Воно зараз неначе і незрозуміло – про що йдеться? Взагалі про що мова? Які складнощі, “доставання” – себто полювання? Будь ласка, на кожному кроці! А коли вже зовсім хочеш “дешево та із задоволенням” – давай на Петрівку, на книжковий ярмарок. Такої кількості і розмаїття книжок в Україні точно що більше ніде не побачиш. Все що треба, а чого немає, то, прошу, замовляй і буде. Просто. Аж не смачно. А було ж не повсякчас так. Коли я почув вислів: “Володіння робить байдужим”, то вирішив, що це стосується виключно середньовічних лицарів та їх недосяжних дам. Тепер зрозумів, що і про книжки так можна сказати. Бо коли це було “престижно” то велика кількість людей їх собі просто “добувала” і “мала” (не плутати “читала”). Тепер такої необхідності немає, тож і загальна кількість читачів (“маючів”, власників книжок) впала нижче позначки абсолютного нуля.
А колись пошуки та здобування книжки межували з труднощами альпіністів та радощами вдалих мисливських ловів.
Ми були тоді молодими, тож ділили свій вільний і невільний час між дівчатами та пошуками книжок. Записалися зразу до “Спілки книголюбів”, котра трохи сприяла у пошуках яких не яких книжок. Бо до книгарень цікава література не доходила. Власне доходила, але не до прилавків, а до комірчин де і відбувалася справжня боротьба, аукціон, біржа.
Знайомим (членам “Спілки книголюбів”) книжки відпускалися згідно попередньої великої кількості угод, гарантійних листів та домовленостей. Але хоч трохи цікава література йшла із “нагрузкою”. Бувало, що ця, нікому не потрібна, “нагрузка” складала пів ціни книжки, а в особливих випадках то і всі 100% потрібно було платити зверху. В “нагрузку” йшов з книгарні увесь непотріб, некондиція та таке інше. Та щасливий книголюб мовчки забирав свого скарба, переплачуючи вдвоє. І був радий. Бо на базарі, “з під поли” все рівно потрібно було платити значно дорожче, може рублів з 10-15. А книжки того часу коштували 90 копійок, 1 руб 20 копійок, ну особливо в гарній палітурці – то вже аж 2 руб 50 копійок.
Тож справжні “лібролюби” “лібрів” гуртувалися саме біля “ліброшопів”. Бо не було гуртового книжкового базару. Власне він був, але який… Це була ще одна забавка совітської влади. Вона (влада) безумовно знала про попит зашореного, зубожілого “совітського народу” до книжки. Народу, “самого читаємого в світі”, але чомусь не видавала ці книжки (потрібні, цікаві), великими тиражами. Або видавала великими тиражами та не ті, а такі, які відразу потрапляли до складу “нагрузки”.
Так само і книжкові базари. Їх не було. Ну не зовсім. Вони випадково з’являлися то в одному (доки не розженуть), то в іншому місті. Ходили туди як у стан ворога, в очікуванні облави. Яка часто й траплялася за графіком правоохоронних органів, оскільки важко було не помітити кілька сотень людей, котрі вранці по неділях виходять (усі!) на зупинці швидкісного трамваю “Польова”, рачкують залізничним насипом і змовницьки зникають у лісопосадці, з усіх боків обрізаній коліями. Щоб “ГАЗ”ики ментовські не під’їхали.
-Брешеш! Це вам не Руста з літаком на Червоній площі ловити.
Та в молодих міліціянтів і ноги, відповідно, молоді. Вони спокійно пішечки прибігали і коли книжковий натовп переляканим курником гойднеться тікати – лови кого впіймаєш, або кого сказали. Але то вже таїна їхньої роботи. Ми про те не знаємо. (Знаємо, що на роботу напишуть – спекуляція, відпустка взимку і в кінець квартирної черги! Я був 13 467, а могли б посунути в кінець! Аби знати що за якихось 10-15 років ці забавки втратять будь який сенс!) Тож книжки заберуть, штраф накрутять. Одним словом – ноги в руки і тікай. А що руки вже зайняті, то книжечки так і покидали. Їх потім міліція забирала, вибачте, конфісковувала. Може, власне, за цим і невод закидався?
Окрім звичайних книжок видавалися – читав, бачив у заможних людей – підписні видання. Таке, наприклад, як “Бібліотека всесвітньої літератури”. Де, хто зміг підписатися на ті чудові 200 томів у суперобкладинці (здається, я тоді тільки і взнав вперше, що то є суперобкладинка)? Про це не вдалося б дізнатися навіть катам гарібальдійських партизан. Але десь же воно було. Бо ми всі разом – всі хлопці нашого класу – бачили його на полицях і син господаря Аркадій навіть читав нам “Декамерон” Боккаччо та “Кентерберійські оповідання” Чосера, показував яскраві ілюстрації і для тодішнього стерильного аудіо-секс-відеопростору це було Еверест-Казбеком еротичної вольності.
