< - До змісту

Слово Вавилон походить від семітського «bab-illu», що означає «Брама Бога».

Серпень. Найдивніший і найнесподіваніший серпень у моєму житті.
Мама попросила мене, щоб я відвідав дядька Семена, її рідного брата, якого вона не бачила багато років. Я з радістю погодився. До того ж я вперше подорожував сам.

З подорожніми мені щастило. Так що дістався я до дядькового міста досить швидко і без неприємних пригод.
Дядько і тітка жили в маленькому містечку на Поділлі. В них була одна донька, старша за мене; вона давно вийшла заміж і переїхала до сусіднього містечка.
Самотні, вони дуже зраділи моєму приїзду. Одразу почали розпитувати, що та як. Як мама й тато, як брат. І що я планую робити в житті. «Такий гарний, розумний хлопець…» І таке інше. Проговорили ми до пізньої ночі.
Вранці мене розбудив запах свіжоспеченого хліба і захриплий спів одноокого півня.

За сніданком дядько розказував мені про місто. Потім ми навіть сходили разом на ринок. Містечко було маленьке. За день можна було обійти майже все.
В центрі ратуша як пам’ять про польські часи, старі квартали. Кілька православних церков, костьол і вірменська церква. А на околиці хати під солом’яними стріхами. Потім дядько пішов у справах. Але тільки після того як я його переконав, що містечко мале і я добре запам’ятав, де його будинок, і що не заблукаю за жодних умов.

Цілий день я гуляв містом. Надвечір зайшов до корчми.
Взяв собі щось поїсти. До мене підсів якийсь п’яничка і почав розповідати про старі часи і про те, як він воював, коли був молодий. На завзятого вояка він був не дуже схожий, проте великий шрам на лобі викликав в мене повагу, тому я навіть погодився пригостити його чарочкою. Слово за словом — я й собі чарочку хильнув. Проте п’яничка надокучав своїми дедалі безглуздішими розповідями. А потім з’явилися ще якісь дядьки і хлопці. Вони плескали мене по плечах, щось казали, запитували і розказували. Чарка за чаркою. Це почало мені набридати та й трошки непокоїти. Я розрахувався з корчмарем і вийшов на свіже повітря.

Ніч була місячна; зорі, мов маленькі очі, кліпали з неба. Чумацький шлях вказував дорогу до Херсона. А я йшов до дядькової оселі невпевненим кроком. Остання чарка була зайвою. Однак я був впевнений, що швидко протверезію.
Так, а де ж та вулиця, якою я прийшов? Здається, оця. Ніч місячна, але місто чуже. Будинки й вулиці в ночі геть інші, ніж удень. Так, бачу церкву. Треба повернути наліво. Чи направо?
Далі вулиця почала спускатись вниз. Зліва будинки, справа соняшники.
Потім вже зліва соняшники, справа кукурудза. Здається, я заблукав.
Ось вуличка нова пішла. Зустріти б когось, бо буду так довго блукати. Вікна всі темні. Нічого не чути. Навіть собаки нема. От не пощастило!

Раптом я почув тиху музику. Вона лунала так тихо, що я спочатку не був впевнений, чи справді я її чую. Проте поступово вона ставала голоснішою. І я майже почав розрізняти мелодію. Здається, грала бандура. Але якась дивна! Голос у неї був тонший, та й мелодія незнайома. Лютня? Так, це скоріше лютня, а не бандура. Але звідки тут, в цьому містечку лютня?
Я підійшов до будинку, звідки наче вона лунала. І побачив вогник у маленькому віконці. Я підходив, а вогник розгорявся все яскравіше. Я почав заглядати у віконце.

