(До уваги тих, хто не їздить підземкою)

Сьогодні бачимо кроки української влади на місцях, які значною мірою шкодять загальному іміджу нової Української держави, її еліти та самого управлінського апарату, а отже, провокують збурення у суспільстві, які в умовах гібридної війни проти України з боку агресивного та наполегливого сусіда, можуть створити реальні загрози українській державності. З одного боку, в окремих регіонах, ми маємо саботування процесу десовєтизації та деленінізації (демонтаж символів, які ефективно використовує агресор в інформаційній війні проти України, що переростає у кровопролиття) під приводом толерантності до думки інших та дотримання прав громадян, з іншого – необґрунтований фіскальний тиск на й так збідніле населення без усякої толерантності чи поваги до прав громадян забезпечити собі елементарні умови існування.
Українці неодноразово доводили свій патріотизм і готовність підтримувати владу у важливих для державної безпеки питаннях, в тому числі жертвувати власні кошти на реальні справи за умов, якщо використання цих коштів є прозоре і справді необхідне. Сьогодні значним фактором збурення стає підвищення цін на проїзд у київському метрополітені. В уяві київської громади, як і кожної адекватної людини, метрополітен, як і громадський транспорт загалом, є соціальним транспортом та інструментом соціальної політики, а не комерційним проектом, оскільки забезпечує життєдіяльність міста, а в нашому випадку столиці, яка є центром політичного і суспільно життя всієї країни. Очевидно, за середньостатистичними даними, можна не помітити, що багато киян отримують щомісячний дохід, який не перевищує 1500 грн. Очевидно й те, що тим хто готував і приймав таке розпорядження важко в це повірити. Так чи інакше, на тлі підвищення комунальних тарифів та інших обов’язкових виплат, подвійне підвищення цін на проїзд у метро фактично обмежує для багатьох киян переміщення по Києву, а отже, прирікає їх на практично безвиїзне існування у своєму районі, зокрема, коли це такі райони як Оболонь чи Теремки. Безробітний навіть на роботу не влаштується, бо не наїздиться за такі гроші містом.
Якщо окремі країни більше ніж на 50% дотують свій кінопрокат, розуміючи, що йдеться про питання культурної єдності та стійкості суспільства проти зовнішніх впливів (а не просто від наявності «зайвих» бюджетних коштів) то не винайти дотаційних коштів на Київський метрополітен виглядає щонайменше саботажем або бажанням поживитися за рахунок голодних. За загальним уявленням елементарні антикорупційні кроки дадуть у бюджет значно більші суми коштів.
Ця історія нагадує нам про важливий елемент демократії, про який влада всіх рівнів у нас намагається не згадувати: відкрита публікація доходів та витрат підприємств державного сектору та підприємств, діяльність яких торкається соціальної сфери. Господар (див. Конституцію України: Стаття 5) має знати, що у нього в господарстві робиться.

Вадим Карпенко