До історії українського національно-визвольного руху першої половини XX ст. (нові форми боротьби)
З документів гестапо. «… Таємно. Об’єкт – група Бандери. Плани ОУН відверто спрямовані проти Рейху. У сприятливий для українців момент будуть сформовані загони партизанів і наші окупаційні війська зазнають нападу…»

---

На кінець 1941 р. німецькі війська майже повністю окупували Україну, про що відкрито оголосив доктор Гебельс на одному з численних мітингів. Втім ніхто не здогадувався про потаємні думки головного пропагандиста Рейху, які він довіряв тільки своєму щоденнику: «…Становище, коли мешканці України з радістю зустрічали німецькі війська докорінно змінилося. Ми надто боляче вдарили українців по голові… ». Цей висновок ґрунтувався на таємних аналітичних записках імперської служби безпеки.

З документів гестапо. «… Таємно. Об’єкт – група Бандери. Плани ОУН відверто спрямовані проти Рейху. У сприятливий для українців момент будуть сформовані загони партизанів і наші окупаційні війська зазнають нападу…».

Цікаво, що восени 1941 р. такі повідомлення про діяльність об’єкта – група Бандери у німецьких аналітичних зведеннях практично ніколи не потрапляли до категорії особливо важливої інформації. Натомість, під грифом «Терміново» у німецьких донесеннях з’являється інший об’єкт, який на той час турбує гестапо значно більше.

З документів гестапо. «…Таємно. Терміново…Об’єкт – УПА. За згодою німецьких властей було створено українцями військове формування під назвою «УПА-Поліська Січ». Хоча невдовзі воно було розпущене, її загони знову підпільно зібрані і вже нараховують значну кількість багнетів…».

Отже ОУН не була першою у створенні збройних формувань українського національно-визвольного руху. Більш того, і добре знайома нам за абревіатурою «УПА» – Українська повстанська армія також не була створена Організацією українських націоналістів і від початку нею не очолювалася.

Андрій Левицький, у 1919 р. заступник Голови уряду УНР Симона Петлюри, міністр юстиції. З 1926 р. після загибелі С.Петлюри – Президент УНР в екзилі, тобто за кордоном. Хоча уряд УНР і перебував у жорсткій ідеологічній опозиції до ОУН, їхні стратегічні плани щодо необхідності спротиву як Гітлеру так і Сталіну були тотожними. Ще напередодні німецько-радянського зіткнення А.Левицький дає стартову настанову своїм соратникам.

З наказу А.Левицького. «…З вибухом війни відразу поставити під зброю партизанські загони. До організації регулярної української армії Суверенної Української Держави масового повстання не піднімати маневруючи між двома чужими силами…».

На перший погляд настанови А.Левицького здаються повним абсурдом. І щоб зрозуміти, про яку регулярну українську армію йдеться, необхідно повернутися до подій, що відбулися за рік до появи цього наказу.

Варшава 1940 р. 20 червня таємно від окупаційних німецьких властей А.Левицький збирає нараду українського уряду в екзилі і затверджує план створення майбутньої регулярної армії Української народної республіки. Його автором був у минулому колишній петлюрівський генерал Володимир Сальський. Уже через декілька місяців скориставшись тим, що органи НКВС зосередили всю свою діяльність на боротьбу з підпіллям ОУН, десятки емісарів УНР входять на Західну Україну. Радянська адміністрація навіть не підозрювала, що багато з тих, хто лояльно голосував на мітингах і брав активну участь в акціях нової влади, насправді були членами підпільної організації під назвою «Українське національне відродження». З приходом німців ця Організація мала перейти на легальне становище перетворившись на українську міліцію, щоб надалі під цим прикриттям розгорнутися у повноцінну Українську армію. Щоправда – в Армію без держави.

З вибухом війни командування Вермахту, у якого не було ані часу, ні бажання займатися кропіткою роботою у тилу охоче перекладає її на плечі новоствореної української організації «Поліська Січ», яка розмістила свою штаб-квартиру у м. Олевську. Німці, навчені досвідом організації українського бандерівського батальйону «Нахтігаль», який у перші дні війни вийшов з-під німецького контролю Поліській Січі не надають статус національного формування. Проте влада на місцях фактично переходить до неї, і вони керуються лише розпорядженнями під якими стоїть підпис «Отаман Тарас Бульба».

Тарас Боровець, псевдонім «Бульба». Полковник, прихильник уряду УНР. Після приєднання Західної України до СРСР керівник української підпільної організації під назвою «Українське національне відродження». З 1941 р. – командувач УПА УНР.

Вже восени 1941 р. Т.Боровець під виглядом підготовки поліцаїв відкриває декілька шкіл молодших командирів і збільшує чисельність Поліської Січі до десяти тисяч бійців. Таким чином план А.Левицького набував реальних рис.

Зі спогадів Т.Боровця. «…Тепер у нас у кожному містечку стоять військові сили до двох батальйонів, а в кожному селі – щонайменше – сотня з кулеметами та прихованими гарматами. Наша нібито міліція офіційно підпорядковується наказам німців, а неофіційно – Головній Команді УПА…».

Так вдало розпочату гру Т.Боровця несподівано порушує конфлікт німців з ОУН. Одночасно з репресіями в ОУН С.Бандери та А.Мельника німецькі окупаційні власті розформовують і Поліську Січ.

За іронією долі, самі ж німці сприяли народженню Української повстанської армії і забезпечили її високу боєздатність, адже умовами вступу до української поліції були бездоганне здоров’я, освіта – не нижча за чотири класи, відсутність судимості. Це пізніше радянські ідеологи створять міф про колишніх кримінальних злочинців, які нібито складали основу українських націоналістичних загонів. Як і планувалося, у січні 1942 р. загони «Поліської Січі» організовано перейшли у ліси на нелегальне становище. І Т.Боровець доповідає урядові УНР про повну готовність до повстання, проте президент А.Левицький нагадує Боровцю про існування іншого, не менш небезпечного ворога.

З листа А.Левицького адресованому Т.Боровцю. «…Відкрита збройна боротьба – це даремне проливання своєї крові і завчасна велика допомога більшовикам. Треба дочекатися допоки німецькі війська заглибляться на російську територію і тільки тоді розпочинати його бити, але не шляхом загального повстання, а окремими летючими бригадами…».

Але повстання вже по практично почалося. Ще донедавна суто мирне цивільне населення поголовно мілітаризується. У селах і містечках Волині та Полісся стихійно виникають загони української місцевої самооборони, коли не вистачає вогнепальної зброї, населення гострить коси і ножі. У цій ситуації Т.Бульба-Боровець віддає наказ колишнім січовикам перейти до активних військових дій проти німців і очолює український національний рух спротиву. У цьому сенсі Т.Боровець проявив себе не тільки як хороший військовий тактик, але й як непоганий політичний стратег. Відсутність вкрай ортодоксальних націоналістичних гасел і політична толерантність залучали до лав повстанців найрізноманітніших прихильників, від монархічно налаштованих прибічників гетьмана Скоропадського, до нещодавніх командирів Червоної Армії. Народ гуртувала та об’єднувала дивна суміш антифашизму, антисталінізму, і демократичного націоналізму.