***
За тьмяним склом мерехтять вогні, чути музику і голоси.
Раптом за спиною дівочий голос: «Що, хлопче? Любиш заглядати у чужі віконця?»
Я обернувся і побачив молоду дівчину. Було темно, але я одразу вирішив, що вона дуже гарна.
«Який невихований парубок!» — сказала вона і, прикрившись рукавом, засміялася. І сміх її розсипався довкола мов срібні дзвіночки, мов краплі свіжої роси.
«Та ні, я не заглядав, просто лютня… це дивно…» — почав невміло виправдовуватись я.
«Ну що ж, заходь, якщо тобі так цікаво!» — сказала вона, жестом запросивши увійти до будинку.
Збентежений несподіваним запрошенням, я трохи розгубився і увійшов разом із нею до темряви будинку.
Двері відчинилися без скрипу. Мабуть, петлі змастили, подумав я. Так само безшумно вони й зачинилися. Двері зсередини виявилися значно новіші, ніж ззовні. Знадвору двері були старі, порепані, а зсередини — нові дубові двері з металевими петлями, які в темряві виблискували, мов срібні.
Дівчина запалила свічку від каганця і взявши мене за праву руку своєю тонкою холодною рукою, повела за собою далі. «Це мій дім» — сказала вона і глянула на мене.
«Боже, яка вона гарна!» — подумав я. Її очі були… ні, я не знаю, якого кольору були її очі, або світло—зелені, або світло-сині, в темряві не роздивитись, але вони були величезні, трішки підведені, і від того здавалися ще більшими і трохи розкосими. Довге руде волосся дрібними кучерями спадало на плечі. Сукня була простою полотняною, з незвичною вишивкою біля коміра і з широкими, мов крила, рукавами.
На ногах її були шкіряні постоли із загнутими носками й металевими застібками.
Ми пройшли морок сіней і увійшли до освітленої кімнати. У ній було повно людей, грали музики і горіли свічки, стояв накритий стіл. Я був збентежений раптовим запрошенням і тим, що опинився в колі незнайомих. Мабуть, тому всі звуки, музику і голоси я чув ніби крізь шар вовни, а бачив все мов крізь пелену туману.
Кімната була велика, з невисокою стелею. З неї звисали різнокольорові стрічки. На підлозі розкинуті польові трави і квіти. Тому і повітря в кімнаті було трохи важким, але приємним, духмяним. До пахощів трави додавався ледь чутний запах поту і вина. Видно, що люди святкують. На мене ніхто не звертав уваги. Вся ця публіка танцювала, грала на інструментах, розмовляла, сидячи за столом або прогулюючись кімнатою.
Я тільки зараз помітив, що кімната не одна, за нею відкривались інші кімнати, а далі — інші. Дівчина тягла мене за руку, і я йшов за нею, повз усіх цих дивно вбраних людей. Вони одягались не так, як дядько і тітка. Одяг був дещо старомодний і схожий на іноземний, і на сорочках вишиті явно не наші візерунки. Можливо, угорці, подумав я, чи турки. Але звідки на Поділлі угорці? Та й не бачив я ніколи ні тих, ні інших.
Музики грали незвичну музику — повільну, майже без мелодії, грали неголосно, створюючи фон, легкий і ненапружений настрій. Дві лютні, скрипка і сопілка. І невеличкий барабан, який тільки ледь чутно, ненав’язливо відбивав ритм, не заглушуючи голоси інших інструментів.
Ми зупинилися під стінкою в напівтемному кутку і почали дивитись на танцюючих. Вони танцювали повільно, незвичний, але дуже простий танок.
Пари кружляли кімнатою. А серед них був самотній, тому привернув мою увагу, хоча інші не звертали уваги на нього. Це був якийсь поважний чоловік сорока років з лишком, в довгому плащі і з короткою сивою бородою. Він танцював, не потрапляючи в такт, із заплющеними очима, обійнявши себе за плечі і дослухаючись до якоїсь своєї, лиш йому чутної музики.
«Це мій родич», — сказала дівчина, — «двоюрідний брат моєї мами. Тут всі — мої родичі або родичі моїх родичів. Наша община халдеїв настільки мала, що вже давно всі одне одному рідні. До речі, як тебе звуть?». І вона подивилась на мене з зацікавленою посмішкою.
«Олесь» — відповів я і ледь почервонів, тут же подумки висваривши себе за кляту сором’язливість. Природа наділила мене дивною здатністю червоніти, навіть якщо я не хвилююсь, а просто сміюсь, а уявіть, як же я червонію, коли справді бентежусь? Та й назвати треба було себе Олександром, для більшої солідності, а я Олесем обізвався, як мама мене кличе. От чорт!
«Мене звуть Анну» — відповіла дівчина і потиснула мені руку.
Дивний звичай для дівчини — потискати руку чоловіку — але після такого привітного рукостискання мені стало легше. Ми знову дивились на танцюючі пари.
«Чому він танцює сам?» — спитав я.
«Ні, не сам. Він танцює зі своєю дружиною, яка померла багато років тому, ще коли вони були молоді. І з тих пір він завжди танцює тільки з нею. А так він зовсім не божевільний і навіть дуже розумний чоловік. Ходім, я покажу тобі інших родичів. Вони цікаві!» — сказала вона і знов потягла мене за собою.
Ми підійшли до широкого столу, на якому стояли різні напої і наїдки. За столом сиділи люди, але не їли. Дехто привітно подивився на мене і навіть посміхнувся, а більшість продовжували розмовляти, хоча через музику я б не розібрав їхнього бурмотіння. Бо ж музика почала грати швидше і голосніше.
