< -Інші статті цього автора

Билини як відгомін давньоукраїнського епосу

---

20 січня 2012 у київській книгарні «Є» на Спаській 5 відбулася презентація нового видання книги «Билини. Київський цикл», яке мені – приватному видавцю – випало підготувати до випуску в світ разом з батьком, Миколою Карпенком (1925-2007, автор українського переспіву билин), та сином Олексієм Карпенком (автор художнього оформлення). Робота Миколи Карпенка по опрацюванню російських друкованих варіантів билин стала логічним продовженням його попередньої праці – протягом 2002-2005 років вийшла у світ поетична трилогія «На Перуновій обмілині», «Шапка Мономаха» та «Заступила чорна хмара та й білую хмару» – три філософського спрямування поеми, з яких дві перші стосувалися історичного періоду княжої України, висвітлюючи перипетії княжих чвар та їхні історичні наслідки, а третя – доби Козаччини, з глобальною проблемою політичного вибору та збереження власної національної гідності.

«Билини» готували довго, упродовж трьох років, уважно розглядали нюанси перекладу, не підганяючи молодого художника (Олексію на початок цієї роботи було лише 15 років), адже вимагала часу і задумана концепція художнього оформлення видання – графічне художнє оформлення, що відповідає класичним канонам: титул, шмуцтитули, колонтитули, буквиці, повносторінкові ілюстрації, художнє оформлення змісту, а також два повнокольорові форзаци та повнокольорова обкладинка. Перед нами стояло завдання не тільки подати питомо український текст з опертям на історичні реалії, але й створити візуальні образи, які б навіть у їхній художній формі відповідали місцю та часу оспіваних подій – звісно, з урахуванням фентезійних билинних часових рамок, – адже персонажі, прототипами яких слугували переважно реальні історичні особи, за цими народними оповідями проживають два-три століття. У процесі вивчення художником археологічних збірників та іншого історичного матеріалу вже створені в олівці ілюстрації (у цьому виданні налічується 15 повносторінкових ілюстрацій) перероблялися щонайменше тричі. Як виявилося, ми маємо досить точні археологічні відомості щодо форм шоломів, панцирів, стремен та іншої вояцької (богатирської) атрибутики, які використовувалися у Чернігівському, Київському чи Новгород-Сіверському князівствах, що, звісно, було враховано у зображеннях батальних сюжетів; малюнок на титулі створювався на основі матеріалів Переяславського музею-заповідника (київський двір 11-12 століття, реконструкція). Для цього видання спеціально була створена і буквиця.

Літературний переклад, поетичний переспів чи спроба відтворення?

Хоча Микола Карпенко і намагався максимально дотримуватися оригінального тексту, одначе лише там, де це не заважало розгледіти крізь рядки російських варіантів та оживити в поетичному слові справждні українські реалії – так, наприклад, Добриня Нікітіч в українському варіанті виступає як Добриня Нискинич. Як зазначає Микола Карпенко окремою приміткою, справжній прототип билинного богатиря – Добриня, син деревлянського князя Мала, столицю якого й спалила княгиня Ольга, був з роду Нискиничів і родове князівське імʼя в російській усній творчості за принципами співзвучності перетворилося на зрозуміліше для народу – Никитич (Микитович). Словʼянського звучання в українському варіанті набуває і зросійщене грецьке імʼя Альоша – Олеша (Попович).
Звідки ж на відносно далекій від нас російській території зʼявився народний епос, що прославляє реальних історичних осіб, які за княжих часів «жили і працювали у Києві»? З цього питання існує досить ґрунтовне дослідження Михайла Грушевського (легко знайти в Інтернеті), та декілька інших розвідок, отже спробуємо тут подати коротке резюме долучивши простих логічних міркувань.