Петро Вершигора, генерал-майор, Герой Радянського Союзу, активний учасник радянського партизанського руху, командир першої української партизанської дивізії. Він був одним із небагатьох, хто знайшов у собі мужність чесно визнати неспроможність малочисельних партизанських загонів підпорядкованих Москві, серйозно впливати на ситуацію в Україні на початку 1942 р. Із його спогадів: «…Чи винні люди у тому, що в керівництві повстання проти німців були не більшовики, а націоналісти. Думаю, що винні у цьому ми з вами, що палець об палець не вдарили, щоби очолити народ…».

Це гірке визнання залишиться тільки в рукописі і до знаменитої книги генерала «Люди з чистою совістю» ніколи не потрапить, адже вона абсолютно не співвідносилось з офіційною статистикою щодо партизанського руху в українських підручниках з історії.

Зимою 1942 р. між гітлерівцями і українськими націоналістами розпочалася відкрита кривава війна. Гітлер не тільки не скористався національним піднесенням українського народу, але й вступив з ним у кривавий конфлікт, власноруч знищуючи потенційного союзника. Сталін спробував використати цю ситуацію на користь власній політиці. Свідченням того, є низка подій, про які ніколи не згадувала канонічна історія Великої вітчизняної війни.

З документів гестапо. «…Таємно. Встановлено зближення між націоналістичним українським рухом і більшовиками. До більшовицьких банд дотримується прихильний нейтралітет…».

Про знаменитий спеціальний підрозділ Дмитра Медведєва НКВС «Переможці» радянські історики писали мабуть, найчастіше, хоча ніколи не пояснювали того, чому цей загін з’явився на Рівненщині тільки у середині 1942 р. і яким чином так довго діяв у самісінькому центрі території, яку повністю контролювали загони українського національно-визвольного руху.

Зі спогадів Т.Боровця. «…До нашого штабу почали надходити відомості про бажання Генерального штабу Червоної Армії розпочати переговори з УПА про спільні дії проти німців. Через деякий час для проведення цих переговорів була скинута група більшовицьких парашутистів, якими командував полковник Медведєв…».

Головна команда УПА на своєму спеціальному засіданні вирішила піти на переговори. Т.Боровець справедливо вважав, що за будь-яких результатів це дасть можливість контролювати дії радянських партизан.

Олександр Лукін, професійний розвідник, підполковник, у 1942 р. начальник розвідки спеціального загону НКВС «Переможці». Перша зустріч Лукіна та Боровця відбулась у вересні 1942 р. на лісовому хуторі біля с. Стара Гута.

Зі спогадів Т.Боровця. «… Батьківщина товаришу Боровець дивиться на Вас як на народних месників, і прощає Вам будь-які антирадянські акції в минулому…» – сказав Лукін. «…Зауважу пане Лукін, що жодного прощення ми не потребуємо, оскільки ми є збройними силами суверенної незалежної Української держави. Ви маєте її лише визнати…» – парирував Т.Боровець. «…Я доповім у Москву ці умови, але доказом спільної дружби може бути вбивство визначних членів рейхскомісаріату. Це створить німцям нестерпне становище в Україні…» – відказав той.

Однак до створення спільними зусиллями нестерпного становища для німців так і не дійшло. Т.Боровець вчасно відчув, що подібна пропозиція більше схожа на провокацію, ніж на розумний план дій. Крім того, Москва через два тижні сповістила, що визнає суверенність Української держави, але такою вважає лише Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Відтак, стало зрозуміло, що більшовики намагаються лише виграти час, проте розпочинати міжусобицю у тилу у німців також не мало ніякого сенсу. Шансів на повну перемогу не було у жодної зі сторін, а тому вони прагматично погодилися на нейтралітет. І все таки міжусобиця розпочалася, хоча радянські партизани до неї відношення не мали.

Львівщина, таємний постій 1942 р. На початку квітня нелегальна конференція ОУН (б) обговорює терміни та засади створення національної армії. «…Це повинна бути сильна, авторитарна, полишена усякого лібералізму військова організація, але створити її під час смертельного герця двох найбільших міліарних систем світу можна буде лише тоді, коли ці системи остаточно виснажать одна одну…». Така ситуація, на думку керівництва Проводу, склалася лише на початку 1943 р. Гітлерівці зазнають нищівної поразки під Сталінградом, і бандерівці розпочинають діяти. На відміну від добровольчого принципу армії Бульби, вони застосовують часткову мобілізацію жорсткими методами. Важливу роль у цьому відіграла і Служба безпеки ОУН (б), яка діяла відповідно до головної тези квітневої конференції: «…Збройна боротьба за українську державність повинна бути підпорядкована ОУН і планово оформитись у широкий національний рух, а не вилитись у партизанщину…».

Офіційно Днем створення бандерівської партизанської армії вважається 14 жовтня 1942 р. і умовно приурочено до традиційного св’ята Покровительки Українського козацького воїнства Покрови Св’ятої Богородиці. Насправді ж ця армія народилася тільки навесні 1943 р.

9 квітня 1943 р. до штабу Т.Боровця прибув на переговори уповноважений ОУН (б).

Василь Івахів, псевдонім «Сонар», Комендант військового відділу ОУН (б). В ультимативній формі Т.Боровцю було запропоновано підкоритися і очолити об’єднані українські війська під керівництвом ОУН (б), інакше «Сонар» погрожував застосувати силу. Проте Головний отаман УПА відмовився.

Зі спогадів Т.Боровця. «…Ми згодні об’єднатися лише під проводом єдиного уряду України, де на демократичних засадах будуть репрезентовані всі політичні погляди…» – відповів Т.Боровеь. «…Отже Ви відмовляєтесь виконувати накази і директиви Проводу ОУН (б)…» – підсумував «Сонар». «…Не буває війська будь-якої однієї партії. Це є тоталітарна диктатура, яка кожну армію і кожну націю доводить до катастрофи…» – відрізав Боровець.

Відразу після невдалих переговорів бандерівці в односторонньому порядку проголосили, що усі підрозділи УПА переходять у їх підпорядкування. Стару назву армії зберегли, але додали до цієї назви абревіатуру ОУН. ОУН (б) руками СБ розпочинає масштабну зачистку політичних опонентів. Це є сумна сторінка українського національно-визвольного руху того періоду, хоча з іншого боку, у той непростий час повинна була бути єдина військова і політична сила, яка б спрямовувала і керувала боротьбою українського народу проти коричневих і червоних окупантів, за створення Соборної Незалежної Української Держави.

Головний отаман Тарас Бульба-Боровець не був політиком, він був солдатом, але тоді, у шаленому вирі війни, у трагічній суміші жертовності і жорстокості, відданості та зрадництва, його не було почуто. Через декілька днів бандерівці вчиняють збройний напад на штаб бульбівців, отаманові вдалося вирватися, але велику частину його польових командирів було захоплено і розстріляно. Питання, для чого?

А ще через місяць відбулися події, які позначилися різким поворотом в історії українського національно-визхвольного руху. І правоту позиції першого українського командуючого української армії без держави доведе саме життя.