«Це Гішель» — вказала Анну на дядька в круглих окулярах. «Він дуже вправний ювелір, до нього навіть приїжджав вчитись якийсь єврей із самого Бердичева. Він вміє розмовляти з камінням і робити золоті прикраси без допомоги вогню. Він каже, що золото попросило не пекти його вогнем. На жаль, каміння і метали цікавлять його більше за людей.
А це Тамун – він кращий в світі швець. Він прикладає до людини шмат тканини і тут же ріже і сшиває одяг, і все це без мірки. Він може за добу повністю пошити людині вбрання. Кажуть, що вночі вбрання саме шиється за допомогою чарівної голки. Хоча насправді йому просто допомагають діти.
Це Мальтіш. Бачиш, той, що рахує монети? Він кращий торговець в окрузі. В нього угода із золотом. І він пам’ятає обличчя кожної монети, які побували в нього в руках. І часом, коли гроші до нього повертаються, він посміхається їм як старим друзям. Він каже, що гроші ніколи не йдуть від нього назавжди.
А це Марпат — бачиш, та гарна жінка з довгим чорним волоссям? Вона найгарніша в нашій общині. Вона завжди вагітна, причому від чоловіка в неї завжди народжуються дівчата, а від коханців — хлопчики.
А це Гальмеш.» — вона показала на старого сивого чоловіка.
Довгі сиві кучері, довга сива борода, великі кудлаті сиві брови, з-під яких очей не видно, чудернацький гострий капелюх на голові. А ще він кутався в якийсь сірий плащ, ніби мерз. Дивний дідуган. Він читав книгу, точніше, сувій, похнюпившись і ворушачи губами, не звертаючи уваги ні на музику, ні на людей.
Виявилось що всі будинки халдеїв пов’язані коридорами і фактично собою становили один великий будинок. Ми йшли анфіладами кімнат, і вона розповідала мені про Гальмеша.
«Гальмеш — найстаріший член общини, ніхто не знає, коли він народився і коли помре, а він знає все, він розмовляє з богами, пам’ятає всіх і все, знає історію нашого народу, знає, якими шляхами рухаються зорі, вміє зупиняти час і подорожувати в минуле. А ще він вміє бачити Вавилон! Коли я була маленька, я часто сиділа біля нього і просила показати мені Вавилон.
Він просив зачекати, бо був зайнятий. І я сиділа і чекала. А він читав, читав свої сувої. А іноді щось писав, гусячим пером і чорнилом. Писав новий сувій або переписував старий ветхий.
І це було довго. Іноді півдня або й день. Але я сиділа біля нього і чекала. І слухала. І те, що спершу здавалось нерозбірливим шепотінням, почало складатися в чіткі слова і речення. Так я вивчила стару мову нашого народу. Тепер її знають тільки двоє: він і я. Гальмеш казав мені, що це кров предків навчила мене старої мови.
Але я знаю, що це Гальмеш мене навчив випадково, читаючи свої старі сувої.
Він завжди проказував пошепки те, що читав або писав — кожне слово, і якщо сидіти дуже тихо, якщо затамувати подих, то можна було все розчути. І якщо я слухала дуже довго, я починала бачити Вавилон — у вранішньому мареві він поставав над річкою Євфрат. Вавилон. Величне місто. Три кола високих стін оточували його і робили неприступним. Місто мудрості і слави. Місто астрологів і жерців, місто ста тисяч жителів і тисяч храмів. Місто величних палаців і галасливих ринків. Місто заплутаних вулиць. І темних завулків, де ховались чаклуни і провидці. Місто, куди прямували кораблі і каравани з Півдня, Півночі, Заходу і Сходу. Місто, куди стікались товари, гроші, мудреці і хвороби зі всього світу. Місто, де всього було вдосталь і ніколи нічого не вистачало. Місто, де жили люди дотепні і сумні одночасно. Розумні і наївні. Цинічні й романтичні. Люди, які вивчили безліч таємниць всесвіту, хоча знали про марність усього сущого.
Місто десяти брам. Місто десяти богів. Перше найбільше і найзначне місто на землі. Перша столиця світу. Місто, з якого все починалось!
Єгипет тоді ще був молодий. Він тільки розквітав у дельті Нілу, мов лотос. Він був простий і беззахисний в своїй наївній вірі в свої сили. І Вавилон підтримав єгиптян і навіть подарував їм кілька богів і частку мудрості. І допомагав Єгипту, допомагав тисячі років, поки Єгипет не постарішав і не перетворився на напівживу мумію, яку розірвали на шматки невгамовні парфяни і честолюбні сини Риму.
А після загибелі Єгипту прийшов і час загибелі Вавилону. Під стіни старого міста прийшли десятки тисяч парфян. Тисячі прапорів. І сотні парфянських шляхетних гербів на щитах. Парфяни взяли штурмом і пограбували Вавилон. І набальзамовані мумії вавилонських царів були викинуті з їхніх гробниць під колеса возів, якими парфяни вивозили з міста награбоване. А потім прийшли грецькі фаланги. Вони пройшли через Вавилон, мов ніж крізь пісок. Вони добили й остаточно зруйнували його. А потім знов прийшли парфяни, або, як вони ще себе називали, перси. І так загарбники і хвилі переселенців накочувались і відходили, як хвилі одна за одною, розмивали обличчя Вавилону і розвіювали общини халдеїв по всьому світу. Халдеї зникають. Халдеї змішуються з чужинцями і забувають про те, що вони халдеї. Але ми…. Але наша община… ми пам’ятаємо Вавилон, точніше, пам’ятаємо про пам’ять наших предків про Вавилон.
Гільмеш дуже любить мене і називає принцесою. Старий дивак вважає, що я царського роду. Смішний.
Та досить по це, давай краще танцювати. Або розкажи щось про себе.»
