Леся Українка
«Мудрий горобчик»

Наближаються вибори і чергова партія влади намагається вчинити показове «виконання» своїх програмних обіцянок у галузі мовної політики. Чому саме мовної? Тому, що інших обіцянок ніхто і не збирався виконувати. Тому що принцип «поділяй і владарюй» ніхто не відміняв. Тому що красти або й просто, не криючись, брати чуже зручніше і легше коли на тебе не звертають увагу, бо ж чубляться між собою.
Дивно, що питання впровадження другої державної, офіційної чи ще якого статусу мови досі у нас не закрите, хоча, якщо ми поглянемо на себе збоку тверезими очима на те є вагомі причини, які, знову ж таки, не так і важко усунути. Достатньо дотримуватися базових пунктів чинного і навіть зміненого (якщо запеклим ксенофобам таки вдасться його дещо змінити силовими методами) українського законодавства. А для цього потрібно хоча б до чогось ставитися всерйоз, а не вдавати з себе та зі своїх співгромадян трупу клоунів (ще гірше – еквілібристів), що ставлять цирковий номер «Українська держава».
За роки незалежності українська мова на рідних теренах значно поширилася, почала відновлюватися, розвиватися та набирати сили. Показовим є те, що українською чудово володіє багато молоді зі східних регіонів, зростають нові покоління справжніх українських патріотів, яких нічого не повʼязує з колишніми неукраїнськими державними утвореннями. Це – ті люди, які просто поважають себе, а отже, люблять свою країну і хочуть нею пишатися. Для них – питання назви країни, назви народу і відповідної мови не стоїть, бо в Україні логічно має розвиватися українська.
Проте, мати свою державу – те саме, що мати власність (нерухомість, бізнес, коштовності, гроші тощо). Завжди знайдеться хтось, хто захоче її у тебе відібрати і найімовірніше (бо найбезболісніше для всіх) – хитрощами (зараз це називається «маніпуляційні технології»). Головне – знайти серед нас слабкі місця та «слабкі ланки».
Кому ж ми потрібні? Відповідь криється в самому питанні: то ж то й воно, що нікому. У геополітиці кожен грає сам за себе. Поле гри поділене, новий гравець конче відбере у когось який шматок, отже Україна, як новий гравець не потрібна нікому. Це нам потрібно виходити на політичну арену з тим, щоб реально обстоювати наші інтереси, в розумінні саме інтересів українських громадян. А це – залучення інвестицій для створення робочих місць з вимогами достойної оплати праці, створення умов для експорту української продукції, а отже нарощення внутрішнього виробництва і так само збільшення робочих місць, розвиток української науки, а отже, отримання прибутків від продажу інтелектуальної власності і збільшення робочих місць, створення умов для творчої самореалізації громадян через підтримку і просування до світового рівня національної культури, а отже збільшення робочих місць і задоволення духовних (ірраціональних) потреб громадян. Це – цілі розвитку власної державності з точки зору народу. Вони можливі тільки за умов формування єдиного за ідеологією суспільства та залежності влади від виборців.
Цілі влади у справі державотворення: не втратити владу і мати з цього матеріальний зиск. Тут обидва контрагенти (народ і влада) можуть або домовлятися або боротися. Якщо вони домовляються – країна стає сильною, і народ, і влада мають власне те, чого кожен прагнув. Якщо починається боротьба, в результаті або змінюється влада, або у країні встановлюється диктатура (байдуже колективна чи особиста, заснована на культі однієї особи), коли влада задіює проти народу силові методи. Тоді державна машина працює на зменшення вартості робочої сили, знищення освіти та гуманітарних наук, обмеження творчої самореалізації і взагалі особистої свободи громадян та посилення олігархічних груп, які існуючу владу фінансують. Влада залежить не від виборців, а від спонсорів, отже найбільше вигод мають останні. Питання зайнятості населення вирішується за рахунок збільшення штатної чисельності силових структур, покликаних боротися з власним народом (міліція та спецпідрозділи) або здирати з нього гроші (податківці), врешті-решт їм також занижують зарплату, оскільки їх і так багато, а якусь певність у найближчому майбутньому дає робота саме у цих структурах (я б цим не займався, але ж сімʼю годувати треба). Горе переможеним!
Аби швидше побороти свій народ, теперішня українська влада взялася до методу поділу за мовною та ціннісними ознаками. Довго не думали (імовірно – взагалі не думали), бо просто для цього існували певні передумови, а на полі геополітичних ігор були замовники, готові за це платити. Перемогли швидкі гроші. Народ програв.
Тобто інтереси українського народу були знехтувані на користь інтересів крупного бізнесу, до того ж далеко не всюди українського, а неукраїнський бізнес з українським народом, звісно, рахуватися не буде, якщо тільки ми не впливатимемо на свою владу. А для цього треба бути єдиною командою. А єдина команда має мати єдині ознаки – корпоративну атрибутику – зокрема мову і культуру. При чому питання етнічне має постати на задній план, оскільки визначати ДНК кожного громадянина теперішньої України справа невдячна і надто дорога навіть для Міжнародного валютного фонду. Тому надмірні розмови про багатоетнічність та багатокультурність можуть призвести – на жаль так воно і відбувається поки що – до повної втрати культури як такої та дискредитування самого цього поняття. Культура народу має бути єдиною – тоді зʼявляться у ній здобутки справді світового рівня. З іншого боку суспільство – у нашому випадку українське – має бути відкритим для всіх, хто хоче долучитися до його мовно-культурних здобутків, тим більше власноруч їх примножувати.

