Українці народ терплячий, щоб підняти на революційні дії, нас треба ну дуже-дуже образити. Інакше, діла (себто революції чи там хоч якого перевороту) не буде. У зовнішніх, внутрішніх і родинних стосунках стійко переважає принцип „нехай буде гречка” – що б то таке не було насправді, а якось перемелеться, бо ж саме зараз і саме в цю хвилину у нас завжди багато вкрай невідкладних справ. „Поки той дім будуватиму, ще чого доброго курінь завалиться. От коли вже таки завалиться…” І не говоріть, що це не так. Краще поговоріть про видавничу справу в Україні та про перспективи її розвитку. Це безпечно. Від цього нічого не зміниться і знов-таки нічого не порушить звичного перебігу подій, а тим більше усяких там фінансових потоків.

У цьому випадку ролі давно розкладені: одні говорять, що книжки видавати таки треба, але на це потрібні гроші, а інші, що кому треба, той хай і видає, а грошей на цю справу – дзусь! Зате і ті й інші скромно замовчують, що йдеться не про примноження кількості картонно-паперового продукту, а про українську мову і українську культуру, які так чи інакше були основним приводом для плачу і голосіння з приводу української незалежності. Саме голосіння, бо проголошення сталося цілком випадково – просто розвалився великий курінь…

Дехто одразу морщиться: „Далася їм та культура! Тут економіку треба піднімати!” Тільки чомусь та економіка ніяк не піднімається і не підводиться, а сповзає. На сусідські території. А нам байдуже. Ми ж уже зайняли чергу за візами. Там, за кордоном її і наздоженем. Поодинці з небезпечного місця краще вибиратися. А то ще застукають… бейсбольними битами по голові.

А чого ще чекати від країни в якій, щоб вільно спілкуватися державною мовою, треба конче знати як мінімум англійську, а бажано ще французьку або німецьку – бо ж назвуть або селюком або націоналістом, можливо, з відповідними емоційно і стилістично прикрашеними епітетами; від країни, в якій учні старших класів думають не куди йти вчитися після школи, а куди б його подалі виїхати, бо їхні вчителі повиїжджали вже давно і, повірте – там, в якості домогосподарок та прибиральників почуваються значно краще. Хоча, ніде правди діти, парламент вже починає говорити про захист їхніх прав. Звісно, тих, що виїхали, бо ті що лишилися – раз лишилися, значить ще не дуже пече. Або ще гірше – крадуть. А зі злодіями треба боротися – це добре усвідомлює кожен український новообраний президент. Шкода, створюється враження, наче жоден не усвідомлює, що окрім „зовнішніх ознак багатства” є ще зовнішні ознаки порядку в країні. І починати потрібно з того, що нас об′єднає – а це в першу чергу єдина державна мова, і от саме для цього потрібно всерйоз, не чекаючи коли розвалиться останній курінь, займатися тими осоружними українськими книжками.

Чому саме книжками? Тому, що, як не ростуть на деревах хлібини, так і сюжети для комп′ютерних ігор складаються на основі писемних матеріалів (по простому – книжок), і пісні творяться – як не дивно, а принаймні наполовину з віршів, і сценарії для кінофільмів, хоч ти трісни, а пишуться буквами, хоч у комп′ютері, хоч, на папері. І все це буде розроблятися, співатися і зніматися якщо не на своєму матеріалі – то на чужому, як до речі зараз і робиться, і тільки наше дивовижне українське терпіння, про яке згадувалось у першому абзаці, призводить до того, що перед парламентом паляться непотрібні рукописи, а не так само непотрібні дипломи українських філологів. Одним словом – абзац.

То може не варто боятися наступних виборів, а просто пояснити людям (навіть якщо ті люди – не надто ерудовані політики), що надання російській мові статусу офіційної не звільнить її носіів в Україні від вивчення цієї такої складної української мови, бо не може такого бути, щоб одна половина населення країни не розуміла, про що говорить інша. А щоб розуміла, то дайте ж ви хоч дітям книг в достатній кількості, бо як з дитинства не читатимуть книг, то читатимуть гасла на мітингах і слова на парканах. Які слова прочитають такі й знатимуть, а навіть знання таких цілком хороших і позитивних трьох слів як „разом”, „нас” і „багато” – не є вичерпно достатнім лексичним запасом для хоч би якої живої людини. То ж… А чом би й ні? Ну, ні, то ні. Якщо пропонуєте називати оце-о гречкою, то нехай буде гречка. Я ж не проти. Тільки так хочеться відчути довкола хоч трішки патріотизму. Справжнього патріотизму. Не комерційного.

Харко ЖИТИМОЖНА
м.Київ
писано в День української Конституції (основного закону) 28.06.05 року