< - До змісту

Готувались до приїзду Президента заздалегідь. Десь тижнів зо два. Працювали чиновники у вихідні; писали якісь «бамаги», яку ніхто і не збирався подавати ні ясновельможному Президенту, ані його поважному почту. Потім множили ту «бамаги» на ксероксі. Потім у «владних» коридорах почали з’являтись бабці і жіночки з ганчірками в руках і від адміністрації понесло якимось дезінфекційними засобами (мабуть у Президента здоровля слабке і містечкові володарі вирішили огидних бацил повбивати). Потім на парадних сходах (тих що між «білими левами») поміняли кілька сходинок, бо вони були кирпаті і трохи побиті, дарма що нові сходинки виявились іншого кольору і кидались в очі ще більше ніж попередні. Але це був ще початок!

Наближення Президента особливо було відчутно протягом останніх декількох днів. Це було схоже на наближення цунамі! Поступово тиск збільшувався і «ураган» розгортався з більшою силою, щоб нарешті застигнути на найвищій ноті тремтіння нервів і повної нездатності до адекватного сприйняття і тверезого мислення, а потім раптово впасти і відкотитись, залишивши чиновників живими, фізично неушкодженими, трохи задоволеними, трохи розчарованими і якимось кволими, немов би після статевого акту чи новорічних свят.

Але розчарованість, задоволення і т.п. будуть потім. Поки що хтось (скажу по секрету: хтось – це саме я!) стукає по клавішах комп’ютера і набирає напружений розклад нашого стрімкого Президента: «2 хвилини – прохід по сходах до другого цеху «Швейного об’єднання «Трембіта», 1,5 хвилини на огляд цеху (дуже цікаво!), … стільки-то хвилин – на зустріч з директорами динозаврами, стільки-то на розмови з люмпенами-робітниками, … з професорами дутими, і просто з демосом на вулицях чарівного міста.

А хтось інший (не я) в цей самий час в одному з готелів чарівного міста – в «Черемоші» сидить і друкує інший розклад, та ще й прейскурант (в тисячах, або й в сотнях тисяч), прейскурант для Президента та його почту, прейскурант, за який заплатить адміністрація області (якщо зможе).

А поки хтось стукає на друкарській машинці, дехто інший і працює по іншому. Наприклад саджає травичку в березневу землю біля того ж таки «Черемоша», або стелить асфальт під дощем. (Ті ж самі люди після завершення візиту цей розбухлий асфальт поздирають і настелять новий, вже як слід.)

Але це все дурниці! Травичка поросла навіть в будинку обласної адміністрації, у «владному» коридорі – в фойє! Там, де під склом, мов в музеї, застиг державний прапор України, а на стіні висить великий дерев’яний контур нашої області (де доречі зображено чомусь 10 районів, хоча насправді їх 11). Так от під контуром області стоять дві пустотілі тумби, в яких за день до прибуття поважного Президента родючіша земля матер… – тьху(!) м а т е р і а л і з у в а л а с я (от!), а з неї – уявляєте – декоративна травичка поросла (за одну ніч!). Як це вона змогла? Мабуть подіяла життєдайна сила Президента.

Та що там травичка, – у міліціонерів, які адміністрацію охороняють, блакитні комірці побіліли. А рівно за дві години до появи Президента в коридорі перед сходами поміняли щітки для очищення підошов, бо вони були занадто потерті і їх поміняли на інші, – не такі старі і не занадто потерті.

А за хвилину до появи Президента у «владному» коридорі з’явився рясний червоний килим, поки Президент був на другому поверсі – килим зник, і знов з’явився, коли він виходив з адміністрації, і знову зник (тепер вже на довго). Килим-пострибайчик, як у казці! А може стрибав хтось інший?

А коли поїхав Президент, щітки для підошов раптом «полисіли», а білі комірці на шиях завзятих міліціонерів знов стали блакитні. Хіба це можливо? Чи то зі мною щось, чи все ж з травичкою, асфальтом, килимами, щітками і комірцями з міліціонерами? Свят! Свят! Чортівня якась!

Як бачите, готувались до приїзду Президента всі: комірці, килими, начальство і навіть я грішний. Як я готувався, питаєте? Хе-хе! Начальник сказав мені навести лад в себе на столі (раптом глава держави до нас загляне), я навів… Начальник подивився і схопивсь за голову (за свою). Застогнав бідненький, – «Стіл не має бути занадто чистий! Поклади якісь папки на край столу, діаграми якісь,… ні краще діаграми дай сюди, – собі покладу, я все ж начальник!

Сам візит звичайно не був вартий електрики, яку спалено задля його підготовки.

До президента пхалась купа різних голів, заступників, директорів… – і всі хотіли помацати його за руку (мабуть вона в нього стала така ж червона, як той килим або їхнє спільне минуле). Прості громадяни теж були не проти подивитись на живого Президента, а дехто і помацав би його із задоволенням… (за горло).

Але були навіть такі, хто зовсім вельмишановним Президентом не цікавився. Під час зустрічі із демосом під відкритим небом, одна жіночка так нестримано поривалася до Президента, що її почали притримувати і навіть блокувати. «Та не Президент мені потрібен» – закричала жіночка, – «…а міський голова, я до нього другий тиждень на прийом попасти не можу!».

А потім глава держави хутко поїхав з області, і травичка у «владних» коридорах посохла (за одну ніч) без життєдайної сили Президента, а потім і зовсім зникла.

Ні хлопці, – що не кажіть, а наш Президент таки володіє якоюсь справді магічною силою, хіба що поширюється вона метрів на 200 в діаметрі, не більше, і аж ні як не впливає на глибинні процеси в державі.

Будь яке розповсюдження тексту заборонено, поки не зміцніє демократія, або поки не загине остаточно.

1997