Я не був впевнений, що зможу розповісти їй щось цікаве, тому я простяг їй руку і запросив до танцю. Танцюрист із мене далеко не найкращий, тому насправді я дуже хвилювався, але намагався цього не показувати. Ми кружляли в танці, а Анну була легка, мов пір’їнка. І руки мої відчувати її тендітне худеньке тіло. І руде волосся її, мов хмара, огортало мене. І очі її, великі зелені очі… я дивився в них і бачив там своє відображення, я вглядався в них, і вони ставали величезними, мов небо. І я губився в них і забував про все на світі…
Перший поцілунок був легкий, мов подих метелика, я навіть не відчув його, я навіть не впевнений, що він був насправді. І лиш маленькі срібні дзвіночки співали в моїх вухах. Тоненький, чистий і ледь чутний дзвін.
А потім ми бігли, сміючись, повз танцюючих людей, і ховались у якійсь темній кімнаті. Ми були самі, і я цілував її жадібно, нетерпляче, і руки мої стискали її тендітний стан, і долонями своїми я відчував її худеньке тіло, її беззахисні реберця під сорочкою з чудернацькими візерунками.
«Припини, припини» — благала вона, заплющуючи очі і запускаючи пальці в мої кучері. «Ще не час, припини, мій коханий, будь ласка!»
Я опам’ятався. Я намагався заспокоїтись і приборкати своє дихання, я обіймав її і цілував у скроню і в вухо, а вона ховала обличчя в мене на плечі, а потім на грудях. Вона ніби ховалась за мене від когось, намагалася вся поміститись в моїх обіймах, і мені було приємно це відчувати. Я обіймав її, знову цілував, заглядав в очі, цілував її руки, кожен з її тоненьких пальчиків. «Анну, чому в тебе такі холодні руки?» Вона знизувала плечима і опускала очі долу. Я зігрівав її руки своїм подихом і своїми поцілунками, вона сміялась, сльози блищала в неї на віях, а руки її ставали теплішими і теплішими.
Я й не помітив, як минув час. Про час нагадала вона.
«Лесю, приходь завтра знову, як стемніє, але не раніше, бо нас не буде вдома, а як буде ніч — приходь як зараз, в нас свято триває ще дві ночі, приходь, я буду чекати. Ой! Ледь не забула! Нікому не кажи про мене і про нас. Навіть тітці та дядькові не кажи. Люди дивно ставляться до нас. Ми дуже відрізняємося. І тебе можуть до нас не пустити. Не кажи нікому, щоб не було біди. Приходь завтра! Я буду чекати!»
Ще один поцілунок.
І я опинився надворі перед зачиненими дверима. І ніч втрачала сили. І через хвильку на сході почав прокидатися ранок. І скоро перший півень, цей сонний вартовий біля брами дня, прокричав, що сонце встає.
Прохолодний ранок. Я йшов додому і намагався зрозуміти, що відбулось і що відбувається. А потім я спав, а прокинувся вже близько полудня. Запах молока і свіжоспеченого хліба зустрів мене і, здавалося б, остаточно розвіяв чари минулої ночі. Але… Ні, таки не розвіяв. Весь день я допомагав дядькові лагодити дах його будинку, проте думав про Анну. Вона була мов сон, але сон такий реальний і такий захоплюючий, що не хотілося прокидатись.
Наступної ночі я знову пішов на південну околицю міста і знайшов будинок з маленькою баштою і вогником у віконці. І знову Анну тремтіла в моїх обіймах, а губи її розкривались під натиском моїх губ. Я дихав її свіжим подихом і знову тонув у озерах її згубних очей. Халдейська община знову нічого не їла і не пила, але вони танцювали і про щось шепотіли між собою. І ніхто не звертав уваги на нас із Анну. А нам тільки того було і треба. Ми танцювали. Ми цілувались. Ми розмовляли про все і ні про що. А потім піднялися з нею на горище і увійшли в маленьку башту на даху. Там було так тісно, що ми стояли близько-близько одне до одного і дивились на небо. Я дихав запахом її волосся, а Анну розказувала мені про 13 головних сузір’їв і про її улюблену зірку – Венеру, про зірку Іштар. А ще говорила щось про Гілмеша і про те, як її далекі предки по зорях читали, коли розіллються річки Тигр і Ефрат. І я цілував її. Тут під зорями ми освідчились одне одному і поклялися завжди бути разом.
Але час спливає швидко. Вона поспішала і, збиваючись і хвилюючись, казала мені, що заручитись треба взавтра, інакше доведеться чекати цілий рік, такі в них халдеїв звичаї. І вона не піде проти звичаїв, бо родичі не дозволять їй бути разом зі мною, богиня Іштар не дозволить. Все треба зробити завтра. Обов’язково. І заручини, і весілля вночі, тут у них, у халдеїв. А я був п’яний і щасливий. Я дорослий, я впевнений в собі чоловік, я повернусь до матері і приведу в дім свою молоду красуню дружину, і мати обійме мене і її! Нічне весілля без моїх родичів? Хай буде нічне весілля! Головне, що чарівна Анну навіки стане моєю! Я цілую її. Вона хвилюється і просить: «Тільки нікому не кажи! Благаю тебе, нікому зі своїх не кажи! Благаю, коханий! Я так хвилююсь! Обіцяй мені, що все буде добре!»
Я обіцяв їй, що все буде добре. Знову ранок, і знову я покидаю дивну оселю халдеїв, що свято святкують вночі. І знову перші півні, мов трубачі, вітали мене як переможця. Ех! Як добре жити на цьому світі! Чи знав я ще кілька днів тому, що зустріну кохання? Що тут зустріну кохання? Що я зустріну кохання? Я би розсміявся, якби хтось мені сказав. Я вважав, що кохання — то дурна вигадка для наївних дуреп. А це реальність. Це біль солодкий в грудях. Це легке духмяне божевілля.
І білі крила розкривались у мене за спиною, коли я йшов до дядькового дому і думав про майбутню ніч.
«Любий! Тільки не розказуй про це нікому!»

