Китиця калини на півдні Африки 

---

На сонячному подвір’ї – кінець дев’ятнадцятого сторіччя. Мальовниче подільське село. Буяє різнотрав’я, квітують польові квіти, розкошує калина. Одне слово – «красо України, Поділля!». Очі милують чарівні зелені левади. Проте через левади, неначе крізь рідку мішковину ріжуть око приземкуваті, врослі в землю під почорнілою стріхою, хатки. Правда що, всі вони ретельно вибілені, призьби сажою почорнені. Будиночки доглянуті, проте всюди видно бідність та злидні українського народу за «великоросійського» панування.
Сьогодні неділя. Понад ставком в затінку дубини, відпочиває гурт парубків.
Видно хлопці щось палко обговорювали, всі розпашілі, галасливі, настовбурчені.
– Ви як собі хочете, а я терпіти такої неправди і злиднів більше не буду.
Он чув, коли їздив з війтом до повітового містечка, що записують добровольців для участі у англо-бурській війні. Піду – запишуся. Поїду в ту Африку, світа побачу, а головне – воюватиму за волю і свободу для інших людей, коли своєї немає звідки сподіватись.

***
Лише думкою тоді можна було перелетіти за моря-океани. До Англії. У найкращому великосвітському салоні Лондона – званий бал. Серед завсідників – високий молодий журналіст, гультяй, картяр та улюбленець жінок. Він нещодавно вийшов у відставку з військової служби, проте знає багато цікавих бойових історій, які сам пережив і де відзначився неабиякою сміливістю, коли брав участь в бойових діях в Індії, на Кубі, в Африці і тепер жваво розповідає про ці пригоди молодим лондонським аристократкам, що в захваті оточили його.
– А завтра, 14 жовтня 1899 року, я від’їжджаю до Південно-Африканської республіки. Ви мабуть, чули, що вчора там розпочалась англо-бурська війна. Я вирішив бути в центрі подій від самого початку і побачити все самому, а повернувшись, обов’язково напишу книжку, я вже навіть назву вигадав «З Лондона до Ледісміта через Преторію.» Панночки зааплодували, почулись вигуки «Браво!». Дехто з молодих людей, опустивши голови, відійшли в бік (не маючи, вочевидь, відповіді на запитання: «А ви, Едгаре, Джеймсе, Алане чому не поїдете до ЮАР боронити честь британської корони від тих бридких, жорстоких, нахабних бурів»?). Очі жіночої половини гурту палали захватом і було зрозуміло, що наш герой не проведе останньої ночі на самоті, а розповідатиме до ранку про свою наступну книжку якісь вдячній слухачці.

***
Далека романтично казкова Південно-Африканська республіка. Англо-бурська війна в розпалі. Тут вже не до мирної романтики. Багато воюючих з обох сторін. Гине багато людей. Масові розстріли. Концентраційні табори. Повсюди – жахи війни: пожежі, розбиті та повалені будинки, біженці, втікачі, загони бурів, загони королівських військ. Переможців немає. Сьогодні на щиті одні – завтра інші. Пекло війни, як страшний молох перетирає людські долі.

***
15 листопада 1899 року глибокої осені по нашому, яка в них зовсім навпаки, під час одного з боїв, ми зустрінемо того молодого, рішучого, дев’ятнадцятирічного Юрка – парубка з далекого українського поділля, він очолює загін повстанців, що досить вдало атакують англійських солдатів. Бій завершується. Залишки королівських вояків взято у полон. Розпашілі від бою бури збираються усіх полонених розстріляти. Раптом наш земляк помічає молодого офіцера, який блідий, але, як і пасує справжньому джентльмену, спокійний, очікуючи вирішення своєї долі, стоїть серед полонених.

***
Багато вбрана англійська гранд дама молиться зі сльозами біля вівтаря каплички. Раптом вона заклякає, хапається за серце.
– Сину, хай тебе Бог береже!
В кутку каплички з темноти виринає обличчя англійського полоненого. Він дивиться на розпач зажуреної матері і сумно розчиняється у вечірньому мороці.

***
В інших далеких світах бачимо зажурене бличчя української матері. Жінка в селянському вбранні молиться перед іконами в бідній хаті.
– Сину, хай Бог тебе береже! Будь справедливим і милосердним, як справжній син нашого українського народу!
Матері видалось, що на покутті щось промайнуло, чи то обличчя її синочка, чи помах крила ангела.
Ніхто з бурів не відчув якихось змін у навколишньому ефірі. Ненача час зупинився над невеличким гуртом тимчасових переможців та переможених. Тільки защеміло серце у подолянина Дмитра. Тільки закололо в грудях у молодого англійського офіцера. Командир несподівано заперечує проти розстрілу полонених і наказує ув’язнити їх в імпровізованій в’язниці…

***
За час ув’язнення Юрко і Леонард, як назвав себе англійський офіцер, який виявився знайомим нам журналістом, потоваришували. Вечорами вони багато розмовляли, знаходячи багато спільних – молодість! – тем. Юрко розповідав про мальовниче Поділля в далекій Україні і навіть показав своєму новому товаришеві гілочку засушеної калини, яку ховав серед листочків свого паспорту. Леонард розповів про свою мрію написати книгу про цю війну і що він навіть має вже для неї назву «З Лондона до Ледісміта через Преторію».
Одного, дня ближче до вечора, Юрко розповів, що вони з бурами завершили навантаження цілого потяга, який мав відправитись через лінію фронту цієї ночі. Це відбулося 12 грудня 1899 року.
Прощаючись цього разу він якось дивно подививсь на Леонарда і сказав:
– А, можливо, мені теж варто стати журналістом чи, краще, письменником? Адже дійсно по цій війні вражень стане не на одну книгу? Тільки як її підписувати: Юрко Будяк. Ні! Нехай краще буде Віталій Таль! От як натрапиш на таку книгу в своїй Англії – знай, то я її написав.
– Ну а назву моєї книги ти вже знаєш, – а підпишу я її десь так, – Вінстон Леонард Спенсер Черчілль, герцог Мальборо.
– Герцог Мальборо? – не вірячи своєму новому товаришеві, здивовано перепитав Юрко.
Вони міцно потиснули один одному руки і Юрко вийшов, повісивши на саморобні грати замка.
Вдалині паротяг набирав сил, роздуваючи свої котли і з шумом видихаючи пар в темну ніч.
Вінстон Черчілль підійшов до дверей, побачив, що на петлі висів зламаний замок. Він зрозумів натяг свого друга про паротяг і, цілком природно, скористався цією нагодою.

***
По неозорих просторах степової Південно-Африканської республіки летить до світлого майбутнього паротяг, лякаючи пташок, ящірок та ховрашків, які жили тут завжди.

ЕпілогВінстон Спенсер Черчілль таки написав свою книгу «З Лондона до Ледісміта через Преторію» і багато чого встиг у цьому житті. Став прем’єр-міністром Великобританії. Але цього могло б не статися, якби в листопаді 1899 року доля не звела його з простим українським парубком Юрком Будяком.
Доля Юрка склалася по іншому. Він дійсно став письменником, і підписував свої твори псевдонімом Віталій Таль. Юрко потрапив до лав «Розстріляного відродження». У 1938 році його було заарештовано, і одним із звинувачень було те, що він врятував у 1899 році «ворога радянського влади» В. Черчілля.