Розглянемо питання національної успішності у практичній площині і спробуємо визначити наші слабкі місця:
1. Тривале перебування України у складі інших державних утворень, супроводжуване стримуванням національного культурного розвитку, формування національної інтелектуальної та бізнесової еліти – вчителів, технічних фахівців (ремісників, а згодом інженерів), науковців, митців, національно зорієнтованих підприємців та землевласників. У таких випадках фільтрується допуск національних кадрів до вищої освіти, до отримання дозволів та ліцензій на роботу чи заняття підприємництвом, до державних посад високого рівня. Стимулюється відмова від національної самоідентифікації, перехід національних еліт до панівної культури.
2. Наслідки радянської централізованої системи державного управління, що виховала покоління службовців, нездатних до самостійних рішень, отже, психологічно не підготовлених до управління державою (за радянських часів службовці діяли виключно за циркулярними листами-розпорядженнями з єдиного центру, особиста ініціатива в управлінських рішеннях каралася відлученням від керівних посад, незалежно від того, несла вона шкоду чи користь).
3. Притаманне радянській системі жорсткого контролю за особистими переконаннями громадян поняття «подвійних стандартів», коли більше зважалося на те, що людина говорить, ніж на те, що вона робить (пройдисвіти успішно могли прикриватися «правильними» гаслами).
4. Фізичне винищення значної частини активного та національно-свідомого українського населення протягом ХХ століття – під час громадянських війн та конфліктів, сталінських репресій, Голодомору, Першої та Другої світових війн, а також під час програних національно-патріотичними силами визвольних змагань.
5. Масовим впровадженням у ХХ столітті радіо та телебачення, що полегшило та пришвидшило централізовану русифікацію України, перетворенню органічної української мови на так званий «суржик» – прямий продукт штучно сформованої двомовності.
6. Масове проходження українцями військової служби у лавах Радянської армії за часів Другої світової війни – військова дисципліна не передбачала двомовності, політична обробка передбачала формування представника єдиної спільноти під назвою «радянський народ»; а звичка – друга натура.
7. Активні дії радянської пропаганди (в часи перебування України у складі СРСР) в комплексі з «організаційними заходами» спрямовані на створення негативного іміджу українцям та українській мові (зокрема старанне вибудовування поняттєвого ряду «українець-націоналіст-фашист»), як профілактичні заходи проти розпаду Радянського Союзу в понятті українців чи Великої Росії в понятті росіян.
8. Схема «українець перший – неукраїнець другий – насправді керує другий» в державному управлінні впроваджена радянською політичною системою.
Всі ці моменти акумулюються в теперішню загальну проблему відсутності дієвої активної еліти нації, яка б лишалася принциповою у принципових питаннях національних (читай: державних) інтересів.