До літа 1943 р. напруга на радянсько-німецькому фронті сягнула апогею. Обидві сторони готувалися до вирішальної битви на Курській дузі, від якої залежав подальший перебіг усієї Другої світової війни.

Еріх Кох, нацистський партійний діяч, обер президент Східної Прусії, з 1941 р. рейхскомісар України. Він чудово розумів, що успіхи на фронті, неможливі без надійного тилу, і тому безперервно надсилав до Берліна тривожні телеграми.

З донесення Е.Коха. «Таємно…Значну частину генеральних округів Луцька та Житомира в основному контролюють банди. Йдеться про територію у 17 тис. кв. км…Територія, що далі на північ практично теж не в наших руках…».

Визначення «банди» було даниною звичної пропагандистської риторики, оскільки навіть у Берліні знали, що йдеться про дисципліновані регулярні частини Української повстанської армії Степана Бандери, яка на той час вже налічувала понад 50 тис. досвідчених бійців і була організована за територіальним принципом. Так, бойові осередки району створювали полк, три-чотири села утворювали курінь, а село – сотню. Було впроваджено власні знаки розрізнення, були спроби запровадити єдину військову форму. Армія розподілялася на три групи: УПА-Північ, командувач Дмитро Клячківський, УПА-Захід, командувач Василь Сидор, УПА-Південь, командувач Омелян Грабець. Влітку 1943 р. УПА була чи не єдиною партизанською армією Європи, яка без жодної допомоги ззовні повністю контролювала у тилу у німців величезну територію.

З документів гестапо. «Таємно…Українські національні банди мають дуже добре озброєння. Є підстави припустити, що їм допомогли запастися зброєю радянські війська через добре законспірованих посередників…».

У цьому припущенні гестапо не помилялося, а може і знало про події, які відбулися декількома місяцями раніше.

Москва 1943 р. 23 березня за згодою Сталіна, Перший секретар Компартії України Микита Хрущов направляє командирам партизанських з’єднань таємну директиву у якій йшлося: «… не виступати збройно проти націоналістів, якщо вони на вас не нападають…». Упродовж усієї весни переговори з УПА про співпрацю ведуть не тільки партизанські генерали Сабуров, Ковпак і Федоров, але і командири спеціальних загонів НКВС та військової розвідки. Така тактика давала можливість не тільки зберегти і активізувати діяльність власних партизанських частин, але й практично вільно вести агітацію серед місцевого українського населення, а це, мабуть, було для Сталіна головним, бо населення поголовно підтримувало не радянських партизан, а українських націоналістів. В Україні виникла сильна партизанська республіка, яка на відміну від Білорусії, зовсім не була контрольованою Москвою, а отже могла стати зародком майбутньої незалежної Української держави. Саме цю небезпеку враховував кремлівський вождь, заграючи з українськими націоналістами. В результаті український народ став лояльніше ставитися до червоних партизанів, та й командири партизанських з’єднань, підпорядкованих Москві, вели себе більш прагматично. Наприклад, під час одного з мітингів в українському селі комісар радянського загону сам пропонує помолитися в ім’я перемоги «червоного воїнства». Ще пів року тому таке було неможливим, а тепер навіть спеціальні відділи НКВС люди вважали якщо не повністю своїми, то принаймні, союзниками. Українське населення їх на рівні із загонами УПА добровільно забезпечували продуктами та фуражем. Звичайно, братерської дружби між підрозділами УПА та червоними партизанами не було, але на прихильний нейтралітет командири УПА насправді розраховували. Навіть політичне керівництво ОУН (б) вважало, що за складної ситуації на радянсько-німецькому фронті Сталін не піде на зрив домовленостей.

Чільники національно-визвольного українського руху на той час не зрозуміли, що, таким чином, вони програють більшовикам ідеологічно боротьбу за Україну, а це на той час було більш важливою боротьбою, ніж збройна.

З документів ОУН (б). «…Більшовики можуть вести свою партизанську війну скільки їм хочеться. Це нас зовсім не стосується, допоки ця боротьба не буде спрямована проти нас…».

А ось гітлерівці виявилися не такими необачними як бандерівці, і зрозуміли, що завоювавши прихильність народу Сталін практично виграє битву за Україну.

Німцями розгортається широка контрпропагандистська кампанія. У ній широко використовуються ті радянські реалії, які вже встигли проникнути у свідомість людей. У німецькому пропагандивному щотижневому кіножурналі «Ді Дойче Вохеншау» за травень 1943 р. йшлося: «1 травня у національне св’ято німецького народу був також св’ятково відзначений усім населенням звільнених від більшовиків східних областей. Багатьом селянам безоплатно було виділено землю у приватну власність. Німецькі окупаційні власті також дозволяють частково розширити діяльність української адміністрації. На певний час навіть припиняються масові репресії стосовно цивільного населення.

ОУН (м) вирішує скористатися оновленою політикою Берліна. Це бандерівці сприймають з притаманним їм радикалізмом і трактують як зраду. У таборі українського національно-визвольного руху розпочинається чергова кривава міжусобиця.

Зі спогадів Т.Боровця. «…Я остаточно переконався, що з українським вождизмом, так само як і з комунізмом, чи нацизмом у нас може бути тільки одна мова – повне їх заперечення. Нас вивів Господь на волю не для того, аби розвивати ворожнечу, це за нас зроблять інші майстри руїни. Так було у 20-х роках і так було у 40-х…».

У липні 1943 р., користуючись міжусобицею у таборі українських повстанців, німці розпочинають одну з найбільших каральних акцій в історії окупованої України. Керує цією операцією головний «спеціаліст» Рейху з питань антипартизанської боротьби, майбутній кат Варшави генерал Фонденбах. Судячи з наданих йому ресурсів завдання знищення УПА у розпал вирішального поєдинку зі Сталіним ставало для Гітлера чи не найважливішим. Для допомоги десяти тисячам жандармів з передової були зняті танкові, артилерійські, і навіть авіаційні частини. Українські повстанці у цих боях несли величезні втрати. І саме у цей момент радянські партизани несподівано порушують нейтралітет. Такий неочікуваний крок супроводжується і цілою низкою загадкових подій.

Семен Руднєв, генерал-майор, активний учасник радянського партизанського руху, у 1943 р. комісар партизанського з’єднання Сидора Ковпака. Ще серед літа під час підготовки знаменитого Карпатського рейду, Руднєв особисто і звичайно не без узгодження з Москвою, укладає з бандерівцями договір про ненапад. А вже у серпні не може збагнути логіки крутих змін ситуації. Із щоденника Руднєва: «…Ми з Ковпаком розійшлися. Нам треба вести політику так: разом з націоналістами – бити німців, хоча і жити окремо. Націоналісти наші вороги, але вони б’ють німців. На цьому грунті сталася дуже велика сварка поміж нами…».

