Анотація: у статті розглядаються літературно-художні твори, побудовані на метафорі «корабля дурнів». Визначається їх зв’язок з ньютонівською механістичною картиною світу вранні періоди та квантовою фізикою в добу постмодернізму, розкривається характер відношень цієї метафори з алегорією Ноєвого ковчега
Ключові слова: корабель дурнів, механістична картина світу,алегорія, квантова теорія хвиль, екфразіс
Аннотация: в статье рассматриваются литературно-художественные произведения, построенные на метафоре «корабля дураков». Определяется их связь с ньютоновской механистическою картиною мира в ранние периоды и квантовой физикой в постмодернизме, раскрывается характер отношений этой метафоры с аллегорией Ноевого ковчега.
Ключевые слова: корабль дураков, механистическая картина мира, аллегория, квантовая теория волн, экфразис
Summary: the article examines fictional works based on the metaphor «a fools ship». The works are regarded in connection with Newton mechanistic word picture of the early period and quantum physics of postmodern age. The relationships between the metaphor and Noah” s Ark allegory are exposed.
Key words: a fools” ship, mechanistic word picture, allegory, quantum waves theory, ecphrasis (ἔκφρασις).

В античній літературі корабель асоціювався з державою. Перший порівняв демократичну державу з кораблем дурнів Платон. Що ж мав на увазі філософ під керованою демократією і які перспективи він бачив: куди, повинен був прибути корабель дурнів?

Славетний філософ вважав, що у суспільстві необхідно зберігати певну свободу. Люди самі повинні приймати рішення, куди їм плисти. Але ж ми прагнемо плисти в різні боки, а корабель один, і хтось повинен його вести. Найкраще було б не рухатися нікуди. Але тоді швидко скінчиться провізія і людям набридне таке життя. Нам здається, що той, хто стоїть біля керма, і є главою держави, що він – найголовніший і від нього все залежить. Це не зовсім так: найголовніше аби корабель не сів на мілину і не розбився.

Порівняння з кораблем дурнів закликає до,здавалося б простої, але важко здійснюваної справи – не слід довіряти будь-кому управління державою. Це повинні робити професіонали, відмовившись від вузьких, корпоративних інтересів. Таких людей треба виховувати. В цьому й полягає послання Платона.

Безцільне мандрування – доля маргінальних персонажів, шаленців. Статус божевільної людини у середньовічній культурі поєднувався з плаванням, символом перехідного статусу, проміжного становища, море ж виступало як образ божевілля, підсвідомого, хаосу.

Звідси Корабель дурнів – символ гонитви за матеріальними цінностями, забуття духовного: він пливе країною насолод, але це – світ диявола, а не Бога.

Наприкінці ХУ ст.(1494 р.) базельський гуманіст Себастіан Брант написав сатирико-дидактичну поему «Корабель дурнів». У передмові до твору він так визначив своє завдання – «підтримувати мудрість і доброчесність, викорінювати глупоту і пересуди для покращення людського роду». Стривожений тим, що світ заповнений дурнями, поет вирішив посадити їх на корабель і відправити у Країну глупоти (Нарратонію). Допоки вони заповнюють корабель, Брант описує глупаків усіх категорій як втілення моральних і соціальних пороків: тут вчені-педанти, астрологи, лікарі-шарлатани, модники й модниці, пиятики й ненажери, азартні гравці і перелюбники, хвальки і грубіяни, богохульники. Кожному з них автор читає проповідь, пересипаючи її моральними прикладами з Біблії та античних письменників. Багато уваги приділяє Брант критиці користолюбства, жадоби до грошей, байдужості до суспільного блага. Він скаржиться на занепад доброчесності, засуджує танці та любовні серенади. Нападаючи на схоластичну вченість, поет не схвалює надмірне захоплення язичницькими поетами, разом з алхімією й астрологією він відкидає математику, висміює спроби виміряти циркулем поверхню земної кулі. Користолюбству та егоїзму багатіїв, поет протиставляє євангельську бідність як основу християнських чеснот.

