тис. антиукраїнськи налаштованих озброєних робітників, переважно вихідців із Москви й Петербурга. Цей виступ українським військам (насамперед Гайдамацькому кошу Слобідської України на чолі з Петлюрою) вдалося ліквідувати. Після того як завод було взято, Петлюра звелів посадити полонених на гауптвахту, а не розстріляти, як твердила більшовицька пропаганда, а за нею і фільм Довженка «Арсенал».

Тоді, як українські війська брали «Арсенал», більшовицькі війська Муравйова вже входили в Дарницю (тепер лівобережний район Києва). Після цього вони стали штурмувати місто. Українські війська залишили столицю і відступили до Житомира (уряд УНР евакуювався туди 26 січня). Коли російські війська Муравйова увійшли до Києва, розпочався терор проти українців. Формальним приводом до цього був наказ Муравйова про немилосердне знищення всіх «ворогів революції». Приводом для розстрілу могли стати «контрреволюційна» українська мова, вишита сорочка і навіть довгі вуса. Всього за кілька днів у Києві було закатовано та розстріляно 5 тис. мирних киян. «Червоний терор» супроводжувався пограбуванням України, вивезенням у Росію хліба, який вилучали в селян, часто застосовуючи силу. Це призвело до наростання збройного опору російській окупації

 

3. Гетьманський переворот.

9 лютого 1918 р. – підписання Брест-Литовського мирного договору між УЦР та державами Четверного союзу: Німеччина визнавала незалежність УНР та обіцяла військову підтримку в обмін на продовольство (1 млн. тонн).

З приходом військ Центрального блоку ситуація в УНР поліпшилася не набагато. Ці війська, що складалися з 6 німецьких та 3 австро-угорських корпусів, кількісно значно переважали українські сили. Почалося вилучення провіанту, насамперед хліба. При цьому вони стали брутально втручатись у внутрішньоукраїнські справи, запровадили свої польові суди над громадянами УНР, навіть спробували заарештувати двох українських міністрів. Уряд УНР, у якому домінували соціалісти (есери та соціал-демократи) виявився малоефективним, опозиція до нього зростала, особливо з боку правих сил. Німці вирішили підтримати представника цих сил – генерала Павла Скоропадського.

29 квітня 1918 р. – Центральна Рада прийняла конституцію УНР. Це була перша Конституція суверенної і самостійної Української держави. Вона складалася з 83 статей, котрі декларували УНР як унітарну демократичну державу з рівними правами всіх її громадян, з широким місцевим самоврядуванням. Кожній нації, що населяла УНР, гарантувалася національно-персональна автономія. Вищим законодавчим органом влади мали стати Всенародні збори, а вищим виконавчим органом – Рада народних міністрів. М. Грушевський, згідно з Конституцією, фактично ставав першим президентом держави.

Однак через кілька годин після прийняття Конституції будинок Центральної Ради на вул. Володимирській захопили німецькі війська. Одночасно німці роззброїли в Києві українські війська, які намагалися оборонити законний уряд. Внаслідок державного перевороту, що відбувся за допомогою німців, на з’їзді земельних власників України було проголошено нову владу в особі гетьмана України, яким став П. Скоропадський.

Після перевороту 29 квітня УНР стала називатися Українською державою. Її очолив гетьман, який скасував усі закони УНР і розпустив усі її органи.

Скоропадський оголосив непорушним право приватної власності, при ньому на певний час було зупинено розвал економіки, намітилися позитивні тенденції у розвитку економіки й торгівлі, банківської справи. Розбудовувалися флот, поліція, зміцнювалася національна валюта Української держави, яку почали визнавати у світі як державу незалежну. Так вчинив навіть уряд «червоної» Росії — РСФРР (Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки).

Особливо теплі відносини склалися тоді у гетьманського уряду з Кубанським та Донським військами. У травні 1918 р. до Києва прибула делегація незалежної Кубані (КНР) на чолі з М. Рябоволом, яка вела переговори про братній союз. Скоропадський бачив КНР як автономну частину Української держави, кубанці наполягали на федерації.