У радянські часи ці крамольні вислови цензурою звичайно були викреслені, пояснюючи політичною короткозорістю комісара. Але як би там не було, але у серпні 1943 р. С.Руднєв гине за таємничих обставин. За дивним збігом, майже одночасно, декілька тисяч радянських партизан входять із Білорусії в Україну, намагаючись силоміць захопити території, які контролювала УПА. Привід: нібито підступне порушення українськими повстанцями умов нейтралітету. Хоча не можна було не помітити те, що таку масштабну операцію треба було підготувати заздалегідь, як мінімум місяця за півтора, тобто саме тоді, коли комісар Руднєв вів з українськими повстанцями переговори про спільні дії порти німців. У 1987 р. на хвилі перебудови газета «Правда» опублікує сенсаційну статтю про те, що Руднєва ліквідували за наказом НКВС. Розібратися у цьому хитросплетінні можна лише тоді, коли згадати про події, що відбувалися того ж літа, але дуже далеко від України.

Канада, 1943 р. 25 серпня у Квебеку зустрілись союзники Сталіна: Прем’єр-міністр Великобританії У.Черчіль і Президент США Ф.Рузвельт. На той час під ударами англо-американських військ вже впав режим Б.Мусоліні і сторони обговорювали варіанти ймовірного завершення війни. Їх було два: знаменитий план «Оверлорд» передбачав відкриття другого фронту у Франції, щоб після поразки Німеччини, облаштування нової Європи спиралося виключно на політичну волю держав-учасниць антигітлерівської коаліції. Другий, менш відомий план називався «Ренкен». Згідно з цим планом вважалося за можливе падіння режиму Гітлера в результаті внутрішнього перевороту ще до закінчення війни. В такому разі, подальша доля Європейського континенту опинялася в руках сил антигітлерівського руху опору окупованих німцями країн, якому Англія та США мали надавати військову, а головне – політичну підтримку. В Україні на таку підтримку могли розраховувати лише повстанська армія ОУН (б). Генерал де Голь прямо заявив: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французьку землю». Тепер вже Черчілль та Рузвельт зондували можливості утворення незалежної України. Про це радянська розвідка негайно доповіла Сталіну.

Дмитро Медведєв, полковник держбезпеки, Герой Радянського Союзу, у 1943 р. командир особливого спеціального загону НКВС «Переможці». Про те, що план «Ренкен» починає втілюватися у життя Москва дізналася завдяки агентурним даним загону Медведєва через який тривалий час підтримувала контакти з націоналістичним рухом опору.

Із донесення Д.Медведєва. «Таємно…Кілька джерел свідчать, що націоналісти групи Скоропадського ведуть у Лондоні переговори з англійськими політичними діячами про майбутнє України…».

Та обставина, що переговори вели політичні конкуренти ОУН (б) для Сталіна значення не мало. Смертельно небезпечним для Сталіна як і для усієї радянської системи був сам факт подібних контактів, адже вони загрожували порушити так важко налагоджені відносини із Заходом. Націоналістичний рух опору міг бути визнаний воюючою стороною, а отже, отримати право представляти у подальшому Український народ. Тому не дивно, що улітку 1943 р. знищення УПА стає для Сталіна не менш важливим завданням, ніж для Гітлера. Звичайно, порушення нейтралітету із збройною силою, яка підриває тили супротивника, та ще й під час радянського наступу могло обернутися великими втратами, але для кремлівського вождя життя кількох мільйонів солдат не було вже й такою безмірною втратою за виграш цілої нації. Відтепер бандерівці воювали вже на два фронти, не враховуючи сутичок з поляками та своїми політичними опонентами, у тому числі і мельниківцями. А втім, Сталін не обділив увагою і їх.

З документів Генерального штабу Червоної Армії. «…Здійснювати агентурні комбінації з метою компрометації перед німцями командного складу антирадянських формувань, домагаючись таким чином їхнього повного винищення…».

Цей наказ був сформульований Генеральним штабом Червоної Армії ще на початку війни. Але на той час його було визнано несвоєчасним. Тепер про нього згадали, і з цим пов’язана ще одна загадкова подія. З часом вона увійде до всіх підручників з Великої вітчизняної війни і стане центральним епізодом кількох художніх фільмів. 20 вересня 1943 р. до під’їзду Рейхскомісаріату у столиці окупованої України м. Рівне під’їхав «Опель», з якого вийшла людина у формі обер лейтенанта Вермахту. Ще через декілька хвилин на площі з’явився військовий чиновник з яскраво червоним портфелем у руці. А рівно о пів на другу, пролунали декілька пострілів. Вже наступного дня Центральний Провід УПА отримав донесення.

З документів УПА. «…У Рівному було вбито імперського радника фінансів Ганса Геля. Замаховець був у формі німецького офіцера і хто є автором цього атестату – загадка…».

Через декілька років імена організаторів замаху буде знати кожний радянський школяр, а ось з якою метою проводилась ця акція надовго залишиться загадкою.

Микола Кузнєцов, професійний розвідник, Герой Радянського Союзу, у 1943 р. під ім’ям німецького обер лейтенанта Пауля Зіберта виконував спеціальні завдання НКВС. План ліквідації чиновника німецької окупаційної адміністрації особисто розробляв командир спеціального загону «Переможці» полковник Д.Медведєв. Офіційно це іменувалося операцією помсти. Але тут виявляються дивні речі. Виявляється, що фінансиста Геля вбили помилково, однак Медведєв вважав, що мету акції досягнуто, у зв’язку з чим, між ним і Кузнєцовим того ж дня відбувається цікава розмова: «…Помилка не така вже й суттєва, товаришу Кузнєцов» – сказав Медведєв. «Чорт би взяв цього Геля. Наступного разу, перед тим як стріляти, доведеться прізвище перепитувати» – сказав Кузнєцов. «Заспокойтесь Миколо Івановичу, яка по суті різниця» – відказав Медвєдєв.

Дивно, чому власне немає різниці? Незрозуміло також, чому помста призначалась для когось із пересічних чиновників, у яких навіть не було охорони, не кажучи вже про те, що професіонал центрального апарату контррозвідки у ролі звичайного терориста – випадок нечуваний. І ще одна цікава деталь, загін «Переможці» діє вже біля двох років, але ніколи подібними акціями не займався. До того ж у мемуарах Медведєва, за декілька сторінок до опису цих подій є дуже цікава фраза: «…Наші розвідники заявили про можливість знищити верхівку Рейхскомісаріату. Це міг бути величезний за політичним резонансом політичний акт, однак отримали відповідь – категорично забороняємо, бо цим можна зірвати розвідувальну роботу…».

Однак вже через декілька місяців Москва дає чомусь згоду на операцію незрівнянно безглуздішу, але в НКВС сидять далеко не дурні. А тому тут має бути якась логіка. І вона була: Кузнєцов на місці замаху залишив деякі документи, і через лічені хвилини їх знайдуть слідчі гестапо у нібито випадково загубленому гаманці. Там був членський квиток Берлінської Організації ОУН (м), кілька сот доларів і підроблений у лабораторії НКВС директива про розгортання терору проти гітлерівців. Комбінація була розрахована точно. Навіть не дивлячись на прикру помилку, результати цієї акції перевершили усі сподівання Медведєва і він піднесено доповідає Москві.

Із донесення Д.Медведєва. «Таємно…За підозрою у страті Геля було страчено 38 провідних українсько-німецьких націоналістів. Також німцями були проведені арешти націоналістів, які не обмежилися лише Рівним…».