Брант не був пророком Реформації, але він передчував, що країну очікують потрясіння, які не оминуть і католицьку церкву, що асоціювалася з кораблем, який несе душі віруючих до небесної гавані. «Кораблик св. Петра сильно хитає, боюся, аби він не пішов на дно, хвилі з силою б’ються об нього, буде велика буря і багато горя».1

У Європі напередодні Великого посту проходили блазненські процесії, які присвячувалися глупоті, або ж пародіювали церковні свята. Звідси й вислів: «Корабель дурнів», як символ божевілля людства, що пливе без керма і вітрил, не відаючи мети своїх мандрів.

Знаменита картина Ієроніма Босха «Корабель дурнів» співзвучна за назвою з поемою Бранта, хоча змістових перегуків тут немає.

На картині зображено голубий корабель, який пливе без керма і вітрил. Щогла зламана. Замість неї – кущ ліщини, прив’язаний до дрючка. Горіх і ліщина – символи хіті. Але не тільки. Грецький горіх часто символізує Христа. Зовнішня оболонка – земна природа Ісуса, а внутрішнє солодке зернятко – його божественна сутність. Розбитий грецький горіх – символ хіті, точніше, символ втраченої цноти.

З-поміж віття ліщини визирає сова – лиха, нічна птаха. Це у християн лиха. У греків – мудра. У Босха сова – символ християнський, негативний. Якщо уважно придивитися до картини, то можна помітити прикріплений до щогли рожевуватий вимпел, у постаменті якого бачимо зображення перевернутого півмісяця – мусульманського знаку, знаку невірних, знаку єресі, і, ширше,– знаку диявола. У Босха півмісяць – це атрибут гріха. На його картині бачимо відверто сексуальний символ: горщик, надітий на кілок, як поєднання чоловічого й жіночого начал.

На кораблі веселе товариство. Хтось горланить безглузду пісеньку, поміж бортів – дошка, на ній – таріль з вишнями. Вишня – теж знак хіті. Черниця з лютнею, забувши про обітницю, горланить щось веселе і дуже світське. Навпроти неї сидить чернець. Роти персонажів широко розкриті, вони намагаються відкусити від млинця, не торкаючись його руками, в той час, як млинець підводить догори чиясь невидима рука.

Лютня має вигляд білого інструменту з округлим отвором, гра на лютні означає розпусту (чоловічий еквівалент лютні – волинка). Гріх ненажерства представлений кількома персонажами: один з них тягнеться з ножем до смаженого гуся, прив’язаного до щогли; інший, у нападі блювоти перегнувся через борт, третій, гребе черпаком немов веслом. Чернець й черниця безтямно співають, не усвідомлюючи, що Корабель Церкви перетворився на свій антипод – Корабель Зла, який без стерна і вітрил несе людські душі до Пекла.

Є на картині прикметний персонаж – професійний блазень, якому належало б клеїти дурня, але він поводить себе найбільш серйозно. Набундючившись, відвернувшись від інших, він жлуктить своє вино. Функції блазня виконують інші.

В часи Босха «мудрість» сприймалася як чеснота, праведність і набожність; глупота була синонімом пороку, гріху і безбожності, тому постать дурня – знакова. Картину, яка дошкульно розповідала про моральну розпусту духовенства і мирян, вважали зашифрованими алхімічними знаками, варіацією на тему масляного «раю пиятиків» – «корабля святого Райнера», на що натякають чаші з вином і перекинутий глечик; її трактували і як песимістичний погляд на марноту життя, і як астрологічний образ людства, що керується Місяцем, символом чогось безвольного і нерозумного [2].

У художній творчості однак не йдеться про мимовільне і суб’єктивне фантазування, оскільки будь-який акт творення пов’язаний з «виявленням» і творчим потрактуванням архетипу в свідомості людини. Для відтворення її інтелігібельної структури варто вдатися до структурального аналізу, який передбачає членування, виділення окремих елементарних одиниць об’єкта, що складають його парадигму, і монтаж – з’ясування характеру зв’язків між цими одиницями.

В основі творів Бранта і Босха лежить механістична картина світу, розуміння природи як механізму, а не як організму. Механізм виражає принципи уніфікації безцільного руху, тілесності, домінанти множинності над єдністю, що є відбиттям ознак матерії у давньому міфологічному сенсі слова, тобто матерії як невизначеності, плинності, безформності. У системі традиційних міфологем такому матеріальному рухливому началу, що існує у безмежному Океані і пов’язане з водною стихією, може відповідати лише символ Корабля.