Тепер про слабкі ланки. До них можемо віднести:
1. Представники старших поколінь, які щиро засвоїли радянські цінності і не можуть змиритися з розпадом «великої» у їхньому розумінні держави.
2. Окремо віднесемо тих з попередньої групи, які виховані у вірі, що все українське – буржуазно-націоналістичне. Чому саме і чому це погано, краще їх не питати. Просто завчили.
3. Ті, хто брав безпосередню участь у боях з українськими національно-визвольними силами і не може змиритися з тим, що в цьому не було для нього особисто жодного сенсу.
4. Ті, хто занадто ревно служив радянській системі і боїться люстрації (працівники партійних чи державних структур та «свідомі громадяни» яким є про що мовчати).
5. Ті, хто «приймав присягу» або має власні бізнесові чи корпоративні (ми з ними вчилися/працювали разом тривалий час) інтереси і відверто працює на сусідні держави (в тому числі на спецслужби) проти України.
6. Ті, хто не надто добре володіє українською і боїться за свою карʼєру або звичайний комфорт.
7. Чиновники та державні службовці, залежні від влади, а також дрібніші підприємці, яких влада «захищає». І тим, і другим, і третім є що втрачати в разі переходу на принципові позиції.
8. Представники мистецьких еліт, які «просувалися» в полі російської мови (з точки зору слави та заробітків це досі вважалося перспективнішим) і ревниво ставляться до нових вимог часу, побоюючись опинитися «за кадром».
9. Спортсмени, яким за надмірними тренуваннями не лишається часу збагнути, яку ж країну вони представляють.
10. Представники опозиційних політичних сил, які самі не надто добре розуміють, в чому полягає їхня опозиційність і навіщо українському народу своя мова.
11. Україномовні від народження громадяни, які розмовляють суржиком і, замість доводити свою мову до рівня літературної, з легкістю переходять на російську.
12. Ті, хто наслідує своїх батьків, які відносяться до означених вище категорій і приймає їхню систему цінностей, не усвідомлюючи нових вимог часу.
13. Ті, хто «відпрацьовує гонорар» (принцип: нічого особистого, просто там краще платять).
14. Ті, хто боїться бути «білою вороною» і діє за принципом найменшого спротиву. Позиція, яка стає вкрай деструктивною в умовах необхідності радикальних змін.
15. Ті, хто не любить будь-яких змін і протестуватиме всюди, де це не є небезпечним.
Примітка: Просто українофобів не рахуємо. Це – хвороба і не настільки поширена, як дехто це хоче подати. Більшість видимих просто «працюють за борги» і в глибині дущі їм начхати, як називатиметься країна і якою мовою тут розмовлятимуть.

Отже, якщо ми хочемо вигравати, необхідно прийняти певні аксіоматичні твердження:
1. Держава є фактично адміністративно-господарською одиницею в межах якої народ і влада, яка ним обирається, діють на договірних засадах для забезпечення взаємних інтересів.
2. Українська держава задля зручного позиціонування на міжнародному рівні має мати свої виразні ознаки, отже необхідно розвивати єдину державну мову та українські культурні традиції. Це – справа кожного громадянина України.
3. Людина з українським паспортом є громадянином України, що накладає на неї певні обовʼязки, зокрема знання державної мови бодай на елементарному рівні.
4. Український патріотизм, прийняття української мови та української культури має бути ознакою кожного громадянина України незалежно від його етнічного походження.
5. Підтримання інших мов в Україні має здійснюватися за відповідними державними програмами, але в жодному разі не пріоритетно до розвитку єдиної державної мови і з урахуванням можливих загроз для територіальної цілісності нашої держави. Фінансова складова таких програм має значною мірою складатися за рахунок меценацтва.
6. Держава має стимулювати меценацтво, спрямоване на розвиток державної мови та української культури, зокрема в галузі бібліотечної, видавничої, музейної справи, кіно та театру.
7. Нехтування державними символами, приниження та образа державної мови, державних символів є неприпустимими (рівно як і всякі прояви ксенофобії, расизму, шовінізму тощо, що власне і передбачено чинним законодавством).
8. Українські посадовці (в першу чергу: депутати ВР, Президент, Премʼєр-міністр та члени Уряду) під час спілкування з робочих питань та в публічних виступах, повʼязаних з виконанням їхніх посадових обовʼязків, мають спілкуватися виключно державною мовою. Те саме стосується дружин перших осіб держави, зокрема, якщо вони виконують представницькі функції або займаються громадською діяльністю.
9. Зовнішня реклама (а тим більше на території органів державної центральної влади) має жорстко контролюватися з точки зору використання і неприниження державної мови.
10. Якщо політик не спілкується державною мовою, він нічого не зробив для здобуття кваліфікації, що дозволяє йому називатися українським політиком (вимоги професіоналізму мають висуватися не тільки до лікарів, будівельників та вчителів).
11. Права особи не можуть бути пріоритетними стосовно загальнонаціональних інтересів та чинного законодавства.
12. Громадяни України і тим більше посадові особи мають дбати про інтереси власної держави, а не чужої.
13. Жоден представник іншої держави не має почуватися на території України краще і впевненіше, ніж громадянин України, що не виключає традиційної української гостинності. Гостинність може забезпечити лише справжній господар – інакше це вже не гостинність, а рабські звички.