Те, що одночасно поряд з оунівцями гітлерівці стратили понад 1000 заручників з мирних мешканців, Д.Медведєв звичайно не доповів, хоча Сталіна це напевне і не збентежило б. Більше того, це було вигідно, оскільки репресії німців вкрай загострили відносини УПА з мирним населенням. Залишалося тільки підігрівати цей конфлікт черговими замахами. І як би там не було, але восени 1943 р. для українського повстанського руху настали найважчі часи.

Зі спогадів Т.Боровця. «…Стан в Україні у той час нічим не відрізнявся від описів пекла. Гестапо втратило всяку орієнтацію у ситуації, німці випалювали цілі села та райони, а на другий день, туди набігали більшовицькі партизани…».

У цей час Західна преса висвітлює боротьбу в Україні виключно як боротьбу Червоної Армії з місцевими колабораціоністами. І цьому є серйозне пояснення.

Тегеран, 1943 р. 29 листопада на вечірньому засіданні конференції країн-учасниць антигітлерівської коаліції Сталін таки домагається від США та Великобританії визнання України невід’ємною частиною СРСР, включаючи і західні регіони, приєднані у 1939 та 1940 роках. Це було результатом відвертої оборудки. Рузвельт і Черчілль зробили вигляд, що вірять Сталіну, який оголосив увесь український національно-визвольний рух сліпим колабораціоналістським знаряддям третього Рейху. У відповідь, СРСР офіційно засудив індійський національно-визвольний рух на чолі з Ганді та Неру, як такий, що підриває військові зусилля його союзників. Устремління народів до незалежності вкотре стало розмінною монетою у великій грі, де на кону були імперські інтереси.

Одночасно з діями на дипломатичному фронті, Сталін розпочинає широку пропагандистську кампанію для населення східних регіонів звільненої України. Демонстративно підтримуються українські творчі спілки, збільшується кількість українських видань. Серед усіх народностей СРСР, тільки для українців в Червоній Армії вводять національний орден імені Богдана Хмельницького.

Тільки тепер Головний Провід ОУН (б) починає усвідомлювати, що втрачає Україну, що авторитарний устрій Організації, який відіграв важливу роль в організації та консолідації Збройних сил українського руху опору на початках, згодом, трагічно розколов єдність народу.

З документів ОУН (б). «…Ми пропагували народові власні сили, а народ зрозумів, що цією силою є тільки УПА. Ми мусили казати народові, що УПА, і є народ, а не щось чуже, чи то західницьке…».

Бандерівці терміново вводять до своєї програми низку демократичних і навіть соціалістичних положень, розгортають підготовку до форуму, який міг би створити справді загальнонаціональний керівний центр визвольної боротьби, але провести його вже не встигають, і віддають наказ Українській повстанській армії щоразу відступати у бік Західної України. Україна лишалася за Сталіним. Кремлівський вождь стратегічно переграв ОУН, про що з гіркотою визнав Тарас Боровець багато років потому: «…Головною наукою того часу є гіркий факт перенесення ідейно-політичної роздрібленості на бойові фронти визвольної війни. Однак зробити практичний висновок з ревізії наших поглядів, у пізню осінь 1943 року вже було неможливо, бо Червона Армія була вже у Києві…».

У середині січня 1944 р. через кордон Угорщини до Галичини прийшла невелика група військових. Усі вони були одягнені в угорську уніформу, однак чомусь спілкувалися між собою українською мовою. Коли б адмірал Хорті сповістив Берлін, що за його згоди у Будапешті перебувала делегація УПА, то це повідомлення викликало б у Гітлера шок, адже вперше за всю історію ОУН її керівництво отримало від командування іноземної армії запрошення на проведення хоча і таємних, однак цілком офіційних перемовин на вищому рівні.

Із звіту делегації УПА. «…Сторони дійшли згоди щодо припинення бойових дій. Тепер мадяри поводяться лояльно і повідомляють відділи УПА про небезпеку зі сторони німців. Подібного ж перемир’я також досягнуто з румунами та словаками…».

Одночасно з цим звітом Служба безпеки ОУН (б) доповідає Центральному Проводу, що угорці розпочали сепаратні переговори з Великобританією та США. Таке повідомлення остаточно впевнило керівництво ОУН (б) у правильності політичних висновків, які визріли ще рік тому.

У лютому 1944 р. йдучи на офіційні контакти з оунівцями країни сателіти Німеччини першими де факто визнали націоналістичних повстанців представниками Українського народу і, тим самим, вселяли надію на можливість переговорів із Заходом щодо спільного антибільшовицького фронту. Берлін на це відреагував негайно. На всі головні осередки ОУН обох крил посипалися репресії. А.Мельника було заарештовано і відправлено до того ж концтабору, де вже перебували С.Бандера і Т.Боровець. Таким чином, український національно-визвольний рух було позбавлено чільників.

З директиви А.Гітлера. «…Виходячи з надзвичайно суворих вимог, які ми встановили в Україні нам не треба сподіватися на те, що ми знайдемо українських солдатів, які хотіли б вмерти за нас…».

Цікаво, що і реакція Сталіна на донесення радянської розвідки про переговори ОУН з угорцями, словаками і румунами була не менш активною. Терміново зібрана сесія Верховної Ради УРСР обговорила питання щодо втілення у життя змін до конституції СРСР, проект яких, вніс особисто товариш Сталін.

З Конституції СРСР. «… Кожна союзна республіка має свої збройні формування…Кожна союзна республіка має право вступати у прямі зносини з іноземними державами та обмінюватися дипломатичними представниками…».

Лише декілька рядків, і Україна набуває офіційного статусу незалежної держави. Маловідомий генерал Герасименко терміново очолює поспіхом створений наркомат оборони УРСР і Українська повстанська армія відразу опиняється де юре поза законом. Народним комісаром іноземних справ призначено письменника Корнійчука. Тепер від імені українського народу може виступати лише він, а не якісь там «німецько-українські націоналісти». Цей абсурдний термін також з’являється у цей час, щоб ідеологічно закріпити ізоляцію оунівців.

Андрей Шептицький, митрополит Галицький, архієпископ Львівський і єпископ Кам’янець-Подільський, доктор права, професор теології. Символічно, що у трагічний період суцільної політичної ізоляції і репресій, в умовах, коли багатьох досвідчених політичних лідерів ОУН було заарештовано або знищено провідником українського національно-визвольного руху стає не політик і не військовий, а людина, яка усім самими життям була покликана оберігати мирські душі. Із звернення А.Шептицького: «…Внутрішні роздори спричинили в нашому народі те історичне нещастя, що з обох сторін ми втратили тисячі вірних. Тому, кожний, кому добро України лежить на серці мусить причинитися до єдності та усування елементів роздору…».

22 квітня 1944 р. у Львівському соборі Св’ятого Юра за ініціативи митрополита А.Шептицького представники Київської та Львівської національних рад, а також Центральної ради Карпатської України проголошують новий Акт Злуки Українських земель. Здавалося б до чого може призвести такий суто декларативний акт. Однак, мудрий Владика знав, що робить.