Але природа, за Ньютоном, не володіє початковою активністю, вона рухається від зовнішньої трансцендентної сили – Божественного першопоштовху, що викривлює інерційний прямолінійний рух розрізнених тіл, перетворюючи їх на систему природи, приводячи у рух весь всесвіт. Закон тяжіння Ньютон сприймав теж як Боже диво. Ньютонівський Бог мислиться як трансцендентне і чуже природі начало – як невидима, всеспрямовуюча сила, протилежна інертному видимому світу. В традиційній міфології цьому відповідає образ Вітру, який вважається первісною стихією внаслідок зв’язку з «животворним диханням ».

У перекладі з метафізичної мови на мову міфологічних символів – це вируючий, безмежний Океан – Матерія, що зливається по лінії горизонту з Небом-Духом, причому, це злиття цілковито ілюзорне. В Океані плаває Корабель-Природа, що рухається за допомогою Вітру-Духу – тобто, тим же небесним началом, але вже у його активності.[3]

Символ Корабля в традиційній міфології передбачає плавання, що має початок і кінець, його потаємний зміст – духовне переродження, поєднане з протистоянням хаосу; отже, саме плавання означає містичну смерть, що передує відродженню, а другий берег, що його врешті-решт досягає Корабель, ототожнюється з новим, більш високим статусом, який набувається внаслідок посвячення (звідси уподібнення Церкви Кораблю у християнському символізмі ).[4]

Відмінність ньютонівської антитрадиційної міфологеми полягає в тому, що Корабель нікуди не прямує, оскільки іншого берега не передбачається, Всесвіт є Океан. Тому Корабель перетворюється з острівка Суходолу в Океані, як це мало місце в міфі традиційному, на частку Океану.

В традиційній міфології – Корабель Дурнів, що безцільно блукає морями, символ занурення у суєтне життя, з його гріховними насолодами. За своїм змістом він близький до біблійних «нерозумних дів» і виражає ідею мореплавства, що немає іншої мети, крім самого плавання.

Корабель дурнів має ще одну паралель – символ Проклятого мисливця[5], який приречений на довічну погоню за здобиччю. Таке трактування відповідає змісту поняття «замкнутого кола» в тому сенсі, що, відступаючи від суті явища, люди збиваються на безкінечний розгляд частковостей.

Корабель дурнів потрактовується і як алегорія Ноєвого Ковчегу, що у матеріальному і духовному плані символізує силу, яка зберігає все суще, що гарантує його відродження. В основі символіки ковчега лежить віра в те, що першопочатки фізичного і духовного життя можна виокремити і помістити у невелике сім’я для зберігання, поки не настане час відродження і не будуть створені необхідні умови для прояву цих начал у зовнішньому світі. Ковчег під час космічного потопу плаває у водах нижнього океану: веселка у сфері «верхніх вод» – знак відновлення того порядку, що зберігся у ковчезі. Обидва символи доповнюють один одного, завершуючи коло Єдиного. Таким чином, вони пов’язані мов дві половинки прадавнього символу «світового яйця».[6] Як символ серця (розуму, думки), образ ковчега близький до символу чаші для пиття, загальноприйнятого у середньовічному містицизмі.

1962 року з-під пера американської письменниці Кетрін Енн Портер вийшла знакова книга. Письменниця запозичила від Бранта центральну метафору, але не пішла шляхом прямолінійного дидактичного гротеску. Характерологічний ряд її роману широкий і неоднозначний, а в змалюванні персонажів повною мірою виявилися відкриття психологічної прози ХХ ст.

Рейс пароплава «Veritas» (латинське-істина) з Мексики до Німеччини, датується вереснем 1933 року. Світ збаламучений, люди зриваються з насиджених місць – хто в пошуках кращої долі, хто спонукуваний інстинктом самозбереження. Герої твору – люди різних національностей, представники різних верств суспільства, відбувають у далеку подорож на лайнері, що його один з пасажирів – карлик Глюкен – назвав «Кораблем дурнів».