Отож “підписки”. Тоді саме вийшли шість томів повного зібрання творів Сергія Єсеніна, довгий час забороненого і тільки но недавно розбороненого російського поета. Це було для тогочасної молоді неймовірною подією. Я “дістав” його нелюдськими зусиллями та великими грошовими втратами. Прочитав усі томи від першого до шостого, разом із листами. І що вже тішився мелодійному, романтичному любовному віршу, то дуже прикро було читати в листах про грошові нестатки поета. Але я ще раніше знав про таку “наявність грошової відсутності” у Бальзака, а потім у багатьох інших. Цікаво, що навіть у сучасних письменників та поетів так само. Тож вже не дивуюсь. А може то така вже творча ознака? Чи тавро.
Не такі. А простіші (за попитом) підписки розповсюджувалися лотереєю. Був такий спеціальний “розіграш”. То виглядало як справжнє дійство, зі своєю, врешті решт, складною режисурою. Про день “розіграшу” взнавали заздалегідь, інформували один одного, готувались. А готуватись потрібно було ретельно і ось чому. На одного паспорта можна записати до участі у розіграші тільки одну особу. Ви всі, без сумніву, вже маєте досвід виграшів у “лотто-мільон”. Тож розумієте. Ніхто не міг покладатися на примхи вибагливої фортуни. У гуртожитку збирали по 5-10 паспортів у тих студентів, які не роз’їхалися на неділю у село. По кількості паспортів займалися місця в чергах. Добре що черг (як і людей) було багато. Власне, людей було дуже багато. Пам’ятаєте натовп людей у новорічну ніч біля мосту тисячоліть на Хрещатику? Ну то щось подібне і там було. Відбувалося все на Рибальському острові, у Будинку культури суднобудівного заводу. Продукція заводу велика, тож і Будинок культури великий також. Міг ввібрати усіх хто спромігся вміститись на острові. Пів дня переписували ФІБ (фамілію, ім’я та по батькові), адресу мешкання та дані самого паспорту. Роздавали за це номери, які мали брати участь у розіграші. Хто хотів загарбати більше номерів йшли на великий ризик: розшивали скоби паспорту і міняли фамілію А на прописку Б, і, відповідно, навпаки. Але це вже був кримінал, за таке можна було ого-го-го загриміти. Тож і зважувались так шахраювати не багато хто.
Сумно, що під час цього веселого психозу не йшлося про авторів, яких розігрували. Зрозуміло, вірогідність того, що саме тобі перепаде лауреат Нобелівської премії М.Шолохов була не просто “нульова”, а вже й зовсім “мінусова”. Власне усім відомих авторів траплялося зовсім мало (дивись попереднє слово про комори книгарень та торгівлю із під поли на базарі. Боюся, що більшість накладу так і розходилася). Про невмирущий доробок решти номінантів претенденти дізнавалися уже в черзі. Добре таки, що черги великі і в кожній хтось хоч один знав звідки Пабло Неруда і про що саме писав Аали Токомбаєв.
Зі щасливими номерами (а покурсувавши по чергах і потасувавши паспортам, то і з цілим списочком) заходиш до зали. Далі як зараз в телевізорі з будь якою лотереєю. Грають. Хтось виграє. Завжди дуже цікаво – хто? Потім втомлений додому. Не вхопив шилом патоки. Але відчуття причетності!
А раз я виграв! Солодке відчуття – як три меди. Вінер! Переможець!! Та що там…
За кілька день в підписному магазині на бульварі Тараса Шевченка в Києві “оформлювали” підписку. Черга була, але значно менша. Соромно, не пам’ятаю “кого” я виграв. Ну дуже маловідомого у нашому гуртожитку письменницького генія. Але ж не можна було не закінчити справу.
Жіночка за столом – холодна як Снігова Королева і недосяжна для знайомств як Джіна Лоллобріджида – погортала не мого паспорта.
– Де живете?
– Адресу гуртожитка я добре знав, тож не було жодних підозр.
– Ваше прізвище?
– О жах! Я забув своє (його) прізвище. Тільки но зубрив його, стоячи в черзі.
Очі в жінки відірвалися від столу. Брови рушили вгору. На її обличчі віддзеркалювалася гаряча атмосфера весілля Снігової Королеви та Діда Мороза.
