І. Щодо воєнно-політичної обстановки.

Перше, що впадає у вічі це прибуття Міністра оборони США до Іраку із неоголошеним візитом і судячи з реакції Багдаду – неочікуваним. В контексті надважливості Близького Сходу для України ми лише нагадаємо, що шок, розгубленість і гнів після подій 11 вересня 2001 року стали для зовнішньої політики США поганими порадниками, коли війна в Іраку стала прямим наслідком цих подій і як виявилося пізніше не мала ніякого стосунку до покарання винних в організації актів терору, але дестабілізувала і без того крихкий Близький Схід.

Довідково . Нагадаємо, що США є головними архітекторами ліберального світу. Проте помилковість ідеї про можливість швидкого поширення ліберальних цінностей саме на Близькому Сході, бо це ланцюжок світових поставок, привела до появи, ревізіоністської агресивної “росії” і непередбаченого зростання ролі Китаю.

Сьогоднішня ситуація у Сирії, Лівії, Єгипті (маршрут турне Остіна) і навіть різка зміна політики Китаю і “росії” щодо сусідів – усе це почалося з війни в Іраку. Китайський і кремлівський диктатор розцінили дії США як сигнал до зміни міжнародних норм і правил застосування сили.

Західні ЗМІ описали візит до Іраку американського топ посадовця (вперше за 20 років після повалення режиму Саддама Хусейна) як найграндіозніший, що покликаний “показати, що США мають намір зберігати військову присутність у регіоні”.

Ми ж зі свого боку додамо, що на наших очах розпочинається практичний етап трансформації сучасного світоустрою, коли чинники непереборної сили стають нарешті керованими і вже є такі учасники які виявляють готовність визнати свої стратегічні прорахунки.

ІІ. Що стосується дій ворога та його союзників.

Символічно і дуже цікаво, як на тлі прибуття Остіна до Іраку заметушилось російське посольство у Вашингтоні раптово виступивши з жалісним проханням до Держдепу прийняти російського посла, комунікацію з яким обмежили до стану: один раз в квартал і виключно на рівні чиновників невисокого рівня.

Цілком зрозуміло, що ці прохання перебувають у невідповідності з тим “надуванням щік” у “москві” про велич “росії”. Проте Держдеп таки відповів: “якщо буде ухвалено рішення про виведення військ з України, російський посол буде прийнятий на найвищому рівні”.

Тим часом ми помітили, що московити засекретили буквально все, що можливо, аби приховати свої грандіозні воєнні та економічні втрати внаслідок війни. А от головні економічні показники – дефіцит бюджету, втрати через зменшення експорту нафтопродуктів чомусь не приховують.

Довідково. У “росії” дефіцит бюджету лише за два місяці 2023 року досяг річного плану і вже становить 2,581 трлн рублів (близько 34 млрд доларів).

На нашу думку пояснення дуже просте: в майбутньому треба буде якось пояснювати своєму населенню повний крах своєї української авантюри.

Власне це частково дає нам відповідь на питання: чому “путін” поки відмовляється від оголошення другої хвилі мобілізації, яка б в принципі допомогла створити передумови для стратегічного наступу, якого “кремль” сьогодні так потребує? Адже здавалося б, пропаганда та високий рівень репресій у стані забезпечити одностайну підтримку війні.

Більш того, це є черговим свідченням того, що війна в Україні для “кремля” – це інструмент, а не самоціль. Іншими словами, “кремль” хоче вижити за рахунок війни, а не померти на ній. А це в свою чергу каже нам про те, що путінський режим як був, так і залишився кримінально-містечковим. Але в теперішніх умовах це вже позитивний чинник для України, оскільки справжня природа режиму накладає істотні обмеження на вибір їм інструментів для ведення війни проти України.

Довідково . Як приклад, зверніть увагу, як швидко, на теренах “росії” згорнувся “добровольчий рух”. В той час, як при такому рівні пропаганди та контролю масової свідомості його можна було б легко підбурити та розширити. Але ми цього не фіксуємо.

Висновок. Путінському режиму не потрібні добровольці. Потрібні лише найманці чи маргінали. Іншими словами “кремль” хоче спиратися на тих, хто готовий померти без зайвих питань. Ці люди та їхні родичі ніколи не спитають ні про цілі війни, ні про ефективність керівництва армією. А ось ідейні бійці небезпечні: вони та їхні родичі рано чи пізно будуть ставити незручні питання.

Єдине, що дивовижно виходить у “кремля” так це провокувати народні протести у сусідніх країнах. Так грузинська влада, за яким маячить кремлівець Іванішвілі, в порівнянні як в Україні Коломойський, вирішила скопіювати російський “закон про іноагентів” – і отримала масові мітинги. Історія дуже схожа на події 30 листопада 2013 року в Україні, після цього був вибух.