Раб інстинктів, неотеса, інженер-нафтовик з Техасу, відставна гувернантка-німкеня, яка не розлучається зі своїм записником; запальні, схильні до рефлексії художники-американці, родина врівноважених, але невиразних швейцарців, які мріють про спокійне життя на батьківщині – ось лише декілька постатей переднього плану.

Заможні німці, для яких Латинська Америка служила надійною сферою інвестування капіталу, поспішають повернутися на батьківщину від страху перед мексиканською революцією. Інші ж відчувають приплив шовіністичних настроїв у рідному «фатерланді» і побоюються переслідувань з ідеологічних та расових мотивів.

Всі ці люди намагаються втекти від попереднього життя, ховаючись за примарними надіями, що після завершення подорожі їхні проблеми вирішаться самі по собі. У зіткненнях, переживаннях героїв проглядається алегоричне зображення людського суспільства, в якому далеко не кожен в кінці шляху може отримати те, за чим відбув у плавання.

Скупі на порухи душі люди співіснують з тонкими чутливими натурами. Красень Вільгельм Фрейтаг, який пашить здоров’ям і не страждає відсутністю апетиту, знемагає від якоїсь таємничої нудьги і ледь тримає внутрішню рівновагу. Спокійній,зазвичай, місіс Тредуел, важко пригадати хоча б одне місце, де їй жилося легко й затишно. Найбільше ця «миловидна і недурна на вигляд жінка» стурбована проблемою гармонізації існуючих у світі суперечностей на їх «молекулярному», міжособистісному рівні. В очах же її антиподів – «стратегів-глобалістів» – співчуття чужим проблемам розцінюється як щось дріб’язкове у порівнянні з їх широкомасштабними,а по суті справи, примітивними схемами.

Розвиток подій у «Кораблі дурнів» нагадує шахову партію. Три його частини – «Відплиття», »У відкритому морі», «Причали»,– відповідають дебюту, довгому міттельшпілю і в’ялій кінцівці. Фігури рідко знімаються з дошки, але їх розташування не є статичним, по мірі просування лайнера до Європи, на авансцену виходять дедалі нові теми: релігія і мистецтво, кохання і зіткнення класів, таїнство смерті, таємниця безсмертя.

На одному боці – скромний горбань Глокен. Він ледь виживає з власної «справи», зате за ним стоїть ідея особистої економічної ініціативи, самостійного підприємництва!

На протилежному краю ієрархічного спектру – капітан пароплава Тіле – божок місцевого масштабу, начальственний диктат якого пригнічує емоційні вразливі душі. Неподільна влада, суворий розподіл за кастами, привілеїв за рангами – така програма капітана Тіле, списана з живої дійсності 30-х рр., яка зберігається без суттєвих коректив і понині в практиці авторитарних режимів.

У відкритому двобої найбільш ворожим до повадок обмеженого бюрократа виступає мистецтво. Письменниця наділила художницю Дженні Браун артистичною здатністю інтуїтивно розпізнавати настрій чужих почуттів й співвідносити його з власним душевним ладом. У цьому тонкому сприйманні є, однак, і зворотна сторона – постійний «вітер безплідних мріянь, гірка безмовна розмова з собою, що виснажує мозок». Болісні розмисли Дженні про мистецтво і власну творчість не мають чітких контурів і раціонального сенсу, але внутрішня суперечка загострює чутливість молодої жінки і не дозволяє їй, на відміну від багатьох пасажирів привілейованої верхньої палуби, впасти у стан моральної апатії.

Неспокій Дженні Браун – ключ до розуміння важливого компонента ідейно-філософської системи роману. Надія на те, що світ може існувати впорядковано й цілеспрямовано, підкоряючись якійсь релігійній, соціально-економічній чи політичній доктрині, на думку Портер, цілковито ілюзорна. Рух людства до довершеності (якщо взагалі прийняти подібне припущення) можливий, ймовірно, лише у рамках поєднання різних культур, звичаїв, вірувань. Спроби управління цим процесом, спираючись на силу якоїсь хитромудрої всесильної організації, цілковито помилкові. Інша річ – спробувати зусиллям уяви і думки увійти в цей потік, вивчити його багатоструменевість, співставити і зблизити різні правила навігації у його водах.