– Що своє прізвище забув? –Погортала сторінки паспорту, дійшла до листочка з фото.
– Білоконь Юрій Іванович, – почала заповнювати довгожаданну картку власника майбутньої книгозбірки.
Чи то ми, молоді, голодні та прищаві, були для неї на одне лице, чи ще що…
Із заповітною карткою, з чужим паспортом я вийшов на бульвар, відсапався на повні груди. Епопея скінчилася…
А зараз немає цієї книгарні, там чимось гендлюють. Здається, одягом. Власне, дійсно, не читати – можна жити, а голим не будеш (на можна! холодно) ходити.
Був ще один засіб придбання книжок. В обмін на макулатуру. Правда, розповсюджували певний список книжок, затверджений на рік. Вибір був обмежений, але… Мали, що мали. Макулатура – старий папір – коштував тоді 2 копійки і ніхто не хотів з ним морочитися. Ну хіба що школярів зобов’язували. Опісля того як вони виконували плани “хлібозаготовок” по металобрухту, жолудях (сам збирав), збиранню картоплі, винограду та іншого. Тоді хтось розумний і винайшов цю золоту жилу. Кімберлітові рура залягала, власне валялася, просто неба і до часу її ніхто не помічав. Але у цьому і є геніальність винаходу – так просто, і я зміг би – але після того, як воно придумано іншими і зголошено.
Тож потяглися до приймальних пунктів не ліниві та сині Маньки та Вовіки, а чистенькі інтелігенти в окулярах, краватках та з портфелями. Така метаморфоза відбулася тому, що за 20 кілограмів макулатури(40 копійок) давали абонемента на книжку. Потім ідеш до книгарні і за цим абонементом купуєш книжку (якщо вона там є). Ідея чудова. Вона дала підвищення тиражів до 200 000, 500 000, до мільону! Таких тиражів не було ніде у світі. Та навіть якщо скласти разом видавництва декількох різних країн – їм до нас ніколи. Але хороша ідея не може бути бездоганно втілена. Зазвичай не було абонементів, часто довго доводилося чекати книг, здавши частину макулатури за абонемент (по 20 кілограмів старим астенічним професорам та бухгалтерам приносити чомусь було важко) потрібно було доздавати папір окремо і доклеювати марки. Врешті решт пишу і думаю: “а чому не купити абонементи та марки, або відразу книжку?” Вирішували й таким чином, але це було дорого – десь 10-12 рублів за абонемент плюс книжка, що якраз дорівнювало 10% середнього місячного заробітку. А крезів на той час ходило, чи ба їздило мерседесами, по нашій землі значно менше, то ото ж…
Згадую, як для того щоб отримати абонемент на історичну серію Моріса Дрюона “Прокляті королі” потрібно було записатися звечора. Чергувати цілу ніч на вулиці Фрунзе біля переповненого пацюками павільону. І вранці, о 9 годині, згідно номера черги, в яку хтось завжди намагався прослизнути, і з якої з войовничим зойком “вас тут не стояло” викреслювали того, хто побіг за павільон до вітру і не втрапив на чергову перекличку, може (якщо вистачить) отримати абонемента.
Ми змовилися з товаришем Льонею, майстром спорту, чергувати разом. Він як і я полюбляв історію. Правда, мусіли стояти, аби осягнути французьку середньовічну історію. Бо й це було добре і цікаво. Хоча хотілося свого, пошепки замовчуваного. Про щось чули, щось знали, але де там! Ні творів Богдана Лепкого, ні Михайла Грушевського, ані навіть Пантелеймона Куліша, не те що не було в наявності у списку макулатурних книжок, а взагалі не було чути – так неначе їх не було на світі зовсім.
Ото ж із майстром спорту з важкої атлетики Льонею ми сподівалися тихо, спокійно відчергувати на нічному Подолі. Щоб без зайвих пригод. Але пригода нагодилася. З нами чергували молоді дівчата. Познайомилися. Вони, виявилося, з нічної зміни, з подільського пивзаводу, який бовванів через дорогу вертикальними сріблястими чанами пива. Коли дівчата побігли черговий раз відмітитися на своїй зміні – то поприносили пива. Тільки у не закоркованих пляшках. Бо автомат рахує по корках. А не закоркованих неначе як і не було зовсім.
Дякуючи Дрюонові ми потоваришували з чудовими дівчатами. Але це вже окрема оповідь і не для “Книжника”, а для журналу про кохання “Лель”.