*****

Я весь день готувався, прав одяг, прасував його, знайшов і зашив кілька дрібних дірочок. Сходив в цирульню – мене підстригли і поголили. Якщо чесно, я трохи хвилювався, але ж і радів. Я був немов хмільний від щастя. Я прийняв рішення, мені було легко і радісно.
Дядько і тітка спостерігали за мною і посміхались. Вони явно здогадувались, що я знову йду на побачення. Проте й гадки не мали, наскільки воно буде для мене важливим.
«Ти подивись на нього» — сказав дядько. — «Козакує так, що аж ночувати не приходить!». Він підморгнув тітці.
«Ой, Боженьку, що ж я матері його скажу!» — сміючись відповідала тітка.
Я відчував, що вони за мене радіють. Мої милі дядько й тітка, люди, які вже починають старішати, яких я встиг полюбити за кілька днів.
Коли тітки не було поруч, дядько почав розпитувати, чи буду вдома вночі чи вже вранці. Хто вона? Дівка чи молодиця? І чи не будуть мене бити за моє козакування? Я відповідав сміючись, що бити не будуть, бо родичі дівчини мене люблять і що ми з нею, мабуть, одружимось.
Сьогодні вночі в нас будуть заручини, бо такі в них, халдеїв, дивні звичаї. Дядьку, чому ти ніколи не розповідав мені про халдеїв, що живуть у вашому місті? Вони ж такі цікаві. Я й не думав, що у Вашому місті можуть жити такі незвичайні люди!…
Обличчя мого дядька раптом посіріло і витягнулось.
«Ти був на південній околиці?! Ти був у вавилонців? Ти був у мертвому кварталі?!!»
Дядько видер в мене з рук мою вишиту сорочку і кинув її на підлогу. Вчепився в мене своїми жилавими руками. (Боже, який він сильний, хоч і немолодий вже!) І закричав мені в обличчя: «Вони мертві! Вони давно мертві!!!».
«Вони… вони вип’ють із тебе життя як сік. І не відпустять тебе!»
Я почав видиратися з міцних рук свого дядька. Мене охопив жах.
Мене мов по голові вдарило.
А він чіплявся за мене, ніби потопав, і кричав мені в обличчя: «Вони привиди! Їх немає! Вони мертві!»
Раптом він відпустив мене, почав обіймати, гладити і тремтячим голосом вмовляти: «Хлопчику, це тобі наснилось, їх нема! Це тіні і тільки. Їх нема! Ти розумієш? Ще коли я був маленький, вже ніхто з них не жив. Вони вбиті. Була війна. Під час війни вбивають і за менші провини. А їх вбили за те, що вони відрізнялись від інших людей. Дехто вважав їх євреями, але вони і від євреїв відрізнялись. Ніхто не знав, хто вони і звідки. Їх називали «вавилонці».
Була війна, і їх вбили усіх за один день, і дітей і жінок, і старих, всіх.
Це було задовго до того, як я народився. І квартал той мертвий. Ніхто там не живе. Не ходи туди. То все мара, то все сон. Не ходи. Якщо ти збожеволієш, що я скажу твоїй матері?»
У грудях моїх холод і біль. Боже. Боже єдиний! Милостивий! Я чомусь одразу повірив дядькові. Я вибіг із будинку, залишивши дядька плакати. Боже, як я біг вулицями міста! Якби в мене були чорні крила, я б летів. А люди дивились на мене як на божевільного. Я біг, і мені здавалося, що ноги приростають до землі. Я мусив, я мусив переконатися, що дядько неправий. Хоча… я вірив йому. І я ненавидів себе за те, що вірив дядькові. Ні, вона жива, вона мусить бути жива! Але ж я ніколи не бачив вавилонців удень. Чому вони ніколи не їли, а лише сиділи перед їжею і напоями? Вони ніколи не розмовляли зі мною і ніколи не дивились мені у вічі.
Але ж вона розмовляла зі мною, вона торкалась мене і в очі дивилась і цілувала мене!
Я перетнув пустир. Я добіг до кварталу вавилонців. Вітер носив пил вулицею, що заросла лопухами і чортополохом. Будинки були сірі і мертві, повільно руйнувались.