Були прийняті закони про утворення Національної бібліотеки, Українського державного театру, Національного музею, Національної галереї, Національної капели, Українського державного архіву, перетворення Київського народного університету в Київський державний український університет, заснування Кам’янець-Подільського, Катеринославського університетів, відкриття кафедр українознавства у Харківському та Новоросійському (Одеському) університетах, відкриття Всеукраїнської академії наук (ВУАН).

Водночас при Скоропадському значно посилилася залежність України від Німеччини. Командування німецьких військ (генерали Айнгорн та Гренер) втручалося у внутрішні справи України, німецькі вояки, не зупиняючись перед насильством, здійснювали реквізиції хліба тощо.

Тим часом Центральний блок програв війну, його війська стали залишати Україну. У Німеччині вибухнула Листопадова революція, a 11 листопада 1918 р. Німеччина капітулювала перед Антантою

 

4. Друга українсько-радянська війна.

Тоді ж, 11 листопада 1918 р., РСФРР, розірвавши Берестейський мир, вирішує в десятиденний термін розпочати нову інтервенцію в Україну під гаслом підтримки робітників і селян України. Ще 12 липня 1918 р. більшовиками було створено філію Російської компартії (РКП), яка дістала назву КП(б)У – Комуністична партія (більшовиків) України. На своєму першому з’їзді у Москві 5–12 липня 1918 p., що проходив під керівництвом Леніна, КП(б)У задекларувала себе «складовою і невід’ємною частиною Російської комуністичної партії (більшовиків)».

17 листопада 1918 р. уряд РСФРР стягнув на кордон з Україною 75-тисячне військо, яким командував В. Антонов-Овсієнко. До Реввійськради увійшли, крім нього, також Й. Сталін (нарком національних справ РСФРР), Г. П’ятаков та В. Затонський. 28 листопада з’явився такий собі фіговий листок для прикриття російської агресії – Тимчасовий «робітничо-селянський уряд» України, тоді вже перейменованої з УНР на УСРР (Українську Соціалістичну Радянську Республіку). Очолив його Г. П’ятаков (через деякий час – X. Раковський).

29 листопада цей «уряд» видав маніфест, у якому стверджувалося, що антигетьманське повстання було організоване для встановлення влади рад, чим виправдовувалась російська навала, роль якої нібито полягала в підтримці повсталих трудящих мас України.

Становище України значно ускладнювалося ще й тим, що Антанта прагнула відродити «неділиму» Росію й Польщу, а незалежній Україні місця в її планах не лишалося. У такій ситуації Скоропадський не знайшов нічого кращого як… ліквідувати державний суверенітет України й увійти до складу «білої» Росії та ще й з новим «українським» урядом, що складався з російських монархістів (гетьманська грамота від 14.11.1918 p.).

 

5. Директорія УНР.

Ще з весни 1918 р. зростала хвиля робітничих страйків, влітку стали вибухати селянські повстання, особливо сильні на півдні, де вперше заявив про себе як керівник численних селянських загонів анархіст Нестор Махно. Спираючись на рішення різних українських партій, а також 2-го селянського та 2-го робітничого з’їздів, антигетьманська опозиція створила центр майбутнього повстання. На початку серпня 1918 р. він остаточно був сформований під назвою УНС (Український національний союз), очолив його Андрій Ніковський. 14 листопада 1918 р. УНС створив Директорію для керування протигетьманським повстанням. До її складу увійшло п’ять осіб: Володимир Винниченко як Голова і Симон Петлюра як Головний отаман (головнокомандувач військ), а також Андрієвський, Макаренко, Швець. Директорія спиралася переважно на загони січових стрільців полковника Євгена Коновальця, до яких прибув Головний отаман Симон Петлюра. Під його прапори стали масово збиратися повстанці…

15 листопада виступом «усусів» з Білої Церкви розпочалося антигетьманське повстання. Воно тривало менше місяця і завершилося зреченням Скоропадського (14 грудня). Власне, доля повстання була визначена вже на третій день після блискучої перемоги військ Петлюри і Коновальця над гетьманцями під Мотовилівкою (18.11.1918 р.). До повстанців стали переходити українські частини гетьманських військ, наприклад, Лубенський кінний полк полковника Ю. Отмарштайна, Запорізька дивізія полковника П. Болбочана; уперше відзначився ватажок селян-повстанців есер Никифор Григор’єв (Серветник), який зайняв Одесу, Миколаїв, Херсон, Олександрію, взяв під свій контроль майже всю Катеринославщину та Херсонщину. За таких умов дипломатичні заходи Директорії дали можливість нейтралізувати рештки німецьких військ, що залишалися у Києві біля гетьмана. Німці воліли повернутися «нах фатерлянд», аніж знову гинути на війні. Російські ж офіцери не були суттєвою перешкодою для повстанців.