Азарт і бажання перевершували всі межі. Люди збирали, згідно списку, “макулатурні” книжки. Так було з 10 років. При цьому у різних регіонах бувшого Союзу були різні списки, що поширювало рамки як пошуків, так і бажань. Цікаво, що більшість людей, завдяки цій досить сумнівній акції, таки познайомилися з непоганою літературою. Багато хто не тільки взнали про “Смерть Вазир Мухтара” але завдяки Юрію Тинянову довідалися, що йдеться саме про відомого поета та дипломата Х1Х сторіччя Олександра Грибоєдова, дослухалися про що “Портрети заговорили” завдяки Миколі Раєвському, прочитали ці та інші твори. Апогеєм такої книжкової спраги хочу навести враження мого товариша, який за направленням після інституту потрапив до невеличкого містечка у колишній Киргизькій РСР.З його дозволу навожу частину його листа до матінки, та фрагмент щоденника. Прошу поставитися поблажливо. Не смійтеся над чужим… захопленням. Навіть якщо воно хибне, тобто дивне. А за нових часів книжкового буму, то просто не зрозуміле. Ще врахуйте, що хлопці приїхали в іншу республіку, за кілька тисяч кілометрів від України. Годі було сподіватися поїхати на вихідні в село, привезти сала, бараболі, варення. Не було ні своєї пучки цукру, ні своєї ложки, щоб розмішати в чаї той відсутній цукор…
…Мамо, мені, як молодому спеціалістові можна вислати вантаж до 240 кілограмів, так що розраховуй… Вишли носовички, а то тут у мене лише кілька, а решта вдома. Вишли побільше варення, повидла. Я не знаю, мабуть краще у целофанових пакетах, бо в скляних слоїках поб’ється. Купи пару кілограмів українського сала, хай буде. Тут є, але зовсім не те. Вишли ще плечики для піджаків, з десяток прищіпок поклади. Неначе багато хотів замовити, а тепер не можу згадати. Ось неначе і все. А тепер прохання такого чину. Коли все збереш і буде ще лишатися місце і це все буде менше ніж 240 кілограмів, то ти вишли мені макулатури. Так, так. Тільки за умови, що ти не будеш це тягнути, добре? Бо тоді не треба. А якщо це тебе не перевантажить, то тоді вишли. Тут є дуже хороші книжки. Але за них треба здавати макулатуру. А в нас вдома стільки її! Вишли непотрібне: “Політичне самообразованіє”, “Виноградарство і винодєліє Молдавії” (це великі поклади тієї самої “нагрузки”), “Здоров’є” (на твій розсуд, чи нехай лежить собі?), можливо щось із старих підручників за старші класи. Потім, у коморі десь гора маленьких книжечок: бібліотечка “Огонька”, “Перця”, журналу “Погранічнік” і т.д. їх там багато, постарайся знайти. Ще на полиці подивись, там є старі томи матеріалів минулих партійних з’їздів та т. ін. Взагалі, вибери що є і скільки набереш – вишли. Тільки, заради Бога, щоб ти не перла цього всього сама. Домовилися?
Смішно? Сумно…
А ось самосповідь у щоденнику молодого спеціаліста – романтика, якого вітер мандрів заніс аж у Середню Азію. Це 1977 рік.
… На заводі я все ходив і розмірковував, як поговорити з начальником комбікормового цеху. Раніше бачив в цеху кілька порваних паперових мішків з-під комбікорму. Чи вони потрібні? А може їх можна взяти? У мене виник план: якщо можливо навантажити машину, біля будинку розвантажити і перенести до квартири (4 поверх), а потім – здати до приймального пункту. Тут же на макулатуру міняють книжки! Вперше про це я прочитав у Києві. Чекали цього в Одесі, але так і не дочекались. А скільки там було паперу! І в гуртожитку, і коли в бібліотеці працював, і коли палили на смітнику. Та й взагалі. Потім мені випадково у книгарні м. Кишинева ледь не дісталася книжка У.Коллінза “Місячний камінь”. Я живу у 180 кілометрах від Кишинева, вдома стільки макулатури, але ж не понесеш. Коли був у Києві в обмін на макулатуру давали О.Дюма “Двадцять років по тому”. Я захопився ідеєю, але дістати ні книжки, ні абонементу не вдалося. І ось тепер дізнався, що таке є у м. Фрунзе. Я з першого дня в квартирі жодного листка паперу не викидаю, а складаю. Вже набралось десь кілограмів 3-4. І ось тепер цей папір. По обіді сиджу, бачу їде трактор вщент навантажений порожніми паперовими мішками у напрямку прохідної заводу. Я побіг наперед, чекаю. Дочекався доки він виїхав, підійшов і запитую:
– На смітник везете? А чи не вивантажили б ви їх біля будинку №7. Я покажу.- Він згодився.