Вікна закриті віконницями, вибиті або замуровані.
Я зайшов до її будинку. Скрізь затхлий запах, поламані меблі, пил, павутиння, тлін, запустіння. Я опустився на підлогу і заплакав.
А потім прийшов дядько і показав мені маленький цвинтар вавілонян. Їх напіврозвалені склепи, їх кладовищну каплицю, де живуть голуби. Ми ходили поміж беззахисних малих могил, і він розказував чутки, що чув у дитинстві про загибель халдеїв. Він показав мені кілька довгих земляних горбочків і сказав, що саме тут поховали вбитих з общини халдеїв.
А в їх кварталі так ніхто й не поселився. Всі, хто пробував жити в їх будинках, швидко з’їжджали звідти, бо нібито чули вночі, як зітхають і плачуть халдеї, а їх тіні ходять темними кімнатами, риплять підлогами, грюкають дверима і ніби щось шукають. Дехто намагався використовувати їх будинки як господарські приміщення і склади – але до чого не вдавалися, а артілі розорювалися, товари на складах їли миші і пліснява. Так ці будинки і залишились руйнуватися. А люди намагаються обходити цей квартал стороною. Навіть п’яниці туди не потикаються. Був, правда, один зайда. Ніхто не знає, звідки він прийшов. Він не мав сім’ї, жив випадковим приробітком. Всі гроші пропивав. Так от той дядько поселився в кварталі вавилонців. Він розказував у шинку, що нікого не боїться, навіть мерців. І додавав, що до нього приходить вночі гарна жінка, з волоссям чорним, мов крила крука. І з тілом, білим мов сніг. Але довго він не прожив. Життя витікало з нього, мов вино з пробитого міха. За тиждень він осліп і збожеволів. Він бігав містом і щось кричав про Вавилон і жінку з чорним волоссям. А потім зник.
Мої сльози закінчились, і ми з дядьком просто сиділи поруч на цвинтарі і мовчали. А потім повільно пішли додому.
Того ж дня я поїхав з міста. Я не міг більше тут залишатись. Дядько і тітка мене проводжали, і коли я прощався з ними, я побачив, що вони вже геть старі люди.
А вночі мені наснилась вона.
Я намагався побачити її, але не міг. Я не бачив обличчя Анну. Я тільки бачив її руки. Сухі, холодні, але гарні і такі рідні. Ці руки гладили моє обличчя, і я чув, як вона плаче.
Вона гладила моє обличчя і казала: «Коханий, нащо ти це зробив? Нащо ти розказав про мене? Халдеї кажуть, що раз на сто років в ніч Аш Ану мертва людина може змінити свою долю і повернутися в життя. Потрібно зустріти живу людину, яка покохає мертву, і тоді після опівнічного весілля і шлюбної ночі мертва людина стане живою. Вранці я б цілувала тебе губами, червоними мов корали, дивилась у твої очі очима, повними життя, і ти б чув, як б’ється моє серце.
Вранці ми поїхали б до твоїх батьків, і вони б полюбили мене. Ми б жили в місті, в якому ніхто і ніколи навіть не чув про халдеїв. Ти б забув те, що не слід пам’ятати. І я б забула своє старе життя і стару смерть.
Я б любила тебе, як сонях любить сонце. Ми любили б одне одного як лебеді, як лелеки. І я б народила тобі дитину. Справжню живу дитину. Це була б дівчинка з блакитними очима і рудим хвилястим волоссячком. Я вже майже чула її голос. Як я хотіла її народити! Як я хотіла!. Але в мертвої людини є тільки один шанс повернутися до життя. Один на цілу вічність. Любий, тепер я вже не бачу тебе. Я вже сліпа. Я розчиняюсь у темряві і зникаю в ній.
…Любий, нащо ти це зробив?»
Після тієї ночі я більше ніколи її не бачив. Можливо, я був не готовий її зустріти. Але доля не запитує чи ти готовий.
Цей випадок отруїв мене, проте я залишився живий.

