З приводу святкування 20-річчя Незалежності у Києві.

24 серпня 2011 року об 11.00 підійшли сім’єю до памʼятника Тарасу Шевченку у Києві на мітинг ініційований теперішньою опозицією. Перше, що вразило, це наявність і кількість автомобілів зі спецрозділами міліції вже на виході з метро «Площа Льва Толстого». Далі – більше. Кордон міліціонерів, що перекривав підхід до парку Шевченка і вузький прохід через який пропускали бажаючих туди потрапити хіба що не за перепустками. Кількість міліціонерів справді вражала, як висловився один похилого віку чоловік «не вистачало хіба ще гармат». Справді при такій картині артилерійська батарея зі стволами націленими на місце проведення цілковито мирного мітингу виглядала б цілком нормально.

Другий неприємний сюрприз: вже на території парку помітили обмаль державних прапорів. Переважно партійні. Сумне видовище. З одного боку ти бачиш панічний страх «офіційної» влади перед власним народом, з іншого цинізм «офіційної» опозиції, яка дбає лише про те, щоб запамʼятався їхній власний бренд. Навряд чи нехтуючи символами держави на користь символів політичної сили – читай імені окремо взятого бізнесмена-політика – можна говорити про обʼєднання демократичних сил. Але з цього приводу потрібні справді ґрунтовні систематизовані висновки та рекомендації, а не «плачі з приводу». «Плачів» у нашій історії вистачає.

З 1988 року в Києві почала формуватися певна культура організації протестних громадських акцій, зокрема, у вигляді мітингів. Памʼятаю ясні, сповнені надії очі людей, які виходили у ті та наступні роки на майдани. Це була надія і віра в те, що «зверху» почують твої бажання, зрозуміють твої прагнення і дуже імовірно, якщо не підуть назустріч, то принаймні утримаються від дій, які з цими бажаннями не співвідносяться. Адже в цьому і полягає свобода думки та суть свободи зібрань. Це – своєрідна і найпрактичніша форма спілкування влади з народом. Якщо народ мітингує, отже треба вислухати і або враховувати вимоги-побажання, або давати аргументовані (а не силові) відповіді на них. 2004 року, майже всі наші однокласники, однокурсники, друзі, знайомі стояли на майдані – люди хотіли одного – щоб їх почули і щоб Україна стала справжньою державою, а не банановою республікою (щоправда політики щиро вірили, що люди на майдані прагнули не реалізації своїх мрій, а саме їх політиків карʼєрного зростання і особистого збагачення – менше з тим). Тоді, тільки у перший день всім, було страшнувато – очікували, що влада може задіяти війська. Подібного, дякувати Богові та здоровому глузду конкретних людей від влади, не сталося. Цього разу конкретні люди від влади зробили усе заради провокації сутичок правоохоронних органів з народом – як, власне і у Львові 9 травня поточного року. Привід – логічно очікуваний мітинг-вимога дотримуватися принципів демократії у здійсненні наданих Конституцією владних повноважень, власне Конституції та курсу на зміцнення держави та єднання народу. Хто проти? І з якого приводу та на підставі яких норм суди виносять постанови про заборони мирних мітингів, забороняючи народові – теоретично, основному носієві влади у цій країні – висловлювати свою позицію. Чи представники опозиції не є законно обраними частиною цього народу депутатами та членами вищого законодавчого органу країни?

На мітингу, прийняли постанову, яку нормальній людині важко не підтримати – демократичні засади, припинення політичних арештів, єдина мова,єдина країна. Вирішили з цим пройтися. Міліція перешкодила. Питання – навіщо? Щоб у киян збереглося ідеалістичне враження про «налагоджене життя» і відсутність «іншої точки зору»? Чи навпаки створити враження присутності у суспільстві «ворогів народу» яких «пора карати»? З огляду на величезну кількість спецпідрозділів роздислокованих по центральних вулицях Києва та вочевидь «радянські» управлінські методи влади схиляєшся до останнього. Комусь хочеться не чути й не бачити незадоволених. Щоб усі мовчали. Коли їх відверто грабують.

Коли стоїш у натовпі, не завжди можеш побачити, що відбувається за кілька метрів від тебе. Як проривався перший ряд міліції і була там взагалі сутичка чи ні – сам я побачив тільки по телевізору. А там – на місці – бачив нормальних людей, які прийшли на акцію або тому, що вони вже є активістами певних партій, або тому, що хочуть підтримати ідеї нормального, цивілізованого розвитку України і корекції поведінки діючої української влади. У бік поваги до свого народу. Власне, того ж хотілося б і від опозиції. Цинізм у нашій політиці як кажуть «зашкалює».

Особисті враження від прогулянки «святковим» Києвом: від постійного пішого і моторизованого пересування столицею підрозділів спецназу відчуваєш себе в окупованій зоні у комендантську годину. Разом з тим кияни переважно спокійні, міліціонери скоріше засмучені. А чому радіти? Наче громадяни однієї держави… Гадаю, військовий парад на День Незалежності міг би обійтися країні набагато дешевше ніж задіяння такої кількості міліцейських спецпідрозділів, призначаних начебто для боротьби з тероризмом, збройними угрупуваннями та особливо небезпечними злочинцями.

На завершення дозволю собі висловити дві прості думки: (1) не варто владі так боятися свого народу, дешевше буде просто інколи до нього дослухатися; (2) не варто опозиції ігнорувати свою державу, можна було обійтися просто відповідними стрічками з партійними кольорами, а не підміняти державні прапори партійними – все-таки День Незалежності, а не партійний зʼїзд (і не вибори ще).

І власний коментар з приводу коментарів події у теленовинах: міліція у цей день на вулиці Володимирській справді нікого не арештовувала і не затримувала, а пляшок та дрючків в руках у людей я особисто не бачив. Однак, там де провокується фізичне протистояння найімовірніше будуть жертви – як мінімум каліцтва з того чи іншого боку. Чим і в кого пошпурити завжди знайдеться. Якщо у міліції справді є поняття офіцер, то ті офіцери всіх рівнів, які прямо чи опосередковано вивели рядових спецназу проти мирного населення (у тому числі жінки, діти, люди похилого віку) мали б уже добровільно зняти свої погони. Те саме стосується суддів, які своїми постановами спровокували міліцію на подібні дії.

P.S. Любіть Україну! Тоді може і вас полюблять.