– Я візьму тільки паперові мішки (були ще й целофанові).
– А ті ж куди? – здивувався тракторист.
На радощах від такого клондайку я згодився. Оце, думаю, тут на всі книжки хватить поміняти і мені, і моєму товаришеві Женьці. Висипав то і поїхав. Я як роздивився. Боже! Гора брудного паперу. Повний тракторний причеп.
– Прибери все якнайскоріше, а то як директор побачить, то лаятиме, – попрохав тракторист на прощання.
Я взяв одного тюка, другого. Заніс додому. Де там! Одному не впоратись. Лантухи ці кляті, від рибної муки, здається, залишки її сипляться на голову. Вийшла одна жінка з мого під’їзду і питає:
-А хто в під’їзді прибиратиме?
Я відчув, що розбурхав хімічну реакцію, якою мені важко керувати. Побіг шукати Женьку. Разом швидше впораємося. Як завжди, коли шукаєш, то не можеш швидко знайти.
– Ходімо, а то я такого наробив.
Женя йде, не поспішає. Я йому все розповідаю. Прийшли. Він як побачив гору почав мене лаяти. Ми знайшли місце в підвалі, щоб не тягти в квартиру, перетягнули ще кілька тюків.
– Навіщо ти взяв це сміття? Брудне сміття? (А чи буває сміття чисте?).
Але ж це вже скоєно, тож тепер потрібно разом випорпуватися, а не читати мені нотації.
P.S. Він відмовився носити папір для себе, щоб взяти собі книжки. Допомагав мені. Я був грубим, бо поспішав. А Женя походжає поруч з байдужим виглядом. Заніс кілька пак.
– А такий папір приймають?, – питає. Я, взагалі, не знаю, але мені здається, це ж папір, то мають приймати. Тай чи це головне питання коли гора паперу лежить і її треба кудись діти. Я сказав, що якщо ти таке кажеш і не хочеш допомогти, то можеш іти геть. Він образився і демонстративно пішов. І будь якому випадку – пішов. Залишив мене у досить складному становищі. Рахуй – покинув у біді.
Що робити? Я заніс ще декілька в’язанок. Гора не меншала. Поряд на будмайданчику щось копав екскаватор. Я підійшов до шоферів і запропонував їм вивезти це все за 1 карбованець. Вони гордовито відвернулись і навіть не захотіли говорити.
Хожу навколо своєї купи. Немає жодної машини. Проголосував би, може яка й забрала б. Побачив біля хати дідугана. Підійшов.
– Візьміть папір на розпал. Задурно. В господі придасться, – запропонував.
– Так, так. Я піду скажу сину, – як пішов, то його й нема. Злякався, чи що? Чи його налякало, що безоплатно?
А я не знаю що діяти.
Раптом бачу – везе той самий тракторист наступну партію паперу.
– Знаєш, забагато. Ця – зайва. Забирай назад, – галасую.
– Я поспішаю, – не дуже зрадів той.
– Та я швидко, дай 10 хвилин, – благав-переконував.
Це було не завантаження, а бій.
Трактор і так повний. Я закидаю лантухи наверх, вони падають, на голову та за комір сиплеться порох, що в них залишився. Гора велика, але потихеньку тане. Я хожу навколо причепа, розпихаю у всі щілини, дірки ці кляті мішки. Інколи доводиться підстрибувати щоб притрамбувати їх.
НАРЕШТІ ЗАВАНТАЖИВ УСЕ. РУШАЙ!
Коли подивився на себе у люстерко – жахнувся. Мокрий, чорний, як антрацит від комбікормового пилу. А коли вже трактор рушав, той дідуган дивився у вікно. Видко злякався, що йому запропонували щось забездурно. Цікаво, коли я все це вантажив, попався лантух повний трав’яної гранульованої муки. Хтось для себе вкрав.
Я вистиг. Прибрав у під’їзді та кімнаті. Вмився і пішов на роботу.
З макулатурою далі я думаю так. Отримаю заробітну платню, спіймаю попутну машину та завезу у Фрунзе. І такі жадані книжки будуть у мене. Скільки добивався! Дійсно, добиватися свого забирає стільки сили та енергії. А потім – поставив книжку на полицю і все.
До прийомного пункту макулатури у м. Фрунзе залишалося ще 57 кілометрів. А щоб вільно купити таку (та й будь яку) книжку треба було чекати ще 13 з половиною років.