Опинившись у безвихідному становищі, Скоропадський зрікся влади.

Після оволодіння Києвом сюди з Вінниці переїхала Директорія (19 грудня 1918 p.), яка проголосила відновлення УНР (але не Центральної Ради!), а трохи згодом і її законів. Тоді вже було відомо про проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), що піднесло Українську національну революцію на новий ступінь і поставило в реальну площину перспективу створення Соборної України.

Новий уряд УНР очолив представник українських соціал-демократів Володимир Чехівський. Активізувалася зовнішня політика УНР. Нову країну визнали понад 30 держав, розпочалися заходи щодо здійснення аграрної реформи. 26.12.1918 р. було обнародувано Декларацію, яка мала всі ознаки конституції. Директорія називалася в Декларації тимчасовою верховною владою і тому свої повноваження мала передати майбутньому парламенту — Конгресу трудового народу України. Відрадним було палке прагнення «східняків» і «західняків» жити в єдиній, соборній, незалежній Українській державі, подолавши штучний поділ країни іноземними загарбниками.

30 жовтня 1918 р. взяттям українцями влади в Перемишлі почався процес створення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), проголошеної 9 листопада 1918 р. Після переговорів та підготовчих заходів, які тривали понад два місяці, у Києві 22 січня 1919 р. відбулося проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР (Галичини, Буковини, Закарпаття).

Акт Злуки був ратифікований Трудовим конгресом на його першій сесії (23—28.01.1919 р.), та, на жаль, до практичного об’єднання двох українських держав справа не дійшла: на сході проти УНР виступила Росія, на заході проти ЗУНР — Польща.

Трудовий конгрес прийняв ще низку рішень, але через підхід ворожих військ до Києва припинив свою роботу. У січні 1919 р. Директорія встигла видати закон, яким українська мова проголошувалася державною, тож вона почала повноправно входити в ті сфери, де донедавна користуватися нею було заборонено. У цьому напрямі справи пішли так успішно, що навіть Денікін, який пізніше захопив значну частину Наддніпрянщини, не посмів повністю відновити дореволюційні порядки щодо української мови. На жаль, уряд Чехівського був у полоні «лівих ілюзій». Так, Конгрес, на його думку, мав бути створений у такій формі, що ставав підозріло схожим на більшовицький «совєт » (зокрема, від виборів до Конгресу мали бути відсторонені навіть лікарі й викладачі середніх та вищих навчальних закладів). Це внесло непотрібний дисонанс між Директорією та українською інтелігенцією й чиновництвом, створило зайві проблеми у відносинах з Антантою і Польщею.

Уряд Директорії, в якому важливу роль відігравав той самий Винниченко, багато в чому повторював помилки УЦР, тому не зміг провести досить виважену політику, яка б забезпечила відносну економічну стабільність і розширила соціальну базу.

Прихильником прагматичної політики був Головний отаман С. Петлюра, але його увага в цей період була сконцентрована на зміцненні оборони УНР відї РСФРР. У відповідь на ноти протесту Києва Москва брехливо відповідала, що ніякої війни вона не веде, це нібито громадянська війна між УНР і радянським урядом України. Всі переговори з урядом РСФРР, які намагалися провести Чехівський і Винниченко, були невдалими, бо Москва мала на меті ліквідацію справді незалежної Української держави.

У цей час міжнародне становище УНР було вкрай несприятливе — навколо неї утворилося коло ворогів. Із заходу наступали поляки, з боку Дону — білогвардійська Добровольча армія генерала Антона Денікіна, за Дністром погрожували нападом румуни. В Угорщині комуністи проголосили Угорську радянську республіку, в Баварії почалося аналогічне повстання. Більшовики в надії на світову революцію рвалися до них на захід через Україну. Врешті 60-тисячне військо (переважно з французів та греків) Антанти, яка прагнула відновити «білу» Росію, на рубежі 1918—1919 pp. захопило Південно-Західну Україну, окупувавши Одесу, Миколаїв, Тирасполь, Берислав.

