Рекомендована література

Берсенев С.Д. Статистика классов слов в речи обиходно-бытового и научного стилей в немецком языке / С.Д. Берсенев // Теория и практика лингвистического описания разговорной речи. – Горький, 1968. – 127 с.; Гринев-Гриневич С. В. Основы антрополингвистики (к лексическим основаниям эволюции мышления человека): учеб, пособие / С. В. Гринев-Гриневич, Э. А. Сорокина, Т. Г. Скопюк. – М. : Компания Спутник, 2005. – 114 с.; Зяблова О.А. Принципы исследования языка для специальных целей: автореф. дис. д-ра филол. наук: 10.02.04 – Герм, яз./ О.А. Зяблова. – М., 2005. – С. 49-53.; Кияк Т.Р. Проблема лингвистического упорядочения терминологии / Т.Р. Кияк // Лексикология. Терминоведение: сб. науч. тр. – М.: Наука, 2003. – С. 90-93.; Кияк Т. Р. Фахові мови та проблеми термінознавства / Т.Р. Кияк // Нова філологія. Збірник наукових праць. – Запоріжжя: ЗНУ, 2007. – № 27. – С. 203-208.; Кияк Т. Фахові мови як новий напрям лінгвістичного дослідження / Т.Кияк // Іноземна філологія. Випуск 121. – 2009. – С. 138-141.; Кияк Т.Р. Теорія і практика перекладу: [підручник студентів для вищих навчальних закладів] / Т.Р. Кияк, А.М. Науменко, О.Д. Огуй. – Вінниця: Нова книга, 2006. – 592 с.; Мангутова В.Р. Спортивный дискурс и его участники [Электронный ресурс] / В.Р. Мангутова. – Режим доступу: www.acis.vis.ru; Массалина И.П. Дискурсивные маркеры в английском языке военно-морского дела / И.П. Массалина, В.Ф. Новодранова. – Калининград: Изд-во «КГТУ», 2009. – 277 с.; Пиотровский РГ. Системное исследование лексики научного текста / РГ. Пиотровский. – Кишинев, 1981. – 159 с.; Суперанская А.В. Общая терминология. Вопросы теории / А.В. Суперанская, Н.В. Подольская, Н.В. Васильева. – М.: Наука, 1989. – 246 с.

ЗМІСТ

1. Предмет і завдання курсу «Українська мова».
2. Поняття літературної мови. Ознаки літературної мови.
3. Фахова мова.

1. Предмет і завдання курсу «Українська мова»

Предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна мова професійної сфери.

Завдання курсу – сформувати: мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і практичне оволодіння нормами літературної професійної мови; навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні; вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній сфері; стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого на професійну специфіку; навички оперування фаховою термінологією, редагування, корегування та перекладу наукових текстів.

Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоретичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомості про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і невербальними засобами обміну інформацією.

Мета курсу – сформувати у майбутніх спеціалістів професійно зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською літературною мовою у фаховій сфері.

Мова – найважливіший засіб спілкування людей, засіб вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. Мова – це система звукових та письмових знаків, що служать засобом людського спілкування. Мова виконує низку функцій, життєво важливих для суспільства, суспільних груп і кожної людини зокрема:

1. Номінативна. Ця функція називання, тобто предмети і явища пізнані людиною, отримують назви, відбувається процес називання, омовлення (лінгвізації), з яким пов’язане створення кожним народом його мовної картини світу.
2. Комунікативна. Суть її полягає в тому, що мова використовується для спілкування, обміну інформацією в усіх сферах комунікації – науці, виробництві, культурі, ділових стосунках. Це найважливіша, базова функція мови, якій підпорядковані всі інші.
3. Гносеологічна, або пізнавальна. Людина пізнає світ не тільки через досвід, а й через мову, яка є сумою знань про світ. Людина ніколи не пізнає світ з нуля, вона має досвід суспільства, закодований у мові. Пізнаючи мову, людина пізнає світ.
4. Мислетворча. Мова – засіб творення, вираження й передачі думки. Мислити – значить оперувати мовним матеріалом, словами. Вислів «обмін думками» значить вдало добирати слова.
5. Експресивна, або виражальна, емоційна. Це висловлення своїх почуттів, емоцій, здатність впливати на почуття інших людей.
6. Культуроносна. Мова – основа культури кожного народу. Культура може розвиватися тільки в мові, фіксується нею. Через мову (фольклор, художню літературу, театр, кіно) людина пізнає духовний світ свого народу. Ставлення до своєї національної мови, своєї національної культури віддзеркалює загальний рівень культури людини, свідчить про її громадянськість.
7. Ідентифікаційна, або об’єднуюча, ототожнювальна, розпізнавальна (об’єднує мовців у часовому та просторовому вимірі) . Завдяки мові кожний з нас має свій «мовний портрет», « мовний паспорт» у якому відображені всі параметри нашого «я» – національно-етнічні, соціальні, культурні, духовні, виховні тощо.
8. Естетична. Мова фіксує естетичні смаки й вподобання її носіїв, крім того, милозвучність мови, гармонія змісту й форми стають самі по собі джерелом естетичної насолоди.
9. Магічно-містична (здатність мови впливати на свідомість та підсвідомість людини через заклинання, замовляння, гіпноз). Люди ще на зорі цивілізації вірили в магію слова, тому деякі слова вимовляти було просто заборонено. Інші дослідники називають ще фактичну (встановлення контактів), волюнтативну, демонстративну, акумулятивну функції.