В кінці 60-х років режисер Стенлі Крамер виділив найважливішу ідейно-композиційну лінію роману: рішуче засудження філософії винятковості, що в ідеології націонал-соціалізму базувалася на расових та антисемітських пересудах.

Конфлікт між Левенталем та видавцем модного журналу Рібером, вигнання з-за столу «чистокровних арійців», одруженого з єврейкою Фрейтага, стягують у тугий вузол різні аспекти так званого «єврейського питання».

Ще глибший мотив навіяний екзистенційним трактуванням проблеми людської долі: турбота, неприкаяність, марнота.

В чиїх же руках знаходиться нитка, яка веде до пізнання істини? Чому віддати перевагу – адмістративному «орднунгу» капітана Тіле, чи запальним промовам агітатора з нижньої палуби, чи абстрактному гуманізму місіс Тредуел? Чи може варто прислухатися до двох найбільш досвідчених персонажів – корабельного лікаря Шумана та колишнього професора філософії Вілібальда Граффа?

Кінофільм «Корабель дурнів» Стенлі Крамера – справжня енциклопедія алегорій й абстракцій суспільно-політичного характеру. У фільмі багато символів «гітлерівської весни»: від комерційного кохання німецького юнака й іспанської повії, до жорстокої спроби іспанських дітлахів втопити бюргерського песика. Хамство борця за чистоту нації, потурання з боку його супутників, стурбованість пасажирів чим завгодно, тільки не станом справ на нижній плебейській палубі, все це змішується в одну купу, де уламки людських життів співіснують з ідейним сміттям, і всім зрозуміло, куди привезе лайнер «Віра» своїх пасажирів.

У такому суперечливому, дивному світі навіть благородні образи судового лікаря, графині і філософа-карлика втрачають свій сенс. Кому вони потрібні: він невиліковно хворий, вона ж жила заради великої благородної мети, а тепер її шлях лежить до в’язниці; а карлик – він просто карлик, хто дослухається до розумника зростом в маленького хлопчика?

Трагедії персонажів зрозумілі, оскільки – це вічні трагедії ізгоїв суспільства. Але є в них щось спільне: їх резони «бути» – смішні, а їх резони «бути разом з кимось» – безглузді. Ось і виходить, що в кожного з цих персонажів за душею немає нічого, окрім своєї «власної меншості». І хоча по своїй природі ми – люди несхожі один на одного, ми й досі пливемо на одній «Вірі», гадаючи, що всі ми разом, і в будь-якому питанні «більшість має рацію».

У другій половині ХХ ст. спостерігається значне зацікавлення Середніми віками. оскільки пересічний « споживач літератури» дуже мало знає про цей період.

Роман англійського письменника Грегорі Нормінтона «Корабель дурнів» (2002) зараховують до таких творів, мотивуючи тим, що автор буцімто спирається на архетипи середньовічної фабліо та народної казки. Один критик написав навіть, що це – не книга, а вишуканий середньовічний гобелен!. Гобелен справді вишуканий, але ж…не середньовічний. Це швидше вдала стилізація під літературу епохи Відродження. У тексті книги можна знайти багато прямих і прихованих цитат з «Кентерберійських оповідань» Чосера, «Декамерона» Бокаччо. «Гаргантюа і Пантагрюеля» Рабле, Герої роману розмовляють то класичною латиною, то Latina Vulgata. Поряд з велемовними, риторично грамотно вибудуваними фразами, тут можна зустріти й дражливі англійські лайки.

Нормінтон створив вишукану постмодерністську мозаїку – оживив героїв картини, наділивши кожного з них своєю історією. Майстерне наслідування високих і низьких стилів (рицарський роман, поезія вагантів, куртуазна література, барокова грубість Гріммельсгаузена) поєднуються з живою іронічною інтонацією.

Підбірка історій пов’язана з образами екіпажу твору – плавцем, жінкою-п’яничкою, черницею, алкоголіком, бовдуром, хористом, ненажерою… Персонажі корабля розповідають історії аби не думати про свої проблеми, аби розвіяти нудьгу. «Це ліниві мандрівники, прочани без пункту призначення, які просто марнують свій час» – сказано у пролозі до книги. Впереміжку з цитатами й алюзіями на першоджерела перед читачем зблискують пишні перса, розкішні дупи, велетенські фалоси – типові ознаки «червонощокої» античності.