Епілог

Іноді епілог триває довше за саму історію.
Іноді він триває все життя.

Минули роки. Я закінчив інститут, потім другий (Інститут Агатангела Кримського). І став археологом, а також спеціалістом по східних мовах і східних культурах, зокрема месопотамських. Працював перекладачем, допомагав нашим військовим радникам в Іраку. Нас там була ціла група сходознавців – група божевільно закоханих у мертві світи, в мертвих богів і богинь.
Вдень наша група працювала перекладачами. Наші військові радники вчили жителів Сходу вбивати одне одного найсучаснішими методами. Наші будівельники допомагали жителям Сходу відбудовувати міста, які були зруйновані методами наших військових радників. А група сходознавців—перекладачів допомагала і тим, і іншим. Це вдень. Пекучий день, коли ти втрачаєш самого себе від спеки і сам перетворюєшся чи то на віковічний месо-пил чи на божевільного Голема з месо-глини.
А ввечері і в вихідні іракці дозволяли нам вести розкопки і працювати зі старими манускриптами в музейних сховищах. Задля цих вечорів і вихідних ми і терпіли цю спеку і цей всепроникливий месо-пил.

Ману-скрипт, Ману-скрипт. Божество Ману? Невже і тут?
До чого тут Індія? Не «Ману», а «manos» – рука. Ти божеволієш. Опануй себе.

Ми вели розкопки. Ми розшифровували літописи, до яких сотні і тисячі років не торкались руки людей. І мертве обличчя месопотамської минувшини поступово проступало перед нами – воно було страшне і захоплююче.
Я прикривав очі рукою від сонця і дивився на Вавилон – він здавався нереальним у мареві теплого повітря. І я ніби бачив у цьому мареві два Вавилони – сучасний і той старий безсмертний і легендарний.
І мені здавалося, що я торкаюсь руками небесно-блакитних воріт Богині Іштар. І очі сірруфів (чудернацьких істот – птахо-левів) дивились на мене зі стін галереї Іштар.
На розкопках я осатаніло копав глину й пісок. Копав так, ніби намагався розкопати Анну, хоча знав, що вона лежить в землі Поділля і давно вже зотліла і тілом, і душею.
Але я мав знати, чи був шанс у Анну і в мене. Чи божевільний я, чи Анну насправді існувала. Чи привиділась мені? Чи її створив мій хворий мозок?
Ніч.
Бібліотека Ашурбаніпала.
Глиняні клинописні таблички під моїми руками.
Свічки мерехтять. Десь поруч літає величезний метелик. В музейному архіві прохолодно, нікого поруч, і тільки привиди месопотамських літописців стоять наді мною і шепочуть, шепочуть свої слова. Бо вони живі лиш доти, доки комусь потрібні їх нещасні самотні безглузді безсилі старі таємниці.
Я люблю клинопис. Він значно лаконічніший за наше фонетичне письмо.
Мої пальці легко торкаються клинописного тексту, ніби я не вірю очам і хочу перевірити пальцями. Клинопис — об’ємний шрифт, при бажанні його можна читати у повній темряві.
Мало хто знає, що єгипетська магія, таро, європейська магія і астрологія і навіть іудейська кабала – всі ці практики стоять на фундаменті, що закладений у старому Вавилоні.
Переді мною повне зібрання вавилонських магічних текстів.
«Як взнати таємне ім’я людини, тварини чи демона»
«Як вбити людину, не торкаючись її і не маючи навіть пасма волосся»
«Як зварити зілля довголіття»
«Як побачити в дзеркалі потойбічний світ»
Ні. Ні. Не воно.
«Як загоїти рани тілесні й душевні»
«Як пізнати мудрість богів»
«Як керувати богами»…
От шахраї!
Як… Як… Як….
Ось воно!
«Мерці»
«Мерці — на захист скарбу»
«Як керувати мерцями»
«Ліки і отрута з мерців»
Блін.
«Мерці-вампіри»
«Мерці-людожери»
Ні, ні.
Ось. Знайшов!
«Ніч Аш Ану»
Так, мабуть це — саме те, що я шукав. Молю тільки, щоб текст був повний. Читаю книгу «Ніч Аш Ану».
Спочатку йде стара легенда про сходження Іштар в світ мертвих і про повернення її до світу живих. А потім…
Але ж читатиму з початку.
…
Іштар світла цариця, богиня кохання, спускається в підземний світ. Вона хоче відвідати свою сестру Ерешкігаль, богиню смерті і присмерку. Ерешкігаль у траурі — в неї помер чоловік. Іштар готова розділити з Ерешкігаль її скорботу. Однак Іштар попереджає свого слугу Ніншубуру, що якщо вона не повернеться протягом трьох днів, він має просити допомоги у верховних богів.
Іштар підходить до Першої Брами в Підземний Світ. Браму стережуть демони-охоронці. Іштар вимагає від Неті (своєрідного месопотамського Харона), щоб він її пропустив у Підземний Світ. І Неті погоджується провести Іштар крізь всі Сім Брам Підземного Світу, проте біля кожної Брами забирає в неї якусь її річ.
Іштар віддає йому вінець Едена, що прикрашає її голову, потім скіпетр, вінець лазуровий, подвійні підвіски, золоті браслети з рук, сітку, що прикриває груди, спідницю.
«Мовчи Іштар, мовчи.
Такі закони Підземного Царства»
Сім речей віддала Іштар, щоб пройти крізь сім Брам. Сім речей — сім амулетів, що захищали Іштар. Такі закони Підземного Царства. І ось стоїть вона оголена і прекрасна, і від звичайної гарної жінки її відрізняють лиш великі прозорі крила в неї за спиною. Крила, як у великого метелика.
«О, Іштар! Твоя оголеність прекрасніша за найбарвистіші шати!»
Жорстока Ерешкігаль боїться, що Іштар забере в неї владу над Підземним Світом, і вбиває її своїм смертоносним поглядом.
Через три дні і три ночі Ніншубур, вірний слуга богині Іштар, плаче і просить допомоги у богів.
Відмовляють всі боги, крім Енкі старого — батька Іштар. Енкі створює двох істот (Кургаллу і Галатуру), які проникають у Підземне Царство і з дозволу Ерешкігаль забирають тіло богині. Кургалла і Галатурра оживляють Іштар «травою життя» і «водою життя». Іштар намагається повернутися з Царства мертвих. Вона знову проходить Сім Брам, і Неті повертає їй всі сім речей-амулетів, що вона залишила. Проте підземні демони-охоронці не випускають її на поверхню.