Що у нас НЕ ТАК?
1. Не почали процес українізації від перших днів незалежності. Боялися конфлікту. І він таки виник. Краще б починали раніше, вже б усе пройшли. До речі, той хто першим насмілився проголосити перед виборами, що державна мова має бути єдина – не втратив через це жодного пункту свого політичного рейтингу.
2. Держава практично не здійснювала політику гуртування українського народу в єдину націю. Навпаки, з 2004 року «мовна карта» почала активно розігруватися на виборах. Виходить, що на кожних виборах до ВР ачи президентських ми вкотре голосуємо за незалежність, а не за тих чи інших осіб. Політикам зручно – не треба нічого вигадувати. Просто бути «за українську мову» або «проти». А народ стомився.
3. Опозиція до теперішньої влади позиціонується як національно свідома, але вирішує «мовні питання» мляво і не здатна пояснити людям, чому ж таки власну мову треба плекати.
4. У засобах масової інформації, замість ґрунтовних інформативних матеріалів, спрямованих на зміцнення суспільства та посилення престижності державної мови, було допущено надто широку і некеровану полеміку з мовних питань, що призвело до дестабілізації суспільства та посилення внутрішніх конфліктів. В інтернет-виданнях і досі можна знайти статті, які хають українську мову. Хтось це вважає нормою? А з клоунами від політики, які відверто знущаються над державною мовою своїми демагогічними твердженнями про «права людини», взагалі не варто вести полеміку. Навіть на телешоу. І тим більше на телешоу. Позиція має бути однозначна і жорстка. Неадекватних «депутатів» слід ставити на місце. Інакше навіщо було приймати Конституцію?
5. Будь-які політики чи бізнесмени практично не здійснюють послідовну підтримку гуманітарних проектів, зокрема на підтримку та розвиток державної мови на засадах меценацтва. Можна побачити хіба разові та нетривалі акції перед виборами.
6. Працівники біліотек та навчальних закладів часто не вважають за потрібне спілкуватися державною на робочому місці. Що вже говорити про інших?
7. Державні кошти призначені для закупівлі книжок, зйомки фільмів тощо часто-густо спрямовуються на фінансування не українських видавництв та кінокомпаній.
8. Українське телебачення стає відверто зарубіжним інформаціним каналом з усіма наслідками.
9. Україномовні періодичні видання майже зникли з полиць газетних кіосків.
10. Виборці досі обирають кандидатів не за їхніми програмами а за зовнівшньою привабливістю чи особистою симпатією. Розуміння, що кандидата не можна переобирати на наступний строк, якщо він не виконує своїх програмних зобовʼязань, і що голосувати треба за «свої» івнтереси, а не за «їхні» ще не прийшло.

Насамкінець доведеться нагадати деякі банальні істини, які неодноразово прописувалися грамотними людьми у різних державних програмах:
1. Українізацію необхідно здійснювати послідовно і грамотно, не створюючи незручностей для громадян, які не обіймають відповідальних посад чи не мають статусу, що вимагає обовʼязкового знання та застосування державної мови.
2. Необхідно забезпечити створення сприятливого інформаційного середовища: україномовна література (в тому числі якісні переклади) у значній кількості, кінотеатри, телебачення, радіопередачі, періодичні видання, Інтернет, словникова база. Інформаційне середовище має надати можливість кожному громадянинові легко освоїтися з державною мовою, або підтримувати її на належному рівні.
3. Українізація має в першу чергу стосуватися системи освіти, науки, державних установ, сфери послуг (обслуговування), реклами, туризму та готельної справи, сувенірної продукції, компʼютерних технологій.
4. Навчальні заклади мають стати виключно територією застосування української мови – саме так ми забезпечимо права дітей на вільне володіння державною мовою і майбутню карʼєру на території рідної держави.
5. Державні структури (зокрема інформаційні та пресові служби) зобовʼязані розʼяснювати громадянам необхідність українізації (а не обстоювати «права громадян» не знати української).
6. Держава мусить подбати про створення системи підвищення кваліфікації державних службовців, що передбачає активне вивчення державної мови з подальшою атестацією та створення мережі закладів (державних і комерційних) для вивчення української мови для всіх бажаючих по всій території України. В тому числі мають бути створені навчальні радіо та телепередачі, системи вивчення української мови через Інтернет.
7. Держава, відповідно до міжнародної практики, має просувати українську мову за кордоном: центри української мови та культури, бібліотеки, переклади сучасної наукової та художньої української літератури.

Резюме: проти української мови свідомо можуть виступати лише нечисті на руку сили. А сила інерції все-таки вичерпна. Просто, якщо деструктивні процеси не зупиняти, ми продовжимо власні «смутні часи» на довший час. Україні потрібні патріоти.

07.02.2014