Книга відтворює реальні соціальні ролі, які сучасне суспільство звикло замовчувати. Попри певну непристойність, грубий стиль «Корабель дурнів» сприймається як засіб виправлення сучасності, педантичної і сприйнятної до всіх сторін життя.

Образи Босха-Нормінгтона – глибоко символічні і далеко не загадкові. Корабель Дурнів – метафора нашого світу. Ми – його пасажири. Дурнями ми стаємо по-різному: хтось «за національною ознакою», хтось добровільно, хтось під впливом міфічної більшості. Хтось народжується дурнем і залишається ним на все життя, а комусь поталанить і вдається подихати морським повітрям та порозкошувати. Не дурень лише той, хто складає розклад руху кораблів і заселяє їх пасажирами.

В кінці роману автор заявляє:»Я – німий. Я – мовби порожній чертог, що відлунює чужими голосами». Під таке відкриття Корабель Дурнів затоне десь у морській глибин, як «Титанік», а оповідач попливе до наступного Корабля…

Метафора новітньої психології розкривається за допомогою теорії квантової фізики, адже це лише для нашого буденного мислення повний вакуум означає абсолютну порожнечу[7]. В квантовій теорії нульова маса чи енергія просто неможлива. Завжди повинно щось, яким би мікроскопічним воно не було.

Згідно з квантовою теорією хвиль будь-які події виникають з тенденцій, що не піддаються раціональному вимірюванню.

Якщо уявити собі стан нашого розуму, то можна помітити, що до того, як ми чимось зацікавилися, воно мовби «заграє» з нами; «ловить» нашу увагу. «Загравання» – частки Всесвіту, які прагнуть набути форми усвідомлення у нашій свідомості. Такий обмін «заграваннями» фізики називають «квантовими хвилями», що рухаються сюди-туди між спостерігачем та об’єктом, минулим і майбутнім.

Користуючись аналогією корабля і моря, Бом[8] визначив частку як корабель, а хвильову функцію як радарну хвилю, яка визначає рух корабля. Хвилі взаємодіють між собою, накочуючись одна на одну, вони відкочуються назад або згасають, тоді як частки відскакують одна від одної, зміняючи свій шлях. Хвилі ж рухаються далі, немовби вони відокремлені одна від одної. Це створює так званий ефект суперпозиції.[9]

Кожна хвиля являє собою окремий паралельний світ, шлях, яким ми могли б рухатися, залишаючись, по суті, незалежними від інших обраних шляхів. Людина може робити одне, і водночас туманно усвідомлювати, що вона мріє, фантазує, наспівує цілковито іншу мелодію. Робити щось одне, наспівуючи при цьому щось інше, – це і є приклад співіснування паралельних світів!

Загравання – паралельні світи, що виникають при наявності чутливого усвідомлювання. нагадує уривки снів, початки житейських історій, які на перший погляд незалежні і не пов’язані між собою. Деякі паралельні світи здаються нам дуже дивними й несподіваними. Але тоді все, що ми знаємо про самих себе і про життя, набуває різнопланових «вимірів». Лише з відкритим розумом людина здатна сумувати всі світи – отримуючи їх суперпозицію.

Квантовий розум неможливо уявити у вигляді конкретної картини, оскільки він перебуває у полі між і поза ідеями й об’єктами, що з’являються нам у загальноприйнятій реальності. Сутність цього явища добре розкривають слова Ейнштейна: «Я хочу пізнати розум Бога, все решта – деталі».

А поки що люди живуть утопіями, еквівалентами здавлених бажань. Влада пригнічує й обманює, висуваючи стратегію нового сексуального порядку. В буденній свідомості людини мимоволі спливає фантом «білого пароплава», як мрії про безтурботне розкішне життя.