«Царство підземне —
Країна, звідки нема вороття!
Непорушне правило підземного світу!
За голову — голову хай залишить вона!»

Іштар перетворюється на ящірку і тікає від демонів-охоронців. Тікає в місто Урук до свого коханого Думуза. Проте демони-охоронці ідуть по сліду і знаходять Іштар.

«Малі й великі демони пащі роззявили:
«В підземне царство відправляйся!
Коли з підземного світу пішла,
Собі заміни не знайшла!»

З такими словами до світлої Іштар вони увірвались!
Іштар налякана в руку Думузу вчепилась.
«О, юначе! На ноги свої кайдани одягни!
О, юначе! Ярмо на шию одягни! В пастку кидайся!»

Малі й великі демони схопили його,
Гачки, шильця, кілки підняли на нього,
Мідну велику сокиру підняли на нього.
О, юначе! Схопили його. Повалили його.
Одяг його зірвали з нього.
О, юначе! Руки скрутили йому,
Мотузками й павутинням оплутали його.
Тканиною страху закрили обличчя..
Потягли його в царство підземне. …

За наказом Іштар все сталось
Діва Іштар гірко плаче…»

…Це один з багатьох варіантів старої легенди про сходження Іштар до світу мертвих і про повернення її до світу живих, легенда, яку я колись прочитав у бібліотеці інституту, легенда, яка примусила мене здійснити цю подорож. А потім…..
Потім ідуть поради для … мерців, як повторити шлях Іштар. Досить детально розповідається, як мертва людина може в Ніч Аш Ану один раз на сто років скористатися шансом повернутись до світу живих, якщо віддасть замість себе свого коханого (або кохану). Детально описується весь триденний ритуал, заручини, молитви до Ерешкігаль і до Іштар.
Невже? Невже моя Анну хотіла вчинити зі мною так само, як Іштар вчинила з Дамузом? Я був шокований.
Мої підозри підтвердились. Я не хотів сам собі признаватись у цих підозрах. Але….
Для мене стало очевидним, що Анну могла отримати нове життя, нове тіло і навіть народити ту руденьку дівчинку, якою марила, але я чітко зрозумів, що замість себе вона мала залишити в царстві мертвих мене.
В цю мить я розлюбив Анну.
Може, я і не кохав її? Не знаю. Але образа на неї звільнила мене від влади Анну остаточно. І я забув її. Саме тоді вона нарешті-таки померла.

***
Величезний залізний птах на ім’я АН розганяється злітною смугою і відривається від величного і безсмертного старого міста Бабілон. Тріпочуть сталеві крила величезного метелика. Ми йдемо курсом на Гостомель.
Під нами дві річки Тигр і Єфрат, які то віддаляються, то наближаються одна до одної, щоб нарешті злитись у морі. Річка-жінка й Річка-чоловік, річки, які кохають одна одну з початку Світу. Десь тут був Едем. Десь тут же під землею вавілонське царство мертвих. Під землею цілі народи, перетворені на попіл і тінь, дослухаються до вибухів на поверхні, до гуркотіння моторів, до відлуння живих голосів, і чекають, чекають самі не знаючи чого.
Далі — Кавказ. Арарат, під снігами якого застигли уламки Ковчегу. Кавказе, наступного літа ми будемо розкопувати могили царства Урарту.
Далі море, Чорне море. Кургани вкраїнських степів, де сплять шалені скіфські царі, сплять і уві сні посміхаються, згадуючи відрубані голови своїх ворогів і особливо голову персидського царя Кіра, яку вони опустили в міх із людською кров’ю, щоб він нарешті напився нею. Опустили з величезним задоволенням.
Далі козацькі і княжі кургани. Ми майже не розкопуємо їх, жаліємо.
І кам’яні баби стоять у високих травах. Що шепочуть ці трави? Про що мовчать кам’яні баби?
Ліси пішли. Сосни. Гостомель.
Величезний птах втомився, хоч і залізний, чи пак дюралевий. З гупанням упав він на смугу бетонну. Приземлився.
Колеги плескають у долоні. Вони задоволені. Собою і екіпажем.
У трюмах нашого повітряного судна величезні трофеї. Прикраси і зброя віком три тисячі років, оригінали клинописів і конспекти старих безкінечних давно зотлілих месопотамських таємниць. Так, черговий цар Вавилонії був дуже щедрим.
Екіпаж вийшов втомлений, гордий і задоволений. Ми вийшли слідом.
Батьківщина дихнула мені в обличчя запахом сосен і бензину і пригостила обідом прямо на авіабазі під соснами на свіжому повітрі. Нас вітають, і ми вітаємо. Холодна горілка і гарячий борщ обпалюють моє горло і губи. Ми вдома. Нарешті.

(2008-2009)