Варіант залучення Володимиром на княжу службу звитяжців з теперішніх російських територій після того як історики та різного штибу ідеологічні працівники врешті-решт розібралися з походженням прототипа найлегендарнішої постаті билин Іллі Муромця розвіявся мов пил за вітром. Богатир, виявляється, прибув до Києва не з далекого від нашої столиці Мурома і тим більше Архангельської області РФ, де й були зафіксовані та зібрані билини, а з не надто далекої землі Чернігівської (три години маршруткою), де й знаходилося його рідне місто Муромль. Якщо врахувати, що літературознавцям відомі два цикли билин «київський» та «новгородський», а ще роздивитися на карті, де саме знаходиться Архангельська область, справа вияснюється остаточно. Йдеться про територію давнього Поморʼя, що простяглося уздовж північного Білого моря і прилягало до земель Новгородських. Стосунки Києва з Новгородом у княжі часи були досить тісними і, вочевидь, теплішими, ніж приміром, з Ростово-Суздальським князівством. Після знищення Києва та київських князів Батиєм, якому перед тим цю справу саме суздальці значно й полегшили, сплюндрувавши Київ з власних геополітичних міркувань ще поперед монголів, з цих земель емігрували представники Церкви, позбавлені княжої збройної підтримки та захисту, емігрували і рештки дружини та її супроводу, зокрема носіїв усної літературної творчості. Останні, вочевидь у бік Новгорода, шляхом, яким зазвичай втікали і окремі київські князі під час сімейних збройних змагань за «стіл київський». Тим же шляхом (широкою водною артерією) здійснювався і активний товарообмін з Новгородом та варягами (теперішніми скандінавськими державами). Не дивно. Адже звеличування героїв у придворних піснях було нормальною європейською традицією, яка на той час ще не вийшла за межі королівських та княжих палаців. Скоморохам та гуслярам, як і воїнам, потрібні були покровителі, які б прийняли їхнє мистецтво і могли б оплачувати їхнє існування.

Таким чином київський середньовічний героїчний епос, позбавлений організаційно-фінансової підтримки в умовах цілковитого знищення клієнтури (київського княжого роду) подався на північ шукати нових замовників, але вже з напрацьованим літературним багажем, що і склав основу «Київського циклу билин». Звідси і чітко визначена територія на якій діють билинні герої (Київ, Чернігів, Галич) і наділені надлюдськими здібностями та можливостями літературні герої-богатирі, що народилися з цілком реальних історичних осіб «давньоукраїнського» походження. Обжившись на новому місці, співці, які не втратили досвіду, таланту і творчого натхнення, природно узялися за створення «Новгородського циклу». Подальший розвиток літературного мистецтва у цьому напрямку спинило завоювання Московським князівством Новгородської землі та Поморʼя, а посилення у новій, розширеній таким чином московській державі абсолютизму та відповідна трансформація соціальної структури створили передумови занепаду придворної культури героїчних пісень. Створені тексти народна памʼять, що не знала їх справжніх витоків, з часом перетворила на народний епос, додала казковості, збагатила легендами, але все це вже у російській фонетиці і російській ментальності.

Тим часом схожі процеси відбувалися й в Україні. Теми колишнього придворного епосу знайшли своє відображення у народних казках та піснях, а в часи Козаччини з розвитком кобзарського руху, на який у часи визвольних змагань був надзвичайний попит, на давньому літературному ґрунті розвинувся новий, специфічний жанр – народна дума. В тих же піснях і думах дослідники знаходять безліч близьких російським билинам сюжетів, але українські реалії відрізнялися бурхливим життям, сповненим локальних і глобальніших військових конфліктів, життя давало нових героїв, причому героїв, які часто-густо виходили (або потенційно могли вийти) з простолюду, отже були ближчими, ріднішими кожній українській душі – яка на той час вже призвичаїлась цінувати особисту волю. В Україні почав розвиватися культ особистого героїзму, спрямованого, однак, не стільки на захист владної верхівки, як на захист рідного краю (життя, майна, свободи, добробуту) від чужинців. Тема захисту християнської віри властива українським думам не меншою мірою, ніж билинам або європейському епосу артуріанського циклу (до речі, паралельно присутній в англійські та французькій середньовічній літературі, оскільки персонажі балад про короля Артура діяли і на території теперішньої Франції – Бретань, колишня Мала Британія, володіння Ланселота), одначе з тією особливістю, що європейська традиція акцентує на зміцненні та утвердженні християнства (ідеологія сформованих християнських держав), російська на виправданні приєднання чужих (байдуже, православних чи не православних) земель (ідеологія експансії), а українська – на обʼєднанні єдиновірців у справі захисту рідного краю, що було зумовлено перманентними релігійними (а по суті майновими та геополітичними) протистояннями «православʼя-католицизм» та «християнство-мусульманство» (ідеологія бездержавності).