Суперечність між міметичним і софістичним стилями з часів античності, стала особливо виразною у новітній літературі, для якої характерним стало широке використання екфразису[10] – суцільних метафор, тропів заради тропів, гри омонімією, дотепами. Всі ці прийоми зводять нанівець природну можливість сприйняття, підштовхуючи водночас до вимислу, до творення плазми, чогось неіснуючого з мулу, на зразок того, як Прометей,вигадуючи людину,ліпив її не маючи жодного зразка.[11]

Філософський аргумент мімезису націлений на істину, гармонію як космічну сутність, а софістичний – на плазму. Звідси свобода експериментування, гра парадоксами, двозначністю, витонченого конструювання.

Твореня плазми – чисте мистецтво, яке приносить насолоду від творчої гри: задоволення від неї отримує як той, хто промовляє, так і той, хто сприймає, інтерпретує.

Про ерозію одиничного, виїмкового повідомляв ще Роберт Музіль у знаменитому романі «Людина без властивостей»: «…можливо, саме обиватель і передчуває початок величезного, нового, колективного, мурашиного егоїзму?»[12]. Настання такого суспільства співпало з появою мас, які першими потрапили під дію деперсоніфікуючої раціональності. Цей потік захопив і вільні професії – душі літераторів. У своїх водах він кружляє творами, що існували колись самі по собі, а тепер стали краплями у морі, перетворилися у метафори мовного розсіювання, ставши безіменним потоком дискурсу, безкінечним цитуванням іншого.

На зорі Нового часу, у ХУІ ст. людина, опинившись на кораблі дурнів, – протилежності Ноєвого ковчега, сміялася над своїм нещастям, не усвідомлюючи, що сама стала бранцем спільної долі. Вона – антигерой – Кожен, Ніхто, Немо. Вона – завжди хтось інший, позбавлений особистої відповідальності/[13] Опинившись на сцені цього гуманістичного театру, людина все ще сміється. В цьому вона мудра і шалена, розумна і смішна, поділяючи долю, що тяжіє над усіма і, перетворюючи в ніщо визволення, на яке претендує кожен з нас.

Аксіомою є те, що доля людини – плавання житейським морем. Проте і від нас залежить, чи залишатися пасажирами «Корабля дурнів», чи жити надією, що наш Корабель стане Ковчегом розумного творення і радше дочікуватися з’яви білого голуба, ніж тішитися фантомом «білого пароплава».

ЛІТЕРАТУРА:

1. Себастиан Брант. Корабль дураков, М, Худ.лит.,1971.
2. Див.:Тревин Конлстоун. Хиеронимус Босх. Жизнь и творчество.– М., 1998; Вальтер Бозинг. Босх. М.,Родник, 2001.
3. Вахитов Рустам. «Корабль» как символ природы в ньютонианской физике (анализ мифологического ядра механистической парадигмы) //http://nevmenandr.net
4. Knaurs Lexikon der Symbole,Augsburg, 2002, S.381.
5. Керлот Х.-Э. Словарь символов,REFL-book,1994, с.259.
6. Guénon. René. Le Symbolisme de la croix. Paris,1931.
7. Минделл Арнольд. Сила безмолвия. Как симптомы обещающие жизнь. М.,АСТ,2003; Минделл Арнольд. Геопсихология в шаманизме, физике и даоизме.Осознание пути. В учениях Дона Хуана,Ричарда Феймана и Лао цы., М.АСТ, Ганга, 2008.
8. D.Bohm.Wholeness and the Implicate order. Lomdon, Rotledge&Kegan Paul, 1980
9. Ольга Подольская. Квантовая физика как метафора психологии //http://olga-podolska.
livejournal.com/28228.html?thread=552004.
10.Див. детальніше про це: Бочкарева Н.С. Функции живописного экфразиса в романі Грегори Норминтона «Корабль дураков»//Вестник Пермского университета.Российская и зарубежная филология, 2009, №6, стор.81-92.
11.Кассен Б. Эффект соционики., М-СПБ, 2000, с.209.
12. Музиль Р. Человек без свойств, М.,1994,с.35.
13. Klein R. La Forme et l’intelligible. Paris. Gallimard,1970,p.436-441;Див. також:Castelli-Gattinara E.Quelques considérations sur le Niemand et..Personne// Folie et déraison à la Renaissanse. Bruxelles: Université libre.1976, P.109-118.