Рим, 1943 р. 3 березня до Ватикану під прикриттям суто церковної мотивації візиту прибуває Нью-Йоркський кардинал Спелман, довірена особа Президента США Рузвельта. Під час таємних бесід у папському Секретаріаті йшлося про майбутнє повоєнної Європи і про програму підтримки не тільки антигітлерівських, а й антибільшовицьких рухів спротиву. Для цього європейський центр управління стратегічних служб США уже перемістився з Лондона до Швейцарії. Керівник цього Центру Ален Далес був впевнений, що церква також стурбована можливим розповсюдженням «благодаті соціалізму» на народи Східної Європи і буде сприяти контактам з організаціями, що зможуть протистояти експансії комунізму. Проте такі контакти можна буде підтримувати лише з політично визначеними і згуртованими силами. На Заході знали про сміливі заяви А.Шептицького, у яких він називав антилюдськими системами як гітлерівський нацизм, так і сталінський варіант соціалізму. Свого роду глава української Греко-католицької церкви був поінформований про переговори у Ватикані і своїм символічним актом Злуки дав сигнал усім українським розпорошеним незалежницьким силам сигнал для об’єднання.

У червні 1944 р. англо-американські війська висадилися у Нормандії. І саме у цей час, коли союзники розвивали наступ у Франції у іншому кінці Європи під охороною УПА у Карпатах зібралися представники всіх політичних сил українського національно-визвольного руху. Заклик митрополита А.Шептицького було почуто. Не дивлячись на усі розбіжності, учасникам зборів вдалося створити Українську Головну Визвольну Раду (УГВР). УПА негайно присягає на вірність цьому по суті підпільному Урядові України. У цей час, ні американський генерал Ейзенхауер, ні англійський фельдмаршал Монтгомері навіть не підозрювали, що далеко на Сході у них з’явилася по суті ціла союзна армія – УПА. Хоча саме до них у першу чергу було звернено Меморандум, укладений Секретаріатом закордонних справ УГВР. З Меморандуму УГВР: «… УГВР як Верховний орган Українського народу заявляє, сучасна війна між двома тоталітарними силами більшовицькою та гітлерівською ведеться за володіння у тому числі українськими землями як вихідною позицією для панування не тільки у Східній, але й у Західній Європі…».

УГВР негайно відправляє на Захід своїх представників. Українські емісари поспішають, усього впродовж тижня, вони з ризиком для життя нелегально переходять декілька кордонів і встигають передати текст Меморандуму представникам союзників в Італії та Швейцарії.

Втім, доля вкотре відвертається від українських патріотів-націоналістів. Увечері 20 липня 1944 р. німецьке радіо раптово перериває програму і передає стисле спеціальне ком’юніке: «…Сьогодні вчинено замах на фюрера Німеччини Адольфа Гітлера. Декількох вищих офіцерів важко поранено. Фюрер отримав лише опік та легку контузію…». Це було перше повідомлення про знамениту згодом операцію «Валькірія», замах на Гітлера у ставці під Растенбургом. Нацистській системі безпеки вдалося за лічені години взяти ситуацію під свій контроль. Згодом відбувся судовий процес над змовниками, який більше відомий як змова полковника антифашиста Штаумферберга, а ось про справжню мету змовників німецька та радянська системи повідомляли вкрай скупо. Особливо впадало в око те, що армійський полковник чомусь керував змовою, до якої були причетні фельдмаршали і вище керівництво Абверу. До того ж величезну винагороду у розмірі 1 млн. рейхсмарок було оголошено за допомогу у сприянні у затриманні зовсім іншої людини.

Карл Герделер. Юрист і фінансист, з 1930 р. обер бургомістр Лейпціга, імперський комісар з контролю за цінами. З 1936 р. у відставці. Саме цей політичний чиновник у відставці і був політичним лідером змови, до якої були причетні спеціальні служби Англії та США. Ще за рік до цього замаху Герделер у Стокгольмі обговорював план дій після усунення Гітлера і укладення сепаратного миру.

З проекту К.Герделера: «…Для оборони Європи від більшовизму необхідна передислокація західних військ на схід і створення союзу східноєвропейських держав, а також облаштування санітарного кордону за рахунок відторгнення від СРСР його західних регіонів…». До такизх західних регіонів належала і та частина України, яку контролювала УПА. Разюча схожість багатьох тез плану Герделера і Меморандуму УГВР не могла бути випадковим збігом. Є всі підстави припускати, що митрополит А.Шептицький був поінформований Ватиканом про проект східноєвропейського союзу, однак, провал операції «Валькірія» повністю змінив політичну ситуацію, і ініціатива повністю перейшла у руки Сталіна.

Рейнхард Гелен, у 1944 р. генерал-майор, начальник відділу іноземної армії Сходу Генерального штабу Вермахту. Він не брав активної участі у замаху генералів на Гітлера, але як і більшість німецьких генералів уже не вірив у перемогу у війні Німеччини, навіть за умов тотальної мобілізації проголошеної Гебельсом. Проте він був абсолютно впевнений у тому, що після падіння Німеччини агресивна комуністична експансія Сталіна невідворотно призведе до військового зіткнення з Заходом. А отже необхідно зробити усе можливе, щоб це зіткнення сталося якомога далі на Сході. У цьому сенсі, союзником можна було вважати будь-яку силу, яка теж була у цьому заінтересована: «…Навіть Гімлер раптово змінив свої погляди на східну політику і почав погоджуватися з моєю позицією щодо утворення комітетів визволення народів Росії…».

Таке сприяння швидко далося взнаки. За наказом Гімлера Гестапо звільняє з концтабору Заксенхаузен Степана Бандеру, якому німці збиралися запропонувати очолити новостворюваний Український національний комітет. І тут трапляється непередбачуване. Внаслідок швидкого просування Червоної Армії С.Бандера опиняється у радянському тилу, де на нього розпочинається шалене полювання.

Отто Скорцені, оберштурмбанфюрер СС, у 1944 р. командир спецпідрозділу «Фріденталь». Саме ця знаменита людина зі шрамом, король диверсантів, відомий своїми фантастичними викраданнями з ворожих оточень Мусоліні і Хорті виявиться головною дійовою особою в операції, що матиме непересічне значення у подальшій історії України: «… Мій підрозділ нараховував тридцять добре підготовлених солдатів забезпечених російськими мундирами і фальшивими документами. Операцію назвали «Бурий ведмідь». Я вивів Бандеру по радіомаяках і виконав завдання…». Скоренні не розповів лише про одну деталь, у разі відмови С.Бандери повернутися до Берліна його було наказано ліквідувати. Зрештою, така логіка була традиційною, оскільки лідер, який здатний очолити визначний політичний рух повинен бути або привернутий у союзники, або знищеним.

