Про воєводу Тичконіса.

Вадим КАРПЕНКО “Пригоди Марка та Харка” (уривок з роману):

---

“Тичконіс не є образом оригінальним чи надто виразним. Такими людьми завжди затикають дірки і їхня кар’єра – ба! навіть звеличення – можливі тільки тому, що дірок вистачає завжди і всюди, а важливо в яку саме дірку тебе запхають – тепленьку і зручненьку, чи вологу й сиру, чи холодну і з гострими краями. В житті ми це обережно називаємо – опинитися у потрібному місці в потрібний час. Зрозуміло, що з тичконісами може виходити й навпаки, але вони вперто висиджують своє майбутнє і досягають успіху якраз тоді, коли настає “злам”. Коли і час не той, і місце не потрібне, і перспектива гнити в болоті й далі стає страшнішою, ніж перспектива потрапити в немилість до начальства або реальна можливість безпосередньо отримати по пиці від людини з важкими кулаками, як от Марко або Харко. Лише поглянемо на нього уважніше – чоловік з так чи сяк шляхетного роду, заради хоч якої кар’єри – у таких випадках ніколи не знаєш, що тобі запропонують насправді – погоджується на співробітництво з якоюсь канцелярією, настільки таємною, що про неї невідомо ні королю, ні парламенту – у нашому випадку сейму – отримує за це призначення у місце, куди хорошого друга або близького родича ніхто не зашле, вислужується перед особами, які йому нічого хорошого не зробили і робити не збираються, не шукає підтримки, а тим більше любові чи приязні серед людей, над якими його поставлено, закриває очі на те, що його власна дружина більшу частину доби, зокрема частину, призначену саме для подружніх взаємин, проводить у товаристві осіб, від яких “буцімто щось залежить” – що саме, як правило, ніколи не уточнюється, не дбає не те, що про суспільну користь від своєї діяльності, а навіть про безпеку чи облаштування власної домівки – калюжа перед ворітьми не може розглядатися, як спеціально облаштована фортифікаційна споруда – при всьому тому є у тичконіса такий собі стержень чи голобля, яку нелегко, а то й неможливо ні зігнути, ні зламати – уміння з усього добувати гроші чи хоч яку матеріальну вигоду. “Мені потрібен постійний дохід, – каже собі тичконіс, – а все інше – цур йому й пек. Не треба мені балачок про ближніх і близьких чи далеких родичів, про суспільство і мораль, про державу і патріотизм, про порядність і духовність, особливо про культуру, яку ні на смак не скуштуєш, ні осідлаєш, ні під бока собі не вмостиш, щоб м’якіше було на своїй посаді лежати. Ну гаразд. Без моралі ще прожити можна, хоч і недовго, а чи можна прожити без друзів, без мети і без принципів? Ні. Звісно, що ні. Та ж ми й не казали, що тичконіс не має ні друзів, ні мети, ні принципів. Його принцип – бери все, що можеш узяти у той час і в такому місці, де зараз знаходишся, його мета – вижити у створених самому собі тяжких умовах життя, а друзі – всі, хто на поточний момент може допомогти йому здійснити означені принципи і ступити крок до означеної мети. Друзі у тичконіса часто змінюються. Мета і принципи – ніколи.
Тепер нам буде зрозумілим і очевидним те, що у мить, коли тичконіс втрачає надію на спокій і надію на подальше “існування у стані зависання”, страх перед невідомістю бере гору над страхом перед начальниками і покровителями, а тоді в його серці народжується мужність. Для тих, хто любить фізику нагадуємо: мінус на мінус дає плюс. Саме в цьому плюсовому стані очманілий від мужності, що народилася з надмірного страху, тичконіс береться за свою, приховану від людських очей, оглоблю і починає ламати дрова. Результат – перехід у якісно новий стан. Байдуже, чи той стан якісно кращий чи якісно гірший – тичконісу головне відновити спокій і тишу окремішнього власного болота, яке має засмоктувати все, що припадком у нього потрапить”.