Ситуація УНР ускладнилася й через те, що частина селянства піддалася більшовицькій пропаганді. Спочатку повернув зброю проти УНР тимчасовий її попутник Махно, який перейшов на бік більшовиків. 28.12.1918 р. він узяв Катеринослав. Його, у свою чергу, вибили з міста війська УНР під командуванням полковника Самокиша та отамана Григор’єва, але вже 29.01.1919 р. останній, як і Махно, зрадив УНР і, перейшовши на бік більшовиків, завдав сильного удару по Катеринославському кошу УНР. Загін отамана Зеленого (Терпила) у розпал боїв між УНР та РСФРР перейшов на бік більшовиків і врізався клином між Києвом і Кременчуком, прискоривши цим падіння Києва. По всій Україні надзвичайно активізувалися різноманітні отамани (А. Гулий-Гуленко, І. Струк, П. Хмара, Я. Шепель та ін.), навіть отаманші, наприклад Маруся, загони яких звичайно складалися з різношерстих, часом кримінальних елементів, відзначалися низьким рівнем політичної свідомості, воювали з усіма проти всіх, вносили безлад і анархію, чинили єврейські погроми. Навіть якщо отамани й підтримували Петлюру, зокрема Ангел, Кармелюк, Струк, то все одно вони діяли згідно зі своєю політичною програмою, своїми військовими планами, що призводило до розпорошеності та дезорієнтованості сил. Почалася отаманщина і всередині армії УНР. Це підривало боєздатність війська, авторитет Директорії, що врешті стало однією з причин поразки УНР.

Армія УНР налічувала на момент початку другого етапу агресії РСФРР близько 100 тис. вояків. Однак ця армія мала воювати на кількох фронтах проти різних противників. Попри всі заходи уряду УНР, особливо С. Петлюри, не вдалося за надзвичайно короткий час провести реорганізацію війська. У ньому внаслідок скрутного економічного стану України бракувало озброєння та боєприпасів, домінували селяни-повстанці, які мали слабкі воєнні вміння. До того ж селяни неохоче воювали за межами свого повіту чи губернії, не зовсім усвідомлювали загальнонаціональні інтереси.

Українські війська під ударами російських поступово відступали на захід. 5 лютого 1919 р. український уряд змушений був залишити Київ і переїхати до Вінниці, потім – до Рівного, нарешті – до Кам’янця-Подільського. Більшовицькі війська прорвали фронт і розсікли війська УНР на дві частини, одну з яких (південно-західну) розбили і змусили відступити в Румунію. На півдні вони оволоділи Кримом, де створили Кримську соціалістичну радянську республіку. Петлюра, який опинився зі своєю армією в «чотирикутнику смерті», провів низку важливих заходів і дещо виправив становище на фронті. За таких умов стала очевидною правота Головного отамана, який попереджав про безперспективність переговорів з Москвою.

Уряд УНР пішов у відставку, а його місце посіли прихильники зближення з Антантою на чолі з Сергієм Остапенком. Головою Директорії став С. Петлюра (В. Винниченко, М. Грушевський та ще деякі політичні діячі після цього емігрували). Але Антанта надто довго вагалася у своїй східній політиці між підтримкою УНР та російських білогвардійців, віддаючи перевагу останнім.

У цей час Григор’єв вибив війська Антанти з Херсона, Очакова, Миколаєва та Одеси, що звело нанівець прагнення уряду Остапенка створити з ними антибільшовицький фронт. Згодом (8.05.1919 р.) цей отаман повстав проти більшовиків і вирішив повернутися під прапори УНР, та було вже пізно. 27 липня Григор’єва підступно вбив Махно. Крах надій на допомогу Антанти привів до відставки уряду Остапенка, на зміну якому прийшов соціал-демократичний уряд Бориса Мартоса (9.04.1919). Він закликав український народ піднятися на боротьбу проти російського нашестя, і цей заклик було почуто.