Мюнхен, 1957 р., 15 жовтня у під’їзді будинку № 7 по Крейтмарштрассе було знайдено труп українського політичного емігранта С.Бандери. Попередній діагноз – серцева недостатність. Лише через два роки, коли на Захід втече агент НКВС Б.Сташинський поліція з’ясує справжні обставини цієї трагедії. У ході реконструкції цього злочину, було встановлено, що С.Бандеру було вбито за допомогою спеціального пристрою зарядженого ампулою з ціанистим калієм. Такі спеціальні засоби розроблялися токсикологічною лабораторією заснованою ще у 1921 р. за часів Леніна. Можливостями цієї лабораторії широко користувався сталінський режим для знищення своїх політичних опонентів. Залишається питанням, навіщо було Хрущову знадобилося особисто віддавати наказ про цю ліквідацію вже після повного винищення українського повстанського руху. Певною мірою пояснює ситуацію саме прізвище, яке перекладається як Знамено – «Бандера». Уже після розвінчання сталінського культу особи, коли з радянських сибірських таборів в Україну почали повертатися амністовані оунівці це ім’я справді могло стати прапором нової визвольної хвилі.

Наприкінці 1944 р. Радянська армія повністю заволоділа стратегічною ініціативою. Історія вела відлік останніх місяців тисячолітнього Рейху. І у цей момент командування УПА йде здавалося б не незбагнений крок. Всупереч логіці українські повстанці укладають з приреченим режимом Гітлера угоду про співпрацю.

З угоди між ОУН і Вермахтом. «…Для інтенсивного ведення боротьби проти спільного ворога УПА необхідне постачання німецькими боєприпасами та зброєю. УПА буде тримати свої бойові одиниці за лінією радянського фронту… ».

Саме в останній фразі міститься логіка такого дивного союзу. Командування УПА дає наказ армії розділитися на невеликі похідні групи, перейти лінію фронту, і знову об’єднатися вже у тилу радянських військ. Цей до безумства зухвалий крок виявився повною несподіванкою для Сталіна, адже за його логікою фашистські прихвосні повинні були тікати разом зі своїми господарями, підтверджуючи тим самим неспроможність своїх претензій на Україну. У цей же час С.Бандера вислизає з-під контролю Гестапо і нелегально перебирається до австрійського Тіроля, де він створює підпільний уряд України, який намагається здобути таке ж визнання і підтримку як емігрантські кабінети чеха Бенеша, чи поляка Миколайчика. Англо-американські та радянські війська кожного дня невпинно зближалися, і разом з усією Європою українські повстанці затамувавши подих чекали не непередбачувану зустріч Сходу і Заходу.

Протиборство мало визначити, хто саме будуватиме на возз’єднаних землях Українську державу, і якою ця держава має бути. Полем вирішальної битви знову стає Західна Україна. Життя тут тільки зовні вступило у спокійне мирне русло, оскільки у цьому регіоні активно діяли ОУН (б) та УПА, а радянська влада була лише у великих українських містах, і то досить не сталою. На Західній Україні радянська влада і український національно-визвольний рух ось-ось мали зійтися в останньому смертельному герці. Розпочався він з події, яку важко було передбачити, і ще важче, пояснити.

Київ, 1944 р. 8 листопада на зруйновані вулиці у центрі української столиці вийшли учасники загальноміського суботника, яких мав привітати Микита Хрущов. Проте, він прибув на Хрещатик з великим запізненням. Причиною цього стала таємна телеграма, що надійшла з Західної України. У цій телеграмі повідомлялося, що командування Української повстанської армії передало через відому Львівську художницю Ярославу Музику пропозицію розпочати мирні переговори. Вкрай збентежений М.Хрущов негайно сповістив про це Москву. Він тоді ще не знав, що Й.Сталін несподівано погодився, і наказав Л.Берії таємно готувати операцію «Перелом». Очолити її було доручено полковнику НКВС Сергію Даниленку. Вже у січні 1945 р. командуванню одного з полків, що прямував на фронт було наказано негайно змінити маршрут і взяти в облогу один з районів Тернопільщини. Причому, навіть командири цього полку не знали, що тут відбувалися зустрічі групи С.Даниленка з начальником штабу УПА Дмитром Маївським і політичним референтом Яковом Буселом. Хоч як це важко уявити, але впродовж декількох місяців українські національні борці за незалежність України і чекісти сиділи за одним столом переговорів. Дивно, яку мету переслідували українські націоналісти і радянське керівництво ініціюючи переговори, які заздалегідь були приречені на провал. І чому вони так довго тягнулися, адже було очевидним, що Сталін за будь-яких умов не пішов на поступки українському національно-визвольному рухові. Та й су противником у нього була особистість, яка не визнавала слово «компроміс»…

Роман Шухевич, генерал, псевдонім «Чупринка». У 1944 р. Голова Української Головної Визвольної Ради, командувач Українською Повстанською Армією.

Можна зрозуміти одну з причин, яка спонукала Р.Шухевича піти на перемовини з червоною Москвою. УПА готувалася до затяжної боротьби і потребувала часу для реорганізації та відновлення сили. У цей час впроваджується нова тактика УПА: армія розбивається на окремі рої, які вчаться швидко гуртуватися на час бойових акцій, а потім швидко розпорошуватися по численних криївках. Така тактика дасть можливість генералові Чупринці дасть можливість вести активні бойові дії проти «червоних» ще сім років! після закінчення Другої світової війни. І ще цілих три роки УПА протримається вже після загибелі свого командувача. Проте для Р.Шухевича, головною причиною шукати тимчасового перемир’я зі Сталіним була стратегічна мета, про яку він постійно наголошував у листах до Центрального Проводу ОУН (б) за кордоном.

З листа Р. Шухевича до закордонного Центрального Проводу ОУН (б) «…Командування УПА заперечує проти подальшої ескалації німецької допомоги. Зброя вкрай необхідна, але для майбутньої боротьби набагато важливіше, чи є у С.Бандери реальні можливості вийти на західних союзників…».

У січні 1945 р., коли в Україні відбувалися таємні зустрічі чекістів з представниками УПА в Югославії, партизани Йосипа Броз Тіто перехоплюють оунівського емісара. У нього вилучають лист-звернення УПА до командування англо-американських військ щодо співпраці та визнання УПА воюючою стороною. Звістка про це вкрай стурбувала Москву, адже Сталін теж пішов на переговори з українськими національно-визвольним рухом, щоб виграти час, і першим домовитися на зустрічі із західними союзниками, яка була запланована вже на початок лютого. Ця зустріч була Ялтинською конференцією керівників США, Великобританії та СРСР, що відбулась у лютому 1945 р. і продовжувалась 8 днів, на якій обговорювалися питання завершення розгрому нацистської Німеччини і встановлення «тривалого» миру. Саме тут вирішувалася доля післявоєнного світу, і серед багатьох проблем, що розглядалися, Й.Сталін чи не на перше місце ставив міжнародне визнання повноправної української держави. Ідеальні умови для цього забезпечували прийняті ще під час попередніх зустрічей рішення про створення Організації Об’єднаних Націй. Не даремно, ще рік до цього кремлівський вождь дарував Україні власне оборонне і зовнішньополітичне відомство, як підставу претендувати на право окремого голосу в ООН. У.Черчіль був буквально ошелешений такою зухвалою пропозицією, а ось Ф.Рузвельт вагався. США була вкрай необхідна допомога СРСР у війні з Японією. І Й.Сталін негайно використовує цей сильний козир. Оборудка була вкрай майстерно проведена за спиною у Черчілля Сталіним і Рузвельтом під час приватної бесіди віч-на-віч.