Наука про мову поділяється на інші науки (залежно від того, які складові частини структури мови та в якому аспекті вивчаються). Серед них такі:

– фонетика – наука про звукову сторону мови;

– семантика – наука про значення мовних одиниць;

– лексикологія – наука про словниковий склад мови;

– дериватологія – наука про способи творення нових слів;

– морфологія – наука про будову та граматичні форми слів;

– синтаксис – наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення;

– стилістика – наука про стилі мови та їх функціонування.

Українська мова за походженням належить до східної групи слов’янських мов. Усі слов’янські мови поділяються на західнослов’янські (польська, словацька, чеська та лужицькі мови); південнослов’янські (сербська, хорватська, македонська, болгарська, словенська) та східнослов’янські (російська, українська, білоруська).

Від інших слов’янських мов українська відрізняється чергуванням о-е-і (ніч-ночі, сім-семи), буква і на місці праслов’янського ять (ліс, дід), збереження палатального ц (криниця, пшениця, палець).

Найбільше спільної лексики з українською мають такі мови:

84% – білоруська, 70% – польська, 68% – сербська, 62 % – російська.

2. Поняття літературної мови. Ознаки літературної мови.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верховною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою в Україні, «держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України».

Державна мова – «це закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв’язку та інформатики». На ґрунті української національної мови формується та розвивається українська літературна мова.

Літературна мова – це унормована, регламентована, відшліфована форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

С. Єрмоленко зауважує, що головними ознаками літературної мови є:

• її наддіалектний характер;
• стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові;
• функціонально – стильова розгалуженість.

Літературна мова виконує функцію обслуговування всіх сфер діяльності суспільства, а саме:

1. функціонує в державній матеріально-виробничій, культурній, науковій сферах;
2. є мовою освіти, радіо та телебачення, преси, художньої літератури;
3. є засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової української літературної мови вважають І.П. Котляревського. Його «Енеїда», «Наталка Полтавка» написані на основі живого усного мовлення народу. Т. Шевченко – основоположник української літературної мови.

Норма літературної мови – це сукупність загальноприйнятих правил, якими користуються мовці в усному й писемному мовленні.

Розрізняють такі типи літературних норм: орфоепічні, морфологічні, орфографічні, лексичні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні, акцентуаційні.

Нормативність мови виявляється на різних її рівнях. Тому одна з відомих класифікацій мовних норм – це класифікація за мовними рівнями. Відповідно до неї розрізняють такі типи норм:

1. Норми вимови (орфоепічні) регулюють вимову звуків і звукосполучень. Наприклад, такими нормами є тверда вимова шиплячих [час], вживання фрикативного г[голос]та проривного ґ [ґрунт].
2. Норми наголошування (акцентуаційні) регулюють вибір варіантів розташування і переміщення наголошеного складу серед ненаголошених (напр., можнабАйдуже – байдУже; не можна довільно зАмок і замОк(це різні слова – омографи); треба фенОмен, текстовИй, фаховИй, одинАдцять).
3. Норми словотворення регулюють вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова (напр., можна спостерігач – не можна спостерігальник, спостережувач).
4. Норми морфологічні регулюють вибір варіантів морфологічної форми слова і варіантів її поєднання з іншими словами, наприклад, вибір правильного закінчення (можна грошей, не можна ношей(треба нош), можна – у мові фольклору та художньому стилі літературної мови – зелен, дрібен, не можна молод, стар).
5. Норми синтаксичні регулюють вибір варіантів побудови словосполучень і речень (напр., не можна“Iхтіандр врятував дівчину від акули, з якою потім познайомився”, можна “Iхтіандр врятував від акули дівчину, з якою потім познайомився”).
6. Норми лексичні регулюють вживання слів у властивому їм значенні, закономірності лексичної сполучуваності (напр., нормативним є словосполучення “грудна клітка”, а “не грудна клітина”).
7. Норми стилістичні регулюють вибір мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення й умов спілкування (напр., слова серце,серденько; очі, оченята, баньки, балухи вживаються у розмовному стилі, а в науковому – тільки серце, очі).

3. Фахова мова – спеціальна мова, що обслуговує конкретну сферу чи галузь знань. У системі фахових мов можна виділити такі наступні підвиди ФМ як: медична мова, економічна, юридична, мова реклами, спорту, високих технологій, військова і т. д.

Ознаки фахової мови:

1) тісний зв’язок з певною науковою галуззю; 2) специфічний набір мовних одиниць; 3) вибір і використання мовних структур загальновживаної мови в межах фахової мови згідно з вимогами певної наукової галузі знань чи професійної діяльності; 4) намагання дотримуватися норм загальновживаної мови на рівні морфології, лексики, синтаксису й організації тексту; 5) міжрегіональний характер фахових мов; 6) наявність писемної та усної форм.

Базовим завданням фахових мов є забезпечення мовними знаками для точного та економного сприйняття відповідних галузей знань чи професійної діяльності й досягнення розуміння між усіма фахівцями певної сфери.

Отже, до найважливіших функцій фахових мов можна віднести номінативну, комунікативну та інформаційну.

Військова термінологія визначає поняття, безпосередньо пов’язані з військовою справою, засобами ведення збройної боротьби. Військово-технічна термінологія складається з науково-технічних термінів. Військові та військово-технічні терміни обіймають значний обсяг військової лексики, тому що містять максимальне змістове навантаження. Емоційно забарвлена військова лексика, або сленг, – це слова та словосполучення, що вживаються у мовному спілкуванні військовослужбовців і є фактично стилістичними синонімами відповідних військових термінів.