На той час на більшості українських земель встановилася більшовицька влада. Усі важливі питання вирішувалися в Москві більшовицьким урядом Леніна. Уряд, який був перейменований за московським зразком на Раду народних комісарів, очолив болгарин X. Раковський.

У 1919 р. на більшовицькому зібранні, проголошеному III Всеукраїнським з’їздом рад, було прийнято конституцію УСРР — варіант конституції РСФРР. Стара влада ліквідовувалася, на її місці створювалися аналоги більшовицьких органів влади в РСФРР, в тому числі й ЧК. При цьому про жодні демократичні вибори не могло бути й мови, так само як і про рівноправну федерацію України з Росією. Саме гасло федерації розглядали як тактичний маневр, бо ідеалом мала бути унітарна держава. Виявом цього було проголошення 1.06.1919 р. об’єднання всіх радянських республік під егідою РСФРР для боротьби зі «світовим імперіалізмом».

Селянам всупереч обіцянкам дали тільки третину конфіскованих земель, та й то найгіршу. Найкращі землі були передані так званим радгоспам. Запровадили політику «воєнного комунізму». Нею передбачалася ліквідація товаро-грошових відносин, уведення безпосереднього продуктообміну (за картковою системою), одержавлення власності, державна монополія на хліб. Більшовицькими декретами ще з травня 1918 р. встановлювалася «продрозверстка» (продовольча розверстка), внаслідок чого селян примусово позбавляли майже всіх плодів їхньої праці, розплачуючись папірцями — розписками чи радянськими грошима, що мало чого були варті.

Прагнення більшовиків запровадити в життя економічну химеру обернулося різким падінням рівня життя, голодом та безробіттям. Обмежена соціальна база більшовиків на Україні стала ще меншою. За таких умов більшовицька влада знову стала спиратися винятково на насильство, пишним цвітом розцвів «червоний терор». Масштаби масових репресій, грабунків та насильств цього разу були набагато більшими, ніж у 1917—1918 pp., кількість жертв налічується десятками тисяч.

У відповідь на російський більшовицький терор почалися виступи по всій окупованій Україні. Тільки за квітень — червень 1919 р. вибухнуло понад 300 повстань. Проти більшовиків повстають і їхні вчорашні союзники — отамани Григор’єв, Зелений та ін. Повстав навіть Махно, коли чудом уникнув смерті, запланованої «главковерхом» Троцьким. У середині 1919 р. українські повстанці взяли під свій контроль майже всю Україну, що дозволило військам УНР розпочати похід на схід.

Петлюра перед тим відбив наступ польської армії, яка знищила ЗУНР, і уклав перемир’я з поляками. Він вибив більшовиків із Західного Поділля і долучив до своїх сил УГА – Українську галицьку армію ЗУНР, яка проголосила гасло: «Через Київ — на Львів!». Об’єднання з галичанами дало змогу Петлюрі розгорнути на початку серпня 1919 р. похід на Київ та Одесу. Його армія нараховувала тоді 85 тис. вояків. Це — крім 15 тис. війська повстанців, які перебували у ворожому тилу. Долаючи опір російських більшовиків, армія УНР узяла Вінницю, Бердичів, Житомир і, врешті, Київ (31.08.1919 p.). Столиця УНР тоді тимчасово перебувала у Кам’янці-Подільському. Тут перебував також і уряд ЗУНР. Наприкінці серпня 1919 р. відбулася реорганізація уряду УНР, який очолив соціал-демократ Ісак Мазепа.

Водночас переходять у контрнаступ і війська «білої» Росії. Незабаром «білі» оволоділи Донбасом та Південною Україною.

31 серпня 1919 р. о 10-й годині ранку українське військо визволило Київ. Та в цей самий час у лівобережну частину столиці входили денікінці. У центрі міста, на Думській площі, Запорізький корпус УНР під командуванням В. Сальського зустрівся з російськими частинами. Побачивши, що на площі майорять не лише синьо-жовті, а й трикольорові прапори, українці зірвали один із «трьохцвєтів» і кинули його під ноги коня свого командувача. Денікінці почали стріляти, українці не забарилися з відповіддю. Хоч до вибуху взаємної війни не дійшло, але терміново довелося вирішувати складну проблему ставлення до «білих»: йти з ними проти «червоних» чи дати бій Денікіну, ставши таким чином союзником більшовиків? Директорія обрала з двох лих менше, тобто «білих», через що змушена була відвести свої війська з Києва.