З матеріалів Ялтинської конференції «… Я змушений визнати пане Президенте, що моє становище в Україні є важким і не певним» – сказав Сталін Рузвельту. «…Стан труднощів в Україні важко точно визначити, але ми чули, що під час німецького наступу існувала реальна можливість відокремлення України від Радянського Союзу… » – відповів Рузвельт. «…Отже право голосу України в ООН є суттєвим для радянської єдності…» – наголосив Сталін.

Вже у квітні 1945 р. для участі в установчій конференції ООН з Києва до Сан-Франциско відбуває поважна українська делегація.

З документів ЦК КП (б) У «…У масово-політичні роботі необхідно викривати брехливість гасла українсько-німецьких націоналістів «за вільну і незалежну Україну» і роз’яснювати, що український народ уже завоював свою волю і незалежність об’єднавши українські землі в суверенну державу…».

Коли в ніч на 9 травня держави антигітлерівської коаліції приймали беззастережну капітуляцію Третього Рейху, Головнокомандувач Української повстанської Армії звертається до своїх бійців з відозвою: «…Українські повстанці! У світі росте свідомість того, що несе із собою ідея диктатури пролетаріату оголошена з Кремля. В боротьбі проти цього ми сьогодні не самі. Протиріччя між західними державами і СРСР зростають. І це все створює сприятливі умови для нашої дальшої боротьби і наближає момент розвалу СРСР… ».

Як не дивно, але деякі підстави для таких висновків вже були. Контррозвідка союзників виявляла і безжалісно страчувала есесівців з охорони концентраційних таборів, передавала радянському командуванню колишніх поліцаїв, причетних до масових репресій проти мирного населення. А ось бійців Українського націоналістичного спротиву військовими злочинцями не вважала. У Білий дім прийшла нова команда на чолі з Г.Труменом, який демонстративно не виконував підписаного Ф.Рузвельтом у Ялті таємного протоколу щодо примусової депортації усіх українців до СРСР. Відомий своїми антикомуністичними переконаннями президент Трумен вже провадив ту політику, яку наполегливо радили йому аналітики Об’єднаного розвідувального комітету США: «…Всі умови мають бути жорсткими і принизливими для комуністичного режиму. Вони можуть нагадувати Брест-Литовський мир 1918 року…».

Восени 1945 р. увага всього світу була прикута до німецького міста Нюрнберга. Тут розпочався міжнародний судовий процес над нацистськими і військовими злочинцями. Оунівці були впевнені, що Сталін скористається цією нагодою для компрометації національно-визвольного руху і заздалегідь готувалися до такого перебігу подій. Однак, радянські юристи поводились напрочуд дивно. На процесі, що тривав майже рік про українських націоналістів навіть не згадувалося. Сталін точно відчув, що на висновки міжнародного трибуналу він вплинути не зможе, а отже власноручно надасть оунівцям можливість офіційно відмежуватися від нацистів і довести, що бійці УПА були не військовими злочинцями, а солдатами – учасниками бойових дій. Саме тому на лаві підсудних не було навіть намісника Гітлера в Україні Еріха Коха. Більше того, коли пізніше постане питання про притягнення цього ката до відповідальності Радянський Союз не ризикне на відкритий судовий процес, а гауляйтера України судитимуть у Польщі. Західна преса відкрито писала про причини такого нонсенсу.

З журналу Ле-Монд (Франція) «…Коли виявилось, що Еріх Кох живий, пам’ять про діяльність українських націоналістів була ще занадто свіжа, щоб видавався бажаним його процес в Українській державі…».

У січні 1946 р. розпочала свою роботу перша сесія Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй. Як рівні серед рівних у ній також брали участь члени делегації від України на чолі з новим наркомом закордонних справ УРСР Дмитром Мануїльським.

Зі Статуту ООН. «…Цей Статут ні в якій мірі не дає Організації Об’єднаних Націй права на втручання у справи, що належать до внутрішньої компетенції будь-якої держави і не потребує від членів Організації представляти такі справи на дозвіл…».

Це був документ, якого так довго чекав кремлівський вождь. Ні українські дипломати, ні більшість з тих, хто урочисто зустрічав їх у Києві ще не уявляли собі всяко значення і наслідків того, що відбулося. Сталінові було розв’язано руки. Він отримав карт-бланш на найвищому світовому рівні. Вже ночами вантажилися в ешелони цілі армійські дивізії і поспіхом вирушали на Західну Україну. Від нині і на багато десятиліть проблеми національно-визвольного руху де юре належатимуть не до міжнародної, а виключно до внутрішньої компетенції «суверенної української держави», тобто, до компетенції НКВС.

З документів НКВС. «…Під виглядом загонів УПА вести роботу по виявленню керівників ОУН-УПА, осіб, що їм співчувають з метою їх фізичного знищення…Задля компрометації націоналістичного руху створювати враження серед населення, що знищення здійснюють бандити оунівської Служби безпеки…».

Треба визнати, що з подібними завданнями могли впоратися люди, які добре знали національні звичаї і для яких українська мова була рідною, а отже, українці знищували українців, хоча вони і були уродженцями різних регіонів. Кожен боровся за свою правду, кожен в ім’я України. Це була справжня громадянська війна з характерним для неї найвищим рівнем взаємного озлоблення, де дуже важко відрізнити жертву від провокатора, а месника від ката, де брат йде на брата, сусід – на сусіда, а діти повною мірою відповідають за діяння батьків.

З документів НКВС. «…Згідно рішень особливої наради при НКВС СРСР виселяти із західних областей України на спецпоселення у віддалені східні райони країни членів сімей українських націоналістів, а також банд пособників…».

Підпільники ОУН та бійці були приречені не лише на смерть, а й на забуття. Солдати зникають безвісти на кожній війні, але на цій, українській громадянській, переможці зробили все, аби безвісти зникла ціла армія, зтерши могили з лиця землі, а імена українських повстанців – з пам’яті прийдешніх українських поколінь.

Київ, 1991 р., 1 грудня на всенародному українському референдумі, у столиці і переважній більшості міст і селищ України українці висловились за незалежність своєї держави. Тоді ж вперше, після багаторічного ув’язнення у радянських спеціальних архівах над якими вже майоріли синьо-жовті прапори вийшли на волю архівні документи про діяльність ОУН і УПА і безліч архівних фотографій учасників українського національно-визвольного руху середини XX ст. проти червоних окупантів. Вони були такими, як і були, здатними як на милосердя, так і на жорстокість, як на ненависть, так і на любов, як на мужність, так і на слабкість. Просто люди, жертовним відчуттям єдиної Батьківщини. Заради якої вони боролися і гинули. Ми сьогодні, можемо не розділяти їх поглядів, але знати про них, знати правду про діяльність Української Повстанської Армії ми повинні. Але цей світ ще не усвідомив, що допоки це відчуття не увійде в серце нації, Собор Український залишатиметься і надалі великим вже новітнім блефом.

Впродовж 30 років соборності, у битвах громадянської і світової воєн, внаслідок масового терору, організованих радянською владою голодоморів, еміграції і депортацій українська нація втратила біля 30 млн. людей різних політичних переконань, тобто, більш як половину населення сучасної України. Достеменну цифру напевне, не зможе назвати ніхто…