Довідково . При владі в Грузії зараз проросійська партія “Грузинська мрія” на чолі з Бідзіною Іванішвілі, яка відмовляється вводити санкції проти “росії”. 7 березня Парламент ухвалив у першому читанні новий закон “про транспарентність зовнішнього впливу”, що унеможливлює право Грузії вступити в ЄС. Тобто, все так само, як з януковичем.

В контексті чого нагадаємо, що російська агресія проти Грузії свого часу стала тим самим пробним каменем нової політики “росії”, тоді коли Захід майже не зреагував на окупацію частини грузинської території, і з того часу почалася практична підготовка до анексії Криму.

Тим часом, після того як з лукашенком жорстко обійшлися в Пекіні, закривши всі питання, що обговорюються фразами про те, що він несуб’єктний і не контролює свою територію (посилання на підрив російського літака), той вирішив звинуватити у всіх своїх невдачах Президента України та Вашингтон. Більш того, лукашенка прорвало на емоційні образи особисто проти Зеленського та викрики про “кинуті виклики”.

Проте насправді ця заява перекладається так: “навіщо ви мене так підставляєте з А-50, я і так щосили кручуся, щоб не віддати “путіну” залишки суверенітету”.

Ось тільки лукашенко сам загнав себе і свою країну в це становище.

В той час, як своїми емоційними заявами самозванець показав білоруській опозиції всі свої слабкі місця, і на тлі подій в Грузії, опозиція ймовірно може цим скористатись. Однак подальший розвиток подій, як в Грузії так і в Білорусі буде напряму залежить від того, як США оперативно виконають своє “домашнє завдання” на Близькому Сході.

Разом з тим, успішне виконання Вашингтоном “домашнього завдання” означає початок знищення китайської моделі розвитку й устрою суспільств, яку багато хто за межами Піднебесної сприймали як реальну альтернативу західній ліберальній демократії.

І, звичайно, це гостро розуміють сьогодні в Пекіні, коли заявляють, що війна наблизилась до критичного моменту: або буде перемир’я, або ситуація вийде з-під контролю”,

– заява Голови МЗС КНР. Отже, цілком зрозуміло, що з боку Китаю це одночасно і ультиматум і погроза.

ІІІ. Що стосується внутрішньо-політичної обстановки.

Тим часом “підручний кремлівця Коломойського” пан Ткаченко, який сьогодні очолює Мінкультури продовжує відкрито підігрувати “москві” створюючи штучний саботаж навколо Києво-Печерської Ларви. Так, після того як Ткаченко демонстративно заборонив проведення богослужіння за чотирма загиблими розвідниками в Успенському соборі, виявилося, що його відомство, досі дозволяє “московським попам” перебувати в Лаврі.

Проте такі зухвалі колаборантські вчинки Ткаченка не залишились поза увагою РНБО, яке повідомило, що в рамках розгляду питання щодо надання дозволу для виїзду чоловіків за кордон окремо проведе аналіз поведінки Мінкультури.

Тож, є певні сподівання, що після РНБО “московськими попами” а перед цим “Чайковським” (9 березня Мінкультури хоче об’єднати дві постаті: “російського Чайковського” і українського Шевченка) займуться відповідні правоохоронні органи.

На тлі чого, вважаємо за необхідне зазначити, що за результатами дослідження КМІС державне свято “День Незалежності України” потрапило у ТОП-3 найважливіших свят для українців, але нажаль лише на третій сходинці відразу за “великоднем” та “різдвом”. Цікаво, що до цього третю сходинку займало неоднозначне свято під назвою “новий рік”.

Звичайно з одного боку це добре, що “День Незалежності України”, нарешті обігнав “новий рік”, проте мати під боком державу-агресора, діагональ мріянь якої жорстко обмежена ідеями імперії через нав’язування тотальної релігійності – серйозний виклик (нагадуємо про “ватиканський кейс” та про те, що “московськи попи” досі в Лаврі).

Особливо тоді коли весь цивілізований світ вже пройшов лінійний етап розвитку, на порозі штучний інтелект, здатний конкурувати з людським мозком, зміна парадигми розвитку у зв’язку зі зміщенням “центру Всесвіту” з Європи в Азію, новий поділ світових ресурсів, а в українському суспільстві замість дискусій про те де місце України у світі та яким шляхом нам треба йти, щоб туди потрапити досі сподіваються на “великдень”.

Висновок.

1. Вирішальні роки цього століття продовжують нарощувати свій темп: розпочинається практичний етап трансформації сучасного світоустрою; США дістались до “кощієві голки” Китаю, останній відкрито погрожує.
2. Грузія і Білорусь на роздоріжжі, однак тільки перші чітко починають розуміють звідки суне реальна небезпека – “росія”.