Денікінщина викликала активний спротив українського народу, в тилу «білих» вибухнули повстання Махна, котрий першим увів у практику бої за допомогою кулеметів на тачанках, отамана Данила Зеленого та ін. У денікінському тилу цілі райони, особливо на Катеринославщині, де сильними були позиції махновського руху, «білим» не корилися. Там створювалися своєрідні селянські республіки.

УНР 24.09.1919 оголосила війну Денікіну. Однак наступ її військ був невдалим, бо вибухнула жахлива епідемія тифу.

УНР опинилася в «чотирикутнику смерті», була відрізана від світу щільною блокадою ворожих сил, не могла через ворожу позицію Антанти дістати навіть ліки, закуплені українським урядом у США на суму 8 млн доларів. Армія танула на очах, до 70% (!) її вимерло від тифу. Із заходу посилився польський наступ. Тяжкий стан української армії викликав розкол у її середовищі, спроби заколотів проти Петлюри. Польська армія підійшла до Кам’янця-Подільського і 16 листопада взяла цю тимчасову столицю УНР. За добу перед цим президент ЗУНР Петрушевич виїхав через Румунію в еміграцію. Більша частина колишньої УГА внаслідок укладеного сепаратного перемир’я увійшла до складу денікінської армії. Потім під ударами більшовиків вона відступила з денікінцями на південь, а коли Румунія відмовила їй у політичному притулку, змушена була перейти на бік більшовиків і перейменуватися в «Червону УГА», потім знову приєдналася до Петлюри (квітень 1920 р.), за що її рештки були розформовані більшовиками, а офіцери розстріляні. Петлюра, якому раніше Директорія передала всі повноваження, вирвався із «чотирикутника смерті» та відступив з військовим міністром Сальським на Волинь.

 

6. Третя українсько-радянська війна.

Денікінський наступ на Москву провалився. Більшовицький уряд скористався слабкістю денікінського режиму і розпочав контрнаступ. Водночас він скоригував свою тактику. VIII з’їзд РКП(б) змінив своє ставлення до селянина-середняка, скоригував і національну програму, зокрема було формально визнано УСРР як ніби незалежну державу.

Усі ці заходи створили непогані передумови для успішної боротьби проти «білих» (контрнаступ розпочався у жовтні 1919 p.). 7 листопада 1919 р. більшовики перейшли українські кордони і повели наступ до берегів Чорного моря. Для надійнішого закріплення комуністів в Україні тут було створено Всеукраїнський революційний комітет на чолі з Г. Петровським, що мав виконувати важливі законодавчі та виконавчі функції.

У цей час, 6 грудня 1919 р. 6-тисячна армія УНР під командуванням генерал-хорунжих М. Омеляновича-Павленка та Ю. Тютюнника розпочала славнозвісний Перший зимовий похід. Вони прорвали фронт на сході і з боями пішли по більшовицьких та денікінських тилах. За 5 місяців походу українські війська з боями пройшли по ворожих тилах близько 2500 км Правобережною, частково й Лівобережною Україною. Тільки в березні 1920 р. Петлюра віддав наказ повертатися на Волинь.

Однак до середини лютого 1920 р. Червона армія окупувала майже всю УНР, за винятком Волині й частини Поділля, які контролювали поляки. Більшовики рушили на Крим, де «білі» укрилися вже під керівництвом барона Петра Врангеля (Денікін подав у відставку). Спроба Врангеля здійснити наступ улітку 1920 р. захлинулася під Нікополем і Херсоном.

Тим часом переговори Петлюри з «начальником Польської держави» Юзефом Пілсудським завершилися підписанням 22 квітня 1920 р. Варшавської угоди. За Варшавським договором Польща визнавала незалежну УНР. У свою чергу, УНР мала відмовитися на користь Польщі від західноукраїнських земель. Гостро критикували Петлюру за цю вимушену угоду, через це у відставку пішов уряд І. Мазепи. Йому на зміну прийшов уряд В’ячеслава Прокоповича, якому судилося бути останнім урядом УНР на українських землях.