Билини як літературна складова геополітичного піару.

«Гой єсі, добрий молодєц!» – ця фраза-звернення часто трактується як «Гей, хлопче!» чи щось подібне. Одначе, поглянувши до словника Грінченка, вияснюємо для себе, що словом «гой» юдеї називали всіх зі своєї точки зору іновірців, зокрема християн, отже є підстави міркувати, що билинні богатирі розʼїжджали у пошуках подвигів во славу князя-роботодавця не де інде, як територіями Хозарського каганату де у ще домосковські часи панувала юдейська релігія. У цьому випадку прямий переклад буде звучати «Не юдей ти, молодче» і далі логічно йде розпитування: хто ж ти тоді такий, чужинцю, і куди прямуєш?
Хоча… історія перекладу знала немало випадків хибних трактувань співзвучних слів (той же Нискинич – Микитович) і невідомо чи може цей факт свідчити про глибину билинного коріння.

Так чи інак, але після того, як з 17 століття тодішні російські літературознавці розпочали записувати народні билини (видавати друком їх почали з 19 століття), розпочався і процес вигідного для зміцнілої російської держави трактування історії. Суть цих трактувань досі зводиться до того, що «монголи» у 13 столітті, зруйнувавши Київ, вигнали з території України всіх «русичів» на територію сучасної Росії, а українці, зрадівши, що місце звільнилося, прийшли сюди невідомо звідки і не мають до історії Києва жодного відношення, на відміну від жителів сучасної Москви та Петербурга. І в часи Володимира, до речі, теж українців тут не було, а служили найманці з російських територій, які Києву славу й зробили. І тому кияни, а разом з ними чернігівці, дніпропетровці, львівʼяни та інше регіональне населення мають конче любити сусідній зі Сходу народ більше ніж своїх співгромадян (а з Заходу чомусь ні…) і більше спілкуватися російською мовою, з тим, щоб коли сучасні, а не билинні, «богатирі» (тут: «олігархи») остаточно приєднають таки Україну до Росії (у Москві програму територіальної експансії протягом останніх чотирьохсот років ніхто не відміняв), нам не довелося знову переучуватись.

До речі, здається, схожі мотиви нещодавно звучали з боку Угорщини з приводу Закарпаття, щоправда без посилань на складні літературознавчі аргументи. Тут більше спираються на міграційні процеси. Невже правий був Тарас Григорович, коли писав, що, мовляв, як німець скаже, що ми – моголи, ми й погодимось?
Біда в тому, що ми – українці ще зовсім близько відчуваємо козацьку добу з її романтикою особистої свободи і особистих подвигів, які, на жаль, цілковито не впливають на вирішення глобальних питань нашого особистого добробуту. Ця романтична епоха нас згуртувала як націю, ми відчули смак боротьби і смак перемог. Хай локальних, непослідовних, але перемог. Раз переміг, а тоді можна й пристосуватися. Зате ж було! Як у 2004-му…
Задля глобальної пtремоги потрібна організаційна згуртованість, отже… необхідно поступитися часткою власної свободи. Самостійно. Свідомо. Знаючи кому і для чого. Щоб потім не одібрали більше, не питаючись. Шоб на розвиток подій можна було вплинути (раніше – через віче, у наш час – через вибори). Так будується держава.

На билинний період Києва ми ображені. Кажуть, що Київська держава не надто вирізнялася сприятливими для населення соціальними програмами… Що князі вдавалися до спекуляцій та корупції (якийсь Святополк притримував на складах сіль, щоб накрутити на неї ціну, чим спровокував у Києві «соляні бунти»)… Що особисті свободи були обмежені… Що заправляли там варяги, а нашим, як-от деревлянам, взагалі карʼєри не давали зробити… Ну і чим пишатися, коли своє місто не зберегли і державу втратили. Такими поразками не запишаєшся. Схоже на історію з французького комікса про галів Астерікса і Обелікса (автори: Удерзо та Ґонсіньї), які шукали щит Версінжеторікса, очільника обʼєднаного війська галів, що було розбите римлянами при Алезії. Коли вони запитували ветеранів тієї битви «як дістатися до Алезії?» ті як один гнівно відповідали «Алезія? Яка Алезія?! Я не знаю такого міста!!» Анекдотичність цієї картинки у тому, що історики досі не встановили де ж саме знаходилося це давнє місто. Чи й справді горді гали вирішили про нього забути, як про свою довічну ганьбу?
Чи ми справді повірили сусідові, що наша дружина (в розумінні – княжа) належить йому? І що до 16 століття українців взагалі не існувало?
А принципова конструкція української хати (кліть в основі), до речі з 8-го й до початку 20-го століття практично лишалась незмінною…
Думаю, ми мусимо особливо уважно ставитися до власної історії і роздивитися її на всій досяжній для нас глибині і з боку археологічного та документального і з боку літературного, але конче у геополітичному аспекті. І шанувати героїв не тільки Другої світової та визвольних змагань 20-го століття. І не віддавати своє.
Потрібні нові кобзарі. Боротьба за відродження тільки починається.

Опис видання:

Формат А-4, тверда обкладинка (картон, повнокольоровий друк, плівка), форзаци повнокольорові, блок чорнобілий, 312 сторінок, художнє оформлення – графіка, папір офсетний, тираж 500 примірників, друк: ТОВ «Друкарня Рута» (Камʼянець-Подільський)

Зміст видання:

СВЯТОГОР
1. Ілля Муромець і Святогор
2. Святогор і тяга земна

ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ
3. Зцілення Іллі Муромця
4. Ілля Муромець і Соловей-розбійник
5. Бунт Іллі проти Володимира
6. Ілля Муромець і Калин-цар
7. Вигнання Батия
8. Мамаєве побоїще
9. Ілля Муромець та Ідолисько в Києві
10. Ілля Муромець та Ідолисько в Царгороді
11. Три поїздки Іллі Муромця
12. Ілля Муромець з Добринею на Соколі-кораблі

ДОБРИНЯ НИСКИНИЧ
13. Добриня і змій
14. Добриня і Маринка
15. Бій Добрині з Іллею Муромцем
16. Добриня Нискинич і Василь Казимирович.

ОЛЕША ПОПОВИЧ
17. Бій Олеші зі змієм
18. Олеша Попович і Тугарин
19. Олеша Попович і сестра братів Петровичів

ДУНАЙ
20. Бій Дуная з Добринею
21. Дунай сватає наречену князю Володимиру

ІНШІ ГЕРОЇ ТА БОГАТИРІ
22. Волхв Всеславович
23. Вольга
24. Микула і Вольга
25. Данило Ігнатович і його син
26. Василь Ігнатович і Батога
27. Іван, син Гостиничів
28. Михайло Козарянин
29. Данило Ловчанин
30. Ставро Годинович
31. Сухман
32. Соловей Будимирович
33. Чурило Пленкович
34. Дюк Степанович
35. Михайло Потик

Анонс-нагадування

У нашому ж видавництві,
того ж таки автора
«Велесова книга»
(поетичний переспів)