25 квітня 1920 р. розпочався наступ польсько-українських військ на Київ. Вже 7 травня 70-тисячне військо союзників (50 тис. поляків і 20 тис. українців) вступило до Києва, а 24 травня до столиці урочисто в’їхав С. Петлюра і весь український уряд.

Розвинути успіх союзникам не вдалося. Російські більшовики, які на той час майже розбили війська «білих», мали змогу кинути на Україну потужні сили під командуванням Тухачевського та Єгорова. Вони перейшли в контрнаступ і відтіснили польсько-українські війська до Львова, Замостя і Варшави. В обозі Червоної армії їхало аж два «незалежних» уряди: один для Східної Галичини, яку російські комуністи поспішили проголосити Галицькою радянською соціалістичною республікою, а другий — для Польщі, відповідно перейменованої на Польську радянську республіку. Один маріонетковий уряд — Галревком (Галицький ревком) очолював В. Затонський, а на чолі другого стояли Ф. Дзержинський, Ф. Кон та Ю. Мархлевський. Але більшовики були зупинені перед стінами Львова, Замостя та Варшави.

Сталося це насамперед завдяки героїчній обороні Замостя (28.08.—2.09.1920 р.) 6-ю стрілецькою дивізією Армії УНР під командуванням генерала М. Безручка. Стримавши тиск 1-ї кінної армії Бульонного, вона перейшла в контрнаступ. Армія Будьонного не змогла прийти на допомогу частинам, які прагнули оволодіти Варшавою. Врешті сталося те, що потім було назване сучасниками «чудом під Варшавою». Незважаючи на швидкий відступ, значна частина Червоної армії (на чолі з Гаєм) опинилася в оточенні і, щоб не потрапити в полон, змушена була тікати до Східної Пруссії (Німеччина), де її інтернували. Армія УНР тим часом (жовтень 1920) визволила Поділля, дійшовши до Бара й Літина. Склалася сприятлива для подальшого наступу ситуація, але в польському суспільстві домінували негативні настрої щодо війни на Україні, і Пілсудський поспішив укласти перемир’я з більшовиками. Українські війська розцінили це як зраду, але змушені були з боями відступити за Збруч. 21 листопада 1920 р. на території Галичини, підконтрольній тоді Польщі, українські війська були роззброєні й інтерновані.

Після перемоги над УНР і замиренням з поляками більшовики кинули потужні сили під загальним командуванням М. Фрунзе на «білий» Крим. У цьому наступі їм дуже допоміг Махно, війська якого й форсували першими Сиваш, повторивши хитрий і небезпечний маневр запорожців славетного Івана Сірка. Червона армія протягом 7—16 листопада 1920 р. оволоділа Кримом. Одразу після цього «вдячні» більшовики розстріляли переважну частину махновців. Тоді Махно з рештками своєї армії розпочав запізнілу партизанську війну проти більшовиків у їхньому тилу. Штучний голод 1921 р. значно послабив селянство — основну силу військ Махна, тому він мусив тікати до Румунії, а потім доживати свого віку в Парижі, де й помер.

18 березня 1921 р. було укладено Ризький мир. Польща визнавала радянські Білорусію та Україну, за що Москва визнала приєднання до Польщі західноукраїнських та західнобілоруських земель. Після цього договору Рада Республіки мусила припинити свою діяльність…

Частина вояків УНР, котрі опинилися в Польщі, не змирилася з поразкою й створила групу для проведення Другого зимового походу по Волині й Поділлю восени 1921 р. Командувач походу отаман Юрій Тютюнник сподівався, що цей похід стане приводом для загальнонародного повстання. Ці надії на той момент не могли справдитися.

Волинська група вояків УНР заглибилася на схід і взяла Коростень, але під тиском переважаючих сил більшовиків (дивізія Котовського та ін.) змушена була відступити. 17 листопада 1921 р. біля с. Малі Міньки на Житомирщині Волинська група потрапила в оточення. У запеклому бою загинуло понад 400, вирвалося з оточення до 100, у полон потрапило 500 бійців, переважно поранених. 359 з них відмовилися визнати більшовицьку владу в Україні й зрадити свою Батьківщину. Всіх їх було перевезено до с. Базар і згодом розстріляно. Не мали успіху й дії Подільської групи. Другий зимовий похід був останньою значною спробою відродити незалежну Українську державу. Повстанський рух, хоч і в менших масштабах, тривав у деяких регіонах України до 1925 р. (Холодний Яр на Черкащині, Полісся, Чернігівщина, частково Поділля).

 

7. Західноукраїнська Народна Республіка.

16 жовтня 1918 р. австрійський цісар Карл І проголосив Маніфест «До моїх вірних австрійських народів», в якому пообіцяв перетворення монархії на феде­ративну державу. 18 жовтня 1918 р. у Львові створено Українську Національну Раду (головою УНРади обрано Євгена Петрушевича).

Польські політичні сили планували здійснити збройний виступ у ніч з 2 на 3 листопада 1918 р. Ініціативу перехопили україн­ські офіцери (у вересні 1918 р. утворили Центральний Військовий комітет, діяв як штаб з підготовки повстання, очолював його сотник легіону Українських січових стрільців Дм. Вітовський).

1 листопада 1918 р. україн­ські військові сили взяли під контроль місто. Майже без перешкод відбувся переворот у всіх містах і селах Схід­ної Галичини. На початку листопада 1918 р. УНР взяла під контроль Північну Буковину з м. Чернівці.

9 листопада 1918 р. Українська національна Рада утворила уряд – Тимчасовий Дер­жавний Секретаріат, який очолив  Кость Левицький (1859-1941). Президентом ЗУНР став голова Національної Ради Євген Петрушевич (1863-1940).

Державне будівництво та соціально-економічні перетворення в ЗУНР: створення системи органів державної влади та управління (державні повітові комісари; повітові й окружні коменданти; повітові УНРади; державна жандармерія; резиденція – м. Станіслав); затвердження державної символіки, створення збройних сил (Української галицької армії (УГА)); частковий державний контроль над нафтовидобувними та нафтопереробними підприєм­ствами, монополізація продажу зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби; регламентація розподілу м’яса; аграр­ної реформи (травень 1918 р.) (ліквідовувалося велике поміщицьке, монастирське, єпископське землеволо­діння; після закінчення війни земельні наділи розподілялись між безземельними і мало­земельними селянськими родинами, у першу чергу між бійцями Української галицької армії та їх сім’ями (розмір наділу мав становити від ЗО до 100 моргів); покарання за самовільне захоплення землі (ціни за земельний наділ визначались рішенням сейму); ліси оголошувались власністю держави.

22 січня 1919 р. у Києві було затверджено Акт злуки ЗУНР з УНР. Увійшовши до складу УНР, ЗУНР отримала повну автономію як Західноукраїнська область УНР (ЗО УНР). Проте реального об’єднання двох частин України не відбулося.

1 лис­топада 1918 р. точилися бої за Львів, якими розпочалась польсько-українська війна (лис­топад 1918 р. — липень 1919 р.). Великою стратегічною невдачею українського команду­вання стала втрата Перемишля 11 листопада 1918 р. Протягом грудня 1918 – січня 1919 р. – бої за Львів. Успішною для української армії стала Вовчухівська на­ступальна операція. В середині березня 1919 р. поляки завершили операцію з деблокування Львова, в середині травня 1919 р. розпочали наступ по всьому фронту, змусивши УГА відступати. Наприкінці травня 1919 р. румунські війська почали займати південно-східні повіти Покуття аж по Дністер, створюючи реальну загрозу з півдня. Наступні два тижні стали періодом відчайдушного наступу УГА – так званої «Чортківської офензиви» (червень 1919 р.): українські війська визволили Бучач, Струсів, Підгайці, Тернопіль і розгорнули наступ на м. Бережани з ме­тою здобуття у подальшому Львова. 25 червня 1919 р. Найвища Рада Паризької мирної конференції своїм рішенням уповноважила польський уряд вести воєнні дії аж по р. Збруч. Польська армія перейшла у контрнаступ від Бродів до Коломиї. Виснажена 20-денними боями, 16—18 липня 1919 р. УГА перейшла р. Збруч. Територія ЗУНР була повністю оку­пована Польщею.